Моя р-р-революція



Сторінка3/4
Дата конвертації23.12.2016
Розмір0.61 Mb.
1   2   3   4

Лише обличчя знайомих людей за один рік змінюються дуже. Вони старіють і зморщуються. Рік вони живуть у твоїй пам’яті такими, якими бачив їх в останнє. А наступного літа приїжджаєш і дивуєшся, як люди здають. Здають від заробітків, безпросвітку, жури, дітей, п’янки.

Не міняється тільки полонина Рівна, яка ніби висить над бабиним городом. І чудові довколишні краєвиди ще довго будуть снитися в закатаному в асфальт Ужгороді. Вийдеш до лісу і розумієш, чому всі говорять про наші великі перспективи. Бо такої архаїки, такої природи, такої величі і незворушності навряд чи знайдеш. А при тутешніх цінах ми приречені на повальний міжнародний туризм. От тільки б рівень культури підняти.

Дивуєшся сільським дітям. Всі вони вони, на диво, кмітливі, спритні, непосидючі. Мов ртуть, переливаються з одного місця на інше. Шугають за чорницями, грибами, яфинами, допомагають по газдівству, доглядають за молодшими . В дитячих живих очах важко розглядіти приречений вираз їхніх батьків. З жахом думаєш про вічне колесо історії, але все-таки тішиш себе надією, що все так не буде.

І в це гірське село прийде цілеспрямованість і велике бажання змінити життя. Стати кращими за батьків, сильнішими, впевненішими, успішнішими. І коли зустрічаєш когось, хто за цей рік не постарішав, не можеш натішитися. А коли ще й почуєш від нього розумну бесіду, то бачиш ті зерна, які вже зійшли.

Чимало селян розпитували, за кого голосувати. Не голосуйте за своє життя. Проголосуйте за своє майбутнє…

7 вересня 2004 р.


...З недавнього часу я став колекціонувати звернення за єдино правильного кандидата. (Ну того що двічі сидів. Про якого нині анекдоти складають). Серед цих оспівувань і осан, часто написаних, як під копірку, можна натрапити на вельми оригінальні.

Останнє видали церковні достойники. Мовляв, переважна більшість закарпатських вірників підтримує Віктора Януковича. (Хто б міг подумати?). Звернення я вирізав і акуратно склав у папку. Ще б пак!

Ну те, що московське православ’я на чолі з Агапітом вірою і правдою за дорогого Віктора Федоровича, це коню понятно. У них ментальність одна: північно-східна.

А от як трактувати агітацію за „тому що єдиного, стабільного, чуйного, доброго, ніжного” провідників закарпатських п’ятидесятників, баптистів та адвентистів, це я вже не допетраю. Це якась хитра провокація. Адже навіть останьому двієчнику з Лікіцар чи Лохова ясно, що згадані общини взагалі не ходять на вибори. Вони їх ігнорують в принципі. Тоді кого вони агітують? Православних? Католиків? Атеїстів? Знаючи ставлення закарпатців до „сектантів”, не важко спрогнозувати результати такої агітації.

Несподіваним були підписи під зверненням за „Великого Дона” єпископів римо-католицької та протестантської церков. Тут справді щось із географією не так. Адже якщо закарпатські угорці та словаки хочуть бути „в’єдно в рокаші” зі своїми братами по той бік Євросоюзу, то вони пішли явно не тою дорогою. Або не за тими поводирями. Хоча, зрештою, до Європи можна добратися і через Сибір. Але, видав, через Чоп якось ближче.

Зате потішила відсутність під зверненням двох знакових підписів. Не приложився за Януковича єпископ Мукачівської греко-католицької церкви Мілан Шашік та єпископ Української православної церкви Київської патріархату Кирил. Тож не все так погано у нашому домі. Є ще церковні ієрархи, які мають свою позицію і не стеляться перед владою при першому дзвінку. Бо служать Царю небесному, а не земним. Так, як і заповідає їм закон церковний та Божий...

13 вересня 2004 р.
...На відкритті виставки однієї з кращих закарпатських художниць Наталі Сіми мене запитали: „Яким є чоловічий погляд на погляд жіночий?”. Малося на увазі „жіночі” картини, вивішені в художній галереї. Я ще раз кинув поглядом на цих галантних дам, забражених відкрито і відкритими кольорами, і раптом від несподіваної думки схопився за голову.

Я дивився на ці досконалі тіла, на ці інтригуючі очі, на ці жадаючі уста, на таємничу мову жестів та рухів, і почав відкривати собі велику і гірку правду. Адже на цих картинах майже нема щасливої жінки! А якщо і є відблиск щастя, то мимовільний, скороминучий і страх за його втратою вже затаївся у чарівних очах оцих пань.

Став я пригадувати картини інших наших видатних художниць і побачив там оцієї невисловленої туги ще більше. Звідки ж вона у цих божественних створінь, написаних делікатними жіночими руками? Почав заглядати я в очі художниць, і все зрозумів.

Нічого не змінилося на цьому світі. Чоловіки і далі ходять „на полювання”, замість шкур одягаючи шкіряні піджаки. Жінки і далі виглядають їх вдома, чекаючи з вечерею та дітьми на руках. Світ досі залишився поділеним на тих, кого чекають, і тих, хто чекає.

Більше того, світ ще й закрутився тепер зі значно більшою швидкістю. Тож зручно посилатися на вічну зайнятість: „Вибач, кохана, стільки роботи!”. Нема часу на вечерю удвох, поцілунок на порозі, ласкавий погляд, новий комплімент, квіти просто так. Зрештою, навіть на звичайне: „Дякую, що ти є”.

А жінки чекають. Кращі з них виплескують свою тугу на полотна, бо жінці не пристало просити уваги до себе. І ці полотна кричать тугою. Чоловіки ходять повз них, захоплюються ними і ... далі нічого не бачать.

А жінки хочуть і можуть. Чоловіки ж або можуть, але не хочуть. Або хочуть, але не можуть. „А де ж ті, що хочуть і можуть?”, -- дивуються елегантні пані у капелюшках та білих рукавичках.

О, заспівайте дівчині романс!

Жінки втомились бути не прекрасними!..

23 вересня 2004 р.


...Адальберт Ерделі належить до найвидатніших українських художників. Його роботи нині продаються за найвищими цінами, а в списку художників, чиї твори заборонені до вивозу за кордон, його ім’я стоїть першим. Звістка про найбільше пограбування в історії незалежної України приголомшила: з будинку славетного художника в Ужгороді викрадено 48(!) робіт загальною вартістю від 300 до 500 тисяч доларів. При цьому загинула 88-річна вдова Ерделі, тіло якої знайшли вранці зв’язаним.

Як так могло статися, що наше національне надбання було таким беззахисним? Хто відповість за це недбальство? Адже чотири роки тому з цього будинку вже було викрадено чотири пейзажі славетного художника. І наша доблесна міліція дотепер нічого не знайшла. (Це ж не погрожувати кийками опозиції). Якщо така доля чекає і ці півсотні полотен, то це буде колосальна втрата для української культури.

Жахливою є не тільки втрата картин, але й смерть дружини Адальберта Ерделі. Вони познаймилися, коли йому було 41 рік, а їй – 16. З того часу жили спільно, хоча одружилися аж через 24 роки – перед самою смертю художника. Власне вона виконувала оcтанню волю Ерделі – берегла його колекцію картин від розтягування та безпам’яті, адже подружжя не мало дітей.

Півстоліття Магдалина Ерделі ще прожила без чоловіка. Завдяки їй його полотна дотривали до сьогоднішнього дня -- часу його всенародного визнання. І навіть її смерть стала символічною: вона померла, захищаючи пам’ять свого чоловіка.

Похорон вдови Ерделі був надзвичайно скромним. Не було тут багатолюддя чи урочистих промов. Не було тут тих, хто славить ім’я Ерделі при кожній нагоді, наголошуючи на його величі. І навіть поховали пані Магду зовсім на іншому цвинтарі, віддаляючи її тіло не тільки від чоловіка, але й батьків. У всьому цьому була гірка правда: ось так наша влада ставиться до нас, нашої інтелігенції та нашої національної спадщини.

Повертаючись з похорон, зайшли на могилу найвидатнішого закарпатського митця. Старенький надгробок осипається і тріщить під владою часу. Пам’ятник, поставлений півстоліття тому, давно не відповідає величі Ерделі. Ось де владі б проявити свій ентузіазм та деклароване ставлення до культури!

Але ж ні – вона зайнята «тому що справедливим». Який ще там до дідька Ерделі!..

27 вересня 2004 р.


...За 13 років відносної свободи у нас забрали багато прав. Право на гарантовану працю, право на безкоштовне навчання, право на дешевий, хоча й жалюгідний побут (харчі, одяг, житло). У переважної більшості забрали право мінімуму. Натомість правом максимуму змогла скористатися переважна меншість.

„Зате свобода!”, -- вдихав п’янке повітря на повні груди народ. Та з кожним роком повітря ставали все затхлішим. Кисню меншало на очах, і груди вже розпирало від його нестачі. Від права на інформацію, свободу слова і думки лишилися лише далекі спогади. Міністерство брехні, як і в недавні часи, заполонило екрани телебачення, радіоефір та шпальти газет. Люди знову перестали вірити „говорючим головам”, які з дня на день втокмачують про небачений ріст добробуту, про заклятих ворогів народу і Батька всіх епох.

„Хай, -- зітхали найзатятіші оптимісти. – от прийдуть вибори, і ми їм покажемо”. Бо ж справді із усіх прав у народу залишилося одне-єдине, але найголовніше: право вибору. Довгенько чекали люди, аби таки прийшов час скористатися своїм останнім правом.

Заметушилося Міністерство брехні, захвилювалися „говорючі голови”, розгнівався Няньо. Бо народ чомусь не захотів їх більше терпіти. Вирішили задурити народ. Не слухає. Вирішили його налякати. Не боїться. Вирішили задобрити. Не піддається.

Тоді вирішили забрати в народу останнє право. А й справді для чого людям вибір? Це ж стільки все ускладнює. І почали труїти, давити, знеславлювати тих, хто був для народу вибором.

Чим закінчиться ця історія, в якій ми з вами – не антураж, а діючі особи, стане зрозуміло незабаром. І від того, чи зуміємо захистити своє право вибору залежатиме, чи можемо ми надалі називатися народом. Бо народ – це не населення, яке має право, а люди, готові за нього боротися до кінця...

1 жовтня 2004 р.
...Отож Ужгород. Місто, в якому відкривав для себе дівчачу анатомію у дитячому садочку „Дзвіночок”. („І що вони там таке ховають?”). Місто, в якому ділився іграшками, знаннями, почуттями, лайливими словами і всім іншим, що належить народу. („Магдалина Павлівна, він першим почав!”). Ховав живих, себто мертвих, себто неіграшкових горобців, ластів’ят, кошенят, цуценят, черв’яків, хробаків, бумбаків та інші дитячі ілюзії у пісочку довколишньої дійсності. („Ребзя, айда кастрік паліть!”).

Ужгород, місто, в якому роздер не одні нагавиці, („Мам, не тре!”), зносив не одні топанки, („Бідний Юрчик, він у нас найменший”), засмальцював не одні лікті, („Оце ж йому все тепер”), зіжмакав не один піонерський галстук у жебі („Пінка з молока – фу яка гидота!”). Місто, в якому став комсоргом („Дай списати!”), втікав з контрольних у парк до ошелешених фазанів, („Лисий, так ти будеш?”). Місто, в якому дівчат кохав лише платонічно („Маринка, дай затягнутися!”). І хоча спльовував по-блатному крізь зуби, некиваним ішов домів. („Бо „слава – заповідь моя”).

Місто, в я кому я НЕ: не народився (невідомо кому з цього приводу не пощастило більше), не посадив дерево (і чого їх саджати, вони й так ростуть), не збудував хату (цікаво де?), не виховав сина (ага, спробуй його виховай!) , не втратив цноту (себто втратив, але не тут і не політичну).

Місто, в якому я АЙНО: надрукував першу замітку -- про агітбригаду „Іскру” ( „Ну, Саньок, ти – монстр”), прийшов п’яним додому („Боже, яка ганьба!”), цілувався в гастрономі під обурливі крики ветеранів („Банду – геть!”), розписався з першою дружиною (поки що), поховав молодим батька, але не поховав молодого себе.

Місто, сходжене-переходжене, броджене-переброджене. Місто пите, пропите, розпите і запите . Місто писане, прописане, обписане і обпісане. Але не списане. Місто -- символ подружнього обов’язку, який виконуєш, коли з охотою, а коли -- і з матюками. („Надо, Федя, надо!”). Місто – щось середнє між остогидлою роботою („Во де вас маю!”) і новим захопленням („Юй-й, як класно!”). Місто, між любов’ю і ненавистю. Місто, яке НАВИДЖУ...

17 жовтня 2004 р.


...Півроку тому 80-тисячне містечко Мукачево прикувало до себе увагу не тільки всієї України. Безпрецедентна в історії України фальсифікація виборів міського голови, розгул бандитизму на дільницях, побиття народних депутатів України, викрадення бюлетенів та протоколів – все це перетворило саму назву „Мукачево” в символ найбрутальніших виборчих технологій. Акт перший в мукачівській епопеї був, безперечно, трагедією.

Далі був акт другий – драма. Холодний душ на романтичні голови українців та тих, хто ще цікавиться Україною за її межами. Шок від побаченого і почутого. А згодом -- безкомпромісна політична боротьба у парламенті, яка закінчилася таки перемогою здорового глузду у вигляді постанови Верховної Ради про покарання винних у „виборах по-мукачівськи”.

А потім наступив акт третій – комедія або ж фарс. Винних було „покарано” президентом Кучмою у своєрідний спосіб. Голова Мукачівської територіальної виборчої комісії Юрій Переста разом з головою облдержадміністрації Іваном Різаком отримали ордени „За заслуги” ІІІ ступеня, начальник закарпатської міліції Василь Варцаба отримав обіцяні генеральські лампаси. Дійові особи поменше отримали свої пряники. На цьому можна було б поставити крапку в одному з найгучніших українських скандалів.

Але є ще в цій сюрреалістичній виставі і той, хто зазвичай не виходить на сцену. Глядач або ж народ. Саме він своїм свистом чи яйцекиданням може зірвати дешеву комедійку грубого крою. Або ж навпаки -- аплодувати режисерові та комедіантам до болі в долонях. Поки що його реакції театр не почув, а тому фінальні сцени відбуваються під тривожну мовчанку.

Але він обов’язково скаже своє слово, тільки-но актори почнуть розкланюватися. Чекати залишилося недовго: до 31 жовтня – лічені дні. І тоді ми зрозуміємо, чи було «Мукачево-2004» -- блюзнірською комедією-буф, а чи оптимістичною трагедією з обов’язковим привселюдним ешефотом для головних лиходіїв...

20 жовтня 2004 р.


...Чомусь з роками починаєш ЦЕ любити більше. Просто вже знаєш у ЦЬОМУ толк. Нікуди не квапишся. По-філософськи налаштований на можливі втрати. Впевнений у рухах. Спокійний у думках. Легкий на дії. Дякуєш Богу за все.

У твоєму гербарії вже їх десятки – пишних і розквітлих, таких не схожих одна на одну. Зрештою, після тридцяти збиваєшся з рахунку, проте не втрачаєш радість чергової перемоги. Тим паче, коли знову поруч -- розкішний екземпляр, який би так прикрасив твою колекцію. Примруживши око, професійно визначаєш цінність знахідки: „О, це буде вищий пілотаж!” або „Наївно, зате щиро”, чи „Від кожного по нитці – голому сорочка”. Що ж, польові квіти прекрасні по-своєму.

Забуваєш вже їхні назви, та пам’ятаєш ситуації, лінії, звуки, запахи. Кожна дає тобі у гербарій щось своє. І поки знаходиш оце нове, доти твої прожектори вихоплюють у радіусі довкола тебе все, що цвіте і пахне.

Єдиний мінус – нікому не зможеш похвалитися своєю колекцією. Навіть передати її у спадок. Адже для інших це буде просто висушена клумба ненормального. Тому ховаєш її під подушкою, аби час від часу на самоті порозглядати диво-знахідки, погладити їх перстом, вдихнути на повні груди чи навіть торкнутися язиком.

Тішиш себе думкою, що, може, і тебе хтось так розглядає у гербарії своїх досягнень. І навіть інколи час від часу жує...

27 жовтня 2004 р.


...Після неділі наше життя може сильно змінитися. В який бік – питання залишається відкритим. На цих виборах зійшлися дві сили, які на диво усоблюють боротьбу темряви проти світла, боротьбу вчорашнього з майбутнім. Щось є в цих виборах глибоко символічне, міфологічне, навіть казкове.

Влада дійшла до межі і навіть її переступила. Провокація переодягнених міліціонерів, які молотками та ножами били звичайних людей на площі перед ЦВК – це вже щось за межею нормальності. Найбільше слід боятися збожеволілих звірів. З ними не панькаються. Їх відстрілюють при першій можливості. Наша влада сама загнала себе в тупик. З провокаторами і бандитами також не церемоняться.

Але є шанс, що ця влада на чолі з двічі судимим за побиття і крадіжки прем’єром Януковичем залишиться на довгі роки. Що тоді буде з нами, які дотримуються законів державних і моральних? Якщо вже зараз вони виробляють ТАКЕ, що очікувати, коли вони прийдуть всерйоз і надовго?

Але є шанс, що вони не прийдуть. Що їхня оскаженіла брехня з усіх центральних телеканалів, що їхнє глумління і переслідування усіх, хто думає інакше, нічого їм не дадуть, крім зневаги і ненависті до них самих. Є шанс, що чесних людей в Україні більше, ніж злодіїв.

Бандити мають силу тільки тоді, коли чесні люди сидять по кутках. Як тільки громада об’єднується, бандити втікають, піджавши хвіст. Бо їхня сила тримається на нашій слабості.

Маємо шанс чесним і безкровним шляхом змести цю владу на смітник історії. Маємо на це право, дароване Конституцією – право обирати самим Президента України. Маємо не тільки право, але й обов’язок перед своїми дітьми: передати їм кращу країну, ніж передали нам. Інакше для чого жило наше покоління?

Маємо останній шанс, коли ще можемо обирати. Далі може статися так, як в Білорусі чи Росії, де правителі стають довічними. І тоді ніхто нас уже ні про що не питатиме.

Маємо останній шанс.

Скористаймося ним сповна...

3 листопада 2004 р.


...Щойно завершилася підсумкова програма новин центрального телеканала „Інтер”. Почався сюжет з того, що в США відбулися президентські вибори і переможцем на них став Джордж Буш. Проте жодним словом за півгодини новин не згадали про те, що вибори в Україні відбулися раніше, ніж в Штатах, але до цього часу ми не знаємо, хто виграв. Про вибори в Америці говорили журналісти „Інтера” чимало, однак про те, що в середу надвечір Україна так і не знає переможця своїх виборів – ані пари з вуст.

Коли я пишу ці рядки, на моєму годиннику показує півдев’ятої вечора. Минуло три доби з часу закінчення голосування в Україні. За три дні і три ночі ЦВК на чолі з бойовим побратимом Медвечука паном Ківалом не спромоглася порахувати голоси. Точніше кілька відсотків голосів, в яких Ющенко з великим відривом перемагає Януковича.

Люди добрі, що ж відбувається? Чи можливо таке уявити в якійсь цивілізованій країні? Як можна готуватися до другого туру виборів, про які щебече „Інтер”, якщо ще не завершився перший? Коли вся країна чекає результатів, люди на вулиці перепитують одне в одного: „Так хто ж виграв?”, центральний канал у центральній програмі новин жодним словом не згадує про таку проблему. Нібито і не було ніяких виборів, і не було десятків мільйонів виборців, які чекають, чим же завершилося їхнє волевиявлення.

Один цей факт свідчить, як низько пала наша влада, наскільки спрут корумпованості і брехні обплутав наше суспільство. Аби нізащо не визнати очевидної перемоги Ющенка, хай у кілька відсотків чи навіть десятих відсотка – вони готові виставити на посміховище перед цілим світом і Ківалова, і ЦВК, і своїх журналістів.

Невже вони не бачить, що в їхню дешеву комедію народ не вірить? Що в тому, що вони не хочуть оприлюднювати навіть сфальсифіковані результати виборів люди бачать одне – їхню слабість.

Вкотре переконуєшся, що ця влада має відійти в історичне минуле. Вона не вміє вже навіть артистично збрехати. Її недолугість випирає з усіх шпарин. Вона дратує вже навіть своєю примітивністю.

Що ж, залишається чекати недовго. Чекали ж ми десять років. Почекаємо й останні два тижні...

11 листопада 2004 р.


...Увечері задзвонив телефон. Довелося вставати з ліжка. “Сашко, я вас вітаю”, -- почувся схвильований голос моєї улюбленої дитячої письменниці. “А що сталося?”, -- здивувався я. “А ви що не чули? Так Ющенко переміг!”. Лежачи знову на ліжку, я згадував сусіда Володю, який ремонтував мені краник на кухні і з котрим ми годину перед цим пили півдеци за радісну новину від ЦВК. А ще до цього нас вітала теща. А ще раніше за першу перемогу Ющенка ми підняли чарки прямо після прямого ефіру з гостем нашого радіо.

Радісна звістка миттєво розлетілася серед народу. Обличчя людей ставали усміхненими, попри осінню сльоту. Півпроцента перемоги над провладним кандидатом дали більший заряд енергії, ніж виграш “Динамо” чи добавка до пенсії. Це ж як треба не любити цю владу, аби так тішитися навіть із маленької перемоги над нею!

Десять довгих днів ЦВК думало, що робити із перемогою Ющенка. Але так і не наважилося її вкрасти, хоча й суттєво її обкраяло. Але головне принцип: незважаючи на все, влада мусила визнати свою поразку, і це вселило величезну надію у зневірений народ.

Попри небачений тиск і репресії, попри підняття різних доплат і виплат, попри обіцянки райського життя і русскоязично Україну, українці проголосували за опозицію, тобто за зміну влади. А значить – і за зміну свого життя.

І ці півпроцента – символ загальної перемоги, яку владі вже не вдасться у нас вкрасти. Повірити у неї тепер згодні навіть ті, хто весь час сумнівався. А це значить—нашого полку прибуває. Натомість влада розгублена, в її лавах бродіння і переляк. Адже за всі свої дії доведеться відповідати.

Залишається мобілізуватися на останній бій. Прийти і проголосувати. Проконтролювати. Захистити свій вибір. Не випустити шансу, дарованого нам історією. І тоді можна приймати вітання. Навіть серед глупої ночі...

18 листопада 2004 р.
...Отож те, про що стільки говорили, нарешті сталося. Два кандидати в президенти: один -- від влади, другий – від опозиції вийшли перед очі мільйонів глядачів зі своєю правдою. І в цьому перший головний здобуток теледебатів. Відтепер важко буде уявити наші президентські вибори без цього публічного двобою. Україна дивилася шоу, і шоу їй сподобалося. Ще кілька днів після “битви гігантів” тільки й розмов було, що казав один і що робив інший.

Другий здобуток шоу кандидатів – перша можливість Віктора Ющенка звернутися до виборців у прямому ефірі державного телебачення. Ось така в нас демократія по-українськи! Якби теледебатів не було, частина виборців самого Ющенка так і не почула б. А дивився теледебати кожен другий українець – абсолютний рекорд нашого телебачення! А це значить, що Ющенка бачили 24 мільйони українців.

І третій висновок: у особистому двобої Ющенко виглядав краще. Він наводив конкретні факти, переконливі цифри, близькі кожній людині аргументи. Натомість з монологів “ проффесора” Януковича нічого не запам’яталося: щось таке сухе, далеке і безбарвне. Зрештою, як і сам прем’єр-міністр.

Зате врізалося в пам’ять інше: як кандидат від влади поводив себе некоректно і навіть невиховано. Особливо неприємно вразила його заключне слово. Бачачи, що програє і знаючи, що Ющенко вже не має права на відповідь, колишній арештант став голослівно звинувачувати кандидата від опозиції у брехні. Причому жодного факту брехні так і не навів. Що ж, недарма подейкують, що на зоні він мав кличку “Хам”.

Сподобалася думка про теледебати одного з експертів: Янукович виглядав краще, ніж від нього очікували, а Ющенко виглядав краще за Януковича. Тож рахунок 2:1 на користь народного кандидата. Зате влада в черговий раз показала своє обличчя. На другий день після шоу центральні канали від Медведчука почали наводити опитування французької(!) фірми, яка вивчала думки українців про теледебати. І, мовляв, 67% опитаних сказали, що виграв Янукович. Та згодом виявилося, що ніякої такої фірми в природі не існує.

Так хто ж тоді бреше, Вікторе Федоровичу?..

25 листопада 2004 р.
...Після першого туру президентських виборів чеські журналісти від’їжджали з України розчаровані. “Ми чекали революції”, -- казали вони. Тепер їхня професійна цікавість задоволена повністю. Україна вийшла на майдани і вулиці, аби висловити єдине, що можна сказати цій владі: “Ганьба!”.

Для чого проводити вибори, якщо влада все-одна намалює потрібні їй цифри? Для чого місяцями поборювати брехню і кривду у так званій виборчій кампанії, якщо твоїм голосом і так знехтують? Мовчки проковтнути останню підлість режиму Кучми-Януковича, значить, позбавити себе надії на майбутнє. Адже якщо ми пробачимо владі ці вибори, то інших просто не будемо мати. Приклад Білорусі перед нашими очима. Там давно вже ніхто нікого не обирає. Все буде так, як скаже недорікуватий “бацька”.

За ці кілька днів після 21 листопада ми стали інакшими. У людей почали розпрямлятися плечі. Ужгород – це споконвічне бюргерське, коспополітичне, апатичне місто у понеділок вийшов на стихійний протест. Тисячі ужгородців простували вулицями міста, скандуючи “Ю-щен-ко!” та “Зека – геть!”. Ужгород вбрався у помаранчеві барви. І я не пізнавав рідного міста.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал