Національна академія наук україни інститут держави І права ім. В. М. Корецького



Сторінка3/13
Дата конвертації10.03.2017
Розмір2.78 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13

1.2 Загальна характеристика правового регулювання торговельних відносин у Західній Європі в часи Середньовіччя
Починаючи з ХІ ст. на теренах Західної Європи сформувалася інтенсивно функціонуюча система торговельних зв’язків та відносин, що поставило питання про запровадження відповідної системи правової регламентації. В тодішніх писаних джерелах права необхідні правові норми були відсутні, римське право – майже забуте, а сильна монархічна влада, яка б змогла ввести у вжиток потрібні правові приписи – ще не сформована. Тому учасники торговельних відносин, на основі власної практики, самотужки розробляли необхідні їм норми. В результаті вони створили цілу систему торговельних звичаїв, які згодом, у сукупності з приписами, взятими з інших галузей права права, викристалізувалися в самостійну систему норм — jus mercatorum (право купців) [27, С. 428-429]. Отже, однією з причин формування jus mercatorum виступала, безумовно, відсутність у середньовічних європейських держав та міських союзів єдиної, внутрішньо вивіреної системи правових норм, що охопила б своїм регулюванням новітні торговельні відносини. Як відмітив, Г. Дж. Берман: «ні нововідкрите римське цивільне право, ні ледь живе римське звичаєве право, включаючи jus gentium, були не взмозі вирішити ті внутрішні та міжнародні торгові проблеми, що виникли в Західній Європі в кінці ХІ-ХІІ ст.» [12, С. 321].

Серед історичних причин формування jus mercatorum, як окремої галузі права, перш за все необхідно назвати специфіку суспільного устрою часів Середньовіччя. Адже, поділ суспільства на замкнуті стани вимагав створення для кожного з них особливого правового регулювання, яке б відображало їх роль та становище у суспільстві. Тому в цей період поділ правових норм на галузі відбувався виходячи не з предмету регулювання, а з того, відносини якого стану вони регламентували. Наприклад, в праві Німеччини можна було виокремити ленне, земське, міське, канонічне право, кожне з яких, «регулювали одні і ті ж відносини (поземельні, майнові, шлюбно-сімейні, спадкові) по-різному, залежно від станової приналежності суб’єкта права...» [7, С. 319]. За таких умов зовсім не дивно, що купецький стан (який, як показано вище, володів великою силою в суспільстві) мав власне право, що одержало відповідну назву – jus mercatorum, тобто право купців. Англійський вчений Г. Дж. Берман з цього приводу також відмітив, що «нова сукупність торгового права була розроблена для задоволення потреб передусім цього нового купецького стану. ... Виникнення стану купців було необхідною передумовою розвитку нового торговельного права» [12, С. 316].

Отже, формування окремої галузі права не можна розглядати як неодмінно необхідну для організації та функціонування торговельних відносин умову, оскільки з самого початку торговельне право виникло не в силу специфічних потреб торговельного обороту, а, по-перше, в силу середньовічних традицій суспільного устрою і по-друге, у зв’язку з відсутністю правового регулювання, яке б задовольняло зростаючий торговельний обіг. Справедливість даного висновку підтверджується аналогічними міркуваннями різних вчених-дослідників. Приміром, ще наприкінці ХІХ ст. німецький правознавець В. Ендеманн писав: ”Згідно з правовою ідеєю минулого, право взагалі й також право обороту мало бути єдиним для всіх. Якщо все ж таки виділити частину економічної діяльності і створити для цих відносин спеціальне право торгівлі, то своєрідність торговельних відносини не зможе взяти з цього ні достатніх внутрішніх підстав, ні чітких меж. Існування особливого права торгівлі можна обґрунтувати лише виходячи з історичного розвитку економічних і соціальних умов та через обумовлені цим правові положення” [28, S. 7]. Про це також йшлося у І. М. Проценко «Становлення правового регулювання торгівлі в Західній Європі в умовах Середньовіччя» [29, С. 213].

Переходячи до змісту та структури jus mercatorum відразу слід відмітити, що його можна було охарактеризувати як комплексну систему норм, оскільки як зазначив В. А. Удінцев: «зміст середньовічних статутів, а разом з тим купецького права (jus mercatorum), стосується всіх сторін міського життя, організації автономного правління, суда, поліції, злочинів та приватноправових відносин» [30, С. 53]. Таким чином, jus mercatorum об’єднувало в своїх межах юридично різнорідний правовий матеріал, частину якого можна було закріпити в сфері приватного права (зокрема, в цивільному праві), а частину – в сфері публічного права (а саме, в кримінальному (поліцейському) та адміністративному праві).

Водночас, з даного висновку можна вивести ряд особливих засад правового регулювання торговельних відносин. Одна з них полягає в тому, що не зважаючи на скерованість jus mercatorum на регламентацію виключно купецьких відносин, воно активно взаємодіяло з іншими галузями права і було завжди готовим запозичити у них необхідні для належного врегулювання торговельних відносин норми. Цьому до речі сприяли певні історичні фактори. А саме те, що, по-перше, в ХІ ст. на території Європи торгівля не виникла, а відродилася, і почався цей процес на території Італії, що призвело до відновлення норм, розроблених римським правом, по-друге, в комерційних відносинах, окрім купців, брали участь й інші особи, які, будучи зацікавленими в ефективності торговельного обороту, також займалися розробкою відповідних норм (наприклад, міські жителі, церква) і по-третє, в інших галузях права вже існували норми, що могли бути використані jus mercatorum (наприклад, норми міського приватного чи ярмарочного права). У зв’язку з цим можна стверджувати, що jus mercatorum не можна сприймати як згусток новітніх, прогресивних засад, принципів та норм, розроблених виключно купцями спеціально для регулювання торгівлі. Сама його сутність, як спеціального права, що повинно забезпечити належну регламентацію торговельних відносин, сформувалася дійсно в цей період під тиском потреб торговельного обороту, але за своїм змістом jus mercatorum не було повністю оригінальним і запозичувало в інших галузях права необхідні норми. Як відмітив, приміром, Г. Дж. Берман: «Наше твердження, що основні поняття та інститути західного торговельного права нового часу сформувалися в період кінця ХІ-ХІІ ст., зовсім не означає ігнорування того факту, що творці цих понять та інститутів були в боргу перед римським правом в тому вигляді, в якому воно відобразилося в заново відритих текстах Юстиніана. ... Воно (торговельне право — І.П.) існувало окремо від церковного, феодального, маноріального, міського та королівського, хоча й мало особливо тісні зв’язки з міським та з церковним правом» [12, С. 321-322].

Додатково варто зазначити, що в даний період норми публічного характеру розроблялися переважно купцями (а отже, безпосередньо торговельним оборотом), норми ж приватні jus mercatorum запозичував з інших систем норм, сформованих під впливом загального цивільного обороту (цивільного, ярмаркового, міського права). Як відмітив, наприклад, В. А. Удінцев: «...найважливішу та найістотнішу частину середньовічних міських та купецьких статутів складали норми поліцейського характеру. Вони – головна та переважна тема праворозвитку в сфері торгівлі ... Інша, важлива для нас частина змісту статутів – приватне право – занадто бідна, якщо прив’язувати її до купецьких статутів. Але вона ж виявиться багатою та у вищій мірі розвиненою, якщо вивести її з вузької області торгівлі та спостерігати протягом всього нового міського обороту» [30, С. 58].

Справедливість зроблених В. А. Удінцевим висновків підтверджувалася міркуваннями ряду інших вчених. Наприклад, Г. Міттайс, описуючи процес зростання міст та внутрішнього ринку, відмітив: „Ринок – це закритий (замкнутий) організм, який потребував керівного регулювання. Тому заборонялася скупка та продаж перед воротами, контролювалися ціна, маса та вага, міський маклер сприяв та забезпечував виконання, повернення та забезпечення прав, що гарантувало безперешкодний оборот ринкових операцій; тут лежала основа багатьох правил нашого торговельного права” [31, S. 208].

Факт формування торговельним оборотом публічно-правових норм підтверджувався й змістом джерел jus mercatorum, зокрема статутів купецьких гільдій, в яких основна увага приділялася питанням так званого публічного торговельного права, а саме: правилам щодо місця торгівлі, щодо якості та кількості товарів, одиниць їх вимірювання, щодо статусу торговця та його відповідальності. Гільдія не брала на себе обов’язок захищати купців, що не входять до її складу; під час спільних свят купці мали притримуватися ряду правил, запроваджених цим документом, а в разі їх порушення слід було сплачувати штраф [31, С. 382-384].

Таким чином, сам торговельний обіг, який потребував міцних, організованих купецьких гільдій та захисту від іноземної конкуренції та інших перешкод (шахрайства, підробок тощо) визначав межі імперативного втручання в сферу вільної торгівлі, що на той час, за умови відсутності сильної державної влади, було найбільш могутнім регулятором відносин на ринку та найбільш надійним способом захисту комерційних інтересів торговців. Норми ж приватні запозичувалися jus mercatorum з інших галузей права, присвячених регулюванню загального міського обороту. Як відмітив В. А. Удінцев: «Той праворозвиток в області приватного права, який спостерігаємо ми в середні віки, є праворозвитком не торговим і навіть не торговим переважно, а міським взагалі» [30, С. 68]. Отже, середньовічне jus mercatorum оперувало системою приватно- та публічно-правових інструментів, що використовувалися з одного боку для сприяння розвитку вільної торгівлі, а з іншого – для стримання хаотичних її проявів.

Отже, jus mercatorum не була самодостатньою, цілком відокремленою від інших галузей права системою норм. Навпаки, виходячи з інтересів комерційного обороту воно було завжди готовим запозичити необхідні норми. Але при цьому jus mercatorum не обмежувалося системою права одного міста, союзу міст чи держави, а навпаки, завдяки притаманному для торгівлі тих часів інтернаціоналізму, охоче сприймало необхідні для регламентації даного виду економічних відносин принципи, методи та норми з інших систем права. Дана обставина обумовила формування такої властивості jus mercatorum, як універсальність, тобто можливість застосування його норм для регламентації торговельних відносин на території будь-якого міста чи держави Західної Європи. Як відмітив Г. Дж. Берман: «Починаючи з кінця ХІ століття, права та обов’язки за торговельним правом стали значно більше одноманітними і менше різнорідними, більш спільними і менше місничними» [12, С. 322], що було «надійним захистом проти обмеження в правах іноземців за місцевим правом, та й взагалі проти примх місцевих законів та звичаїв» [12, С. 328]. Далі автор відмічає: «торговельне право на заході в кінці ХІ, ХІІ та на початку ХІІІ століття набуло вигляду цілісної системи принципів, понять, норм та процедур. Різноманітні права та обов’язки, пов’язані з комерційними відносинами, стали свідомо тлумачитися як складові частини цілої сукупності права, lex mercatoria» [12, С. 328]. Г.Ф. Шершеневич з цього приводу також писав, що „торговельне право пронизане космополітичним духом» [23, С. 21-22]. Отже, характерною рисою середньовічного права купців була його універсальність, що дозволило сформувати в межах Західної Європи єдиний правовий простір для становлення та розвитку міжнародної торгівлі.

Особливий погляд на універсальність середньовічного торговельного права висловив В. М. Корецький в своїй фундаментальній праці «Очерки международного хозяйственного права». Вивчаючи особливості правового регулювання економічних відносин в часи Середньовіччя, вчений встановив, що універсальність торговельного права цього періоду мала певні особливості. Зокрема, він відмітив: «не було єдиних світових торговельних звичаїв, але звичаї, що застосовувалися в тих чи інших торговельних центрах, застосовувалися до всіх торговельних угод, що укладалися в даному центрі, незалежно від того, хто був учасником угоди – місцевий чи іноземний купець. Звичаї викристалізовувалися в найбільших вузлових пунктах міжнародної торгівлі та поширювалися в сфері торговельного впливу правотворчих центрів» [18, С. 143-144]. Отже, складається враження, що вчений стверджував, що кожний торговельний центр мав власне торговельне право, яке поширювалося на підпорядковані йому території і застосовувалося, як до власних купців, так і до іноземних. І дійсно, зростання економічної могутності надавало торговельному центру можливість відігравати провідну роль в різних сферх суспільних відносин (включаючи й правотворення) та диктувати правила поведінки підлеглим територіям. Однак виникає запитання: чи можна на основі даного висновку В. М. Корецького, стверджувати, що на території Західної Європи діяли абсолютно різні системи торговельних звичаїв, запроваджені різними економічними центрами, тобто, приміром, торговельні звичаї Ломбардської ліги, торговельні звичаї Ганзейського союзу, торговельне право різних європейських міст?

Для відповіді на це запитання перш за все слід усвідомити, що твердження вченого про відсутність за часів Середньовіччя єдиних світових торговельних звичаїв є беззаперечним. Торгівля тих часів не обмежувалася лише кордонами Західної Європи, активну участь в ній брали купці й з інших регіонів – Східної Європи, Азії. Однак в цих регіонах правове регулювання торговельних відносин формувалося незалежно від аналогічних процесів, що проходили в Західній Європі. Про єдність правового регулювання можна було говорити лише на територіях зі спільними релігійними та культурними традиціями.

Відносно ж існування різних систем торговельного права можна зазначити, що на території Західної Європи торговельні центри в часовому просторі, як правило, одночасно не існували, а змінювали один одного. Після втрати могутності їх здобутки (зокрема, першість в торгівлі та формуванні її правової регламентації) запозичувалися новими торговельними центрами, які вдосконалювали їх, пристосовуючи до новітніх потреб суспільного розвитку. Так, правове регулювання сформоване одним торговельним центром і поширене на підлеглі йому території передавалося до іншого торговельного центру. В. М. Корецький, продовжуючи свою вищенаведену думку також писав: «Ми знаємо про тривале панування торговельних звичаїв італійських міст оскільки пануванню їх звичаїв відповідало їх торговельне панування. В період та в сфері торгового панування Ганзи звичаї, що привилися в її торговельних відносинах, вона прагнула перетворити на міжнародні звичаї, обов’язкові для всіх її контрагентів. Англійське торговельне панування принесло „англізацію” міжнародних торговельних звичаїв» [18, С. 144]. Результатом цього стало формування такого явища: «Кожна країна, ледь не кожне місто, мала свій власний різновид торговельного права, однак, все це були різновиди одного і того ж роду. Керівні принципи та найважливіші правила були всюди однаковими та мали тенденцію до однаковості» [12, С. 323].

Отже, jus mercatorum оперувало системою єдиного, однакового для купців різних держав Західної Європи правового регулювання міжнародних торговельних відносин, яке, керуючись потребами торговельного обороту та специфікою середньовічних історичних умов, включало в себе норми як приватно-правового, так і публічно-правового характеру і було об’єднано в окрему галузь права.

Jus mercatorum, у регулюванні відносин між купцями спиралося на ряд принципів, зокрема: рівність учасників торговельного обігу, свобода підприємництва, еквівалентність обміну, особлива довіра між партнерами, усунення зайвого формалізму, безпека торговельного обігу, підвищена відповідальності купців, їх захищеність та можливість розв’язання спорів в судах спеціальної юрисдикції.

Якщо говорити про рівність учасників торговельного обігу, як про правовий принцип, то слід враховувати, що в закінченому вигляді він звичайно ж не був закріплений в писаних джерелах права. Даний принцип застосовувався як звичай, причому основним мотивом для його реалізації виступали потреби торговельного обороту. Водночас, виникає запитання, чи не вплинув на зміст даного принципу дух відповідного історичного періоду, коли суспільство, держава, релігія, система права та правосвідомість будувалися на засадах нерівноправності, залежності людей? Даючи відповідь на це запитання, з одного боку, можна зауважити, що говорити про рівноправність учасників торговельного обігу можна тому, що, купці належали до одного стану (як відомо, в часи Середньовіччя члени окремого стану визнавалися рівноправними між собою) і по-друге, структурною одиницею цього прошарку суспільства була гільдія, устрій якої ґрунтувався на засадах братерства. Однак з іншого боку, значно обмеженими в правах та залежними від купців були їх помічники. Якщо в часи становлення торгівлі учні комерсантів, після проходження навчання та роботи помічником могли стати членами купецького стану, то згодом, із зростанням чисельності торговців (адже торговельна діяльність часто здійснювалася цілими родовими фаміліями і членство в купецькому стані передавалося в спадок) торговельні помічники почали утискатися в правах та втрачати можливість вступити до купецького стану. «Вся економічна діяльність здійснювалася в рамках домашньої спільноти, в якій ремісник та підмайстер, селянин та його челядь, гуртовий торговець та торговий службовець створювали одне ціле. Ці життєві спільноти мали ієрархічну будову та визначалися через антитезу пан та батрак» [31, S. 220]. Але, на нашу думку, даний аспект жодним чином не відобразився на змісті принципу рівності учасників торговельних відносин, оскільки помічники торговця ніколи не були самостійними суб’єктами торгівлі і не мали права діяти в цій сфері на власний розсуд.

Водночас далеко не всі особи, які визнавалися купцями були рівноправними. Обсяг прав іноземних торговців як правило відрізнявся від обсягу прав, якими наділялися місцеві купці, причиною чого були економічні інтереси купців. Часто місцеві купці прагнули не допускати до окремих джерел доходів іноземців. Тому, в збірках міського права запроваджувалися приписи, які обмежували права чужеземців. Вони, наприклад, могли здійснювати тільки гуртову торгівлю, а більш прибутковою на той час торгівлею в роздріб займалися виключно місцеві купці. Наприклад, в Аугсбургзькій конституції, виданій в ХІІ ст. містилися такі правила: «Якщо бюргер поставить сюди оселедці, які він не зможе продати гуртом, він має право без дозволу бургграфа розпродати їх в своєму будинку по 50 штук і не менше цього. Якщо ж оселедці сюди поставлені гостем, останній повинен продати всю партію, і бургграф не вправі дозволяти йому продаж меншої кількості оселедців. Якщо бюргер доставить сюди смокву на стеблах, він повинен продати їх гуртом, якщо зможе. Коли ж він не зможе цього зробити, то з дозволу бургграфа він має право розпродати їх на ринку і ніхто не повинен йому заважати. І право бургграфа одержати (при цьому) вісім стебел з кіпи. Якщо ж гість поставить сюди смокву на стеблах, він повинен продавати їх не інакше, як кіпами» [32, С. 381]. Хоча про повне усунення іноземців з внутрішніх ринків як правило не йшлося, оскільки завжди існував попит на продукцію, не характерну для даної місцевості та потреба продавати місцеву продукцію в значній кількості.

Доречно відмітити, що бували випадки, коли іноземні купці урівнювалися в правах з місцевими купцями, а іноді ще й одержували значні привілеї. Так, приміром, в Грамоті про дружбу та взаємний правовий захист, укладеній близько 1230  р. між містами Гамбург та Любек встановлювалося, що «... наші права повинні бути і вашими правами, та навпаки; внаслідок цього ваші міські жителі та їх товари, що ввозяться до нас безперешкодно, повинні користуватися тим же миром та тією ж безпекою, якими користуються наші міські жителі з їх товарами» [33, С. 116]. Таким чином, даний нормативний акт запроваджував на територіях Гамбурга та Любека рівні умови здійснення торгівлі купцями цих міст.

Привілейоване ж становище одержували як правило ті іноземні торговці, які належали до економічно потужних міських союзів, наприклад, до Ганзи. Вище вже наводилися положення Купецької хартії Едуарда І (Carta mercatoria), якою ганзейським купцям надавалися значні переваги. В подальшому англійський король Едуард ІІ неодноразово позбавляв ганзейців їх привілеїв, однак, завдяки дипломатичній спритності, вони постійно повертали собі їх. Наприклад, в Грамоті, даній аглійським королем Едуардом ІІ німецьким купцям, що належать до складу німецького двору в Лондоні від 1317 р. йшлося про те, щоб ці купці на території всього королівства «довіку були вільними від мостового, дорожнього та міського зборів» [33, С. 120]. Таким чином, для ганзейських торговців на території Англії були створені більш сприятливі умови, ніж для місцевих купців.

Звичайно, що введення таких заходів пояснювалося економічними мотивами: купці позбавлялися певних прав не тому, що вони проживали на іншій території чи були менш заможними, а для зменшення чи взагалі усунення конкурентного тиску на певному ринку та упорядкування торговельної діяльності. Отже, дані заходи, коли вони вводилися для всіх іноземних купців, незалежно від їх основного місця проживання/місцяперебування слід сприймати як економічні механізми регулювання торгівлі, а не як обмеження принципу рівності торговельних партнерів. Сучасні держави, прагнучи збалансувати внутрішню торгівлю, вдаються майже до аналогічних дій коли запроваджують, наприклад, квотування чи ліцензування експортно-імпортних операцій. Однак, у випадку, коли пільги і привілеї запроваджувалися тільки для купців з певного регіону є прямим порушенням принципу рівноправності учасників торговельного обороту, яке нерідко призводило до запровадження аналогічних заходів у відповід. Також, часто купці утискалися в правах з релігійних мотивів. Як відмічав Г. Кьоблер «з часів Хрестових походів погіршується становище євреїв, які часто жахливо переслідувалися і позбавлялися своїх успішно здійснюваних підприємств купцями-християнами (наприклад, заборона християнами позик)» [10, S. 139], а це було серйозним обмеженням прав купців.

Поруч з можливістю на рівних засадах реалізувати права, купці повинні були мати змогу вільно виявляти свої підприємницькі здібності. За часів Середньовіччя принцип свободи підприємництва значно еволюціонував і з часом за його допомогою відбулася руйнація замкнутості купецької професії. Сприяючим фактором для становлення даного принципу безумовно було те, що за своїм соціальним статусом купці були вільними людьми. Г. Міттайс, характеризуючи стан бюргерів, до яких він відносив і осіб, що займалися торгівлею, говорив: «його ознакою, з часів розквіту міст, є свобода («міське повітря робить вільним»)» [31, S. 220]. При цьому слід відмітити, що свобода купців була абсолютно не характерним для середньовічного станового суспільства явищем, якому більш властиво наділяти таким привілеєм персон «благородних». Однак купці, хоча й не відносилися до родовитих громадян, були не лише вільними, позбавленими від феодальних повинностей особами, а й наділялися покровительством королів та князів, причиною чого, як зазначалося вище, була їх участь у фінансуванні різних заходів, що вживалися місцевою владою. Отже економічна могутність купців змушувала правлячих осіб формувати таку торговельну політику, яка б забезпечувала як їх власне благополуччя, так і процвітання купців. Як відмітив Г. Кьоблер: «Саме в них (купцях – І.П.) були особливо зацікавлені міські господарі та засновники міст, тому королі особливо охороняли купців, єпископи 11 століття надавали їм перші особливі права...» [6, S. 110]. Отже, державна влада не лише не обмежувала купців у реалізації ними власних комерційних задумів, а й створювала для цього сприятливі умови.

Зародки правового закріплення принципу свободи підприємництва можна знайти вже в джерелах ХІІ ст., зокрема, в параграфі 17 розділу ХІV «Якими є права бюргерів у місті та кожного цеха в своєму ремеслі» Аугсбургзької конституції ХІІ ст. містилося цікаве правило: «Якщо хто-небудь побажає стати крамарем, хай стає ним без будь-яких перешкод, і ніхто не може і не повинен примушувати його вести торгівлю з твердої лавки всупереч його бажанню» [33, С. 382].

Однак, все одно в часи Середньовіччя абсолютної свободи підприємництва, якою б змогла скористатися будь-яка фізична особа, не існувало. В цей період підприємництво обмежувалася і здійснювалося це, перш за все, для упорядкування торговельної діяльності та усунення конкуренції (як відомо ці ж мотиви виступали підставою для обмеження принципу рівності торговельних партнерів). Водночас додатковою причиною обмеження свободи підприємництва були специфічні потреби внутрішнього устрою гільдії – купці не бажали допускати до джерел своїх доходів не лише іноземних торговців, а й представників інших станів. Тому все частіше в джерелах торговельного права закріплювалися приписи, аналогічні параграфу 33 Статуту купців Кельна, що торгують сукном вроздріб від 1344 р. в якому говорилося, що «ніхто не має права продавати чи купувати в рядах сукно, якщо завчасно не набуде прав нашого братства» [34, С. 86]. Отже, особа вільно могла займатися підприємництвом лише після вступу до певної гільдії (в даному випадку вона називається братством). Далі цей же нормативний акт закріплює правила вступу до братства роздрібних торговців сукном, які є надзвичайно складними, що говорить про те, що замкнутість купецького стану поступово зростала паралельно із підвищенням популярності цієї професії. Однак згодом купці усвідомлять неефективність та шкідливість їх об’єднання в окремі гільдії та зроблять купецьку професію відкритою для всіх. А поки що прагнення захистити внутрішні інтереси братства значно утискали можливість проявити свої підприємницькі здібності не лише представниками інших станів, а й самими купцями. Уявімо наскільки негативними могли бути, зокрема, такі правила вищенаведеного Статуту: членам гільдії заборонялося брати гроші у людини, яка не входила до складу братства з метою зробити його учасником в своїх прибутках та витратах (параграф 43); два компаньйони могли мати лише одну лавку (параграф 44); цікавим є й наступне правило: «ми підтверджуємо те, що завжди дотримувалися в силу споконвічного звичаю та права: якщо будь-який брат має дві лавки, одна проти іншої, то він зобов’язується одну з них закрити» [34, С. 87]. Отже, як видно, намагаючись усунути конкуренцію, купецькі гільдії значно утискали свободу купців вільно реалізувати свої підприємницькі здібності.

Водночас, багато правил, закріплених в джерелах купецького права скеровувалися на створення безпечних умов для здійснення торговельної діяльності. Купці завжди розуміли, що безпека, прозорість умов торгівлі є основою її успішності. Однак досягти повної безпеки та прозорості торгівлі можливо було лише шляхом вжиття комплексних заходів: звичайно, перш за все, необхідно було боротися з піратськими та розбійницькими нападами і це завдання брали на себе купецькі гільдії, міста, союзи міст. По-друге, необхідно було боротися з крадіжками та недобросовістністю самих купців. Тривалий час вважалося, що ефективним способом боротьби з цими вадами є укладення угод в присутності свідків та в супроводженні клятв і вчиненні інших символічних дій, а також суворі кримінальні покарання. Наприклад, «Саксонське зерцало» містить дуже багато посилань на різні дії «обрядового» характеру, вчинення яких мало свідчити про виникнення, наявність чи припинення певного юридичного факту. Наприклад, в ст. 7 цього джерела міститься наступний припис: «хто в якості поручителя чи іншим чином зобов’язався, той має виконати і твердо дотриматися слова відносно обіцяного. Якщо той, хто обіцяв згодом має намір це заперечувати, то він може очиститися перед противником своєю присягою в тому випадку, коли обіцянка не була дана перед судом. Те, що він урочисто [перед судом] зобов’язався, його противник доводить двома свідками, і суддя повинен бути третім» [35, С. 20]. Загалом, дослідниця «Саксонського зерцала» Г. П. Гуменюк відмітила, що його «укладач прагнув також до реалізації низки нових значущих і цінних передових гуманістичних ідей – удосконалення діючого права. Ейке проводить у правовому збірнику ідею безумовної непорушності права, думку про загальну підпорядкованість праву, наголошує на принциповому відторгненні свободи. У збірнику вміщені положення, спрямовані на обмеження феодального свавілля, охорону особистості від насилля, грабежу й інших форм несправедливості, в тому числі соціальної. Значне місце посідають норми, спрямовані на раціональне врегулювання та надання стабільності господарським відносинам…» [36, С. 7]

Однак, торгівля, яка потребувала швидкості, оскільки часто здійснювалася між купцями різних міст, не могла бути захищеною за допомогою клятв, свідків, інших символічних дій, які лише гальмували розвиток торговельного обороту. Тому необхідно було розробляти інші заходи, які б забезпечували одночасно безпеку торгівлі, її швидкість та довіру між партнерами. Поступово почали в торговельних відносинах відмирати складні вимоги щодо форми договору. Г. Кьоблер відмічає, що «... вже в Саксонському зерцалі поточний продаж рухомих речей ... був простим договором. Особливих формальностей тут не потребувалося. Достатньо було бажання обох сторін укласти угоду та фактично передати товар та гроші» [6, С. 212]. При цьому склався особливий звичай відносно купівлі товарів з недоліками: покупець перед купівлею товару повинен був його уважно вивчити і лише після цього вирішувати купувати йому чи ні. Якщо ж він проґавить недоліки – то він був зв’язаний умовами договору і не мав права вимагати якогось відшкодування (винятки стосувалися лише худоби та придбання цінного майна). Для торговельних відносин даний звичай був надзвичайно корисним – купець для прискорення торговельного обігу повинен організовувати свою діяльність уникаючи значної кількості формальностей. Швидкість торговельного обороту обумовлювала те, що прибутки купця були значно більшими, ніж у представників інших станів, однак і комерційні ризики були також значно вищими, ніж у звичайних споживачів.

Принцип відсутності зайвого формалізму при укладенні угод викликає дискусію з приводу того, яка галузь права першою розробила даний принцип: цивільне чи торговельне право. На сьогоднішній день можна констатувати, що виникнення (більш правильно було б говорити про відродження) цього принципу в часи Середньовіччя було продиктовано потребами зростаючого торговельного обороту, однак його теоретична розробка здійснювалася силами науковців-каноністів та юристів університетів. Як відмітив Г. Бергман, ще в ХІІ-ХІІ стст. каноністи, спирались на ідею християнської справедливості та «відштовхувались від принципу дисципліни покаяння, що кожна обіцянка, незалежно від її форми має зобов’язуючу силу: «pacta sunt servanda» («угоди слід дотримуватися»). Тому при подачі позову по договору не може слугувати виправданням той факт, що договір не мав письмової форми чи не був укладений під присягою» [12, С. 238]. Така точка зору підтримується і німецькими вченими, наприклад, Г. Кьоблер також писав, що «внесок до загального єдиного та необтяженого формальностями визначення договору належить церковному праву» [10, S. 139]. З часом, як підкреслив В. А. Удінцев, «в епоху відродження римського права юристи, що розробляли звичаєве право, під впливом каноністичним, сприйняли погляд ..., що будь яка угода породжує зобов’язання» [30, С. 73].

Говорячи про безпеку торговельного обігу, передусім слід звернути увагу на кримінальні покарання за торговельне шахрайство. Таке передбачалося, наприклад, Саксонським зерцалом в ч. 3 ст. 13 Книги Другої, де предписувалося, що за невірну міру, невірні ваги, обман в торгівлі на особу могли накладатися або тілесні покарання, або штраф (3 шилінга), після чого вона вважалася збезчещеною та позбавленою прав [35, С. 54]. Однак згодом купецькі гільдії розробили інші засоби боротьби з купецькою недобросовісністю. Наприклад, в 1470 р. в місті Стразбурзі, у зв’язку з частою підробкою прянощів, лавочники розробили, а міська влада затвердила спеціальний Статут [34, C. 81], в якому містилися рецепти виготовлення суміші прянощів, а також встановлювалося, що для нагляду за виконанням цього статуту щорічно обиралося зі свого середовища 6 представників. Даний статут повинні були виконувати також й лавочники, які приїжджали з ближніх міст, в іншому ж випадку з ними могли бути припинені всі торгові зв’язки. Якщо ж загалом порівняти джерела купецького права, з іншими джерелами права того періоду, то відразу помітно, що купці організовували свою діяльність та відносини в середині гільдії за допомогою виключно економічних заходів (існувала розвинена система штрафів, запроваджувалися посади, які здійснювали нагляд за дотриманням правил торгівлі, найгіршим покаранням було виключення зі стану купців). Це було основою для формування в подальшому ще однієї засади правового регулювання торговельних відносин – використання виключно економічних заходів для упорядкування торговельної діяльності та боротьби з будь-якими умовами, що шкодили її успішності.

На особливу увагу заслуговує теорія, розроблена каноністами на основі приписів Кодифікації Юстиніана та християнського вчення, що здійснила значний вплив на подальший розвиток купівлі-продажу – це теорія справедливої ціни, яка полягала в тому, що витрати продавця мали бути співрозмірнии тій вигоді, яку він одержував після продажу товару. Г. Бергман, виділяючи процедурні та матеріальні аспекти цієї теорії, розкрив її сутність таким чином: «В процедурному відношенні в обмін слід було вступати чесно, тобто без примусу, обману чи іншого зловживання волею чи обізнаністю іншої сторони. В матеріальному плані навіть той обмін, в який сторони вступили добровільно та будучи обізнаними про його сутність, не повинен був потягнути витрати, надмірно непропорційні майбутній вигоді. Такий обмін також не повинен наносити несправедливу шкоду третім особам чи суспільству в цілому» [12, С. 324]. Запровадження цієї теорії в практику стало надійним захистом від шахрайства в торгівлі та зробило добросовісність («bona fides») однією із визначальних засад укладення договору.

Наступний, важливий принцип для організації торговельних відносин – принцип недоторканості власності – є чи не найдавнішим принципом приватного права. Люди завжди прагнули захистити своє майно, тому в різноманітних збірках середньовічного права закріплювалися норми, спрямовані на захист власності. Зокрема, в ст. 24 Книги Другої Саксонського зерцала містилося правило про те, що «нікого не можна позбавити права володіння по суду, навіть якщо він безправно володіє, інакше як за допомогою правомірної скарги, якщо він сам присутній, або викликавши його для суду в належний день; якщо він не з’явиться, то тоді його можна по праву позбавити права володіння» [35, С. 60].

В часи Середньовіччя виникла ще одна основоположна засада організації торговельного обороту, яка на тривалий час стала його специфічною рисою – існування судів, спеціально створених для розгляду торговельних спорів. Відмінною рисою торговельного судочинства стала швидкість та професіоналізм судового розгляду. В силу того, що час проведення ярмарок, як правило, не перевищував трьох днів, а купці постійно переїжджали з місця на місце, вони не могли звертатися за захистом своїх прав до місцевих судів, які відрізнялися значною формалізованістю судового процесу і тривалістю розгляду справ. Тому, поступово правом здійснювати судочинство в торгових справах почали наділятися голови купецьких гільдій, а купецькі статути поповнювалися правилами про те, що рішення в таких спорах мало виноситися тоді, коли ноги купців були ще в пилу, або від припливу до відливу. Суддями були, як правило, самі купці, а не професійні юристи, при вирішенні спору суд мав керуватися принципом справедливості (при цьому поведінка купця оцінювалася з точки зору принципу абстрактної справедливості, тобто від нього вимагалося та увага в справах, яку проявляли зазвичай всі купці, які нормально вели свої справи) і не вдаватися у всі тонкощі та формальності закону.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал