Наливайко Степан



Сторінка12/20
Дата конвертації05.12.2016
Розмір3.7 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   20

Панікар і Панікарча: відлуння ріґведійського міфу
Уперше я почув українське прізвище Панікар років зо п’ять-сім тому за цілком буденних обставин, коли обідньої пори на кухні увімкнув радіо, а одна слухачка саме просила виконати пісню на її замовлення. Ні назви пісні, ні імені слухачки я не запам’ятав, запам’ятав тільки, що вона з Хоролу, і що прізвище її – Панікар. Воно вразило мене своїм індійським звучанням і відразу нагадало студентські роки у Ташкентському університеті, де я, студент індійського відділення, серед інших предметів вивчав і історію Індії, а одним із навчальних посібників були «Нариси з історії Індії», видані 1961 р. російською мовою. Автором нарисів був індійський історик К.М.Панікар, який у своєму доробку мав і інші книжки, зокрема, «Географічний фактор в історії Індії» (1959) та «Історія Керали» (1960). Знав я ще одного історика з таким прізвищем – Г.Т.К.Панікара, що написав працю «Малабар та його народ» (1961). Таке ж прізвище мав відомий в Індії поет XV ст. Рама Панікар, котрий писав мовою малаялам, державною в нинішньому штаті Керала. Є ще й сучасний індійський художник – К.С.Панікар.

Слід зазначити, що майже всі носії прізвища Панікар – вихідці з Південної Індії, де поширені не індоєвропейські, а дравідійські мови, які складають осібну мовну сім’ю. А якщо точніше – з найпівденнішого індійського штату Керала, того самого, де знаходиться і найпівденніша точка Індії – мис Каньякумарі (Коморин), а на ньому – славнозвісне святилище Деві, дружини бога Шіви. І сьогодні Деві шанується в Індії як цнотлива, непорочна дівчина – канья, що й відбилося у назві Каньякумарі.

Неймовірно, але цей факт має українську паралель. Найпівденнішою точкою України можна вважати теперішній Севастополь, колись Херсонес Таврійський, Корсунь літописних джерел, покровителькою і захисницею якого була Діва, функціонально і походженням імені тотожна індійській Деві; її ім’я означає «богиня» й спорідне<153>не з українськими діва, дівчина, дівка тощо. Про Діву пише ще Геродот (V ст. до н.е.), а поклоніння їй рясно відбилося в гідронімії і топонімії України як назви річок Дівка, Дівиця, Дівуха, Дівичка, Дівоча, Дівошин та інших, а також як назви пагорбів та узвиш, де зводилися її святилища – Дівоча гора в Трипіллі й Сахнівці, Дівич-гора в Каневі та Києві тощо. Особливо багато «дівиних» назв у Криму – Парфеніт, Парфеній, Німфей, Діа, Киз-Аул, Киз-Куле, Киз-Таш, Киз-Кермен. Саме в Крим, колишню Таврику, як мовить грецький міф, перенесла Артеміда юну Іфігенію, доньку мікенського царя Агамемнона, де та стала жрицею у таврійському храмі Діви-Артеміди. А за сто стадій від Херсонеса (близько 18 км) і теж на мисі, що звався Парфенон, містилося святилище Діви; назва Парфенон означає Дівин, від грецького парфенос/партенос – «діва», «дівчина», й семантично тотожна індійській назві Каньякумарі. Хоча Парфенон – лише грецька передача, точніше, грецький переклад первісної назви, яка мовою корінного населення – таврів – звучала вочевидь по-іншому.

Ще раніше мені доводилося чувати прізвище Панікарський, досить відоме в Києві 70-х років, та моєї уваги тоді воно особливо не привернуло. І тільки після почутого по радіо прізвища Панікар я згадав його й почав шукати й призбирувати інші факти, пов’язані з ним. Тут на мене чекало кілька приємних несподіванок. З’ясувалося, що прізвище Панікар побутує не лише в Хоролі, а й у Сумах, де живе й працює український учений, доктор ветеринарних наук Ігор Панікар. Що в Кагарлицькому районі на Київщині, біля Ржищева, є населений пункт Панікарча. А нещодавно, гортаючи «Реєстр Війська Запорозького 1649 року», перевиданого 1995 року в Києві, я виявив іще два цікаві факти – у Канівському полку служив козак Панікар Шемитенко (118; сотня Андрієва), а в Ніжинському – Степан Понікар (465; сотня Ніжинська). З чого випливала та суттєва деталь, що запорозькі козаки знали не тільки прізвище, але й ім’я Панікар, чого, до речі, на індійському ґрунті не спостерігається.

Як бачимо, для запорозьких козаків це не тільки рідкісне ім’я, а й рідкісне прізвище: на 16 полків «Реєстру» їх засвідчено лише два – одне ім’я і одне прізвище, прізвище – в Ніжинському, а ім’я – в Канівському полку. Цікаве оточення, в якому перебуває ім’я Панікар. Його супроводжує досить незвичне й малопрозоре для українця прізвище Шемитенко. Перед ними трохи попереду в реєстровому списку стоїть Грицько Шемитенко, а після нього – Дмитро Шемет. Попри деяку фонетичну відмінність (Шемитенко й Шеметенко), вони, певно, одного походження, а основою для них послужи<154>ли форми Шемит/Шемет. Причому форма Шеметенко видається правильнішою, бо апробується прізвищем Шемет. Можливо, Панікар Шемитенко й Грицько Шеметенко – брати, а Дмитро Шемет – їхній батько. Не виключено також, що це якісь інші родичі – в усякому разі, перебування всіх трьох носіїв прізвищ на Шемит-/Шемет- не тільки в одному полку, але і в одній сотні навряд чи випадкове.

Наявність на Київщині населеного пункту Панікарча й відсутність подібних назв в інших місцях дозволяє зробити обережне припущення: саме тут своєрідний осередок, від якого розходяться до Канівщини, Чернігівщини, Полтавщини й Сумщини давніші й сучасні прізвища Панікар. Хоча цікаво простежити, звідки саме походять давні й сучасні носії цього прізвища – не виключено, що дехто якраз і походить звідси. Принаймні прізвище Панікарський цілком може означати вихідця з Панікарчі. Тоді як ім’я та прізвище Панікар навряд чи може походити від назви Панікарча. Скоріш за все, саме від імені або прізвища Панікар утворена назва Панікарча.

Побутування прізвища Панікар в українців та індійців дозволяє припустити виняткову давність його, що може сходити до часів, коли в Україні жили індоарійські племена, тобто до ІІ-І тис. до н.е. Що дає повне право для дослідження його залучати індійський матеріал, мовний та історичний, оскільки переконливо витлумачити його з української та слов’янських мов поки що не вдається. Істотне, на нашу думку, й те, що біля Панікарчі виявлено залишки поселення трипільської культури, а в ній дослідники знаходять чимало спільного з культурою стародавніх індійців, особливо з хараппською культурою, інакше – цивілізацією долини Інду. В усякому разі, коли в квітні 1997 року співробітники Археологічної служби Індії, тієї самої, першим директором якої був Джон Маршалл – відкривач Індської цивілізації, переглянули деякі опубліковані в періодиці матеріали з трипільської культури, то відразу й без будь-який коментарів з українського боку заявили, що це пам’ятки хараппського типу. Що й собі якоюсь мірою підтверджує необхідність залучення індійського матеріалу для з’ясування походження і значення прізвища Панікар, причому матеріалу найдавнішого, ще часів «Ріґведи».

Що ж може означати прізвище Панікар у індійців? У них це двокомпонентне прізвище, складається з пані+кар, де – кар суфікс діяча, семантично тотожний українським суфіксам -ій, -ач/-яч, -тель, -роб тощо. Утворений цей санскритський суфікс від дієслівної основи кар-/крі- «робити», «чинити», «творити» (СРС, 150). Прізвища з цим суфіксом неабияк поширені в індійців. Скажімо, прізвище Дінкар дослівно означає «Робитель дня», «Днетворець», а переносно – Сонце. <155> Так само прізвище Нішакар дослівно означає «Робитель ночі», «Ночетворець», а переносно – Місяць.

Прізвища з цим суфіксом поширені в усій Індії, та особливо – в північно-західному її регіоні: Амбедкар, Вареркар, Дандекар, Прабгакар, Тендулькар тощо. А Північно-Західна Індія виявляє давні топонімічні й гідронімні паралелі з Північним Причорномор’ям, отже, і з Україною. Та й топонімія і гідронімія довкола Панікарчі має часто-густо виразне індоарійське забарвлення: Шандра – річка й село в Миронівському районі Київської області (інд. Чандра – «місяць»), Тараща (інд. Тара, Тарака – «Зірка»), Родень (інд. Рудрапур – «місто Рудри», а ведійський Рудра тотожний слов’янському Родові), Вишгород (інд. Вішапур – «місто Роду/племені», «Родове/Племінне місто»), Вишнопіль (інд. Вішнупур – «місто Вішну»), Трипілля (інд. Тріпура – «Тримісто», міфічне місто асурів у «Ріґведі» й штат у сучасній Індії), Халеп’я (інд. Хараппа, Халіюппа – село, що, як і Трипілля, дало свою назву не менш знаменитій, аніж трипільська, хараппській культурі) тощо. В усіх цих назвах – відлуння ще ведійських часів. Тож цілком природно буде вдатися до «Ріґведи»: чи немає в ній якихось реалій або фактів, які б могли пролити світло на компонент пані в індійському та українському прізвищі Панікар.

У цій пам’ятці привертає увагу міф, пов’язуваний з Індрою. Одним із великих подвигів Індри було повернення божественних корів, що їх викрало в богів демонічне плем’я пані, інакше – панії. Індра послав на пошуки їх пса Сараму, котрий виявив корів у далеких краях за річкою Раса, на берегах якої і жили панії. Коли ті відмовилися добром повернути Індрин скарб, сам Індра на колісниці, запряженій гнідими кіньми, вирушив у похід зі своїм військом. Громовою стрілою-ваджрою він розколов скелю і визволив корів із полону. Відразу розсіялася недобра пітьма, бо знову на небі зійшла Ушас – Вранішня зоря і сонце знову явилося людям. Пригнічений демон Вала, що охороняв корів, здійняв у гірських надрах страхітливе ревисько, але був насмерть уражений доблесним Індрою, котрий, захопивши незліченні скарби паніїв, з перемогою і славою повернувся до своєї небесної обителі (МДИ, 21–22).

Цей міф – не що інше, як дублювання іншого міфу, про здолання Індрою злого демона Врітри. Тваштар (згадується у «Влесовій книзі»), творець усіх істот і форм, створює з вогню і божественного напою соми страхітливе чудовисько – велетенського змія Врітру. Безногий і безрукий, він розлігся на горах, згорнувшись у 99 кілець, перегородив течії сімох потоків і поглинув їхні води. Що не день він більшав в усі боки на довжину польоту стріли й невдовзі загрожував поглинути увесь світ з богами, <156> людьми й живими істотами.

Боги мусили звернутися за допомогою до Індри. Та вирішальної миті, коли Врітра люто засичав і дихнув спопеляючим полум’ям із моторошної пащі, військо Індри кинулося врозтіч, лише хоробрі Марути (у «Велесовій книзі» – мариці), сини Рудри, зосталися при ньому, та ще й відданий Вішну. Індра завдав Врітрі смертельного удару ваджрою. Води заполонені в череві змія, нестримно ринули до моря, все довкола забуяло. З черепа Врітри Індра змайстрував собі чашу, а тіло його розітнув навпіл: одна частина його, створена з соми піднеслася на небеса й стала Місяцем, через що Місяць має і другу назву – Сома. А друга, демонська, нечиста, стала невід’ємною часткою всіх живих істот – їхнім животом, шлунком. Тому й кажуть відтоді про кожного, хто полюбляє добряче попоїсти, що він підносить пожертву Врітрі, своєму шлункові. А з крові демона народилися півні, через що й донині не споживають півнячого м’яса брахмани й святі відлюдники (МДИ, 36–39).

Міф цей має виразне космогонічне, світотворче значення. Індра долає Врітру й цим розділяє доти єдиний світ на дві сфери – небо й землю, богів та асурів, наймогутнішими представниками яких і є Індра та Врітра. Саме на їхньому двобої базуються ритуали, пов’язані з Новим роком, бо перемога Індри означає і перемогу світла над темрявою, добра над злом. Битва між богами-девами та їхніми старшими братами-асурами відновлюється на початку кожного Нового року. Ця битва вважається запорукою суспільної і світової гармонії. Деви й асури – дві половинки Всесвіту, своєрідна єдність протилежностей. Усесвіт повний, довершений, коли ці дві половинки вкупі. Асури пов’язуються з первісними водами і хаосом, з яких через космогонічний акт, яким є подолання Врітри, твориться впорядкований, налагоджений світ.

Асури протиставляються девам, молодшим братам, як темне – світлому, ніч – дневі, Місяць – Сонцеві, жінка – чоловікові, ліве – правому, криве – прямому, вода – вогневі тощо. Саме ця ідея закладена у нашому синьо-жовтому прапорі. Асури розміщуються по ліву руку від Праджапаті – творця всього сущого, а деви – по праву. Місяць має асурську приналежність і пов’язується з поняттям «лівий», водою, росою, тоді як Сонце – девівську, божественну і пов’язується з поняттям «правий». Ця така звичайна для «Ріґведи» особливість збереглася в українському фольклорі, зокрема, в колядках: «То праве личко – світле сонечко, а ліве личко – ясний місяцю». Як зберігся в українському фольклорі й сам основний міф «Ріґведи» – битва Індри з Врітрою – у веснянках і колядках та деяких народних танцях весняного циклу. Де Індра виступає як Громовик-воїн, Громо<157>вик-пастух чи Громовик-хлібороб, що вирушає визволяти з полону красну дівчину (Сонце, Весну), а Врітра, який тримає в полоні її – як злий цар Ворот або Воротар. Про це переконливо писав Іван Нечуй-Левицький ще в минулому столітті, в праці «Світогляд українського народу» (1876). Характерно, що матір’ю Врітри є асурка Дану, тотожна нашій фольклорній Дані; обидві ці богині пов’язані із водною стихією, а їхні імена і досі зберігають річки північного Причорномор’я – Дон, Донець, Дунай, Дністер і Дніпро. У «Ріґведі», зазначає індолог Наталя Гусєва, слово дану позначає ріку взагалі, проте в пізніших санскритських джерелах, які розвинулися вже на території Індії, воно в такому значенні більше не зустрічається. З чого дослідниця робить цілком слушний висновок, що вже у ведійський племен це слово мало реліктовий характер. А з цього інший логічний висновок: слово дану найбільше поширення мало на прабатьківщині індоаріїв, тобто і на території України. Що красномовно засвідчують річкові назви Північного Причорномор’я, які зберегли в собі слово дану – «ріка», «потік».

Основний міф «Ріґведи» безліч разів і в різних варіаціях повторюється і в самій «Ріґведі», і в пізніших пам’ятках, насамперед епічних поемах «Махабгараті» й «Рамаяні». Так що існувала певна «прамодель»: бог розбиває чи долає перепону, яка заважає нормальному функціонуванню елементів усесвіту, й здобуває необхідні блага. Ця прамодель реалізувалася чи то через битву Індри з Врітрою, чи то Рами з Раваном («Рамаяна»), чи то пандавів з кауравами («Махабгарата»), чи того ж таки Індри з демонічним племенем паніїв, де Врітру замінює демон Вала, котрий у скелі або печері тримає викрадений божественних корів – уособлення багатства і достатку. Імена Вала та Врітра, як вважають дослідники, утворені від однієї дієслівної основи – вар/врі – «перегороджувати», «закривати» (СРС, 565, 616). Ця ідея збереглася в українському слові ворота, і недарма, очевидно, український фольклор називає Врітру Ворот або Воротар, досл. Перегороджувач, Загороджувач.

Панії у «Ріґведі» згадуються зо два десятки разів і зображаються як дуже багаті, але вкрай скупі на пожертву богам і брахманам істоти. Слід сказати, що подібна характеристика порівняно донедавна стосувалася ще одного етнічного масиву – так званих болоховців. На стикові історичних Галицької, Волинської та Київської земель колись існувало Болоховське князівство, до якого входила й Дулібська земля. Болоховська земля містить чимало «індійських» паралелей – особливо це стосується болоховських міст, що мають своїх двійників у Індії. Тож про болоховців подейкували, нібито вони вкрай скупі, хоч і дуже багаті, і ця їхня риса означалася словом дуліб. Так що маємо, по суті, однакові <158> характеристики ріґведійських паніїв та літописних дулібів-болоховців, хоча хронологічно обидва етноніми відділяє принаймні два тисячоліття.

Якщо вірити описам, то панії позбавлені віри й культу, тому ворожі аріям і їх не особливо шанують творці ведійських гімнів. Можливе пояснення тут може бути таке, що панії на якомусь етапі відірвалися від брахманської традиції і продовжували сповідувати первісну, асурську релігію, характерну для матріархату, сліди якого й досі виразні в українських звичаях та обрядах, особливо весільних. Тому для жерців-брахманів, які творили гімни «Ріґведи», вони стали «варварами», до яких брахманська традиція, між іншим, відносить і греків, і скіфів, і парфян, і навіть сіндів та сувірів, оскільки вони, первісно арійці-кшатрії, одійшли від їхніх приписів і вірувань. А скіфи, сінди-сувіри незаперечно засвідчені в давні часи на території України.

У зображенні паніїв міфологічні риси перемішуються з рисами якогось конкретного народу. Н.Гусєва вважає, що панії – цілком реальний народ, який із часом був міфологізований. А корови у міфі про паніїв – уособлення дощових хмар, вони ототожнюються з водами, і хто володіє цими хмарами-коровами-водами, у того багатство і добробут. Вони – найбільший скарб, і недарма задля нього Індра вирушає в далекі краї до річки Раса. А в зв’язку з водами слід зазначити, що санскрит знає слово пані – «вода», «ріка» (СРС, 389). Воно, судячи з усього, збереглося у назвах на означення Південного Бугу, а також Кубані, бо обидві ці ріки в давні часи називалися Гіпаніс. Де Гі- виявляє спорідненість із санскристьким го, гу – «бик», «самець» (пор. ще етруське та албанське ке – «бики»), а пані – «вода». Тобто Гіпаніс цілком може означати «Бик-вода», «Бик-ріка», зважаючи на рясну «бичачу» топонімію, гідронімію та етнонімію в цьому ареалі. Обидва компоненти добре збереглися у назві Кубань.

Що ж до Південного Бугу, то з ним пов’язаний ще один цікавий факт. На річці Синюха, притоці Південного Бугу, стояла загальноскіфська святиня Ексампай, яку згадує Геродот. Мовний аналіз дозволив з’ясувати, що й ця назва надається витлумаченню з санскриту, і що вона має таке саме значення, як і назва Гіпаніс, тобто Бик-вода» (санскр. укшан «бик» + пай «вода»; пор. санскр. пайо-да «давач води», пайо-раші «море» (досл. «вмістилище води»), пайо-ваха «хмара» (досл. «везуча, несуча воду») (СРС, 367).

Але є можливість витлумачити етнонім панії, виходячи з того, що в «Ріґведі» він пов’язується зі скарбами, багатством, а самі панії скупі на пожертву богам і брахманам. У цьому разі етнонім може сходити до санскритської дієслівної основи пан- «обмінювати», «продавати», «купувати», «торгувати» (СРС, 363). Іменник пані цієї основи озна<159>чає «скнара», «скупий жертвувач», «демон, що приховує багатства». Такі значення, очевидно, якраз і сходять до «Ріґведи» та її уявлень про паніїв і про їхнє суперництво з Індрою. Від основи пан- утворено термін панітар – «купець», «торговець». Ця суспільна верства належала до третього стану давньоіндійського суспільства, так званих вайш’їв, а до них іще входили землероби та ремісники. Термін вайш’я сходить до санскритського віша (хінді – віш) – «плем’я», «люди», «всі», яке на слов’янському ґрунті збереглося як весь – «село». У «Ріґведі» слово віша зустрічається саме в значення «народ», «плем’я», «поселення», а утворене від нього вайш’я стало в цій пам’ятці, як і в усій санскритській літературі, назвою третього стану, який у широкому розумінні тлумачиться як «усі», «народ узагалі», «весь народ», а також «селяни» (пор. чеське весняк – «селянин»); покровителем цього стану вважався якраз Вішну. Цей компонент наявний у назві Вишгород, яка означає не «Високе/Вишнє місто» в географічному плані, а «Родове/Племінне місто», тобто воно «високе» в соціальному плані. Чим підтверджується й те, що перші міста (у справжньому розумінні) постали саме з племінних центрів. Вишгород має в Україні свого семантичного двійника – Родень біля сучасного Канева, літописне місто в гирлі Росі, назва якої так перегукується з ріґведійською Расою у міфі про паніїв та Індру. Втім, Родень може означати і «Місто рода», на честь слов’янського божества, тотожного ведійському Рудрі, проте і термін «рід» і назва божества «Род» сходять до одного кореня.

Санскритське віша входить у важливі соціальні терміни, наприклад, вішапаті (хінді – вішпаті) – «старійшина», «ватажок роду/племені», досл. «захисник/батько всіх», «захисник/батько племені/села», бо – паті означає «захисник», «охоронець». На слов’янському ґрунті санскр. паті відповідає рос. батя та укр. батько. Термін вішапаті тотожний походженням і значенням литовському вієспатіс – «пан», «хазяїн». Певно, під іранським впливом на слов’янському ґрунті санскритське вішапаті дещо видозмінилося через чергування початкових в/г (пор. Віштасп – Гуштасп, Вараз – Гураз, Врікан – Гурган тощо) й прибрало форми гушпаті. А це не що інше як наш Господь, що дослівно означає Захисник усіх, Батько всіх. Українське господиня (санскр. вішапатні), російські господин, госпожа також належать до цього ряду й споріднені з санскритським вішапаті та іранським гушпаті. Втім, чергування в/г властиве й слов’янським мовам, зокрема, російській і українській: рос. воробей – укр. горобець, рос. діал. вострый – укр. гострий; сюди ж і російське кінцеве – го, що вимовляється як – во.

Отже, в такому разі термін панітар виявляється тотожним термі<160>ну панікар, оскільки перші компоненти в них тотожні етимологічно (мають спільне походження й однакове значення), а другі – тотожні семантично, значеннєво: і -тар і -кар суфікси діяча. Панітар і панікар – синоніми і мають значення «купець», «торговець». І саме таке, виходить, значення українських імені та прізвища Панікар та його індійського двійника. Украй важливо, що в українців побутує і прізвище Панітар: воно сьогодні засвідчене в околицях міста Кросна на землях колишньої польської Лемківщини (щиро вдячний Василеві Кобилюху зі Львова, що люб’язно звернув мою увагу на цей значущий факт). Таким чином, ім’я і прізвище Панікар постало первісно з терміну панікар – «купець», «торговець»; цей термін пов’язаний із важливим різновидом людської діяльності – купівлею-продажем, товарообміном, торгівлею. Прізвища, пов’язані з різними аспектами торгової і лихварської діяльності й сьогодні неабияк поширені в Індії. А ті, хто займався такою діяльністю, виступав у давні часи як діяльна і впливова суспільна сила. Їхній фах вимагав знання письма й лічби, кмітливості й заповзятливості, а коло діяльності було надзвичайно різноманітне – купівля і продаж, накопичення грошей і майна, лихварство, оптова торгівля, фінансування військових походів, меценатство тощо. Як на стародавніх індійців, однією з цілей життя мусила бути артха – накопичення багатства і матеріальних цінностей (інші дві цілі – дгарма і кама, тобто праведність і кохання). Особливо це стосувалося представників третього стану – вайш’їв. Проте це прагнення не мусило доходити до крайніх меж – жадібності, зажерливості, скнарості. Існували різні категорії купців, щось на зразок пізніших гільдій, але найбільш шанованими вважалися ті, хто займався караванною або морською торгівлею. Ця особливість навіть відбивалася в їхніх іменах. Героїчний бік, скажімо, морської торгівлі, як найбільш небезпечної, підкреслювали такі купецькі імена, як Самудрашура – «Морський герой», Самудрадатта – «Подарований морем», Самудрасена – «Морськосилий» тощо. Соціальний статус купців у давнину був настільки високий, що незрідка й царі брали купецьких дочок собі в дружини.

Тлумачення українського імені й прізвища Панікар як «Купець», «Торговець» тим імовірніше, що українські прізвища відбіли й інші терміни на означення чотирьох станів давньоіндійського суспільства. З чого й висновок, що предки сучасних українців теж знали поділ суспільства на жерців-брахманів, воїнів-кшатріїв, вайш’їв-землеробів, ремісників, торговців та шудрів, залежних від перших трьох станів, але серед яких індійська історія знає і великих мудреців, і полковників, і царів.

У Білоцерківському полку, як свідчить «Реєстр», служив козак із показовим в цьому плані прізвищем <161> – Харко Рохманенко (РВЗ, 170); у ньому відбита найвища верства давньоіндійського суспільства – жерці-брахмани, пам’ять про яких іще з язичницьких часів зберігається в українському фольклорі, фразеологізмах, назвах, святах і особливо прізвищах – Рахманин, Рахманюк, Рахманець, Рахманний, Рахманенко, Рахманченко тощо.

Другий стан давньоіндійського суспільства, з яких мусили походити воєначальники й царі, також рясно відбитий в українських прізвищах. Саме з санскритським кшатр – «сила», «влада» споріднене наше цар, наявне в численних давніх та сучасних українських прізвищах – Цар, Царко, Царук, Царик, Царевич, Царенко, Царевський, Царченко, Цариченко та інших. Воно – і в іменах родоначальників скіфських племен, про яких мовить Геродот – Арпо-ксай, Ліпо-ксай і Кола-ксай. Козаки з прізвищами на Цар- засвідчені в багатьох козацьких полках, особливо в переяславському, Канівському та Київському. Що засвідчує незаперечну приналежність носіїв таких прізвищ та їхніх предків до воїнського стану. А українці в усі часи славилися як вправні й доблесні воїни. Про приналежність до воїнського стану свідчить і козацьке прізвище Мазепа (див. окрему статтю).

Так само в українських прізвищах відбито й четверту верству давньоіндійського суспільства – шудрів. Козак Василь Шудренко був у Кальницькому полку (РВЗ, 271; сотня Борщагівська), у Кропивнянському – Іван Шудриченко /368; сотня Журавська/, у Полтавському – Децько Шудриченко /427; сотня Веприцька/. Отже, існували й прізвища Шудра, Шудрик, від яких ці прізвища утворені. Це підтверджують прізвища Шудра, Шудря, Шудрак, Шудрик і, звичайно, Шудренко й Шудриченко, які побутують у сучасних українців.

Близькі до шудрів за соціальним статусом чамари – «чинбарі», «шкірники», велика етно-кастова спільнота в давній, середньовічній і теперішній Індії. Чамари-чинбарі історично жили по селах, іноді займалися землеробством або працювали на сезонних роботах, шили й лагодили взуття та різні шкіряні вироби. Сьогодні великі групи чамарів живуть також у містах. В індійському місті Бгопал, відомому аварією на хімічному заводі, один із районів, де живуть чамари, має назву Чамарпур, тобто «Місто чамарів», «Чамаропіль». У Полтавському полку, де служив козак Децько Шудриченко, служив і Дахно Чамаренко (407).

Показово, що термін чамар – «чинбар», «шкірник» у мові хінді має різновиди чамвар та чанвар, а також – через звичне чергування в/бчамбар, чанбар. Що напрочуд близьке до українського чинбар «шкірник», «швець». Більше того, й українська мова знає дві форми цього слова – чинбар та чимбар, як і два дієслова – чинбарити й чимбарити. Тобто є вагомі підстави вважати, що індійське чамбар/чанбар і українське чимбар/чинбар споріднені, сходять до спільного <162> джерела й мають однакове значення. Цікаво, що у водозборі Дніпра засвідчено назву Чинбарка на означення болота (СГУ, 608).

Хінді чам – «шкіра», «шкура» сходить до санскр. чарма, чарман (СРС, 208) із тим самим значенням. Що, як гадають, відбилося в назві індійської ріки Чарманваті (сучасний Чамбал) у Північно-Західній Індії. Якщо перекласти цю назву українською, то вона звучатиме як «Шкуровиця». Легенда розповідає: річка отримала таку назву через те, що її води почервоніли від «соку шкіри» (санскр. чарман), тобто крові, коли цар Рантідева приносив у пожертву корів. Тому ця ріка постійно асоціюється в індійській літературі з цим царем.

Слід зазначити, що і в Україні є гідроніми й топоніми, похідні від шкура. Шкурати – притока Десни (м. Мена Чернігівської області), Шкурине – на лівому березі Дніпра, гідрографічна система в Запорізькій області, а також хутір Шкурине, могила Шкурина неподалік, а ще – болото Шкурине (СГУ, 625). Сюди ж, певно, відноситься і Шкорушник – потік у районі Чорного Черемошу. Характерно, що тут же фіксуються й потоки Чемірний, Чемеруватий, Чемеристий – теж притоки Чорного Черемошу. Що несамохіть навіює думку: а чи немає тут якогось зв’язку з санскритським чарма, чарман, хідні чарам, чамра, чам – «шкіра», «шкура»?

Таким чином, назва Панікарча може тлумачитися як «Село купців/торговців», «Купецьке село», або, якщо трохи абстрагуватися, «Торговиця», «Торжище», «Торжок». Ще одне можливе значення – «Село Панікара», «Панікарове село», «Село Панікарів», назване так за кимось, хто мав ім’я, прізвище чи й прізвисько Панікар. Є підстави вважати, що прізвище Панікар і назва Панікарча сходять до надзвичайно давніх, іще ріґведійських часів, що вони – сучасні тому трипільському поселенню, залишки якого виявлено біля Панікарчі. <163>



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   20


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал