Наказ №641 Про затвердження Концепції національно-патріотичного виховання дітей і молоді, Заходів щодо реалізації Концепції національно-патріотичного виховання



Сторінка4/4
Дата конвертації23.12.2016
Розмір0.85 Mb.
ТипНаказ
1   2   3   4

Національно-патріотичне виховання

як пріоритетний напрямок сучасної школи

Держава протягом багатьох років не могла виробити нову програму національного виховання підростаючого покоління: по-перше, державний інститут не був готовий до таких разючих змін, а, по-друге, влада, яка постійно змінювалася, то переписувала підручники з історії України, то забороняла одні свята та традиції і нав’язувала інші.

У масовій свідомості патріотизм – це, передусім, любов до Батьківщини і діяльність на її користь.

З грецької patris – батьківщина, вітчизна. В енциклопедіях почуття патріотизму трактують як усвідомлену й діяльну любов до своєї Батьківщини, відданість своєму народові, готовність заради них піти на жертви, здійснити подвиг.

І стаття 5 Закону України «Про загальну середню освіту» нам говорить про те, що виховання громадянина потрібно спрямовувати на розвиток патріотизму, любові до свого народу, до України.

Мені дуже близьке ставлення до дітей А.С.Макаренка, який говорив, що діти – це життя, життя прекрасне. Ставитися до них потрібно як до товаришів і громадян, поважати їхнє право на радість і обов’язок відповідальності.

Ми виховуємо у майбутніх громадян України почуття обов’язку, поняття честі, уміння знаходити спільну мову з товаришами, бути ввічливими чи суворими, добрими чи стійкими – залежно від життєвих умов. Загартованість характеру і наполегливість, вміння володіти собою та впливати на інших, здатність будувати і жити, любити і творити.

Дуже важливим є виховання почуття відповідальності, якого, на жаль, бракує у нашої молоді та підростаючого покоління. Це почуття виховується через труднощі, але якщо воно сформоване, то має великий вплив на звершення у суспільстві.

Для картини необхідне полотно, для будинку – міцний фундамент. Для виховання громадянина необхідно почуття патріотизму. Саме виховання національно-патріотичної свідомості і є ядром, без якого не можливо говорити ні про які інші напрямки виховної роботи у школі.

Найбільш сприйнятливі до ідей патріотизму підлітки 8-18 років. У цьому віці у людини вже з'являється інстинкт захисту зграї, але ще немає ні сім'ї, ні дітей, відповідальність за яких змушує батьків бути більш обережними і егоїстичними. Підліток куди сильніше дорослого схильний керуватися поняттями «свій » та «чужий».

Патріотизм – це і поважливе ставлення до історії своєї країни, свого народу, його традицій, і продукт історичного розвитку, життєдіяльності багатьох поколінь нашого народу. Адже патріотизм дружин княгині Ольги, Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Данила Галицького так само, як і патріотизм запорожців, козацьких полків Богдана Хмельницького, Івана Виговського, Петра Дорошенка, Івана Мазепи – це ті невмирущі зразки української нескореності і жертовності, на яких виростали й виховувались нові покоління героїв – кирило-мефодіївці, Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, а відтак Микола Міхновський, Дмитро Донцов, Євген Коновалець, Олена Теліга і тисячі інших українців, які надали українському патріотизму виразного національного характеру.

Новим змістом наповнили його державотворці в добу Українських визвольних змагань ХХ ст.: Михайло Грушевський, Симон Петлюра, Володимир Винниченко, Дмитро Дорошенко, В’ячеслав Липинський, Євген Петрушевич, Августин Волошин, а також мільйони українців у роки спротиву більшовицькому і гітлерівському режимам, польським пацифікаторам, російським, угорським і румунським шовіністам.

Чим вирізняється український патріотизм з-поміж інших, скажімо, від німецького, польського, російського чи французького? Насамперед тим, що він – творіння українського етносу, української нації, невіддільний від її генетичного коду, історії і ментальності. Український патріотизм через історичні обставини сформувався як визвольний і протестний, проникнутий духом нескореності, національної гордості, ідеями свободи, волі і власної державності.



Що означає бути українським патріотом сьогодні?

По-перше – бути свідомим, освіченим, моральним і активним громадянином України, піклуватися про інтереси та історичну долю країни, її міжнародний авторитет.

По-друге – з повагою ставитись до історичного минулого українського народу, до його мови, традицій, звичаїв і обрядів, до героїчних подвигів предків, берегти пам’ять про них. Адже героїзм є найвищим критерієм українського патріотизму і національної свідомості.

По-третє – палко любити Україну, виявляти готовність заради неї на самопожертву, самовіддано захищати її від зовнішніх та внутрішніх ворогів, сумлінно працювати для примноження здобутків української економіки, науки, культури і спорту.



Концепція національно-патріотичного виховання передбачає створення цілісної системи національно-патріотичного виховання молоді шляхом реалізації таких виховних завдань:

  • забезпечення сприятливих умов для самореалізації особистості в Україні відповідно до її інтересів та можливостей;

  • виховання правової культури, поваги до Конституції України, Законів України, державної символіки – Герба, Прапора, Гімну України та історичних святинь;

  • сприяння набуттю молоддю соціального досвіду, успадкування духовних та культурних надбань українського народу;

  • формування мовної культури, володіння українською мовою та її вживання як духовного коду нації;

  • формування духовних цінностей українського патріота: почуття патріотизму, національної свідомості, любові до українського народу, його історії, Української Держави, рідної землі, родини, гордості за минуле і сучасне на прикладах героїчної історії українського народу та кращих зразків культурної спадщини;

  • відновлення і вшанування національної пам’яті;

  • утвердження у свідомості громадян об’єктивної оцінки ролі українського війська в українській історії, спадкоємності розвитку Збройних Сил у відстоюванні ідеалів свободи та державності України та її громадян від княжої доби до наших днів;

  • формування психологічної та фізичної готовності молоді до виконання громадянського та конституційного обов’язку щодо відстоювання національних інтересів та незалежності держави, підвищення престижу і розвиток мотивації молоді до державної та військової служби;

  • відродження та розвиток українського козацтва як важливої громадської сили військово-патріотичного виховання молоді;

  • забезпечення духовної єдності поколінь, виховання поваги до батьків, людей похилого віку, турбота про молодших та людей з особливими потребами;

  • консолідація діяльності органів державного управління та місцевого самоврядування, навчальних закладів, громадських організацій щодо національно-патріотичного виховання;

  • сприяння діяльності установ, навчальних закладів, організацій, клубів та осередків громадської активності, спрямованих на патріотичне виховання молоді;

  • підтримання кращих рис української нації – працелюбності, прагнення до свободи, любові до природи та мистецтва, поваги до батьків та родини;

  • створення умов для розвитку громадянської активності, професіоналізму, високої мотивації до праці як основи конкурентоспроможності громадянина, а відтак держави;

  • сприяння розвитку фізичного, психічного та духовного здоров’я; задоволення естетичних та культурних потреб особистості;

  • виховання здатності протидіяти проявам аморальності, правопорушень, бездуховності, антигромадської діяльності;

  • створення умов для посилення патріотичної спрямованості телерадіомовлення та інших засобів масової інформації при висвітленні подій та явищ суспільного життя;

  • реалізація індивідуального підходу до особистості та виховання.

У вихованні українського патріотизму, опрацюванні наукових методик цього процесу велика роль належить учителя історії, викладачам гуманітарних дисциплін, знанням української і зарубіжної історії, у яких закодовані національно-патріотичні традиції українського народу, які передаються від покоління до покоління.

Згадаймо епілог до поеми "Гайдамаки" Тараса Шевченка:

Спасибі, дідусю, що ти заховав

В голові столітній ту славу козачу,

Я її онукам тепер розказав.

Я не буду зараз говорити про той великий пласт виховної роботи, який піднімається у школі. Ми звернемося до учительської праці і ролі класного керівника у формуванні патріота. Як це зробити ненав’язливо, а дуже тонко. Щоб діти спочатку підсвідомо пишалися тим, що вони українці, а потім розгорнули свій патріотизм на повні груди і у свідомому віці могли з гордістю сказати «Я – українець!».

Під час будь-якого уроку можна згадувати прізвища видатних українських людей в різних галузях науки, культури, мистецтва.

У математиці - Михайло Остроградський, Михайло Кравчук, Анатолій Скороход.

У фізиці - Олекса Біланюк, Дмитро Іваненко, Петро Капиця. Відомі космонавти - Павло Попович, Леонід Каденюк, Анатолій Левченко.

У музиці - Максим Березовський, Дмитро Бортнянський.

У світі художників - Тетяна Яблонська, Олексій Шовкуненко, Микола Глущенко.

Не потрібно махати, як прапором, Тарасом Шевченком, іноді таке враження, що крім нього нашому народові ніким пишатися. Не можна насильно заставляти вдягати національний костюм чи брати у руки на свято прапорець – воно прийде до кожного у свій час.

Якщо під час тренінгу на тканину синього кольору чи на глобус чіпляти дитячі долоньки, вирізані з жовтого паперу, обов’язково хтось з дітей помітить, що це два кольори українського прапору.

А прогулянка у лісі можна перетворити на захоплюючий квест, шукати скарби у якому необхідно буде за картою України.

Слухаючи відому українську пісню під час класної години, не треба заставляти дітей співати: якщо класний керівник заспіває сам і буде робити це натхненно,учні самі із задоволенням почнуть підспівувати.

У вихованні патріотизму в учнів немає нічого складного і недосяжного. Трішечки творчості і фантазії, часу і наполегливості – і діти поступово почнуть розуміти, що живуть у найкращій у світі державі.

Патріотизм – це не просто повага до Батьківщини і обов'язок перед нею. Патріотизм – це велика любов до землі, по якій ходять наші діти. І саме ми маємо довести їм, що в нашій країні є, за що її любити.

ВЗАЄМОДІЯ СІМ’Ї ТА ШКОЛИ З ПАТРІОТИЧНОГО ВИХОВАННЯ ШКОЛЯРІВ ЯК ІСТОРИКО - ПЕДАГОГІЧНА ПРОБЛЕМА
Проблема патріотичного виховання була завжди актуальною, починаючи ще з часів Давньої Греції, коли важливою ідеєю формування особистості і була саме ідея громадянського виховання як відповідь на суспільну потребу узгодити інтереси суспільства і особистості.

Підростаючі покоління за часів Київської Русі виховувалися на героїчних традиціях народної мудрості, на прикладах справ дідів і прадідів, на високих зразках вітчизняного лицарства, патріотичних діяннях князів. Перші зразки літературної спадщини – “Слово про закон і благодать” Іларіона, “Сказання про Бориса і Гліба” Нестора, “Повчання” В.Мономаха – пройняті духом патріотизму, любові до Батьківщини. Вивчення історії, традицій та звичаїв українського народу, поширення легенд та дум сприяло патріотичному вихованню в Козацьку добу. В період 16-17 ст. культура і духовність українського народу розвивалась під впливом героїчної боротьби за національне визволення. Задоволення потреби в освічених громадянах - патріотах, сприяло створенню Острозької школи, Києво-братській колегії , які виховали справжніх борців за волю, педагогів – патріотів свого часу.

Історичному розвиткові національної школи України присвячена монографія “Національні проблеми загальноосвітньої школи в Україні: історія і сучасність” В.Яремчука. Автор досліджує період з 20-х до початку 90-х років ХХ ст. Він показав становлення національних шкіл, зокрема україномовних, у післяреволюційний період, під час так званої українізації, в роки культу особи, а також становище, яке склалося в Українській РСР щодо загальноосвітньої школи в умовах застою.

Дослідженню основних рис українського шкільництва в різні історичні періоди присвячено працю Б.Ступарика “Національна школа: витоки, становлення”. Автор вказує на 2 велику роль товариств “Просвіта” та “Рідна школа” в підвищенні освітнього рівня населення та створення національної школи. У праці зазначається, що школа має плекати інтелект нації, озброювати учнів глибокими знаннями, уміннями їх здобувати і творчо використовувати в житті. На думку Б.Ступарика, “навчально-виховний процес є частиною глобальної, загальнолюдської соціально-педагогічної системи, яка формує нові покоління, від котрих залежатимуть судьби всієї цивілізації”.

У навчальному посібнику П.Щербаня “Національне виховання в сім’ї “ розкрито сутність національного виховання як одного з основних напрямків реформування освіти в Україні, звернено увагу на головні чинники такого виховання в сім’ї: рідна мова, народні традиції, культура спілкування, народна пісня. На глибоке переконання автора, громадянин України формується з дитинства в сім’ї, де батько і мати подають позитивний приклад дитині. Сім’ї як одному з основних факторів формування особистості присвячено книгу “Основи національного виховання: Концептуальні положення”. У ній розкриваються історичні та патріотичні підвалини виховного процесу в сім’ї, навчальних та позашкільних закладах різного типу.

Історичний досвід свідчить, що сама родина не може виховати особистість. Це можна зробити лише у тісному зв’язку з школою. П.Кононенко, Т.Усатенко зазначають, що «родина виховує члена держави, нації, школа – розвиває його». Сучасні вчені педагоги також займаються визначенням понять ”патріотизм”, “патріотичне виховання”.

Дослідження проблеми патріотичного виховання школярів ґрунтується на фундаментальних працях у галузі національної системи виховання, концептуальних положеннях національної освіти та виховання(А.Алексюк, І.Бех, О.Вишневський, Т.Усатенко).

Проблема патріотичного виховання завжди займала одне з провідних місць у вітчизняній педагогічній та філософській думці. Виховні традиції української педагогіки складалися впродовж багатьох століть. За цей період наш народ набрав великого досвіду виховання, в основі якого лежать ідеї 3 народності, духовності, гуманізму, патріотизму тощо.

У сучасній літературі патріотичне виховання трактується як виховання, що формує усвідомлення своєї причетності до історії, традицій, культури свого народу, любов до своєї Батьківщини, вболівання за долю свого народу,його майбутнє. Як результат ефективного патріотичного виховання у дітей чітко формується патріотизм. Патріотизм виявляється в практичній діяльності, спрямованій на всебічний розвиток своєї країни, захист її інтересів.

Патріотизм – соціально-історичне явище. Елементи його виникли як усвідомлення родових зв’язків, обрядів, звичаїв. Слово «патріотизм» (від «patris») – грецького походження, в перекладі означає «батьківщина, вітчизна». Уперше воно з’явилося в період Великої Французької революції (1789-1793р.). Патріотами називали себе борці за народ, захисники республіки.

У філософському словнику патріотичне виховання розглядається як виховання, змістом якого є любов до Вітчизни, відданість, гордість за її минуле й сучасне прагнення захищати інтереси Батьківщини. Це визначення актуалізує роль патріотичного виховання, оскільки саме через активну діяльність людини на користь суспільства виявляються її справжні почуття.

У «Великій радянській енциклопедії» подається таке тлумачення : «Патріотичне виховання – це виховання любові до вітчизни, відданості, прагнення своїми справами служити її інтересам». Основою цього тлумачення є емоційно-чуттєва сторона поняття, що виявляється через ставлення людини до навколишнього світу.

Життя людини в суспільстві завжди пов’язане з діяльністю, нормами поведінки, взаємовідносинами між людьми. Ось чому інтелектуальна та поведінкова сторони даного виду виховання.

Проведений аналіз історичних, історико-педагогічних джерел дозволив визначити основні етапи розвитку ідей патріотичного виховання в українській педагогічній теорії та виховній практиці. Першооснови патріотичного виховання були закладені в народній педагогіці, значення якої висвітлюється в роботах О.Любара, В.Мацюка, В.Пугача, М.Стельмаховича, Д.Федоренка. Вони висвітлювали ідеал давньоруської епохи, складовою частиною якого виступає патріотичне виховання.

Українська народна педагогіка сягає корінням у сиву давнину – ще до часів заснування Київської держави. Відомий сучасний вчений М.Стельмахович зазначав, що «народна педагогіка – це написаний багатотомний усний підручник про навчання і виховання підростаючих поколінь, який твориться народом, зберігається у його пам’яті й постійно ним використовується, систематично збагачується і вдосконалюється». Народна педагогічна мудрість віддзеркалилася в усній народній творчості- піснях, билинах, притчах, казках,міфах, легендах, прислів’ях, приказках тощо.

Патріотичний пафос творів українського фольклору – це любов до Батьківщини, бажання стати на її захист («Де рідний край, там і рай, а де чужина – там домовина», «Людина без Вітчизни, що соловей без пісні», «Рідна земля і в жмені мила», «За рідний край – життя віддай» та інші).

У казках, легендах, міфах билинах завжди оспівувалися подвиги народних героїв во славу рідної землі, народу (билини про Іллю Муромця, Олексія Поповича, Дуная Івановича). Ці твори виховують у дітей любов до Батьківщини, відданість їй, гордість за її силу, могутність і славу ; любов до свого народу, повагу до його звичаїв, силу волі й духу, милосердя, працьовитість, чесність тощо.

Головними рисами народної педагогіки є:: всезагальний характер ідей народної педагогіки, її універсальність для всіх представників певної нації ; висока духовність і моральність; гуманізм, ставлення до життя людини як до найвищої цінності; демократизм; ідеал духовної свободи, незалежності та самостійності. Другим етапом патріотичних ідей необхідно визначити період виникнення та становлення держави – Київської Русі (ІХ-ХІІІ ст).

Особливості та зміст патріотичного виховання в цей період ґрунтовно розкриваються в історичних пам’ятках: літописах, повістях, та билинах, повчаннях та молитвах, житіях святих тощо.

Епоха Київської України-Русі мала багату й високодуховну спадщину, якою могла б пишатися будь-яка цивілізована держава світу. Аналіз історичних пам яток Київської Русі доводить, що усі роздуми давніх 5 авторів (літописця Нестора, Іларіона Київського, Володимира Мономаха, Климента Смолятича, Данила Заточника та інших) мають на меті звеличення рідної землі, виховання любові до неї, пробудження гордості за її велич, піклування про єдність народів тощо.

Автор «Повісті минулих літ» (1110-1118рр.), літописець Нестор, пропагуючи християнську мораль, у той же час заклав основи патріотичного виховання. У повісті відображені народні уявлення про сім’ю та родинне виховання, особливості навчання та освіти підростаючого покоління того часу.

Дослідник і перекладач «Повісті минулих літ» В. Яременко підкреслює, що «наскрізним в літописі є релігійна концепція людини і світу, вогонь любові до рідної землі і патріотична тривога за її долю». В основі педагогічної концепції «Повісті минулих літ» лежить боротьба добра та зла. Зло обов’язково буде покаране, добро переможе. Носіями добра в «Повісті» виступають Володимир Святославович, Ярослав Мудрий, Мстислав Великий, Володимир Мономах, Михайло і Всеволод Суздальські, інші князі, які з честю відстоювали єдність своєї землі, вболівали за свій народ, його теперішнє й майбутнє. Ідеальні образи князів були невідємною частиною загальної ідеї патріотизму. Князі виступали насамперед як захисники рідної землі, готові пожертвувати своїм життям заради власної честі та честі Батьківщини.

«Патріотизм, - пише відомий учений Д.Лихачов, - був не тільки обов’язком, а і переконанням руських князів». Князі були взірцем для свого народу, вони обіцяли «стеречь Русскую землю», «Русской земли блюсти», «за крестьяны и за Русскую землю головы свое сложити». Гордість усіх наступних поколінь за видатні здобутки вітчизняної педагогіки викликає прославлений твір «Повчання» Володимира Мономаха(1096 р.) Важливо, що в його основу покладено духовно-моральні традиції словянського народу, гуманістичні ідеї православ’я.

У «Повчанні» князь піклується про єдність рідної землі, закликає до безкорисливого служіння Вітчизні. Автор проголошує: «Да отныне объединимся единым сердцем и будем блюсти Русскую землю…». На особливу увагу в цьому творі заслуговує молитва до Володимира, 6 сповнена патріотичним пафосом: «И до нелиже стоит мир, – звертався Іларіон до Бога – не наводи на ни напасти искушения, ни предай нас в руки чуждных, да не прозовётся град твой, град пленен, и стадо твое пришельцы в земли не своей. Ця молитва повторювалась у критичні моменти життя.

Терпимість, рівність між усіма народами, справедливість, чесність, доброта, людинолюбство, любов до Бога завжди розглядались як найвищі моральні якості людини. Їх починали виховувати в дитини з народження.

Ігумен Феодосій Печерський писав: «Свою веру непрестанно хвали …и подвигайся в своей вере добрими делами, одаряй милостью не только единоверцев,но и чужих..всякого помилуй от беды избавь,и не будешь лишён воздаяния от Бога». Високі почуття синівської любові до рідної землі, України-Русі, в самобутній формі відображені в перлині тогочасної літератури «Слові о полку Ігоревім» (1187-1188). Ідея єдності всіх руських бойовий дух, лицарська звитяга розкриті в цьому творі з надзвичайною художньою силою та образною яскравістю.

Відомий історик Д.Лихачов підкреслює: «Вражаючою силою позначилися земель, палкий патріотизм наших предків, їхній моральний, народні засади патріотизму, який спирається на живе почуття любові до Батьківщини, як до живої істоти» . Ця патріотична ідея мала вирішальне значення для боротьби проти татаро-монгольської навали.

Розуміння необхідності об’єднання князів, централізованої влади, для того щоб уникнути спустошення й поневолення.

Таким чином, педагогічна думка Київської України-Русі має глибокий загальнолюдський зміст, виступає фундаментальною основою вітчизняної педагогічної науки та української культури в цілому. Втілюючись в життя, педагогічні ідеї цього періоду виховували людину на християнських нормах моралі, як особистість мислячу, милосердну, совісну, мужню, працьовиту, з вірою у краще майбутнє.

Третій етап становлення ідей патріотичного виховання в історії обіймає час звільнення від татаро- монгольської навали та період українського національного Відродження (XIV-XVIII), який характеризується формуванням української розвитком двох українських держав: Галицько-Волинської держави та Козацької демократичної республіки. На цьому історичному етапі велика увага приділяється вихованню в підростаючого покоління суто національних рис: любові до рідної землі, поваги до героїчних подвигів українців, готовності до захисту свого народу та Вітчизни.

Отже, ми визначили основні етапи становлення та розвитку ідеї патріотичного виховання в історії вітчизняної педагогічної думки, починаючи з основ народної педагогіки.

Взаємодія сім’ї та школи з патріотичного виховання школярів як історико-педагогічна проблема сприяє засвоєнню молодим поколінням культурної спадщини українського народу та формування на цій основі почуття національної гідності і відновленню історичної пам’яті молодого покоління на основі вивчення історії України та її культури; широке ознайомлення з фольклором українського народу, з його звичаями, ремеслами; відновлення шанобливого ставлення до видатних історичних і культурних діячів, поваги до ідеалів, за які вони боролись; відновлення культу сім’ї і рідного дому, культу предків, культу рідного села і міста.



Кінцевим результатом системи патріотичного виховання повинні стати духовний і культурний підйом, зміцнення держави та її економічна стабільність.

Традиції сімейного виховання в період розвитку суспільства

Традиції родинного виховання складалися упродовж багатьох століть і зміцнювалися в ході історичного розвитку людства.

З давніх-давен українці розглядали сім'ю і рід як святиню, а виховання дітей - як святий обов'язок батьків: завдяки вихованню в родині народ продовжував себе в своїх дітях, генезував свій національний дух, характер, менталітет, традиційну родинно-побутову культуру (М.Стельмахович).
В українських родинах дітей завжди вчили, що людина невіддільна від свого роду, нації. Головним охоронцем ладу в родинах та суспільних взаєминах був звичай. Він зобов'язував кожного члена роду досконало вивчати і знати свій родовід до сьомого коліна. Людину, яка не знала історії свого роду, вважали безрідною. Повага і любов до свого роду, рідної землі, національних звичаїв і традицій починалася з поцінування писемних пам'яток, переказів, предметів побуту, портретів, сімейних реліквій та інших матеріалів про життя предків.
Дбаючи про майбутнє дітей, батьки усвідомлювали, що передумовою успішного виховання є духовний зв'язок між поколіннями. Тому в родинному середовищі формувалися такі якості як повага до старших, милосердя, доброта, щирість.
Однією з найбільших доброчинностей була любов і повага до батьків. У багатьох родинах був звичай "віддавати чолом", тобто цілувати руку батькам і родичам. Змалечку привчали дітей молитися за батьків і за всю свою сім'ю. Виявом шанобливого ставлення до старших за віком було звертання на "ви". Вітаючись, діти мали вклонятися. У народній педагогіці такий послух і шана базувались на переконанні, що в суспільстві найбільшу повагу треба виявляти до того, хто має більший життєвий досвід.
Вихованням дітей у сім'ї опіковувалася в основному мати. Роль матері в родинному вихованні є неперевершеною. Вона стояла на сторожі доброї, лагідної, світлої атмосфери в домі. Тому ідеал людини, характер моралі, спосіб життя українців підпорядковані нормам, що є типовими для жінки. Звідси й генетичні риси національного характеру: сердечність, доброта, щирість, гостинність, працьовитість.
Справжньою школою виховання щедрості, душевності і чуйності є сім'я: ставлення до матері, батька, дідуся, бабусі, братів, сестер є випробуванням людяності.
Дотримуючись норм народної педагогіки, батьки самі розвивали в собі доброчинні цінності, власними вчинками формували те, що хотіли бачити в своїх дітях. Адже в народі по батьках судили про дітей: "Яблуко від яблуньки далеко не котиться", "Яка хата - такий тин, який батько - такий син", "Який кущ, така хворостина, який батько, така і дитина".
В основі традиційного родинного виховання лежить спільна трудова діяльність батьків і дітей. Упродовж віків українці вважали працю мірилом духовних і фізичних якостей людини. Ще в часи Давньоруської держави хлопчиків готували до трудової діяльності, до виконання функцій годувальника сім'ї та її глави. Дівчаток залучали до жіночої праці, вчили прясти, ткати, шити тощо. Батьки прищеплювали дитині не тільки трудові навички, а й любов до праці, виховували свідоме ставлення до неї, культуру праці, нетерпимість до неробства, ледарства, байдикування.
Родинна етнопедагогіка звертає увагу на виховання в дітей прагнення жити й творити за законами краси. Українці завжди намагалися прикрасити свій побут, одухотворити працю, облагородити стосунки між членами родини. Дітей вчили привітності, ввічливості, вихованості у спілкуванні з людьми. Розвитку естетичних почуттів і смаків сприяла поетичність і мелодійність пісень, краса танців, обрядів, традицій, звичаїв. Виростаючи в цій атмосфері, діти розвивали творчі сили: вони вчилися співати, танцювати, приказувати, поводитися серед людей, виготовляти предмети ужиткового мистецтва. Все це виховувало у підростаючого покоління високі естетичні і етичні ідеали, потяг до прекрасного, любов до отчого дому, родини, природи, свого краю.
Це свідчить про те, що за багатовікову історію наш народ створив високий рівень статусу родини з її непорушним авторитетом, любов'ю до дітей і відданістю обов'язку їх виховання.
Протягом усього XX ст. сім'я в Україні переживала глибокі зміни, які торкалися усіх аспектів її існування. З одного боку, сім'я подолала кризу патріархальності родинних стосунків, а з іншого, вона стикнулася з новими проблемами, значною мірою втратила здатність виконувати життєво необхідні для людства функції й опинилася в кризовому стані.
Кризові явища, що спостерігаються в сучасній сім'ї, стосуються, головним чином, її економічних та демографічних основ. Так, набула тенденції до зниження шлюбність (на 100 укладених шлюбів припадає 46 розлучень); народжуваність знизилася до рівня, який не забезпечує простого відтворення поколінь. Неповні сім'ї, де немає батька, рідше - матері, становлять 13%. Характерними стали такі явища, як дитяче сирітство, безпритульність, бродяжництво.
Змінився сімейний склад населення: якщо ще ЗО років тому середня сім'я налічувала 4,0 осіб, то у 2001 році - 3,0, а у 2010 році - 2,6 осіб. Важливою ознакою сучасних змін є відхід від збереження сімей, які складаються з представників багатьох поколінь, процеси відокремлення молодих від батьківських сімей.
Економічні труднощі, які переживають держава та безпосередньо сім'ї, поставили під загрозу інтелектуальний і моральний потенціал родини. Основний свій час батьки витрачають на пошуки засобів для виживання (коштів, продуктів харчування, товарів), а не на духовне формування і розвиток дітей. За даними соціологічних досліджень, жінка, яка працює, за добу приділяє вихованню дітей 16 хвилин, а у вихідні дні - 30 хвилин. Спілкування батьків з дітьми зводиться переважно до контролю за їх навчанням, а сам контроль - до з'ясування того, які оцінки одержав.
Істотно обмежені можливості соціального оточення дитини. Значну роль у цьому відіграли урбанізація населення, недооцінка "живого" спілкування як у колі сім'ї, так і з ровесниками. Це призводить до того, що спосіб засвоєння соціального досвіду з безпосереднього перетворюється на опосередкований, внаслідок чого значно знижується цінність набутого досвіду та рівень і можливості світосприймання.
У багатьох сучасних сім'ях спостерігається значна плутанина з цінностями. На перше місце вони висувають ідею збагачення, прагнуть виховати в дітей прагматизм, раціональність, волю до успіху. Детермінантами поведінки старших щодо дітей стали комерція, маніпулювання, бездушність, постійне бажання займати переважно рольову чи особистісну позицію. Такі крайнощі призводять до відчуження дітей від .батьків, встановлення між ними формально-ділових стосунків (зроби, прибери, принеси, мовчи) з відповідними реакціями - санкціями за порушення вимоги. Це сприяє ще більшому загостренню одвічної проблеми батьків і дітей.
Не всі батьки можуть усвідомити суть соціальної рівності між дітьми і дорослими, а тому відкидають навіть саму ідею. Насправді, рівність не передбачає одноманітність. Той незаперечний факт, що дитина не може зрівнятись із дорослим ні в знаннях, ні в навичках та вміннях, не віднімає у неї права на повагу й особисту гідність.
Батьки відчувають гостру нестачу педагогічних знань і потребують спеціальної підготовки для виконання виховної функції. Водночас відстань між сім'єю і школою збільшилась. Звичайна загальноосвітня школа, що внаслідок багатьох причин стала непрестижною і мало привабливою, майже відійшла від ролі помічника сім'ї. Нові ж суспільні інститути хоча і з'явились, але не зміцніли. Тому вони поки що не в змозі надати дієву допомогу сім'ї.
Сукупність цих та інших змін привела до фундаментальних зрушень у системі взаємодії особистість - сім'я - суспільство.

ВЗАЄМОДІЯ СІМ’Ї ТА ШКОЛИ

З НАЦІОНАЛЬНО - ПАТРІОТИЧНОГО ВИХОВАННЯ

ДІТЕЙ І МОЛОДІ



Список літератури
1. Бурим О.М. Взаимодействие школы и семьи в процессе социального воспитания личности в частных учебных заведениях. / О.М. Бурим – М., 2005.-С. 40.

2. Івашковський В.В. Виховні засади розвитку особистості патріота України. / В.В. Івашковський – Л., 2005. -С. 36. 8

3. Ковальчук В. І. Спогади про В.Сухомлинського. / В. І. Ковальчук - К., 1990.- С.14.

4. Кравець В.П. Історія української школи і педагогіки. / В.П. Кравець – Т., 1994. - С.36.

5. Коркішко О.Г. Патріотичне виховання молодших школярів./ О.Г.Коркішко // Методичний посібник. / За заг. ред. В.І.Сипченка. – С., 2001.- С. 99.

6. Сухомлинський В.О. Батьківська педагогіка. / В.О.Сухомлинський - К., 1978. С.28.

7. Бех І. Д., Чорна К. І. Програма українського патріотичного виховання дітей та учнівської молоді. – Київ, 2014. – 29 с.

8.Жеребцова М. В., Бородін С. Е., Ніколаєв О. С. Скаутинг та краєзнавство – система патріотичного виховання молоді / Збірка статей з історії українського скаутингу. – К. ПП «Стародавній світ», 2013. – 312 с.

9.Завалевський Ю. І. Громадянське виховання старшокласників: проблеми, досвід, перспективи / Ю. І. Завалевський. – Київ, 2003. – 104 с.

10.Івженко Ю. В. Молодіжні громадські організації як інститут формування соціальної активності особистості / Теоретико-методичні проблеми виховання дітей та учнівської молоді : зб.наук.праць. – Кіровоград: Імекс-ЛТД, 2014. – Вип. 18, кн. 1. – С. 289 – 296.

11.Карпач Н. І., Олешак С. П. Особливості розвитку молодіжної участі у волонтерській діяльності / Теоретико-методичні проблеми виховання дітей та учнівської молоді: зб. наукових праць. – Кіровоград: Імекс-ЛТД, 2014. – Вип. 18, кн. 1. – С. 351 – 360.

12.Оржеховська В. М., Кириченко В. І., Ковганич Г. Г. Взаємодія навчального закладу і сімї: стратегії, технології, моделі / Навчальний практико зорієнтований посібник. – Х. : Точка, 2007. – 192 с.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал