Н. М. Шарманова мова професійного спілкування



Pdf просмотр
Сторінка4/7
Дата конвертації16.12.2016
Розмір0.78 Mb.
1   2   3   4   5   6   7
Тема 8. ЛОГІЧНІСТЬ ПРОФЕСІЙНОГО МОВЛЕННЯ
1. Логічність мовлення як одна з основних ознак культури мовлення вчителя.
2. Вимоги до логічного мовлення у фаховій і міжособистісній комунікації.
3. Логіка викладу і стильова диференціація мови.
4. Причини помилок у логіці викладу.
1. Логічність мовлення як одна з основних ознак культури мовлення вчителя Процес мовленнєвої діяльності має три рівні мисленнєвий (властиві автоматизм та імпровізація, лексико-граматичний і фонологічний, адже в діяльності свідомості людини відбувається творення, розподіл, обмін, споживання знань. У кожної людини ці процеси відбуваються по-різному, залежно від схильності до інтелектуальної діяльності, рівня знань, специфіки особистого досвіду, характеру практичної діяльності тощо. Виходячи з вищесказаного, поняття логічності співвідноситься з мислитель ними функціями. У термінологічних джерелах подані такі тлумачення слова логічний:
1) стосується до логіки, відповідає законам логіки (науки про закони і форми мислення, від рос. логический;
2) правильний, послідовний, обґрунтований, у якому є внутрішня закономірність розумний (від рос. логичный).
Логічність як ознака культури мовлення формується нарівні мислення – мова –
мовлення, залежить від міри володіння прийомами мисленнєвої діяльності, знання законів логіки і базується на знаннях об’єктивно-реальної дійсності, тобто перебуває в тісному зв’язку з точністю. Звідси виводиться висновок низький рівень мовлення є, перш

28 за все, наслідком відповідного рівня мислення, а також і недостатніх знань мови. Для того щоб навчитися добре висловлювати свої думки, треба навчитися вмотивовано мислити, адже істина – це правильне відображення об’єктивної дійсності у свідомості людини. Коли мовлення точне, то воно й логічне. Якщо точність вимагає строгої відповідності вживання слова його значенню, то для логічності цього замало вона потребує ще й точного зв’язку між словами в мовленнєвому потоці. Це реалізується не лише за законами лексикології, лексичних норма й за законами синтаксису нарівні речення, тексту. Як точність має свою специфіку в різних функціональних стилях, такі логічність по-різному виявляється в різних типах мовлення. Але для логічності наукового чи офіційно-ділового стилів притаманна одна особливість – логічність (так само, які точність) буває предметна і понятійна. Предметна логічність, на думку Б. Головіна, полягає у відповідності смислових зв’язків і відношень одиниць мови у мовленні зв’язкам і відношенням предметів і явищу реальній дійсності.
Понятійна логічність є відображенням структури логічної думки і логічного її розвитку в семантичних зв’язках елементів мовив мовленні. Предметна й понятійна точність, предметна й понятійна логічність перебувають у взаємозв’язку, але якщо понятійна точність безпредметної неможлива, то предметна логічність може не існувати указках, фантастиці, алегоріях, в алогізмах, у помилкових висновках з наукових дослідів тощо. Проте понятійна логічність у всіх цих випадках має зберігатися. Тому несуттєво, яким способом здійснюється пізнання – індуктивним чи дедуктивним (перспективний або ретроспективний хід думки смислова погодженість частин висловлювання повинна бути досягнута.
2. Вимоги до логічного мовлення у фаховій і міжособистісній комунікації
Логічне мовлення формується на основі
1) навичок логічного мислення (вправного їх застосування, спрямованого як на нагромадження знань логіки пізнання, такі на передачу цих знань співрозмовникові
2) знання мовних і позамовних засобів, за допомогою яких можна оформити думку
3) оволодіння технікою смислової зв’язності, тобто логікою викладу, за якої не виникає суперечностей у межах цілого тексту. Кожний із цих факторів удосконалюється упродовж життя людини. Логіку викладу може контролювати оточення (дітей її навчають дорослі, учителі, пізніше можуть коригувати співрозмовники, усній писемні зразки, натомість логіку пізнання контролює сам мовець. І якщо слова наздоганяють або випереджають думку, то виникає небезпека не бути зрозумілим, до того ж алогізми в мовленні, як правило, готуються помилками уході пізнання.
Логічним буде фахове мовлення, у якому
– сполучення одного слова з іншим несуперечливе (одне судження правильне, друге хибне, третього не дано
– слова розташовуються в логічній послідовності, яка відповідає ходові думки і за якої не виникає смислових непорозумінь
– не порушено смислових, структурних, інтонаційних та експресивних зв’язків у межах цілого тексту, яким передається зв’язок несуперечливих суджень.

3. Логіка викладу і стильова диференціація мови Логічність – ознака кожного функціонального стилю літературної мови (які діалектного, просторічного мовлення, проте в кожному різновиді мовлення вона має не лише загальні, ай специфічні ознаки. Наприклад, у науковому стилі логічність відображає хід пізнавальної діяльності мовця (педагога, ученого) від вихідної позиції до результатів пошуку і навіть їх перспектив. Співрозмовник стає учасником доведення істини. Тому тричленна композиція наукового тексту – це закон, який вимагає чіткості побудови фрази, недвозначності тексту, нейтральної (нульової) експресії.

29 У розмовному стилі точності тексту сприяє й ситуація спілкування, тому порушенню деяких правил логічної організації мовлення може запобігти сама ситуація. На противагу, уміле використання ресурсів мови відповідно до ситуації (віку співрозмовника, емоційної наснаги спілкування, теми розмови, мети діалогу тощо) є однією зумов не лише логічності, ай етики мовлення. Зауважимо, що при афективному мовленні часто руйнується така обов’язкова ознака, як послідовність, що може породжувати суперечність викладу. Тому напруга афективного мовлення неповинна бути вищою за рівень, у межах якого людина контролює своє мовлення. У ненауковому, власне побутовому сприйманні лексеми нелогічно” спостерігається таке її осмислення йдеться про щось не до кінця продумане, неврахування причинно-наслідкових зв’язків, про недоречність, тобто про невідповідність між думкою, висловленою засобами мови, і фактом об’єктивної дійсності. У художньому стилі при обов’язковому збереженні послідовності (не виключає ретроспективності описів, несуперечності викладу, зв’язку між частинами цілого тексту, тричленної композиції предметна логічність може бути порушена з метою досягнення логіки художньої. Проте художній твірне є дзеркальним відображенням дійсності – це витвір розумової діяльності автора на основі реального світу. Відтак навіть ірраціональне
(напр., фантастичне, яке твориться за законами граматичної логіки і не суперечить ні її законам, ні законам формальної логіки, є логічним з погляду художнього мовлення. Символи, алегорії, переносне слововживання не суперечать логіці, а створюють емотивний план пізнання істини, яка від цього стає зрозумілішою, бо оцінюється і розумом, і відчуттями (див. основні функції мови Тема 1).
4. Причини помилок у логіці викладу
Виокремлюють низку причин логічних помилок
1. Відсутність у тексті чіткої тричленної структурної побудови (вступу, основної частини, висновків) або інформативна недостатність якоїсь частини. Невміння поділити текст на логічні частини (на письмі – невміння виділити абзаци, які засвідчують етапи мислення, паузи у мовленні.
2. Поєднання логічно несумісних слів (за винятком оксюморона, коли поєднання логічно несумісних понять формує нове поняття, відмінне від тих, що формально наявні в структурі, пор.: алогізми жахливо добрий, убивчо щедрий, страшно гарний і оксюморони
солодка мука, дзвінка тиша, холодний жар, гарячий сніг тощо.
3. Уведення до фрази зайвих слів (плеоназмів, які структурно обтяжують фразу, залишаючись семантично порожніми, напр.: місяць травень, на долонях рук,
відступити назад, цільове призначення витрат, моя власна думка, моя автобіографія,
підвести вгору погляд, інтелектуальний розумовий процес.
4. Підміна особової форми дієслова зворотною або навпаки правильно вибачте мені –
неправильно вибачаюсь; перестань цим нервуватись – перестань цим нервувати,
надумав собі купити надумався собі купити.
5. Неправильна побудова рядів однорідних членів речення, коли в нього входять родовій видові поняття письменники і поети, діти і дошкільнята, студенти і молодь, розумний
брат із сивиною чоловік корови, свині, кури, птиця кущі, дерева і ялини.
6. Неправильне (архаїчне) утворення аналітичних граматичних форм, зокрема
– майбутнього часу буду писав, буде хотів, будеш знала, будете сидіти, будете жили –
це не лише діалектні форми, ай розмовні у багатьох носіїв літературної мови повинно бути буду писати, буде хотіти, будеш, знати, будете бачити, будете жити,
– ступенів порівняння прикметників самий найяскравіший, самий найкрасивіший, саме
найдорожче, сама найдоросліша, самий найглибокий; потрібно: найкращий, найдорожче,
найдоросліша, найглибший,
– конструкційна позначення неповноти ознаки дещо грубуватий, ледь теплуватий,
трохи синюватий, частково твердуватий, більш точніше, більш виразніше, більш

30
чіткіше, більш вдаліше треба: грубуватий, ледь теплий, синюватий, трохи твердий,
точніше, виразніше, чіткіше, більш вдало.
7. Неправильна координація між складним підметом і дієслівним присудком дехто
(кожний) з нас знали (замість знав); дехто з дітей принесли книги (приніс); батько з
сином пішов (пішли); сто один учень купили (купив) путівки; ста п’ятдесяти одного
процентів плану (потрібно процента).
8. Порушення порядку слів у простому реченні або порядку розташування компонентів складного речення, напр.: Гнів викликав біль (Біль викликав гнів. Успіх забезпечив досвід
(Досвід забезпечив успіх. Він знайшов книжку в бібліотеці, яку давно хотів мати (або ж
У бібліотеці він знайшов книжку, яку давно хотів мати).
9. Недоречне вживання дієприслівникових зворотів замість підрядних речень часу
Принісши цю книжку, йому дозволили взяти іншу. – Йому дозволили взяти іншу книжку,
коли він приніс цю. Їй, повернувшись у село, обіцяли знайти роботу за фахом. – Коли вона
повернулась у село, їй пообіцяли знайти роботу за фахом.
10. Неправильне використання сполучних засобів у складних реченнях Ці листи не лише
поповнили матеріали шкільного літопису, а (треба а й) назавжди запалив юні серця.
Завтра вдень невеликий та мокрий сніг (сполучник зайвий. А якщо люди працюють з
азартом, тим (треба то) багатша і красивіша їх держава. Ця людина дуже цікава, хоч
(треба але) не всі про це знають.
11. Порушення смислового зв’язку, який досягається лексичним повтором, вживанням анафоричних займенників, нанизуванням речень, між окремими висловлюваннями у тексті Наші сусіди давно захоплюються виробами з макраме. Вони (сусіди чи вироби)
дуже гарній усім, хто їх знає, подобаються.
12. Поява стилістичного дисонансу, що створюється недоречним вибором синтаксичних конструкцій (це т.зв. телеграфний стиль у розмовному й публіцистичному стилях або невмотивоване стягування водне складне речення групи закінчених речень, пор.:
1) Ще можна добре продумати план екскурсії. Адже буде вона восени, коли в
Карпатах сніг і мороз. Ми поспішили зі списками. Не врахували вартість путівок. Тепер
уже такі буде.
2) Якби я знала, що це буде так важко, то почала б працювати над темою раніше, боя зволікала, а час не жде, тепер треба поспішати, а роботи й без цього багато, і ніхто її
за тебе не зробить або зробить не так. Більшість із наведених причин має лінгвістичну основу – з’ясовується, як логіка викладу реалізується засобами літературної мови, зокрема її морфологічними та синтаксичними ресурсами. Проте екстралінгвальні фактори не є другорядними. Інтелектуальний розвиток, евристичні нахили, навички слухати себе й контролювати своє мовлення, почуття міри щодо кількості мовлення – усе це теж сприяє логічності. Отже, щоб причина можливого алогізму не активізувалася, необхідно подбати про високу культуру мислення й спілкування засвоюваною усе життя мовою. Ліквідувати екстралінгвальні причини логічних помилок (через незнання прийомів логічного мислення, неволодіння ними) можна шляхом удосконалення навчально- виховного процесу в дошкільний і початковий шкільний періоди, поліпшення соціально- психологічних умов життєдіяльності людини, фізичної та інтелектуальної праці, відпочинку, фізичного розвитку особистості тощо. Лінгвістичні умови логічності забезпечує сама мовна система, засвоєння якої теж триває практично все життя. Тому фахова практика є шляхом до професійної мовної майстерності кожного члена соціуму. Отже, логічність – поняття загальномовне (стосується усіх світових мов, хочу кожній мові має власні засоби реалізації стосується конкретної загальнонаціональної мови) та індивідуально-мовленнєве, що залежить від способу мислення, рівня знань, життєвого досвіду мовця.



31
Тема 9. КУЛЬТУРА УСНОГО ФАХОВОГО МОВЛЕННЯ
1. Усна форма фахової мови.
2. Культура публічної монологічної мови.
3. Культура професійної діалогічної мови.
4. Правила етикету щодо ведення телефонної розмови
1. Усна форма фахової мови Професійна діяльність ґрунтується на наукових знаннях, тому дотримання стильових норм наукового стилю є важливим показником культури фахової мови. Науковий стиль характеризується абстрагованістю, інформативністю, доступністю, предметністю, логічністю, узагальненістю, однозначністю, точністю, об’єктивністю і лаконічністю викладу. Досягається це шляхом використання різних мовних одиниць, серед яких помітну роль відіграють терміни. Досконале володіння термінологічною системою свідчить про сформовану професійну мовнокомунікативну компетенцію індивіда. Особливістю офіційно-ділового стилю є перевага писемної форми реалізації, що значною мірою визначає специфіку синтаксису ділових паперів. Проте в сучасному житті важливого значення набула також усна ділова мова, яка, на відміну від писемної, індивідуалізована, спонтанна (підготовленість обмежується продуманістю логіко- композиційної структури мовлення, ситуативна, діалогічна. Усна ділова мова є різновидом публічної мови, яка передбачає спілкування мовця з колективним слухачем і характеризується специфічними засобами впливу на аудиторію. Усна професійна мова реалізується у формі бесіди, наради, переговорів, телефонної розмови тощо. В усному спілкуванні, крім вербальних, задіяні невербальні засоби, а саме інтонація, жести, міміка, які також несуть інформацію про особу мовця, про її ставлення до змісту мовленого. Мовний, візуальний та акустичний складники усної мови тісно взаємодіють і взаємодоповнюють один одного у процесі подання і сприймання інформації.
2. Культура публічної монологічної мови Культура публічної мови ще в античні часи водночас із риторикою. В античному світі публічна мова була тісно пов’язана із політичним життям, рівнем освіченості людей, способом мислення, з особливостями розвитку культури народу, що створив її. Вона була популярна в середовищі освічених людей. Гостра, життєво необхідна потреба в красномовстві, культ живого, а неписаного слова сприяли піднесенню культури публічної мовив Стародавній Греції і Давньому Римі на надзвичайно високий рівень. Саме культура публічної мови античності лягла в основу гуманітарного розвитку Європи з часів Ренесансу аж до XVIII ст. Нині публічна мова є однією з форм ділового спілкування. Володіння нею передбачає високий рівень мовного розвитку людини.
Публічною вважається мова, адресована широкому загалу. Одним з її різновидів є ораторська мова, що функціонує як форма живого спілкування промовця з колективним слухачем з метою впливу на нього і переконання. Ораторська мова вибудовується у формі монологу, тобто розгорнутого мовлення однієї особи, зверненого до багатьох слухачів, до суспільства і розрахованого на безпосередню реакцію слухача. Ораторську мову використовують у різних сферах громадського, мистецького життя, в політиці, науці, освіті. Вона характеризується певними особливостями за тематикою вона є суспільно-важливою і проблемною за формою реалізації – писемно- усною за відношенням до форми – книжно-розмовною; за функціональним типом мовлення – синтезом усіх елементів розповіді, опису, роздуму, доказу, спростування за характером реалізації – підготовчо-імпровізаційною. Темою публічних промов є актуальні, подекуди проблемні, складні для вирішення питання суспільно-політичного, громадського життя, які потребують публічного ствердження або заперечення, аргументації чи спростування, правильного вибору.

32 Переконливою ораторську мову роблять продуманий зміст, точність і ясність висловлювань, доступність і логічність викладу, експресивність, аргументативна структура. Переконливість ораторської мови значною мірою залежить від тих аргументів, за допомогою яких обґрунтовується істинність основної ідеї, а також від ступеня використання в доведенні фактів і положень, які не потребують обґрунтування, посилань на авторитетні джерела, точних цитаті висловлювань, результатів досліджень, статистичних даних. Це підсилює аналітичний аспект промови, її інформативну значущість і коментаторську позицію оратора. Публічна промова передбачає фіксування на папері всієї підготовчої роботи, тобто поєднання писемної та усної форми мови. Такий підхід до реалізації передбаченого виступу є необхідним для того, щоб промовець виклав хід своїх думок послідовно, логічно, несуперечливо, розібрався у власних судженнях, відчув силуй вагу кожного слава. У процесі виголошення промови підготовлений текст має бути відчужений від паперу. Настає момент для мовної імпровізації, але вона буде природною, коли промовець чітко знає відшліфований плані зміст написаного тексту. У професійній публічній промові писемна й усна форми мови врівноважуються.
Книжний характер публічної промови виявляється на підготовчому, писемному, етапі (у граматичній правильності, дотриманні норм літературної мови, у логічній послідовності, точності і стислості матеріалу, у доцільності добору художніх засобів) і залежить від галузевої сфери функціонального стилю (офіційно-ділова, виробнича, політична промова, навчальне, судове красномовство тощо.
Розмовний характер публічного мовлення полягає передусім в його усному проголошенні і використанні тих мовних емоційно-вольових виражальних засобів, які впливають на слухачів і здатні активізувати їх сприймання та пізнавальну і творчу діяльність. Ораторське мистецтво є глибоко психологічним і соціальним, тому оратору важливо підібрати таку форму виголошення промови, яка б відповідала емоційному стану та інтелектуальному рівню аудиторії. Завдання оратора – збалансувати книжність і розмовність у своєму виступі, зробити його природним. Природність виявляється у безпосередності мовного контакту, невимушеності розмови, спонтанності народження і виголошення думки, доцільності використання невербальних засобів спілкування, у пристойному вигляді особи промовця.
Підготовчо-імпровізаційний характер публічних промов виявляється у тісному зв’язку двохосновних етапів – підготовчого й виконавчого. На виконавчому етапі імпровізація неминуча, бо прочитаний без імпровізації текст не стане промовою, а буде читанням, яке створюватиме ефект штучності. Імпровізація буде вдалою тільки за наявності попередньої якісної мовної підготовки. З часів античності публічна мова повинна мати наметі а) навчати б) подобатися в) зворушувати. Цим вимогам мають відповідати і сучасні промови. Навчати публічна мова може тоді, коли ґрунтується на науково достовірних званнях про предмет, логічних судженнях, відображає реальні факти, явища, події тощо, має практичне спрямування. Подобатися слухачам буде правильна, точна, чиста, логічна, змістовна, доступна, ясна, виразна, милозвучна, естетична, багата публічна мова, зворушуватиме слухачів натхненна емоційно-оцінна промова, яка збуджуватиме почуття, хвилюватиме порушеними проблемами й небайдужим ставленням до них промовця. Крім того, сучасна публічна мова повинна інформувати, консолідувати колектив чи суспільство, спростовувати хибні думки, уявлення. Досягти впливу на слухачів публічною мовою, переконати їх у чомусь можливо тільки втому разі, якщо в ній гармонійно поєднані візуальні, вербальні і вимовні складники публічного спілкування.

33
3. Культура професійної діалогічної мови Демократичні змінив суспільстві й державному житті та перехід до інформаційної епохи сприяють зростанню популярності дискутивно-полемічної мови. Суперечки, дискусії, полеміка стали невід’ємною частиною професійного, громадського, релігійного, наукового життя, їх використовують в освіті, судочинстві, побуті тощо. У професійній діяльності важливу роль відіграю діалогічна мова – форма соціально-мовного спілкування, основа співробітництва і взаємопорозуміння між людьми у процесі спільної діяльності. Діалог передбачає безпосередній словесний контакт мовця і слухача, під час якого відбувається активна мовленнєва взаємодія висловлювання репліки) одного змінюються висловлюваннями (репліками) іншого. Діалогічна мова формується під впливом мотивів діяльності, має певну мету і завдання. Специфіку діалогічної мови визначають
– непідготовленість спілкування, оскільки неможливо заздалегідь спланувати мовну поведінку як співрозмовника, такі власну
– безпосередність контакту учасників спілкування, звідси – можливість емоційних виявів
– використання невербальних засобів (міміки, жестів
– пряма зорієнтованість мовлення на конкретне висловлення співрозмовника, а отже, необхідність постійно стежити за його думкою, що потребує концентрації мовленнєвих зусиль і проведення деяких мовленнєво-мисленнєвих операцій
– можливість зміни теми висловлювання, що вимагає уваги і відповідної оперативної реакції співрозмовника
– налаштованість на діалог співрозмовників, що передбачає наявність бажання і вміння слухати і сприймати іншого. Ці чинники зумовлюють синтаксичні особливості діалогічної мови, зокрема широке і відносно компактне використання речень різної модальності розповідних, питальних, спонукальних, окличних. Діалогічна мова характеризується інтонаційним багатством і водночас є інтонаційно неорганізованою, бо відображає природну безпосередність людини. Інтонація в діалозі не тільки бере участь в оформленні речення як комунікативної одиниці, ай сприяє формуванню діалогічного контексту. Важливу роль відіграють сила звуку, довжина вимови, темброве забарвлення, темп. Разом із контекстом і ситуацією, у якій відбувається розмова, інтонація конкретизує емоційно-експресивний зміст висловлювання, передає ставлення мовця до сказаного ним або його співрозмовником тощо. У діалогічній мові функціонує репліка – особлива мовна одиниця, яка характеризується відносною формально-граматичною завершеністю і відносною самостійністю. Репліки відрізняються тематично, лексично й синтаксично, мають різну протяжність одні відносно лаконічні і самостійні, між ними наявний лише змістовий зв’язок; інші являють собою ланцюг взаємопов’язаних речень, що дає підстави розглядати їх як мінімонолог або діалогічну єдність. Взаємозв’язок різних видів реплік забезпечує єдність мовного потоку, розвиток розмови. Використання діалогічної мовив діловій сфері і побуті істотно відрізняється, що спричиняють такі позамовні чинники, як мета спілкування та його тривалість. Нечіткі часові межі побутового спілкування і його довільна тематика дають змогу легко переходити від однієї теми до іншої впродовж тривалого часу. Ділове спілкування характеризується комунікативною і прагматичною спрямованістю мовців.
4. Правила етикету щодо ведення телефонної розмови
1. Привітайтеся з тим, хто говорить з вами по телефону. Постарайтеся з самого початку задати тон бесіди ввічливий, довірливий, оптимістичний.
2. Назвіть себе. Залежно від конкретних обставин, назвіть свої установу, відділ i прізвище.

34 3. Зробіть перерву. Це допоможе вашому співрозмовникові зосередитись. Спокійно викладіть сутність справи.
4. Не беріть трубку (слухавку, якщо ви дуже зайняті.
5. Не говоріть Почекайте хвилинку – психологи вважають, що від цієї фрази у того, хто дзвонить, складається враження, ніби він байдужий установі, до якої телефонує.
6. Умійте повернути розмову в потрібне вам річище. Зробіть бесіду конструктивною, плідною.
7. Не дратуйтесь. Говорити по телефону рівним, спокійним тоном – ваш професійний обов'язок.
8. Уникайте телефонних монологів. Пам'ятайте, що розсіювання уваги при телефонній розмові відбувається швидше, ніжу звичайній бесіді.
9. Не мовчіть, намагайтеся уміло й не одноманітно підтримати розмову.
10. Не вживайте категоричних тверджень i не нав'язуйте своїх рiшeнь співрозмовникові.
11. Дайте тому, хто телефонує, право вибору часу для повторного дзвінка (фраза
Подзвоніть мені через годину не годиться.
12. Не робіть з співрозмовника прохача, якщо він залежить від вас. Постарайтесь побудувати розмову на демократичних засадах.
13. Будьте лаконічними, але не на шкоду делікатності й інформативності. 14. Пам'ятайте, що навіть у службовій розмові чоловік повинен бути дуже люб'язний, якщо його співрозмовник – жінка.
15. Говоріть загальнодоступною мовою, уникайте канцеляризмів, штампів, професійного жаргону.
16. Звертайте увагу на інтонацію – просторічна інтонація, що знижує значення будь-якої фрази, неприпустима у службовій розмові.
17. Називайте співрозмовника так, як він назвав себе або на прізвище, або на ім'я та по батькові.
18. Якщо просять до телефону вашого колегу, не варто відповідати Його немає (не можна замінювати ім'я відсутньої особи займенником. Треба відповідати 1вана Івановича
немає).
19. Повідомте, коли краще подзвонити відсутньому співробітникові. Запишіть потрібну для нього інформацію.
20. Тримайте марку свого підприємства. Навіть якщо ви випадково взяли трубку, не говоріть Я тут ніхто. Умійте гідно представити установу, в якій працюєте за Г. Каменською).


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал