Наиболее распространен теоцентризм был в Средние века



Сторінка1/3
Дата конвертації19.06.2017
Розмір0.57 Mb.
  1   2   3

http://antibotan.com/ - Всеукраїнський студентський архів

48.Теоцентризм (греч. Theos — Бог + лат. Centrum — центр круга) — философская концепция, в основе которой лежит понимание Бога, как абсолютного, совершенного, наивысшего бытия, источника всей жизни и любого блага. При этом основой нравственности служит почитание и служение Богу, а подражание и уподобление Ему считается высшей целью человеческой жизни.

Наиболее распространен теоцентризм был в Средние века.

Антропоцентризм (от греч. άνθροπος — человек и лат. centrum — центр) — философское учение, согласно которому человек есть центр Вселенной и цель всех совершающихся в мире событий.

Космоцентризм — (греч. Κοσμος + центр) система философских взглядов, в которых космос (как философское понятие) занимает центральное место.

Стержневой идеей др.греч. философии являлся космоцентризм - восприятие мира как огромного и таинственного Космоса, гармоничного и многообразного в своих проявлениях. Страх и преклонение перед Космосом, проявление интереса прежде всего к проблемам происхождения материального мира, объяснению явлений окружающего мира

Тільки в одному можна бути впевненим: саме сумнів дійсно існує. Якщо людина сумнівається, то, значить, він мислить. Само сумнів існує остільки, оскільки існує мислення, а отже, і «Я», як мислячі істота. Звідси народився знаменитий афоризм Декарта: «Я мислю, отже, я існую».

Декарт був родоначальником раціоналізму, який склався у нього в результаті спостережень за логічним характером математичного знання. Істини математики він вважав зовсім достовірними, що володіють ознаками всеобщності і необхідності. В силу цієї обставини Декарт відвів виняткову роль в процесі пізнання такому методу, як дедукція, або дедуктівной формі докази викладу.

Метод, на думку Декарта, перетворює пізнання в організовану діяльність, звільняє процес дослідження від випадковостей. Завдяки методу процес пізнання перетворюється з кустарного промислу в промислове виробництво, з спорадичні і випадкового виявлення істин в систематичне і планомірне відтворення наукових знань. Процес пізнання перетворюється у свого роду поточну лінію, яка має безперервний характер.

У «Рассуждения о методе» Декарт говорить, що науковий метод керує розумом людини, веде його коротким шляхом, тому він повинен обов'язково включати в себе певні правила. Основними правилами дедуктівного методу, які запропонував Декарт, є наступні:

Правила Декарта, як і всі його «Рассуждения о методе», мали виключне значення для розвитку філософії і науки Нового часу. Вони не втратили свого значення і в наші дні. Умова «очевидності» і «інтуїтивно ясності» вихідних тверджень наукової теорії є одним з основних характеристик наукового пізнання в сучасну епоху.



46. Гуманізм і антропоцентризм філософії Відродження
Філософія Відродження ставила і прагнула вирішити важливі філософські проблеми. В цілому філософське мислення цього періоду прийнято називати антропоцентричним, в центрі уваги якого була людина, тоді як античність зосереджувала увагу на природно космічному житті, а в середні віки в основу брався Бог та пов'язана з ним ідея спасіння. Звідси - характерна риса світогляду епохи Відродження: орієнтація на мистецтво.
Поняття "гуманізм" (лат. humanism - людяний, людський) у філософській літературі вживається у двох значеннях. В широкому - це система ідей і поглядів на людину як найвищу цінність, у більш вузькому - це прогресивна течія західноєвропейської культури епохи Відродження, спрямована на утвердження поваги до гідності і розуму людини, її права на земне щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей.
Об'єктом вивчення стала людина, усе людське. Звідси і назва цих діячів - гуманісти.
Якщо середньовіччя можна назвати епохою релігійною, то Відродження - епохою художньо-естетичною. Адже саме за допомогою мистецтва змальовується розмаїтий світ людського почуття та його величезна цінність. Саме людина з й тілесністю почуття вперше в епоху Відродження усвідомлюється і змальовується такою, якою вона є насправді: не носієм гріховності, а як вища цінність і онтологічна реальність.
Розвиток виробництва, нові суспільні відносини вимагали нової, ініціативної людини, яка почувала б себе не часткою, представником певного соціального стану чи корпорації, а самостійною особистістю, що представляє саму себе.
Формується нова самосвідомість людини, її активна життєва позиція, з'являється відчуття особистої сили та таланту. Ідеалом людини епохи Відродження є її різнобічна діяльність. Виникає тип культурного, гуманістичного індивідуалізму, який орієнтується не на практичну економічну діяльність (буржуазний індивідуалізм), а на культуру. Метою життя виступає тепер не спасіння душі, а творчість, пізнання, служіння людям, суспільству, а не Богу. Світоглядною спрямованістю Відродження було відкриття самоцінності людської особистості, гуманістична спрямованість пізнання.

50.Апологетика, розділ теології, присвячений раціональної захисту істинності християнського віровчення. Грецьким словом apologia (захист) спочатку називали мова захисника на суді у відповідь на мову обвинувача. Тому термін "апологети" закріпився за християнськими письменниками 2-3 ст., Які у своїх "Апологія", звернених до римських імператорів або освіченої публіки, намагалися відстояти правоту християнства. До них відносять Арістіда, Юстина Мученика, Татиана, Афінагора, Мінуція Фелікса і Тертуліана. Пізніші апології створювалися в період гонінь на християнство. Так, Августин написав трактат Про град Божий (413-426) у відповідь на адресовані християнам звинувачення в тому, що спіткали Рим нещастя викликані відмовою від віри в язичницьких богів, а Фома Аквінський написав свою Суму проти язичників з метою захисту християнського вчення від арістотелевой логіки , хилиться до матеріалістичного пантеїзму. У епохи, коли християнство стало державною релігією в християнської апологетики не було особливої потреби, так що з часом це слово стало на увазі вже не захист християнської віри від нападок нехристиянських мислителів, а захист ортодоксії від конкуруючих трактувань цієї віри в рамках самого християнства. Така Апологія Аугсбурзькому сповідання (1531) Ф. Меланхтона (1497-1560) і твори кардинала Белларміно (1542-1621), спрямовані проти протестантських "єретиків".
патристика (від грец. patér, лат. pater - батько), термін, що означає сукупність теологічних, філософських та політико-соціологічних доктрин християнських мислителів 2-8 ст. (так званих отців церкви). П. виникла в умовах глибокої кризи пізньоантичного рабовласницького суспільства і формувалася в боротьбі проти гностицизму та ін єресей, а також проти традиційного язичницького світогляду, вступаючи в складну взаємодію з платонічним і неоплатонічний ідеалізмом (див. Неоплатонізм).
Перший період П. (2-3 ст.) Представлений діяльністю так званих апологетів; серед них виділяється Ориген, вперше намагався побудувати на основі передумов християнської релігії цілісну філософську систему. Хоча ця система не була прийнята церквою, сама постановка завдання визначила наступний період П. (4-5 ст.), Коли полемічно фрагментарне філософствування апологетів змінюється роботою над систематизацією церковної доктрини з опорою на ідеалістичне умогляд. Вищої точки П. досягає в діяльності гуртка "каппадокійців" (Василій Великий, Григорій Назіанзин, Григорій Ніський) на грецькому Сході і Августина на латинському Заході. У 2-ій половині 5 ст. з'являються Ареопагітікі - спроба витлумачити світ як систему символів, дуже важлива для середньовічної естетики. Заключний період П., який характеризується стабілізацією догми, згасанням ідеалістичної діалектики і кодифікування наук під егідою теології [Леонтій (кінець 5 ст .- 1-а половина 6 ст.) На Сході, Боецій на Заході], закінчується з появою підсумкових праць Івана Дамаскіна, закладають основи схоластики. Надалі основні проблеми західної (латинської) та східної (грецької) П. успадковуються західноєвропейської і візантійської схоластикою.

Схоластики. Термін "схоластика" етимологічно пов'язаний з запозичених з грецької мови словом schola (школа). В освітніх центрах епохи раннього християнства схоластом називали вчителів заснованих церквою шкіл, тому терміном "схоластика" з часом стали позначати цілий комплекс явищ, що характеризували інтелектуальне життя головним чином Римсько-католицької церкви протягом декількох століть. Епоху схоластики можна розділити на кілька періодів.
73.Верифіка́ція (пізньолат. verificatia — підтвердження; лат. verus — істинний, facio — роблю) — логіко-методологічна процедура встановлення істинності наукової гіпотези (так само як і поодинокого, конкретно-наукового твердження) на основі їхньої відповідності емпіричним даним (пряма або безпосередня верифікація) або теоретичним положенням, що відповідають емпіричним даним (непряма верифікація). У рамках логічного позитивізму принцип верифікованості розуміється критеріально вичерпним способом апробації наукових тверджень, які розуміються у якості «протокольних припущень» як фіксацій даних безпосереднього досвіду: твердження, котрі виходять за рамки «протокольних пропозицій» трактуються як такі, що неверифікуються, у випадку чого в дію вступає принцип фальсифікації.

Фальсифіка́ція (від лат. «підробляти») — дії, спрямовані на обдурювання шляхом підробки об'єкта купівлі-продажу, тобто товару, з корисливою метою.

У широкому розумінні фальсифікація — це дії щодо погіршення споживчих властивостей товару чи зменшення його кількості при збереженні найхарактерніших, але незначних для використання за призначенням властивостей. Наприклад, харчові продукти найчастіше підробляють, надаючи їм або упаковці зовнішнього вигляду товарів відомих фірм. Але смак і споживчі властивості підробок значно гірші, та й безпека сумнівна.

Проте не слід плутати фальсифіковані товари з товарами-замінниками (сурогатами, імітаторами) та дефектними. У такого краму у маркуванні та в супроводжувальних документах останніх вказується справжнє найменування, а ціна значно нижча (наприклад, на кавові напої тощо).

КОНВЕНЦІОНАЛІЗМ, -у, ч. Суб'єктивно-ідеалістичний напрям у філософському тлумаченні науки, за яким наукові теорії й поняття є не відображенням об'єктивного світу, а наслідком довільної угоди, конвенції між ученими.

Конвенцiоналiзм подiляючи знання на емпiричне i


теоретичне вирiзняє як неспiвмiрнi засоби їх здобування. Стосовно
емпiричних даних за головну ознаку науковостi визнається досягнення
об'єктивностi. А стосовно теоретичних положень - науковiсть визначається
тiльки згодою розуму з самим собою (логiчна несуперечливiсть) та
фактами; припускається суб'єктивiзм в органiзацiї знання у систему. Для
зручностi, конвенцiоналiстське поняття "система наукових знань"
позначують термiном "класифiкуюча система", чим пiдкреслюють можливiсть
суб'єктивної довiльностi при її утвореннi.

Верифікація (лат. verus – істинний і facio - роблю) – встановлення істинності наукових тверджень у процесі їх емпіричної перевірки.

Фальсифікація (лат. falsificatus – підроблений) – навмисне спотворення, викривлення або неправильне тлумачення тих чи інших явищ, подій, фактів з корисливих міркувань.

Критерієм науковості або ненауковості висловлювань є принцип верифікації. Згідно з цим принципом, науковий сенс мають тільки ті висловлювання, які допускають зведення їх до висловлювань, що фіксують безпосередній суттєвий досвід індивіда, до „атомарних висловлювань”. Тобто істина - це збіг висловлювань з безпосереднім досвідом людини. Пізніше було запропоновано верифікацію „навпаки”, або принцип фальсифікації: якщо знайдено, наприклад, умови, за яких хоча б деякі базисні пропозиції теорії неправильні, то й уся теорія спростовується.

Під конвенцією слід розуміти, що поняття науки — закони, категорії — мисляться як результат домовленості між ученими, результат згоди, а об'єктивна істина — псевдо проблема.

81.Епістема (англ. episteme) – поняття, запропоноване М. Фуко. Пізнавальний універсум, сукупність форм знання, що притаманна кожній конкретній історичній епосі та має національно-мовні версії.

Предметом пізнання можуть бути події матеріального світу і свідомості, ситуації, тіла, процеси. Епістемологія – галузь філософії, що вивчає проблеми природи пізнання, ставлення знання до реальності, досліджує загальні передумови пізнавального процесу, зясовує умови його істинності

Парадигма (англ. paradigm) –поняття, яке використовується в історії філософії і культури для характеристики примату ідеального над матеріальним, . Парадигма – це та точка зору, яка є тривалою, усталою. Східна парадигма – форму-вання раціоналістичного підходу.Істотною особливістю східної філософії була її “розмитість” меж між людиною і природою. Деякі з цих течій не відкликали авторитету Вед, й тому їх називали ортодоксальними. Такою була веданта. Вона вважала, що світ складається з безособового світового духу ”брахмана”. Західна – домінує наївно-матеріалістична позиція. Починаючи з доби відродження людина є тим центром, навколо якого міркують філософи нового часу, просвітники, класики німецької філософії. Звеличується при цьому розум як філософська категорія – й не лише як засіб пізнання, а й чинник перед визначення розвитку людини, природи й суспільства.



функціоналістська парадигма дає змогу поглянути на суспільне життя як на більш чи менш успішне виконання великого, але скінченого ряду соціальних функцій, де індивіди, соціальні групи й суспільства є змінними, які ми можемо підставляти у формули, що об'єднують вищезгадані соціальні функції. Соціальна філософія, створюючи різні моделі суспільства, звертається до цієї парадигми з самих витоків свого існування, адже що таке ці моделі, як не своєрідні функціональні формули. Особливо виразно цей функціональний вимір простежується в утопічних соціально-філософських конструкціях, які на відміну від теорій, що претендують на реалізм, звільнені від необхідності правдоподібної описовості і апелюють насамперед до функціональної доцільності ідеального типу суспільства.

55."Філософія серця" — основний традиційний напрям української філософії, який відображає специфіку ментальної свідомості, що проявляється в яскравих емоційних формах "кордоцентризму", пов'язуючи ентузіастичні настанови з чуттєвою сферою, з прагненням охопити в обмеженому безмежне, у відносному — абсолютне. "Серце" як прихований центр центрів людського буття не є проблемою тільки української душі, воно властиве й іншим народам, які сповідують індуїзм, буддизм чи християнство. Уперше найповніше формулювання "Ф.с." (яка вже мала свої традиції від Києво-руської доби, збагачені віяннями неоплатонізму та патристики) спостерігається у вченні Григорія Сковороди: "Істиною людини є серце в людині, глибоке ж серце — одному лише Богу досяжне, як думок наших безодня, просто сказати душа, тобто суттєва істота", "сила", поза якою "ми є мертва тінь". У даному випадку, ототожнюючи "серце" з душею, філософ спирався на Біблію, де воно означає душу і дух, шлях до вищої істини, "вище серце", завдяки якому встановлюється таємний гармонійний зв'язок між речами, "мікрокосмом" та "макрокосмом" тощо. "Ф.с." поглибив у XIX ст. яскравий представник "києво-руської школи" П.Юркевич. Він обстоював тезу, що "серце є осереддя душевного і духовного життя людини", перед яким поступається розум, тому що "уряду-вальна й володарююча сила не є сила породжувальна", відводив розуму "похідну" роль, але не применшував його значення, спирався на національне світобачення, в якому "серце" постає універсальною категорією, втілюючи в собі ідею всеєдності. Тому у П.Юркевича, як і в М.Гоголя та інших українських інтелектуалів, виникли гострі конфлікти з російською інтелігенцією, наділеною раціоналістично-позитивістською ментальністю, про що свого часу писав М.Костомаров у статті "Дві руські народності". Пізніше проблему "Ф.с." висвітлював Д.Чижевський. Звертаються до неї і сучасні філософи (І.Бичко, А.Бичко та ін.). Поза "Ф.с." дійсність для українства позбавлена сенсу, тому виявляє себе через "кордоцентризм" у різних спектрах життєдіяння — від розмаїтих жанрів фольклору до вищих, інтелектуальних рівнів культури, зокрема літератури, в якій образ "серця" віддавен посідав центральне місце (Т.Шевченко, харківські романтики, Я.Щоголів, Ю.Федькович, І.Франко, В.Сосюра, І.Драч та ін.). Особливої актуалізації "Ф.с." набула на початку XX ст., коли європейська "філософія життя" стимулювала її саморозгортання у новій якості. На перетині цих двох потоків постав український модернізм. Особливо потужний "кордоцентричний" пафос спостерігався і в ліриці неоромантиків, символістів, особливо в Олександра Олеся, який умів бити "по розірваних струнах / на серці своїм".

45. Розкрийте сутність понять емпіризм і раціоналізм?

Раціоналізм – філософ напрям, що протиставляє містиці,теології ірраціоналізмові переконання у здатності люд розуму пізнавати закони розвитку природи і сус- ва. Напрям у теорії пізнання, який вважає єдиним джерелом пізнання розуму. Емпіризм і раціоналізм є основними протилежними тенденціями у філософії XVII ст. Історично склалось так, що емпіризм розвивався переважно в Англії. Засновником емпіричної традиції у філософії Нового часу є Ф. Бекон, який усвідомив важливість наукового знання для влади людини над природою.

Емпіризм – напрям у теорії пізнання, який на противагу раціоналізмові вважає єдиним джерелом і критерієм чуттєвий досвід. Бекон називав чотири «привиди», які затьмарюють розум:

— «привиди роду» — схильність розуму сцрощувати явища природи, обирати легший шлях при їх поясненні, підлаштовувати явища під сконструйовані власні схеми;

— «привиди печери» — відхилення індивідуального розуму (інтереси, схильності), які закривають шлях до істини;

— «привиди площі або ринку» — підлеглість розуму загальноприйнятим поглядам, забобонам, які часто пов'я зані із вживанням слів на означення неіснуючих речей (доля, вічний двигун та ін.);

— «привиди театру» — викривляюча дія хибних вчень і філософських теорій. Поєднання ідей емпіризму і раціоналізму — віри в розум і вимоги опори на чуттєві факти — просвітники здійснювали декларативно, поверхово. Вони не обґрунтували його теоретично. Цей аспект, а також популяри-заторство просвітників дали підставу Гегелю звинуватити Просвітництво у відсутності глибини та оригінальності. Для Просвітництва характерне скептичне, а часто й зневажливе ставлення до релігії, яке у деяких його представників переростає в атеїзм.

41. Розкрийте сутність понять „теїзм”, „деїзм” та „пантеїзм”?

Теїзм (грец. Tbeos - Бог) – релігійний світогляд, в основі якого лежить розуміння Бога як особи, що створила світ і втручається в його події.

Деїзм (лат. Deus - Бог) – принцип філософських вчень, які, визнаючи Бога першопричиною світу, заперечували його втручання в явища природи та в хід подій. Деїзм виник у ХУІІ ст. в Англії.

Пантеїзм ( грец. Усе і Бог) – філософсько-релігійне вчення, за яким Бог є безособовим началом, розлитим по всій природі, тотожним з нею або з її субстанцією.

Теїзм визначає існування Бога як надприродної істоти, що володіє розумом, волею і таємничим чином впливає на всі матеріальні і духовні процеси. Бог має домінуюче значення над природою. У співзвучності з гуманізмом, природа оголошується не просто творінням Бога, а й місцем перебування Бога, злитість його з природою.

Пантеїзм є спробою обожнення Бога і природи, спроба поєднання філософського ідеалізму та матеріалізму. М. Кузанський розробляв вчення про тотожність абсолютного максимуму та абсолютного мінімуму. Цей абсолютний максимум – Бог. Бог як абсолютне буття, як абсолютний максимум є всім і включає в себе все інше. Тому з ним співпадає абсолютний мінімум, єдине. М. Копернік створив геліоцентричну систему світу. Дж. Бруно сформував концепцію „натуралістичного” пантеїзму. Згідно з нею, матеріальне буття сприймалося як самодостатнє. Матерія проголошується як „начало”, що все породжує із свого ложа. Пантеїзм тут уже не символ божественного буття, а розлитий у реальності Бог.

13, 23. Світогляд: сутність та структура.

Світогляд – це найбільш загальне й цілісне розуміння людиною світу й самої себе в ньому. По іншому, світогляд – це сукупність поглядів, оцінок, норм, принципів, які визначають найбільш загальне бачення й розуміння світу, місця в ньому людини. А також життєві позиції та програму поведінки і дій людей. Цілісний характер світогляду зумовлений тим, що в ньому поєднуються почуттєвий ( емоційний ) і розумовий ( інтелектуальний ) рівні. Сприймається світ передусім органами чуття, внаслідок чого формується світовідчуття. Досвід формування пізнавальних уявлень за допомогою наочних образів називається світосприйняттям. В результаті їх поєднання виникає світорозуміння – найвищий рівень світогляду. Специфіка світоглядних знань: вони визначають відношення людини до світу. Існує 3 аспекти світогляду: натуралістичний(Віднош.люд.до природи)соціокультурний (віднош.до суспіл.) і егоїсти-ний (відношення ”Я” до себе). Поняття „світогляд” не можна звести тільки до філософії. Воно містить ін.види світогляду: міфологічний, релігійний.Світогляд являє собою структурну складність: вирізняють емоційно-психоло-гічний рівеня-світовідчуття та світоспоглядання(тут фіксую-ться окремі,зовнішні прояви буття,світ явищ, а не сутностей).Наступні за глибиною відображення рівні-світосприйняття і світоуявле-ння. На цих рівнях форм. цілісна картина світу. Світог. на цьому рівні повяз. з абстрактним мисленням, теоретичним пізнанням, і його можна назвати світорозуміння. Основні елементи світогляду:знання, норми, оцінки, принципи, уявлення, переконання, настанови.

Історичні типи: міфологія, релігія, філософія.



Світогляд - це система уявлень людини про світ, місце людини у світі, відношення людини до свiтy та до самої себе. Світогляд містить знання, переконання, цiнностi, ідеали, органiзованi у єдину систему, у центрі якої завжди перебувають уявлення людини про себе. За способом розуміння людиною свого місця світі можна виділити кілька основних типів світогляду:

1.Міфологічний - це результат практично-духовної діяльно-стi людини. У мiфологiчному свiтоглядi людина не відокремлює себе від речей природного світу, а окрема людина не відокремлює себе від суспільства в цілому. В мiфологiчному свiтоглядi не існує чіткої межі між мисленням та мовленням, свiдомiстю та рез. льнiстю, предметом та думкою про предмет.

2.Науковuй світогляд є теоретичною формою ставлення до світу. Світ у ньому об'єктивно розглядається таким яким він є незалежно від людини, а людина вбачається в ньому тільки частиною світу - природи чи суспільства. Теоретичне ставлення до світу дало змогу людині поставити закони природи собі на службу i створити комфортний світ цивiлiзацiї.

3.Мистецтво є практично-духовною дiяльнiстю. Мистецький світогляд дає суб'єктивний образ свiтy, в якому художник досягає rapмонії зі світом тому навіть сучасне художне бачення світу близьке до мiфологiчного.



4.Релiгiйний світогляд чітко поділяє світ та людину, природнє та надприроднє, земне та потойбічне. Люди на, створена за образом та подобою Бога, займає головне, центральне місце у створеному Богом світі.

14 Розкрийте структуру філософії як системи знань?

Структура філософ. Знання: 1) Ядро філ. - діалектика, наука про самі загальні закони розвитку природи, суспільства і мислення. 2) Гносеологія (теорія пізнання) - наука про те, як людина пізнає світ і самого себе. 3) Онтологія - вчення про буття. 4) Загальна соціологія-про закономірності і рушійні сили розвитку людства. Від загальної соц. Відділилися такі науки : етика, політологія, релігієзна-вство.



Онтологія рівнозначно мета-фізиці вивчає вищі, непри-ступні органам чуття, лише передбачувані початки всього існуючого, обов’язкові для всіх наук. Вона виступає в тісному зв'язку з природничо науковим і гуманітарним знанням. Онтологія виступає як система умоглядних загальних визначень буття. Проблему буття тісним чином пов'язують з науковим і життєвим (екзистенціальним) досвідом, з межами і можливостями пізнання дійсності.

Гносеологія - важлива частина філософської теорії, вчення про здатність людини пізнати дійсність, про джерела, форми і методи пізнання, про істину і шляхи її досягнення. Термін ввів Кант. Матеріалістична гносеологія. виходить з визнання об'єктивності зовнішнього світу і можливості його пізнання. Ідеалістична гносеол. або затверджує, що пізнання є віддзеркаленням містичної ідеї, або вважає, що мир створюється в процесі сприйняття, оскільки предмети суть “комплекси відчуттів”, або у принципі заперечує можливість пізнання миру.

Аксіологія - розділ філософії, присвячений вченню про цінності. Перетворю оточуючий мир, люди створюють досвідчений. і духовн. цінності. Серед них виробничо-побутова техніка, здоров'я, сім'я, етичні норми, художні твори. У контакті з ними проходить життя індивіда і для нього не байдуже, який круг цінностей буде орієнтиром і мотивом в його житті. Особливе значення як цінності мали істина, добро і краса.

24. Який зв’язок існує між філософією, релігією та міфологією ?

Міфологічний світогляд – перша спроба людини поясни-ти світ. Саме через міфотво-рчість люди намагалися з’ясувати для себе похо-дження, початок і будову Всесвіту.Сутність найважливі-ших явищ природи, вини-кнення рослин і тварин, самих людей і стадій їх життя та розгадати таємницю смерті. Виникали міфи і про культурні досягнення людей – використання вогню, зароджу-ння і розвиток ремесел, землеробства, скотарства. Міфологгія, таким чином, являла собою найбільш ранню форму духовної культури. Це була перша цілісна картина світу, що поєднувала в собі реальність і фантазію, природне й надприродне, думки й емоції, знання й віру.

Міфи зміцнювали прийняту в даному суспільстві систему цінностей, мораль, поведінку, обов’язки та відповідальність особистості перед колективом і – навпаки.Пізнавальна і трудова діяль-ність поступово розкривала неспроможність міфічного пояснення світу. Так у надрах міфології зароджується новий історичний тип світогляду – релігія. У своєму поясненні світу вона виходить із визнання надприродного поділу світу на « поцейбічний» - земний, природний, і « потойбічний» - надчуттєвий, надприродний, небесний. Релігія – складне духовне утворення. Способом її існування є внутрішня віра людини, яка не потребує доведень, вважається самодостатньою. Зовнішня ж форма релігії знаходить виявлення у культі – системі дій, якими віруючі нама-гаються вплинути на надпри-родне і реальний світ. Одно-значної оцінки релігії дати не можна, бо, крім бездоказової віри в надприродне, вона по своєму відображає реальний життєвий досвід людей, збе-рігає систему образно – емоційних уявлень і пере-конань, цінностей, норм жи-ття, моральних ідеалів. Таким чином, міфологію і релігію слід вважати тими істори-чними типами світогляду. З яких зароджувалася філософ-фія.



30.Основні риси і проблема-тика античної філософії

У розвитку античної філософії виділяють такі етапи:

1. Охоплює VII-V ст до н. е. – досократівський. В цей час діяла Мілетська школа Фалес(першоосновою буття вбачав у воді), Анаксимандр (першооснова-невизначена матерія «айтерон»), Анак-симен (першооснова-повітря); Геракліт(вогонь); Елейська школа – Парменід, Зенон, в основі сущого вбачали буття як певне логічне поняття, охаракт.буття як щось вічне, ціле,неділиме на число, нерухоме; Піфагор (вбачав найвищу мудрість у числі, і в основу бачення космосу поклав число. Левкіп і Демокріт – вважали, що першоначалом є атоми (розглядаються як буття) і пустота (небуття, де рухаються атоми) Приб із сер V ст до н. е. – до кін IV ст до н.е. – класичний. Софісти й Сократ, які вперше спробували визначити суть людини, здійснили антропо-логічний поворот у філософії. Філософська спадщина Платона й Арістотеля, що характеризується відкриттям надчуттєвого і органічним формулюванням основних класичних проблем, найголо-вніше відображає досягнення цієї епохи.

3. Кін IV-II ст до н.е. – елінністичний. Формуються такі школи: стоїчна й епікурейська, скептицизм. Усі школи об’єднує одна особливість: перехід від коментування вчень Платона й Арістотеля до формування проблем етики, моралізаторською відвертістю в епоху занепаду елліністичної культури. Арістотель виділяє 4 начала:сутність буття як форма;матерія-форма внос.у матерію і дає існувати всьому що є; «першодвигун»-Бог; ціль,заради якої все існує в світі.Загалом основні риси такі: сформулювати основні філософські проблеми. Космоцентризм – орієнтація на космос як гармонічно організовану цілісність,де панує розум і порядок. Пошук першооснов світу. Проблема людини і її моралі, до проб.людини зверт. Сократ (сутність людини полягає в душі, душа має бути розумна, совісна, пізнаю чаю. Лише розумом можна осягнути добро). Вирішення етичних і соц.-пол. проблем: Епікуреїзм – напрям,де прод.вчення демокріта про атоми.Епікур розр.вчення про свободу.Стоїцизм-в свті панує доля,яка підпор.людині,для цього необх.виробити певну поведінку,апатію(скромність,справедливість). Скептицизм-заперечення існування добра і зла.



28.Порівняти східну і західну парадигми філософування.

Східна філософія: Наявність єдиного духовного канону, якому підпорядковані всі основні сфери. Відданість традиціям, цінування старого, орієнтація на минуле (традиційналізм).Самозаглиблення, прагнення віддатись природному ходу речей. Домі-нування цілого (загального) на індивідуальним.Образний, притворчий, афористичний стиль мислення. Західна філософія:Відносна автоном-ність різних сфер суспільного життя (політики, економіки та ін.). Відданість новаціям, цінування нового, орієнтація на майбутнє (прогресизм). Активізм, прагнення зміню-вати дійсність. Домінування індивідуального над загаль-ним. Раціональне, аналітичне, логічно послідовне мислення.

78, 79. Розкрийте характерні риси структуралізму та герменевтики?

Представниками структура-лізму були К. Леві-Строс, Ж. Лакан, М.П. Фуко. Структуралізм абсолютизує структурний метод, намагаючись розкрити універсальні структури соц. реальності й мислення. На жаль, це іноді перетворюється в пошуки метафізичних, незмінних сутностей. Так, Леві-Строс вишукував наявність загал. структури в міфах різних націй і народностей. Його висновок зводився до того, що одні й ті ж міфи відтворюються з буквальною точністю в різних регіонах світу. На його ж думку, міфол. і наук. мислення підпорядковані одній і тій же логіці. У розгляді соц. явищ структуралізм ігнорує суб’єктивний фактор, людину, виключає істор. підхід до аналізу сусп-ва. Він заперечує внутр. суперечності як джерело розвитку і зміни структур об’єктів

Герменевтика з давньогрецької перекладається як роз’яснення, тлумачення, під ним розу-міється мистецтво і теорія тлумачення текстів.

Герменевтика — спосіб філософствування, центром якого є тлумачення, розуміння текстів.Найчастіше предметом дослідження в герменевтиці виступає текст.Фундаменталь-ними поняттями в герменевтиці є поняття герменевтичного кола та герменевтичного три-кутника.У понятті гермене-втичного кола виражено особ-ливість розуміння його циклі-чного характеру. Для розумі-ння всього тексту необхідне розуміння його частини, але розуміння частин неможливе без розуміння цілого. Завдяки герменевтичному трикутнику з’ясовуються складні взаємовідношення, які існують між автором тексту, самим текстом і читачем, інтерпретатором тексту. Герменевтика виникає разом з появою так званих герменевтичних ситуацій, пов’язаних з розумінням, тлумаченням.

Розуміння — це взаємодія інтуїції та пояснення.

Розуміння можна вважати успішним тоді, коли позиції автора та читача „урівнюю-ться”.Розуміння власного духовного світу досягається у процесі самоспостереження; розуміння чужого світу — шляхом вживання, співпереживання.

Розуміння – спосіб розкриття себе в бутті. Людина спочатку відкриває себе у світі через розуміння, завдяки чому стає такою, що розуміє. Реалізується розуміння через тлумачення та інтерпретацію. Витлумачуючи себе у світі певним чином, людина розуміє своє місце, сенс свого буття. Основне питання герменевтики полягає у з’ясуванні того, яким чином влаштоване те суттєве, буття якого - в розумінні.

Інтерпретація тексту — це створення його змісту по-новому, і кожний акт інтерпретації — це момент тексту, ланка здійснення традиції, яка транслюється в житті тексту



51Етапи розвитку філ думки в Україні. Потрібно виділити 2 основні етапи розвитку філософії – докласичний і класичний.

В докласичну добу виділ. такі етапи:

-філософська культура Київ. Русі – розвивалася у вигляді однолінійного процесу, що розгортався під впливом християнського світогляду, а не взаємо перетином різних світоглядних моделей.

- філософ. Ідеї в духовній к-рі 14-15ст. – Купріян, Цамблаків знайомлять освітчену публіку У-ни з новинками культу-рного життя. Філософ. думка розвивалася за такими напря-мками: формується інтерес до дослідження історичної свідо-мості; засвідчені певні світо-гляди зрушення в колективній наро-дній творчості.Пам’ятки наро-дної епічної творчості прого-лошували віру в людину, зак-ликали до боротьби за пере-могу народних ідеалів; прони-кають ідеї вільнодум-ства.

- гуманістичні і реформаційні ідеї в суспільно-філософській думці країни (16-17ст.) – велику роль відігравали церковні братства. Братства внесли світський струмінь у духовну культуру Ук-ни.

- філософія Києво-Могил. Академії – програма академії передбачала знайомство з філософ. ідеями античності, схоластики, ідеями Відроджу-ння. Працювали там філософи Гізель (займався проблемами гносеології. Він вважав, що зн. Світ посилає нам чуттєві образи); Прокопович (сутність методу пізнання він визначає як спосіб знаходження невідо-мого через відоме).

82Сцієнтизм: особлива довіра до розуму і здатності науки вирішити всі набуті питання, ідеал науки, зведення її до культурного еталону, техніцизм - абсолютизація, ролі техніки. Напрями по філософії: позитивізм-напрям у філософії, який базується на позитивному, факт.і стійкому знанні, він з’явл. тоді, коли знання в галузі природ.наук вв. достовірним, оскільки грунт. на точних і надійних методах мат. міркування і підтяв.на досвіді; прагматизм-в основі цієї філ-ії лежить діяльність, дія, практика людини, для прагмне має об’єктивноїт істини і загальнообов.моральних норм, адже моральним вв.все те,що вигідно,корисливо і,що приносить успіх діючому суб’єкту;структуралізм-напрям виникає в гуман.науках,вмражає тяжіння яких до системно-структурної методології. Антисцієнизм - критика науки, неспроможність вирішення согц.проблем, проблема людини(філ.антропологія,екзистенціан.,психоаналіз,філ.життя), проблема людини і Бога (персоналізм, неотомізм ). Германевтику (напрям філ-ії,як тлумачення та пояснення текстів) можна віднести до двох напрямків.

63. Як співвідносяться між собою поняття раціоналізм та ірраціоналізм?

Раціоналізм звеличував здат-ності самого Розуму осягнути світ в його багатоманітності і цілісності.Представник раціо-налізму Поппер стверджував, що факти не можуть під-тверджувати жодне теорети-чне положення, вони лише спростовують його. Будь-які твердження спростовуються, якщо є хоч 1 факт, який їм суперечить. За ірраціоналіст-том Шопенгауером, сутність особи становить незалежна від розуму воля-хотіння не віддільне від тілесного існування людини,яка є проявом космічноїсвітової волі.Іррац.філософія була одним з основних джерел” філософії життя”,за якою всі людські біди з космосу. Причини розвитку іррац.: незадоволення існуючими порядками;хаотичний процес життя в умовах кризи цивілізації.(Осн.проблема-творчість).Несвідоме,за Фрейдом,тісно зв’язане з свідомим.Функції тіла пов’язані з функціями мозку здійснюються як норма несвідомо,а також певні бажання.Останні проявляються в снах,обмовках(нижче підсвідоме).Вище підсвідоме проявляється у творчості.Вихід несвідомого усвідоме виявляється у психопатології.



22 існує точка зору, що філософія – це мудрість і знання. Обґрунтуйте своє ставлення до неї. В античності поняття “софія” означало (мудрість). Чи є філософія однією з наук, тобто мудрість і знання? На перший погляд, відповідь здається однозначно позитивною, адже займаються філософією високоосвічені люди, вчені, вона має має свій предмет вивчення, свої закони й категорії. Проте філософія відрізняється від інших наук – вона не вивчає якусь певну сферу світу чи галузь людської діяльності, а шукає такі знання, які знадобляються науковцям різного фаху в їх творчих пошуках. Філософія виступає як знання, максимальною мірою позбавлене чуттєвої конкретності, вона є знання загального. Власне, саме це зближує її з такою формою суспільної свідомості, як наука, адже остання також відображає світ у загальних поняттях. Ще однією спільною рисою філософії та науки є те, що обидві прагнуть теоретично обгрунтувати свої положення, довести їх, виразити в теоретичній формі. Філософія обов’язково враховує зацікавленість людини в результатах пізнавальних зусиль, пізнає загальне не просто як єдність дійсного та можливого, але й як бажане (чи небажане), не тільки суще, але й належне. Отже, філософія завжди є знання “зацікавлене”, “небайдуже”, тобто – світоглядне”. Визначальними особливостями філософії є, по-перше, її власний предмет дослідження, сутність та ретроспектива формування, а по-друге, спеціфічні форми і методи, за допомогою яких філософія здійснює пізнання.


57. Філософія серця П.Юркевича.

Дослідники по-різному оцінюють філософію українського мислителя. Одні називають її «філософією серця», інші – конкретним ідеалізмом, убачаючи в ній початки персоналізму й навіть елементи екзистенціалізму тощо. Неоднаково вирішується й питання щодо ідейних попередників Юркевича.

«Філософія серця». Основні засади «філософії серця» Юркевич виклав у праці «Серце і його значення в духовному житті людини за вченням слова Божого», де розгортається цілісна філософсько-антропологічна концепція про серце як визначальну основу фізичного та духовного життя людини. Серце в філософії Юркевича – це скарбник і носій усіх тілесних сил людини; центр душевного й духовного життя людини; центр усіх пізнавальних дій душі; центр морального життя людини, скрижаль, на якому викарбуваний природний моральний закон.

Увесь пафос цієї праці спрямований проти раціоналістичних спроб звести сутність душі, увесь духовний світ до мислення, позаяк у такому випадку знімається проблема людської індивідуальності, а залишається якась абстрактна людина, котра ніде й ніколи не існувала, якесь колективне «ми», а не індивідуальне «я».

Позиція Юркевича в цьому питанні така. Мислення не вичерпує собою всієї повноти духовного життя людини, так само як досконалість мислення ще не визначає всіх досконалостей людського духу. Хто стверджує, що «мислення є вся людина» й сподівається вивести всю багатогранність душевних явищ із мислення, той досягне не більше за того фізіолога, котрий став би з'ясовувати явища слуху (звук, тони і слова) із явищ зору, якими є протяжність, фігура, колір тошо. У відповідності з цим можна припустити, що діяльність людського духу має своїм безпосереднім органом у тілі не одну лише голову або головний мозок з нер- вами, а поширюється значно далі й глибше всередину тілесного організму. Як сутність душі, так і її зв'язок із тілом має бути багатшим і різноманітнішим.

Отже, робить висновок Юркевич, світ як система явищ життєдайних, повних краси й знаменності, існує й відкривається найперше для глибокого серця, а вже звідси для розуміючого мислення. Завдання, що їх вирішує мислення, виникають урешті-решт не із впливів зовнішнього світу, а із спонук і нездоланних вимог серця. Якщо з теоретичного погляду можна сказати, що все, гідне бути, гідне й нашого знання, то в інтересах вищої моралі цілком справедливим було б положення: ми маємо знати тільки те, що гідне нашої моральної й богоподібної істоти. Древо пізнання не є древом життя, а для духу його життя уявляється чимось більш вартим, ніж його знання. Сама істина стає нашим благом, нашим внутрішнім скарбом лише тоді, коли вона лягає нам на серце. За цей скарб, а не за абстрактну думку людина може стати на боротьбу з обставинами й іншими людьми, позаяк тільки для серця можливий подвиг і самовідданість.

З усього цього Юркевич робить два принципово важливі для розуміння суті його «філософії серця» висновки: 1) серце може виражати, знаходити й досить своєрідно розуміти такі душевні стани, котрі за своєю ніжністю, духовністю та життєдайністю недоступні абстрактному знанню розуму; 2) поняття й абстрактне знання розуму, оскільки воно стає нашим душевним станом, а не залишається абстрактним образом зовнішніх предметів, відкривається або дає себе відчувати й помічати не в голові, а в серці: в цю глибину воно мусить проникнути, щоб стати діяльною силою лою й рушієм нашого духовного життя. Інакше кажучи, розум має значення світла, яким осявається Богом створене життя людського духу.

52.Філософська думка Київської Русі.

Основного розвитку філософська думка України набуває у Київській Русі. Винекнення філософії Русі відбувалось у процесі розв’язання суперечностей між слов’янським міфологічним світоглядом та християнством. Київська русь – перша східнослов’янська держава, яка розвитком своєї культури продемонструвала приклад закономірного переходу від міфологічного до релігійного і від релігійного до філософського рівня світогляду.

Філософська думка України розвивається як етико-моральне вирішення цілої низки світоглядних проблем, як філософський дух морального спрямування. Це спрямування було співзвучне християнській культурі, тому справедливим є твердження про те, що філософія доби Київської Русі мала християнський характер.

Розвиток філософської думки у Київській Русі в межах християнського віровчення яскраво демонструють літописи та твори церковно-богословського характеру:проповіді, повчання та ін.

На початку ХІІ ст. з’явилася “Повість временних літ” Нестора – одна із пам’яток філософської думки. Філософське звучання мають “Слово про закон і благодать” (митрополит Іларіон), “Посланіє” (Климент Смолятич), “Златоуст” (Кирило Туровський) та ін. “Слово о полку Ігоревім” є не тільки видатною пам’яткою літератури Київської Русі, а й джерелом своєрідної філософської культури.

Отже, філософська думка Київської Русі мала християнський характер, у ній переважала етична проблематика: філософська картина світу, пізнання, людина, людські вчинки, суспільство розглядалось крізь призму вічного конфлікту добра і зла. А в соціальній філософії домінували патріотичні ідеї єдності всіх руських земель, зміцнення і централізації держави для відсічі іноземним загарбникам, необхідність розвитку культури та освіти.

Із становленням феодального ладу християнський характер української філософії змістився у бік утвердження патристичних і агіографічних ідей. Проповідувалась зверхність віри над знанням, вищою метою пізнання проголошувався Бог.

27, виникнення філософії та його осмислення

Філософія (від грецького – любов до мудрості) – це наука про всеза-гальні закономірності, яким підкорені як буття (природа і сусп.), так і мис-лення людини, процесс пізнання.

Термін “Ф.” вперше зустрічається у Піфагора; в якості особої науки її вперше виділив Платон.



Ф. являється однією із форм сусп. свідомості, визначається в остаточно-му підсумку екон.відносинами сусп.


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал