Наливайко Степан



Сторінка18/20
Дата конвертації05.12.2016
Розмір3.7 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20

«Влесова книга»: індійські паралелі
Алфавіт «Влесової книги» називають влесовицею, проте вважається, що це ні кирилиця, ні глаголиця, а якась інша абетка.

Якщо поглянути на текст 16-ї дощечки, то бачимо, що на її поверхню нанесено паралельні лінії, під якими розміщуються літери. Це нагадує санскрит, хінді та інші мови Північної Індії, які користуються абеткою деванагарі, «божественним письмом», де слова теж пишуться під горизонтальними лініями – мовби накриваються дашком.

У старослов'янській мові деякі голосні опускаються. У «Влесовій книзі» теж чимало пропусків голосних. Це знову-таки нагадує санскрит, хінді та інші мови, де, зокрема, коротке а в слові не пишеться, але читається. Якщо, наприклад, написати літери срн, то по-санскритському це звучатиме як сарана, якщо врс – то вараса. А на хінді, де останнє коротке а не читається, – відповідно саран та варас.

Проте подібність «Влесової книги» з індійськими пам'ятками цим не вичерпується. Вражає те, скільки в ній, здавалося б, суто індійських реалій: брахмани, плем'я дасуво, сварга, сура/суриця, мариці, Індра, Вишень і Кришень, Пандеб (Пенджаб), Бравлин, Матаришван, Сурож, Твастир, Яма та інші. Що це не випадково і має свою давню традицію, засвідчують численні індійські та слов'янські, зокрема й українські, паралелі на різних рівнях: топонімні повторення в Приазов'ї й Північно-Західній Індії (ГУ, 19–20), збереження в українських колядках, веснянках, щедрівках та деяких навродних танцях весняного циклу основного міфу «Рігведи» про битву царя богів Індри з демоном Врітрою, який в українському фольклорі виступає під іменами злого царя Верета, Ворота чи Воротаря (СУН, 19, 20, 25, 30, 31, 32, 43), цілковита відповідність сюжету «Рамаяни» до українського фольклорного сюжету про дивного тура-оленя, якого <237> нагледіла у вікно господиня-сонце й звеліла спіймати, наявність у «Махабгараті» імен богів, царів та могутніх воїнів, які сьогодні побутують в українців як прізвища, і, з іншого боку, етнонімів, топонімів та гідронімів, що їх античні автори фіксують на території Північного Причорномор'я. Це спонукає гадати: предки сучасних українців брали участь у подіях, описаних у «Махабгараті», а самі події, принаймні деякі, цілком могли відбуватися на терені України.

Усе це дає підстави залучати індійські факти до тлумачення тих чи інших українських реалій, зокрема й до з'ясування походження і значення імен багатьох слов'янських божеств. Володарем неба-сварги був Індра, не один раз згадуваний у «Влесовій книзі». Він має свої слов'янські та балтійські відповідники. Окрім нього, таку ж спорідненість виявляють слов'янський Род та індійський Рудра, слов'янська Морена й індійська Марана, слов'янський Купала й індійський Гопала, при тому, що божества Вишень і Кришень, у яких неважко впізнати індійських Вішну й Крішну, згадуються у «Влесовій книзі» поруч.

Індра в «Рігведі» часто долає асурів – старших братів богів-девів. Особливо часті згадки тут про перемогу царя богів над головним асуром – Врітрою. Проте Індра в «Рігведі» виступає і як переможець ворожих аріям дасів, котрі не визнають ведійськнх богів та звичаїв. Даси часто ототожнюються з четвертою верствою давньоіндійського суспільства – шудрами. У зв'язку з цим цікаво відзначити, що сучасні українці мають прізвища Шудра, ІІІудря, ІІІудрак (пор. прізвище індійського драматурга середини І тис. – Шудрака), Шудрик, Шудриченко тощо, а індійська історія знає і царів-шудрів. Індійські джерела підкреслюють, що саме Індра допоміг зробити дасів «нижчою варною», тобто верствою.

В одному з гімнів «Рігведи» вперше згадується перелік чотирьох верств давньоіндійського суспільства: брахмани-жерці, кшатрії-воїни, вайш'ї-общинники й шудрі. В ранніх віршах «Рігведи» виділяється кшатра – племінна військова аристократія, і віш – народ, рядові члени племені (ця назва збереглася в слов'янському весь – «село»). Зі слова кшатр – «сила», «влада» утворилося наше «цар». Велика кількість українських прізвищ від цієї основи (Цар, Царко, Царик, Царук, Царенко, Цариченко, а також Сай, Сайко, Саюк, Саєвич, Саєнко) свідчить не про те, що їхні теперішні носії царського походження, а про те, що їхні предки належали до воїнського стану.

Добре збереглася в сучасних українців і пам'ять про жерців-брахманів, про яких згадується у «Влесовій книзі» і які на українському грунті прибрали форми рахмани: «постимося, як рахмани», <238> «на Юра-Івана, на рахманський Великдень», «віддам на рахманський Великдень», «рахманна земля», «рахманний кінь» і навіть «рахманна журба» у сучасних поетів. Сюди ж долучаються українські прізвища Рахман, Рахманин, Рахманюк, Рахманенко, село Рахмани на Волині, де існує рясний «індійський» пласт. Є також повір'я: коли на Великдень шкаралупу з освячених крашанок кинути в річку, то вона допливе до моря і сповістить рахманів, що настало свято.

Таким чином, напрошується висновок, що українцям у давнину був добре відомий чотиристановий подія суспільства, як і давнім індійцям.

Індра оспівується у ведах не тільки за незмірну силу, а й за любов до соми – священного хмільного напою. Від нього ватажок небесного воїнства стає ще дужчим і нестримнішим. А у «Влесовій книзі» часто згадується інший напій – суриця. На дощечках 3а, 4б, 5а та інших мовиться, що цей хмільний трунок п'ється на знак благості й спілкування з богами і навіть дається рецепт приготування його:



«Одставляєм на сонці молоко наше, у травах заночі утовчемо до нього щавлю і тнитрав'я і дамо йому суритися, і це єсть наша стара пошана богам і буде зв'язком між нами. Се жертва наша сура на дев'ятисилі і шавлі удіяна і на сонці ставлена три дні, потім крізь вовну проціджена…»

Сура, суриця, поза сумнівом, тотожна ведійській сурі, яка, поряд із сомою, використовувалася для певних обрядів. Скажімо, одноденний воїнський обряд ваджапея, який передує більш важливому обряду раджасуя, передбачає перегони на колісницях і пиття сури, яка в інших ритуалах заборонена, Цей обряд здійснювали царі та воїни. Тож уживання сури було притаманне переважно воїнському станові.

Слово сура у ведїйсвкому санскриті виводиться з кореня су «проціджувати», «дистилювати спиртний напій», «вичавлювати» (Гусева, 167). Індійці знають богиню вина на ім'я Сура. Вона постала з Молочного океану, коли його сколочували боги й асури, щоб добути амріту – трунок безсмертя, тотожний грецькій амброзії. Сама ж богиня Сура називається донькою найдавнішого ведійського божества Варуни – покровителя воїнського стану і царської (князівської) влади, тотожного Дажбогові – покровителеві русичів. Через те вона має й назву Варуні. Те, що суру добули з Молочного океану, має, очевидно, засвідчувати зв'язок її з молоком. Як, до речі, й соми, що її дехто пов'язує то з кумисом, то з хмелем. Назва сура дожила до нинішніх часів, і тепер так в Індії називають саморобне вино.

Враховуючи, що приготувания сури пов'язане з сонцем-сур'єю і що індійське с часто-густо відбивається як іранське х/г, можна ви<239>словити припущення, що наша горілка, горівка пов'язана не зі значенням «горіти», а зі словом сура, по-іранському хура (укр. гуральня). Тим більше, що на означення горілки є варіанти зорівка, сирівець тощо.

Відомий лікар-фітотерапевт Є.С. Товстуха вважає суру священним напоєм праукраїнців і подає кілька відновлених рецептів її (Товстуха, 317–321). Дивовижно, але цей цілитель-фітотерапевт, у Яготині живе на вулиці Гирича, а Гирич напрочуд перегукується з епітетом Шіви – Гіріш, який означає «Гірський бог». А Шіва, сам найперший лікар і зцілювач, є покровителем медицини.

Принагщно відзначимо, оскільки зайшлося про Сур'ю-Сонце, що санскритське сур'я вживається в двох значеннях – «сонце» і «цар». Так само, як сонце має епітет Сурадж, де радж знову-таки «цар», а Су- приставка, яка надає основному слову вищого ступеня якості. Тобто епітет цей дослівно означає «Прекрасний цар»(СРС, 745; ХРС, ІІ 735) і співвідноситься з Сурожем та сонячною країною, про яку мовиться у «Влесовій книзі» неодноразово. В певному розумінні Сурож цілком може вважатися Сонячним Містом.

Із Сурожем пов'язаний і князь Бравлин, згадуваний у «Влесовій книзі». У «Житії Стефана Сурозького» мовиться, що якийсь князь іменем Бравлин з руською раттю з Новгорода повоював землю від Херсона до Корчева й Сурожа. Це було навряд чи пізніше 800 року. Деякі дослідники воліють пов'язувати цього князя з Великим Новгородом, забуваючи, що в Криму був свій Новгород – колишній Неаполь Скіфський біля нинішнього Сімферополя. «Житіє» розповідає, що Бравлин з великою силою підійшов до Сурожа й десять днів штурмував його, поки взяв. Він увійшов у церкву св. Софії, розбив двері, де стояла могила святого й пограбував її. А тоді раптом на губах його виступила піна. Він закричав, щоб його воїни повернули награбоване і негайно залишили місто.

Загадкове ім'я князя Бравлина відомий мовознавець О.Трубачов виводить із давньоіндійського pravlina – «розчавлений», «повержений» і пояснює: цей епізод, поза сумнівм, має історичну або фольклорно-історичну основу. В ньому відбита справжня подія – облога, взяття Сурожа якимось тавроскіфським вождем. З ним при цьому стався припадок, що спричинився до його прізвиська – Бравлин. Його, очевидно, автори «Житія» сприйняли за ім'я (Индоарика, 88–89).

У слові твастир (той бо Богумир названий твастирем – майстром; д. 21) неважко впізнати санскритське тваштар, яке означає «тесляр», «майстер». Але і Тваштар – ведійський бог усіляких ремесел (СРС, 255).

Тваштар видав свою доньку Саранью за Вівасвата – бога Сонця. Він вважається батьком Ями – <240> бога смерті й правосуддя, згадуваного, зокрема, на дощечці 8(27). Проте горда Саранью покинула чоловіка, залишивши натомість жінку, схожу на себе, яку сама створила і якій доручила доглядати своїх дітей, Але Тваштар не прийняв дочки. А Вівасват перший на землі здійснив жертвоприносини й подарував людям вогонь. Він послав за ним Матаришвана – духа вітру, і той приніс його з небес на землю. Мудреці з роду Бгрігу навчили людей, як поводитися з вогнем (МДИ, 22–25).

Цей стисло викладений міф цікавий тим, що у «Влесовій книзі» зустрічається персонаж, який іменем дивовижно нагадує ім'я Матарішван і який пов'язується з вогнем. Це Матиря-Сва, Матиря тощо, про яку у «ВК» мовиться, що вона – красна птиця, співає пісню ратну, співає в сварзі про подвиги ратні, несе пращурам вогонь до осель їхніх, б'є крилами, які вогнисто сяють, віщує перемогу. Варто навести тільки два приклади з «Влесової книги», щоб побачти зв'язок Матирі-Сви з вогнем: «І там Матиря-Сва перед нами йде, що огень дала пращурам нашим» (д. 28) і «Се б'є крилами Матиря-Птиця, що браманове йдуть на нас, і мати кличе до Вишнього, що дав їй вогонь до вогнищ наших» (д. 36 б).

Матарішван у ведійській міфології – божественний персонаж, пов'язаний з вогнем. У «Рігведі» він згадується 27 разів. Матарішван – таємне ім'я бога вогню Агні, з яким він часто ототожнюється. Але Матарішван виступає окремо від Агні. Будучи посланцем Вівасвата (інакше Вівасвана), він приносить з неба на землю вогонь, щоб мудреці з роду Бгрігу навчили людей поводитися з ним. Це, звичайно, співвідноситься з подвигом Прометея, прикутого в горах Кавказу в межах Скіфії. Його звільнив не хто інший, як Геракл, одружений з дочкою ріки Бористен, як мовить одна зі скіфських легенд. Спостерігається навіть певна подібність імен Прометей та Матарішван. Міф мовить, що Матарішван приносить вогонь здалеку, що разом з богами він створює Вогонь-Агні, добуває його тертям. У зв'язку з чим перший компонент його імені – Матарі пов'язують із санскритським матарі – «трут». У ряді текстів Матарішван виступає як творець: Індра порівнюється з ним як із вправним ремісником. До Матарішвана звертаються з проханням поєднати серця двох закоханих. Згодом на перше місце виступає його функція, пов'язана вітрами. Саме слово тлумачиться або як «ростучий у матері» (матарі+сван), або як означення шматка дерева для добування вогню з символікою статевого акту. Звертає на себе увагу подібність другого компонента -сван в іменах Матарішван і Вівасван. Деякі джерела зазначають, що Матарішван – син птаха Гаруди, а Гаруда – птах Вішну. Саме Гаруда викрав у богів <241> амріту, щоб викупити з неволі свою матір. Гаруда – сонячний птах, прабатько і цар птахів – один із найпопулярніших образів індійської міфології,що уособлює сонячну природу. В епосі і в індуїстській міфології пуран він постійно асоціюється з богом Вішну, котрий часто зображається верхи на цьому птахові. На стязі Вішну завжди зображається Гаруда.

З «Повісті врем'яних літ» відомо, що великий київський князь Володимир спробував 980 року створити загальнодержавний язичницький пантеон. У Києві на пагорбі, поза двором теремним, були поставлені ідоли Перуна, Хорса, Дажбога, Стрибога, Симаргла й Мокоші. Головними божествами пантеону були громовержець Перун і «скотій бог» Влес. Вони протистояли один одному топографічно: ідол Перуна стояв на Горі, а Влеса – під Горою, на Подолі. В іпостасі «скотьєго бога» він виступає починаючи з договорів Русі з греками 907 року. В соціальному плані вважається, що Влес був богом усієї Русі, а Перун – богом лише воїнів, князівської влади й дружини. Зв'язок Влеса з сільськогосподарськими культами очевидний зі звичаю залишати в дарунок божеству невижатих кілька стебел злаків, називаних «волосовою бородою». На російській Півночі були відомі кам'яні ідоли Влеса. В новгородських іконах, у молитвах святому Власію, котрий замінив язичницького Влеса, виразний зв'язок його культу з худобою. Називання Влесовим внуком Бояна в «Слові о полку Ігореві» відбиває давній зв'язок культу Влеса з обрядовими піснями й поезією.

Про спільнослов'янський характер цього божества свідчать відповідники йому в південних та західних слов'ян. У «Житії Авраамія», чудотворця Ростовського, мовиться, що «чюдській конець поклоняшеся ідолу каменному Влесу». В «Житті князя Володимира» повідомляється, що Волоса, «єго же іменоваху яко скотіа бога, повелі в Почайну реку воврещі».

Отже, на час прийняття християнства ідол Влеса був у Києві і йому поклонялися. Про образ Влеса побіжно можна судити з описів покровителя і захисника худоби у сербів – святого Сави, який увібрав чимало рис «скотьєго бога». Саме ім'я Сава в цьому контексті перегукується з іменем індійського «скотьєго бога» – Шіва, яке може мати і форму Сіва. Є теорія про походження назви Влес від «віл», оскільки віл, бик часто обожнювався. І саме ця думка заслуговує щонайпильнішої уваги (Іларіон, 104–107; Боровський, 28–29; МДМ, 227).

Показово, що ідол Влеса стояв на березі Почайни. Це свідчить, що Влес пов'язувався з водою, з багатством. А найбільшим багатством для давніх слов'ян і була худоба. Саме ім'я слов'янського божества легко пояснюється з санскриту. Якщо врахувати, що в самих <242> індійських мовах не завжди чітко розрізняються звуки ш та с (наприклад, Шіва й Сіва), що слов'янському л часто-густо тотожне санскритське р (слава – шравас, волк – врік тощо), то на індійському грунті Влес мусив би мати форму Вреш. І така форма в санскриті справді є: це слово вріш, яке означає «бик» (СРС, 618).

В індійській міфології Шіва-Рудра у зв'язку з цим має епітет Пашупаті, тобто «Батько/Владика тварин», де Пашу – тотожне латинському pecu – «худоба»; саме з цього слова згодом постало й значення «гроші». Слово вріш надзвичайно популярне в індійській міфології. Воно входить у топоніми (Врішапрастха, Врішабга), імена мудреців, героїв та царів (Вріша, Врішака, Врішакапі, Врішасена, Врішамітра, Врішабгадева, Врішапарван), епітети Крішни (Врішабгекшана, Варшнея) і, що особливо важливо, в епітети Шіви (Врішапаті, Врішанка, Врішадгваджа). Останні три епітети означають відповідно Бик-владика, Бикоемблемний, Бикостяжний. Основа вріш, окрім значення «бик», має і значення «дощ». Водночас основа варш-, тотожна основі вріш-, окрім значення «іти дощеві», має і значення «осипати дарами» (СРС, 568). Тобто бачимо, що ця основа пов'язується з багатством, а обдарування багатством, добробутом було однією з функцій Влеса. Через те ідол його і стояв біля води. Із санскритськими основами варш/вріш на слов'янському грунті сталася та сама видозміна, що і з основою вардх/врідх, яка на слов'янському грунті прибрала форми валд/волд/волод. Це добре видно на прикладі імені Володимир, Владимир. А коли так, то на слов'янському грунті основа вріш прибрала форми влес, а її різновид варш прибрав форми валс/влас. Що ми й бачимо в імені Влес і в імені Влас. Обидва імені, таким чином, означають «бик», що цілком відповідає функції «скотьєго бога». В християнський період Влеса було замінено християнським покровителем худоби святим Власієм, Власом, причому дослідники схильні вважати, що тут має місце випадковий збіг імен язичницького божества й християнського святого. Насправді ж, як бачимо, і Влес, і Влас мають спільне походження і однакове значення, тобто обидва імені етимологічно тотожні. До речі, сама назва Бористен цілком може походити з первісних Вріша-дан, тобто Бик-ріка; в такому разі, вона буде семантично тотожною назві Гіпаніс, що її в давнину мали і Південний Буг, і Кубань.

Таким чином, виходить, що Влеса можна ототожнити з Шівою/Рудрою, а Рудра – це слов'янський Род. І таке припущення цілком слушне: це засвідчує хоча б те, що знайдено напис ІІ–ІІІ ст. в місті Тіра (нині Білгород-Дністровський) в гирлі Дністра. Напис цей – Махадава. Його не без підстав ототожнюють з іменем Махадева – «Ве<243>ликий бог», що його мав Шіва. Причому слід відзначити, що це якраз індійське ім'я, бо по-іранському воно звучало б як Мазабага, оскільки в іранських мовах слово дев дуже рано прибрало негативного значення. Тут деви – негативні персонажі і мають протилежне індійському значення: демони, злі духи. Ще один епітет Шіви – Бгутанатх знаходить паралель з іменем Бутанат на камені з Молдаванки в Одесі (Индоарика, 114–115). Як бачимо, обидва імені є епітетами Шіви і знайдені на території України практично поруч.

До Мегасфена, посла імператора Селевка при дворі індійського імператора Чандрагупти (ІV ст. до н. е.), сходить переказ про те, що індійці, мешканці гірських районів, поклонялися Діонісу. А саме з Кримом пов'язується в античних авторів це божество. Процесії «діонісійців» у Північно-Західній Індії описані давніми авторами Арріаном і Страбоном. Показово, що свідчення про Шіву-Рудру. багато в чому збігаються з античними свідченнями про «індійського Діоніса». А Геродот ще в V ст. до н. е. мовить, що кожні три роки будини в своїй столиці Гелоні святкують діонісії (Геродот, 205). Це тим цікавіше, що будини – давні насельники України, а деякі дослідники ототожнюють Гелон із Києвом.

Діоніс змальовується давніми авторами як довгобородий і довгокосий, а в деяких індійських текстах Рудра називається таким, що має «сплутане волосся». Шанувальники Діоніса, за Страбоном, носять митру, а Рудра й собі має специфічний головний убір, схожий на тюрбан. Під час діонісійських урочистостей використовуються барабани й дзвіночки, а індійська традиція мовить про Шіву як про любителя музики, особливо дзвіночків. Відзначається зв'язок Діоніса з танцями, а в Індії обряди на честь Шіви супроводжують танці. Сам Шіва відомий як бог-танцівник, епітет його – Натараджа, тобто «Цар танцю». Античні автори мовлять, що Діоніс, прийшовши до Індії, дав індійцям вино, навчив вирощувати виноградну лозу, тому він – бог виноробства. І саме в Тавриді, за грецькою легендою, Діоніс навчив людей землеробству й виноградарству (ИД, 374–375). «Кажуть, – гювідомляє Стефан Візантійський у VІ ст., – що тут Осіріс (тобто Діоніс – С. Н.) запрягши биків, зорав землю, і від цієї саме пари биків дістав назву народ», себто таври. Отже, підтверджується, що й таври – «коровичі», а таврів, до речі, візантійські автори ототожнюють зі скіфами, тавроскіфами й русами, що знаходить підтвердження і у «Влесовій книзі».

Шіва пов'язаний із хмільними напоями. Антична міфологія каже, що Діоніс познайомив індійців з різноманітними рослинами – лавром, плющем, миртом, буком, смоквою. А в давьоіндійських дже<244>релах Рудра означується володарем дерев, про що свідчить епітет Врікшапаті (врікша – «дерево»), йому надавали імен різних дерев і особливо пов'язували зі священною смоквою. Діоніс уперше впряг биків у плуг, а Шіва невіддільний від сірого бика, його емблема – бик, він сидить на бикові, він володар худоби, «скотій бог» Пашупаті. Це не може не навіяти на згадку оспіваних в українському фольклорі сивих волів або сивих биків.

Культ Шіви невіддільний і від змій, що знову викликає на думку Геродота і будинів, у зв'язку з якими «батько» історії каже, що за одне покоління до походу перського царя Дарія на причорноморських скіфів неври полишили свою країну через навалу змій і оселилися серед будинів (Геродот, 204). А може, через навалу племен, які поклонялися богові, пов'язаному зі зміями? Тим більше, що будинам був знайомий культ Діоніса, отже, й Шіви.

У зв'язку з таврами та Діонісом, тотожним Шіві, привертає увагу таврська Діва, саме ім'я якої перегукується з індійським іменем Деві, яке означає «богиня» і яке має дружина Шіви, його жіноча іпостась. Діва таврів – слов'янська трансформація індійської Деві. Вона була. головним таврським божеством. У знаменитій херсонеській присязі, яка датується ІІ ст. до н. е., вона названа після Зевса, Геї та Геліоса (Соломоник, 9-11). Але саме вона вважалася покровителькою і захисницею міста Херсонеса, що його свого часу здобув великий київський князь Володимир і звідки приніс у Київ християнство й християнські регалії, привів християнських священиків. У тій же херсонеській присязі згадуються і шастри у формі састер – суто специфічний індійський термін на означення стародавніх священних книг, де лаконічно викладалися обов'язки і правила повсякденного життя індійців. З них пізніше розвинулися трактати з різних галузей знань, базованих на ведах.

Характеристики таврської Діви цілком узгоджуються з тим, що ми знаємо про індійську Деві, дружину Шіви. Святилища Діви розташовувалися на гірських урвищах, де їй приносилися криваві пожертви, в яких довелося брати участь і юній Іфігенії, доньці мікенського царя Агамемнона, яку з-під Трої Артеміда перенесла в Таврику. Деві ще донедавна в Індії робилися такі самі жертвоприносини. Ім'я таврської богині ставилося на херсонських декретах, її зображали на монетах. Культ Діви злився з культом Артеміди, богині-воїтельки, сестри Аполлона. Аполлон же і функціонально, й етимологічно тотожний індійському Гопалану, інакше Крішні-Гопалі, а також нашому Купалі. Як і образ Шіви, образ Деві двоїстий: для її шанувальників вона і милосердна, і грізна водночас. Вона і богиня-воїтелька, що вславилася подвигами <245> проти всіляких асурів, вічних супротивників богів-девів.

Деві або Махадеві – верховна богиня і головний об'єкт поклоніння в шактизмі й тантризмі; шанувальники її через це називаються шактами. Вона має різні іконографічні образи, залежно від якостей і функцій. Найвідоміші три типи її зображень: Парваті або Ума – жінка з усміхненим обличчям і двома руками. Зображається і окремо, і разом із Шівою та синами.

Дурга («Нездоланна», «Непоборна») – світлошкіра вродлива жінка з різноманітною зброєю в багатьох руках. Найчастіше її зображають у мить, коли вона вбиває демона-асура Махішу, який обернувся на буйвола (привертає увагу фонетична подібність імен Махіша та Мокоша).

Калі («Чорна») або Махакалі («Велика Чорна») – темношкіра жінка з червоними очима і висолопленим червоним чи жовтим язиком. У неї звичайно десять рук, хоча буває і чотири, і дві, що тримають різноманітну зброю. Тіло її обвивають кобри, волосся розпатлане, на шиї – намисто з черепів або людських голів. Культ Калі, вважають дослідники, склався на основі найдавнішого культу богині-матері, відомого ще з часів хараппської цивілізації (ІІІ–ІІ тис. до н.е.). Пізніша іконографія зображає її, грізну воїтельку, верхи на леві, з чотирма обличчями й вісьмома руками, озброєну мечем, щитом, луком, диском і петлею. Вона тримає ще лотос, дзвін, тацю (Гусева, 96-101).

Щодо Дурги, то в «Махабгараті» вона прибирає нової подоби, через що її культ пов'язується з вішнуїзмом або крішнаїзмом. Вона означається сестрою Крішни або втіленням Крішни, а Крішна, як відомо, земне втілення бога Вішну. Обидва ці божества згадуються у «Влесовій книзі» поряд під іменами Вишень і Кришень. Принагідно зазначимо, що імена цих обох божеств збереглися в сучасних українців як прізвища. Вішну, прибравши якогось втілення-аватари, щоразу спускається з небес, коли землю заполонює зло і звільняє її від нього. Тобто він є спасителем людства від загибелі. Такими найбільш відомими аватарами Вішну якраз і є Рама та Крішна.

На деяких печатках з долини Інду зображено сцени з людьми та буйволами. Це викликає паралелі з пізнішими міфами про боротьбу Дурги з демонічним буйволом, котрий має показове ім'я в контексті слов'янської Мокоші, яка входила до пантеону Володимира. Буйвіл той називався Махіша. А оскільки Дурга здолала його, то й прибрала епітет, «Убивиця Махіши».

Ім'я Махіша з санскриту тлумачиться «буйвіл», «бик». Жіноча форма його буде Махіші, тобто «буйволиця». З іншого боку, ім'я Махіші може походити від махі «земля» + іші «богиня», а все ім'я в такому разі означає «Владичиця землі», «Цариця». Терміном махіші <246> згодом стала означатися перша, головна дружина царя (СРС, 505–506).

Один із епітетів Шіви – Махеша, або Махеш мовою хінді. Це ім'я також складаєть компоненти маха «великий»+ іша «бог». На стикові двох слів кінцеве а та початкове і дають е (так зване правило сандгі). Звідки й Махеша – «Великий бог». Жіноча форма цього імені буде Махеші – «Велика богиня», тотожна імені Махадеві.

Таким чином, ім'я Махеша виявляється семантично тотожним імені Махадева на означення Шіви, а ім'я Махеші – імені Махадеві на означення Деві. Ім'я слов'янської Мокоші якраз і пов'язане з іменем індійської Махеші, яке на слов'янському грунті трансформувалося в слов'янські Макош, Мокош, Мокуша, Макуша, Мукуш, Мукеш тощо. Про поклоніння Мокоші свідчать назви Макошине на Чернігівщині, де поряд тече річка Макошинська Простка. У сербів і хорватів існують перекази, де фігурує жіночий персонаж Мокош з виразними божественними, точніше, чародійними ознаками. Характерно, що в цих переказах, поряд з Мокошею, виступає і бан (князь) Олег. Є згадки у слов'янській міфології і про чоловіче божество Мокош, а термін бан, до речі, вжито й у «Влесовій книзі». Західнослов'янський топонім Мокошин Врх спонукає згадати, що ідол Мокоші в Києві теж стояв на Горі біля двору теремного (Приче, 94-105; МНМ, ІІ 169; Іларіон, 92–94, 109–110).

З усіх зібраних, переважно фольклорних, фактів постає такий образ Мокоші: вона милостива і водночас грізна, їй можуть приносити криваві пожертви, вона первісно була верховним божеством, а потім зійшла до статусу нижчих богів, вона має велику голову й довгі руки, розпатлане волосся, пов'язана з нічною темрявою, з урожаєм, з родючістю, вона – захисниця проти посухи. Можна припустити, що після прийняття християнства в її образі стали переважати негативні риси, властиві і деяким іпостасям її. Бо в Індії Махеші виступає під десятьма іменами, які визначають різні її іпостасі. Шість уособлюють добре, милостиве начало, а чотири – похмуре, гнівне, і саме з гнівними її іпостасями пов'язується пізніші уявлення про слов'янську Мокошу.

Таким чином, у Володимировому пантеоні перед прийняттям християнства маємо божества Влеса й Мокошу, які відповідають індійським Шіві/Рудрі та Деві/Махеші. Очевидно, що функції, властиві індійському Шіві та його дружині, первісно були властиві Влесові та Мокоші. З прийняттям християнства функції, зокрема, Мокоші призабулися, зблякли, а сама богиня зійшла до становища нижчого духа й прибрала переважно негативних рис. А що Мокошу зовсім недавно уявлялася з великою головою та довгими руками, <247> то це відбиття раніших уявлень про багатоголову й багаторуку богиню, котра в своїй гнівливій подобі мала страхітливий вигляд. І якщо великий київський князь Володимир саме з Криму приніс християнство, то він, поза сумнівом, добре знав і таврську Діву – Велику Богиню, епітет якої – Махеші трансформувався у нашу Мокошу – Велику Богиню слов'ян. Знав Володимир і Шіву, хоч і під іменем Влеса. Тобто у Володимировому пантеоні знайшли місце божества, які функціонально й етимологічно тотожні індійським Шіві та Деві. Бо коли на території України фіксуються епітети Шіви у формі Махадава та Бутанат, коли давні насельники Криму поклонялися богині Діві, тотожній індійській Деві, то нічого дивного, що на слов'янському грунті зберігся ще один епітет Шіви – Махеш й епітет Деві – Махеші. Останнє ім'я відбилося в імені Великої богині слов'ян – Мокоші. Що ж до самого Шіви, то давньоіндійські джерела мовлять: він має тисячу імен і в кожній країні, у кожного народу виступає під своїми іменами.

В індуїстській трійці – Брахма, Вішну, Шіва – Шіва несе, як уже мовилося, функцію руйнівника, саме грізні риси переважають у його іконографії. Він часто прикрашений місяцем, обвитий кобрами, вдягнутий у тигрову шкуру й намиста з черепів. У нього чотири або п'ять ликів, багато рук і ніг, на лобі має третє око, яке здатне спопелити світ. Шия в нього синього кольору, бо, розповідає міф, він колись випив страшну отруту, щоб урятувати людство від загибелі. В руці він тримає тризуб, у якому символізує середнє вістря. Поруч із Шівою ступають священний бик Нандін й численний почет із злих і добрих духів – бгутів та якшів. З тисячі імен Шіви найвідоміші Рудра, Махадева, Махеша, Пашупаті, Ішвара, Ішана, Шанкара, Гіріша, Натараджа, Вішванатха тощо. У «Махабгараті», яка прославляє переважно Вішну, неодноразово мовиться, що Шіва-Рудра найсильніший з богів і наводиться 150 його імен, серед них і аватари Вішну. Шіва не тільки повелитель цілої армії духів-бгутів, але й пов'язаний з чаклунством. Описи 425 жертвоприносин йому у ведійській літературі пронизані почуттям страху та цілковитої безпорадності перед його всепроникною і невідворотною силою.

Рудра, тотожний слов'янському Родові і попередник Шіви, найчастіше асоціюється з худобою, губителем і охоронцем якої він одночасно є, і з тваринами взагалі. Через це він має епітет Пашупа, Пашупаті – «Владика худоби», «Владика тварин», де компоненти -па, -паті (споріднені з нашим батько, рос. батя) сходять до індоєвропейського кореня па – «охороняти», «захищати», «берегти». Іноді у ведах Рудра вживається в множині – рудри, тоді мається на увазі ціла армія міфічних істот досить зловісної подоби. Рудри – супутники бога Рудри, вони, корячися волі свого ватажка, нападають на людей і худобу, несуть недуги й смерть. Рудра суворий і дикий, як хижий звір, він – «черво<248>ний вепр небес». Стріли Рудри іноді тлумачаться як блискавки, і він традиційно сприймається як бог грози та бурі. Але у ведах ці стріли найчастіше пов'язуються з хворобами. Грізні стріли його – згубливі недуги й пошесті, і Рудру просять не метати їх. Смерть від недути – це смерть від руки Рудри, і її відрізняють від інших різновидів смерті. Головна недуга, якою карає Рудра, – пропасниця, гарячка, джвар (укр. жар). Джвара – один з епітетів Рудри.

Рудра насилає порчу на худобу, і худобу приносять йому в пожертву. При промовлянні його імені під час обряду годилося рукою торкнутися води – магічна дія для відвернення біди. Це ж саме слід було зробити і при згадці про демонів та духів небіжчиків.

Але Рудра і найперший зцілювач. Його благають зцілити людей і худобу, убезпечити від лих та нещасть, дати благословення, благоденство і добробут людям. Згодом у зверненнях до цього божества все частіше вживається епітет Шіва, витлумачуваний деякими дослідниками як «Милостивий». Цей епітет згодом витісняє ім'я Рудра і стає основним іменем цього божества. В той же час у подальшому його похмурі, негативні риси отримують дедалі більший розвиток. Найбільш уживане його ім'я у ведах – Рудра – іноді тлумачиться як Рудий, Червоний. У ведах це божество справді часто зображається червоним, асоціюється з червоним кольором (Гусева, 87–96). У давній Індії червоний колір пов'язувався зі смертю, очевидно, за кольором крові (пор. слов'янське руда – «кров»). Червоні предмети вживаються тут при магічних діях, що мають за мету спричинити смерть; засудженого до страти вдягали в червоне, червоні вінки вживалися при поховальних обрядах тощо. Водночас червоний колір пов'язувався і з воїнським станом, так званими кшатріями. В українців побутував звичай покривати загиблого козака червоною китайкою.

Щодо імені Шіва, то висловлюється припущення, що воно сходить до давнього дравідійського імені зі значенням «червоний». З іншого боку, ім'я Шіва може бути пов'язаним з українським словом сивий, синонімами якому є сизий та сірий. Це тим імовірніше, що іпостассю Шіви є сірий, сивий бик – популярний в українському фольклорі. Не виключено, що наше сивий споріднене з індоіранським ш'ява/с'ява – «темний», тобто не зовсім білий. До певної міри підтвердженням є вираз сива давнина, який несе відчутний нюанс «темна давнина», «давнина, повита мороком/пітьмою часу». Тобто поняття «темний» і «сивий» можуть сходити до якогось первісного спільного джерела. Подібне переосмислення, очевидно, могло статися і з санскритським крішна, яке взагалі означає «чорний», але фонетично надзвичайно близьке до нашого «красний», яке означає не лише колір – червоний, але й має значення «гарний», «вродливий». Недарма серед індійців воно широко вживане як чоловіче й жіноче ім'я. Ім'я з таким значен<249>ням могли мати й давні українці, що певною мірою підтверджує і легенда про походження назви Чернігів від княгині Черни. Крім того, показово, що ліва протока Сіверського Дінця, окрім назви Чорний Жеребець, має і друту назву – Красний Жеребець, що свідчить про певну неусталеність понять «чорний» і «красний», взаємозамінюваність їх, що обидва поняття сходять до спільного джерела (СГУ, 612).

У зв'язку з Шівою та його іпостассю – білим чи сірим биком, популярність останнього в українському фольклорі навряд чи випадкова. Бик – символ творення, парубок, віл – чоловік, телиця – дівчина, корова – жінка, земля. Така символіка переповнює наші весільні пісні й приповідки. На Великдень гуцули й досі христосуються з домашньою худобою. А коли з хати виносять покійника, то виганяюпь з хліва та приганяють з паші всю худобу попрощатися зі своїм господарем. Найранішим свідченням про бога Шіву прийнято вважати зображення на хараппських печатках, де так званий прото-Шіва сидить у йогічній позі серед тварин. У ранніх індійських пам'ятках Шіва згадується серед персонажів, які мали дві статі. В цьому аспекті Шіва відомий під іменами Нара-Нарі, тобто Чоловік-Жінка, а також Джаганпітрі-Джаганматрі, тобто Батько світу-Мати світу. Зображається він у таких випадках у вигляді людської постаті, права половина якої чоловіча, а ліва – жіноча. Особливо широкий діапазон його функцій став після злиття з ведійським Рудрою. Ведійські арії називали місцеві народи шішнадева, себто «фалособожні». Це прямо вказує на одну з головних характеристик Шіви, пов'язану з народженням, заплідненням, на те, що фалос, лінгам був самостійним об'єктом поклоніння і замінював собою зображення Шіви.

Ім'я Рудра тлумачиться і як Ревучий, у зв'язку згадується Шевченко і його «як реве Ревучий» щодо Дніпра. Це може сходити до давнього уявлення про Дніпро як про Бика, Бугая, Самця.

Синами Рудри (отже, й Шіви), були марути, божества вітру й бурі. Помічники царя богів Індри, озброєні блискавками й стрілами-перунами, вони уособлюють вітри. У «Слові о полку Ігоревім» – це «вітри – Стрибожі внуки». В такому разі виходить, що Стрибог тотожний Рудрі/Шіві, бо Рудра в «Рігведі» означається як «Бик, супроводжуваний марутами», а компонент Стрі – в імені слов'янського божества теж означає «бик» (авест. staora – «бик», «худоба», гот. stiur, англ. stееr, нім. stier – «бик», споріднені з грец. tavros, лит. tauras – «бик»). Що відразу змушує по-новому поглянути на численні українські топоніми та гідроніми типу Стрий, Стир, Дністер, Стрв'яж, Стривігора та інші.

Цікавою щодо Шіви/Рудри в давньоіндійських міфах є згадка, що він зруйнував Тріпуру – Тримісто асурів, що з ними постійно воював Індра. Назва ця перегукується з назвою Трипілля на Київщині, неподалік літописного Родня в гирлі Росі. Назва ії, судячи з <250> притоки Роськи, що має і назву Самець, споріднена з іменем Влес, санскритським вріш – «бик», «самець» і етнонімом русь. Інший давньоіндійський міф мовить, що колись асури вкрали в Індри його корів і сховали в далеких краях за річкою Раса (хінді – Рас). Подібність її до назви Рось очевидна.

Сином Шіви та його дружини Парваті вважається Ганеша, зображуваний з головою слона, чотирма руками й верхи на щурі. Ганеша з часом став богом – покровителем мудрості, учнів та студентів. В Індії зверненням до нього і досі прийнято починати літературну або наукову працю. «Махабгарата» називає Ганешею самого Шіву. Саме тут, очевидно, криється пояснення, чому автор «Слова о полку Ігоревім» називає Бояна Влесовим внуком.

Ще одним сином Шіви та Парваті є Сканда – бог війни, тісно пов'язаний з давнім дравідійським богом на ім'я Муруга, Муруган (пор. укр. прізвища Моруга, Моружченко). Цей шестиголовий бог сидить на павичеві, з луком в одній руці і стрілою в другій. Він ще має ім'я Карттікея, від індійської назви сузір'я Плеяд – Кріттіки. А з цим сузір'ям якраз і пов'язується Влес, про що свідчить і українська назва його – Волосожар.

Порівняння грецького міфу про Плеяд з індійським міфом про Кріттіки виявляє недзвичайно цікаві паралелі, які проливають світло і на Влеса, і на Волосожари, які, що симптоматично, розміщуються саме біля сузір'я Тельця. Іншими словами – Бика.

Завершуючи розмову про індійські аспекти «Влесової книги», інакше кажучи, «Шівиної або Рудриної книги», слід рішуче відкинути твердження, нібито ця пам'ятка – підробка. Описати з таким знанням життя, мислення, уявлення, богів, події, історію слов'ян, рясно пересипану реаліями, що сягають арійської давнини (причому почасти реалій, над якими й досі б'ються дослідники), підробити їх – просто неможливо, яким би талантом не володіла людина. «Влесова книга» – оригінальна пам'ятка, що донесла до нас призабуті сторінки нашої славетної історії. <251>



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал