Національна академія наук україни інститут держави І права ім. В. М. Корецького



Сторінка7/13
Дата конвертації10.03.2017
Розмір2.78 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   13

2.3 Тенденції розвитку приватно-правового регулювання торговельних відносин у Німеччині у ХХ - на початку ХХІ століть
Після набуття чинності ЦКН та ТКН, їх зміст та зміст законодавства, пов’язаного із торговельними відносинами, зазнавав значних змін, обумовлених не лише розвитком економічних відносин в Німеччині, а й тими грандіозними політичними подіями, що відбулися у цій державі та у світі протягом ХХ ст. Найбільш значимим серед них були, звичайно ж, Перша світова війна, економічні кризи початку ХХ ст., період панування націоналсоціалізму та фашистської ідеології в Німеччині, Друга світова війна, розпад Німеччини на дві частини та участь Федеративної Республіки Німеччини в євроінтеграційних процесах. Всі ці зміни значною мірою впливали на законодавство, що регулювало питання виробництва, грошового обігу, податків, соціальної сфери; торкнулися вони певною мірою й джерел торговельного права, хоча, як зазначають німецькі вчені «цей період часу характеризувався менше змінами в «класичній» матерії торговельного права і більше повільним становленням нової категорії норм: а саме норм господарського права» [46, S. 20].

Зокрема, період Першої світової війни ознаменувався зміною типу економіки в Німеччині. Керуючись інтересами війни, держава перейшла від ринкової економіки до планової і, відповідно, сформувала нове, підпорядковане потребам війни, законодавство в сфері промислового виробництва, сільського господарства, видобутку корисних копалин та організації праці. Всього в цей час було розроблено 17 воєнних законів, які умовно ділились «на п’ять груп, що стосувалися воєнної, господарської, фінансової, соціально-політичної та загальної юридичної області» [84, S. 1015]. Центральним серед них вважався Закон, який наділив Бундесрат широкими повноваженнями по оперативному законодавчому регулюванню економіки на випадок війни. Мова йде про Закон від 14. 08. 1914 року про надзвичайні повноваження Бундесрату щодо вжиття економічних заходів і щодо продовження строків вексельного та чекового права у випадку воєнних подій [85, S. 328]. Як зауважується в німецькій юридичній літературі «видані Бундесратом на підставі цього Правила стали по-суті основою воєнної економіки» [46, S. 21].

Після завершення Першої світової війни та укладення несприятливого для Німеччини Версальського мирного договору 1919 р., що значною мірою обумовило інфляцію в державі, принесло їй надзвичайно обтяжливі міжнародно-правові зобов’язання із виплати репарацій та економічну кризу, потреба в адміністративних методах управління економікою, які б дозволили відновити економічний розвиток держави (шляхом стримування цін, встановлення контролю за банківськими операціями, банками та діяльністю господарських товариств, встановлення державного нагляду за морським сполученням та сухопутними перевезеннями тощо) залишилась. Такі оперативні адміністративні повноваження надавалися вже Рейхспрезиденту на підставі ч. 2 ст. 48 Веймарської конституції 1919 р., відповідно до якої у випадку серйозного порушення громадської безпеки та порядку в Німецькій імперії чи у випадку серйозної загрози такого порушення, Рейхспрезидент може вжити заходів, необхідних для відновлення громадської безпеки і порядку, а за потреби – навіть за допомогою збройних сил. В цих цілях він також може тимчасово призупинити повністю чи частково гарантії основних прав [86]. Використовуючи дані повноваження Рейхспрезидент, протягом всього часу існування Веймарської республіки і особливо в часи економічної кризи 1929-1933 рр., видав ряд надзвичайних декретів з питань економіки, зокрема, протягом 1930-1932 рр. вийшло чотири Декрети про забезпечення економіки та фінансів, які передбачали вжиття широкого кола заходів по поліпшенню економічного становища держави, а саме: підвищення податку на цукор і мита на нафту, введення кризовового податку, збільшення розміру податку з обігу з 0,85 % до 2 % (за виключенням хліба та борошна) тощо. На підставі Декрету Рейхсканцлера від 15. 10. 1923 р. про створення німецького Рентного банку в державі розпочалася валютна (грошова) реформа, яка призвела в решті-решт до запровадження рейхсмарки в якості єдиного платіжного засобу. До речі, реформи в цій сфері відобразилися і на торговельному законодавстві. Так, на підставі Декрету від 28. 12. 1923 р. про золотий баланс були внесені правки до ст. 39-41 ТКН, згідно яких комерсанти та торговельні товариства мали вести інвентарні книги та баланс не в паперових марках (нім. Papiermark), а в золотих марках (нім. Goldmark) [87, S. 3].

Ряд Декретів Рейхспрезидента цього періоду стосувалися важливого для того часу питання – антимонопольного законодавства. Зокрема, 02. 11. 1923 р. було видано Декрет проти зловживань економічним монопольним становищем, яким, зокрема, встановлювалася обов’язкова письмова форма для картельних договорів, передбачалася форма контролю за монополією, зокрема створювався суд у справах картелів (нім. Kartellgericht), до якого міг звертатися міністр економіки із позовом про визнання недійсним картельного договору, якщо ним створювалась загроза для економіки в цілому тощо. В подальшому, у зв’язку із черговим економічним спадом, Рейхспрезидент видав також Декрет від 26. 07. 1930 р. про усунення фінансових, економічних та соціальних надзвичайних ситуацій (так званий Декрет про картелі), яким, зокрема, передбачалися заходи з боротьби з так званою «підтримкою цін перепродажу», тобто із встановленням картелями обов’язкових мінімальних цін перепродажу товарів, які безумовно шкодили добросовісній конкуренції і ринку в цілому, а також надавав уряду Веймарської республіки право визнавати недійсними договори, націлені на фіксацію цін продажу товарів. «З Декретом про картелі критика цінової політики щодо картелів часів Веймарської республіки досягла свого апогею. Вона закликала до відмови від тодішньої картельної ідеології, яка передбачала вигоди картелів навіть у часи економічної кризи, оскільки вона обмежувала руйнівну конкуренцію та стабілізувала ціни. Натомість Декрет про картелі покладався на те, що конкуренція, яка після припинення картельних цінових змов знову відновиться, принесе правильний рівень цін. Однак, цей запропонований шлях повернення до конкуренції не мав успіху. Адаптація цін тривала занадто довго»[88, S. 260].

Окрім цих нормативно-правових актів, Рейхспрезидент видав Декрет від 01. 08. 1931 р. про валютний контроль [89, S. 421-422], яким, зокрема, передбачалося запровадження таких заходів: іноземна валюта та боргові зобов’язання в іноземній валюті могли набуватися чи продаватися тільки через Рейхсбанк чи його представництва; набуття іноземних цінних паперів, які не були виставлені на продаж на німецькій біржі, дозволялося лише за наявності письмового дозволу Органу з валютного контролю; форвардні валютні контракти заборонялись тощо. Також в цей період Рейхспрезидентом було видано низку інших декретів, націлених на стабілізацію економічної ситуації в країні, однак це не призвело до суттєвого поліпшення економічного становища Німеччини часів Веймарської республіки.

Протягом наступного значимого періоду в історії Німеччини – періоду панування націонал-соціалістів – законодавство, що регулювало економічні відносини продовжувало значною мірою базуватися на адміністративних методах управління економікою. «За допомогою націонал-соціалістичного законодавства ринково-економічні елементи, передані з попереднього кризового часу, були надалі знищені. Державне обмеження – також через прагнення до автаркії – проявлялося ще гостріше і досягло апогею в обох «чотирирічних планах»» [46, S. 27]. Торговельному праву цей період приніс тимчасові зміни, більшість з яких було відмінено після падіння фашистської диктатури в Німеччині. Найбільші зміни торговельного права відобразилися у «виділенні корпоративного права із ТКН та його кодифікаційній самостійності у Законі про акціонерні товариства від 30 січня 1937 р.» [83, S. 5]. Однак цей закон з численними змінами діє і по наш час.

Після закінчення Другої світової війни, зміст та форма сучасного торговельного права ФРН продовжили формуватися під впливом внутрішньої й зовнішньої соціально-економічної політики цієї країни, а також тих економічних перетворень, що відбуваються в Західній Європі та у світі. Зокрема, внутрішньополітичною основою для розвитку даної галузі права є теорія соціальної ринкової економіки. Зовнішньополітичну ж основу для неї складає ідея лібералізації міжнародних торговельних відносин, обрана Німеччиною в якості одного із пріоритетних напрямків своєї зовнішньополітичної діяльності, яка реалізується сьогодні Німеччиною в тому числі в рамках її членства в ЄС.

Задача створення соціальної ринкової економіки була поставлена в Німеччині відразу після закінчення Другої світової війни і даний курс внутрішньоекономічного розвитку залишається незмінним по цей день. Цікаво, що Німеччина в жодному нормативному акті (за винятком Договору про створення валютного, економічного та соціального союзу між ФРН та НДР від 18. 05. 1990 р., в ст. 1 якого встановлювалося, що основою економічного союзу ФРН та НДР є соціальна ринкова економіка як спільний економічний порядок обох договірних сторін [90]) не задекларувала свій намір будувати внутрішньоекономічну політику на основі теорії соціальної ринкової економіки. Цим було порушено, започатковану ще в часи Німецької імперії традицію закріплювати основи економічного устрою держави в Конституції. Адже, наприклад, «Конституція Німецької імперії від 1871 року була пронизана ідеєю ліберальної економіки: економіка мала бути повністю вільною від державної опіки та регламентації. … Конституція Веймарської Республіки присвячувала економічному життю окремий розділ; вона встановлювала змішану конструкцію господарства, яка гарантувала економічну свободу, однак підпорядковувалася меті «забезпечувати всім достойне людини існування»» [91, S. 19]. Також Конституція НДР від 1968 р. чітко визначала основи, на яких мала будуватися економіка держави – соціалістичне планове господарство (п. 3 ст. 9 дКонституції НДР) [92]. Але, не зважаючи на ці традиції ОЗ ФРН 1949 р. «чітко не зафіксував жодної визначеної економічної системи у формі конституційного принципу або державної цілі»[93, S. 68]. Слід зауважити, що це було здійснено лише тому, що німецька влада готувала даний нормативний акт як тимчасовий документ, який планувалося змінити після об’єднання Німеччини. Однак швидкого об’єднання держави не відбулося, і ОЗ ФРН продовжував діяти без регламентації економічного устрою держави.

Дана обставина, водночас, вплинула на формування у німецьких правознавців позиції про те, що економічна нейтральність Конституції є гарантією від закостенілості економічного устрою держави. Ця позиція була висловлена в рішенні Федеральним конституційним судом ФРН від 20. 07. 1954 р., прийнятого відносно скарг різних фірм проти федерального закону про додаткові капіталовкладення у промислову економіку. З-поміж іншого в даному рішенні відмічалося: «Сучасний економічний та соціальний порядок хоча й є прийнятним відповідно до Основного Закону, однак в жодному випадку не єдино можливим. Він тримається на підтримуваному волею законодавця економічно-та соціально-політичному рішенні, яке може бути змінено або відмінено іншим рішенням» [94]. Отже, органи державної влади Німеччини, у разі виявлення неефективності політики соціальної ринкової економіки, завжди можуть змінити курс внутрішньоекономічного розвитку країни. Хоча відразу слід зазначити, що в ОЗ ФРН закладено ряд інструментів, які не дозволять їм обрати такі «екстремальні» типи економічних систем як абсолютно вільна ринкова чи командно-адміністративна. Зокрема, запровадженню в Німеччині суворої державної регламентації економічних відносин заважатиме ст. 2 ОЗ ФРН [95], яка встановлює право кожного на вільний розвиток своєї особистості; його ст. 9, що запроваджує право на створення союзів та товариств, а також стст. 11, 12, та 14 ОЗ ФРН перша з яких надає кожному німцю свободу пересування, друга ж наділяє його правом вільно обирати професію, місце роботи та навчання. Також ст. 14 ОЗ ФРН регулює питання приватної власності, а отже вона є основою запровадження в Німеччині саме ринкових засад, а не тотального державного планування. В ній, зокрема, говориться про те, що власність і право спадкування гарантуються, а також встановлюються основи примусового відчуження власності у разі виникнення особливих суспільних потреб.

Поруч з цими статтями, в ОЗ ФРН закріплено ряд норм, які, в свою чергу, стримують можливість запровадження в державі вільної ринкової економіки. Серед них, передусім слід назвати стст. 20, 28 та п. 3 ст. 9 ОЗ ФРН, перші дві з яких декларують те, що основою конституційного устрою ФРН загалом та її земель зокрема є принцип соціальної держави. Третя стаття гарантує німецьким громадянам право створювати об’єднання для охорони й покращення умов праці, а також економічних умов.

Водночас, у зв’язку з тим, що ні ОЗ ФРН, ні будь-який інший нормативно-правовий акт ФРН не закріпили основ її економічного устрою, виникає запитання, на яких же правових підставах теорія соціальної ринкової економіки втілювалася в економічну систему Німеччини? Відповідь на дане запитання буде незвичайно важливою для українських політиків, правознавців й економістів, оскільки завдання побудови економічної системи Німеччини на основі теорії соціальної ринкової економіки та план практичної реалізації цього задуму передбачався не у законодавчому акті, а у передвиборчій програмі однієї із німецьких політичних партій, а саме: Християнсько-демократичного союзу (ХДС). Передвиборча програма ХДС мала назву «Дюссельдорфські керівні принципи» від 15. 07. 1949 р., і в ній, зокрема, відмічалося: «Після війни економічне та соціальне життя німецького народу все більше і більше рухалося назустріч стану повної руйнації. 20. 06. 1948 р. (дата початку валютної реформи в західній зоні окупації – І.П.) настав переломний момент. Однак валютна реформа сама по собі не могла обумовити його настання. Вона створила тільки технічні передумови. Найбільш істотні імпульси надходили з боку практичної реалізації ринково-економічних принципів. Ці ринково-економічні принципи будуть втілені в основу німецької економічної політики через підтриману 20. 06. 1948 року ХДС та ХСС «соціальну ринкову економіку»»[96]. Перемога ХДС на перших після закінчення Другої світової війни парламентських виборах дозволила їй орієнтувати діяльність уряду на побудову в Німеччині соціальної ринкової економіки. При цьому, під соціальною ринковою економікою партія розуміла «промислову економіку, стримувану в соціальних інтересах, в якій робота вільної і старанної людини упорядкована, а максимум економічної користі та соціальної справедливості надається всім» [96]. Для практичного здійснення цієї програми передбачалося вчинення 16 заходів. Однак відразу слід сказати, що в ТКН ще в момент його створення були закладені норми, які сьогодні відповідають потребам соціальної ринкової економіки, наприклад, в ст. 62 ТКН встановлюється, що комерсант зобов’язаний так обладнати та утримувати службові приміщення і обладнання, і так врегулювати ведення справ й робочий час, щоб, наскільки це дозволяє характер підприємства, захистити торгового службовця від ризику для його здоров’я та забезпечити дотримання добрих звичаїв та правил пристойності. Водночас, якщо торговий службовець проживає у будинку комерсанта, на останнього покладається обов’язок вжити таких заходів відносно обладнання житла та спального приміщення, харчування, а також робочого часу і часу відпочинку, які необхідні виходячи із стану здоров’я, моралі та віросповідання службовця [97].

Серед заходів, передбачених «Дюссельдорфськими керівними принципами», передусім варто звернути увагу на заходи, скеровані на боротьбу з монополіями та на захист добросовісної конкуренції. В цих Керівних принципах, зокрема, зазначалося, що партія прагне «законодавчо захистити добросовісну конкуренцію, а монополії та носіїв ринково-економічної сили підпорядкувати інституційно організованому, незалежному та заснованому тільки на законі контролюючому органу»[96]. До цього варто додати, що питання боротьби з монополіями передбачалися вже в Потсдамському договорі 1945 р., в якому, зокрема говорилось, що «в найкоротший строк німецька економіка має бути децентралізована з метою знищення існуючої надмірної концентрації економічної сили, представленої особливо у формі картелів, синдикатів, трестів та інших монополістичних угод [98]. Саме на виконання цього припису Потсдамського договору уряд Німеччини розробив прийнятий у 1957 р. Федеральний Закон «Проти обмеження конкуренції» [99], який встановлював заходи боротьби із монополістичною діяльністю й набув чинності у 1958 р. Цей закон «містив принцип заборони (йдеться про заборону будь-яких монопольних об’єднань – І.П.), але передбачав численні виключні випадки і відмовлявся від превентивного контролю за злиттям підприємств, який було передбачено у проекті закону» [91, S. 65]. На сьогодні даний закон (хоча із численними змінами та доповненнями), разом із рядом інших законів, прийнятих у ФРН з питань антимонопольного права, перелік яких дається, наприклад, в роботі А. Жалінського, А. Рьорихт «Введение в немецкое право» [100, С. 454-455], служить основою захисту прозорого конкурентного середовища в Німеччині. Разом з цим, окрім Федерального Закону «Проти обмеження конкуренції» створенню нормального конкурентного середовища на ринку в Німеччині служить також Федеральний Закон «Проти недобросовісної конкуренції» [101], який в своїй першій редакції набув чинності ще в 1896 р., однак за час свого існування зазнав значних змін. На думку фахівців, цей закон «виходить з інтегрованої моделі рівноправного захисту конкуруючих суб’єктів, споживачів та громадськості» [102, S. 48]. Він забороняє недобросовісні економічні дії, якщо вони можуть істотно порушити інтереси конкурентів, споживачів чи інших учасників ринку та встановлює міри відповідальності за порушення цієї заборони.

Однак добросовісність конкуренції в торговельному обігу забезпечується не лише приписами названих законів. Особливі способи захисту комерсанта від ушкодження його конкурентоспроможності передбачаються також сучасним ТКН. Мова йде, зокрема, про заборону особам, які перебувають у трудових відносинах з комерсантом займатися діяльністю, яка може зашкодити комерційним інтересам торговця, зокрема, обмежити його конкурентоспроможність. В ТКН встановлено два види такої заборони: законодавча та договірна. Сутність першої полягає в тому, що в вищеназваному кодексі чітко закріплено правило про те, що вказані працівники не мають права без дозволу комерсанта вести власний торговельний промисел або укладати на власну користь чи користь третіх осіб угоди в такій області торгівлі, в якій комерсант здійснює свою підприємницьку діяльність (ст. 60-61 ТКН) [103]. Договірна заборона працівникові діяти на користь конкурентів комерсанта дещо відрізняється від законодавчої. По-перше, тут присутнє волевиявлення обох сторін – між працівником і комерсантом укладається спеціальна угода, по-друге, ця заборона має дещо інший зміст, оскільки тепер мова йде про обмеження промислової діяльності працівника протягом певного часу після закінчення своєї роботи у комерсанта, і, по-третє, це обмеження містить вимогу матеріального відшкодування, оскільки комерсант зобов’язується сплачувати працівникові так звану плату за утримання від конкурентних дій (ст.ст. 74-82а ТКН) [104, С. 216]. Отже, в результаті застосування заборон такого типу, торговець має бути захищеним від недобросовісного використання його комерційної інформації найманими працівниками.

Наступним важливим для правового регулювання торговельних відносин заходом, вчинення якого передбачалося в «Дюссельдорфських керівних принципах», було створення умов для вільного ціноутворення. Ринкова економіка могла бути ефективною лише тоді, коли ціна на товари і послуги встановлювалися у відповідності до співвідношення попиту і пропозиції на них, а не диктувалися державою чи штучно коригувалися підприємцями. Першим же кроком уряду ФРН, вжитим в сфері цінової політики, було введення до Федерального Закону «Проти обмеження конкуренції» заборони встановлення суб’єктами господарювання єдиних картельних цін на певний вид товару (ст.ст. 15, 16  цього Закону) [99]. На сьогодні, дані статті є відміненими, однак це не означає що заборона встановлювати єдині картельні ціни також є не чинною, оскільки вона стала складовою частиною більш загальної заборони, висловленої в ст. 1 Закону «Проти обмеження конкуренції» [99]. Мова йде про заборону конкуруючим підприємствам співробітничати в цілях монополізації ринку. Таким чином, підприємці Німеччини вже більше не мали можливості вживати спільні заходи для штучного підвищення, зниження чи «замороження» цін, вони вимушені формувати вартість товару виходячи з законів ринку, хоча певні виключення з цього правила законодавством Німеччини все ж таки передбачені й розглянуті в статті І. М. Проценко «Цінова політика ФРН та права комерсантів у сфері ціноутворення» [105, C. 397]. Окрім цього, підприємці повинні враховувати також і приписи правових актів, прийнятих з питань ціноутворення, зокрема Федерального Закону «Про подальше спрощення економічного кримінального права» від 1954 р. [106], який, наприклад, встановлює, що особа, яка навмисно або необережно порушує правові приписи про ціни, про різницю цін, про націнки та знижки та про інші заходи, які вживаються з метою ціноутворення чи охорони цін має сплатити штраф у розмірі не більше 25000 євро. Такий же розмір штрафу передбачається за навмисне чи необережне підвищення цін на життєво необхідні товари та послуги (ст. 4).

Однак держава, на відміну від підприємців, продовжує володіти компетенцією по запровадженню фіксованих, граничних або рекомендованих цін на певні види товарів. «Утворення цін верховною владою, особливо встановлення мінімальних, максимальних та фіксованих цін, виконує функцію управління економікою» [91, S. 218]. Загалом, функція по ціноутворенню реалізується державною владою ФРН лише у виняткових випадках, передбачених законами ФРН або нормативними актами ЄС. Наприклад, органи державної влади беруть участь у процесі формування цін на електроенергію відповідно до ст. 39 Федерального Закону «Про постачання електроенергії та газу» від 2005 р. (діє із змінами) [107]. Також в Німеччині зберігає свою чинність один нормативний акт, який дозволяє коригувати ціни органам виконавчої влади в оперативному порядку (без прийняття відповідних законів). Мова йде про «Перехідний закон про ціноутворення та контроль над цінами» від 1948 р. [108] (Закон «Про ціни»), що передав функції по загальнодержавному ціноутворенню Міністру економіки ФРН, який, відповідно до ст. 2 Закону «Про ціни», шляхом видання розпоряджень і постанов, може встановлювати чи схвалювати розмір цін, розмір плати за найом, оренду та прокат, розмір мит та інших відшкодувань (окрім заробітної платні) за будь-які товари і послуги, якщо тільки дані відшкодування мали запроваджуватися на територіях двох і більше земель Німеччини. Також дана посадова особа могла в аналогічний спосіб підтримувати існуючий в державі рівень цін. Однак, даний закон не надає вищезгаданим органам влади абсолютну свободу в сфері ціноутворення. Адже, в ст. 1 цього закону відмічається, що принципи цінової політики держави визначає Бундестаг ФРН, а отже, виконавча влада повинна будувати свою діяльність виходячи з даних принципів. Окрім цього, в цій статті передбачається, що зміна органами влади цін на товари і послуги, якщо дані дії істотним чином впливають на загальну систему цін, і особливо на рівень життя населення, обов’язково має бути схвалена Бундестагом, а отже органи виконавчої влади ФРН не є абсолютно вільними в справі ціноутворення, вони можуть вдаватися до оперативних дій лише тоді, коли існує потреба усунути існуючі на ринку очевидні недоліки (ст. 1.).

Німецькі вчені (Р. Ваймар, П. Шіміковскі) також не вбачають в компетенції органів влади ФРН ніякої загрози свободі ціноутворенню. Зокрема, вони зазначають з цього приводу наступне: «Звичайно § 2 Закону «Про ціни» не може служити основою для широкого заміщення свободи цін державним ціноутворенням і разом з цим для знищення однієї із основних опор свободи договору і економічної діяльності. Цей припис лише уповноважує до видачі розпоряджень і постанов про ціни, які повинні захищати систему цін від серйозних порушень» [91, S. 219]. Підтвердженням цієї думки є рішення Конституційного суду ФРН від 12. 11. 1958 р. [109], прийнятого в справі про відповідність «Перехідного закону про ціноутворення та контроль над цінами» положенням ОЗ ФРН. В ньому, зокрема, підкреслювалося: «§ 2 Закону «Про ціни» уповноважує лише на заходи, які повинні захистити від небезпеки та серйозних ушкоджень загальний стан цін, та які надаються особливим областям економічного життя на користь суспільного блага; при використанні повноважень необхідно керуватися принципом відповідності мети заходам» (Розділ С VII Рішення) [109]. Разом з цим, сучасні науковці зазначають, що «так Закон «Про ціни» має сьогодні вузькі рамки застосування» [110, S. 701].

Сучасний ТКН не регулює процедуру встановлення комерсантом ціни на товари та послуги, хіба що низка статей даного нормативного акту є побічно пов’язаними з даним питанням. Так, наприклад, при регламентації договору перевезення вантажу, договору транспортної експедиції та договору зберігання на складі ТКН встановлює, що відправник товару в договорі перевезення і в договорі експедиції та поклажодавець в договорі зберігання зобов’язані сплатити контрагентам узгоджену плату за надані послуги (ч. 2 ст. 407, ч. 2 ст. 453 , ч. 2 ст. 467 ТКН) [103]. Пов’язаною із питаннями ціни є також ст. 386 ТКН [103], яка визначає наслідки продажу комісіонером товару по ціні нижчій за встановлену. Окрім цього, ряд статей ТКН торкаються процедури виплати винагороди за вищезгаданими договорами, зокрема, ст.ст. 420-421 [103] даного нормативного акту передбачають правила виплати винагороди за перевезення вантажу, а ст. 456 [103] визначає строк виплати винагороди за договором експедиції. Отже, німецький законодавець, втілив в ТКН одну з основних засад ринкової економіки – свободу ціноутворення, відповідно до якої комерсанти в питаннях формування ціни повинні керуватися законами ринку та домовленостями із партнерами (щоправда враховуючи при цьому вищенаведене законодавство ФРН про ціни).

Поруч з цим інші джерела торговельного права Німеччини, виходячи з прагнення захистити соціальну сферу від раптового підвищення ціни на товари чи послуги, передбачають деякі обмеження свободи комерсанта в сфері ціноутворення. Зокрема, п. 1 ст. 309 ЦКН [111] забороняє в типових формах договорів, які комерсант планує укладати з фізичними особами, включати умову про підвищення винагороди за товари чи послуги, які повинні бути передані чи надані даним особам протягом чотирьох місяців після укладення договору. Водночас, згідно ст. 310 ЦКН [111], якщо такий договір укладатиметься з підприємцем (в тому числі і з комерсантом), тоді правила ст. 309 ЦКН не застосовуються. Отже, фізична особа, яка, купує, приміром, меблі, що мають бути виготовлені та доставлені їй протягом чотирьох місяців з дня укладення договору, застрахована від підвищення продавцем-комерсантом ціни на них. У разі ж виникнення подібних відносин з підприємцями продавець може піднімати ціну на товари, якщо це відповідатиме його інтересам.



Слід додати, що дані норми з’явилися в ЦКН зовсім недавно – в 2002 році в ході проведення реформи зобов’язального права, яка базувалась на Федеральному Законі «Про модернізацію зобов’язального права» від 26.11.2001 р. (набув чинності 01.01.2002 року) [112]. До моменту проведення реформи подібні приписи містилися в Федеральному Законі «Про регулювання права загальних умов угод» від 1977 р., який було прийнято саме під впливом політики соціальної ринкової економіки, оскільки він намагався захистити права споживачів, які вступають в договірні зобов’язання з обізнаними в сфері бізнесу особами. Сьогодні він вже не діє і є фактично інтегрованим до ЦКН. Необхідність існування такого закону була обумовлена тим, що в комерційній практиці Німеччини все більш поширеними ставали типові форми договорів, які, як відомо, з одного боку, є зручним інструментом прискорення ділових відносин (а отже відповідають вимогам ринку), однак з іншого  способом примушення контрагентів до укладення договорів на невигідних умовах (у зв’язку з чим фізичні особи, необізнані у сфері бізнесу можуть понести зайві витрати). Професор В. Бергман також звернув увагу на позитивні та негативні риси типових форм договорів: «… використання стандартних текстів договорів дозволило в ході здійснення комерційної діяльності в спрощеному порядку враховувати особливості конкретного типу угоди, виключати можливі сумніви при тлумаченні законодавчих положень і заповнити існуючи прогалини. Тим самим відпала необхідність у витраті часу на обговорення всіх деталей договору … Інший результат подібної практики пов'язаний з ще однією немаловажною перевагою на стороні підприємця: стало легше реалізувати прагнення підприємця перекласти власний комерційний ризик на бік клієнта» [113, С. 23]. Враховуючи дані обставини законодавець вдався до правового регулювання змісту та порядку укладання типових договорів, яке б повинно було захистити становище споживача в разі підписання ним типової форми договору. «Основною метою Закону … є обмеження користувача (йдеться про користувача загальних умов угоди, тобто про особу, що склала типовий договір – І.П.) в можливості недобросовісного включення до типового договору умов, які є явно обтяжуючими для іншої сторони» [113, С. 34]. Отже, законодавець, не забороняючи складати типові форми договорів, встановив певні обмеження в свободі формулювання комерсантами змісту таких договорів, захистивши цим права звичайного споживача від можливих зловживань з боку користувачів загальних умов угоди і тим самим реалізував на практиці теорію соціальної ринкової економіки. Окрім цього, сучасний ЦКН містить ще ряд приписів, націлених на захист споживача від несправедливих цін, зокрема, від лихварства. Це, зокрема, виходить із ст. 138 ЦКН [111], яка встановлює нікчемність правочину, за яким одна особа, користуючись складним становищем, легковажністю чи відсутністю досвіду іншої особи, взамін яких-небудь послуг обумовлює чи змушує надати собі або третій особі майнову вигоду, розміри якої настільки перевищують цінність послуг, що вигода за даних обставин справи є явно невідповідною послугам. Варто додати, що про окремі аспекти впливу політики соціальної ринкової економіки йдеться також в роботі Проценко І. М. «Становлення комплексного регулювання економічних правовідносин у рамках Європейського Союзу (на прикладі Німеччини)» [114, С. 358-361].

Повертаючись до «Дюссельдорфських керівних принципів», варто згадати пункти, присвячені побудові зовнішньоторговельної політики Німеччини, які хоча ще не чітко визначали економічну основу, на якій мала формуватися дана політика: на підвалинах протекціонізму чи лібералізму. Зокрема, з приводу зовнішньоторговельної політики там було лише зазначено, що ХДС прагне усіма можливими способами сприяти розвитку зовнішній торгівлі (п. 14) [96] та прагне в інтересах забезпечення конкурентоспроможності німецьких товарів на світових ринках скорити рівень німецьких цін (п. 6) [96]. Дещо більш конкретною в даному питанні була подальша програма ХДС – Гамбурзька програма 1953 р., в якій окрім загальної декларації про те, що «всі зусилля мають бути спрямовані на збільшення частки Німеччини у світовій торгівлі. Експортні ризики мають бути прийнятними. Після скасування останніх перешкод, ми пред’являтимемо особливі вимоги до мореплавства» [115], закріплювалося вже більш конкретні кроки, які уряд ХДС збирався вживати в сфері зовнішньої торгівлі, а саме брати участь в економічній інтеграції Європи і докладатиме зусиль до створення в рамках Європи спільного ринку. «Політичне та економічне об’єднання Європи мусять йти «рука в руку». На місце національно-державних окремих економік, що схильні до взаємної ізоляції та обмеження обміну товарами, має прийти єдиний європейський ринок, в умовах якого можна вільно розвивати продуктивні сили та гарантувати добробут народів» [115] – зазначалося в документі з цього приводу. Отже, в Гамбурзькій програмі ХДС було чітко визначено напрямок, в якому Німеччина збиралася рухатися у відносинах з країнами Західної Європи, але питання економічного співробітництва з іншими регіонами планети залишилося поза увагою в названому документі.

Першим нормативно-правовим актом, в якому Німеччина чітко визначила основу для побудови економічних відносин з усіма країнами світу став Федеральний Закон ФРН «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 28.04.1961 р. [116], який на відміну від українського Закону з аналогічною назвою, був покликаний закласти підвалини для міжнародних економічних відносин Німеччини, серед яких – свобода економічного обігу (ст. 1). Однак, не зважаючи на даний припис Закону, Німеччина, в силу зобов’язань, взятих на себе у зв’язку із членством в ЄС, не є повністю самостійною у організації вільного економічного обігу як з країнами-членами ЄС (оскільки рамках Союзу створений єдиний економічний та валютний простір), так і з третіми країнами, співробітництво з якими будується самим ЄС виходячи із засад Спільної торговельної політики, які, наприклад докладно вивчені плеядою українських вчених, фахівців з права ЄС й основи яких викладені в підручнику, підготовленому за заг. ред. В. І. Муравйова «Європейське право: право Європейського союзу» [117, С. 77-123]. Окремо варто зазначити, що створений в рамках ЄС спільний ринок потребував і потребує створення в державах-членах ЄС єдиного правового регулювання всіх питань, пов’язаних із функціонуванням цього ринку. Так, це прагнення стало одним із поштовхів до прийняття в Німеччині Федерального Закону «Про модернізацію зобов’язального права»[112], яким також було заповнено ряд прогалин в ньому. Правовою підставою для розробки даного закону стала низка Директив Європейського Парламенту та Ради ЄС, а саме: Директива 1999/44/EG (окремі аспекти споживчих товарів), Директива 2000/35/EG (заходи боротьби з простроченням оплати в діловому обігу); ст. 10, 11 та 18 Директива 2000/31/EG (електронний обіг), Директива 1998/27/EG (судові заборони для захисту інтересів споживачів). «Норми Цивільного кодексу Німеччини в значній мірі були змінені у зв’язку з реалізацією в межах ЄС політики вільного пересування товарів та надання послуг; в право компаній було внесено ряд змін з питань створення акціонерних товариств, змісту їх статутів, злиття та роз’єднання АТ (акціонерних товариств – І. П.), захисту їх капіталу та з питань опублікування записів про компанії в торговельному реєстрі, складання балансів товариств та їх перевірки; в страховому праві для вільного розміщення філій на територіях держав-учасниць ЄС було узгоджено правові норми щодо страхового нагляду; фінансове право та право цінних паперів притерпіло ряд змін, пов’язаних із політикою вільного руху капіталу; в податковому праві були гармонізовані приписи щодо податків з обігу, тощо» [118].

Під процедуру гармонізації підпали і приписи торговельного права Німеччини. Так, ТКН насамперед зазнав змін, пов’язаних з політикою ЄC в сфері встановлення єдиної фінансової звітності господарських товариств, страхових товариств, об’єднань товариств та банків, а також специфіки її перевірки; в сфері соціального захисту торговельних представників, торговельних дилерів та осіб, що купили франшизу; з питань правових наслідків неправильної публікації даних в торговельному реєстрі. Поруч з цим слід мати на увазі, що не тільки норми вищезгаданого кодексу зазнали змін відповідно до права ЄС. Наслідки гармонізації норм торгового права в межах ЄС досліджені також в роботі І. М. Проценко «Правова гармонізація як спосіб формування норм правового регулювання торговельних відносин Німечини» [119, С. 40]. В результаті зміст німецького правового регулювання з усіх вищеназваних питань є аналогічним тому, що діє в решті країн ЄС. Це знову ж таки повертає торговельному праву його універсальність. До речі, в ЄС висувалася пропозиція створити єдиний торговельний кодекс, однак вона поки що не знайшла належної підтримки [120, С. 317-319].

Отже, попри задекларовану в ст. 1 Федерального Закону ФРН «Про зовнішньоекономічну діяльність» свободу економічного обороту, Німеччина будувала й продовжує будувати свої міжнародні торговельні відносини із врахуванням економічних правил ЄС, й, зокрема, тих обмежень зовнішньої торгівлі, які встановлюються даним утворенням для стабілізації внутрішнього ринку. У зв’язку з цим, свобода торговельного обороту між ФРН та третіми країнами більшою мірою залежить від політики ЄС, ніж від волі держави.

Поруч з цим, Німеччина, рухаючись в руслі власного та євросоюзівського прагнення лібералізувати зовнішню торгівлю, приєдналася до ряду міжнародно-правових актів, метою яких є створення уніфікованого правового регулювання торговельних відносин в світі, що, безумовно, сприяє лібералізації міжнародних комерційних відносин та, окрім цього, повертає торговельному праву його основоположну рису – інтернаціональність. Серед таких актів перш за все слід назвати Конвенцію ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів 1980 р. Окремі науковці (Д. Райніке, К. Тідтке) назвали дану конвенцію світовою, зазначивши таке: «тим часом до Віденської Конвенції ООН приєдналося більш ніж 40 держав; в тому числі найважливіші торговельні партнери Федеративної Республіки. Вона стала світовим правом» [121, S. 982]. Звичайно, позиція вчених в цьому питанні є перебільшеною, однак даний правовий акт дійсно має значну кількість учасників, а отже його норми створюють інтернаціональне правове регулювання в сфері купівлі-продажу товарів. Поруч з цим варто наголосити на ще одному результаті приєднання Німеччини до багатосторонніх міжнародних договорів, подібних до вищезгаданої Конвенції. На думку окремих німецьких вчених вони зменшують роль ТКН у регулюванні комерційних відносин. Таку позицію відстоює, зокрема, К. Шмідт, який пише: «Розпад кодифікованого торговельного права по численним окремим законам зі свого боку частково знаходиться у зв’язку з подальшою основою для зменшення значення ТКН, тобто з посилюючимся перекладанням акцентів торговельного права на міжнародне єдине право та на супранаціональне право» [122, S. 19]. Цю думку автор обґрунтовує тим фактом, що в області правового регулювання міжнародних транспортних перевезень ТКН вже не є основним джерелом права, поступившись своїм місцем численним міжнародно-правовим актам, прийнятим з даного питання. Подібне міркування висловив й П. Бюлов, який, зокрема, написав: «Втім торговельне право завдяки інтернаціоналізації торговельних угод, особливо в сфері транспортного права, нашаровується, … на Конвенцію про договір міжнародного автомобільного перевезення вантажів, а також на Конвенцію ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів чи Модельні закони, на зразок Конвенції ЮНСІТРАЛ про міжнародні переказні векселі і міжнародні прості векселі» [123, S. 4]. Як бачимо, вчений хоча прямо й не говорив про зменшення ролі ТКН, однак зрозуміло, що в зв’язку з посиленням значення міжнародно-правових актів в регулюванні торговельних відносин, цей нормативний акт може втратити своє центральне місце в даній області. Отже, вплив політики лібералізації міжнародної торгівлі на внутрішньонаціональне торговельне право Німеччини має подвійний характер: з одного боку, він повертає даній галузі права таку її основоположну рису, як інтернаціональність, з іншого боку, він може обумовити зменшення ролі центрального нормативного акту торговельного права – ТКН.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   13


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал