Н. М. Герасимчук деонтологія в медицині



Сторінка6/13
Дата конвертації10.12.2016
Розмір3.64 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13
Тема 10. ДЕОНТОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ЗАХИСТУ ПРАВА ПАЦІЄНТА НА ЖИТТЯ: ТРАНСПЛАНТАЦІЯ,

ВИКОРИСТАННЯ СТВОЛОВИХ КЛІТИН, ШТУЧНЕ

ЗАПЛІДНЕННЯ, АБОРТИ. ЕТИЧНІ ПРОБЛЕМИ

ТЕХНОЛОГІЙ, ЩО ШТУЧНО ПІДТРИМУЮТЬ ЖИТТЯ
В умовах збільшених можливостей медичної науки і практики з'явилися нові проблеми, пов'язані з медичною генетикою, регуляцією народжуваності і перериванням вагітності, експериментами на людях. Останнє питання спеціально висвітлено в Нюрнберзькому кодексі, Гельсінсько-Токійській декларації і рішеннях XV конференції Ради міжнародних організацій медичних наук (Маніла, 1981), схвалених спеціальним комітетом ВООЗ.

За останні роки світовою спільнотою в т.ч. громадськістю України, зроблені важливі кроки з урегулювання ряду етичних питань в біології і біомедичних дослідженнях, направлені на ефективніше, надійніше, безпечніше і етичніше застосування досягнень світової науки в практичній медицині.



1. Основні етичні проблеми трансплантології.

Трансплантологія є однією з найперспективніших областей медицини, наука, що вивчає проблеми пересадки органів і тканин. Трансплантація (від латин. transplantare – пересаджувати) – пересадка органів з подальшим їх приживленням в межах одного організму (аутотрансплантація), або від одного організму іншому того ж виду (гомотрансплантація), або іншого виду (гетеротрансплантація), або в межах різних видів (ксенотрансплантація). В даний час пересаджують органи і тканини здорової людини хворій, використовують як «запасні частини» трупи, а також органи тварин.

Інтерес світової громадськості до проблем трансплантології виник в 1967 році, коли хірург з ЮАР Крістіан Бернард провів першу пересадку серця від загиблої людини хворому пацієнту. Перша пересадка серця викликала украй суперечливу реакцію. Публіка вітала її як «героїчний вчинок», прорив в ХХI століття, хоча тоді деякі професіонали засуджували, вважаючи невчасною і недостатньо підготовленою. Винахідник серцевого катетера, лауреат Нобелівської премії Вернер Теодор Отто Форсман заявив, що відтепер трансплантаційна медицина «…не буде застрахована від честолюбства і свавілля, слабкості характеру і пихатості. Коли диявол перемішує етичні поняття, плата за прогрес стає дуже високою». Він виявився правий. Операція К. Бернарда викликала справжню епідемію трансплантацій. Протягом тільки 1968 року в 22 країнах світу було пересаджено 101 серце, у більшості випадків в клініках низького рівня.

Етичні проблеми трасплантології істотно розрізняються залежно від того, йде мова про забір органів для пересадки у живої людини або у трупа.

Одна з «заборонних тенденції» в біомедичній етиці стосується трансплантології, яка демонструє як можливості клінічної медицини, так і складність породжуваних нею етичних проблем, вимагаючи переосмислення кантівської етичної максими «відноситися до людини тільки як до мети» (наприклад, у випадках, коли лікар використовує для пересадки орган живого донора).

Теоретично, за умови дотримання лікарем високих етичних принципів, донорами необхідного органу можуть бути:

1) родичі хворого, які жертвують добровільно один зі своїх органів;

2) стороння людина, яка дала добровільну і свідому згоду на узяття у нього органів або тканин;

3) труп тільки-но померлої людини.

Разом з тим, згідно із законом, стороння людина не може при своєму житті продати або подарувати свій орган (навіть парний). Це означає, що за відсутності родичів або їх згоди на операцію необхідний хворому орган може бути узятий тільки у трупа. У багатьох країнах проблема використання органів трупа для трансплантології отримала правове рішення в двох варіантах:

1) «заохочувальний добровільний підхід» – юридичне оформлення передачі своїх органів іншим особам – з метою їх подальшого використання після смерті;

2) концепція «передбачуваної згоди» – надання лікареві юридичного права «відбирати» необхідні з метою трансплантології органи померлого пацієнта, оскільки передбачається, що дозвіл на ці дії міг би бути ним отриманий.

Інші етико-правові проблеми трансплантології пов'язані з небезпекою перетворення донорства в комерційну операцію (покупка, продаж органів людини або пріоритетного права в списку черговиків, які чекають донорський орган). Тому при трансплантації органів і тканин необхідно дотримуватися певних правил:

1) деонтологічний принцип колегіальності при ухваленні рішення;

2) умови взяття трансплантатів від живого донора:


  • за умови, якщо хворому не можна надати допомогу іншими засобами, окрім пересадки органів або тканин і

  • якщо шкода, що заподіюється при цьому донорові, менша, ніж шкода для хворого-реципієнта.

До основних етичних проблем трансплантології відноситься, перш за все, проблема донора і реципієнта.

1. Вибір донора і реципієнта. Найбільш оптимальний і високоморальний варіант – це добровільна донація одного зі своїх органів родичем хворого. Але не завжди такий варіант можливий, і тоді встає питання про стороннього донора. Якщо потрібний орган близької людини не підходить хворому для пересадки і якщо його неможливо узяти від сторонньої особи, то необхідний орган може бути вилучений у трупа, причому, чим раніше, тим краще. Тут виникає серйозна етична суперечність. З одного боку, реаніматологи до останньої можливості намагаються врятувати життя вмираючої людини (навіть безнадійно хворої). З іншої – чим швидше помре один, тим більше вірогідність для трансплантологів врятувати іншого. Тому вирішення цієї дилеми залишається однією з найскладніших в моральному і правовому відношенні.

2. Добровільна і свідома згода людини на узяття у нього органів і тканин. Операція трансплантації, відповідно до принципів біомедичної етики, допустима лише за наявності інформованої згоди не тільки з боку хворого, але і донора. В той же час, їх згода не відміняє особистої моральної відповідальності лікаря, бо саме він вирішується на операцію вилучення здорового органу, що шкодить людині. Моральний вибір лікаря в даному випадку залишається внутрішньо суперечливим: з одного боку, за наявності самовідданої позиції когось з рідних використовується шанс порятунку приреченого хворого, з іншої – порушується етична заповідь «Не нашкодь!». Тим більше, що в трансплантології лікар стикається не тільки з подвоєним оперативним ризиком (оперуються не одна, а дві людини), але і з набагато більшим, ніж в решті областей медицини, етичним ризиком.

3. Проблема комерціалізації трансплантології. Можливість продовжити життя людини і поліпшити її якість за допомогою трансплантації органів і тканин має приховану небезпеку перетворення донорства в комерційну операцію, де можливі зловживання, підкуп, корупція (купівля або продаж органів людини, купівля пріоритетного права в списку черговиків на той або інший донорський орган). Проте заборони і переслідування цих проблем не вирішують. Не можна, наприклад, побоюючись зловживань, заборонити обмін донорськими органами з іншими країнами і операції з пересадки органів громадянам інших держав. Це означало б не мати можливості не тільки передавати, але і отримувати необхідні приреченим людям органи за міжнародними системами співпраці. Так само неспроможна пропозиція деяких законодавців заборонити вилучення органів у трупів без прижиттєвої письмової згоди померлих людей. Це привело б до закриття всіх програм трансплантації органів і тканин, які сьогодні врятовують життя і здоров'я тисячам людей.

4. Етико-правові проблеми в області трансплантації мозку. Не зважаючи на наявний досвід вдалого здійснення подібних операцій, на їх проведення досі накладений мораторій. В цих випадках до перелічених вище питань додалися ще складніші. По-перше, мозок для пересадки повинен бути узятий до закінчення критичного терміну його життя і початку необоротних процесів його руйнування. А це вбивство, навіть якщо у вмираючого є інші травми, несумісні з життям. По-друге, враховуючи, що мозок – це орган особи, як визначити статус людини з пересадженим мозком? Чи стає він (юридично і фактично) тим, ким був колишній «власник» мозку (у сім'ї, в бізнесі і так далі), або він – той, ким було і є його тіло? Ці проблеми не мають поки однозначної відповіді, але їх актуальність очевидна.

Пересадка нирок від живих донорів з'явилася першим напрямком трансплантології в практичній медицині, і в даний час є напрямом надання медичної допомоги хворим з хронічною нирковою недостатністю. Трансплантація нирок не тільки рятує від смерті сотні тисяч пацієнтів, але і забезпечила їм високу якість життя.



Пересадка органів від живого донора супроводжується великим ризиком для нього. Забір органу або його частини у донора, очевидно, є по відношенню до нього відступом від одного з основоположних етичних правил медицини – «не нашкодь». Хірург забирає орган або тканину у донора цілком усвідомлено завдає йому травми, який надає його життю і здоров'ю значний ризик. Виникає конфлікт двох етичних принципів медицини: «не нашкодь» і «роби добро». Для «пом'якшення» цієї проблеми, мабуть, необхідно підсилити захист інтересів донора за допомогою медичного страхування.

Тому донорство повинно бути добровільним, усвідомленим вчинком, що здійснюється безкорисливо. Усвідомленість вчинку повинна ґрунтуватися на повній інформації, що представляється лікарем, про можливий ризик відносно стану здоров'я і соціального благополуччя (працездатності) потенційного донора.



Використання трупа людини, як джерела органів для пересадки, також викликає ряд непростих моральних проблем. Всі релігії забороняють нанесення пошкоджень тілу померлої людини, вимагають дбайливого і шанобливого відношення до тіла особи. У нашому суспільстві при появі цих проблем довгий час міркування доцільності ставилися вище за міркування морально-етичних.

Услід за дозволом вилучати з трупа без згоди родичів рогівку ока, крові з´явились інструкції з вилучення підшлункової залози, окремих кісткових фрагментів, потім інших органів і тканин. Тіло померлого розглядається в даному випадку як державна власність, яку медики можуть використовувати в суспільних інтересах. В даному випадку реалізується установка утилітаристської етики, згідно якої дія морально виправдана, якщо вона приносить найбільшу кількість блага для найбільшого числа людей. Забір, що здійснюється за допомогою механізму презумпції згоди, відрізняється від рутинного тим, що хоча спеціальний дозвіл на забір органів після смерті і не береться, але згода на такий забір передбачається, тобто констатується відсутність відмови від подібної маніпуляції.

У багатьох країнах забір органів і тканин проводиться тільки на основі інформативної згоди. У розвинених країнах пересадки практикуються повсякденно. Трансплантуються печінка, нирки, серце, легені, тонка і товста кишка, паращитоподібна і підшлункові залози, рогівка, шкіра, кістки, суглоби, цілі кінцівки й інші органи, аж до клітин головного мозку.

Все більш широкий розмах приймає використання з метою трансплантації органів не тільки людини, але і тварин – ксенотрансплантологія. Прихильникам програм ксенотрансплантації протистоять могутні організації захисту тварин. Розширення об'єму трансплантологічних операцій неминуче сприяло різкому збільшенню попиту на органи і тканини, придатні для пересадки, оскільки далеко не всі померлі можуть стати потенційними донорами.

На думку трансплантологів, ідеальний донор органів – це людина, яка перебуває в стані «смерті мозку» в результаті травми черепа, але не має інших пошкоджень. Але їх значно менше, ніж кандидатів на трансплантацію. За оцінкою мюнхенського професора В. Ланда, у Німеччині за рік в середньому з'являється приблизно 1500 потенційних донорів, а претендентів на нову нирку тут налічують приблизно 22 тисячі. Не кращим чином йде справа в інших країнах.

Природно, всезростаючий дефіцит спричинив комерціалізацію трансплантології. У Китаї в 1984 році було ухвалено рішення про утилізацію тіл страчених. У статті «Мистецтво страчувати» писалося: «Щоб не пошкодити дефіцитних нутрощів, безпосередньо перед тим, як випустити засудженому на смерть кулю в потилицю, приреченого накачують спеціальними медикаментами, щоб у нього не згорталася кров і не дерев'яніли м'язи».



Міжнародні і вітчизняні законодавчі акти з проблем трансплантології.

  • «Заява про торгівлю живими органами» (37-а Всесвітня медична асамблея – ВМА, Брюссель, Бельгія, жовтень 1985 рік), де сказано: «Розглянувши факти, що свідчать про процвітання останнім часом продажу живих донорських нирок із слаборозвинених країн для пересадок в Європі і США, Всесвітня медична асоціація засуджує купівлю-продаж людських органів для трансплантації»;

  • «Декларація про трансплантацію людських органів» (39-та ВМА, Мадрид, Іспанія, жовтень 1987 рік);

  • «Резолюція з питань поведінки лікарів при здійсненні трансплантації людських органів» (46-а ВМА, Стокгольм, Швеція,вересень 1994 рік);

  • «Конвенція про захист прав і достоїнства людини у зв'язку з використанням досягнень біології і медицини» (прийнята Радою Європи 19.10.1996 рік) – перший міжнародний законодавчий документ, де ключова теза – пріоритет інтересів і благополуччя окремої людини над інтересами суспільства і науки – фундаментальний принцип біоетики. Всі статті Конвенції мають відношення до проблеми трансплантації стволових клітин. Окремий розділ Конвенції (VI) присвячений захисту прав людини у зв'язку з отриманням органів і тканин у живих донорів з метою трансплантації. «Стаття 19 - Загальне правило. Вилучення у живого донора органів і тканин для їх подальшої трансплантації може здійснюватись лише з метою лікування реципієнта та за умови відсутності відповідного органу чи тканини померлої особи, а також при відсутності альтернативних методів лікування, що дають подібний результат».

  • Гельсінська декларація Всесвітньої медичної асоціації (2000 р.) відображає сучасні загальновизнані біоетичні стандарти проведення дослідження на людині.

  • Закон України «Про трансплантацію органів й інших анатомічних матеріалів людини» 16.07.1999 № 1007-XIV,

  • Наказ "Про зміни до наказів МОЗ України №96 від 04.06.2000 "Про затвердження нормативно-правових актів з питань трансплантації органів та інших анатомічних матеріалів людині" та №226 від 25.09.2000 "Про затвердження нормативно-правових актів з питань трансплантації".

  • У березні 2002 р. Україна підписала вищезазначену загальноєвропейську Конвенцію про захист прав і достоїнства людини у зв'язку із застосуванням досягнень біології і медицини.

Проблеми клітинної і тканинної терапії.

Родоначальником клітинної і тканинної терапії вважають лікаря С. Воронцова (прототип проф. Преображенського у романі "Собаче серце"), який в 20-ті роки ХХ сторіччя успішно пересаджував фетальні тканини пацієнтам, які страждали на передчасне старіння. Пізніше клітинна теорія отримала продовження і широке освітлення в роботах G.L. Nikolson і його послідовників, які, власне, і ввели термін «клітинна терапія», використовуючи як лікувальний чинник очищені і висушені екстракти тканин і органів переважно з ембріонів овець. Такі препарати були зручні тим, що могли зберігатися в звичайних умовах, легко транспортувалися в закритих флаконах і перед вживанням розводилися водою або розчинами; вони можуть бути названі першим поколінням препаратів клітинної теорії.

Академік В.П. Філатов і його послідовники застосували переживаючі тканини (рогівка, шкіра); біологічні тканини, витримані в парабіотичних умовах і позбавлені життєздатності: (плацента, хоріон, склоподібне тіло), екстракти та відгони, назвавши це тканинною терапією. Лікувальна дія цих препаратів пов'язувалася із стимуляцією регенеративно-відновних процесів, а також омолоджуванням всього організму – вони можуть бути названі другим поколінням препаратів клітинної терапії. Тканинна терапія за В.П. Філатовим – це неспецифічний метод лікувально-профілактичної медицини, що підвищує резистентність організму за рахунок регулюючого впливу на гомеостаз.

До проблем трансплантації органів і тканин відноситься і проблема використання фетальних (від латин. Fetus – плід, зародок) тканин. Ще в минулому столітті, в 1881 році К. Леопольд пересаджував плідний епітелій тваринам, а сто років тому петербурзький лікар А.Шеперович ввів ембріональні тканини хворому з хронічною нирковою недостатністю. Правда, перша спроба не вдалася, але ця проблема привернула увагу учених.

У 80-90 рр. ХХ сторіччя почався новий, сучасний етап розвитку клітинної і тканинної терапії. Стимулом до інтенсивного розвитку цього напряму послужили складнощі у вирішенні проблем трансплантації органів і тканин класичними методами, експериментальні дані про можливість використання соматичних клітин людини як альтернатива трансплантації цілого органу. У зв'язку з все більш широким використанням фетальних тканин для лікування різних захворювань в 1989 році 41-ою Всесвітньою медичною асамблеєю в Гонконзі була прийнята «Декларація про трансплантацію ембріональних тканин».

Один з визнаних лідерів в становленні і розвитку клітинної і тканинної терапії – Інститут проблем кріобіології і кріомедицини НАН України, м. Харків.


2. Етичні проблеми використання ембріональних (плодових) стволових клітин

Ембріональні стволові клітини (ЕСК) – клітини, виділені з ранніх ембріонів, які можуть самостійно існувати в недиференційованому стані, зберігаючи можливість диференціюватися в будь-яку тканину, завдяки чому вони є потенційними постачальниками тканин для трансплантації і лікування багатьох хвороб.

Гемопоетичні плодові клітини і стволові кровотворні клітини пуповинної крові людини, а також клітини і тканини фетоплацен-тарного комплексу займають особливе місце в клітинній і тканинній трансплантації.



Особливі властивості тканин ембріо-фетоплацентарного походження. Встановлено, що біологічні структури на етапі раннього онтогенезу володіють унікальними властивостями: містять, в основному, бластні і стволові клітини, які характеризуються підвищеним проліферативним і трансплантаційним потенціалом, пониженою антигенною активністю, багатим вмістом ростових, антибактеріальних і аналгезуючих чинників. Крім того, вони містять адаптогени і пептиди, комплекс біологічних з'єднань, стимулюючу репарацію і регенерацію.

Стволові гемопоетичні клітини пуповинної крові за своєю проліферативною здатністю перевершують кровотворні клітини дорослої людини. Крім того, імунологічна реакція «трансплантат проти господаря» у хворого при трансплантації клітин пуповинної крові менш виражена, що дозволяє застосовувати це джерело навіть у випадку часткової несумісності за HLA-генами донора і реципієнта.

Важливим аспектом є також можливість кріоконсервування і подальшого застосування аутологічного матеріалу. Сучасний високий рівень технологій кріоконсервування, відповідних світовим стандартам, зокрема положенням Європейської асоціації тканинних банків, дозволила низькотемпературному банку Інституту проблем кріобіології і кріомедицини НАН України увійти до системи тканинних банків миру. Робота низькотемпературного банку інституту була високо оцінена урядом України – в 2002 р. Ухвалою Кабінету Міністрів банк визнаний Національним надбанням України. У результаті тривалих досліджень були розроблені методи кріоконсервування клітин і тканин ембріо-фетоплацентарного комплексу. Величезний досвід накопичено у вивченні, створенні препаратів і застосуванні гемопоетичних клітин плодової печінки.

Плацента як орган, який забезпечує зростання і розвиток плоду, і характеризується активним метаболізмом, постійно привертає до себе увагу дослідників. При імплантації кріоконсервованої тканини плаценти в організм реципієнта вводиться комплекс клітин, що продукують гормони, цито- й інтерлейкіни, ферменти і багато іншого, що сприяє процесам репарації, підвищенню стійкості до гіпоксії, надає виражений біологічний вплив на органи і системи реципієнтів.



Основна етична проблема – правомочність роботи з плодовими тканинами. Питання про те, як відносяться різні біоетичні системи до проблеми переривання вагітності, є ключовим для медичних досліджень, пов'язаних з вивченням ЕСК. Дуже актуальним є пошук поновлюваного джерела стволових клітин, здатних диференціюватися в острівці Лангерганса або, принаймі, в бета-клітинах, що виробляють інсулін. Останніми роками більш глибоко досліджуються аутологічні стволові клітини, виділені з тканин дорослої людини, оскільки вони не відторгаються і довго живуть в організмі реципієнта.

В зв'язку з цим виникла одна з основних етичних проблем – правомочність роботи з плодовими клітинами і тканинами, отриманими після медичних абортів, питання про етичність використання абортного матеріалу для виготовлення біологічних препаратів, причому акцент, як правило, переноситься з області необхідності трансплантації таких біопрепаратів в область етичності абортів.

У науковій літературі піднімається питання про те, що джерелом ЕСК можуть бути і доімплантаційні ембріони, а також ембріони, що отримуються в надлишку при заплідненні in vitro, використання ж людських ембріонів для цілей біотехнології неприпустимо з погляду біоетики і заборонено в більшості країн. Аргументом на користь застосування ЕСК є та обставина, що дослідження проводяться на «приречених» ембріонах, з яких ніколи не виникне людське життя («зайві» при штучному заплідненні або отримані в результаті аборту). Існують консервативна, ліберальна і помірна позиції з цього питання. Проте навіть ті, хто не вважає не тільки ембріон, але і новонароджене немовля особою, вимушені визнавати потенційні можливості ембріона, який розвивається, – його здатність з часом, при сприятливих обставинах, стати особою. У будь-якому випадку ембріон, який розвивається в організмі вагітної жінки, є ембріоном людини. Одне це накладає на нас певні моральні зобов'язання по відношенню до нього. Тому з погляду біомедичної етики, аргументи на захист аборту неприйнятні, бо вони містять в собі санкцію на замах на людське життя. Ідея А. Швейцера про «благоговіння перед життям» розповсюджується і на це життя, що ще тільки зароджується.

У ряді країн в даний час проводять дослідження з отримання людських ембріонів для вирощування органів і тканин людини для потреб трансплантації – це, як вважає багато хто, найбільш реальна можливість використання методів клонування в медицині. Наприклад, у Великобританії прийнятий законопроект, що дозволяє використовувати з науковою метою клоновані ембріони людини, дозволено вільне використання для наукових досліджень живих ембріонів не старше 14 днів. Проте Україна проти таких робіт і дотримується погляду, що створення людських ембріонів спеціально з науковою метою повинно бути поза законом.

Ряд дослідників в країнах Європи і Америки сподівається, що «дорослі» стволові клітини виявляться такими ж за ефективністю, як і плодові стволові клітини. Учені України, як і ряд провідних вчених США, вважають що ще рано говорити, який вид стволової клітини буде максимально корисним для лікування взагалі і яких захворювань – зокрема. Зіставлення характеристик стволових клітин, отриманих з різних джерел, – плодові і постнатальні (дорослої людини) – свідчать про наявність у кожного виду клітин переваг і недоліків.

У США в 1999 р. був введений 5-річний мораторій на державне фінансування програм, пов'язаних з експериментами на людських ембріонах, прийнята резолюція, що забороняє досліди з клонування людини. Проте уряд США відмінив мораторій на державне фінансування наукових проектів, що виконуються з використанням ліній ЕСК, отриманих в інших країнах, або ЕСК, виділені раніше біотехнологічними фірмами в самих Сполучених Штатах.

Науково-дослідні роботи з ембріо-фетальними тканинами ведуться в багатьох країнах світу, навіть в тих, де широко обговорюються питання їх використання з етичної і релігійної точок зору. Наприклад, в США ще в 1979 р. при Національному Інституті Стандартів і Технологій США створений Національний банк зразків для біомоніторінгу, в Каліфорнії – банк фетальної нейротканини і спинномозкової рідини. Особливе місце займає Міжнародний інститут нових медичних технологій, що одержує фетальні тканини з інших країн і поставляє їх в 86 інститутів США, а також в приватні компанії і лабораторії.

Вельми інтенсивно з фетальними тканинами працюють і створені Банки тканин в Канаді, Великобританії, Швеції, Німеччині і навіть при католицькому університеті в Римі.

Учені України вважають за доцільне розробку питань і принципів, якими необхідно керуватися при роботі з фетальними тканинами, і які стосуються трьох сторін: 1) жінки, яка ухвалила остаточне рішення про переривання вагітності; 2) фетального матеріалу і 3) дослідника. Початок такої роботи був покладений співробітниками Національного медичного університету ім. О.О. Богомольця спільно з Центром ембріональних тканин, які розробили методичні рекомендації «Етичні питання та норми при роботі з ембріональними тканинами людини», Київ, 2004 рік. У цих методичних рекомендаціях відбиті основні етичні принципи роботи з фетальними тканинами. Та все ж ця робота вимагає продовження.

Сьогодні в Україні прийнято «Закон про трансплантацію», який передбачає використання фетальних матеріалів людини (після штучних абортів і пологів); дозволено проведення клінічних випробувань (Наказ МОЗ України № 630 «Про проведення клінічних випробувань стволових клітин», 2007 р. з лікування наступних патологій із застосуванням стволових клітин: панкреонекроз, цироз печінки, гепатити, опікова хвороба, цукровий діабет 2-го типу, розсіяний склероз, критична ішемія нижніх кінцівок.



3. Екстракорпоральне (штучне) запліднення (ЕКЗ) – сучасний біотехнологічний метод подолання безпліддя.

Досягнутий до теперішнього часу рівень розвитку біотехнології, що вторглася у вирішення питань життя і смерті, примушує звернутися до проблеми етичного обґрунтування втручання в біологічні процеси, відповідальні за початок людського життя – відтворення його потомства.



Етичні проблем, що породжуються розвитком репродуктивних технологій.

1. Найгостріші моральні проблеми виникають при здійсненні пренатальної діагностики, що сприяє виявленню різних спадкових і хромосомних захворювань, а також захворювань, пов'язаних з статтю дитини, природженими дефектами метаболізму, аненцефалією та іншим.



Пренатальна діагностика дозволяє батькам, які «сумніваються», переконатися, що їх дитина здорова, або ухвалити правильне рішення з приводу долі майбутньої дитини з природженими дефектами. Разом з тим, вона часто ставить батьків і медиків перед складними і болісними проблемами. Це, зокрема, питання про селективне проведення аборту у разі виявлення у плоду захворювання, яке піддається лікарській терапії; або виявлення хромосомних аномалій, які можуть не позначитися негативно на здоров'ї дитини. У всіх складних випадках лікар при консультуванні повинен дотримуватися етично нейтральної позиції, а право остаточного рішення про проведення аборту слід надати батькам. Разом з тим, пренатальна діагностика не повинна ставати підставою для проведення аборту, наприклад, при виборі статі дитини або з урахуванням інших забаганок батьків.

2. Серйозні моральні проблеми виникають при використанні принципово нових шляхів подолання безпліддя, включаючи зовнішнє втручання в репродуктивні процеси організму.



Екстракорпоральне (штучне) заплідненнясучасний біотехнологічний метод подолання безпліддя – зачаття in vitro (у пробірці): позаматкове запліднення яйцеклітини безплідної, але здібної до виношування дитини жінки спермою її чоловіка (або іншого чоловіка), а потім імплантація заплідненої яйцеклітини в її матку.

Експерименти з позаматкового зачаття лікарі почали проводити на тваринах значно раніше. Дослідження на мишах, розпочаті в 1955 році, дозволили вивчити механізм запліднення, визначити оптимальний час для запліднення яйцеклітин в лабораторних умовах. З'явилася можливість виявляти спадкові аномалії в ембріонах до імплантації в матку. Отримані результати дозволили згодом застосувати цю методику до людини. Цьому сприяв прогрес в медицині і в суміжних з нею науках, наприклад у біології, а також винахід сучасного медичного обладнання.

Роберт Едвардс, працюючи в Кембриджському університеті, почав дослідження в сфері штучного запліднення в 1960 році. У 1968 він домігся запліднення людської яйцеклітини в лабораторних умовах. Вивчення оптимальних умов вилучення, штучного запліднення і подальшого перенесення ембріонів у матку зайняли 10 років. Перша спроба використовувати ЕКЗ в лікуванні безпліддя була зроблена в 1975 р. і закінчилася невдачею: вагітність виявилася позаматковою.

ЕКЗ вперше в історії людства було проведено в 1978 році в невеликому місті Оулдгомі в Англії. Засновниками ЕКЗ вважаються кембриджські дослідники — гінеколог Роберт Едвардс (Robert Edwards) і ембріолог Патрік Стептоу (Patrick Steptoe). В результаті першої операції екстракорпорального запліднення 25 липня 1978 в сім'ї Леслі і Джона Браунів з'явилася довгоочікувана дитина — дочка Луїза. До цього Леслі протягом 9 років безуспішно лікувалася від безпліддя, викликаного непрохідністю маткових труб. Луїза Браун стала першою «дитиною з пробірки», як надалі стали називати дітей, народжених за допомогою цього методу.

Першою «дитиною з пробірки» в СРСР стала мешканка міста Красний Луч Луганської області Олена Донцова, яка народилася в клініці Наукового центру акушерства, гінекології та перинатології РАМН у 1986.році.

Завдяки відкриттю Роберта Едвардса у світі народилося більше мільйона «дітей з пробірки». У 2001 Роберт Едвардс, який створив технологію штучного запліднення, був удостоєний найпрестижнішої американської премії у сфері медицини — Ласкерівскої премії. 2010 року Роберт Едвардс отримав Нобелівську премію з медицини. Разом з тим, ці гуманні технологічні можливості викликали до життя нові варіанти їх використання і нові проблеми. З'явився феномен так званого «сурогатного материнства», що породив ряд проблем етичного і юридичного характеру.

3. Бурхливий розвиток репродуктивної біотехнології породжує ряд практичних проблем, що стосуються наукових досліджень, що пов'язані із статусом ембріона.

Ембріон (від грец. embryon – зародок) організм, що розвивається у ссавців, у тілі матері з яйцеклітиною в період ембріонального розвитку в процесі перетворення зиготи в зародок. Етичне вирішення проблеми статусу і прав ембріона залежить від відношення суспільства до прав Живого і двох різних станів плоду: стану, який не має ніякого «людського» змісту, і стану, за яким цей зміст вже признається.

У разі можливих або виявлених аномалій чи може і чи повинен плід бути знищений, і на якому етапі його розвитку це допустимо? Хто є власником «надмірних» ембріонів, які зазвичай виникають як «побічний продукт» при штучному заплідненні in vitro? Чи можна використовувати ці «надмірні» ембріони, які можуть зберігатися при низькій температурі без втрати життєздатності протягом тривалого часу, для проведення наукових досліджень і експериментів? Чи допустимі такі дослідження в принципі?

Деякі фахівці вважають, що багато що тут залежить від здібності ембріона до відчуття, що визначається ступенем його розвитку. Оскільки центральна нервова система формується лише на 22-у добу вагітності, то граничним терміном експериментів вони вважають 30-добовий «вік» ембріона. Інші ж пропонують працювати і з «дорослішими» ембріонами, вдаючись в цих випадках до анестезії. Безумовно, на користь науки дослідження на ембріонах необхідні. Вони сприяють розробці нових засобів контрацепції, виявленню спадкових захворювань плода, подоланню безпліддя, вивченню механізмів спонтанно виникаючих абортів, процесів дозрівання яйцеклітини, канцерогенезу, а також встановленню закономірностей розвитку людини як біологічного виду.

З моральної точки зору, повинно бути повністю заборонене проведення деяких видів експериментів на плодах. Так, ембріони, піддані тим або іншим діям, не повинні імплантуватися в жіночий організм. Ембріони людини не повинні імплантуватися в організм тварини. Неприпустимими також є несанкціонований продаж і придбання ембріонів.

У основі заборони на використання ембріона або його тканин з метою біомедичних досліджень лежить зіставлення гіпотетичної користі для людства і реальних прав конкретного ембріона. Захисники прав ембріона посилаються на святість і недоторканність людського життя з моменту зачаття, стверджуючи, що плід володіє всіма правами, властивими людині. Тому, позбавляючи ембріон життя, ми вбиваємо те, що може стати особою – це «консервативна позиція». Заперечення прав ембріона – «ліберальна позиція», що відмовляє плоду в самостійному статусі навіть на найпізніших стадіях вагітності («обговорювати права плоду так же безглуздо, як обговорювати «права» апендикса») і що надає право вибору долі ембріону матері або медикам. «Помірна позиція» – ґрунтується на точці зору сучасної біології і ембріології, згідно якої людина як біологічний індивідуум формується відразу після злиття батьківських статевих клітин, коли утворюється неповторний набір генів, і вимагає відповідального відношення до ухвалення рішення.

Можливість ЕКЗ породжує ряд етичних проблем:



  • від біологічних прав ембріона до соціальних проблем (допустимість/необхідність збереження анонімності донорів-чоловіків або сурогатних матерів для майбутніх дітей і їх офіційних батьків);

  • небезпека своєрідного расизму при нагоді цілеспрямованої або випадкової «селекції» донорів – носіїв «кращих» генів;

  • знищення/збереження зародка у разі можливих або виявлених аномалій; проблема власності на «надмірні» ембріони й ін.).

Разом з тим, заборонити маніпуляції з ембріонами – це означає не тільки позбавити деякі сім'ї можливості мати дітей за методиками ЕКЗ, але і закрити цілий науковий напрям – ембріологію, яка допомагає вивчати генезис і механізм багатьох важких захворювань і шукати шляхи їх лікування.

4. Етичні проблеми штучного переривання вагітності. Права на життя на початковій стадії людського існування: чи має право на життя ембріон з відхиленнями розвитку?

Визнання або невизнання цього права за людиною з моменту його зачаття служить підставою безперервних (що останнім часом стали ще гострішими) суперечок з приводу абортів штучного переривання вагітності. З одного боку, аборт залишається одним з найпоширеніших засобів контролю над народжуваністю, а з іншою – це медичне втручання (особливо «за бажанням») кваліфікується як аборт (штучне переривання вагітності).

У юридичному відношенні аборт пройшов шлях від заборони під страхом страти до повної легалізації як право жінки розпоряджатися функціями власного тіла. Після «Abortio act», прийнятого в 1967 р. Великобританії і рішення Вищого суду США (22 січня 1973 р.), де проголошується, що «плід не є юридичною особою, захищеною Конституцією США», більшість західних країн легалізували аборти.

У етичному відношенні існують різні точки зору на аборт: 1) консервативна – аборт аморальний завжди і може бути дозволений тільки коли мова йде про врятування життя вагітної жінки; 2) ліберальна – затверджує абсолютне право жінки на проведення аборту безвідносно до віку плоду; 3) помірна – вважає аборт етично виправданим лише тоді, коли плід не досяг певної стадії розвитку і якщо в даному конкретному випадку мають місце обставини, що виправдовують проведення цієї операції («селективний аборт») порушення моральної заповіді «Не убий», а з боку лікаря, – ще і клятви Гіппократа.

Навіть у тих випадках, в яких ми визначаємо його як «вибір меншого зла», мова йде все-таки про зло – про замах на людське життя. Вирішення проблеми аборту багато фахівців ставлять, в першу чергу, в залежність від встановлення статусу ембріона: «З якого часу зародок вважається дитиною, людиною?» Чи правомірно розглядати ембріон, що розвивається, як особу? Чи володіє він (і якою мірою) людськими якостями і правами? Чи здатний він до відчуттів (особливо – до відчуття болю)? Необхідне чітке розділення двох істотно різних (у етичному відношенні) станів плоду: те, якому ми не приписуємо ніякого «людського» змісту, і те, за яким цей зміст вже признається.

Особливо складно вирішується в суспільстві питання про право на життя новонароджених (або ще не народжених) дітей з серйозними дефектами розвитку. Деякі фахівці вважають, що якщо немає підстав сподіватися на те, що дитина в процесі свого розвитку стане особою, або якщо розміри емоційного і/або матеріального збитку, що наноситься сім'ї доглядом за дитиною, виключно великі, то етично допустимим є рішення про припинення лікування і реанімації таких «неповноцінних» немовлят. Очевидно, що така система міркувань базується не на медичних і етичних, а на утилітарно-прагматичних міркуваннях. Такі рішення не враховують бажання і права на життя самої дитини і обумовлені небажаністю (для кого?) продовження життя цього новонародженого.

Теоретичним обґрунтуванням подібного утилітаристського підходу є точка зору на людську особу, згідно якої визначальною ознакою особи є здатність пізнавати, страждати, переживати емоційний стан щастя, мати минуле і майбутнє. Тому «нормальне» немовля має передбачуване право на життя, а новонароджений з серйозними дефектами розвитку – ні. Автори такого підходу пропонують діяти за принципом рівного обліку інтересів всіх: не тільки самої дитини, але і його батьків, можливо, їх наступної дитини, найближчого оточення і суспільства в цілому. І якщо дитину чекає бідне, убоге життя «неповноцінної» людини, що не має ніякої цінності ні для нього самого, ні для інших (батьків, суспільства), то йому краще не жити. Якщо ж немовля має життєві перспективи, хай і не такі широкі, як нормальні діти, то немає необхідності йти на крайні заходи. У будь-якому випадку рішення ухвалює не дитина, а хтось за нього. При цьому в оцінку життєвих перспектив включається не тільки тяжкість захворювання, на яке страждає немовля, але також готовність і здатність суспільства надати допомогу таким людям, створити їм умови для життя.

Згідно ж точки зору біомедичної етики, право такого новонародженого на життя може бути поставлене під сумнів тільки тоді, коли немає серйозної надії на те, що подальше життя дитини не зведеться до безглуздого існування. Тільки у тому випадку, коли рішення ухвалюється виключно на користь дитини і лише її самої, а такі побічні чинники, як витрати або незручності сім'ї не впливають на характер схвалюваного рішення, воно може бути виправдане морально і юридично. Тому з дитиною, у якої при появі на світ виявлені серйозні дефекти розвитку, слід поводитися майже, як із «звичайною» дитиною, оскільки будь-який новонароджений, з погляду біомедичної етики, є особою, що має право на життя. При цьому суть етичних аргументів зводиться до наступного:

1) право новонародженого на життя тим «сильніше», чим вище його потенційна можливість стати особою;

2) поява немовляти на світло – зазвичай велика радість для його батьків, тому його смерть завдає їм помітного збитку;

3) навіть небажана дитина може принести радість іншим особам, які усиновлять його;

4) хоча право «дефектного» новонародженого ставиться під сумнів, це не означає, що він взагалі не володіє ніякими правами, і нам слід поважати його права.

Рівень штучних абортів залишається серйозною етичною проблемою в Україні, не зважаючи на зниження їх чисельності останніми роками. За даними опитування, основною причиною переривання вагітності є неблагополучне матеріальне положення подружніх пар, а також медичні показання. Останньому в даний час сприяє впровадження в Україні методів генетичного тестування і точнішого визначення важких спадкових захворювань і дефектів плоду.

Ще одне головне питання – чи етично використовувати тканини і клітини мертвого плоду для створення препаратів, що ефективно допомагають при багатьох патологіях, або етично утилізувати (викинути) їх? Чому отримання органів і тканин від померлої дорослої людини є виправданим, а від мертвого плоду – ні? Американські дослідники Landry і Zucker (2005 р.) запропонували провести аналогію між отриманням посмертних органів для трансплантації і використанням тканин мертвого ембріона (маються на увазі на штучно створені ембріони).

Робота лікаря, лікаря-вченого базується, перш за все, на принципах моралі і етики: «не нашкодь», «врятувати життя за будь-яку ціну». З лікарської точки зору будь-який пацієнт, незалежно від віку, тяжкості і характеру захворювання, повинен отримати весь сучасний арсенал медичної допомоги для збереження життя. І завдання держави – підтримати перспективні напрями медицини всіма доступними їй засобами.

Експериментальні і доклінічні дослідження показали високу лікувальну ефективність методів клітинної і тканинної терапії, доцільність їх використання в програмах лікування цілого ряду важких захворювань і станів. Як свідчить одне з основних положень ВООЗ, що стосується різних лікувальних засобів – «все, що робиться для збереження здоров'я людини, етично виправдано». Велика медична і соціальна значущість клітинної і тканинної терапії як засоби реальної допомоги хворим людям, що потребують її, вимагає формування чіткої нормативно-правової бази, її застосування і вирішення комплексу біоетичних проблем.



5. Етичні проблеми сурогатного материнства

Сурогатне материнство (СМ) (від латин. surrogatus – замінюючи іншого) – виношування дитини сторонньою жінкою, яка не є його генетичною матір´ю. «Сурогатна мати» – жінка, яка виношує чужий ембріон, плід, імплантований в її організм (запліднену спермою чоловіка яйцеклітину іншої жінки, яка не може або не хоче виношувати дитину).

Етичні проблеми виникають із-за обопільних претензій генетичних батьків і сурогатної матері з приводу «приналежності» дитини, яка народилась, які можуть серйозно порушити моральний клімат в сім'ї, що «прийняла» дитину, виношену сторонньою жінкою, і найголовніше – ускладнити життя дитини. Навіть якщо дитина, «зачата в пробірці», виношується біологічною матір’ю, можливі інші етичні проблеми. Так, враховуючи, що донорська сперма може зберігатися для запліднення якийсь час в замороженому вигляді, як оцінити з етичної точки зору той факт, що чоловік може стати батьком дитини після своєї власної смерті? Чи варто піддавати хірургічному втручанню здорову жінку і використовувати такі складні технології, щоб дати дітей безплідним сім'ям, коли в світі так багато нещасних дітей, які чекають усиновлення? Неоднозначна і відповідь на питання про те, чи етична неминуча при штучному заплідненні цілеспрямована або випадкова «селекція», якщо майбутні батьки захочуть підібрати для своїх дітей «найрозумніших», «найздоровіших» або «найкрасивіших» носіїв генів. Чи не може це привести до своєрідного расизму, якщо все суспільство поставить собі це за мету?

Перша дитина, яку народила сурогатна матір, з'явилася в Англії в 1978 році. Щодо програми сурогатного материнства в Україні, то вперше вона була реалізована 1995 року в Харкові (сурогатною матір'ю стала жінка, яка виносила дитину своєї доньки, в якої була вроджені патології матки). Сьогодні Україна є одним із визнаних центрів сурогатного материнства у світі (зокрема, комерційного). Натомість ставлення до легалізації сурогатного материнства у різних країнах досі лишається різним. Практично в усій Європі сурогатне материнство заборонене, дозволене лише в Англії та Греції. У США на нього дали згоду в деяких штатах. Так, наприклад, у Німеччині спроба імплантувати ембріон жінці, яка у наступному має намір відмовитися від дитини, є злочином, відповідальність за це несе лікар, який здійснив операцію із пересадки ембріона. У Норвегії, Іспанії, Швейцарії дозволено лише некомерційне сурогатне материнство. У Канаді сурогатне материнство дозволене, але договір з сурогатною матір'ю не має юридичної сили, тобто жінка (сурогатна матір) може залишити народжену дитину собі (Н.А. Аблятіпов «Проблеми сурогатного материнства в Україні»).

У ст. 123 Сімейного кодексу України встановлено порядок визнання батьками дитини, яка народилася у результаті застосування допоміжних репродуктивних технологій. Конститутивною ознакою сурогатного материнства, як відзначає М.В. Антокольська, є укладення до моменту зачаття дитини договору про виношування дитини сурогатною матір'ю з метою подальшого встановлення батьківських правовідносин між цією дитиною та особами, які уклали даний договір з сурогатною матір'ю. Тобто підставою для виникнення правовідносин щодо сурогатного материнства є договір між сурогатною матір'ю та біологічними батьками про виношування дитини, який має виступати основним засобом правового регулювання відносин учасників програми сурогатного материнства. Такий договір є головним документом, що визначає відносини біологічних батьків із сурогатною матір'ю, та має складатися відповідно до положень чинного законодавства України, враховуючи індивідуальні вимоги, побажання та можливості подружжя та сурогатної матері. При цьому істотне значення має те, що такий договір повинен укладатися саме до моменту зачаття дитини, оскільки, безумовно, договір про уступку вже зачатої або народженої дитини повинен визнаватися нікчемним як такий, що суперечить моральним засадам суспільства (Сімейний кодекс України). Спеціальних вимог до договору про сурогатне материнство чинне законодавство України не встановлює. Оскільки цей договір породжує правові наслідки, які мають значення як для подружжя, так і для майбутньої дитини, він повинен укладатися на умовах і відповідати загальним вимогам, що встановлені для укладення цивільно-правових договорів у цілому.

Так, сторонами цього договору виступають: з одного боку – подружжя, з іншого – жінка, яка бере на себе зобов'язання щодо сурогатного материнства.

6. Етичні проблеми технологій, що штучно підтримують життя – проблеми розвитку генетики та генної інженерії.

Генетика (від грец. genesis – походження) – галузь біології, що вивчає закони спадковості і мінливості живих організмів, методи управління спадковістю і спадковою мінливістю для отримання потрібних людині форм організмів або з метою управління їх індивідуальним розвитком. Залежно від об'єктів, що вивчаються, розрізняють генетику мікроорганізмів, рослин, тварин і людини. Генетика людини галузь генетики, тісно пов'язана з антропологією і медициною. Підрозділяється на антропогенетику, що вивчає спадковість і мінливість нормальних ознак людського організму, і генетику медичну, яка вивчає спадкову патологію людини (спадкові хвороби, природжена потворність та інше).

Генетична (генна) інженерія – це:


  • сучасна біотехнологія, отримання нових комбінацій генетичного матеріалу шляхом маніпуляцій, що проводяться поза клітиною, з молекулами нуклеїнових кислот і перенесення створених конструкцій генів в живий організм, внаслідок чого досягається їх включення і активність в цьому організмі і у його потомства;

  • наука про генетичне конструювання нових форм біологічно активної ДНК, нових форм клітин, цілих організмів за допомогою штучних прийомів перенесення генів;

  • сукупність розділів молекулярної і клітинної біології, для яких характерна синтетична методологія експерименту, що дозволяє змінювати структуру гена, створювати нові гени або конструювати химерні гени.

Генна інженерія розробляє різного роду біотехнології, реалізує можливості введення чужорідних або модифікованих генів в геном соматичних клітин для генної терапії деяких захворювань людини (наприклад, при бета-таласемії в дефектні клітини кісткового мозку вводиться бета-глобіновий ген). Відзначаючи наукові і економічні перспективи генної інженерії, необхідно мати на увазі і її етичні аспекти. Генна інженерія має можливість генетичного контролю над організмами, може вести до соціальної і професійної дискримінації людей.

Особливо відповідально слід віднестися до можливостей генної інженерії в майбутньому синтезувати невідомі раніше гени і вбудовувати їх у вже існуючі організми. Нові «сконструйовані» організми, які потрапили в наше місце існування, принципово відрізнятимуться від тих істот, поведінка яких давно вивчена, і тому вони можуть бути набагато небезпечніше. Особливо серйозні моральні проблеми виникають при зміні генома зародкових клітин людини.

Сьогодні вже очевидно, що генні технології володіють величезним потенціалом і можливостями дії на людину і соціум. Проте перспективи ці виявляються подвійними.

Відзначаючи наукові і економічні перспективи генної інженерії, необхідно мати на увазі й ті небезпеки, що можуть виникнути при подальшому проникненні людського розуму в природні сили природи. Тому, з погляду біомедичної етики, ставиться питання: чи завжди в області генної технології можна робити те, що можна зробити? Мова йде не про те, щоб сказати «так чи ні» її розвитку, а щоб освітити позитивні і негативні сторони проблеми. Генна технологія дала людині перевагу, якою він раніше не володів: здатність цілеспрямовано і швидко змінювати природне середовище і самого себе. Чи зуміє людина розпорядитися своєю владою, що збільшилася? Чому повинна відповідати нова етика поводження з Живим? Щоб відповісти на це питання, слід мати на увазі наступне:

• генна технологія – не універсальний засіб, а продуктивний метод, який може бути застосований в біотехнології, клітинній біології, генетиці людини і за допомогою якого людство може покращувати в майбутньому спадковість людини, перемогти багато хвороб;

• ефективність нової технології, види і об'єм її застосування повинні визначатися під час наукових і суспільних дискусій, що вже виявили дві основні позиції: одна, слабкіша – скептична оцінка генної інженерії, інша, сильніша – оптимістична;

• можливість розпоряджатися життєвими процесами не повинна привести до зловживань (конструювання нового життя може стати злом, тому що це життя починає існувати самостійно і відтворювати саме себе);

• нове біологічне знання відкриває нові можливості генетичного контролю над індивідом. Кожна людина несе в собі немало «дефектних» генів. Знання про вид і розмір цього «баласту» не повинне вести до соціальної і професійної дискримінації, психічних переживань.

Сьогодні генна технологія і біотехнологія можуть втручатися в долю людини. Все, що їм вдається робити з мікроорганізмами і окремими клітинами, принципово можливо зробити з людиною, людською яйцеклітиною. При цьому деякі учені вважають, що їх діяльність ні в чому не повинна бути обмежена: те, що вони хочуть, вони можуть і повинні робити. Проте наукова «цікавість», що задовольняється за будь-яку ціну, небезпечна і не сумісна з гуманністю етики.

У сфері генетичної біомедицини загострюються або модифікуються традиційні проблеми біомедичної етики:



  • проблема збереження лікарської таємниці при генетичному тестуванні (суб'єктом дотримання принципу конфіденційності і збереження лікарської таємниці стає тут не тільки пацієнт і його родичі, але і діти, що ще не народилися);

  • генетична паспортизація – отримання відомостей про генетичні особливості організму і складання на їх основі генетичних паспортів, в яких наголошується генетична схильність до спадкових і деяких інших захворювань;

  • проблема клонування;

  • створення генетично модифіковані організми.

Розшифрування геному людини зробила можливим визначення наявності в генотипі людини різних мутацій або поліморфних станів генів з метою визначення схильності до спадкової патології або певних видів діяльності. При народженні дитини (і до її народження) можна виявити спадкові захворювання, що неминуче появляться (наприклад, хвороба Альцгеймера в зрілому віці), або схильність до спадкових захворювань. Складною етичною проблемою є питання доступності цієї інформації при генетичній паспортизації для самої людини і сторонніх осіб. Інформація про виявлення спадкової схильності до захворювань дозволяє прийняти профілактичні заходи. Багато спадкової патології (фенілкетонурія, муковісцидоз та ін.) є предметом обов'язкового тестування при народженні дитини з метою попередження інвалідності і летальних результатів. Разом з тим, при виявленні невиліковної хвороби у людини можуть виникнути проблеми, наприклад, з влаштуванням на роботу та інше. В принципі генетична паспортизація важлива і корисна, оскільки дозволяє людині правильно розпорядитися своєю долею.

Клонування (від грец. klon – гілка, нащадок) – штучне створення генетично ідентичних початковим клітин, тканин, організмів шляхом нестатевого розмноження. Може бути використано для тиражування цінних порід тварин, збереження рідкісних видів, створення тканин або органів, необхідних для трансплантології («терапевтичне клонування»). Клонування терапевтичне – напрям сучасної генетики, метою якого є клонування не цілісного організму людини, а окремих його органів і клітин на користь лікування хворих, зокрема для трансплантації.

Один з запропонованих методів – клонування і використання ембріональних стволових клітин, що повертає дослідників до етичних проблем. Існує теоретична можливість створення генетичних копій людини з окремої клітини, проте ідея клонування людини піддається усесторонній біоетичній експертизі.

Благополучна поява у світ і нормальний розвиток овечки Dolly, мавпочки Tetra і кошеняти Little Nicky примушують не тільки радіти торжеству людського генія, але і виражати певний неспокій, особливо якщо мова йде про клонування людини. Побоювання викликають як серйозні медико-біологічні, так і етичні, правові проблеми, які людство поки не готове вирішувати. Перш за все, це проблема визначення статусу отриманого клона. Чи буде клон самостійною автономною особою? Яке місце він займе в суспільстві? Чи треба його походження зберігати в таємниці? Як вирішуватимуться проблеми його подальшого відтворення? Неправильне вирішення цих проблем і небезпека зловживань, спекуляцій на них може скомпрометувати саму ідею і науковий пошук. У будь-якому випадку завдання біомедичної етики – не забороняти дослідження і не накладати мораторії на нову і стару біотехнологію, а сприяти їх розвитку і етичному використанню.

Медико-біологічна мотивація заборони на клонування людини пов'язана, в першу чергу, з високим відсотком невдач – пошкоджень ембріонів, мертвонародженні при клонуванні тварин. Крім того, в процесі культивування клітин можуть виникати мутації, що може привести до народження генетично неповноцінних дітей. Існують дані про передчасне старіння клонованих організмів через те, що кожна клітина має свій ліміт ділення, а клонований організм походить не з «молодої» статевої клітини, а з «старої» соматичної клітини, що вже пройшла велику кількість ділень.

З етичної точки зору у клонування людини також є прихильники і супротивники. Прихильники клонування людини бачать в ньому, перш за все, перспективний репродуктивний спосіб, яким можуть скористатися люди, що не мають можливості інакше відтворити свої гени і отримати в результаті власну дитину. Гіпотетично клонування людини може дати можливість «розмножувати» геніальних людей, забезпечувати комусь «безсмертя», створюючи його копію. Супротивники указують на те, що результатом клонування стає не дитина своїх батьків, а одно-яйцевий близнюк батька або матері, що породжує нові моральні і правові проблеми. З іншого боку, існує певна небезпека зловживань і спекуляцій на нещасті бездітних людей. Тому в даний час існує заборона на клонування людини.

Єдиний міжнародний акт, що встановлює заборону клонування людини, – Додатковий Протокол до Конвенції про захист прав людини та людської гідності у зв'язку із застосуванням біології та медицини (12.01.1998), що стосується заборони клонування людських істот, який підписали 24 країни з 43 країн – членів Ради. 1 березня 2001 після ратифікації 5 країнами цей Протокол набув чинності.

19 лютого 2005 р. Організація Об'єднаних Націй закликала країн-членів ООН вжити законодавчі акти, які забороняють всі форми клонування, тому що вони "суперечать гідності людини" і виступають проти "захисту людського життя". Декларація ООН про клонування людини, прийнята резолюцією 59/280 Генеральної Асамблеї від 8 березня 2005 р., містить заклик до держав-членів заборонити всі форми клонування людей у такій мірі, в якій вони несумісні з людською гідністю і захистом людського життя.

Допустимим є лише клонування тварин і окремих органів людини, необхідних для трансплантації, що проводиться при відповідному етичному контролі. Стають реальними: направлена зміна спадкового матеріалу; ідентичне відтворення генетично запрограмованої особня – клонування, що має величезне практичне значення для сільського господарства, медицини і промисловості, але викликає тривогу відносно деяких можливих маніпуляцій з людиною (наприклад, створення химер людина-тварина із спадкового матеріалу різних видів при ксенотрансплантації) й ін.

Генетично модифіковані організми (ГМО) – живі організми, що містять нову комбінацію генетичного матеріалу, отриману за допомогою генетичної інженерії. З одного боку, ГМО можуть значною мірою сприяти вирішенню проблем сільського господарства і охорони здоров'я. З іншого, неконтрольоване створення і вивільнення ГМО в навколишнє середовище може привести до небажаних наслідків для здоров'я людини і несприятливих екологічних наслідків. Побоювання екологів пов'язані з тим, що вивільнення в навколишнє середовище сільськогосподарських рослин і тварин, в геном яких привнесені чужорідні, не характерні для них гени мікроорганізмів або вірусів, може приводити до зміни природних біоценозів, появи нових, агресивніших патогенів, бур'янів, поразці організмів, трансгенних ознак, що не є мішенями та інше.

Щоб уникнути небезпеки, існує ефективна система оцінки безпеки ГМО для здоров'я людини і навколишнього середовища. Вона містить цілу низку захисних заходів для отриманням свідоцтва про державну реєстрацію трансгенного сорту, що дає право використовувати ГМО в господарській діяльності.

Правові документи, що регулюють допуск генетично модифікованих (ГМ) продуктів в Україні:


  • Закон «Про державну систему біобезпеки при створенні, випробуванні, транспортуванні та використанні генетично модифікованих організмів» (2007);

  • Постанова від 18 лютого 2009 р. N 114 про «Порядок державної реєстрації генетично модифікованих організмів джерел харчових продуктів, а також харчових продуктів, косметичних і лікарських засобів, які містять такі організми або отримані з їхнім використанням»;

  • Закон «Про захист прав споживачів» (1991) – (Стаття 15. п 6) «Інформація про продукцію повинна містити: позначку про наявність або відсутність у складі продуктів харчування генетично модифікованих компонентів».

Таким чином, маркуванню підлягають не тільки продукти отримані з ГМО, а також харчові добавки, отримані за допомогою ГМО. Ні в Європейське, ні законодавство Сполучених Штатів не передбачає маркування харчових добавок, отриманих за допомогою генно-модифікованих мікроорганізмів. Крім того, Україна стала першою державою у світі, яка зобов'язала виробників та імпортерів харчових продуктів вказувати позначення «без ГМО» в маркуванні всіх, без винятку, харчових продуктів, навіть тих, у яких ГМО не може бути ні теоретично, ні практично. 3 жовтня 2012 року Кабінет Міністрів України схвалив законопроект, який дозволяє не маркувати продукцію, яка не містить ГМО.

Не зважаючи на те, що закони, які регулюють допуск ГМ продуктів на ринок подібні, в їхній реалізації існують певні розбіжності. США декларує політику вільної торгівлі, натомість Європа допускає вільну торгівлю з певними обмеженнями, що базується на принципі обережності. У 2003 році США, Канада та Аргентина подали скаргу в Світову організацію торгівлі (СОТ) щодо обмежень з боку Європи. У 2005 році СОТ задовольнила більшість пунктів скарги.

Також спостерігається асинхронний допуск ГМ продуктів в різних країнах, що викликає штучну зміну торгових пріоритетів. Наприклад, згідно з Європейським законодавством, продукти схрещування раніше допущеного і комерціалізованого генно-модифікованого сорту з конвенційними сортами, вважаються новим ГМ-продуктом і підлягають новій процедурі допуску. Натомість в Сполучених Штатах такі продукти окремого дозволу не потребують.

Переважна кількість допусків ГМ в Європі стосується дозволів на імпорт сировини, а не культивування. Так, Європа імпортує трансгенну сировину, вміст якої в готовому продукті не повинен перевищувати 0,9%. Внаслідок асинхронності допусків очікується або перебудова торгівельних ринків, або Європа відмовиться від принципу нульової толерантності.



Контрольні питання

1. Основні етичні проблеми трансплантології.

2. Класифікація трансплантацій.

3. Поняття про міжнародні і вітчизняні законодавчі акти в трансплантології.

4. Етичні проблеми використання ембріональних (плодових) стволових клітин (ЕСК).

5. Екстракорпоральне (штучне) запліднення (ЕКЗ) – сучасний біотехнологічний метод подолання безпліддя.

6. У чому полягає проблема права на життя на початковій стадії людського існування?

7. Чи має право на життя ембріон з відхиленнями розвитку?

8. Етичні проблеми технологій, що штучно підтримують життя: генної інженерії, проблеми клонування, генетично модифіковані організми.

Тестові завдання для контролю початкового рівня знань
1. Трансплантація – це:

А. Операція з пересадки органів.

В. Операція з заміщення тканин пацієнта тканинами з іншого організму.

С. Операція з заміщення органів і тканин пацієнта відповідними

структурами організму донора.

Д. Операція з пересадки органів в межах одного виду організмів.

Е. Всі відповіді вірні.

2. Аутотрансплантація – це:

А. Пересадка органу в межах одного організму.

В. Пересадка органів в межах двох генетично ідентичних організмів.

С. Пересадка органів в межах організмів одного виду.

Д. Пересадка органів в межах різних видів організмів.

Е. Пересадка реципієнтові органу з штучного матеріалу.



3. Ізотрансплантація – це:

А. Пересадка органу в межах одного організму.

В. Пересадка органів в межах двох генетично ідентичних організмів.

С. Пересадка органів в межах організмів одного виду.

Д. Пересадка органів в межах різних видів організмів.

Е. Пересадка реципієнтові органу з штучного матеріалу.



4. Аллотрансплантація – це:

А. Пересадка органу в межах одного організму.

В. Пересадка органів в межах двох генетично ідентичних організмів.

С. Пересадка органів в межах організмів одного виду.

Д. Пересадка органів в межах різних видів організмів.

Е. Пересадка реципієнтові органу з штучного матеріалу.



5. Ксенотрансплантація – це:

А. Пересадка органу в межах одного організму.

В. Пересадка органів в межах двох генетично ідентичних організмів.

С. Пересадка органів в межах організмів одного виду.

Д. Пересадка органів в межах різних видів організмів.

Е. Пересадка реципієнтові органу з штучного матеріалу.



6. Гетеротрансплантація – це:

А. Пересадка органу в межах одного організму.

В. Пересадка органів в межах двох генетично ідентичних організмів.

С. Пересадка органів в межах організмів одного виду.

Д. Пересадка органів в межах різних видів організмів.

Е Пересадка реципієнтові органу з штучного матеріалу.



7. Пацієнти після пересаджування органів признаються:

А. Інвалідами І групи.

В. Інвалідами ІІ групи (неробоча).

С. Інвалідами ІІ групи (робоча).

Д. Інвалідами ІІІ групи.

Е. Можливі всі варіанти.



8. Експлантація – це:

А. Пересадка донорських органів на місце відповідного органу реципієнта.

В. Донорський орган імплантується не на те місце, де знаходився

відповідний орган реципієнта.

С. Пересадка реципієнтові трансплантата з неорганічного або штучного матеріалу.

Д. Пересадка органів в межах різних видів організмів.

Е. Пересадка органів в межах двох генетично ідентичних організмів.

9. Що таке ортотопічна трансплантація?

А. Пересадка донорських органів на місце відповідного органу реципієнта.

В.Донорський орган імплантується не на те місце, де знаходився відповідний орган реципієнта.

С. Пересадка реципієнтові трансплантата з неорганічного або штучного матеріалу.

Д. Пересадка органів в межах різних видів організмів.

Е. Пересадка органів в межах двох генетично ідентичних організмів.



10. Що таке гетеротопічна трансплантація?

А. Пересадка донорських органів на місце відповідного органу реципієнта.

В. Донорський орган імплантується не на те місце, де знаходився відповідний орган реципієнта.

С. Пересадка реципієнтові трансплантата з неорганічного або штучного матеріалу.

Д. Пересадка органів в межах різних видів організмів.

Е. Пересадка органів в межах двох генетично ідентичних організмів.



11. Найбільш часта операція пересадки в трансплантології:

А. Нирок.

В. Серця.

С. Печінки.

Д. Кісткового мозку.

Е. Легенів.



12. Хто зробив першу пересадку серця хворому?

А. К. Бернард .

В. В. Деміхов.

С. В. Форсман.

Д. Д. Кулі.

Е. К. Леопольд.



13. Генна інженерія – це:

А. Маніпуляція генетичним матеріалом з метою створення заздалегідь запрограмованого організму.

В. Перенос інформації з ДНК на РНК з метою створення нових організмів.

С. Створення організмів, що є генетичною копією іншого організму.

Д. Операція з заміщення тканин пацієнта з іншого організму.

Е. Генетична селекція з метою поліпшення генофонду нації і всього людства.



14. Клонування – це:

А. Створювання організмів, які є генетичною копією іншого організму.

В. Маніпуляція генетичним матеріалом з метою створення заздалегідь запрограмованого організму.

С. Перенос інформації з ДНК на РНК з метою створення нових організмів.

Д. Генетична селекція з метою поліпшення генофонду націй і всього людства.

Е. Операція з заміщення тканин пацієнта з іншого організму.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал