Наливайко Степан



Сторінка17/20
Дата конвертації05.12.2016
Розмір3.7 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20

Вірменська легенда, індійці, Київ…
Важливим джерелом у дослідженнях першопочатків Києва стала на сьогодні вірменська легенда про трьох братів – Куара, Мелтея і Хореана, вміщена в «Історії Тарона», пам'ятці, що розповідав про боротьбу між раннім. християнством і язичництвом у Вірменії. Впроваджена в науковий ще 1922 року академіком М.Я. Марром, вона навдивовижу перегукується з легендою про Кия, Щека й Хорива, яку повідав літописець Нестор у «Повісті врем'яних літ».

Коротко нагадаємо її зміст.

Двоє індських князів, Деметр і Гісане, представники братніх племен, посварившись із царем, мусили тікати, рятуючи своє життя. Притулок вони знайшли у вірменського царя Валаршака, котрий наділив їх землею Тарон, де вони збудували місто Вішапу. Проте через п'ятнадцять років Валаршак за віщось стратив обох князів, а володіння передав їхнім трьом синам – Куару, Мелтею та Хореану; кожен із них побудував нове місто й назвав своїм іменем, причому Хореан своє місто збудував в області Палунь. Ще через якийсь час троє братів прийшли на гору Каркея, заснували там поселення й поставили ідолів на ім'я Деметр і Гісане. Відтоді їхній рід присвятив себе служінню цим двом ідолам.

При порівнянні згаданої легенди з літописним переказом у «Повісті врем'яних літ» про заснування Києва впадає в око збіг низки фактів: подібність доль героїв обох переказів, три міста, засновані братами, і три київські гори, на яких жили Кий, Щек і Хорив, а надто подібність імен і топонімів – Куар і Кий, Хореан і Хорив, область Палунь і земля полян тощо. Ці факти наштовхують на думку, <222> що обидві легенди мають якесь спільне джерело.

Та найхарактернішим аспектом вірменської легенди є те, що обидва князі, отже, і їхні сини – індійського походження. Це привносить новий елемент у питання про походження Києва, причому роль цього елемента у вірменській версії, як бачимо, визначальна. І якщо даний переказ справді дотичний до Києва, то в такому разі до нього виявляються дотичними й індійці. На думку деяких дослідників, вірменська легенда не що інше, як легенда про Кия, Щека й Хорива, запозичена у східних слов'ян, причому досить пізно, пiсля VII–VIII століть. При цьому визначальним є повідомлення арабського автора Балазурі про те, що в VIII столітті арабський халіф переселив до Кахетії близько двадцяти тисяч слов'ян. І академік Б.О. Рибаков припускає, що саме тоді давньоруська легенда про заснування Києва могла стати відомою у Вірменії.

А чи не може бути навпаки, що ця легенда прийшла до східних слов'ян з Вірменії чи з якогось іншого ареалу, скажімо, з Боспорського царства? Для такого припущення є певні підстави. Документально засвідчено, що, наприклад, у І ст. н.е. досить численні групи індійців прийшли й осіли в Тароні, історичній області Вірменії, яка зараз відноситься до Туреччини. Це підтверджує те, що:

– згадувані у вірменській легенді індійські поселення Вішапа, Куар, Хореан і Мелді в Тароні насправді існували й донедавна зберігали свої колишні назви;

– перед першою світовою війною на межі Тарона й Васпуракана існувало село Індстан;

– саме на території Тарона засвідчено імена Інду, Індуханум, Індубек, Індумалік, які, поза сумнівом, відбивають індійське походження їхніх носіїв;

– жителі районів, де колись перебували індійські общини, награвали індійські мелодії і танцювали індійський «танок Деметра».

У ІІІ столітті, коли з поширенням у Вірменії християнства частина язичників-індійців після впертої боротьби подалася до Візантійської імперії, тоді ще язичницької. Причому опір християнству очолив верховний жрець Ардзан, ім'я якого не можна не співвіднести з індійським іменем Арджун. Інша частина індійців залишилась і прийняла християнство.

У такому разі виникає запитання: звідки ж прийшли індійці до Вірменії? Невже з далекої Індії?

Не обов'язково, хоча можливе й таке. Вони могли прийти туди й зі значно ближчого ареалу, скажімо, з Північного Причорномор'я. Як зазначає російський дослідник М.П. Писаревський, досить рано, ще з античних часів, склалася думка, що сінди на Таманському півострові, це інди, а Сіндика – територія, на якій жили сінди, – також Індія. При<223>чому таке уявлення традиційне, воно сходить до перших істориків Еллади – Гекатея, Гелланіка, Геродота, а згодом і Птолемея, Плінія та інших. Історичність цієї традиції, вважає Писаревський, підтверджується дослідженнями відомого мовознавця О.М. Трубачова, котрий виявив на Подонні гідроніми індійського походження; останнє дозволяє поширити індійську назву Сінд на Середній Дон і його населення епохи бронзи.

Проте ареал перебування індійських племен у Північному Причорномор'ї не обмежується сіндами. До так званих сіндомеотських племен, віднесених античною традицією до нескіфських і неіраномовних, належать меоти, сінди, дандарії, таври та інші, які населяли Приазов'я, Крим, низів'я Дону й Дніпра. Вони входили до складу Боспорської держави, що існувала на півдні України впродовж майже тисячоліття, починаючи з VI cт. до н.е.

О.М. Трубачов, який безпосередньо займається індоарікою в Північному Причорномор'ї, вважає, що значна частина індійців цього ареалу ще до нашої ери вирушила в Передню Азію та Індію через Кавказ. Інша частина залишилася і поступово розчинилася серед близькоспоріднених іранців – скіфів та сарматів, Тому не виключено, що індійці в Тароні – це частина саме тих індійців, котрі через Кавказ подалися на свою теперішню батьківщину. Щоправда, індійці могли опинитись у Вірменії і внаслідок розбрату в Боспорському царстві.

Однак припущення, що Деметр, Гісане та їхні нащадки – індійці, ще не доказ. Нині дослідники схильні вбачати в обох князях, Деметрі й Гісане, не так батьків Куара, Мелтея і Хореана, як вшановуваних індійцями божеств. І це підтверджується як тим, що Куар, Мелтей і Хореан поставили на горі Каркея ідолів на ім'я Деметр і Гісане, так і мовним аналізом цих імен.

Ім'я Деметр чи не найбільше бентежить дослідників вірменської легенди, викликаючи в них сумніви щодо його індійського походження. Бо надто вже воно схоже на ім'я грецької богині Деметри, що його тлумачать як «Богиня-мати». Проте чомусь дослідники не особливо зважають, що Деметра – суто жіноче ім'я, а не чоловіче, і давати таке ім'я чоловікові, навіть якщо воно й належить богині, неприродно. Було б більш ніж дивно називати представника чоловічої статі, скажімо, Афіною, Діаною чи Герою. Ці імена грецьких богинь можуть входити у чоловічі імена тільки одним із компонентів, наприклад, Афіноген – «Народжений Афіною» чи Геракл – «Герославний», якщо ім'я славнозвісного богатиря, що його античні джерела ототожнюють з Крішною, справді має стосунок до Гери, дружини Зевса, яка не раз виявляла нетерпимо вороже ставлення до Геракла й чинила підступи, де тільки могла. Тож набагато певні<224>ше, що Деметр насправді – ім'я якогось, причому індійського, чоловічого божества.

Показово, що ім'я Деметр у формі Деметрій було особливо популярне в Боспорському царстві, до якого входили численні сіндо-меотські племена і які складали в ньому вагому частку населення. Так, на одній із плит, знайдених 1895 року в Анапі і датованих IІ ст. до н.е., серед переможців спортивних змагань на честь Гермеса, зафіксовано аж сімнадцять Деметріїв, серед них і кілька, пов'язаних з етнонімом сінди: Сінд, син Деметрія; Деметрій, син Сіндока (двічі) (КБН, 673, 674). З чого напрошується висновок, що ім'я Деметрій було поширене серед сіндо-меотських племен.

Ім'я Деметрій фіксується і за тисячі кілометрів від Північного Причорномор'я, в стародавній Бактрії, державі на території Середньої Азії, яка виявляє чимало точок дотикання з Україною, особливо у зв'язку з тим, що саме там витоки напівлегендарної династії Кеянідів. Тобто зовсім поряд із Індією. Причому тут це ім'я носять здебільшого правителі, царі. Один із них, греко-бактрійський цар Деметрій, як свідчать джерела, правив тут в ІІ ст. до н.е. й здійснив кілька успішних походів на Індію (Ставиский, 96).

Є підстави припустити, що ім'я Деметрій пов'язане з індоіранським божеством Сонця і Мирного договору Мітрою. До речі, зв'язок із Мітрою засвідчують і монети греко-бактрійського царя Деметрія: на них зображено Геракла з променистим вінцем, що, на думку дослідників, символізує образ античного героя з індоіранським Мітрою. А в Середній Азії, особливо на Памірі, й донині збереглися сліди вірувань, пов'язані з цим божеством.

Образ Мітри відзначається дивовижною долею, надзвичайним поширенням у просторі й часі, здатністю входити до найрізноманітніших релігійних систем. Культ його досягає апогею в період Римської імперії, коли він знаходить своїх шанувальників навіть на Британських островах. Особливо популярним був Мітра в Бактрії та Парфії, отже, і в Вірменії, оскільки парфянські Аршакіди стали родоначальниками й вірменських Аршакідів, одним із яких і був вірменський цар Валаршак; саме в нього, як мовить вірменська легенда, знайшли притулок двоє індських князів (насправді – божеств), батьки Куара, Мелтея і Хореана з Палуні.

В Ірані на честь Мітри шороку відзначався міхраган – свято осіннього врожаю і дякування сонячному богові за щедрі земні дари. Очевидно, саме на це свято й танцювали «танок Деметра», про який згадують вірменські джерела і пам'ять про який і досі збереглася в жителів Тарона.

Не дивно, що така популярність Мітри щедро відбилася на <225> індійському, іранському, грецькому та слов'янському іменнику. Навіть побіжного погляду на антропоніми цих народів достатньо, щоб пересвідчитись: Мітра відігравав виняткову роль у творенні власних імен, імен двоосновних, тобто таких, що їх носила якраз племінна верхівка – вожді, князі, правителі, царі. Індійські імена: Агнімітра, Вішвамітра, Пуш'ямітра, Дгармамітра, Васумітра, Сумітра, Варахамітра; іранські – Міхраман, Міхрабаг, Міхравазд, Вахуміхр, Бурзміхр, Міхрак, Міхран; грецькі – Мітрофан, Мітродор, Мітрофіл; слов'янські – Славомир, Мирослав, Драгомир, Володимир, Радомир, Мирон тощо.

При здатності двоосновних імен мінятися компонентами, коли перший компонент імені може ставати другим і навпаки, що особливо властиве слов'янським мовам (Мирослав – Славомир, Радомир – Милорад, Драгомир – Милодраг, Миодраг), а також індійським та іранським мовам, індійське ім'я Мітрадева, досл. «Мітробог», могло мати й форму Девамітра, досл. «Бог Мітра». Що ім'я це якраз індійське засвідчують два моменти: в іранських мовах компонент дева має значення «злий дух», «дев», а не «божество», «бог» як у мовах індійських. На іранському грунті компонент дева завжди замінюється компонентом бага, баг, як це видно з уже наведеного імені Міхрабаг. По-друге, на іранському грунті ім'я Мітра має форму Міхр, Мехр; до неї ближча слов'янська форма імені сонячного божества – Мир, наявне в наведених слов'янських іменах.



Девамітра – санскритська форма, так би мовити, книжна, а просторічна, вжиткова – Девмітр, тобто дуже близька до форми Деметр. Саме так це ім'я звучить у сучасних індійських мовах. Тож немає нічого дивного, що на греко-бактрійському терені воно прибрало форми Деметр, подібно до того, як у слов'ян грецькі імена Діоніс та Діомед трансформувалися в Денис і Демид. У цьому випадку санскр. Девамітра, хінді Девмітр, болг. Димитр, укр. Дмитро, рос. Дмитрий, білор. Змитрок означають «Бог Мітра».

Проте можна тлумачити ім'я Деметрій трохи по-іншому. Індійський антропонімікон знає ім'я Дгімітра, з якого також могло утворитися грецьке Деметр та його слов'янські відповідники. І якщо другий компонент у цьому імені стосується того ж таки Мітри, то значення компонента Дгі- ще треба з'ясувати. У санскриті основа дгі- означає «знання», «кмітливість», «розум», «мудрість», «вміння», «мистецтво» (СРС, 306). Від нього творяться слова дгіван – «меткий на розум, кмітливий», дгівар – «розумна/кмітлива людина», «мудрець»; вони, в свою чергу, можуть бути чоловічими іменами. Ім'я Дгіман мав, наприклад, відомий засновник скульптурної і живописної школи, про якого згадує <226> тібетський історик Таранатха; діяльність Дгімана та його сина Вітапали припадає на XI ст., коли в Північній Індії правила династія Палів (DI, ІІ 55).

Слова дгіман, дгівар, дгівант, дгіван, самі синоніми, мають ще один свій відповідник -дгір «розумний», «мудрий», теж утворений від основи дгі. Ім'я Дгір і досі в Індії поширене чоловіче ім'я – його, наприклад, має відомий пенджабський літератор Сантокх Сінх Дгір. Не менш поширене в Індії ім'я Судгір із тим же компонентом -дгір. А су- префікс, який надає основному слову, тобто дгір, вищого ступеня якості; тож ім'я Судгір означає «Премудрий». Саме таке ім'я мав перший посол Республіки Індії в Україні пан Судгір Девре. А щодо відбиття поняття «мудрість» за часів Київської і, очевидно, докиївської Русі, то їх чимало: це епітети «Мудрий» та «Осмомисл» у двох Ярославів, київського й галицького, означення полян як «мудрих і смислених» літописцем Нестором. Свята Софія і собі зведена Ярославом Мудрим неподалік від місця поховання київського князя Діра. Тож ім'я Дір цілком може бути тотожним індійському імені Дгір і стосуватися імені Деметр вірменської легенди. Тому варто дещо детальніше зупинитися на самій постаті київського князя Діра.

Арабський історик Х століття аль-Масуді в творі «Золоті луки» згадує першу слов'янську державу на чолі з ад-Діром, відзначаючи розвинуті міста, високий господарський рівень і військову міць її (Ловмяньский, 143–144). З чого випливає, що наприкінці ІХ – на початку Х ст. на Дніпрі існувала могутня слов'янська держава, яка, очевидно ж, утворилася значно раніше від першої писемної згадки про неї арабського автора.

Ад-Діра дослідники ототожнюють із київським князем Діром, тим самим, що його згадує літописець Нестор разом із київським князем Аскольдом. Причому з «Повісті врем'яних літ» випливає, що Аскольд і Дір були не князівського, а боярського роду, що прийшли вони з півночі, з Новгорода, а в Києві опинилися, коли йшли походом на Царгород.

Проте існують і інші свідчення. У «Синопсисі», історичній праці, яка базується на літописних джерелах і свідченнях польських істориків, говориться, що поляни прийшли до Києва з південних степів, що Аскольд і Дір були нащадками полянського князя Кия (Боровський, 8). Середньовічні автори Длугош і Стрийковський, котрі користувалися літописами, що не дійшли до нас, стверджують: після смерті Аскольда й Діра від руки новгородського князя Олега князівська династія, започаткована Києм, припинила своє існування.

Таким чином, остання версія схильна розглядати Аскольда й Діра як прямих нащадків Кия. Вва<227>жається, що обидва вони – полянські князі і що Кий зі своїм родом прибув із півдня. Що Аскольд і Дір мають слов'янське, а не варязьке походження. Саме цієї версії дотримується сьогодні більшість дослідників. Вона найбільш вірогідна, бо саме на півдні України знаходимо чимало свідчень на користь цієї версії.

Античний автор Діодор Сіцілійський (ІІ ст. до н.е.), подаючи свою версію про походження скіфів, мовить, що у Скіфа, сина Зевса й напівдіви-напівзмії, було двоє синів на ім'я Пал і Нап, які, розділивши доти спільне царство, очолили племена, названі за ними палами й напами. Нащадки Пала й Напа поширили свої володіння до Фракії. Отож пали й напи жили в Європейській Скіфії (Раевский, 24–25).

Цю легенду підтверджують епіграфічні й топонімні дані. Зокрема, в Криму, стародавній Тавриці, Тавриді, фіксуються фортеці Палакій і Напит. Скіфолог Д.С.Раєвський назву фортеці Палакій схильний виводити від терміну пал із значенням «воїн». Тож назва Палакій, за ним, означає «Воїнове», «Воїнське», «Воїнь». І вважає, що саме так – Палакій – називалася пізньоскіфська столиця в Криму, розміщувана на городищі Керменчик у Сімферополі (Там же, 134–135). Засновниками цього скіфського царства, що виникло наприкінці ІІІ – на початку ІІ ст. до н.е., були цар Скілур та його син Палак, на честь якого нібито й було названо місто. Саме про Палака повідомляє Страбон, що 110 р. до н.е. йому завдав поразки Діофант, полководець понтійського царя Мітрідата VI Євпатора, імені якого, в свою чергу, завдячує назва теперішньої Євпаторії. Ці події детально описуються в написі на честь Діофанта, датованому кінцем ІІ ст. до н.е. (Соломоник, 21–24). Слід відзначити, що ім'я Мітрідат якраз і містить компонент Мітр-, причому саме в індійській формі, бо по-іранському він мав би форму Міхр-, а саме ім'я звучало б як Міхрадат.

Інтуїтивний здогад Д.С.Раєвського підтверджують індійські факти: термін пал у санскриті якраз і означає «захисник», «охоронець», тобто, власне, «воїн». Проте в санскриті слово пал має і значення «правитель», «цар», і свій відповідник – палак (СРС, 392). Отож скіфські імена Пал і Палак тотожні індійським іменам Пал і Палак, які й сьогодні побутують в індійців або як окремі імена, або входять другим компонентом у двоосновні чоловічі імена: Раджпал, Махіпал, Гопал, Вішвапалак, Сарвапалак тощо. Тому скіфські імена Пал і Палак тлумачаться не тільки як «Воїн», але і як «Правитель», «Цар». Причому, слід гадати, ці імена первісно постали з термінів на означення воїна або племінного ватажка. Так само, як ім'я родоначальника «царських» скіфів – Колаксай – теж первісно було тільки <228> терміном із значенням «вождь/ватажок роду/племені». Так що місто Палакій цілком могло бути скіфською столицею і перекладатися як «Столиця», «Резиденція племінного ватажка», «Царське місто», «Царгород». З чого можна припустити також, що відоме означення Геродотом наймогутнішої і найвпливовішої частини скіфів «царськими», може пояснюватися не тільки тим, що слова «цар» і «царський» пов'язані з терміном кшатра – «сила», «влада», а й із термінами пал, палак, які сходять до індоєвропейської основи па- «охороняти», «захищати», «берегти».

З огляду на це, схоже, що термін палак, має своїх родичів на слов'янському грунті. Маються на увазі терміни, пов'язані з воїнським станом і військовою справою – полк, полковник, полководець, а також імена Святополк і Ярополк, де -полк тотожне індійському й скіфському палак в іменах Вішвапалак та Палак. Це тим імовірніше, що обидва слов'янські імені належать представникам саме військової знаті – князям. Тож ім'я Святополк, у такому разі, означає «Захисник/Охоронець світу», іншими словами, «Цар», «Правитель». Компонент Свят- тут пов'язується не з поняттям «святий», а «світ», яке, зокрема, маємо в польському swiat. Значеннєво ім'я Святополк відповідає індійським іменам Вішвапалак та Сарвапалак, у яких компоненти Вішва- й Сарва- мають не тільки значення «все», «всі», але й «світ» (СРС, 608, 712). Семантично ім'я Святополк відповідає й перському імені Шахджахан, досл. «Цар/Володар світу»; його мав один із Великих Моголів, що спорудив знаменитий Тадж Махал в Агрі на честь своєї коханої дружини Мумтаз Махал (ХVI ст.).

Ім'я ж Ярополк, слід гадати, означає «Бик-захисник», бо порівняння воїна, князя, царя чи бога з биком звичайне явище в багатьох міфологіях. Що, до речі, засвідчує і «Слово о полку Ігоревім», означаючи давньоруських князів буй-турами чи яр-турами. Компонент Яр- можна співвіднести з санскритським вар, яке має значення «бик», «самець», «жених», «мужчина» (СРС, 565).

Що ж до такого військового терміну як полк, то в тому ж «Слові» цей іменник багатозначний – він означає і «люди», і «військо», і «табір», і «битва». У давньоруській мові слово полк стало дружинним терміном і так збереглося досьогодні. Так що слов'янське полк – прямий родич скіфського та індійського палак – «воїн», «захисник», «правитель», «цар». А коли так, то й саме скіфське плем'я пали можна трактувати як «воїни», «військо», «дружина» або «захисники», «оборонці». Тобто назва племені виразно засвідчує воїнську функцію – захищати, боронити свою територію, своє плем'я від ворожих нападів.

У зв'язку з цим постає природне запитання: а чи не наявний ком<229>понент пал і в етнонімі поляни? Чи можемо ми в цьому етнонімі вбачати тільки те, що він виявляє позірну спорідненість із словом поле?

Очевидно, що ні, позаяк деякі літописи самі заперечують таке твердження. І пов'язують полян не з полем, а з горами: навіть «Повість врем'яних літ» мовить, що поляни «жили особе по горах своїх». А що полян пов'язували з полем, то це неважко зрозуміти – тут має місце народне трактування племінної назви, так звана народна етимологія, яка може зводити не зовсім зрозуміле слово до першої-ліпшої асоціації. Подібне явище знає і індійська традиція: вона каже про воїна-кшатрія, що «кшатрій – це власник полів, а не лише титул». Проте тут сплутано два різні слова, хоч і близькі між собою фонетично – кшетра і кшатра. Де друге слово – відома нам кшатра, термін на означення воїнського стану, покровителем якого був бог Варуна в індійців, Тагимасад у скіфів і Дажбог у слов'ян. А слово кшетра означає «поле», а також «місцевість», «територія», «край», «країна». Знаменита битва, описана в «Махабгараті», сталася на Курукшетрі, «Полі Куру» або «Краї Куру», де Куру – стародавній цар, пращур кауравів, героїв «Махабгарати». Як бачимо, має місце цілком однакове тлумачення у двох нібито одмінних і далеких ареалах – і індійських кшатріїв, і слов'янських полян народна традиція пов'язує з полем.

А коли вже поляни пов'язуються не з полем, а з горами, то витоки слов'янського племені, очевидно, слід найперше шукати там, де є гори. А гори є там, де засвідчено скіфських палів, тобто в Криму. Гори є і прямо від Криму через Чорне море, вже в Малій Азії, яка упродовж тисячоліть мала тісні контакти з Північним Причорномор'ям. Більше того, ще в ІІ тис. до н.е. на малоазійському узбережжі Чорного моря, якраз навпроти Тавриди, була країна Пала, пізніша Пафлагонія – колись тут існувала могутня держава хеттів. Вкрай цікаво, що єгиптяни зображали захоплених у полон хеттів з довгими, до плечей, «оселедцями». Такі ж оселедці збреглися й на панно у Венеції. А Венеція – західна батьківщина венедів, куди вони прийшли з Пали-Пафлагонії. Венедами античні автори називали й слов'ян.

Ці факти тим показовіші, що через усю Малу Азію, де й містилася стародавня Пала, тягнеться гірська система, яка на сході сягає Індії. Кримські гори в давнину називалися Таврськими горами, як і Кавказькі. Малоазійські гори називалися Тавр. А Кавказькі, Кримські гори й малоазійський Тавр – одна гірська система. Доречно тут навести спостереження українського дослідника О.С.Стрижака: «На наявність етноніму таври у Вірменському Таврі, власне, історичній області, відомій під назвою ТаронТаuron), досі, здається, ніхто не звернув уваги. <230> Останнє ж найменування цікаве не лише генетико-етимологічними зв'язками з кримським оніміконом на Тавр-, а й належністю до контактної зони з народом pala/bala «палайці», звідки «Палуні», назва області, в якій жили брати Куар, Хореан і Мелтей. Найдивовижніше в усьому цьому те, що й цей хоронім, і ці брати мають дуже багато схожих відповідників на Наддніпрянщині (пор. літоп. земля Поляне, де жили брати Кий, Щек і Хорив…» (ЕГС, 179–180).

Отже, саме Крим виявляє спадкоємні зв'язки з палами й полянами, з таврами й гірською системою Тавр. А якщо згадати, що інша назва таврів – руси, як про те мовить вівзантійський автор Іоан Цец, що раніше руси називалися поляни, як про те свідчить Нестор, то простежується зв'язок полян із Кримом і таврами. А береги Криму виявляються найдавнішими, де фіксується назва руси/роси.

Зі слів Нестора «поляни, нині зовомі русь» можна зробити висновок, що етнонім поляни й етнонім русь – синоніми, як синонімами є етноніми таври й русь. Тобто у назві поляни й назві руси може бути закладене одне й те саме значення. А оскільки в основі назви поляни може лежати основа пал із значенням «захищати», «охороняти», «берегти», то таке ж значення, певно, має лежати і в етнонімі руси.

Санскрит справді знає основу, яка відповідає основі пал – «захищати», «охороняти», «берегти». Основа ця ракш- (СРС, 535). Як пал, палак означають у санскриті «захисник», «воїн», так і ракш, ракшак теж значать «захисник», «воїн». Як гопал, гопалак значать «пастух» (досл. «сторож/охоронець корів»), так само й горакш, горакшак мають те ж саме значення (СРС, 197). Як палін означає «воїн», «цар», так і ракшін означає те саме (СРС, 392, 535). І як основа пал на слов'янському грунті прибрала форми пол, так і основа ракш на слов'янському грунті прибрала вигляду рокш, а тоді й рохш, рохс, рос. Звідки й санскритські ракшін та палін – тотожні слов'янським полянин та росин/русин із первісним значенням «захисник», «воїн», «правитель», «цар». Сюди ж добре лягає і латинське рекс – «цар», яке, очевидно, походить із того ж кореня, що й санскритське ракш та слов'янське рос/рус.

При такому тлумаченні справді виходить, що має місце семантична тотожність етнонімів поляни й роси/руси і що на певному етапі одна назва замінила іншу; якщо йти за Нестором, то давнішою назвою була назва поляни, вона поступилася місцем назві русь. Але ж як тоді узгодити слова Іоана Цеца, що етнонім таври синонімічний етнонімові роси, якщо етнонім роси синонімічний назві поляни? Виходить, що й поляни, як і таври, як і руси/роси мають означати «бики», хоча зі сказаного видно, що і етнонім <231> роси/руси означають «воїни», «захисники», «охоронці»?

Ця розбіжність має своє пояснення. Справа в тому, що поняття «бик» невіддільне від воїнського стану: бик уособлює мужність, несамовитість-ярість в бою, чоловічу снагу. Саме з биком найчастіше порівнюють могутніх воїнів, царів та богів. Таке порівняння, як уже зазначалося, звичайне в індійському епосі; Б.Л. Смирнов, перекладач «Махабгарати», мовить в одному з коментарів, що в індійському епосі слово рішабга – «бик» втратило своє первісне значення і тепер означає лише «воїн», «герой», «цар».

Властиве таке явище й давньоукраїнським пам'яткам. У «Слові о полку Ігоревім» князі порівнюються з яр-туром чи буй-туром, теж, власне, биком. Покровителем воїнського стану й царської чи князівської влади є ведійський Варуна, тотожний слов'янському Дажбогові – покровителеві русичів, а русичі, як каже «Слово», – Дажбожі внуки, тобто Дажбожі сини, нащадки. Варуна постає в подобі чорного бика, йому в пожертву приносять самців чорної масті, найперше биків. А ще раніше Варуна, отже, й Дажбог, були пов'язані з космічними та земними водами, а космічні води уособлювали чоловіче начало, Небесного Бика. Вони змішувалися з земними водами, які уособлювали жіноче начало, Корову-Землю. Іншими словами, Бик-Небо запліднювало Землю-Корову, і таким небесним биком і уявлялися Варуна й Дажбог. А життєдайний дощ – основа людського добробуту й благополуччя, а за це відповідав якраз племінний ватажок, вождь, князь, цар.

Таким чином, сліди палів і полян тягнуться в ареал довкола Чорного моря, де з давніх часів фіксуються етнонім пали, топоніми Палакій і Пала, імена Пал і Палак, де кримська Діва-Артеміда, покровителька й захисниця Херсонеса Таврійського (літописного Корсуня) мала епітет Тавропола, де з Кримом пов'язується давньогрецький міф про золоте руно, яке стерегли таври та їхні вогнедишні бики. І це підтримує думку тих дослідників, які вважають, що поляни та їхні князі, серед них Кий та Дір прийшли з півдня. На півдні України фіксуються ще в античні часи численні сіндо-меотські племена, тож цілком правомірно тлумачити ім'я Дір, що його мав полянський князь, на індійському матеріалі. Хоча подібне ім'я дослідники відзначають і в іллірійців, і в кельтів. На кельтському грунті його пояснюють як «міцний», «сильний», «знатний» (Сведения, 643–644). Ці означення належить до різних семантичних рядів, що знижує вартісність такої етимології, хоча певною мірою підходять для княжого імені. Але набагато правдоподібніше пов'язувати його все-таки із значенням «мудрий», тим більше що ця категорія засвідчується тут багатьма фактами.

Отож напрошується висновок, що ім'я Деметр вірменської легенди споріднене з індійським іменем Дгімітра, засвідченим якраз у царів. Воно складається з компонентів Дгі+мітра, де дгі означає «мудрий», а мітра – ім'я індоіранського божества Сонця і Мирного Договору – Мітри. Усе ім'я Дгімітра, що його грецькі джерела подають як Деметрій, означає «Мудрий Мітра», «Мудре Сонце», оскільки в деяких міфологіях Мітра став синонімом Сонця. Правомірність такого тлумачення підтримує розшифровка імені іранського божества – Ахурамазда, яке дослівно означає Ахура Мудрий. Українську форму імені <232> Ахурамазда, очевидно, зберігають українське прізвище Гламазда та назва села Гламазди в «Описах Київського намісництва». Отож відповідниками індійському Дгімітра є грецьке Деметрій, українське Дмитро, російське Дмитрий, білоруське Змитрок, болгарське Димитр. Звертає увагу й те, що прізвище Деметер особливо популярне в циганів, а цигани, як відомо, вихідці з Індії, зокрема, з Пенджабу.

Що ж до імені Гісане вірменської легенди, то є певні підстави вважати, що під цим іменем приховується Вішну або Крішна. Особливо з огляду на те, що вірменська легенда означує Гісане довгокосим. А саме Вішну та Крішна мають епітет Кешава, що означає «Косатий», «Довгокосий». Крім того, істотний в цьому плані й факт, що опір індійських громад у Вірменії насильному наверненню до християнства очолив верховний жрець на ім'я Ардзан. Це ім'я не можна не співвіднести з індійським іменем Арджун – його мав у «Махабгараті» могутній герой, один із п'яти братів-пандавів, що має в цій епічній поемі безпосередній стосунок до Крішни. Саме в Арджуни був Крішна колісничим під час битви, описаної в «Махабгараті», саме Арджун став родичем Крішни, одружившися з сестрою Крішни – Субгадрою, причому Крішна не тільки хотів цього шлюбу, але ще й допоміг Арджунові викрасти свою сестру йому в дружини. І саме Арджунові виклав Крішна суть своєї філософії, що склала знамениту «Бгагавадгіту» – «Божественну пісню». Так що зв'язок вірменського Ардзана з індійським Арджуном, безперечно, існує, принаймні, на іменному рівні. Бо детальніший аналіз засвідчує, що іменем Гісане, скоріше за все, означався Шіва-Рудра, котрий серед інших численних свох епітетів мав і епітет Ішана; на вірменському грунті він цілком міг прибрати форми Гісане. Крім того, як виявляється, до Шіви також може прикладатися епітет «Косатий», «Довгокосий».

Якщо порівняти те, що мовиться про Гісане у вірменській легенді, із тими функціями, що їх має Шіва-Рудра в індійській міфології, то між обома божествами виявляється багато спільного.

1. У вірменській легенді Гісане виступає як верховне божество, він характеризується епітетами «великий», «величний». Шіва-Рудра – верховне божество в своїй міфології, інше ім'я його – Махадева, тобто «Великий бог».

2. Основна функція Гісане, судячи з роду занять індів у Тароні, які були осідлими пастухами-землеробами, полягала в оберіганні худоби. Шіва-Рудра – індійський «скотій» бог, він має ім'я Пашупаті, «Владика/Захисник тварин», має також епітет Вріш – «Бик», споріднений з іменем слов'янського «скотьєго» бога – Влес.

3. В пожертву Гісане приносять <233> тварин-самців білої масті, особливо биків. Шіві також приносять в пожертву биків, він сам – білий або сірий бик, сидить на білому бикові, його емблема – білий бик, його супроводжує білий бичок Нандін.

4. Гісане має військову функцію: він надихає і очолює військо, бере особисту участь у битвах. Шіва вкрай войовничий, дає своїм шанувальникам зброю і навчає користуватися нею, має свою божественну зброю – пашупату, яку дарував Арджунові, наймогутнішому з пандавів, і навчив його користуватися нею; Сканда, син Шіви – бог війни.

5. Гісане втілює «всю воду» – і небесну і земну, він з'являється у дощових хмарах, пов'язаний із дощем. Шіва – повелитель рік, з його іменем і сьогодні в Індії пов'язано багато тіртх – місць прощі на берегах рік; Влес, наприклад, теж стояв на березі Почайни в Києві.

6. Гісане володіє здатністю зцілювати недужих, особливо з допомогою води. Рудра ще в «Рігведі» – найперший зцілювач, рятівник від усіх недуг, як і Шіва, його наступник, зображається з ліками в руці.

7. Гісане пов'язаний зі зміями. Шіва теж пов'язаний із культом змій, зображається обвитим зміями, у зачісці його – кобра.

8. Колір Гісане – пурпуровий. Рудра в «Рігведі» – «червоний вепр небес», «рудий бик», саме ім'я Рудра дехто тлумачить як «рдяний», тобто «червоний».

9. Гісане – косатий, довгокосий, скуйовджений, волохатий. Епітет Шіви – Капардін, досл. «Той, що має сплутане волосся».

10. Ідол Гісане був із міді. Статуї Шіви, як правило, робляться з міді або бронзи, хоч бувають і кам'яні.

11. Гісане – дев, диявол (з точки зору християнства). Епітети Шіви – Махадева, Махеша – «Великий бог», а його дружини – Махадеві, Махеші, тобто «Велика богиня»; ім'я Махеші тотожне слов'янській Мокоші, що входила до Володимирового язичницького пантеону.

12. Гісане – прізвисько (тобто епітет), не справжнє ім'я божества. Ішана теж не найголовніше ім'я Шіви, а один із багатьох його епітетів.

Таким чином, Гісане вірменських індів – це індійське Ішана, одне з імен верховного індуїстського божества Шіви, наступника ведійського Рудри, тотожного слов'янському Родові. І таким чином, індійське походження обох божеств, Деметра й Гісане, знаходить пояснення і з мовного, і з функціонального боку. Що, певна річ, надає вірменській легенді ще більшої вірогідності.

Звертають на себе увагу деякі цікаві подробиці вірменської легенди у співставленні з деякими кримськими й київськими реаліями. Чому обидва індські брати (насправді ж – божества, як ми тепер знаємо), діставшися до Вірменії і спорудивши там місто, <234> назвали його Вішапа? Чи не тому, що в місцях, звідки вони прийшли, вже існувало таке місто і воно було для них дорогим і близьким?

Якщо це справді так, то можна припустити, що місто те – Боспор, або Воспор слов'янських джерел. Так раніше називався Пантикапей – столиця Боспорської держави, згодом Керчев, нині – Керч. Вірменське Вішапа може бути трохи видозміненим Вішапур, а Вішапур у вірменській передачі звучить як Вішапух, звідки зовсім близько й до форми Вішапа. А Вішапурів чимало і на іранському і на індійському теренах. Вішапур означає «Місто роду/племені», ця назва тотожна назві Вишгород (у «Шахнаме» Фірдоусі згадується Вісегерд, місто, тотожне назвою слов'янському Вишгород).

Значення, що його відігравало місто Боспор/Воспор справді величезне – воно дало назву ранньодержавному утворенню в Північному Причорномор'ї – Боспорському царству. В свою чергу, Вішапур (пур у санскриті – «місто», віш – «плем'я», «рід», збереглося в нашому весь – «село») етимологічно відповідає слов'янському Вишгород, а Вишгород, як відомо, пов'язується з Києвом – деякі літописи навіть стверджують, що гора Хоревиця колись називалася Вишгород.

Якщо наші міркування слушні, то вірменська легенда про трьох братів через тотожність (принаймні мовну) Вішапа – Вішапур – Вишгород знаходить іще одну точку дотикання з літописною легендою про Кия, Щека й Хорива.

Вірменська легенда не подає назви заснованого трьома братами поселення на горі Каркея, де вони поставили двох ідолів на ім'я Деметр і Гісане. Цілком можливо, що це місто мало назву, споріднену з назвою гори Каркея. В такому разі з назвою гори асоціюється назва Керч, яка в давньоруські часи звучала як Керчев, Корчев. Деякі фонетичні зміни в назвах Каркея, Керчев, Корчев, Керч, тобто чергування к/ч всередині слова, цілком можливі й пояснимі (пор. високий – височина, широкий – широчінь, спека – спечний тощо).

Отже, зі сказаного можна зробити такі висновки:

– вірменська легенда привносить новий елемент в питання про походження Києва – індійський, причому цей елемент досить відчутний, якщо не сказати – визначальний;

– легенда про Кия, Шека й Хорива цілком могла потрапити до східних слов'ян з Вірменії, де жили досить великі індійські громади, або й з ближчого ареалу – Боспорського царства й Криму;

– вірменська легенда деякими аспектами прив'язується до Керченського й Таманського півостровів, які розділяла лише вузька Керченська протока, колись Боспор Кімерійський. А саме в цьому ареалі найбільш певно засвідчу<235>ються сіндо-меотські, тобто індоарійські племена. Принагідно слід зазначити, що неподалік теперішньої Тамані ще до ХVІІІ ст. височіли величезні статуї двох богів, які, безперечно, відігравали неабияку роль в уявленнях та віруваннях місцевого населення. Не виключено, що це й були ті божества, які у вірменській легенді виступають під іменами Деметр і Гісане.

Так чи інакше, а перед нами постає ще один надзвичайно цікавий аспект, який досі лишався поза увагою дослідників – індійський струмінь у легендах про походження Києва. І цей аспект може виявитися і перспективним, і багатообіцяючим, і багато в чому несподіваним. <236>




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал