Наливайко Степан



Сторінка19/20
Дата конвертації05.12.2016
Розмір3.7 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20

Бактрія: ще одна легенда про Кия?
Походження Києва на сьогодні пов'язується з розповіддю літописця Нестора в «Повісті врем'яних літ» про Кия, Шека й Хорива та їхню сестру Либідь. А також із вірменською легендою про Куара, Мелтея і Хореана, яка сходить до часів поширення християнства в Вірменії (ІІІ ст.).

При порівнянні цієї легенди з літописним переказом Нестора впадає в око схожість доль героїв, їхніх імен, а також топонімів та етнонімів: три міста, засновані Куаром, Мелтеєм і Хореаном; три гори, на яких жили Кий, Щек і Хорив, область Палунь і земля полян тощо.

Із залученням у науковий обіг вірменської легенди в походження Києва привноситься відчутний індійський струмінь, бо легенда ця недвозначно мовить, що батьками Куара, Мелтея і Хореана з області Палунь були двоє індських, тобто індійських князів – Деметр і Гісане. Як з'ясувалося, насправді то були не двоє індських князів, а двоє індійських божеств, яким поклонялися індійські общини у Вірменії. Імовірно, то були Мітра та Вішну-Крішна, оскільки вірменська легенда мовить, що Гісане був довгокосий. А якраз Крішна й Вішну в індійській міфології мають епітет Кешава, тобто Косатий, Довгокосий. Хоча не позбавлене підстав і припущення, що під іменем Гісане приховується Шіва з його іменем Ішана.

Проте схожа легенда існує і в Середній Азії. У Давньому Хорезмі (звертаємо увагу на фонетичну подібність назви Хорезм та імен Хорив і Хореан), як пише дослідниця Л.С. Толстова в книжці «Исторические предания Южного Приаралья», побутувала легенда про виникнення Хорезму, найраніший варіант якої подає арабсь<252>кий автор Макдісі (Х ст.). Легенда розповідає, що колись цар Сходу розгнівався на деяких своїх підданих і вислав їх у безлюдну місцину. Через якийсь час цар захотів дізнатися, як ведеться вигнанцям на новому місці й послав до них гінців. Повернувшися, ті повідали, що вигнанці живуть нівроку, позлаштовували собі житла й годуються переважно рибою. Тоді цар одіслав до них чотириста дівчат-тюрчанок, через що в нащадків вигнанців з'явилися певні тюркські риси, яких, слід гадати, доти у вигнанців не було (Толстова, 169).

В узбеків Південного Хорезму, які, за визнанням дослідників, є прямими нащадками давніх хорезмійців, ця легенда існувала ще в 50-ті роки нашого століття – і то навіть у двох варіантах; обидва їх записав відомий етнограф Г.П. Снєсарєв. Один із варіантів мовить про царя, котрий вислав бунтівливих підданих, трохи певніше, ніж Макдісі, називаючи його царем Кеяні. Тобто йдеться, як можна гадати, про котрогось із царів напівлегендарноі династії Кеянідів, яка, за давньоіранською епічною традицією («Авеста», «Шахнаме»), правила в стародавній Бактрії десь на початку І тис. до н.е.

Подібна легенда про вигнанців із півдня, тобто з боку Бактрії, виявлена Толстовою і в узбеків-митанів долини Зеравшану. Проведені обстеження цієї реліктової етнічної групи, за словами дослідниці, засвідчили, що узбеки-митани долини Зеравшану та каракалпаки-мюйтени Хорезма на ранньому етапі етногенезу пов'язані спільністю походження. З'ясувалося і те, що коріння цієї цікавої етнічної групи тягнеться саме з півдня та південного заходу, тобто з боку якраз Бактрії.

Інший варіант легенди мовить уже не про вигнання, а про поголовне винищення митанів-мюйтенів у давні часи якимось східним царем і про відродження цього племені від двох синів однієї жінки, що випадково залишилися живими. Характерно, що жінка називається вдовою Мюйтена, з чого випливає, що її чоловіка, як і плем'я, звали Мюйтен. Легенда ця в напівкочовому середовищі зазнала істотних змін і прикрасилася подробицями, іноді глибоко архаїчними. Так, матір'ю двох синів називається Ак-Шолпон, тобто Венера. Ім'я легендарної праматері мюйтенів-митанів навіть стало їхнім ураном – бойовим кличем.

Із сюжетом про походження хорезмійців та митанів від вигнанців з півдня пов'язані й легенди, що сходять до часів і мотивів ще «Авести». Одну з них наводить Біруні (ХІ ст.) – про заснування першої хорезмійської династії прийшлим із півдня Сіявушем та його сином Кей Хосровом. Перекази й самих мюйтенів, нащадків найдавніших мешканців хорезмської оази, засвідчують: у їхньому родоводі були царі Бактрії та Бадахшану. Ця традиція стійко трималася до 60-х років цього століття (Там же). <253>

Щодо Сіявуша, то це надзвичайно популярний персонаж у культових уявленнях домусульманського Хорезму, вихідець якраз із династії Кеянідів, особливістю якої є те, що її царі мають при своїх іменах приставку Кей. А син Сіявуша, Кей Хосров, виявляє певну спорідненість із іменами Хорив та Хореан, дотичними до легенд про походження Києва.

Отже, можна припустити, що легенди митанів-мюйтенів відбивають давній (перша половина І тис. до н.е. – чи й ще давніший) період у житті населення пониззя Амудар'ї й пов'язані з формуванням та становленням давньохорезмійської народності. Сам етнонім мітани-мюйтени перегукується з меотами Приазов'я, державою Мітанні в Малій Азії та іменем Мелтей вірменської легенди про трьох братів. Етнонім цей, видимо, значно давніший від легенд і сходить до часів розселення індоєвропейців. Саме нащадки давніх хорезмійців і сусідніх із ними саків (скіфів) та масагетів, піддавшися тюркізації, взяли участь – на середньовічному етапі – в етногенезі каракалпацького народу. Поки що досить важко вичерпно сказати, що саме приховується за цими історико-фольклорними сюжетами: якісь династійні зв'язки між Бактрією та Хорезмом чи переселення певної частини людності з Бактрії у Хорезм. Проте деяке світло, гадаємо, здатні пролити на це індійські, іранські й слов'янські факти.

Насамперед про те, що ж означає при іменах давніх бактрійських царів приставка Кей? Цей важливий соціальний термін первісно означав «жрець». Авестійське каві, кавай, з якого постало кей, вживається на означення жерця, творця ритуальних текстів. У пізній «Авесті» каві, кей сприймається вже як означення царя, правителя, звідки й назва царської династії – Кеяніди, яка ще до Заратуштри правила в Бактрії. Зороастрійська традиція виводить жерців-каві-кеїв у негативному світлі як прихильників політеїстичних культів, многобожжя, ворожого культові Ахурамазди, верховного божества зороастрійців. Показово й те, що жрецька зороастрійська традиція має Кей Усана, батька Сіявуша, за негативного персонажа, бо він, знову-таки, виступає проти Ахурамазди. Відгомін такого негативного ставлення до нього відчутний і в «Шахнаме».

На індійському грунті слово каві означає жерця-кудесника, чародія або людину, посвячену в таємне знання, а також мудреця і поета. В значенні «поет» це слово побутує і нині: скажімо, Рабіндранат Тагор, автор знаменитих «Жертовних пісень»(«Гітанджалі»), відзначених 1913 року Нобелівською премією, мав високий титул Махакаві, тобто «Великий поет».

Отож міфологізований образ каві, кея сходить, принаймні, до індоіранської, тобто арійської епохи. Є підстави вважати, що каві/кеї виконували спершу жрецькі функції, були своєрідними жерцями-царями Східного Ірану й Північно-Західної Індії, де записувалися «Авеста» й «Рігведа». Ці <254> жерці-царі дотримувалися первісних арійських культів та обрядів. Тож цілком імовірно, що саме термін кей – «жрець», «цар» і міг відбитися в імені полянського князя – Кий і в назві Київ. Тим більше що виявляються деякі побічні, але досить цікаві й значущі подробиці, які ще більше уможливлюють таке припущення.

Стяг династії Кеянідів в іранській міфології пов'язаний із героєм-ковалем на ім'я Кова. Саме коваль Кова підняв повстання проти тирана й узурпатора іранського престолу змія Заххака. У «Шахнаме» Кова повів за собою народ – кара, зробивши прапором свій шкіряний ковальський фартух, майбутній Ковеїв стяг. Що перегукується з київськими легендами про коваля, який урятував Київ від жорстокого змія. У київських легендах фігурує і персонаж тугарин, що цілком може означати мешканця Тохаристану, а про тохарів індійський епос згадує вкупі з парфянами, бактрійцями і саками.

Саме з Бактрією пов'язується в «Махабгараті» ім'я Пар'яшравас, тотожне слов'янському Переяслав, що його вчені шукають і не можуть знайти по всьому слов'янському світі, хоч воно й дало назву численним містам, які відіграли видатну роль в історії слов'янських народів; одне з таких міст – Преслав на Балканах – великий київський князь Святослав хотів зробити центром слов'янської держави. А ім'я нащадка Пар'яшраваса – Бгурішравас, який брав участь у війні, описаній у «Махабгараті», знову-таки тотожне слов'янському імені Борислав. Обидва імені, виходячи з санскриту, тобто і Переяслав, і Борислав, мають однакове значення – «Велеславний», «Преславний».

Після свого вигнання з Бактрії Сіявуш, син Кей Усана, заснував столицю і назвав її Сіявушгірд. Якщо ж зважити, що ім'я Сіявуш означає «Чорний Самець», «Чорний Бик», то назва Сіявушгірд означатиме дослівно «Місто Чорного Бика». Що перегукується з таким назвами в Україні як Тмуторакань на Ворсклі, біля Перекопу, на Чернігівщині тощо (близько десятка), де Тму – «чорний/темний», тор – «бик/тур», а кан – «місто»; Чорнобиль (пор. англ. bull – «бик», споріднене зі слов'янським віл); сюди ж і назви Чернігів та Сейм: назва річки пояснюється з санскриту як «Чорний Бик» – від санскритського ш'ям/с'ям (СРС, 635). Та й українське прізвище Чорновіл семантично тотожне іранському імені Сіявуш та індійському Сіяваршан.

У «Повісті врем'яних літ» Нестор схвально відгукується про уктріан, відомих своїм благочестям – у цій назві неважко помітити схожість з назвами бактріани, бактрійці. Свідчення про уктріан знаходимо і в другій редакції «Истории» Татищева: «Уктриане, глаголемые брахманы астровници иже от прадед наказанием и благочестием прославляяся, мяс не едят, ни вина пиют и никоея злобы творят, страха ради вкорененного им, ибо паче хранят предания прилежащих к ним индов» (Яценко, 61–68). <255>

З цього уривку видно, що бактріани – брахмани, тобто жерці. Крім того, уктріани тут пов'язуються з індійцями, а давня індійська традиція має бактрійців за колишніх вихідців з воїнського, кшатрійського стану, як, до речі, і скіфів. Характерно, що перський цар Дарій на знаменитій Бехістунській скелі прямо заявляє, що «саки були невірними й не шанували Ахурамазди». З чого напрошується висновок, що й причорноморські скіфи могли не поклонятися Ахурамазді і що саме через релігійні чвари вони мусили вирушити з Середньої Азії до Північного Причорномор'я, принаймні, якась частина їх. Бо скіфи, як свідчать античні джерела, з'явилися тут саме тоді, коли в Ірані починає ширитися зороастризм, що його останній із Кеянідів, Кей Віштаспа (Кей Гістасп грецьких джерел) проголосив державною релігією, перед тим надавши притулок при своєму дворі Заратуштрі. І чи не прагнув цар Дарій, ревний прихильник Ахурамазди, отже, й зороастризму, покарати причорноморських скіфів за їхню неповагу до Ахурамазди й зороастризму, коли здійснював свій невдалий похід до берегів Дніпра? А це може свідчити, що Північне Причорномор'я, особливо ареал сучасної України, було осередком первісних арійських культів і вірувань, так званої «асурської» релігії.

Бактрійського Кей Усана, батька Сіявуша, не можна не співвіднести з індійським Ушанас Кав'єю, батьком якого вважається легендарний мудрець-брахман Бгрігу. «Рігведа» мовить про плем'я бгрігу й про те, що з нього вийшло чимало уславлених мудреців. Бгрігу також прадід двох із п'яти синів царя Яяті, імена яких виявляються тотожними з назвами п'яти так званих «ведійських» племен, частина яких, судячи з усього, свого часу вирушила з Північного Причорномор'я в далекий шлях до Індії. В усякому разі, сліди їхнього перебування на теренах України помітні й досі (див. статтю «Балти, слов'яни і п'ятеро синів царя Яяті»). Бгрігу виявляється пращуром і Крішни та його старшого брата Баладеви, імена яких і собі рясно відбиті на українському терені на різних рівнях. Бгрігу пов'язується і з племенем бгрігу, згадуваному в «Рігведі», яке відомий індійський мовознавець Суніті Кумар Чаттерджі схильний пов'язувати з фрігійцями.

Індійський Ушанас Кав'я, тотожний іранському Кей Усанові, мав і ім'я Шукра, він уособлює однойменну планету (європейську Венеру) і день тижня – п'ятницю, яка в санскриті називається шукравар, тобто «день Шукри». А як згадувалося, мюйтени-мітани пов'язують своє походження саме з Венерою. З іншого боку, привертає увагу фонетична близькість імен Кей Усан, Ушанас Кав'я та Гісане вірменської легенди про трьох братів. Ще одна цікава деталь: як каже Геродот, фрігійці переселилися до Малої Азії з Балкан разом із вірменами. А саме з Вірменії, з історичної області Тарон (зараз у Туреччині) походить легенда про трьох братів – Куа<256>ра, Мелтея і Хореана, батьками яких були двоє індських, тобто індійських князів. У вірменів планету Венеру уособлювала богиня Астхік, за якою вона так і називалася. Тож чи не споріднене з іменем Астхік ім'я одного з полянських князів – Щек, брата Кия й Хорива, які знаходять відповідність у іменах братів з вірменської легенди – Куар і Хореан? Принаймні, з фонетичного боку така тотожність цілком можлива. А коли так, то і в легенді про походження Києва мусила б фігурувати планета Венера, звичайно, під своєю, слов'янською назвою. Може, нею є літописна Либідь? Особливо якщо зважити, що мітани-мюйтени пов'язують своє походження з Венерою, яка в них має назву Ак-Чолпон, де перший компонент з тюркських мов означає «білий». А слов'янський фольклор знає численні легенд, перекази й казки про Білу Лебідь, причому слов'янські мови на означення лебедя знають слово колп; воно, очевидно, могло прибирати форми з початковим ч замість к перед деякими голосними (пор. пекти – печений – печеня, ректи – речення).

Показово й те, що вірменський цар Валаршак (Вагаршак), з яким вірменська легенда пов'язує історію трьох братів та їхніх батьків, і собі виявляє причетність до Бактрії, оскільки він походить із Парфії, а Парфія – сусідка Бактрії і їхні історичні долі часто-густо були взаємопов'язані: бактрійські царі не раз були правителями Парфії, а парфянські – не раз правили Бактрією.

Підсумовуючи сказане, можна констатувати, що на терені Індії та Ірану (Бактрія) наявні семантичні двійники полянського князя Кия, його братів і сестри, як і семантичні двійники назви Київ. Причому вони мають виразне індоіранське, тобто ще арійське забарвлення. Що засвідчує невипадковість індійського й іранського елементу в легендах про походження Києва. Напрошується висновок, що і літописна легенда про полянських князів Кия, Щека й Хорива, і вірменська легенда про князів Куара, Мелтея і Хореана з області Палунь, і легенди мітанів-мюйтенів про Сіявуша сходять до якогось спільного джерела. І то надзвичайно давнього, ще часів ранньодержавних утворень на терені Середньої Азії, таких як Парфія і Бактрія. <257>



Сваямвара: індоарійський весільний звичай в Україні
Стародавні народи надзвичайно високо шанували шлюб, вищим мотивом якого було народження нащадків, спадкоємців, аби рід людини не урвався, а оселя не стала пусткою. Тож пошлюблення було скоріше справою всього роду, аніж окремої людини. У Греції шлюб мався за священне дійство. Плутарх розповідає, що в Спарті неодружений чоловік позбувався певних прав і належної поваги. Римляни розглядали шлюб як священну і вкрай важливу дію, тавруючи безшлюбність громадським осудом, як невигідну і державі, і родові, і родині, яка потребувала синів для продовження роду і здійснення домашніх жертовних відправ.

Так само і для індійців шлюб вважався найважливішим обрядом, початком і центром усіх домашніх жертвоприносин. Гріх'ясутри – твори, присвячені домашнім обрядам, мовлять, що кожний нор<258>мальний чоловік за нормальних умов мусить одружитися і провадити життя домогосподаря. Шлюб був не лише соціальною необхідністю, а й релігійним обов'язком кожного, він розглядався як своєрідні жертвоприносини. Хто не вступав у шлюбне життя, називався «позбавленим жертвоприносин» – для давнього індійця вкрай образливе прізвисько. Священні індійські тексти наголошують: «Сам чоловік – половина людини, друга половина його – дружина» або «О царю! Хто не має дружини – чи то брахман, кшатрій, вайш'я, чи то шудра, не придатний для релігійного дійства».

Смріті, священні перекази стародавніх індійців, знають вісім різновидів шлюбу: брахма, дайва, арша, праджапатья, асура, гандхарва, ракшаса та пайшача. Вони, в свою чергу, поділяються на схвалювані й несхвалювані: перші чотири – схвалювані, решта – несхвалювані. Перший шлюб вважався найкращим, п'ятий і шостий – стерпними, два останніх – ганебними й засуджуваними. Нині визнаються тільки дві форми шлюбу – брахма й асура.

Найбільше засуджувався шлюб пайшача. «Манусмріті» («Закони Ману») – одна з найсвященніших книг індуїзму (ІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.), визначає його так: «Коли чоловік таємно оволодіває сплячою, непритомною чи сп'янілою дівчиною, то це шлюб пайшача».

Шлюб ракшаса ця ж пам'ятка кваліфікує так: «Взяття дівчини cиломiць, коли вона кричить і плаче, і супроводжується вбивством її родичів, називають шлюбом ракшаса». Він сходить до часів, коли полонених жінок вважали військовим трофеєм. І сьогодні в деяких індійських лісових племен на весіллі розігруються сцени битви й захоплення нареченої.

У ведійських аріїв первісні звичаї потроху зникали. Викрадення дівчини всупереч її волі траплялося все рідше, а здебільшого дівчину викрадали з її згоди, хоча батьки й були проти. Такі викрадення іноді готувалися юнаком і дівчиною, особливо коли вони заходили в конфлікт із батьками – тоді шлюб здійснювався через викрадення і таємну втечу. В епічних прикладах з «Махабгарати», коли Крішна викрав Рукмiні, а Арджун – Субгадру, сестру Крішни, попередньо було досягнуто згоди нареченої. З часом шлюб-викрадення залишився тільки у воїнського стану, кшатріїв, бо саме вони здебільшого на війні здобували собі дружин. Така військова здобич стала своєрідним свідченням лицарської доблесті. У тій же «Махабгараті» могутній воїн і воєначальник кауравів Бгішма назвав шлюб ракшаса найкращим для царів і підтвердив цю заяву викраденням одразу трьох царівен для свого брата. «Манусмріті» розглядає цей шлюб як основний для кшатріїв. Зазвичай кшатрій мав здобувати дружину в битві або викрадати її. Така пове<259>дінка кшатрія вважалася гідною похвали в тому розумінні, що цим він демонстрував майбутній дружині своє геройство, аби вона, сама кшатрійка, могла поцінувати доблесть майбутнього чоловіка.

Шлюб гандхарва, за «Манусмріті», це «добровільний, пристрасний союз дівчини та юнака, посталий із жадання, жаги». Тут питання про шлюб вирішують наречена й жених, а не батьки. Класичним зразком такого шлюбу є шлюб Шакунтали й царя Душ'янти, прийомний батько якої, мудрець-відлюдник Канва каже: «Шлюб спраглої жінки зі спраглим чоловіком, навіть без релігійних церемоній – найкращий шлюб.» До речі, чудовий переклад драми Калідаси «Шакунтала» (V ст.) здійснив у 20-і роки український письменник і композитор Гнат Хоткевич; окрім цього, він створив іще 27 різних музичних творів на тему Шакунтали. А перший український санскритолог Павло Ріттер переклав цей сюжет із «Махабгарати», який став основою для драми Калідаси.

Вищим за шлюб гандхарва вважався шлюб асура, його «Манусмріті» визначає так: «Видання дочки, коли жених дає маєтності нареченій та її родичам стільки, скільки може, й добровільно, називають шлюбом асура». Підставою для такого шлюбу були статки, гроші, це до певної міри купівля дівчини. Інколи цей шлюб називають мануша, тобто «людський». «Манусмріті» радить: «Розумному батькові не слід брати навіть незначної винагороди за дочку, бо людина, яка з жадiбності бере цю винагороду, продає нащадків». Тільки цей шлюб та ще шлюб брахма визнавало індійське судочинство за англійського панування.

Шлюб праджапатья, названий на честь Праджапаті – владики людeй, здійснювався задля народження дiтей: батько віддавав дочку женихові, аби обоє чесно сповняли свої громадські та релiгійні обов'язки. Перед цим батько отримував певне зобов'язання від жениха, котрий приходив свататися сам.

Ще вищим був шлюб арша, коли батько нареченої отримував від жениха пару-другу корів для жертвоприносин. Проте обумовлювалося, що це дарування – виключно задля жертвоприношення. «Якщо родичі не привласнюють винагороди за когось, то це не продаж, – пояснює «Манусмріті», – це тільки свiдчення поваги й прихильності до дівчини». Шлюб арша переважав у жрецьких родинах, як визначений давнiми мудрецями-ріші, через що й назва шлюбу.

Вищим від шлюбу арша вважався шлюб дайва – «божественний», коли батько віддавав дочку з прикрасами жерцеві за жертвоприносини, бо дарування дочки робилося задля пожертви богам. Дарування дівчини в дружини за виявленi послуги згадують уже давні джерела, проте насправді це був не <260> шлюб, а спiвжиття. Він побутував здебільшого в трьох вищих станів – брахманів, кшатрiїв і вайш'їв. Вважалося престижним віддавати дочок жерцям, проте згодом, із занепадом жертвоприносин, занепав і цей шлюб.

Останній, восьмий різновид шлюбу, найбільш бажаний – шлюб брахма, оскільки він личить брахманам. Дівчину одружував батько, даючи женихові за неї стільки прикрас, скільки міг, а жених мав певне становище й ученість; батько нареченої сам запрошував його в зяті, приймав з шанобою і нічого не брав навзамін. Прототипом цього шлюбу вважався шлюб Сур'ї-Сонця й Чандри-Місяця, згадуваний ще в «Рігведі» й відбитий в українському весільному обряді (Пандей, 145–153).

Якщо порівняти ці форми шлюбу з українськими, то бачимо, що деякі з них тотожні. З літописів відомо, що в полян існувало добровільне побрання, тоді як у древлян та інших племен було так зване умикання, увод. Дослідники відзначають, що умикання у нас було лише обрядове, хоч є факти, коли умичка відбувалася за згодою дівчини. В давні часи було й купно молодої, це розумілося так, що за молодою давали посаг чи віно. Арабський письменник Х століття Ібн Якуб розповідає, що в слов'ян молодий дає батькові молодої дарунка. У сучасному українському весільному обряді є виразні вказівки на стародавні форми шлюбу. Так, і досі позосталося відбивання, ніби умикання молодої весільчанами молодого. Позостався й викуп за молоду, тільки обрядовий, що дається найближчому оточенню молодої або парубкам з її села чи кутка.

Збір дружини молодим (весільний похід), імітація викрадення нареченої, подолання перешкод на шляху до молодої (перейма) – це свідчення давніх форм шлюбу умиканням. А мова старостів про куницю і мисливця, обмін подарунками між сватами, викуп коси, сплата штрафу за «безчестя» – своєрідний відгомін шлюбу на основі купівлі-продажу. До речі, схоже, куниця в мові сватів має санскритські паралелі. Бо в індійській весільній термінології існують вирази канья – «дівчина», «дочка», каньятва – «дівочість», «цнота», каньядана – «віддавання дочки заміж», каньядатар – «той, хто віддає дочку заміж» тощо. Так що, можливо, куниця споріднена з давнішим канья – «юна дівчина/дочка» (СРС, 148).

Отже, в нашому весiльному обряді поєдналися в залишках усi форми стародавнього парування – і вільне побрання, i увод, і купівля-продаж. Умичка й договiр колись iснували поряд, та так і відбились у нашому весiльному ритуалi. Стародавня приказка навіть радить: «Бери жінку зблизька, а крадь здалеку». Давнє умикання в нас iз часом змiнилося ходiнням жениха до дівчини, а ще пізніше – <261> приводом дівчини до жениха. Звідки в нашій мові й вирази «взяти дівчину заміж» та «віддати дівчину заміж». Умикання ще існувало за Ярослава Мудрого, бо Церковний Устав забороняє його і карає за нього.

Проте в українців порівняно донедавна існував ще один різновид шлюбу, досить специфічний як на теперішнє сприйняття, але він знову-таки має індійську паралель. Цей весільний звичай зафіксував француз Боплан, праця якого «Опис України» (XVII ст.) тривалий час була єдиним авторитетним джерелом з історії запорозького козацтва й звичаїв українців. У розділку «Як дівчата залицяються до парубків» він, зокрема, пише:

«Тут, на відміну від звичаїв і традицій інших народів, дівчина першою сватається до парубка, якого собі вподобала. Їхній традиційний та незламний забобон майже завжди дівчині в цьому допомагає, та й вона більш певна успіху, ніж парубок, коли б наважився першим свататися до обраної дівчини. Ось як це виглядає. Закохана дівчина йде до хати парубка, якого любить, у той час, коли сподівається застати вдома батька, матір і свого судженого. На порозі вiтається словами «Помагай боже! які значать майже те саме, що наше «Хай благословить Господь!» і є звичайним їхнім привітанням, коли заходиш до чиєїсь господи. Сівши в хаті, дівчина береться вихваляти того, хто припав їй до серця. Звертається до нього, називаючи Іван, Федір, Дмитро, Войтик, Микита, одним із тих найбiльш розповсюджених тут імен, та каже: «Бачу з твого обличчя, що ти людина добра, будеш дбайливим і любитимеш свою жінку. Сподіваюсь, що з тебе вийде добрий господар. Ці твої гарні якості змушують мене уклінно просити взяти мене за жінку». Мовивши це, вона звертається з подібними словами до батька й матерi парубка, покірно прохаючи згоди на їхній шлюб. А якщо ж дістане відмову чи одговірку, буцімто парубок ще молодий і не готовий до одруження, то дiвчина відповідає, що не залишить їхньої хати, поки він її не пошлюбить і не вiзьме собi за жінку. А мовивши це, дівчина вперто стоїть на своєму і не виходить з хати, поки не дiстане того, що вимагає. Через кiлька тижнiв батьки змушенi не тільки погодитись, а й намовляють сина, щоб той пильніше придивився до дівчини, як до своєї майбутньої жінки. І парубок, бачачи, як завзято дiвчина бажає йому добра, відтепер починає дивитися на неї, як на свою майбутню володарку. Наполегливо просить у батьків дозволу її покохати. Ось як закохані дівчата в тому краї влаштовують свою долю, змушуючи батьків і суджених виконати своє бажання.

Як я вже говорив, батьки бояться накликати на себе гнів божий чи якесь інше лихо, прогнавши дівчину, бо вважають, що, так учинивши, навіки знеславлять <262> увесь її рід, який неодмінно їм за це помститься. Так само вони не застосовують для цього насильства, бо побоюються суворої церковної кари, яка передбачає в такому випадку епітимію, великий штраф і ганьбу для їхньої господи. Батьки так лякаються цих забобонів, що якомога швидше бажають уникнути нещасть, які могли б, безперечно, стати карою за те, що їхні сини колись відмовили дівчатам, які сваталися до них. Звичай, який я описав, водиться тільки між людьми рівного стану, бо в цьому краї усі селяни однаково заможні й нема великої різниці в їхніх статках» (Боплан, 73–74).

Сватання дівчини до хлопця вважається відгомоном матріархату, воно здавна існувало в різних народів і не суперечило традиційним шлюбним звичаям. За середньовіччя це вже сприймалося як небажана форма сватання, проте певний виняток становили українці. У них він, натоді дещо призабутий, зажив новим життям. «Прийміть мене, мамо, я ваша невістка», – такими словами ще два століття тому українська дівчина починала сватання. І вона мала повне право казати так, бо хлопець тоді лише інколи наважувався свататися до дівчини, яка впала йому в око. З огляду на це побутував і вислів узяти заміж замість теперішнього піти заміж або вийти заміж. Дівчина пропонувала хлопцеві руку й серце, не заручаючися його згодою, і їй украй рідко відмовляли. Про силу цієї традиції свідчить звичай іще у XVIII столітті – злочинця, засудженого до страти, милували, якщо дівчина зголошувалася взяти його за мужа. Проте зі зростанням ролі чоловіка в суспільстві, звичай цей поступово забувався, і вже наприкінці ХІХ ст. сватання стало привілеєм виключно парубків. А роль дівчини тут звелася до сором'язливого колупання печі й подавання старостам весільних рушників.

Подібний весільний звичай, коли дівчина сама вибирає собі чоловіка, знали й давні індійці – він був неабияк поширений в епічні часи, але його, як не дивно, немає серед визнаних індуїзмом восьми різновидів шлюбу. Це сваямвара, дослівно самовибір, самобрання. А що цей звичай детально описаний у «Махабгараті» та «Рамаяні», то індійські дані проливають світло й на свій український аналог.

Індійська сваямвара – одна з найдавніших форм шлюбу, коли дівчина через певне випробування вибирала чоловіка з-поміж претендентів одного з нею суспільного стану, переважно воїнського. Такий привілей насамперед мали дочки царів або знатних воїнів, винятково чеснотливі та вродливі. Сваямвара була відкритим змаганням претендентів, на яке батько дівчини їх запрошував – між ними й відбувалися двобої за всіма правилами спортивних турнірів. Переможця дівчина власноруч увін<263>чувала весільною гірляндою, визнаючи його, таким чином, за свого чоловіка.

Призначення сваямвари особливо не мотивувалося, для цього вистачало волі батька нареченої. Сам обряд відбувався у врочистій обстановці, при великому напливі учасників і глядачів. На святково прикрашеній сцені розміщувалися претенденти на руку й серце царівни, як правило, царевичі, царі й уславлені воїни. Оскільки сваямвара була поширена серед воїнського стану, то цей звичай вважався і царським, бо цар звичайно походив із кшатріїв. Для брахмана взяти в дружини кшатрійку вважалося дещо не престижним, тому вони, як правило, не брали участі в сваямварі. Хоча брати-пандави, самі з брахманів, участь у цьому дійстві брали, але для цього мусили перевдягнутися кшатріями. Брахмани були тут присутні як жерці, бо обряд супроводжувався різними релігійними дійствами. Для вайш'їв – купців, ремісників, землеробів, тобто селян, участь у сваямварі теж виключалася, бо в суспільній ієрархії вони стояли нижче кшатріїв.

Випробування на сваямварі могли бути різними, але здебільшого треба було засвідчити досконале володіння луком. Рама – герой «Рамаяни», не тільки підняв важезний лук бога Шіви, на що не спромоглися його суперники, але й натягнув його так, що лопнула тятива. Арджун, один із п'ятьох братів-пандавів, на сваямварі мусив, дивлячись у розлиту на землі олію, влучити стрілою в око рибині, що вертілася над ним.

Сваямвара, зважаючи на часті в епосі описи її, була поширеною формою шлюбу. Сваямвару визнавало шлюбне право стародавніх індійців, хоча натоді цей шлюб, суто кшатрійський, для самих кшатріїв був не обов'язковим. Це засвідчує «Махабгарата», описуючи сваямвару Драупаді, на якій переміг Арджун і якого царівна уквітчала весільною гірляндою. Проте згодом Арджун захотів одружитися з сестрою Крішни, і той, бажаючи цього шлюбу, радить Арджунові не покладатися на сваямвару, а викрасти кохану – таке кшатріям дозволялося. Що, власне, й сталося, причому Крішна ще й допоміг Арджунові в його задумі. Так само вчинив і Крішна, коли викрав Рукміні, доньку царя Бгішмаки.

Індійський епос подає деякі цікаві подробиці щодо сваямвари. Був випадок, коли на сваямварі дівчина обрала собі в чоловіки ліс і оселилася в ньому відлюдницею. Царівна Сам'юкта покохала шляхетного царя Прітхвіраджа, з яким ворогував її батько і якого він не запросив на доччину сваямвару. Він навіть звелів зробити його зображення як свого прислужника, аби ще більше принизити царя. Та на сваямварі царівна уквітчала весільною гірляндою саме цю статую, і тієї ж хвилини підлетів на коліс<264>ниці Прітхвірадж, підхопив царівну і помчав у своє царство, де вони й побралися. І батько мусив визнати цей шлюб. На сваямварі трьох дочок царя країни Каші могутній воїн Бгішма викрав усіх трьох сестер у дружини своєму братові, за що потім довелося тяжко розплачуватись. У міфі про Наля і Дамаянті царівні довелося на своїй сваямварі розпізнавати коханого серед кількох богів, які, прагнучи її руки, прибрали подоби Наля. Дамаянті гідно впоралася з нелегким завданням, вчасно згадавши, що в небожителів, на відміну від людей, некліпний погляд.

Інша героїня, царівна Савітрі не влаштовує сваямвари в батьковій столиці, а сама вирушає на пошуки чоловіка. І знаходить його в лісовій глушині, де її обранець жив із сліпими батьками-відлюдниками. Савітрі не зупинило й те, що мудреці провістили її Сатьяванові лише рік подружнього життя. Але своєю жертовністю і самовідданістю вона не тільки врятувала коханого від Ями, бога смерті, але й повернула свекрові та свекрусі зір і царство. Через що сьогодні для кожного індійця Савітрі – взірець відданості й подружньої вірності.

Дії Савітрі до певної міри мотивуються в міфі. Цар Ашвапаті, її батько, виряджаючи доньку на пошуки чоловіка, каже, що сватів, які приходили досі, відлякують чесноти й неземна врода його доньки. А тому на нього, батька, падає безмежна ганьба, бо він нездатний видати дочку заміж і не може мати нащадків чоловічої статі, які б, у разі його смерті, здійснили необхідні обряди й запалили поховальне багаття.

У міфі про Савітрі вибір чоловіка дівчиною обумовлений і постає дещо незвичним способом пошлюблення – вдаватися до нього дозволяється тоді, коли батько не знайшов дочці гідного жениха й вона може лишитися незаміжньою, а це – неспокутний гріх. З іншого боку, видно, що коли складався цей міф, вже узвичаїлося сватання чоловіка, хоч не зовсім зникла й сваямвара. Тобто в цьому міфі співіснують два різні весільні звичаї, що відбивають дві історичні епохи – матріархат і патріархат. Відчувається, що сваямвара тут відчутно поблякла: немає вже пишного зібрання претендентів на руку дівчини, немає врочистого святкування і змагання, взяти участь у якому не гребують навіть боги. Про вибір дівчини вже не оголошується привселюдно, не повідомляється, що царівна вирушила на пошуки чоловіка. Та й сам доччин вибір ще має схвалити батько. Все це свідчить про послаблення матріархального права, хоч у міфі ще досить сильна така риса, як визнання матері за родоначальницю.

У міфі про Дамаянті цей момент не такий виразний, хоча й тут можна помітити деякі штрихи: скажімо, про дітей Наля дбає материн рід, а не батьків; першим по<265>рухом Дамаянті в турботі про дітей було звернення до своєї рідні, допомоги чоловікової рідні вона й не шукає.

Інше становище в Савітрі: вона цілковито зливається з чоловіковою родиною. І все ж матріархальні риси тут настільки сильні, що питання про родову лінію не отримує остаточного вирішення. Згодом воно розв'язується так, що батько, який не має синів, аби врятувати себе і своїх предків від ганьби, всиновлює доччиних нащадків. Ашвапаті, батько Савітрі, поводиться як патріарх і в своєму дбанні про продовження роду ревно вимолює у богів дітей, нагадуючи собою, як мовить перекладач «Махабгарати» Борис Смирнов, Авраама за його бездітності. Поцінування дару богів – Савітрі – відбувається в патріархальному дусі: необхідні запевнення богині, аби цар прийняв дочку, як нащадка, придатного для продовження роду. Але тут і певна суперечність: сини Ашвапаті, виблагані для нього Савітрі в бога Ями, носять не батькове ім'я, а материне: вони називаються малавці, оскільки дружинуАшвапаті звали Малаві.

Певно, дівчина-кшатрійка могла влаштовувати не одну сваямвару. Принаймні Дамаянті, аби зниклий Наль відгукнувся, пускає поголоску, ніби готується до другої сваямвари.

Індійське суспільство епічних часів вже було патріархальним: у суспільному житті перед вів чоловік. Проте збереглося чимало цікавих рис матріархату, що їх індоарії принесли зі своєї прабатьківщини. Поряд із полігамією «Махабгарата» знає і поліандрію, багатомужжя. Яскравий приклад цього – центральна родина епосу, пандави. П'ятеро братів мають спільну дружину – Драупаді, хоча на її сваямварі переміг лише один із братів – Арджун. Епос пояснює це непорозумінням, простою випадковістю. Бо коли брати повернулися зі сваямвари, то з порогу гукнули матері, яка поралася в хаті: «Мамо, а який чудовий подарунок ми тобі придбали!» На що мати озвалася, що ніякого подарунка їй не треба, поділіть між собою. А оскільки слово матері для сина – закон (теж відлуння матріархату), то мати нібито несамохіть спричинилася до того, що Драупаді стала дружиною п'ятьох її синів, від яких невістка народила по сину. Щоправда, як табу, висувається спільна домовленість братів не зустрічатися один з одним у її товаристві. Звісно, таке пояснення не переконує, справжнє пояснення лежить набагато глибше й сягає часів матріархату.

Окрім самого звичаю вибору чоловіка дівчиною, що дійшов до нас із сивої давнини, до доби матріархату відносяться і деякі перeжитки, й досі позосталі в українському весільному обряді. Найкраще про це мовить Хведір Вовк: «…головна роля припадає матері молодого, а особливо матері молодої, а роля <266> батьків майже весь час зовсім незначна. Прийшовши до хати з метою висватати дівчину, свати насамперед звертаються до матері; вона перша частує їх, до неї звертаються з усіма запитаннями пісні, що супроводять весілля. Мати благословляє дочку та веде її на вулиці, коли та йде одвідувати сусідів та просити їх до себе на весілля. Мати тримає в руках запалену свічку, приймає поїзд молодого увечері, напередодні шлюбу, вона також виголошує промову до коровайниць. До матері звертаються всі пісні, що супроводять церемонію короваю; мати видавлює в ньому ліктем місце, куди кладуть потім фігурки місяця та зірок. Тільки до матері звертаються всі пісні в той час, коли розплітають дівочу косу молодій; мати кладе на голову молодої останній дівочий вінок, вона веде молодих до церкви, коли звичай вимагає, щоб вони йшли до церкви разом; вона кладе тоді хліб перед кіньми та засипає сіллю молодих. До матері звертаються пісні після того, як молоді повернуться з церкви, вона приймає їх, вдягнена у вивернутий кожух, та обсипає їх хмелем. Мати перша п'є за здоров'я молодих, вона здіймає з голови своєї дочки-молодої дівочі ознаки. Мати виконує всі церемонії під час прийому молодого та його поїзду; вона також грає головну ролю, коли її дочка входить до хати молодого. До матері вдається делегація, надіслана від молодого, щоб сповістити її про чистоту її дочки, а після того її урочисто ведуть до хати молодих, де вона бере участь у перезві. Отже, ми бачимо, що у всіх істотних релігійних церемоніях шлюбу головує мати молодої. Нарешті, всі найважливіші церемонії, не виключаючи й наподоблення реального зближення у формі пробних ночей, відбуваються в хаті молодої.

Мати молодого, коли він їде до шлюбу, веде його з хати аж до дверей за хустину й кропить свяченою водою, вона також грає першу ролю в жданках, коли чекають на прибуття молодих з церкви. Мати репрезентує родинний культ, виряджаючи свого сина, коли він їде до хати молодої, щоб привести її до себе; вона навіть наподоблює один звичай, – надягаючи чоловічу шапку та ніби сідаючи верхи, – таким військовим та жрецьким способом, який, згідно з нашими сучасними поглядами, не відповідає її статі.

Все це було б цілком незрозуміле, коли б ми, завдяки працям Бахофена та його школи, не знали про ролю матері у стародавній громаді та про матріярхальну родину, що залишила глибокі сліди не тільки в українських традиціях, але й у традиціях усіх слов'янських та індоєвропейських народів взагалі (Вовк, 319–320).

Звичай сваямвара побутував у багатьох народів Північно-Західної Індії, яка має свої гідронімні, топонімні й антропонімні паралелі в Україні. В індійському епосі сваям<267>вара вже занепадає, а це навіює думку: найбільш поширений цей звичай був на прабатьківщині ведійських аріїв, яку багато хто розміщує і на території сучасної України. Сваямвара відсутня серед визнаних індуїзмом восьми різновидів шлюбу, хоча в епосі не бракує прикладів, коли сваямвару здійснюють улюблені в Індії героїні – Сіта, Савітрі, Дамаянті, Драупаді. Що знову-таки засвідчує: обряд цей на тривалому шляху до Індії збляк і втратив первісну важливість через зміну суспільної формації – матріархату на патріархат. Тож сваямвару найпевніше слід шукати там, де засвідчені індоарії, тобто й на території України, у звичаях теперішніх українців. І ми справді знаходимо тут такі сліди. Саме на берегах Чорного й Азовського морів античні автори розміщують войовничих амазонок і «жонокерованих» сарматів. У «Махабгараті» той же Арджун називається то Каунтея – «Кунтин», то Партха – «Партхин», де Кунті й Прітха – дружини царя Панду. Нащадки ведійської Дану, пов'язаної з первісними водами і тотожної нашій Дані, називалися данави. Це теж відгомін матріархату, а матрилінійний, по матері, відлік споріднення ведійські арії на час прибуття до Індії забували так само, як і сваямвару. А на Україні й зараз, особливо по селах, людину часто називають не за прізвищем, не по батькові, а по матері. Борис Смирнов, перекладач «Махабгарати», виходець із Чернігівщини і добре обізнаний з українським фольклором, пише, що високе поважання жінки індоарійцями, й досьогодні збережене в Індії, найвідчутніше саме в українському епосі.

Про шанування української жінки, її освіченість і високий соціальний статус у давнину й пізніші часи мовлять іноземні джерела й автори, серед них Павло Алеппський і Боплан. Вдова у нас завжди була поважана, а в піснях навіть опоетизована. А заміжня жінка означалася почесно – дружина. До речі, на цей термін проливає світло індійська весільна обрядовість. У ній існує так званий ритуал «семи кроків» – саптападі (пада в санскриті – «нога», споріднене з нашим «п'ята»), коли наречена робить сім кроків на північ, промовляючи з кожним кроком певні мантри. Після сьомого кроку вона стає другом своєму чоловікові (санскр. мітра – друг, пов'язане з індоіранським Мітрою, богом Сонця і Мирного Договору, з яким споріднене наше мир, відбите в численних слов'янських іменах – Володимир, Мирослав, Славомир та ін.). Церемонія ця важлива юридично, бо після неї шлюб уже чинний (Пандей, 184). Індійська приказка «Хочеш мати друга – пройди з ним сім кроків» безпосередньо постала з весільного ритуалу.

Слово сваямвара складають санскритські сваям – «сам» та вара – «брати», «вибирати» (СРС, 763). У <268> мові хінді санскр. вара звучить як вар і має варіант бар; воно тотожне українським основам бр-, бер-, бір-, бир- у словах брати, беру, вибір, вибирати. Дієслово брати значною мірою належить до шлюбної лексики (брати заміж, брати за дружину (в дружини), побратися, брак, бранка – сваха, що веде молодих у дім молодого тощо). Припускається, що це слово – ритуальний термін при язичницьких весільних обрядах. Цілком можливо, що українське свайба й індійське сваямбара/сваямвара – споріднені слова. Санскрит знає і слово вара (хінді – вар, бар) – «коханий», «чоловік», «жених», «сватальник» (СРС, 565). А санскритське парне словосполучення вара-канья означає жених і наречена, молоді.

Таким чином, до численних паралелей на різних рівнях у стародавніх і сучасних індійців та українців додається ще один яскравий штрих. Вибір дівчиною нареченого, що порівняно недавно побутував в Україні і дійшов із глибини тисячоліть, знаходить аналогію в давньоіндійському весільному звичаї сваямварі. Обидва вони – відлуння весільного обряду, який склався ще за матріархату. І ця спорідненість – красномовна відповідь на подивування сучасного індійського поета й перекладача «Слова о полку Ігоревім» бенгальською мовою Джогоннатха Чокроборті, котрий каже:

«У Чернігові я почув весільні обрядові пісні українців, такі далекі від сучасних мелодій, але такі близькі до пісень, що й досі лунають на індійських весіллях! І я запитав себе: чи випадково це?»

Не випадково. <269>



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал