Моя р-р-революція



Сторінка4/4
Дата конвертації23.12.2016
Розмір0.61 Mb.
1   2   3   4

Молодь, яку ми так полюбляємо шпетити за лінощі, аполітичність, відсутність високих ідей, раптом стала в перші ряди протестантів. Виявляється, за 13 років незалежності виросло нове покоління, яке не хоче боятися, яке не вміє ходити шеренгою і яке має свою думку, котра не збігається з генеральною лінією партії (о). Ця молодь тепер -- у помаранчевих стрічках. Вона протестує. Бо вона вже має свою гідність.

Коли пишуться ці рядки, по радіо йде трансляція з ЦВК. Ківалов, якого вже вся Україна охрестила “Кідаловим”, грубо поводиться з довіреними особами Ющенка. За кілька хвилин Януковича мають оголосити переможцем і навіки вкрити ганьбою і це горезвісне ЦВК, і ці вибори “по-кучмівськи”.

Історія все одно розставить все по своїх місцях. Негідники будуть названі негідниками, а праведники – праведниками. Головне: народ не мовчить. Він сказав своє слово шахраям у вічі. І фальсифікатора уже ніколи не буде вважати своїм президентом...

5 грудня 2004 р.
....До чого підла у нас влада! І ці люди керували нами впродовж десятиліття! 14 днів українці протестують проти свавілля і брехні. 14 днів люди стоять на майданах та вулицях. 14 днів світ говорить про Україну. 14 днів Кучма не спромігся підписати жоден папірець. Навіть ті, які зобов’язаний підписувати по закону. Ні про новий склад ЦВК, ні про відставку Кабінету міністрів на чолі з Януковичем, ні зміни до закону про вибори. І ця людина весь час белькоче про якийсь компроміс, дотримання Конституції і таке інше.

У людей, які при владі, нема ні честі, ні совісті, ні самоповаги. Бо якби була хоч краплина власної гідності у начальника обласної міліції Варцаби, то він давно вже залишив би свою посаду і від ганьби переховувався. Йому висловили недовір’я Верховна Рада України, збори офіцерів міліції, Ужгородська міська рада, різні політичні сили, в тому числі й Партія регіонів і НДП, тисячі людей на мітингах від Ужка до Ясіня. А Варцаба заявляє, що у відставку не збирається. І це генерал? Поняття офіцерської честі тут і не ночувало.

Чому ці людці так тримаються за свої корита? Чому їхнє уявлення про світ базується на одному понятті: ми при владі завжди. Чому їх не відрівеш від крісла, яке належить не їм, а народові?

Янукович, який не збирається йти у відставку, хоча його давно туди відправили. Різак, якому недовір’я висловили всі, хто тільки має голос. Прокурор Лемак, який бачить порушення закону в тому, що міліція затримувала озброєних злочинців. Ці образи вже карикатурні у своєму безмежному моральному падінні. Вони викликають огиду.

У теледебатах Янукович сказав правду: “Нас не видавиш із влади”. Справді: “не видавиш”. Але ми постараємося. Докладемо усіх надлюдських зусиль. Ці “слуги народу” давно заслужили місце не під сонцем, а на смітнику історії. І ми їх так просто не відпустимо. Бо комусь таки доведеться відповідати і за відрізану голову Гонгадзе, і за сплюндровані мукачівські вибори, і за фальсифікацію виборів Президентських. Тому на коротке прощання цій владі не варто сподіватися. Нам є що сказати їм на дорожку. І будьте певні, вони нас почують...

11 грудня 2004 р.


...Учора 8-й річний син, пришовши зі школи, вже з порога гукав: “Тату! Уряд Януковича відправили у відставку! Нам вчителька казала. Усі раді, тільки Альона проти”. Помаранчева революція докотилася вже й до третього “А”.

Весь час виникає відчуття, що ми це вже переживали. 15 років тому люди так само не відривалися від новин, так само слухали прямі трансляції, так само тільки й говорили, що про парламент, вибори, свободу та демократію. Та десять років правління кучмократії брудним намулом занесло всі наші важковиборювані здобутки. Корупція, брехня, тиск знову стали ознакою хворого суспільства.

Революція совісті, коли народ жахнувся, що ця влада ще може залишитися на п’ять років, почала очищати нас від скверни. Люди вийшли на вулиці, бо терпіння закінчилося, а власна гідність ще залишилася. Мов луска, шар за шаром злізає з нас оте, що наприліпало за десять років режиму. Те, що оскверняло душу, у кого вона ще залишилася. А залишилася вона, на щастя, у більшості.

Збори офіцерів закарпатської міліції висловили одностайну недовіру обласному начальству. Як треба нагинати людей у погонах через коліно, аби військові, де субординація – понад усе, вдалися до такого революційного кроку! Закарпатська обласна держтелерадіокомпанія висловила недовіру генеральному директорові. Наші зігнуті журналісти, які змушені були носити на собі тавро усіляких ладижців і коцурів, теж почали випрямляти спину. Хто реабілітує їхні спалені нерви та муки докору за роки роботи у державній(!) телерадіокомпанії? За ті слова, які кидали їм люди у спину?

Очищення проходить всюди. Навіть у Центральній виборчій комісії, виступи представників якої у суді стали безпрецедентним всенародним свідченням заангажованості та нечесності виборів на найвищому рівні. З кожним днем бачимо все більше і більше фактів ницості людей, які нами керували. З кожним днем наші душі стають світлішими і легшими, бо очищаються від бруду.

Власна гідність, повага до інших, життя по совісті – це ті фундаментальні принципи, на яких тримається здорове суспільство. Ми – на шляху одужання. Залишилося ще зовсім трохи...

19 грудня 2004 р.
...Чутки про сепаратизм східних і південних областей і про різке несприйняття Ющенка не можуть не хвилювати. Тому побувавши нещодавно в Одесі, на власні очі переконався, що все далеко не так однозначно.

Одеса живе своїм звичайним, розміреним життя. Місто переповнене автами і сміттям. З розмахом ведуться будівництва приватних відпочинкових закладів і центрів. Особлива одеська вимова з домішками української та єврейської продовжує тішити вухо.

І перше, що до вас скажуть, дізнавшись, що ви – не одесит: “Давайте без політики”. Політичної активності в місті не помітно. Так, є купки помаранчевих чи голубих активістів, які час від часу потрапляють вам на очі, але це скорше виняток, ніж правило. На мітингу за Януковича стояло п’ятдесят істеричних бабок, які з мікрофонів кричали на половину Приморського бульвару. Перехожі пробігали повз цей гамір, невдоволено тулячись у коміри своїх пальто. “Нам ніколи політикувати”, -- потискають плечима одесити. – “Заробляти треба”. Дві третини Одещини проголосувало за Януковича, третина – за Ющенка. Тепер це співвідношення може змінитися.

Місто, відоме своїм вільнодумством та гумором, і тут виділяється особливим південним спокоєм. Сепаратизм чи автономію сприймають як забаганку панів: “Шура, я вас умоляю...”. Відкритість до будь-яких впливів, відсутність міжнаціонального протистояння, вміння жити і виживати при всіх режимах робить Одесу не потопляємим порто-франко в океані історії.

Пам’ятник першому градоначальнику Дюку де Рішельє, обперезаний біло-блакитною стрічкою, і російськомовні студенти з помаранчевими китицями гармонійно сусідять. Тут не прийнято засуджувати людей за погляди – політичні, релігійні чи інтимні. Можливо, так заспокійливо діє тепле море. А, може, все примиряє давня історія різних народів і країн, уламки яких дотепер віднайдете на Одещині.

Унікальним виявом одеської душі є прапор цього міста. Він складається з трьох частин: білої, блакитної і золотої (помаранчевої). І кажіть після цього, що Одеса коли-небудь занепаде. Ох, вже ця південна Пальміра...

22 грудня 2004 р.
...Усе-таки в повітрі з’явилася святкова атмосфера. Миколай зі своєю бородою та подарунками трохи розвіяв втомлений політикою український народ. Але більше, певно, впливає усвідомлення, що зміни в Україні таки будуть.

Про це говорять багато речей. Янукович, який на теледебатах не соромився просити Ющенка про співпрацю після виборів. Різак, який вивіз за кордон свою сім’ю. Прокурор Лемак, якого відправили туди, куди давно треба. Штаби провладного кандидата, які не знають, що чинити, куди бігти, кому здаватися.

Розгубленість. Паніка. Замітання слідів. Але це з їхнього боку. З боку тих, хто десять років нас давив, ссав з нас усі соки, хто будував собі за народні гроші бізнес і вілли.

Натомість з боку народу – відчуття свята, яке наближається. І не тільки Різдва та Нового року. Але й свята нашої загальної перемоги. Перемоги Добра над злом, Справедливості над безчестям, Правди над брехнею. Ми тяжко йшли до цієї народної перемоги, і ми вже її нікому не віддамо.

Залишається зробити останній крок. Ще раз прийти на дільниці і показати цілому світові, як ми не любимо ЦЮ владу. Прийти треба обов’язково. Бо вони розраховують на те, що люди розслабляться і не прийдуть. Натомість у Донецьку чи в Криму прихильники Януковича проголосують у стовідсотковому порядку. І на цьому можна буде зіграти. Якщо й не виграти, то принаймні показати мінімальну перевагу Ющенка над ЦІЄЮ владою.

Тому востаннє цього року зробімо громадянську справу. А вже потім -- ріжмо свиней та готуймося до святкувань. Ми заслужили ці свята. Бо показали цілому світові, а найперше -- самі собі, що ми – народ. Народ, який має честь і гідність. Народ, який достоїн бути в колі цивілізованих країн. Народ, який тепер треба писати з великої літери. Народ, який шанується іншими і шанується самим собою.

Тож поставмо у неділю на цій владі останню крапку.

Не гоже в Новий рік іти зі старими болячками.

Шануймося!..

30 грудня 2004 р.


...От і дочекалися! Нарешті назву „Україна” вимовляють у світі з повагою і симпатією. Тепер вже ніхто не питатиме, в якій частині земної кулі знаходиться Київ. Американці навіть запропонували відтепер столицю України писати як „Kyiv”, а не „Kiev”, як пишуть дотепер.

Рік для України видався неймовірно важкий. Але ціниться завжди тільки те, що дається нелегко. Тепер ніхто не казатиме, що свобода Україні впала з неба. Ні. Українці, як й інші народи Європи, своє право на свободу довели повною мірою. Нам пощастило, що ми стали безпосередніми учасниками цього визвольного руху за право називатися людьми і нацією. Адже ми долучилися до історії. А це випадає на долю не кожному поколінню.

Помаранчева революція стала однією із головних подій 2004 року у світі, а Ющенко – одним із знакових облич цього року. Це думка найавторитетнішого американського журналу „Тайм”. Але крім Ющенка, цей рік мав й інші українські обличчя. Співачка Руслана Лижичко, яка стала переможницею конкурсу Євробачення, здивувавши Європу своєю енергетикою та своєрідністю. Віталій Кличко, який став чемпіоном світу з боксу у суперважкій категорії, заволодівши титулом після легендарних Ленокса Люїса та Майкла Тайсона. Андрій Шевченко, котрого визнали кращим футболістом Європи.

А ще можна згадати успішні виступи нашої олімпійської збірної, яка прописала наш спорт у дванадцятці найсильніших країн світу. А як не похвалитися успіхом футбольної збірної чи трьох українських клубів, які вперше в такій кількості продовжать весною змагання в євротурнірах?

Здається, цього року над Україною тримало руку Боже провидіння. І після стількох століть кривди, 13-ти років незалежного тупцювання на місці, щось зрушилося. І зрушилося не тільки зовнішньо, але і в наших головах та душах. І це головний здобуток цього року. Ми стали інакшими. Впененішими, сміливішими, відкритішими.

А тому новий -- 2005 рік чекаємо з надією. Адже головну свою вершину український народ вже здобув...

20 січня 2005 р.
...Усе ніяк не можемо попрощатися з 2004-им роком. Досі тягнеться шлейф судового сералу з виборчої кампанії. Досі обраний народом Президент не може сісти у своє крісло. Досі стара влада ще розтягує і розпихує по кутках, що ще не розтягнено і не розпихано. Але кінець все одно наступить. 2004-ий важко, але неухильно відходить від нас в історію.

На Водохреща підбивав підсумки року і неформальний журналістський клуб „НеТаємна вечеря”. Найцікавішою, як завжди, була номінація „Обличчя року”. Дуже показово, що всі запропоновані журналістами „Обличчя року” мають людський вимір. Не було тут запропоновано ні відомих політиків, артистів чи спортсменів.

Ще рік тому ці обличчя мало хто знав. Тепер їх знають усі.

Директор Ужгородської школи мистецтв Євген Ясінський, якого звільнили з посади, бо він є членом опозиційної партії. Але директор не здався. Його підтримав колектив школи, керівники інших шкіл мистецтв. Півроку тривала судова тяганина, яка завершилася таки перемогою правди. Євгена Ясінського було поновлено на посаді, а він сам очолив штаб „Нашої України” в Ужгороді.

Сержант Михайло Джумеля прославився тим, що на всю країну заявив, що міліцейське начальство причетне до викрадення протоколів і бюлетенів мукачівських виборів. І не побоявся це підтвердити у Верховній Раді України.

Начальник карного розшуку Юрій Рахівський став відомим після того, як беззбройні міліціонери затримали біля стадіону „Авангард” „банду Чалого”. Тим самим кинувши виклик своєму начальству, яке всіляко вигороджувала злочинців. І навіть коли Юрію Рахівському з колегами погрожували репресіями на роботі, міліціонери не здалися.

Євген Ясінський, Михайло Джумеля, Юрій Рахівський... Звичайні люди, які не побоялися піти проти Системи. Системи, яка базується на брехні, підкупі, страху.

Герої нашого часу, які ходять серед нас. Люди здатні на Вчинок...

27 січня 2004 р.
...Модне тепер слово „опозиція” може зіграти з нами злий жарт. Не встигла команда новообраного Президента ще й сісти в свої крісла, як вже лунають голоси про опозицію. Причому не тільки від команди Медведчука-Януковича, але й тих, хто ще недавно стояв на барикадах під помаранчовими прапорами. Мовляв, найморальніша позиція в політиці – це опозиція. Про це заявили й маститі журналісти, які побували в Ужгороді: чесний журналіст повинен бути в опозиції до влади.

Даруйте, панове! Може, в країні з кількастолітньою традицією демократії та свободи слова це так, але в наших умовах – це може обернутися користю тільки для ворогів України.

Ющенко наголосив, що до влади мають прийти нові, незаплямовані люди, бажано молоді й активні. У той же час ми навіть не можемо заповнити вакансії на рівні головних управлінців області. Що вже говорити про райони? А про середню і низову ланку управління?

Брак кадрів – головна проблема нової влади. Звідки взяти нових, чесних фахівців, які могли б дозволили Україні зробити якісний ривок? Так, вони є, але їх небагато. Тож замість того, аби закликати цю дещицю йти у владу і працювати для України, нам торочать про опозицію.

Опозицію до кого? Ющенка, якого народ щойно обрав? Губернатора, якого Ющенко ще не призначив? Сусіда Івана, бо його кури гребуться в моїх помідорах? Якщо ми хочемо зрештою жити по-людськи, то маємо зрозуміти, що влада – це не зло, а інструмент для покращення народного життя. І від якості влади залежить якість нашого життя. Тому актуальним гаслом має бути не „вічна опозиція”, а „ефективна влада”. І якщо порядні люди займуть позу і надують щоки, мовляв, бути у владі -- негідно, то туди прийдуть інші – гірші, менш принципові і, не дай Боже, колишні. Адже комусь там працювати треба!

Опозиція має бути тільки до конкретних дій і вчинків, які суперечать народним інтересам, а не заради гарного словечка. Критикувати – воно, знаєте, завжди легше. Важче зробити самому...

3 лютого 2004 р.
...Під час відвідин неформальним журналістьким клубом “НеТаємна вечеря” Виноградова вже за вечірнім столом хтось кинув ідею зіграти в асоціації. Питання було одне-єдине: “З чим у вас асоціюється Виноградів?”. Це тим паче цікаво, адже відповідь давали знакові журналісти.

І попри січневий мороз та снігові кучугури, за столом лунали сонячні спомини. Хтось згадав своє перше кохання, яке зустрів саме тут, а хтось брав тут участь у шкільній олімпіаді. Для когось Виноградів -- це мілка тепла Тиса, а для когось -- сотні біціглів – “як у Китаї”. Для когось Севлюш – це замок Канків, а для когось -- виноградники чи Чорна гора.

Комусь згадався старий цімбор, якого вже зустрінеш хіба в іншому світі, а комусь спав на думку єпископ Маргітич чи футболіст Коман. Були й такі, що давали замість асоціацій свої відчуття – “друзі”, “щастя”, “весна” чи навіть “індіанці”. А для когось Виноградів – це поняття власного дому, затишку, родини, всього найдорожчого в житті.

І вислухавши всі ці спомини, приємно стало за невеличке, але горде місто, яке має не тільки свою історію, але й власний характер. Характер, який виноградівці ще раз довели останніми місяцями, коли дали найвищий результат голосів за Ющенка по всьому Закарпаттю. А потім першими вийшли на вулиці, захищаючи свій вибір від фальсифікації.

Наступного дня ми гуляли засніженими вулицями міста і дивувалися його величним храмам, впорядкованості, а головне – людям. Адже це -- завжди найвища цінність будь-якого міста. Спокійні, впевнені, несуєтливі, завжди готові допомогти – вони є найкращою візитівкою Виноградова.

Від’їжджаючи з міста вночі, думалося, яким залишиться воно у пам’яті після поїздки. Нічого не приходило в голову, крім одного – людське тепло.

Дай Боже, аби місто над Тисою не втрачало оцієї людяності. Адже все народжується з любові. А де буде любов – там додасться і все інше...

10 лютого 2005 р.


....“Демократія – не найкращий суспільний лад. Але кращого людство не придумало”, -- казав Уїнстон Черчіль. Нарешті Україна виборола демократичну владу. І вже перші тижні вказують на справедливість парадоксальної думки видатного британця.

Щойно призначеного губернатора Хмельниччини через кілька днів відправлено у відставку. Бо люди виступили з протестами. Правильно чи неправильно зробив Президент-демократ, послухавши пікетників? Правильно, скажуть одні. Ні, твердитимуть інші. Бо завтра кілька сотень протестуючих буде поставлено по всій Україні, біля кожної обласної чи районної адміністрації. І що тоді? Знову всіх міняти? Це ж безкінечний шлях в нікуди.

Ще не було жодного призначення, яке би задовільнило всіх. А Президентові ж треба виконувати взяті на себе зобов’язання перед народом. А виконати їх він зможе тільки зі СВОЄЮ командою. Власне, через те й обирають Президента всім народом, аби він мав карт-бланш і вільні руки на цілих п’ять років.

У Донецьку Президент-демократ вирішив підійти до пікетників, аби з ними поговорити. Його закидали... сніжками. Це демократія чи глумлення? Ясна річ, що під час візитів, наприклад, Кучми, ніяких пікетників і в радіусі сто кілометрів би не виявилося. Якщо вивозили бомжів з міста, аби не дай Боже, не потрапили на очі Леоніда Даниловича, то що говорити про маніфестантів!

Тепер у Донецьку демократія? Демократія! А чому ж тоді боляче за Президента, якого, не виключено, що оплачені провокатори ганьблять перед усім світом. Ганьблять і тих 15 мільйонів українців, які за нього проголосували.

Нам доведеться тільки вчитися жити у нових умовах. Бо демократія – це не тільки свобода дій, але й відповідальність за ці дії. Це чіткі правила гри, які доводиться виконувати всім. Ти хочеш жити, як тобі заманеться? Добре, але пам’ятай, що так хочуть жити й інші. Тому не обмежуй й їхньої свободи.

Демократія або ж влада народу – це не анархія, а порядок. Порядок, в якому є місце для всіх, хто шанує не тільки свою думку, але й думку інших...

17 лютого 2005 р.


...Україна йде в Європу. Радше – повертається. Але повернення це буде нелегке. Наступного тижня в Ужгороді відбудеться конференція на тему “Україна і західні сусіди”. Саме через наших сусідів – Словаччину, Угорщину, Румунію лежить наш шлях до Європи. Але чи добрі ми сусіди?

Чи читали ви хоч одного словацького чи румунського письменника? Чи знаєте хоч кілька найважливіших дат з історії Угорщини? Чи запалили свічку у наших греко-католицьких святинях -- у Марія-Повчанському монастирі, куди століттями закарпатці ходили на прощу, чи в Пряшівському кафедральному соборі, де похований Олександр Духнович? А що скаже пересічний угорець, словак чи румун про нас, нашу культуру чи історію? Ще менше.

Ясна річ, контакти з нашими сусідами нині набагато жвавіші, ніж у часи “залізної завіси”. Але все-одно вони є абсолютно недостатніми. І це найсильніше відчувається в інтелектуальному середовищі. По суті інтелектуальної дискусії про українсько-угорські, українсько-словацькі та українсько-румунські взаємини не відбувається. І це великий мінус.

Найкращий приклад – українсько-польскі стосунки. Саме інтелектуали двох країн розпочали діалог. Йшлося про взаємне прощення історичних кривд та розуміння спільного майбутнього. І по роках часом жорстких і неприємних дебатів маємо те, що Польща нині є адвокатом України на Заході.

Те саме має відбутися і на угорському, словацькому та румунському напрямках. Адже між нами набагато менше каменів спотикання, ніж сумнозвісні акції “Вісла” чи волинські трагедії. На жаль, діалогу не виникає навіть у самому Закарпатті з представниками цих меншин. Вони живуть замкнутим життям, і всі фібри спрямували лише у бік матірних держав. А шкода. Адже чим швидше Україна ввійде в Європу, тим легше і простіше буде їм.

Тому саме угорці, румуни, словаки України мають стати нашим посередниками в контактах з цими країнами. Адже у випадку з Угорщиною та Румунією постає ще нездоланний мовний барєр. Тому перший рівень діалогу має бути зав’язаний на Закарпатті з елітою національних меншин. Але для цього й їй слід повернутися до нас не потилицею, а очима.

Коли всі зрозуміють, що шлях у нас тільки один – в Європу, тоді й легше буде по ньому йти...

2 березня 2005 р.


...“Є у революції початок, нема у революції кінця...”. Вмикаючи кожного дня новини, очікуєш, аби не помилитися у словах совєтського класика. І коли бачиш ще один штрих подолання старого, тішишся, як немовля. Бо з роками розумієш, що революція триватиме доти, доки продовжуватиметься революційний порив, народне піднесення. Як тільки воно згасне, після революції настає контрреволюція. У кращому разі – консервація.

Тому головне зараз -- зайти якомога далі у суспільних змінах. Аби з часом мертво стояти на відвойованих рубежах, які влада рано чи пізно намагатиметься відвоювати. Бо така природа самої влади. А, може, іншої влади ми просто не знали?

Тому з великою радістю сприймаю новину, що революція докотилася й до районів. Пригадую зустріч журналістського клубу “НеТаємна вечеря” з читачами “Чорної гори” у Виноградові. Тоді всі, як один, говорили про Олега Любимова як про народного лідера, який зумів ефективно організувати роботу штабу Віктора Ющенка на Виноградівщині. Люди просили замовити за Олега слово перед закарпатським начальством, донести думку самих виноградівців.

Слово ми замовили, та мало вірилося в те, що молодого, недосвідченого в апаратних іграх вчителя можуть назначити керувати найреволюційнішим районом. Ба ні! Перемогла таки революція, а не традиційно-бюрократичне “Як би чогось не сталося”!

І подібна ситуація спостерігається у всіх районах. Тенденція вимальовується одна – на керівну посаду приходить людина збоку, а не з системи. І найбільший у цьому плюс – повне оновлення вертикалі, прихід нових людей, які під помаранчевими прапорами боролися за свободу і демократію. Тепер вони мають можливість власними справами довести, що зміни будуть.

Оновлення, а то й повна заміна влади – це те, що не дає чиновникам консервуватися, проростати корінням до крісла, яке з часом перетворюється на корито. Я за те, аби через п’ять років влада знову була повністю замінена. Аби всі відчували, що тільки народ наймає і звільняє своїх слуг...

10 березня 2005 р.
...Минулого тижня два чільні соціал-демократи Іван Різак та Нестор Шуфрич напросилися на прийом до нового губернатора Віктора Балоги. Більшої ганьби для колишніх всесильних господарів Закарпаття важко уявити. Нині, очікуючи аудієнції у Балоги, сидячи в черзі біля ще донедавна свого кабінету, Іван Різак мав вельми блідий вигляд.

За повідомленнями соціал-демократичної преси, зустріч пройшла у дружній атмосфері, і Шуфрич та Різак вийшли з неї задоволеними. Що ж, переможці мають право бути великодушними. Принаймні, так нас вчать Божі заповіді.

А мені пригадується зовсім інший Різак та Шуфрич. Той, яких нам показували з дня на день по телевізору. Білозубі, самовпевнені, без нотки сумніву, вони торочили нам, що Ющенко ніколи не виграє, що Україна під керівництвом Кучми процвітає, що в Мукачеві відбулися чесні вибори і т.д. І не просто відверто брехали, але ще й здійснювали безпрецедентний тиск на людей. І не тільки політичний! Регулярні побори з підприємців стали однієї з тих рушійних сил, що змусила їх вийти на Майдан і стати економічною опорою помаранчевої революції.

Тепер ті, хто донедавна займався суцільним порушенням закону та моралі, волають до милосердя. Картинка “Різак та Шуфрич у приймальні Балоги” – це тільки вершечок айсберга. Але чи маємо ми право бути до них великодушним? Чи пробачив їм народ? І чи пробачили б вони нам, якби ВОНИ виграли?

Попри різне ставлення до опозиції, мусимо визнати, що Балога ніколи не ходив на прийом до Різака. Навіть у найважчі часи! Навіть тоді, коли на “Барву” висаджувалися автоматники, а в помешканні мукачівського мера і двоюрідного брата Василя Петьовки влаштовували обшуки.

Різак з Шуфричем прийшли “на поклон” відразу. І в цьому теж є свідчення ущербності, відсутності морального стержня, позиції. Ще один доказ того, що попередня влада майбутнього не мала. Потрібно було лише, аби піднявся народ...

16 березня 2005 р.
...У народі кажуть, що від тюрми і суми не зарікайся. Правду кажуть. Особливу гіркоту цих слів відчуваєш після відвідин єдиної закарпатської “тюрми” – Ужгородського слідчого ізолятора.

У 1924 році чехи спорудили в Ужгороді наймодернішу в’язницю в республіці. З того часу пройшло 80 років, а, здається, ніяких змін у головній тюрмі колишньої Підкарпатської Русі не спостерігається. Навпаки – під впливом часу і драм, які тут відбуваються, атмосфера в’язниці напрочуд гнітюча. До звиклих уже по американських чи європейських фільмах ліберальних зон нам ще ой як далеко.

Назва “слідчий ізолятор”, або як в народі кажуть -- “СІЗО” -- доволі умовна. Тюрма тюрмою – з двоярусними нарами, парашею в кутку, загратованим вікном, з якого видно тільки інший корпус в’язниці, кімнатою допитів з пригвинченими до землі столами і табуретками, дротяною сіткою в коридорах між поверхами.

А ще -- годинною прогулянкою в кам’яному мішку на дворі, харчуванням – за 2 гривні 70 копійок на день, душем --раз на тиждень, двічі на тиждень – відвідування кімнати з телевізором, раз на десять днів бібліотекарка може принести вам книжки.

І звичайно – в’язні. Наші з вами земляки від Ужка до Ясіня, а також ті, кого засудили на Закарпатті. Тепер їх тут 316 чоловік. Від малоліток і жінок до особливо небезпечних злочинців, засуджених до пожиттєвого позбавлення волі. Якщо слово “СІЗО” наштовхує вас на щось тимчасове, то ви помиляєтесь. Люди сидять тут роками. Поки триває слідство, далі – суд, поки розглядають апеляції і нарешті доки вас не заберуть у якусь колонію за перевалом.

Найбільший старожил таким чином відбув тут шість років.



Тепер серед цих товстих, обідраних мурів сидять і ті, хто ще недавно наводив страх на закарпатців -- команда “футболістів” на чолі з керівником клубу на прізвисько Чалий. Важко уявити їх – таких крутих, пихатих, самовдоволених – серед цієї принизливої і тягучої атмосфери “параш” та облуплених стін. Чомусь згадуються мукачівські вибори, де ці “братки” відверто і по-хамськи блокували виборчі дільниці на очах у всіх журналістів. Де ж тепер ваша безкарність та вседозволеність? В якій камері?

Будь моя воля, я би кожну людину водив сюди на екскурсію. Ці враження надовго западають в душу. Повертатися сюди бажання не виникає ні в кого. Дивись, когось би це і врятувало від смертного гріха...

Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал