Н. М. Шарманова мова професійного спілкування




Сторінка2/7
Дата конвертації16.12.2016
Розмір0.78 Mb.
1   2   3   4   5   6   7
Тема 3. ЛІТЕРАТУРНА МОВА. НОРМИ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ
1.
Поняття літературна мова. Дві форми літературної мови Мовна норма. Основні риси норм літературної мови. Літературні норми сучасної української мови. Поняття кодифікації. Причини порушення літературних норм.
1. Поняття літературна мова
Форми національної мови Літературна мова діалекти просторіччя мова фольклору
(територіальні, соціальні)
Літературна
мова

1) унормована мова суспільного спілкування, загальноприйнята в писемній та усній практиці 2) це унормована, відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності державні, громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту, побут. Основні ознаки літературної мови її наддіалектний характер стабільні літературні норми у вимові, лексиці, граматиці

функціонально-стильова розгалуженість.

11 Зміст поняття літературна мова змінюється у процесі історичного розвитку цього явища. Виникнення літературної мови – на живій народнорозмовній основі в період консолідації нації (14–16 ст.). Поняття сучасна українська літературна мова розглядається удвох аспектах
1) у широкому розумінні – унормована літературна форма загальнонародної мови від часів І. П. Котляревського, Т. Г. Шевченка й до нашого часу
2) у вузькому значенні – українська літературна мова другої половини ХХ – поч.
ХХІ ст. Сучасна українська літературна мова характеризується як вища, унормована, оброблена й відшліфована форма загальнонаціональної мови. Дві форми літературної мови
1) усна форма – це звукова мова, яка широко використовує невербальні (позамовні) засоби спілкування жести, міміку, ситуацію спілкування, характер стосунків між комунікантами тощо
2) писемна форма – мова, зафіксована на письмі відповідними графічними знаками. Таким чином, диференційними ознаками літературної мови є унормованість, уніфікованість, стандартність, висока граматична організація. Кожний період розвитку української літературної мови визначається різним співвідношенням функціональних стилів, неоднаковою орієнтацією на діалектні, народнорозмовні джерела, а також переоцінкою критеріїв становлення літературних норм.

2. Мовна норма. Основні риси норм літературної мови
Мовна норма – 1) сукупність мовних засобів, що відповідають системі мови та сприймаються її носіями як зразок суспільного спілкування у певний період розвитку мови і суспільства 2) це сукупність загальновизнаних мовних засобів, що вважаються правильними і зразковими на певному історичному етапі.
Різновиди норм мови
1.Загальномовні норми об’єднують всі одиниці мови і прийоми їх організації, які є в ній у цей часі мають комунікативне значення для мовців незалежно від функціонально- стильових різновидів. Виступають єдино можливими й відбивають характерні ознаки мовної системи.
2.Норми в діалектах
3.Літературні
норми норми літературної мови) – це сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, закріплених у процесі суспільної комунікації. Це ознаки літературно опрацьованого мовлення, яке є зразком писемної і усної форм спілкування. Мають вищий ступінь загальнообов’язковості, більше обмежень.

Критерії формування літературної норми

системний – ґрунтується на відповідності мовних явищ законам і системі мови

національний – бере до уваги відповідність мовного явища національному характеру

культурно-історичний – визначається особливостями мови населення чітко окресленої території з усталеними мовно-літературними традиціями

естетичний – ґрунтується на закономірностях функціонально-стилістичної доцільності певної форми, її відповідності вимогам певного стилю

критерій мови авторитетних джерел – передбачає нормативність мовних фактів із посиланням натвори літератури, наукової й науково-навчальної літератури, державній урядові документи, правописні кодекси й словники

статистичний – враховує регулярність вживання мовного явища. Літературна норма постає і власне лінгвістичною, і соціальною категорією, оскільки культура мовлення – цей культура мислення й культура суспільних (соціальних) і духовних стосунків людини.

12 ОСНОВНІ РИСИ НОРМ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ Традиційність Стабільність Варіантність
відповідність усталеним сталість, незмінність, наявність варіантів,
нормам, зразкам, стійкість норми видозміна норми
прийнятим за традицією
Обов’язковість Вибірковість
застосування усіма відповідність сфері
комунікантами застосування
Визначальна риса літературної мовної норми – це стабільність, дотримання усталених, загальноприйнятих правил щодо слововживання, написання, граматичного оформлення висловлювання для забезпечення ефективної комунікації. Варіантність норми – це ознака, з одного боку, неусталеності мовної норми з іншого, – розбудованої стилістичної системи літературної мови.
3. Літературні норми сучасної української мови. Поняття кодифікації
Сучасна українська літературна мова має значну кількість варіантів нарізних рівнях мови фонетичному рóки – рок, зáвжди – завждú; лексичному келехкелих, баклажка – боклажка; морфологічному п’ятьмап’ятьома, утому будинку – утім будинку; синтаксичному зарахувати до відділу – зарахувати у відділ.
Нормативні вимову, слово- і формовживання, написання мовних одиниць слід відрізняти від ненормативного мовлення.

Літературні норми сучасної української мови
Тип норми Регулювання Приклад Орфоепічні правильної вимови звуків і звукосполучень
[жеͧвé], [сміjéсʹ:а],[неͧлéхко]
Акцентологічні наголошування та інтонації
посерéдині, а не посередні
Фонетичні зміни звуків умовному потоці (чергування, спрощення)
тиждень – тижневий,
кров – кривавий Графічні передачі звуків на письмі
33 літери з кирилиці (ґ,і,ї,є);
грати (дієсл.) і ґрати (імен.)
Орфографічні правопису слів
феєрверк, а не фейєрверк;
В’ячеслав, а не Вячеслав
Лексичні слововживання у властивих їм значеннях на сучасному етапі
повідомлення надійшло
(не прийшло)
Морфологічні правильного вживання морфем
протягом року
(не на протязі);
найперший (не самий перший)
Г
ра мат ич ні
Синтаксичні усталених зразків побудови словосполучень, речень
спілкуватися українською
мовою (а не на українській мові) Пунктуаційні вживання розділових знаків
Пор.: 1.Повідомлення,
надіслані за призначенням,
опрацьовані.
2.Повідомлення надіслані за призначенням, опрацьовані.
Стилістичні відбору мовних елементів відповідно до умов спілкування Його вважають
професіоналом (не роботягою)

13
Кодифікація – 1) зведення в єдине ціле законів, постанов тощо 2) визначення, опис правил вимови, письма (графіка, орфографія, пунктуація, словотворення і слововживання, побудови речень і тексту. Мета кодифікації 1) розкриття літературної норми 2) фіксація синхронної динаміки літературної норми 3) створення умов, за яких кодифікація не була б гальмом природного й суспільно зумовленого розвитку літературної норми. Засоби кодифікації мови чинний правопис, довідники, граматики, словники, лінгвістичні дослідження.
4. Причини порушення літературних норм

вплив діалектного наголошування чи вимови (хóжу, ходю замість ходжý); сплутування слів-паронімів, що мають близьке звучання, але відмінне значення і твірну основу тактовний /від такт/ – тактичний /від тактика/, кампанія /сукупність заходів, спрямованих на виконання певного завдання/ – компанія /група осіб, пов’язаних певними інтересами/; незнання законів синтаксичної сполучуваності слів (вживання висловів типу
молодший брата, українець по походженню замість нормативних молодший за (від)
брата, українець за походженням; дотримання застарілих норм, наприклад, при наголошуванні український замість украïнський, забéру замість заберỳ; написанні бінт (бінтувати) замість бинт (бинтувати); фінн замість фін;
*формовживанні: на Україні замість в Україні; при вживанні при пасивних дієприкметниках на -ний, -тий конструкцій з прийменником
від замість О.в. суб’єкта дії Птиця вбита від стріли замість Птиця вбита стрілою тощо.
Тема 4. ОРФОЕПІЧНІЙ АКЦЕНТУАЦІЙНІ НОРМИ
СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ
1. Позамовні чинники орфоепічних норм.
2. Основні норми вимови звуків і звукосполучень.
3. Норми наголошування в українській мові.
1. Позамовні чинники орфоепічних норм Досконале володіння нормами літературної вимови необхідне промовцю для успішного виступу перед великою аудиторією. Вимова оратора відрізняється від звичайної повсякденної більшою старанністю, строгішою нормативністю, що виявляється в уникненні регіональних особливостей, подоланні особистих мовних вад. Виступ перед аудиторією потребує такої вимови, яка була б дохідливою, добре сприймалася на слух і не заважала засвоєнню змісту. Якщо в оратора правильна вимова, то увага слухачів буде спрямована на зміст сказаного, а не на розпізнавання слів. Однак навіть людина з бездоганною літературною вимовою та дикцією може не справитися з виголошенням чогось. Це пояснюється тим, що деякі сполучення звуків, коли часто повторюються, стають неприємними для слуху, втомлюють слухачів (збіг кількох приголосних, повтор однакових слів або однакових їх закінчень. Милозвучність досягається чергуванням у мовленні голосних і приголосних звуків, односкладових і багатоскладових слів, коротких і довгих речень, зміною звукового складу слова без порушення його значення тощо. Одним із важливіших засобів створення милозвучності є позиційне чергування звуків у- в та [і]-[й], фонетичні варіанти повнозначних та службових слів на зразок
унаслідок – внаслідок, йти – іти, імла – мла, з – зі – із, над – наді. Звуком і завжди починається речення, а звуком у тоді, коли далі йде приголосний. Між приголосними вимовляються і пишуться у, і (потім удень чи два, такі так), між голосними – в, й

14
(взяла в оренду, заява й акт). Після приголосного перед голосним уживається здебільшого й, в, а після голосного перед приголосним – і, у. Якщо між словами робиться пауза, то на стику їх вимовляються голосні у, і (Сонце сходило і оглядало землю). Ці звуки чергуються у словах, якщо не змінюють їх значення (ймовірний – імовірний, йти – іти,
влаштовувати – улаштовувати, впродовж – упродовж). Немає чергування при зіставленні понять (батьки і діти), при зміні значення слів (вклад і уклад), у словах лише з в або з у (взаємини, власник, указ, установа).
2. Основні норми вимови звуків і звукосполучень
Орфоепічні норми – це загальноприйняті правила літературної вимови. Систему норм літературної вимови вивчає орфоепія. Українська орфоепія включає норми вимови звуків ( голосних і приголосних, а також звукосполучень у процесі асиміляції, подвоєння, подовження, спрощення, збігу звуків. Вимова голосних і приголосних звуків характеризується такими особливостями
– голосні звуки вимовляються повнозвучно в будь-якій позиції (наголошеній чи ненаголошеній) (конвенція, інвестор); звуки а, і, у передаються завжди чітко і виразно (аудит, акція); ненаголошений о не наближається до а, яку російській мові
(конкурент, монополія), але перед складом з наголошеним у та і – о (корупція,
запорука); ненаголошений е вимовляється як [еи], а ненаголошений и – як [ие]
(вексель, дисконт); звуки е, і в іншомовних словах після голосних можуть йотуватися
(клієнт, егоїст);
– приголосні дзвінкі не оглушуються в кінці слів та всередині перед глухими, тільки гу словах нігті, кігті, легко, вогко, дьогтю та в похідних від них перед глухими вимовляється як х глухі приголосні перед дзвінкими передаються дзвінко (клятьба,
просьба); прийменник і префікс з перед глухими послідовно оглушуються (з товаром, з
попитом); звук з у префіксах роз-, без, через- та прийменниках без, через перед глухими залежно від темпу мовлення може вимовлятися дзвінко або оглушено (розпорядчий,
безприбутковий, через транспорт); губні, шиплячі (неподовжені), задньоязикові і гортанний г звучать твердо, лише переді пом’якшено (біржа, мільйон, шість, банкір,
архів); у деяких питомо українських та іншомовних словах губні, задньоязикові, гортанний та подовжені шиплячі пом’якшуються перед я, ю (бюджет, кювет, річчю,
бездоріжжя); перед е приголосні вимовляються твердо (цейтнот, тендер) тощо. Вимова звукосполучень пов’язана з такими фонетичними процесами
– з асимілятивними змінами. Таку закінченнях дієслів -ться, -шся вимовляються як
[ц´:а], [с´:а] (інвестується, фінасується), -жся, -чся у дієсловах наказового способу передаються як [з´с´а], [ц´с´а] (уріжся, морочся), з перед шиплячими уподібнюється до них і вимовляється як ш, ж, [жш] (зшити, безжурність, безшумний);
– із подвоєнням звуків. Зокрема, два звуки вимовляються при збігу однакових приголосних на стику префікса і кореня, кореня і суфікса, двох суфіксів, двох префіксів, основи дієслова і постфікса (віддаль, корінний, годинник, возз’єднання, піднісся); у похідних від слів з подвоєними звуками (законно, невинність); у прикметниках на -анн-
ий, -янн-ий, -енний зі значенням можливості дії (здійсненний, але довгожданний); в іншомовних власних назвах (Брюссель, Голландія, Канни, Оттава, Діккенс); у словах
алло, брутто, нетто та ін.;
– з подовженням звуків. Подовжено вимовляються звуки д, т, з, с, л, н, ж, ш, ц, ч після голосного перед я, ю, є , і у всіх відмінках імен. сер.р. на ІІ відм. (крім
Р.в. без закінчення -ів) (знаряддя, намагання); перед я, ю у прислівниках (навмання,
зрання, попідвіконню), перед є, ю у формах тепер. Часу дієслова лити та в похідних від нього (ллють, виллється);
– зі спрощенням звуків у групах приголосних при словотворенні або словозміні напру групах ждн – жн (тиждень – тижневий), здн – зн (проїзд – проїзний), стн – сн (якість
– якісний), (містити – місце), скн – сн (тиск – тиснути); спрощення не відбувається

15 у питомих та іншомовних словах на -т, -ст (агент – агентський, Карпати –
карпатський), у групах приголосних -стц-, -стч- (артистка – артистці, кістка – кістці,
невістка – невістці, монополістка – монополістці), у числівниках (шістнадцять,
шістдесят, шістсот);
– зі зміною приголосних при їх збігу. Так, -цьк- змінюється на -чч- при творенні іменна –ин-а (донецький – Донеччина, але галицький – Галичина), -ськ-, -ск- на -щ- за аналогічних умов (полтавський – Полтавщина), -ск-, -шк- на -щ- при творенні імені прикм. на -ан-(-ян-) (піски – піщаний), -ск-, -ст- на -щ- при творенні форм дієслів
ІІ дієвідміни (вереск – верещати, простити – прощу); приголосні г, з, ж перед суфіксами -ськ-, -ств- змінюються на -зьк-, -зтв- (Кривий Ріг – криворізький, Кавказ –
кавказький, Париж – паризький), к, ц, ч перед –ськ-, -ств- змінюються на -цьк-, -цтв-
(турок – турецький, купець – купецький, ткач – ткацький), х, с, ш, перед -ськ, -ств- змінюються на -ськ-, -ств- (чех – чеський, Одеса – одеський, товариш – товариський, але
баскський, казахський, тюркський, ла-маншський, меккський); г, ж, з із суфіксом щ-
дає сполучення -жч- (дорогий – дорожчий, дужий – дужчий, вузький – вужчий, але
легший), с змінюється на -щ- (вищий).

3. Норми наголошування в українській мові
Акцентуаційні норми – загальноприйняті правила наголошування слів. Розділ мовознавства, який вивчає наголос, називається акцентологією. Часто ці норми розглядають у межах орфоепії. Для української мови характерний динамічний наголос, який полягає у виділенні одного зі складів слова більшою силою голосу, тобто сильнішим видихом струменя повітря. Наголос в українській мові вільний, може падати на будь-який склад, відзначається здатністю рухатися у межах слова зі зміною його форм: авансувáти –
авансýють.
До особливостей наголошування слів української мови належать
1) наголошування слів з рухомим наголосом (віз, везла);
2) наголошування слів з усталеним наголосом, переважно іншомовних (квартал,
кілометр, аристократія);
3) подвійне наголошування слів (зáвждú, пόмúлка);
4) наголошування складних слів (привàтнорабовлáсницький, рàботоргíвля);
5) наголошування іншомовних слів, які можуть становити труднощі у вимові (феномен,
догмат, генезис);
6) наголошування слів, форм слів, відповідники яких у російській мові або в діалектному мовленні мають відмінні наголоси (кúдати, новúй, віднéсти);
7) наголошування слів з метою розрізнення їх значень (вихóдити і входити, забігти і
забíгати). В українській мові є правила акцентуації, які поширюються на певні групи слів
– дієслова вести, нести і под. мають наголос на останньому складі, слово бути в інфінітиві та у формах майбутнього часу – на першому, а в минулому часі одн. (жін. та сер. р. ) і мн. – на останньому (буде, будуть, була, були тощо
– іменники на -ання наголошуються, як їх твірні слова (розв’язáння, планувáння); у двоскладових іменниках наголошується останній склад (знання, звання тощо);
– абстракні іменники на -ин-а, утворені від прикметників, мають наголос на останньому складі (величинá, новин тощо);
– географічні назви на -щин-а, -чина мають такий наголос, які слова, від яких вони утворені (Кúївщина, Донéччина);
– відіменникові та віддієслівні іменники з префіксами вивід, за, на, над, об, пере,
під-, по, про, роз-, мають наголос здебільшого на префіксах (зáхід, рόзстріл, зáтишок,
перéбіг тощо винятки розгрόм, зачúн, набíр;
– переважна більшість іменників у множині має наголос на закінченні (листкú, сторінкú);

16
– однаково наголошуються запозичені слова, як-от: аристокрáтія, демокрáтія; діалόг,
каталόг тощо; числівники одинадцять, чотирнадцять, п’ятдесят, шістдесят тощо; більшість слів однакового типу творення мають різний наголос, напр.: мілімéтр, кіломéтр
і барόметр, термόметр тощо. Наголос є засобом фонетичного оформлення слова, виступає виразником семантики слова. Втрачаючи наголос, слово часто втрачає свою самостійність. В українській мові трапляються випадки, коли слова, зберігаючи смислову самостійність, втрачають наголосі приєднуються до інших слів, пов’язуючись із ними спільним наголосом. Слова без наголосу, які приєднуються до наступних слів, називаються проклітиками: переді мною, повз нас. Слова, що стоять після наголошених, утворюючи з ними одне фонетичне ціле, називаються енклітиками, наприклад працюй же, хотів би.
Крім словесного наголосу, виділяють ще фразовий наголос (виділення певного слова у фразі або посилення словесного наголосу у певній синтаксичній позиції, логічний наголос (особлива вимова певного слова чи кількох слів у висловлюванні) і емфатичний наголос (емоційне виділення слів у висловлюванні напруженою вимовою певних звуків. Наголошування характеризується в українській мові сталою системою і яскраво вираженими закономірностями. Акцентуаційні норми відображені у різних словниках, тому є загальнодоступними. Проте у практиці усного мовлення трапляється багато порушень цих норм, що знижує загальний рівень спілкування. Особливо це стосується ділового мовлення. Саме фахове мовлення є свідченням реального рівня мовної культури суспільства. Воно вимагає чіткого дотримання акцентуаційних норм, яке є важливою і необхідною ознакою культурного й грамотного професійного мовлення. Отже, дотримання орфоепічних і акцентуаційних норм удосконалює мову як засіб спілкування, сприяє витонченості, стрункості мови, полегшує обмін думками, допомагає уникати непорозумінь у мовленні, усувати їх. Знання норм вимови й наголошення забезпечує чітке, логічне оформлення думки і мовне її вираження.
Тема 5. ГРАМАТИЧНІ НОРМИ СУЧАСНОЇ
УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ
1. Загальне поняття про морфологію та її предмет. Основні поняття морфології.
2. Морфологічні норми української мови (самостійні змінні частині мови повнозначні незмінні частини мови службові частини мови вигук.
3. Поняття нанизування відмінків, розщеплення присудка.
1. Загальне поняття про морфологію та її предмет. Основні поняття морфології
Морфологія становить собою складну систему, у якій взаємодіє лексичний шар мови. Але пізнання цієї системи здійснюється через слово, бо в ньому реалізується певне значення, воно є носієм національних граматичних ознак та засобом організації й вираження думки. Об’єктом морфології є слово як частина мови, тобто як засіб вираження певного частиномовного значення, зосередження типових граматичних значень і граматичних форм, як засіб відтворення певних синтаксичних зв’язків.
Морфологія (від грец. м – форма, logos – слово, учення) є розділом мовознавства, у якому вивчаються явища, що характеризують граматичну природу слова як граматичної одиниці мови. Це вчення про будову й розряди слів (частин мови, граматичні категорії і систему словозміни їх. Відповідно до вияву граматичних значень слово може видозмінюватись, утворюючи усталену мовною практикою систему форм. Окремо взята форма конкретного слово є його словоформою. Видозміни слова, що служать для вираження його синтаксичних властивостей відношень між словами, називається словозміною. А система форм, співвідносних з певною системою синтаксичних значень, називається його парадигмою. Своєрідність

17 видозміни слів, що належать до іменних частин мови, на відміну від дієслова, відбита в термінах відмінювання (для змінних іменних частин мови) і дієвідмінювання (для дієслів. У словах, що не виражають певних граматичних видозмін (незмінювані слова, виступає лише одна словоформа. Словозмінні значення в сучасній українській літературній мові виражаються змінною частиною слова – закінченням, або флексією.
Об’єктом морфології є також словоформи, у яких виражаються граматичні характеристики слова незалежно від його синтаксичних властивостей, напр. форми ступенів порівняння прикметників і прислівників, інфінітив, дієприслівник. Граматична характеристика слів знайшла своє з’ясування в теорії частин мови.
Частиною мови називають клас (групу) слів, що мають спільне частиномовне значення, тотожний набір граматичних ознак, морфемного складу і словотворчих засобів, а також здатність вступати в однакові синтаксичні зв’язки й виконувати однакову синтаксичну функцію. Кожний клас слів має своє загальнокатегоріальне лексичне значення предметності, постійної (статичної) ознаки, кількісності, узагальненої вказівки на предметність, ознаки або кількості змінної (динамічної) ознаки (дії, процесуальності, статичної ознаки дії чи іншої ознаки, стану. Такі класи слів називаються повнозначними. Класи слів, що виражають певні відношення між повнозначними словами, надають додаткових семантичних, модальних відтінків словам, словосполученням, реченням або служать для зв’язку слів, називаються неповнозначними. Свого загальнокатегоріального значення без поєднання з іншими повнозначними словами вони не виражають. За своїм значенням, набором граматичних ознак і синтаксичною функцією всі слова сучасної української мови поділяють натри групи
1) самостійні (повнозначні) частини мови іменник, прикметник, числівник, займенник, дієслово, прислівник
2) службові (неповнозначні) частини мови прийменник, сполучник, частка
3) вигук, який посідає проміжне місце як група слів для вираження (а не називання) почуттів, емоцій, волі.
2. Морфологічні норми української мови: Категорії роду, числа й відмінку іменника іменники, що мають тільки форму множини відмінюваній невідмінювані іменники іншомовного походження тощо
– правопис відмінкових закінчень прикметників твердої й м’якої групи, повних і коротких прикметників нормативного позначення ступенювання якісних прикметників творення й правопису присвійних прикметників
– граматичне написання числівників і числових назв, відмінкових закінчень кількісних числівників (цілих чисел) відповідно до типу відмінювання, збірних неозначено-кількісних, дробових і порядкових числівників особливості зв’язку числівника з іменником
– правопис відмінкових закінчень особових, зворотного, присвійних, вказівних, питальних, означальних займенників відмінювання складних (неозначених і заперечних) займенників. Категорія роду іменника є незалежною категорією, в інших частинах мови (іменних й неіменних) категорія роду є залежною, словозмінною, оскільки зумовлена родовою формою іменника. Морфологічне значення роду зумовлює здатність іменника сполучатися з певними формами узгоджуваних слів, вступати в координацію з присудком. Категорія імен граматичного роду включає чоловічий, жіночий, середній рід. Родові значення виражаються лексичними (семантичними, морфологічними, словотвірними, синтаксичними засобами. Основним формальним показником роду є закінчення Н. в. одн. іменника. Категорія роду охоплює всі іменники (відмінюваній невідмінювані, крім тих, що мають лише форму множини (Карпати, солодощі, канікули).

18 Рід значної кількості іменників визначається поділом осіб за статтю (дід – баба,
мати – батько, син – донька). У таких випадках категорія роду іменників залежить від лексичного значення, що зумовлює граматичну форму іменника. Рід іменників-назв осіб
ґрунтується на приналежності до чоловічої або жіночої статі (Денис, син, Оксана, дочка). В іменниках-назвах людей використовуються такі засоби вираження категорії роду
лексичний: лексеми утворені відрізних основ (чоловік – жінка, батько – мати);
словотворчий: за допомогою слів, що походять від однієї основи за допомогою різних афіксів (студент – студентка, свекор – свекруха);
морфологічний, коли іменники кожного роду мають свої закінчення (Ярослав –
Ярослава, кум – кума);
синтаксичний: із родом іменників узгоджуються родові форми інших слів у висловлюванні прикметників, займенників, дієприкметників тощо (кумедний
Дроботенко – серйозна Дроботенко, виступив Литвин – доповідала Литвин). Цей засіб є універсальним щодо вираження родового значення, оскільки він розкривається при складних випадках узгодження відмінюваних і невідмінюваних іменників, іменників спільного роду з залежними словами (маленька плакса, київське метро) тощо. Серед іменників на позначення істот виокремлюють неродові назви, що у граматиці розглядають як іменники середнього роду маля, курча, порося. Інша частина іменників позбавлена семантичних ознак, рід визначається морфемною будовою й виконує лише граматичну роль зв’язку слів у реченні (стіл, кімната, світло). До іменників спільного роду належать такі, що мають узагальнене значення – емоційно-експресивну назву особи за її характерними діями або рисами поведінки (базіка,
гуляка, ненажера, нероба, трудяга, роззява, сирота). Ці іменники мають морфологічний показник жіночого роду (закінчення -а / -я), але в контексті належать до чоловічого або жіночого роду залежно від статі особи, яку вони позначають.

Морфологічні норми у повнозначних змінних (неіменних) і незмінних частинах мови:
– правопис особових форм дієслова в теперішньому й майбутньому (простому, складному й складеному) часах дійсного способу особливості дієвідмінювання слів дати,
їсти, бути, вісти (відповісти); правопис закінчень дієслів наказового й умовного способів, не особових форм дієслова дієприкметників активного / пасивного стану, безособової форми на -но, -то, дієприслівників теперішнього й минулого часу
– написання складних прислівників разом, окремо й через дефіс утворення ступенювання розмежування прислівників з омонімічними конструкціями (прийменник частка + імен прикм., займен., присл.).
Морфологічні норми у службових частинах мови:
– правопис складних прийменників разом і через дефіс, складених прийменникових сполук типу у (в) разі, під час тощо
– написання складних і складених сполучників разом, окремо й через дефіс правильна передача на письмі вживання сполучників із частками б, би, ж, же; розрізнення сполучників щоб, якби, якщо та ін. й однозвучних конструкцій прийм.+ займен., займен.+ частка
– правопис заперечних часток не, ні разом і окремо зі словами, особливості правопису словотворчих і модальних часток.

3. Поняття нанизування відмінків, розщеплення присудка
НАНИЗУВАННЯ ВІДМІНКІВ – ланцюжкове розташування, переважно з послідовною підрядністю, декількох однакових відмінкових форм (найчастіше родового відмінка Будинок племінника дружини домоправителя брата доктора (приклад ОМ. Пєшковського). Стилістично невдалим є зближення навіть двох форм Р.в., якщо одну з них утворює Р.в. суб’єкта, а інший – Р.в. об’єкта, напр.: Метод систематичного й
послідовного викладу вчителя навчального матеріалу (з тв. М. Шагінян).

19 Зустрічається також нанизування форм інших відмінків
– орудного відмінка Питання буде розглянуте призначеною дирекцією комісією
Ви незадоволені чимось мною;
– знахідного відмінка Обговорювалося питання про угоду про взаємну допомогу.
РОЗЩЕПЛЕННЯ ПРИСУДКА – заміна дієслівного присудка поєднанням спільнокореневого іменника з напівдопоміжним дієсловом (дієсловом, що виконує службову функцію при збереженні свого лексичного значення ставати, здаватися,
виступати, називатися). Наприклад використовують нові методи – здійснюють
використання нових методів допомагають – надають допомогу піклуються – візьмуть
на себе піклування. В інших випадках усталені дієслівно-іменні сполучення надають висловлюванню книжного характеру, наприклад ненавидіти – відчувати ненависть,
оглядати – проводити огляд тощо.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал