Наливайко Степан



Сторінка15/20
Дата конвертації05.12.2016
Розмір3.7 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20

Скіфський цар Колаксай та антський князь Хільбудій
Прокопій Кесарійський, візантійський історик, письменник і політичний діяч середини VІ століття пише, що близько 533 року один із воєначальників імператора Юстиніана (527–565), антський князь на ім'я Хільбудій був засланий на Дунай захищати північні кордони Візантійської імперії, але зазнав там поразки від інших слов'ян, потрапив у полон, а тоді, за однією версією, повернувся на батьківщину, в землю подніпровських слов'ян – антів. 546 року Юстиніан знову відряджає до антів посольство і просить їх зайняти місце на Дунаї й стерегти кордони Візантії. На загальному віче анти знову обрали для цього Хільбудія і відправили його з загоном до цісаря в Цареград (Прокопий, 294–297).

Ще 1953 року відомий історик й археолог Б.О. Рибаков звернув увагу на те, що розповідь візантійського хроніста про Хільбудія напрочуд перегукується з розповіддю літописця Нестора про полянського князя Кия, легендарного засновника Києва. У «Повісті врем'яних літ» Кий – слов'янський князь Середнього Подніпров'я, його знає навіть візантійський імператор, він запрошує князя до себе в гості в Константинополь, де виявляє йому велику честь. Там, висловлює здогад Б. Рибаков, очевидно, йшлося про розміщення дружини Кия на дунайському кордоні Візантійської імперії, де поляни звели укріплення, яке згодом залишили і під началом свого ватажка повернулися на Дніпро. Таким чином, уривки з обох текстів засвідчують неабияку схожість у долях обох князів, Хільбудія і Кия, хоча, застерігає вчений, така схожість ще не дає права ототожювати їх на історичному рівні, проте хронологічно зближувати можна.

Не ставлячи перед собою завдання ототожнити Кия та Хільбудія на історичному чи мовному рівні, варто спробувати визначити значення імені антського князя – Хільбудій. Тим більше що остаточного слова на сьогодні як щодо імені Кий, так і щодо імені Хільбудій ще не сказано.

Таким чином, ми достеменно знаємо, що Хільбудій ант, слов'янин, отже, й ім'я його теж має бути <187> антським, слов'янським. Є резон гадати, що ім'я це складне, двочленне, двоосновне, а компоненти його – Хіль- та -будій – самостійно значимі основи. Отже, перед нами – ім'я-композит, а такі імена якраз і являють одну з відмітних рис індоєвропейської мови.

Важливе значення має і вказівка на соціальний статус Хільбудія: він князь, тому й належить до племінної, суспільної верхівки, знаті, для якої саме й властива двокомпонентність імені. Дослідники відзначають, що для давніх індоєвропейських народів характерне певне соціальне розмежування у виборі власного імені: суспільна верхівка мала двоосновні імена, а нижчі прошарки – одноосновні, як правило, стилістично знижені.

Компонент Хіль- в імені антського князя має свій відповідник в іранських мовах: хіль/хель, яке означає «рід», «плем'я», «підрозділ племені», «клан». Він знаходить свою паралель в санскритському кула та хінді куль із тими самими значеннями, а також у скіфському коло/кола, яке міститься в етнонімі сколоти та імені Колаксай, що його мав перший скіфський цар і родоначальник династії скіфських царів (див. статтю «Сколоти, склавини, слов'яни: світло проливає санскрит»). Компонент -ксай в імені Колаксай – відбиття грецькою мовою індоіранського кшатр-/хшатр – «сила», «влада»: саме ця основа дала життя вкрай важливому термінові на означення військового стану давньоіндійського суспільства, так званих кшатріїв, стану воїнів, з якого й мусили походити царі.

Ім'я Колаксай, отже, має значення «Ватажок/Цар роду/племені», «Вождь роду/племені». Цілком очевидно, що воно постало з первісного терміну на означення племінного ватажка і лише з плином часу стало повноправним чоловічим іменем, як це засвідчується і в багатьох інших народів. Імена Колаксай та Хільбудій, як бачимо, мають спільні перші компоненти, тобто Кола- та Хіль-, які відбивають надзвичайно важливий для первісного суспільства термін, пов'язаний з родиною, родом, племенем, родоводом. А оскільки ці два важливі компоненти наявні в іменах двох осіб, які належать до верхівки сучасного їм суспільства, то можна припустити, що обидва імені в основі своїй мають приблизно однакове значення. Тобто ім'я Хільбудій може бути значеннєво тотожним імені Колаксай, отже, й елементи -будій та -ксай теж можуть нести приблизно однакове значення. Виходячи з соціального статусу Хільбудія, компонент -будій мав би означати щось на зразок «ватажок», «вождь», «поводир» тощо.

Насамперед привертають увагу в цьому плані авестійське патай та середньоіранське пат – «володар», «ватажок», «родовий старшина», які в новоіранських мовах прибрали форм пет/пат/бад/буд тощо. Вони засвідчені в багатьох важливих іранських термінах, чимало з яких мають свої індійські відповідники. Це, зокрема, хазарапат – «тисяцький» (від хазар – «тисяча»). Цей титул грецькі автори передають терміном хіліарх; він означає верховного сановника при царському дворі, котрий очолював полки «безсмертних», десятитисячне військо, яке складало кістяк перської армії при Ахеменідах. Це <188> й іранський титул наупет – «командуючий флотом», «флотоводець», «капітан судна/корабля», який відповідає грецькому наварх. Це і хшатрапаті – «глава/ватажок хшатри», де хшатра тотожна індійській кшатрі і означає представників воїнського стану, військової аристократії. В аккадських текстах ахеменідської доби зустрічається титул гітепату, котрий спершу значив «наглядач за худобою», «пастух», а згодом став означати чиновника фінансового відомства, який оцінював податок, що надходив у царську казну. На фортечних стінах Персеполіса, одній із ахеменідських столиць, засвідчено слово хатармабатіш, що його вчені тлумачать як «старшина жерців-атхарванів» (Дандамаев, 216, 234, 243, 288, 316).

До цього ж ряду стають і деякі інші іранські приклади: дах'юпаті – «владика країни», «володар країни», яке відповідає середньоперському дехпат, яке грецька мова запозичила і яке в ній прибрало форми деспот – «самодержець», «правитель». У стародавніх східних монархіях і деяких феодальних країнах Сходу дехпат, тотожне індійському дешпаті, – правитель з необмеженою владою, а з часом цей термін прибрав відчутно негативного значення – жорстока, свавільна людина, деспот. Це також і сатрап – правитель області або провінції-сатрапії у стародавніх Персії та Мідії, а також в еліністичних монархіях IV–I ст. до н.е., а знову ж таки в переносному розумінні – свавільний адміністратор, безконтрольний правитель. Причому сатрап – усічена форма, повна буде іранська форма хшатрапет (інд. кшатрапаті).

Чимало подібних термінів знає вірменська мова, причому вважається, що значна частина їх, якщо не переважна, увійшла в вірменську мову через мову парфянську. Серед деяких словотвірних суфіксів, які увійшли до вірменської мови з іранських мов, є і суфікс -пет (з давньоіранського пайті). Ось деякі терміни із цим суфіксом: могпет – «верховний жрець» (давньоір. магупаті, новоперське мобад/мобед); спарапет – «комадувач армією», «воєначальник» (новоперське сіпахбад від сіпах – «військо») тощо (ДИЯ, 40–41).

Цікавою є згадка в Геродота про те, що лівійці називають царя баттас; термін цей, як вважає відомий чеський мовознавець Ю.Покорни, – середземноморський мовний релікт, з яким споріднене грузинське батоно – «пан», «добродій».

І, звичайно ж, подібний термін знають індійські мови, це – паті. Імена з цим компонентом надзвичайно поширені в Індії, він із санскриту означає «пан», «повелитель», «господар», «хазяїн», «чоловік» (СРС, 364). Саме слово паті складається з двох елементів: па- «захищати», «охороняти», «берегти» та -ті, суфікса, який творить дієприкметники теперішнього часу. Тобто слово паті дослівно означає «той, що захищає/боронить/опікується», інакше – «захисник», «охоронець». Звідки й такі поширені в різних мовах терміни, як патер, падре, батько, батя тощо.

Насамперед паті входить в імена та епітети індійських божеств: <189> Праджапаті – «Батько/Захисник усього живого», «Владика створінь», а Праджапаті – епітет бога творця Брахми; Брихаспаті – «Владика/Батько молитви/праведного слова», наставник богів; Пашупаті – «Батько/Захисник тварин/худоби», тобто Шіва-Рудра, котрий, як і слов'янський Влес/Велес є «скотіїм» богом у своїй міфології.

Паті – неодмінний компонент важливих соціальних термінів: раштрапаті – «глава держави», у сучасних індійських мовах – «президент»; сенапаті, вахініпаті – «воєначальник», «полководець», досл. «ватажок армії/війська»; бгуміпаті, кшітіпаті, сарвапаті – «цар», «владика землі/всіх»; сабгапаті – «голова зборів», сучасне «головуючий»; гопаті – «пастух», а також «воїн», «цар», досл. «охоронець корів/худоби», а оскільки го означає ще й «земля», то й «захисник/охоронець землі», тобто «цар»; гріхапаті – «господар дому», «хазяїн», «глава родини» та багато інших термінів.

Знають подібний компонент балтійські та слов'янські мови: литовське viespatis – «пан», «хазяїн», pats – «господар», «хазяїн»: рос. батя, господин, госпожа, укр. батько, господиня, господь. Причому українське батько відзначається не лише значеннями «глава родини», «захисник сім'ї», але й стійкою традицією до порівняно недавнього часу вживатися саме по відношенню до козацької старшини, ватажків, отаманів тощо. Що свідчить про надзвичайно давні витоки слова й уживання його саме в військовій сфері. Що ж до слова господь, то й воно означає «Батько/Захисник усіх», бо іранське гос- у ньому споріднене з індійським віш – «всі», «все», відбите в давньому слов'янському слові весь – «село». Санскритське вішапаті, тотожне viespats – «господар», «бог», окрім значень «добродій», «господар», має і значення «глава общини», «керівник громади», «сільський староста» (SED, 521). Сюди ж давньопруське waispatti – «пані», яке первісно сходить до значення «дружина сільського старости», «дружина ватажка громади» і в якому компонент -patti споріднений із санскритським патні – «дружина», досл. «захисниця», «берегиня», і з українським пані, яке має свої паралелі в деяких інших слов'янських мовах, скажімо, в польській, чеській тощо.

Таким чином, компонент -будій в імені Хільбудій має численні відповідники як в іранських, так і в індійських, слов'янських та балтійських мовах. Всі вони сходять до індоєвропейського па- «захищати», «охороняти», «берегти». Тож компонент -будій тотожний авестійському патай та рігведійському паті, які в сучасних іранських мовах прибрали різних фонетичних оформлень (бад, бед, буд тощо). І ім'я Хільбудій, у такому разі, означає «Ватажок/Батько/Захисник роду/племені», тобто, по суті, несе те саме значення, що й скіфське ім'я Колаксай. Ім'я Хільбудій в основі своїй – ім'я-титул, воно цілком передає той суспільний статус, що його мав антський князь. Причому Хільбудій – якраз іранська форма імені, яке в санскриті має форму Кулапаті, а <190> в хінді – Кульпаті. На скіфському ж грунті, судячи з усього, їм відповідає ім'я Сколопіт, а на іранському Хільбад, Хільпет. Імені Хільбудій тотожний і ще один іранський термін – хейлбаш – «командир загону», «воєначальник», «командуючий армією»; термін цей вживається нині лише в усній формі, що свідчить про давність його.

Цілком можливо, що санскритський термін кулапаті, хінді кульпаті та іранський хільбуд/хільбед на означення племінного ватажка чи родового старшини відбився й на українському грунті в прізвищі Кульбіда, яке має і різновид Куйбіда. Де компонент -біда може бути трансформацією індійського – паті та іранського -буд/-бед. В такому разі це загадкове прізвище стає зрозумілим і вмотивованим, тим більше що на українському терені, окрім прізвищ на Цар-, маємо й інші прізвища, які містять компоненти па, пала із значенням «захисник», «воїн», «цар»: Гопя, Гупал, Гупало, Мазепа, широко відбиті, зокрема, в «Реєстрі Війська Запорозького» 1649 року.

Ці факти дають певні підстави гадати, що серед українців можуть існувати й інші прізвища з компонентом куль-. Санскритське кулапаті й хінді кульпаті мають і другу, так би мовити, усічену форму терміна – кулапа. Що спонукає звернути увагу на українське прізвище Кулеба. З іншого боку, на означення Шіви, поклоніння якому рясно засвідчене на території України, існують епітети Кулешвара, Кулеша (хінді – Кулешвар, Кулеш або Куліш), які й сьогодні побутують в Індії як чоловічі імена і означають «Божество роду» (нагадаємо, що є інше ім'я з цим першим компонентом і з таким самим значенням – Кульдев); ці епітети Шіви не можна не співвіднести з українськими прізвищами Куліш, Кулеша й похідними від них. До цього роду можуть стати й інші українські прізвища на Куль-, наприклад, Кульбак, Кульбака. <191>

Володимир, тризуб і синьо-жовтий стяг
І сьогодні ім'я Володимир – одне з найулюбленіших і широковживаних імен у слов'янському світі. Дослідники вважають, що первісно воно означало «Владою великий», а згодом, коли компонент -мир став асоціюватися зі словом мир – «світ», зазнало переосмислення і стало тлумачитися як «Володар світу» (ЕСУМ, І 419). З таким тлумаченням можна було б погодитися, якби не два моменти. По-перше, компонент -мир у слов'янських мовах, особливо в східнослов'янських, має ще значення «громада», тобто є важливим терміном на означення сільської общини, що слід мати на увазі при мовознавчому аналізі імені Володимир. По-друге, компонент -мир наявний також в індійських та іранських двоосновних іменах. Щоправда, на іранському грунті він має дещо трансформований вигляд: -міхр, -мехр, -міхір. Проте, на жаль, індійські та іранські факти, судячи з усього, не залучалися для дослідження імені Володимир, а саме вони, поза сумнівом, могли б значно полегшити роботу щодо з'ясування походження і значення цього славнозвісного імені. А індійські й іранські факти значною мірою заперечують традиційне тлумачення імені Володимир.

Широке вживання двоосновних імен було властиве ще праіндоєвропейській мові, звідки вони перейшли в санскрит, давньогрецьку, давньослов'янську та інші індоєвропейські мови. Для ілюстрації можна порівняти хоча б давньослов'янські й давньоіндійські імена з компонентом -слав, тотожний санскритському -шравас: Святослав і Шветашравас, Віслав і Вішравас, Борислав і Бгурішравас, Горислав і Уграшравас, Переяслав і Пар'яшравас тощо. Така поширеність імен-композитів – одна з відмітних рис праіндоєвропейської мови. Як відзначає відомий мовознавець В.І.Абаєв, улюбленим типом імен у скіфській мові, як і в давньоперській, були імена двочленні, утворені з двох самостійно значимих основ.

Писемні джерела засвідчують, що для давньоруської доби це вже <192> був традиційний набір двоосновних імен, які вже навіть натоді втратили первісний семантичний зміст і сприймалися як специфічні імена традиційного вжитку. Вчені майже одностайні в тому, що цей тип імен у переважній більшості успадкований іще від праслов'янського, ба навіть праіндоєвропейського періоду, що вже в давньоруську епоху ці імена були малопродуктивними, а для християнства – ще й поганськими, язичницькими. Тому й не дивно, що на початок ХІV ст. вони поступово занепадають, втрачаючи свою первісну елітарність.

Безперечно, що в цю категорію особових імен, коли вони набули загального поширення в усіх давніх слов'янських племен, вкладався певний реальний зміст. Сучасні дослідники вважають, що вибір імені для новонародженої дитини зумовлювався певними забобонними міркуваннями, традиційною вірою в магічну силу слова й власного імені. І що в іменах завжди містилося добре віщування, побажання благополуччя, добробуту й хвали. Така думка має право на існування, хоч усі ці причини первісно не були визначальними, вони більшою мірою стосуються одноосновних імен, а не двоосновних.

Імена-композити з лексико-семантичного боку досліджені ще дуже недостатньо, тому зараз нелегко судити з усією певністю про їх справжню, первісну семантику. Дослідники, намагаючися пояснити значення імен-композитів, вбачають у них компоненти або з імперативним першим членом, в якому виражено побажання здобути славу (Борислав, Ростислав), бути мужнім і відважним воїном (Будивой, Ратимир), бути миролюбним або навіть мстивим (Творимир, Мстивой, Мстигнєв) чи й без імперативного першого елемента. Численні слов'янські імена на -слав пов'язуються з тим чи іншим виявом слави, інші імена пов'язуються з війною, героїзмом, відвагою (Ратибор, Ярополк), гостинністю (Гостирад, Милогост, Доброгост). Ще інші нібито втілюють забобонну побожність батьків до бога, який послав їм дитину й через відповідне ім'я дбатиме про неї (Богумил, Богуслав, Богурад), а також побажання на майбутнє позитивних рис своїй дитині (Доброслав, Милонєг, Добромисл) тощо. Але таке тлумачення давніх слов'янських імен надто прямолінійне, однобічне й поверхове, бо не пояснює і не пов'язує того, що ці ж компоненти часто-густо наявні і в етнонімах та топонімах. Якщо, скажімо, ім'я Мстислав містить у собі компонент із значенням «мстити», то як це значення віднести до назви річки – Мста? Насправді ж усе у, здавалося б, прозорому імені значно складніше й глибинніше. Надзвичайно слушні в цьому плані слова польського мовознавця Олександра Брюкнера, що імена-композити творилися згідно первісного арійського способу, а спосіб цей передбачає врахування всього комплек<193>су релігійних та соціальних уявлень тогочасного суспільства. А це, в свою чергу, вимагає поглибленого підходу до тлумачення семантики таких двоосновних імен.

Конструктивною тут може бути помічена закономірність, що імена-композити були пріоритетом суспільної, племінної верхівки. Дослідники відзначають, що для давніх індоєвропейських народів характерне певне соціальне розмежування у виборі власного імені: суспільна верхівка мала двоосновні імена, а нижчі верстви – одноосновні, як правило, стилістично знижені. Дослідження польським ученим С. Роспондом давньоруської антропонімії Х–ХІV ст. на матеріалі «Повісті врем'яних літ» засвідчує, що двоосновні імена найчастіше зустрічаються і повторюються саме в правлячих династіях, що таким іменам притаманна найбільша продуктивність і династична елітарність, причому, зазначає дослідник, з часом вони ставали династичним табу. Так, наприклад, ім'я Володимир – найбільш уживане й мовби закріплене за Рюриковичами: його мали аж вісімнадцять представників цієї династії (Роспонд, 9). Отже, і східнослов'янський матеріал засвідчує, що в давньоруський період складні імена були привілеєм племінної верхівки, знаті – князів та членів їхніх родин, воєвод, жерців тощо. Простолюду такі імена були не властиві.

Це наштовхує на думку, що таке явище не випадкове і що воно мусить мати пояснення. І що це пояснення, очевидно, слід насамперед шукати в носієві двоосновного імені, тобто насамперед у племінного ватажка, князя, царя, у його соціальних і магічних функціях, у його місці в громаді, колективі, племені. Старовинний цар, як зазначає відомий мовознавець В.М. Топоров, виконував роль жерця, котрий не тільки знав космічну стуктуру, а й співвідносив її з соціальною будовою суспільства. Тобто жрець-цар визначав на рівні правил і релігійно-магічного права, яким чином мусить бути організована дана соціальна група (або їх сукупність) із тим, щоб вона відповідала космічному порядкові.

Тож сама постать племінного ватажка, князя, царя і його функції нерозривно пов'язані з уявленнями про світобудову. А за ними, що найповніше збереглися в «Рігведі», всесвіт виник, коли бог-творець розділив Небо й Землю, доти злиті воєдино. Небо й Земля – всезагальні батьки, народителі всього живого. Небо – Батько, Земля – Мати. Ця найдавніша ідея домінує в «Рігведі» й відбиває сліди давнього, ще індоєвропейського світогляду. І сліди ці ведуть до дуальної, двоїстої організації первісного суспільства.

За тими ж уявленнями, у проміжному просторі між Небом і Землею міститься опора для підтримання розділеного на дві сфери світу. <194> Роль опори в ритуалі виконує жертовний стовп – чи дерево, камінь, скеля, трон; вони символізують водночас і центр усесвіту, центр священного місця, де здійснювалося безпосереднє спілкування людей із богами. Обряд, здійснюваний на цьому місці, повторював акт світотворення. Засобом спілкування між людьми й небожителями є пожертва, яку здійснює племінний вождь, князь, котрий у первісні часи був і жерцем і воєначальником водночас. Саме він – племінний ватажок, князь, цар – через пожертву поєднував, сполучав Землю і Небо, світ земний і світ небесний. А сам він був ніби уособленням, символом жертовного стовпа, що з'єднує і одночасно підтримує Землю та Небо. Тож і не випадково символом влади – юридичної і магічної – є посох, жезл, кий, скипетр, булава тощо, які імітують в мініатюрі жертовний стовп, а носій цього атрибуту наділений певною владою.

Племінний вождь вважався обранцем богів, посередником між богами й людьми, носієм і символом людського процвітання. Від його фізичної могутності й духовної енергії залежали благоденство й добробут громади або племені. І імітація універсальної космічної структури на рівні соціальних та політичних інституцій – це, за архаїчними уявленнями, неодмінна запорука колективного добробуту. Племінний ватажок, князь, цар, таким чином, виступав не тільки як правитель, він забезпечував добробут своєї громади не тільки керуючи нею, а й через ритуальне дійство, зміст і форми якого суворо визначалися традицією і сходили до міфічних часів першопочатку всесвіту.

Тож ім'я Володимир, як на нас, споріднене зі складним іменем Варунамітра або Мітраваруна, зафіксованого ще «Рігведою» – найранішою писемною пам'яткою стародавніх індійців, яка слушно вважається і найдавнішою писемною пам'яткою всіх індоєвропейських народів. У цьому імені якраз і відбита дихотомічна, двоїста структура світу, магіко-юридична функція давньої племінної організації. І цю функцію тут втілюють двоє божеств – Варуна й Мітра. Вони протиставляються одне одному як темний і світлий, нічний і денний, причетний до води й причетний до вогню, пов'язаний із місяцем і пов'язаний із сонцем, індивідуальний і колективний, жіночий і чоловічий, земний і небесний тощо. До них звертаються, як правило, в двоїні, з'єднуючи обидва компоненти в одне складне ім'я Варунамітрав або Мітраварунав, аби підкреслити їхню нероздільність і нерозривність (РВ, 309–310). Це дає підстави стверджувати: ім'ясполучення Варунамітра й Мітраваруна відбиває найпростішу й найдавнішу модель світу, де Варуна уособлює земний світ, а Мітра – небесний. Тож якщо пов'язувати ім'я Варунамітра зі слов'янським Володимир, то <195> можна припустити тотожність компонентів Варуна й Волод-, мітра й мир, причому тотожність не тільки фонетичну, але, найголовніше, тотожність етимологічну. А це означає, що ці компоненти мусять мати спільне походження і однакове значення.

Як згадувалося, слов'янське мир, окрім сучасного значення «світ», має ще значення «стан супокою». І що особливо важливо, позначає давню слов'янську общину – мир. Принагідно зауважимо, що індоіранський Мітра був божеством Мирного договору, він мав важливу функцію об'єднувати людей у громаду. До речі, українське громада знаходить свою паралель у санскриті, де грама, споріднене з нашим громада, в сучасних індійських мовах означає «село» і входить у топоніми. А терміном громада якраз і означалася давньоукраїнська сільська община.

Сам Мітра відіграє виняткову роль у творенні індійських імен, наприклад, Варахамітра, Агнімітра, Сумітра, Вішвамітра, Даттамітра, Мітрадатта тощо.

Образ Мітри входить до найрізноманітніших релігійних систем. У пантеоні «Рігведи» він уособлює милостиву форму владарювання, асоціюється з днем і білим кольором. Тоді як Варуна, від якого він у «Рігведі» невіддільний, уособлює грізний аспект владарювання і асоціюється з ніччю та чорним або темним кольором. «Яджурведа» мовить, що Мітрі слід приносити в пожертву тварин білої масті, а Варуні – чорної. Мітра прославляється як бог, що встановлює мир і злагоду серед людей. Першопочатково він пов'язаний із поняттям договору: про це свідчить передньоазіатський текст ІІ тис. до н.е., де бог Мітраш – Мітра згадується разом з Уруванашом – Варуною. Пізніше, порівняно з Варуною, він помітної ролі в післяведійському пантеоні не відіграє. Ведійський Мітра, на відміну від свого іранського тезка, займає в «Рігведі» скромне місце – йому присвячено лише один окремий гімн. У всіх інших випадках він незмінно оспівується в парі з Варуною, який затьмарює його своїм значенням.

Іранський же Мітра займає в своєму пантеоні чільне місце як бог-змієборець. У цьому розумінні він близький до ведійського Мітри, який у ведах іноді виступає як бог-воїтель. І якщо на індійському терені Варуна відтіснив Мітру, то на іранському терені Мітра відтіснив Ахуру, тобто Варуну-Асуру. З часом культ іранського Мітри поширився за межі Ірану, у Вірменію і далі на захід, аж до Риму. У період Римської імперії культ його доходить до околиць тодішнього цивілізованого світу. Дехто вказує на відбиття образу й функцій Мітри в християнській міфології в образі Георгія Побідоносця. З іншого боку, чимало спільного Мітра виявляє і з образом архистратига Михаїла, котрий є захисником Києва. Цікаво, що в деяких іранських мовах <196> ім'я Мітра має форму Міша, Меша, що спонукає звернути увагу на скорочену чи просторічну форму імені Михаїл, Михайло – Миша, Мишко. Що, в свою чергу, засвідчує: імена: Мітра, Мехр/Міхр, Михайло, Мишко – споріднені й сходять до однієї основи.

Впливом індоіранського Мітри, очевидно, пояснюються такі грецькі імена, як Мітродор, Мітрофан, Мітрофіл та інші. У таджиків Мітра (Міфра, Місра) видозмінивсяся в Мехр і став означати «сонце» та «любов», «дружба», «приязнь» (у сучасній мові хінді мітр означає «друг»). Чимало сучасних жіночих імен містять цей компонент: Мехріннісо, Мехрнігор, Мехрігуль, Мехрібан тощо (Гафуров, 100 і словничок імен). Певно, подібна трансформація сталася і на слов'янському грунті. Компонент -мир у деяких слов'янських мовах видозмінився на -мил і став пов'язуватися з поняттями «милий», «любий», а також «любов», «кохання» (пор. польське milosc – «любов», «кохання»).

Таким чином, компонент -мир у слов'янських мовах споріднений з індоіранським богом Сонця і Мирного Договору Мітрою і відбився не тільки в слов'янських іменах, але й у назвах, наприклад, Миргород, Миропіль, Мирогоща, Миропілля, Миронівка, Гостомель, Гомель тощо.

Що ж до компонента Волод- в імені Володимир, то його зв'язок із Варуною також виразний. Варуна – один із найдавніших богів ведійського пантеону, наділений надзвичайною широтою функцій і величезною могутністю. Його називають царем богів і людей, опорою землі й неба, владикою атмосферних вод, рік, морів та океанів. Однією з істотних функцій Варуни є нагляд за дотриманням світопорядку, так званої ріти (слов'янське лад). Разом із Мітрою він втілює магіко-юридичну функцію племінного ватажка. Первісно пов'язаний з первозданними водами, порушників ріти карає водянкою. Його обитель – у глибинах вод Західного океану, до неї потрапляють асури, які загинули в битвах із богами-девами, що вважаються молодшими братами асурів (Дюмезиль, 53). Як повелитель океанів і рік він має ім'я Сіндгу – «Річковий». Індолог Н.Гусєва вважає, що не варто ігнорувати співпадіння теоніма-епітета Варуни – Сіндгу з гідронімом Сінд-Інд та з етнонімом сінди, тобто назвою народу, який розмовляв індоарійською мовою і жив не тільки в історичній Індії, але й на щедро обводненому Таманському півострові й півдні України. Варуна – охоронець західних областей землі, а це навіює думку, що в уявленні ведійських аріїв він асоціювався з тими областями, звідки вони прийшли до Індії. Бо одним із значень слова варуні в санскриті є «захід» (Гусева, 71–72).

Головні атрибути Варуни – петля, якою він ловить грішників, лотос, мушля й чаша з діамантами. <197> Часто зображається серед річкових богинь, чоловіком і повелителем яких він є. Дружина Варуни – Варуні, вона ще уособлює хмільний напій. Синами Варуни вважаються два великих мудреці-ріші – Агастья і Васіштха. Цікаво, що нащадки Васіштхи, як свідчать давні джерела, носили пасмо волосся на виголеній голові, тобто козацький «оселедець». Їздова тварина Варуни – морська тварина макара.

Середньовічна цейлонська хроніка ХІІІ ст. «Історія Сігірі», базована на більш ранніх індійських і цейлонських хроніках, зазначає, що в саків (середньоазіатські скіфи) ім'я бога Варуни набуло значення «правитель», «ватажок», оскільки правитель у саків вважався земним утіленням Варуни. В іншому місці хроніки мовиться, що саки мають ще одну назву – мурунда. Мурунда у саків означає «ватажок» і воно споріднене з санскритським врідга (Paranavitana, 136). З чого випливає, що слова Варуна, мурунда, врідга – споріднені, етимологічно тотожні. Коментуючи це місце в «Історії Сігірі», шріланкійський дослідник С. Паранавітана вважає, що, справді, санскритське врідга через проміжні форми вуруда/вурунда могло прибрати форми мурунда (Там само). Що ж до зміни початкового в на м, то таке явище властиве не лише індійським, але й слов'янським мовам, зокрема, й украінській: пор. вандрувати й мандрувати.

Санскритське врідга має значення «старійшина», «голова», «ватажок» і похідне від дієслівної основи вардх- «рости», «посилюватися», «дужчати» (СРС, 568, 617). На слов'янському грунті йому відповідають форми валд/влад/волод (пор. укр. влада, владика, володар, владарювати, рос. властелин, владетель). Причому останнє російське слово має свій точний санскритський відповідник – вардгітар, якщо врахувати, що часто-густо санскритське р відповідає слов'янському л (пурна – полный, діргха – долгий). Ця основа спостерігається на слов'янському грунті в низці давньослов'янських імен: Владислав, Властимил, Рогволод, Всеволод, Володар тощо. Таким чином, підтверджується етимологічна тотожність імені Варуна й компонента Волод- в імені Володимир.

Спільність із Варуною виявляють не лише середньоазіатські саки, а й причорноморські скіфи, близькоспоріднені між собою. Це підтверджує «батько» історії Геродот, коли ще в V ст. до н.е. каже: так звані «царські» скіфи – і лише вони – поклоняються Тагимасадові. Геродот дає цьому божеству грецький аналог – Посейдон. Тобто в такому разі індійський Варуна, скіфський Тагимасад та грецький Посейдон виявляються тотожними функціонально, бо Варуна – божество космічних і земних вод, яке згодом зійшло до статусу простого морського божества, а Посейдон і собі бог морів. І якщо скіфський Тагимасад – це грецький Посейдон, то Тагимасад – <198> і індійський Варуна. З іншого боку, якщо середньоазіатські саки поклонялися Варуні, то йому мусили поклонятися й причорноморські скіфи. І в них мусив бути термін на означення племінного ватажка, царя, тотожний термінам вуруда/вурунда, з якого утворився термін мурунда на означення скіфського ватажка і самих скіфів. І таким терміном у скіфів, виходить був термін володар, споріднений із санскритським вардх/врідх, якому на слов'янському грунті відповідають валд/влад/волод. Так що все сходиться, тільки виходить, що цей термін був однаковий і для скіфів і для пізніших слов'ян. З чого й висновок: скіфи й слов'яни близькоспоріднені племена, як у мовному, так і в етнічному плані.

Сказане про Варуну, Посейдона й Тагимасада дозволяє пролити світло й на деякі важливі сучасні реалії. Йдеться про нашу державну символіку – тризуб і синьо-жовтий прапор.

Тризуб був відомий багатьом стародавнім народам. Грецький Посейдон, римський Нептун, етруський Нетун зображалися з тризубом – тридентом. Неодмінним атрибутом Шіви також був тризуб – трішула, по-слов'янському тришило, якщо виходити з тотожності санскритського шула українському шило, вістря. Тризуби маємо на гербах боспорських царів, сарматських тамгах і скіфських монетах. Тризуб зображено на різних предметах, знайдених в Середньому Подніпров'ї, в Приладожжі, Суздалі й сучасній Угорщині. Навіть у далекій Кореї виявлено поховання стародавнього воїна, де серед інших атрибутів, переважно воїнських, був і тризуб. Тризуб невіддільний від гербів великих київських князів Володимира та Ярослава Мудрого, гербів та печаток інших давньоруських князів.

Дожив тризуб і до нинішніх часів. Ще й сьогодні в руках індійського відлюдника-аскета можна побачити посох, увінчаний тризубцем. Тибетські ченці у червоних шапчинах, вирушаючи на прощу до святих місць, неодмінно беруть із собою тризуб.

Гербом загиблої Атлантиди був тризуб, а верховним божеством у ній – Посейдон. Це засвідчує Платон у своєму «Тімеї». Давно колись, задовго до Гомера, Посейдон був найвищим божеством, поки його не відтіснив громовержець Зевс. Посейдон привселюдно називав Зевса узурпатором небесної влади, а себе – найстаршим і найголовнішим богом. І твердив, що саме йому належить верховенство серед богів. Посейдон справді вважався колись Прабатьком людей і богів, Творцем, Охоронцем і Руйначем світу. Точнісінько так, як знаменита індуїстська трійця-трімурті – Брахма, Вішну й Шіва, де Брахма – творець світу, Вішну – захисник його, а Шіва – руйнівник. Причому тризуб-трішула якраз і уособлює цих трьох верховних богів: праве вістря символізує Брахму, <199> ліве – Вішну, а середнє – Шіву. І саме Шіва іконографічно зображається з тризубом, як, до речі, і його дружина. Цим божествам, як засвідчують численні дані, поклонялися й на терені України.

Тризуб, отже, уособлює творення, захищення і руйнування світу. І водночас символізує владу над трьома світами – небом, землею і потойбічним світом. Тризуб, як символ всемогутнього владики, безмежної влади заспокоює і погамовує, стишує і втихомирює світові, космічні сили. Але тризуб і розбурхує, зроджує бурю, творить новий світ. Недарма індійські аскети-відлюдники з тризубими посохами вважають себе магами й чародіями, що приборкали таємничі, сказати б, «посейдонівські» сили, які дрімають в океані людської душі.

Численні дані свідчать, що задовго до постання Київської Русі зображення тризубів уже існували на теренах, де потім виникли давньоруські князівства. Наприклад, боспорські герби, скіфські монети, сарматські тамги, причому тризуб тут – чи не найдавніший символ боспорських царських династій. У Надчорномор'ї вживання тризубих, як і двозубих, зображень має тривалу історію, яка корінням сягає щонайменше часів Боспорського царства на півдні України, яке проіснувало майже тисячоліття, з VI ст. до н.е. до IV ст. н.е. Тож із повним правом можна говорити про спадкоємність цього державного символу.

Те, що і на скіфських монетах, скажімо, царя Фарзоя, зображався тризуб підтверджує: і причорноморські скіфи поклонялися божеству, символом, прикметною ознакою якого був тризуб. Тобто і скіфський Тагимасад, ототожнюваний з Посейдоном, був озброєний тризубом. Це ж, очевидно, стосується і ведійського Варуни, і слов'янського Дажбога, бо саме Варуна, Тагимасад, Посейдон були покровителями воїнського стану, пов'язаного з владою. Недарма «Слово о полку Ігоревім» називає русичів, тотожних «царським» скіфам, Дажбожими внуками. А про ведійського Варуну відомий фахівець з порівняльної міфології Ж.Дюмезіль пише:

«Мітру й Варуну… часто називають царями… Проте з них обох більшою мірою царем є Варуна; на рівні ритуалу… Варуна – покровитель і модель царя в церемонії посвячення… Варуна ототожнений із кшатрою… поняттям, яке водночас є і основою другої, військової функції, реалізованої в класі кшатріїв» (Дюмезиль, 53).

Як бачимо, Варуна пов'язується з царською владою, з так званими кшатріями – представниками стану воїнів, який в давньоіндійській суспільній ієрархії посідає друге за значимістю місце після жерців-брахманів. Саме з цього стану й мусили походити царі. З чого напрошується висновок, що так звані «царські» скіфи не хто інші, як воїни, військо, дружина. А <200> зі слова кшатр – «сила», «влада» й утворилося наше цар. Компонент -ксай/-кшай, споріднений із індоіранським кшатр-/хсахр та слов'янським цар бачимо й у іменах трьох родоначальників скіфських племен – Арпоксай, Ліпоксай, Колаксай.

Отже, ім'я Володимир двоосновне і компоненти його – Волод та мир. А такі імена мала в давнину виключно племінна знать, найперше – племінні ватажки, князі. Пояснюється це первісними уявленнями про світобудову, за якими, колись єдиний всесвіт було розділено на небо й землю. Саме племінний ватажок, князь, що поєднував у собі соціальні й магічні функції, тобто був і правителем і жерцем водночас, вважався посередником між світом богів і світом людей. Саме він через пожертву богам забезпечував благополуччя для своєї громади. І ці соціальні й магічні функції племінного ватажка мали засвідчуватися атрибутами, які б унаочнювали такі його повноваження. Однією з таких ознак, інсигній, був жезл, скипетр, двозуб – як символ влади над двома світами, землею і небом, а пізніше й тризуб, як символ причетності до трьох світів, бо до неба й землі долучився світ предків, світ померлих, потойбічний світ; володарями останнього, поряд із функціями морських божеств, і стали грецький Посейдон та індійський Варуна, коли позбулися верховенства в своїх пантеонах. Це ж саме, очевидно, стосувалося скіфського Тагимасада й слов'янського Дажбога.

Другою важливою ознакою племінного вождя, ватажка, князя мусило бути його ім'я. Воно також мусило відбивати дихотомічну будову світу, тобто мусило складатися з двох компонентів, один з яких уособлював би зв'язок із землею, людьми, земним світом, а другий – з небом, небожителями, небесним світом. Саме таким і є ім'я Володимир, утворене поєднанням двох верховних богів індоєвропейців – Варуни й Мітри. Про Варуну вже мовилося достатньо (див. також статтю «Варуна, Посейдон і Дажбожі внуки»), а про Мітру ще можна додати, що це щедре сонячне божество, прихильне й приязне до людей, ще мало функцію об'єднувати людей в громаду, що знайшло своє вираження у слов'янській общині – мирі.

У «Рігведі», яка датується ІІ–І тис. до н.е., словосполучення Варунамітра, тотожне слов'янському імені Володимир, уособлює дуальну, двоїсту організацію первісного суспільства, яка характеризується поєднанням протилежних понять типу небо – земля, ніч – день, низ – верх тощо. Це, так би мовити, своєрідна єдність протилежностей. Варуна й Мітра зливаються в єдине поняття, як дві іпостасі одного божества. Варуна протиставляється Мітрі на всіх рівнях, що відбиває архаїчну стадію мислення, яка виділяє протилежності в <201> раніше нероздільних і нерозділюваних поняттях. У «Рігведі» до обох божеств звертаються, як правило, в двоїні, поєднавши два імені в одне – Варунамітра чи Мітраваруна, що підкреслює їхню нероздільність. І злиття це настільки тісне, що їх іноді називають лише одним із цих двох імен, теж у двоїні, хоча маються на увазі обидва божества: Варунав, тобто «Обидва Варуни», чи Мітрав – «Обидва Мітри».

Проте ім'я Володимир має і деякі інші свої особливості. На різних рівнях і в різних контекстах воно може тлумачитися по-різному, бо ж відомо, що архаїчна лексика, особливо сакральна, стосовна релігійного культу й ритуалу, відзначається багатозначністю. Так, на планетарному рівні ім'я Володимир може тлумачитися як Місяць+Cонце, на рівні стихій – Вода + Вогонь (у «Рігведі», зокрема, мовиться, що коли при договорах і угодах у свідки закликають Варуну, то клянуться при воді, а коли Мітру – то при вогні). Тож ім'я Володимир має і свій барвний рівень, свою кольорову символіку, яка випливає із значення імені Володимир як Вода+Вогонь.

Оскільки вода здавна традиційно асоціюється з синім або блакитним кольором (порівняймо: «Голубий Дунай», «біля самого синього моря», означення в давньоруській літературі Чорного й Азовського морів як Синіх тощо), то компонент Волод- в імені Володимир пов'язується з синім, блакитним кольором. Сонце ж, вогонь асоціюється із золотавим, жовтим кольором (та й саме слово золото сходить до значення «жовтий»). Отже, і компонент мир в імені Володимир – синонім жовтого або золотистого кольору. Тобто ім'я Володимир тлумачиться іще як Синій+Жовтий, що символізує ідею самого життя, бо без води й сонця воно неможливе. І навпаки, поєднуючись, синій і жовтий кольори, тобто вода і сонце, вогонь, тепло дають зелений колір, колір життя.

Вода і вогонь – дві могутні стихії. Коли жодна з цих стихій не переважає, коли вони гармоніно поєднані, коли має місце своєрідна єдність цих протилежностей, має місце і світова і суспільна рівновага, поступ і благоденство, панує мир, злагода порозуміння. Саме ця ідея закладена в нашому державному прапорі, яки творять дві рівновеликі половинки – синя й жовта, символи води й вогню, символи самого життя.

І ця ж ідея закладена в слов'янському імені Володимир, що витоками своїми сягає сивої індоєвропеської давнини. <202>





Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал