Наливайко Степан



Сторінка13/20
Дата конвертації05.12.2016
Розмір3.7 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   20

Антропонімія
Славне прізвище Мазепа і його індійський двійник
Прізвище Мазепа, що його мав гетьман Іван Мазепа, видатна постать в історії України, давно привертає увагу своєю незвичністю і загадковістю. Пов'язування його з діалектним мазепа – «грубувата й проста людина», «замазура»(РВЗ,550), аж ніяк не може вважатися задовільним. І насамперед з огляду на соціальний статус предків українського гетьмана, які походили з родовитої і старовинної української шляхти, професійним та спадкоємним заняттям якої була військова справа.

Сам Іван Мазепа володів польською, італійською, німецькою, французькою та «досить міцно», за Пилипом Орликом, татарською мовами. За тим же Орликом, Іван Мазепа, відвідуючи київську Академію, любив промовляти «мовою Тита Лівія і Цицерона», себто латиною. Він чудово володів пером, мав неабиякий ораторський хист і був завзятим книголюбом, зібрав рідкісну бібліотеку. Йому присвятили свої твори Байрон і Гюго, Словацький, Рилєєв і Пушкін, Шевченко, Руданський, Лепкий і Сосюра, що засвідчує непересічність постаті Івана Мазепи як історичного діяча й українського гетьмана, єдиного з усіх гетьманів після Богдана Хмельницького, котрий найдовше тримав гетьманську булаву (цілих 20 років!) і позбувся її сам, а не через старшинську змову чи московську волю. Він був, як свідчать вітчизняні й зарубіжні його сучасники, аристократом із голови до ніг. Тим важливіше дошукатися справжнього походження і значення прізвища Мазепа.

Ось що пише про нього Осип Бодянський у передмові до свого «Реєстру Війська Запорозького», вперше виданого 1875 року:

«Що Мазепа прізвище козацьке на правому Задніпров'ї, доказом тому, по-перше: декілька козаків Мазеп, внесених уже в «Реєстри» Хмельницького, які:

1). Черкаського полку сотні Лазара Петровича Васько Мазепа, і тут же сотні Домонтовської Сергій Мазепенко;

2). Полку й сотні Білоцерківських Мирон Мазепа;

3). Уманського полку сотні Романівської Максим Мазепа;<166>

4). Кальницького полку сотні Оментовськоі просто Мазепа; а за Дніпром у Полтавському полку і сотні Василь Мазепа; Миргородського полку сотні Краснопільської теж просто Мазепа; по-друге, є село там же, Мазепинці, звичайно ж, по родоначальникові Мазепі так назване… Село Мазепинці Київської губернії коло Білої Церкви. Один з українських літописів (Самовидця) прямо каже, що Мазепа родом з околиць Білоцерківських, де село Мазепинці і по «Реєстрах» козак Мирон Мазепа: «Того ж року (1687) в липні місяці військо постановило Гетьманом Осавула Військового Івана Мазепу, роду шляхетського, повіту Білоцерківського старожитньої шляхти Української і у війську значного»(Реєстр, 27).

Тож виходячи з усього цього, слід шукати нового тлумачення прізвища Мазепа, яке, судячи з усього, найімовірніше мусить пов'язуватися з військовою справою чи з військовими реаліями. І погляд насамперед слід звернути на індійські факти, оскільки в індійській історії виняткову роль відігравали так звані кшатрії, воїни, які складали окремий стан давньоіндійського суспільства. І саме від слова кшатр (іран. хшатр) утворилося наше цар, а прізвищ на Цар- маємо чимало серед запорозьких козаків та сучасних українців. Що має засвідчувати приналежність їх носіїв не до царського роду, а до воїнського стану. Бо цар, правитель, за давньоіндійськими уявленнями, мав походити якраз із воїнського стану. І, до всього, усі чотири стани давньоіндійського суспільства відображені в давніх і сучасних українських прізвищах.

І тут привертає увагу індійське ім'я Махіпа, фонетично напрочуд близьке до прізвища Мазепа. З українським прізвищем індійське ім'я зближує те, що це суто кшатрійське, воїнське ім'я, воно дається тільки представникам воїнського стану, а брахманам, вайш'ям та шудрам не дається. Ім'я Махіпа (мовою хінді – Махіп) і сьогодні поширене чоловіче ім'я, його, наприклад, має відомий індійський прозаїк Махіп Сінх, виходець, як про це свідчить прізвище Сінх – «Лев», з войовничих пенджабців.

Ім'я Махіпа складається з Махі+па, де Махі – «земля», «країна», а па – «захисник», «охоронець»(СРС, 359, 506). Тобто махіпа дослівно означає «захисник, охоронець землі/країни», іншими словами, «правитель», «володар», «князь», «цар», отже, й «гетьман». Що передає основну функцію воїнського стану – захищати свою країну, народ, землю. Компонент -па сходить до індоєвропейського па – «охороняти», «захищати», «берегти», яке наявне в українських пан, пані, панна та інших словах. Па має синоніми -пала, -палак, -паті, які зі словом махі творять важливі соціальні терміни й поширені імена. Ці синоніми мають <167> паралелі й на українському ґрунті. Санскритське палак, що має і значення – «воїн», «цар»(СРС, 392), у формі -полк бачимо в князівських іменах Святополк та Ярополк; перше ім'я означає «Захисник світу», а друге – «Бик-захисник», де Яр – споріднене із санскритським вар «муж», «самець», «бик» (СРС, 565). А бик – суто воїнська категорія; боги, царі та могутні воїни найчастіше порівнюються саме з биком, як, скажімо, в «Слові о полку Ігоревім» князі означаються яр-туром чи буй-туром. Історія знає скіфського царя Палака і його столицю Палакій біля теперішнього Сімферополя на городищі Керменчик. Античні історики знають і скіфське плем'я пали, а на південному березі Чорного моря, навпроти Криму, давню державу Пала. Що спонукає уважніше придивитися й до етнонімів поляни й поляки.

Індійська історія знає цілу царську династію – Пала, яка у VIII–XII ст. правила на сході Індії – в Бенгалії та Біхарі. Кожен з її 18 царів мав у своєму імені компонент -пала, тотожний -па. Засновником династії був Гопала, дослівно «Захисник землі». Найвидатнішим представником династії був Дгармапала – «Захисник віри/дгарми», що уславився заснуванням знаменитого буддійського монастиря й університету у Вікрамашілі, сьогодні визначного наукового центру. Ще одним представником цієї царської династії був Махіпала, ім'я якого тотожне імені Махіпа.

Компонент Махі- є в багатьох термінах на означення царя: махіша, махішвара, махінатха, махібгуджа, махікшіт, махібгріт тощо (СРС, 506); чимало з них сьогодні – популярні чоловічі імена. Він входить також в імена й епітети божеств та міфологічних персонажів, які виявляють стосунок до України, найперше Вішну та його земних іпостасей – Рами й Крішни. Вішну входить до трійці верховних індуїстських божеств – трімурті, чиїм символом є тризуб. Вішну усоблює в ньому ліве вістря, бо ліве стосується саме землі та людей, а Вішну – захисник, охоронець світу, Всевишній; він час від часу спускається на землю в подобі тварини чи людини, щоб очистити її від зла й відновити лад і справедливість. Праве вістря в тризубі уособлює бог-творець Брахма, а середнє – бог-руйнівник Шіва; він же іконографічно й зображається з тризубом. Поклоніння всім трьом божествам на різних рівнях простежується в Україні. Божества Вишень і Кришень згадуються у «Велесовій книзі», писаній волхвами у ІХ ст., за понад сто років до прийняття Володимиром християнства. Прізвища Вишень і Кришень досі побутують серед українців, а на Черкащині навіть є місто Вишнопіль.

Тож Вішну має епітет Махідгара – «Земледержець», який сходить до давньоіндійського міфу про третю аватару (втілення) <168> Вішну. Коли під час потопу землю вкрила вода, Вішну прибрав подоби велетенського вепра, пірнув на дно океану, могутніми іклами підійняв землю й укріпив її так, щоб вона ніколи не занурилася знову. За цей подвиг Вішну отримав епітет Вараха, тобто «Вепр». Що відбилося згодом у назвах (Варахамула, Варахакшетра), іменах (Варахаміхіра, Варахасвамін, Варахагірі); останнє ім'я, зокрема, мав президент Індії в 70-ті роки – Варахагірі Венката Гірі; це ім'я дослівно означає «Вепр-гора» і сходить якраз до цього міфу про велетенського, як гора, Вішну-Вепра.

Доречно згадати, що вепр, поряд із биком, – символ чоловічої снаги і бойової могутності та відваги. Вепра глибоко шанували давні кияни, він був улюбленим об'єктом князівського полювання, веприну врочисто споживали на бучних князівських бенкетах. У похованнях Подніпров'я часті кабанячі ікла-амулети та щелепи з іклами. Поширений і зараз звичай колоти свиней на Різдво має цілком певне обрядове значення. Про поклоніння вепрові свідчить рясна «вепряча» гідронімія у водозборі Дніпра (СГУ, 97, 225, 441, 489 тощо).

Вепр надзвичайно поширений символ в іранців. У їхній міфології бог перемоги Веретрагна постає в подобі вепра – могутнього, гостроіклого і нестримного в бою. Іранське Веретрагна та індійське Врітрахан (досл. «Убивця Врітри») означають спільне індоіранське божество – Індру, котрий на іранському терені зберіг лише його епітет Веретрагна; цей епітет відбиває ще рігведійський міф про битву Індри зі злим демоном Врітрою, збережений в українських веснянках. На це понад сто років тому звернув увагу ще Іван Нечуй-Левицький у праці «Світогляд українського народу» (1876).

Індра в українському фольклорі виступає як Громовик-воїн (Іван Княжевич, Йван Громовик), Громовик-пастух, а Врітра – як злий цар Ворот або Воротар. Матір'ю Врітри була водна богиня Дану, тотожна українській Дані. Причому гімни «Рігведи» свідчать, що Індрі в його перемозі над Врітрою допомагав Вішну, а перемога Індри над Врітрою символізує настання Нового року, перемогу добра над злом, світла над темрявою, пробудження природи до життя після зими.

Вепр, поряд із биком та жеребцем, – символ родючості й снаги. У міфології балтійських слов'ян велетенський вепр із білими іклами з'являється з морських вод щоразу, коли їхньому священному місту Ретра загрожує якась небезпека. Цілком можливо, що назва слов'янського міста пов'язується з Врітрою або Рудрою, який тотожний слов'янському Родові і який дав назву літописному місту Родень у гирлі Росі біля Канева.

Епітети Махісута, досл. «Народжена землею», та Махіпутрі, досл. «Дочка землі», має Сіта, кохана дружина царевича Рами, кот<169>рий теж є втіленням Вішну, сьомим за ліком. І Сіта, і Рама – герої «Рамаяни», давньоіндійської епічної поеми, яка цікава для українця не тільки як високохудожній витвір індійського генія, але й як унікальна історична пам'ятка, ті чи інші реалії якої мають численні аналогії в українському фольклорі, звичаях, обрядах, уявленнях. Ці епітети Сіти й собі сходять іще до ведійських часів, коли вона шанувалася як богиня ріллі й дружина Індри, що означається «господарем поля». Міф розповідає, що коли Джанака, цар держави Відеха в Північному Біхарі, провадив ритуальну оранку землі, то в борозні зненацька з'явилося немовля. Бездітний цар удочерив дівчинку й назвав її Сіта, тобто Борозна. А Сіта в індійській міфології розглядається як утілення Лакшмі, дружини Вішну, яка уособлює щастя, багатство й сімейне благополуччя. На балтійському ґрунті індійській Лакшмі тотожна Лайме, так само як братові Рамі – Лакшману тотожне латиське ім'я Лайман.

Сюжет «Рамаяни» про битву царевича Рами зі злим демоном Раваном («Ревуном»), котрий викрав Сіту й ув'язнив її на своєму острові-столиці Ланка, – це своєрідний різновид міфу про битву Індри та Врітри, а ширше – відбиття календарної, тобто землеробської міфології. У «Рамаяні» функції Індри перейшли на Раму, і це суміщення на міфологічному рівні образів Рами й Індри полегшилося тим, що обоє вславилися успішною боротьбою проти всіляких демонів.

В українському фольклорі, як зазначає І.Нечуй-Левицький, найдавнішим втіленням темних зимових сил, що їх уособлює Врітра (український Ворот або Воротар), є дивної краси олень, якого побачила у вікно Господиня-Сонце й звеліла спіймати для неї. У «Рамаяні» злий Раван, перш ніж викрасти Сіту, підсилає до її лісової хижки, де та жила з Рамою у вигнанні, невимовної краси оленя, якого Сіта велить спіймати для себе і через якого, коли Рама кидається на лови, потрапляє в полон до Равана. У «Рамаяні» Раван викрадає Сіту зі священного лісу Дандака, а в Криму Птолемей і Амміан Марцеллін (II та IV ст.) фіксують Дандаку в землі загадкових таврів. Сіта одружується з Рамою за давнім кшатрійським (воїнським) обрядом сваямвара, дослівно «самобір», «самовибір», коли дівчина через певне випробування, переважно пов'язане з воїнським мистецтвом, сама вибирає собі чоловіка. Подібний звичай існував в Україні ще в XVII ст., про що, зокрема, пише француз Боплан у своєму «Описі України», в розділку «Як дівчата залицяються до парубків».

Семантика землеробського міфу помітна в «Рамаяні» в численних згадках про те, як в'яне й завмирає природа, коли Раван підступно викрадає Сіту. І навпаки, з визволенням Сіти все довкола оживає і розквітає.

Композиція «Рамаяни» повторює композицію рігведійського міфу: божество родючості полонять темні (підземні) сили, на його пошуки вирушає бог-чоловік, долає демонів-крадіїв чужої дружини й повертає на землю (воскрешає) божество. Це тема багатьох українських казок і веснянок, звучить вона і в «Іліаді», де через викрадення прекрасної Гелени, ім'я якої й означає «Сонце», і почалася Троянська війна. <170>

У сьогоднішній Індії з цією перемогою Рами над Раваном, що символізує перемогу добра над злом, світла над темрявою і настання Нового року, та з визволенням Сіти-Сонця пов'язані кілька свят. Одне з них – дивалі, дослівно «ланцюжок вогнів» – уже кілька років відзначається й у Києві, а участь у святкових урочистостях брали Лариса Хоролець, Дмитро Павличко, Іван Дзюба, Микола Жулинський.

На це свято індійські жінки малюють перед порогами своїх осель орнаменти, в яких переважають жовті й сині кольори, кольори нашого державного прапора, що символізують сонце (вогонь, тепло) та воду, без яких неможливе життя. А ввечері дівчата й жінки йдуть на берег річки й пускають за течією човники-каганці, що навдивовижу нагадує подібне дійство і в Україні, на свято Йвана Купала.

Повертаючися до компонента Махі-, слід зазначити, що епітетами Махіджа – «Народжений землею», Махіпутра – «Син землі», Махісута – «Породжений землею», Махісуну – «Син землі» означається планета Марс, по-санскритському – Мангала.

Таким чином, українське прізвище Мазепа співвідноситься з індійським іменем Махіпа, яке означає «Захисник землі/країни», тобто «правитель», «князь», «цар». Постало воно з давнього терміну на означення племінного ватажка, вождя, який первісно поєднував військові й магічні (жрецькі) функції. Невеличка розбіжність між прізвищем та іменем пояснюється тим, що на українському й іранському ґрунті санскритське х, що в певних позиціях звучить як наше г, відповідає іранському та українському з. Наприклад, санскр. хіма «зима» – іран. зіма, Вараха «Вепр» – Вараза; санскр. вахаті – укр. везти, кахаті – казати, ліхаті – лизати. До речі, санскр. махі «земля» – жіноча форма від маха «великий», яке по-іранському й буде маза. Тобто первісне значення слова махі на означення землі – «велика». Санскр. Махадева «Великий бог» (епітет Шіви) тотожне іран. Мазабага. Тому українське Мазепа – закономірний відповідник санскритському Махіпа.

Прізвище Мазепа, як і його індійський двійник, постало з дуже давнього й украй важливого соціального терміну на означення правителя, царя. Прізвище залишалось, але первісне значення терміну втрачалося, затемнювався зміст і прізвище починали пояснювати за першою-ліпшою асоціацією, найчастіше хибною. Іноді термін міг із різних причин прибирати певного негативного відтінку, напочатку зовсім не властивого йому. Таке сталося, зокрема, із синонімами до махіпа – словами кшатрапаті, кшатрапа і дешапаті. Колись повнокровне слово кшатрапа прибрало форми сатрап і стало означати залежного від когось правителя або свавільного <171> адміністратора. Термін дешапаті (іран. дехпат), досл. «володар країни», прибрав форми деспот і значення «правитель із тиранічною владою», «гнобитель», «свавільна людина», «самодур».

Наше тлумачення прізвища Мазепа підтримують й інші факти.

У Білоцерківському полку «Реєстр» 1649 року не засвідчує жодного прізвища на Цар-, зате подає кілька прізвищ, значеннєво тотожних прізвищу Мазепа. Це важливо з огляду на те, що в цьому полку (Білоцерківська сотня) служив козак Мирон Мазепа, а сам Іван Мазепа походив якраз із Білоцерківщини. Тож одним із таких прізвищ є Гопя – його мав козак Ольховецької сотні Василь Гопя (РВЗ, 189). У санскриті гопа – «пастух», «сільський староста», «цар» і «воїн» (СРС, 197). В епосі та інших пам'ятках Крішна має імена Гопа, Гопала (мовою хінді – Гопал), а в цьому ж «Реєстрі» засвідчено десять носіїв прізвищ Гупал, Гупало та Гупаленко. Слово гопа складається з го+па, де -па той самий компонент, що і в махіпа, тобто має значення «захисник», «охоронець», а го – «бик», «корова», а також «земля», оскільки, за давніми уявленнями, корова і земля – обидві годувальниці. Тобто гопа означає дослівно «захисник корів/худоби», «пастух», а водночас – «захисник землі», тобто «правитель», «цар». Епітет Гопа мав і Шіва, оскільки він, як і наш Влес, «скотій» бог в індійській міфології. Терміном Гопа ще означалася верства пастухів, скотарів, належних до третього стану давньоіндійського суспільства, так званих вайш'їв, тобто селян (від санскр. віш, яке тотожне нашому весь «село» і первісно означало «плем'я», «народ», «люди», «всі» – СРС, 606); до вайш'їв іще входили землероби, ремісники й торговці. Крішна та його старший брат Балвір виросли серед пастухів. Дочки й дружини пастухів – гопі були закохані в Крішну і під його чарівну сопілку водили радісні хороводи. Через це Крішна мав епітет Гопінатх, тобто «Цар пастушок»; інші його епітети, що містять компонент Гопа-: Гопеша – «Пастух/Цар-бог», Гопендра – «Індра пастухів», тобто «Владика пастухів», Гопаті – «Господар/Батько худоби» тощо. В Індії і сьогодні є свято гопаштамі, яке відзначається того дня, коли Крішна, за переказами, став пастухом. Сучасне індійське місто Гваліор раніше називалося Гопагірі, тобто «Пастух/Цар-гора».

Компонент Гопа як перший або другий компонент входить у двоосновні імена, давні й сучасні. Ім'я Гопачандра мав цар, що правив у VI ст.: – чандра тут означає «місяць», а все ім'я тлумачиться як «Цар/Пастух-місяць». Це ім'я тотожне імені Крішначандра; видозмінену дещо форму його має відомий індійський письменник Крішан Чандар, твори якого не раз перекладалися українською <172> мовою і автором цих рядків. У середньовічній пам'ятці «Океан сказань» кашмірського поета Сомадеви (Сома теж означає «Місяць») згадується цар Дгармагопа – «Захисник дхарми/віри», яке тотожне іменам Дгармапа, Дгармапала, Дгармапаті.

Синонімами імені Гопа є Гопака (мовою хінді – Гопак), Гопала (Гопал), Гопалака (Гопалак), Гопаті. Наш знаменитий гопак має прямий стосунок до цих імен. Крішна – пастуше і воїнське божество, і гопак, дослівно «пастушок» був їхнім ритуальним танком. Показово, що гопак був і найулюбленішим танком запорозьких козаків.

Таким чином, імена Гопа й Махіпа виявляються семантично тотожними. Первісно походячи з термінів на означення правителя, царя, вони з часом стали популярними чоловічими іменами, причому переважно для вихідців із воїнського стану.

Ще одне прізвище, цікаве в цьому плані, теж засвідчено в Білоцерківському полку – Рай та похідне від нього – Райко. Козак Юрко Рай служив у Антонівській сотні, а Дмитро Райко – в Коростишівській (РВЗ, 190, 199). Рай у мові хінді означає «князь», «цар», «поміщик». Сюди ж лягає і циганське рай – «ватажок», «начальник», «циганський барон». Як відзначає академік Олексій Баранников, індолог і уродженець Золотоноші, рай – сучасна вимова давньоіндійського радж, раджа – «цар». Після імені слово рай має значення «пан», «добродій» (Лаллу, 178). Рай, як і його різновид рой, часто вживане як окреме прізвище і як компонент у двоосновних іменах: Крішнадева Рай та Рагхунатх Рай – індійські правителі XVI ст.; Райдас – середньовічний релігійний діяч; Раммохан Рой (1772–1833) – відомий реформатор індуїзму; Монмотхо Рой – бенгальський письменник, автор першої в Індії п'єси про Тараса Шевченка; Амрітрай – сучасний індійський письменник, син Премчанда, класика індійської літератури (1880–1936). Справжнє імя Премчанда – Дганпатрай Шрівастав; перше оповідання його з'явилося українською мовою ще 1926 року саме в перекладі О.Баранникова, чия індологічна діяльність починалась у Києві.

В Індії існують назви Райгарх, Райчур, Райпур; остання назва тотожна назві Райгородок на Черкащині. Від чоловічого імені Рай жіноча форма – Рая або Раїса, дослівно «Правителька», «Цариця», що їх мають наші відомі сучасниці, зокрема, Раїса Іванченко й Раїса Кириченко. Раджпути, дослівно «царські сини», що населяють теперішній штат Раджастхан («Країна царів»), мали в середні віки розгалужену родовідну структуру, яка відбилася в їхніх титулах і прізвищах. Групи чи роди раджпутів очолювалися ватажками або вождями, що називалися рао, рай, рават, раут (пор. українське прізвище Реут та похідні від нього). Згодом вони склали поміщицький прошарок, тобто місцеву шляхту. <173>

Таким чином, лише в Білоцерківському полку «Реєстр» засвідчує три типи козацьких прізвищ із однаковою семантикою: Мазепа, Гопя, Рай. Що підтримує тлумачення прізвища Мазепа як «правитель», «володар», «цар».

Проте цими важливими для нашої розмови прізвищами Білоцерківський полк не обмежується – у ньому є ще кілька цікавих козацьких прізвищ, одне з них – Балвір; таке ім'я, як ми вже знаємо, мав старший брат Крішни. У Білоцерківській сотні служили Андрушко й Васько Балвіри (РВЗ, 170, 171) й Сахно Балбиренко (175), в Антонівській – Гнат Балвір (190). Ім'я Балавіра (мовою хінді – Балвір) із санскриту означає «Могутній воїн/герой»; якщо Крішна був воїнським і пастушим божеством, то Балвір – землеробським, атрибут і зброя його – плуг, через що він має епітети «Плугодержець» і «Озброєний плугом». Перекази мовлять, що Крішна й Балвір народилися відповідно з чорної та білої волосини бога Вішну, тому вони – Чорнобог і Білобог. Обоє братів мовби антиподи: якщо Крішна синюватошкірий і має жовте вбрання, то Балвір – золотавошкірий і має синє вбрання. Ця протилежність підкреслюється і в «Махабгараті»: Крішна виступає на боці пандавів, а Балвір – на боці кауравів, Крішна хотів віддати сестру Субгадру за пандава Арджуна, а Балвір волів видати її за каурава; врешті-решт Арджун викрав Субгадру собі в дружини при активному сприянні Крішни.

Дружиною Балвіра, що полюбляв спиртне й мав запальну вдачу, була царівна Реваті; вона походила з країни Сураштри («Прекрасної країни») в Північно-Західній Індії – ця частина Індії виявляє топонімно-гідронімні паралелі з Україною. Тут колись жили ядави, тотожні літописним ятвягам, а з ядавів і походили Балвір та Крішна. Братом Реваті був Реват, батьком – цар Райват, а дідом – цар Рева; всі імена пов'язані із санскритським раї «багатство», «скарб»(СРС, 539), як і рай – «правитель», «цар». А прізвищ Рева та похідних від нього чимало в «Реєстрі» – тільки в Канівському, Корсунському та Черкаському полках їх зафіксовано 9.

Раму з «Рамаяни» й Балвіра ріднить те, що Балвіра також називають Рамою або Баларамою (мовою хінді – Бальрам), тобто «Могутнім Рамою». Об'єднує їх і число «сім»: Рама – сьоме втілення Вішну, а Балвір – сьома дитина Васудеви, батька обох братів. Відповідно, Крішна – восьма дитина і восьме втілення Вішну, якого «Велесова книга» називає Вишень або Вишній.

Ще одне ім'я Балвіра – Баладева (мовою хінді – Бальдев) і собі відбилося в козацьких прізвищах – Болудей і Білдей. Перше мав козак Переяславського полку (Заворицька сотня) Федір Болудей (343; до <174> речі, у Воронківській сотні цього ж полку сотником був Богдан Кришненко); друге прізвище мав козак Чигиринського полку (Бужинська сотня) Тиміш Білдей (35). У тій же Заворицькій сотні був і Максим Бамбиренко (345); прізвище це, очевидно, з первісного Балбиренко, бо як індійці (точніше, пенджабці), мають дві форми імені – Балвір і Балбір, так і українці мають дві форми прізвища – Балвір (Бальвір) і Балбир.

Прізвища Балвір, Балбир, Балбиренко, Білдей, Болудей – усього 15, засвідчено в 9 з 16 полків «Реєстру». Найбільше їх у Білоцерківському полку – 4, по 2 – в Канівському, Корсунському й Переяславському полках. Більшість прізвищ зосереджено в ареалі Біла Церква-Переяслав-Канів-Корсунь, усього 10. На Лівобережжі їх – 3, на Правобережжі – 12, тобто вчетверо більше.

Ім'я Крішна означає «Чорний», ім'я Бальдев іноді тлумачать як Білобог, тому з ними співвідносяться й козацькі прізвища на Чорн-/Черн- та Біл-. Особливо це стосується прізвищ Чорний та Білий, які засвідчують деякі цікаві закономірності. Основна маса прізвищ Чорний припадає на полтавсько-миргородський регіон, тобто на Лівобережжя, де тільки в чотирьох полках зосередилася половина всіх прізвищ Чорний – 49, тоді як стільки ж припадає на решту 12 полків «Реєстру». Козацьких прізвищ на Біл- найбільше саме в Білоцерківському полку – 20, а на Чорн-/Черн- цей полк посідає друге місце, пропустивши вперед Миргородський полк, у якому лише прізвищ Чорний – аж 17, а Білий – жодного! Цікаве й те, що в Білоцерківському, як і в деяких інших полках, подибуються імена Білаш і Чорниш, для нас звичніші як прізвища: це, зокрема, козаки Білаш Панченко й Чорниш Берестенко. Що ж до прізвища Чорний, то Білоцерківський полк займає тут шосте місце (7 прізвищ) після Миргородського, Чигиринського, Полтавського, Канівського й Кропивнянського полків.

У Білоцерківському полку засвідчено ще одне показове прізвище – Рохманенко: його має козак Білоцерківської сотні Харко Рохманенко (170). У цьому козацькому прізвищі відбито найвищу соціальну верству давньоіндійського суспільства – жерців-брахманів, пам'ять про яких широко збереглася в українському фольклорі, фразеологізмах, назвах (Рахмани, Рахманів, Рохманів, Рахманівка), прізвищах (Рахманин, Рахманюк, Рахманець, Рахманний, Рахманенко) та святах (Рахманський Великдень). Так само козацькі прізвища відбили й четверту верству давньоіндійського суспільства – шудрів, про що свідчать прізвища Шудренко в козака Кальницького полку (271), Шудриченко – у козаків Полтавського й Кропивнянського полків (368, 427), а також прізвища Шудря, Шудра, Шудрак, Шудрик у сучасних українців.<175>

Ім'я козака Рохманенка – Харко – цікаве в тому плані, що в індійській міфології ім'я Харі має Вішну, а ім'я Хара – Шіва, а слідів поклоніння цим обом божествам в Україні багато. Тож ім'я, пов'язане з Вішну чи Шівою, напрочуд пасує носієві «жрецького» прізвища.

Прізвище Мазепа засвідчене в 6 з 16 полків «Реєстру», включаючи Білоцерківський: Кальницькому, Миргородському, Полтавському, Черкаському й Уманському. І скрізь воно виступає в оточенні українських прізвищ з індоарійським забарвленням.

У Кальницькому полку, де служив козак Мазепа, це прізвища Гупал, Гупало, Мандзуленко, Рой, Роєнко, Рудрименко, Царенко, Шудренко.

У Миргородському полку, де теж просто козак Мазепа, це Кудик, Кудинович, Гупаленко.

У Полтавському, де козак Василь Мазепа, це Балвір, Гупаленко, Цар, Царенко, Чамаренко, Шудриченко.

У Черкаському, де служили козаки Васько Мазепа й Сергій Мазепенко, це Балбир, Гупаленко, Динда, Динденко, Кришненко (2), Кудин (ім'я і прізвище), Лопашенко, Царик, Царенко, Шамшур, Шіваненко (2).

В Уманському полку, де козаком Максим Мазепа, – Баглай, Гупалов, Манджеленко, Онупко.

Отже, українське прізвище Мазепа має свого індійського двійника – Махіпа. Прізвище Мазепа – воїнське, аристократичне; як і ім'я його найближчого індійського родича, воно сходить до сивої давнини й означає «захисник землі/країни», тобто «правитель», «володар», «князь», «цар», «гетьман». І в такому разі маємо виняткову відповідність носія прізвища Мазепа його високому статусу українського гетьмана і внутрішньому змістові, спрадавна закладеному в прізвищі – захищати, охороняти, берегти свою землю, свою країну, свій народ. <176>



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   20


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал