Національна специфіка українського менталітету крізь призму архетипу землі Анотація



Скачати 118.69 Kb.
Дата конвертації13.02.2017
Розмір118.69 Kb.
Оксана Тиховська,

кандидат філологічних наук,

доцент кафедри української

літератури ДВНЗ «УжНУ»

УДК 130.2

Національна специфіка українського менталітету крізь призму архетипу землі

Анотація. У статті проаналізовано національну специфіку архетипу землі в українській культурно-історичній традиції, з’ясовано його вплив на формування ментальності українців, розглянуто народні обряди, в яких вагоме місце займає уявлення про магічну силу землі.

Ключові слова: архетип землі, вірування, етноархетип, етнопсихологія, звичаї, національна ментальність, обряд, патріотизм.

National specific features of Ukrainian mentality through the prism of the earth archetype

Annotation. In the article it was analyzed the national specific features of the eartharchetype in the Ukrainian cultural and historical tradition, it was found out its influence on the formation of mentality of the Ukrainians, it was considered folk ceremonies in which conception of magic power of the earth takes essential place.

Key words: archetype of the earth, belief, ethnoarchetype, ethno-psychology, customs,national mentality, ceremony, patriotism.
На психологічному рівні поняття рідної землі, Батьківщини, родини й матері є дуже близькими, взаємообумовленими, взаємозалежними. Вони формують світогляд особистості, сприяють її гармонійному розвитку та формуванню громадянської позиції, виявляючись у фольклорі, літературі, обрядовості. Образ рідної землі закарбований на рівні генетичної пам’яті людства й сприяє встановленню тісного контакту між індивідом та його нацією, людською свідомістю й національною ментальністю, формує етнічну самосвідомість народу. Яскраву об’єктивацію цього образу бачимо в поезії В.Симоненка:

О земле з переораним чолом,
З губами, пересохлими від сміху!
Тебе вінчали з кривдою і злом,
Байстрятам шматували на утіху.

Вкраїнонько! Гуде твоє багаття,
Убогість корчиться і дотліває в нім.
Кричиш мені у мозок, мов прокляття
І зайдам, і запроданцям твоїм [6 , с.252].

У цьому уривку чітко проглядається паралелізм «Україна – рідна земля», і ці два синонімічні поняття увиразнюються поетичним екскурсом у трагічне минуле нашої нації. Така майже апокаліптична візія історії України має на меті пробудження національної гідності українців, а персоніфікований образ землі відображає уявлення про її одухотвореність, здатність перебирати на себе біль і страждання власних дітей, спокутувати їх провини й помилки. І водночас рідна земля («Вкраїнонька») постає ще й грізним суддею, здатним покарати тих, хто знехтував законами добра.

У багатьох народів земля пов'язується і з материнським початком життя, і зі сховищем смерті. Таке уявлення характерне і для українців, але має свою специфіку. «Українці сприймали ідею землі крізь біблійну притчу про зерно, яке, впавши на землю, може залишитись живим (і тоді, як проголошує Євангеліє, "буде єдиним"), а може померти — і тоді "стане множинним", тобто проросте новим врожаєм. Інакше кажучи, смерть розглядається як стимул до життя» [3, с. 276]. С.Кримський наголошує, що земля отримує в традиційній українській свідомості подвійне тлумачення: як оброблене селянське поле, що освячене працею та хліборобськими обрядами, і як "Дике Поле" — степовий край загрозливих навал, смертної темряви вторгнень нехристиянських сил. «Функції життєдайності та смертного сховища розподіляються просторово, в різних сферах: хазяйської землі та дикого поля ординців. Рідна земля залишається полем життя, святим жіночим початком породження усього живого» [3, с. 276].

Як відомо, сутність «української душі», її буттєвий вияв розкривається через національно-культурні архетипи (етноархетипи), що є продуктом колективного несвідомого (термін запровадив К.-Г.Юнг). Національні архетипи – це певні схильності, тенденції, які в різні епохи реалізуються в образах, що можуть відрізнятися засобами вираження, але структурно утворюють певні прототипи, або можуть бути реконструйовані як прототипи.

За спостереженням С.Кримського, найпрадавнішим словом у Старому Завіті є слово "егез" (земля), яке позначає наскрізний концепт розвитку ментальності і тому може кваліфікуватись як архетип. На думку вченого, «архетип землі в українському менталітеті інтегрував аграрно-виробничий, соціально-історичний та духовно-культурний атрибути національного життя, звичаїв та обрядів. У цьому відношенні він втілював ноосферне передчуття українців. Цей архетип проходить крізь увесь масив історії української духовності, від язичницьких обрядів землеробства, через християнські цінності та козацькі ідеали вільного хутора, до наукових розробок С. Подолинського і В. Вернадського та соціальних програм сучасних партій України» [3, с. 276].

Дослідженням впливу колективного несвідомого на формування української духовності займалися В.Янів [7], В.Буряк [1], С.Кримський [3], В.Ятченко [8] та інші вчені. Зокрема, В.Янів наголошував, що «скристалізовані з залишків та слідів збірних переживань групи прообрази-архетипи впливають на ціле життя та проявляються в народній поезії. Осередком українського колективного несвідомого є архетип «доброї землі» – «великої матері», «матері-природи» у Франка. Співжиття хліборобського народу (у тисячоліттях) із доброю матір’ю – плодючою землею, що перейшло в несвідоме внаслідок співдії землі з людиною, відхиляє світосприймальні настанови українця від агресивності в напрямі ніжної, теплої, м’якої контемплятивності, що свідчить про добру первісність і первісну доброту найглибшої сфери психіки українців» [7, с.94]. Образ Матері-землі, здатної дарувати нове життя, глибоко закоренився в свідомості наших пращурів з появою землеробства. Водночас «українця з рідною землею зв’язувало не тільки його хліборобське – дуже поширене – заняття, а й кров оборонців. Земля для українця набрала певної мітичної й містичної, якоїсь легендарної таємної сили» [7, с.292]. В українській культурі особливий акцент завжди робився на образі матері у різних його виявах, тому й «земля сакрально вважалась вищою, ніж претензії верховної влади на батьківське опікування аграрними відносинами. Адже владні структури в Україні не були константними, стабільними, в той час як земля залишалась інваріантною цінністю при усіх перетвореннях влади» [3, с. 276]. Відтак, образ землі у свідомості українця постає найвищою цінністю, а передумовою появи патріотизму постає прагнення оберігати й захищати рідну землю, піклуватися про неї, як про джерело життя. Любов до нації асоціюється з любов’ю до землі.

Як свідчать наукові джерела, у культурі всіх хліборобських народів найважливіше місце займає образ матері, з її «постійною турботою про майбутнє потомство, для якого треба заховати й зберегти плоди землі (тоді, як у ловців у центрі стоїть батько, який має добути спритом та вправністю поживу, чи у номадів, що мусять охороняти свої стада, – забезпечити їх від нападу ворога чи диких звірів). І тому в хліборобських народів земля-годувальниця набирає рис матері, а мати – рис землі. І навіть називають часто землю «великою матір’ю» [7, с.293]. В.Янів стверджує, що зв’язок із землею формує світогляд українця, для якого пріоритетом є родинні цінності, що сформувалися на основі культу матері й стали передумовою формування таких рис характеру, як ніжність, лагідність, м’якість, доброта, бажання допомагати іншим. Любов до землі одночасно розвиває в українців «ще й культ краси» [7, с.293], який обумовлює естетичне облаштування оселі, подвір’я, оздоблення сакральною вишивкою одягу та предметів побутового вжитку. Про розуміння українцями краси природи писав у свій час М.Костомаров у праці про дві слов’янські народності [2], де протиставляється українська й російська ментальність. «Московська» вдача характеризується як «малопоетична, комерційна, далека від відчування краси природи» [7, с.293]. А в українців краса природи закарбована навіть у флористичному орнаменті, який крізь призму символів вшановує землю й символізує «перевагу життя над смертю, тобто семіотику вічного в плинному бутті» [3, с.276].

Про особливе ставлення українців до землі, як джерела всього живого писав Ф.Потушняк: "Сліди вшанування землі знаходимо й зараз (оскільки вони мають надійну основу в самій психології людини)… Вона завжди велика мати, джерело і місце всіх речей, різна за своєю сутністю для різних менталітетів. Земля у розумінні нашого народу «свята». […] Вона «справедлива». Любить те, що правильне, добре, краще і є для нього опорою. Говорять про землю з повагою, як про божество, вживаючи вирази «святилася б» або «земленька свята». Вона карає грішника і допомагає доброму […] Коли люди добрі, вона родить, а коли злі, не хоче родити - гнівається. Через великі гріхи людства може розступитися, розірватися і поглинути грішників, не родити, дудніти і трястися" [5, с.15]. Земля у світогляді українців асоціюється з архетипом Великої Матері (“Земля-мати”). Хоча, як зазначає Митрополит Ілларіон, «в слов’ян земля окремою персоніфікованою богинею не стала, хоч і надзвичайно поважалася» [4, с.145].У народних віруваннях давніх українців усі природні катаклізми є попередженням про біду або карою людству за певний переступ, злочин. «Земля сама сердиться на людей», «Земля карає» - це найвищий вияв покарання, бо вона непорушна і свята йде людей карати» [5, с.15]. З великим пошануванням землі пов’язані й заклинання, в яких вона згадується як караюча сила: «земля б тебе побила», «земля б тебе поглинула», «наївся б сирої землі», «їв би сь землю», «земля б тебе не прийняла» - все це страшні прокльони, подібні за своєю силою до родових проклять. А для того, хто кляне, вони теж є великим гріхом. Землю українці брали за свідка при укладанні найважливіших угод, кажучи «Нехай земля буде за свідка», «Хай нас земля розсудить». Великі вороги кажуть: «нас лиш земля розсудить, помирить». Такій клятві вірять без усякого сумніву, тому що той, хто присягається землею неправдиво й порушить обіцянку, важко захворіє і його рід викорениться» [5, с. 16]. Існує вірування, що великих грішників земля не приймає після смерті, виштовхує їх із могили. А натомість живу людину, що зробила багато зла, «земля може пожерти – […] раптово розійдеться під ногами і поглине» [5, с. 16]. Також земля й по-іншому карає великих грішників – вона немов «горить у них під ногами й пече їх, хоч інші цього й не помічають» [5, с. 16]. І навпаки, згідно з уявленнями українців, земля може врятувати людину, що заблукала, або яку переслідує якась зла сила. Згідно з бувальщинами, досить просто сісти на землю, і зло втратить свою владу над людиною. У такий спосіб доноситься думка про існування нерозривного зв’язку між землею (Батьківщиною) та особистістю.



Часто у героїчному епосі (билинах) земля рятує народних героїв від смерті, приходить на допомогу у потрібний момент. Так, вона поглинає кров переможеного Добринею змія, в котрій мало не втопився богатир, вислухавши молитву витязя. Мати-земля у цій билині постає уособленням України й метафорично доносить до нас ідею взаємозалежності нації та особистості: Добриня боронить рідну землю від ворога (змія) і рідна земля рятує свого оборонця, виявляючи «материнський інстинкт». Земля (образ якої асоціюється з Богом) вберігає Іллю Муромця – повертає йому втрачену силу, коли той зазнає поразки в поєдинку з рідним сином. Величезною силою вона наділяє й іншого билинного героя – Микулу Селяновича, котрий завдяки зв’язку з нею стає непереможним.

С.Кримський наголошує, що український менталітет породив грандіозну ідею про величезні історичні ресурси країни, що уподібнюються до скарбів, захованих у Високих Могилах. «Вважалось, що земля зберігає і передає українцям силу і славу предків. Подніпров'я відмічене багатьма курганами як свідками міфологічної віри у приховану велич української історії. Вона, як співала козацька ліра, обов'язково прокинеться та заявить про себе у повну силу» [3, с. 276]. Потужним об’єднуючим фактором для української нації є образ рідного краю, земля предків. «Знавець українського менталітету Г. Липинський вважав, що земля, як етнічне підґрунтя, має особливу енергетику, що впливає на долю та індивідуальність народу» [3, с. 276].

Українці завжди з пошаною ставилися до землі, намагалися задобрити її молитвами й різними обрядами. Земля сприймалася як одухотворена істота, здатна навіть читати думки людей, тому під час орання ниви слід було мати чисті помисли. Ф.Потушняк описує обряди, які слугують для отримання сил від землі й відбуваються на Велекдинь та Благовіщення. Землю також освячують, щоб здобути її прихильність і отримати добрий врожай: "Для цього кроплять водою плуг, зерно, ярмо, моляться і хрестяться й починають орати в добрий час" [5, с. 17].

Так само, як вогонь і вода, земля має лікувальну силу. Як зауважує Ф.Потушняк, земля "лікує навіть найтяжчі недуги, якщо до неї певним чином звернутися" [5, с. 17]. Вчений наводить цікавий приклад зцілення землею: "Дитину, яку обсіли струпи, на які вже іншого ліку нема, лікують через закопування в землю. Перед заходом сонця її закопують по шию на декілька хвилин, примовляючи відповідні замовляння (накликаючи зцілення)" [5, с. 17]. Вчений пояснює семантику цього обряду, наголошуючи, що "з одного боку, це імітація смерті (спроба обдурити й виманити хворобу), а з іншого боку, акт встановлення контакту з лікувальними силами землі" [5, с. 17]. На підтвердження доцільності такої інтерпретації Ф.Потушняк описує ще один ритуал лікування землею: "Коли когось болить голова, на голову прикладають глину, так само глиною присипають велику рану" [5, с. 17]. В уявленнях українців, земля може вилікувати навіть від "нечистої" хвороби (епілепсії). Для зцілення хворого "беруть землю з дев'яти могил, дев'яти меж і дев'яти готарів (бо це точки акциденцій просторових, в яких сила землі зростає та конденсується)" [5, с. 18], домішують цю землю до води і "гасять". Магічна сила землі виявляється й в повір'ї про необхідність тримання землі в роті під час засівання поля, щоб птахи сіяння не поїли. Ф.Потушняк наголошує, що святість землі пов’язана з уявленням про хліб, її найдорожчий дарунок, що об’єктивується в пасці, котра тісно пов’язана з образом сонця.



Отже, український народ завдяки потужній національній енергетиці зумів сформувати систему етноархетипних образів, котрі зробили історичну пам’ять народу незнищенною, а зараз допомагають нашій нації позбутися комплексу меншовартості, котрий нав’язувався нам чужинцями-агресорами протягом століть. Архетип землі є одним з вічних образів, який акцентує на існуванні тісного зв’язку між етносом та особистістю.

Література

  1. Буряк В.Д. Фольклорне, художнє та публіцистичне мислення у контексті інтелектуально-образної еволюції (форми і методи вираження інформації у творчій свідомості народу) : автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філол. наук : спец. 10.01.07 "Фольклористика", 10.01.08 "Журналістика" / Володимир Дмитрович Буряк. – К., 2003. – 38с.

  2. Костомаров Н. Две русские народности // Основа. СПб., 1861. №3. С. 33-80// Режим доступу: http://litopys.org.ua/kostomar/kos38.htm

  3. Кримський С. Архетипи української ментальності / С. Кримський // Проблеми теорії ментальності / Попович М. В., Кисляковська Ю. В., Вяткіна Н. Б., Навроцький В. В., Васильченко А. А. – Київ : Наукова думка, 2006. – С. 273-299. / Режим доступу: www.filosof.com.ua/Mentaltheorie/P12.pdf

  4. Митрополит Іларіон Дохристиянські вірування українського народу// Українські традиції. – Харків: "Фоліо", 2004. – С.128-182.

  5. Потушняк Ф. Вода, земля, повітря в народних віруваннях // Зоря. – Ужгород, 1942. – 24с.

  6. Симоненко В. Вибрані твори / Упоряд. Анатолій Ткаченко, Дана Ткаченко. – К.: Смолоскип, 2010. – 852с.

  7. Янів В. Нариси до історії української етнопсихології / Володимир Янів. – К. : "Знання", 2006. – 341 с.

  8. Ятченко В.Ф. Про розвиток духовності українського етносу дохристиянської доби. Монографія / Володимир Ятченко. – К. : Віпол, 1998. – 200 с.


Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал