Моя р-р-революція



Сторінка2/4
Дата конвертації23.12.2016
Розмір0.61 Mb.
1   2   3   4

Показово, що першу премію імені Василя Гренджі-Донського присудили „Новинам Закарпаття”, найсірішому із закарпатських видань. А кому було вручати премію -- бойовим листкам тіпа „Вісті нижні”? Так кури засміють! А іншим журналістам -- ні-з-зя, бо вони „нашистська опозиція”. От і виручають сіренькі та скромненькі, де ані слова дотепного, ні думки живої...

16 червня 2004 р.


...Уперше „Чорна Гора” здивувала, коли запропонувала писати. Так кореспондент київських мас-медіа став ведучим колонки у районній газеті. Між іншим, до рубрики „Рефлексії”, яка би щотижня подавала „гарячі” думки, наша обласна преса ще не доросла. А „Чорна Гора” веде вже її роками.

Вдруге газета здивувала своїм ювілеєм. Зустріч із читатачами – для Закарпаття це щось нове. За моєї пам’яті, закарпатська газета вперше на свій ювілей запросила тих, для кого вона власне робиться. І було на цій зустрічі все: і слова подяки, і квіти, і конкурси, і молитви, і нові знайомства, і старі цімбори. Власне було свято газети та її читачів – домашнє, затишне, щире.

Третім здивуванням виявився відомий російський правозахисник і церковний діяч Глєб Якунін, який теж відвідав ювілей. Яким чином він опинився в гостях у „Чорної Гори”, це тільки редактор знає. Але присутність такої видатної постаті надало святу виміру, якого ще не знали урочистості будь-якого закарпатського видання.

Четвертим здивуванням став сам редактор. Володя Мочарник --- людина-сюрприз. З ним ніколи не буває нудно. А головне – він постійно у пошуку. Його духовні зацікавлення – рідкісні у часи цинізму та фальші.

„Чорна Гора” змінюється, але живе. І це, можливо, головна несподіванка. Ставши першою приватною газетою районного рівня на Закарпатті, вона вже вписала свою лепту у розвиток крайової журналістики. А те, що вона сім років виходить, свідчить про її успішність. Значить, хочуть виноградівці „Чорну Гору”, якщо протягом стількох років підтримуть її своїми власними грошима. А скільки газет за цей час спочило у Бозі! Та ще й яких іменитих! Куди там „чорногорцям”!

Ясна річ, що першій приватній районці є куди рости. Це і рівень публікацій, їхня злободенність і читабельність, і ширше коло авторів, і газетний дизайн, і система розповсюдження. Все це прийде з часом, якщо буде головне – чесне і відверте спілкування зі своїм читачем. Говорити про те, що болить людей, відстоювати їхнє право на правду, бути з тими, кого б’ють, а не з тими, хто б’є. Зрештою, бути самим собою.

Бо багато гір на Закарпатті, але Чорна серед них – одна...

24 червня 2004 р.


...Ти запитала: „Назви п’ять моїх рис, які тобі подобаються?”. Я стояв, ошелешений, і нічого путнього в голову не лізло. Вона, як завжди, була забита різним мотлохом. Ти застала мене зненацька.

Отож п’ять твоїх рис.

Ти чекаєш мене. Тоді, коли я далеко і коли лежу поруч. Коли приходжу голодний з дороги і коли затримуюся з цімборами у сусідній корчмі. Коли злючий як оса і коли добрий, як шматок хліба. Коли сповнений енергії і коли паду зі знемоги. Ти чекаєш.

Ти пробачаєш мені. Коли не помічаю твоєї зачіски і коли не похвалю твій смачнющий обід. Коли я весь у собі. Коли вже нема нервів і коли нема настрою. Коли хижа – не церква. Коли забуваю подякувати і коли не хочу вибачатися. Коли я вперто роблю по-своєму. Коли мовчу про свої почуття. Ти пробачаєш.

Ти думаєш про мене. На своїх лекціях і по весняній дорозі додому. Коли миєш вікно і прасуєш сорочку. Коли крутишся перед дзеркалом. Коли ловиш мій погляд на інших жінках. Ти думаєш.

Ти хочеш мене. У гарячій ванні і на широкому сімейному ложі. На сеансі нічного кіно і на полиці швидкого потяга. Коли я танцюю з тобою і коли танцюю з іншими. Коли я на людях, і коли сам перед своїм комп’ютером. Ти хочеш.

Ти чекаєш. Ти пробачаєш. Ти думаєш. Ти хочеш.

Бо ти -- кохаєш.

Кохаєш навіть тоді, коли, можливо, й не варто.

І від любові такої випромінюєш світло, яким пригортаєш усіх...

29 червня 2004 р.
...Телеоператор – невдячна професія. Людина з камерою. Людина, через посередництво якої мільйони сприймають цей світ. Бачать його. Реагують на нього. Втішаються або обурюються ним. При цьому оператор – завжди за кадром. Завжди – невідомий.

Іштван Коцаник сьомий день знаходиться в комі. Сьомий день не приходить до тями. Телеоператор опозиційного телеканалу „М-студіо”. До того – телеоператор Закарпатського обласного державного телебачення. 33 роки. Неодружений.

Іштвана знайшли в Ужгороді вранці на вулиці. Камери біля нього вже не було. (Її знайде міліція через кілька днів). Термінову операцію йому робили як невідомому. Кажуть, що з голови хлопця вицідили двісті грам крові. Травми, несумісні з життям.

Іштван завжди мовчав. Небалакучий хлопець. Скромний і покладливий. Був справжнім профі. Кого він тільки не знімав! Високих персон і простих роботяг. Звичайні будні й унікальні моменти. Зрештою, саме очима Іштвана ми бачили ужгородські події на „М-студіо”, єдиному каналі, якому ще довіряєш. Кого ж ти, брате, збирався знімати в той фатальний вечір (ніч? ранок?)?

40 днів тому після важкої хвороби померла мати Іштвана. Була думка поговорити з ним по душах, аби розвіяти його печаль. Та чомусь заквапився додому. Не поговорили. Не розвіяли. Не допомогли.

Так само дев’ять років тому після двох тижнів перебування в комі пішов зі світу і мій батько. Інсульт настиг його вдома, але помирав він у цих стінах, де тепер лежить хлопець без камери. Із чотирьох батькових сусідів по палаті додому не повернувся ніхто.

Обласна клінічна лікарня. Нейрохірургія. Палата інтенсивної терапії. Ліжко біля вікна. Про що ж ти мовчиш, Іштване?..

6 липня 2004 р.


...Як мало все-таки ми їздимо! Маримо Єгиптом, Індією чи Північним полюсом, забуваючи, що частенько не бачимо й того, що прямо перед нашим носом. Торік журналістська братія поїхала до Сваляви. В автобусі зробили елементарні математичні підрахунки і з’ясувалося, що середньостатистичний ужгородський журналіст буває у Сваляві раз на вісім років! Ось вам і наймобільніша професія! А ви кажете –Індія...

Асоціація журналістів і культурологів Закарпаття „Культурне братство” якраз і була створена для того, аби відкривати для себе довколишній світ. І для цього необов’язково їхати за тридев’ять земель. Свою другу річницю „братчики” зустріли на Іршавщині. І знову – о сором! – у селах Боржавської долини до цього побував лише кожен четвертий з нас. А скільки там є поживи для розуму і душі!

У Довгому – один з найдавніших пам’ятників куруцам на Закарпатті, Довжанський замок – мисливський маєток графа Телекі, церкви трьох найбільших конфесій, вишикувані на одній вулиці, могила Михайла Машкіна. У Сухій – обійстя Шевченківського лауреата Дмитра Креміня, його випрацьований батько, який і в 77 років ще ходить з коровами. У Лисичеві – єдина в Європі водяна кузня і коваль- „начальник „Гамори” Василь Петровці. А що вже казати про подорож найстарішим закарпатським потягом по іршавській вузькоколійці!

Такі подорожі спонукають іншими очима дивитися не тільки на довколишній світ, але й на себе. Як все-таки багато ми маємо! Практично кожне наше село має свою родзинку, має чим похвалитися перед іншими. А які люди прості і доброзичливі по наших глибинках. Ось де справжні народні скарби!

Навіть влада (та влада, яку в нас повсюдно ненавидять) по селах має здебільшого людське обличчя. І пояснення цьому просте – їх обирають самі люди. А народ, як правило, не помиляється. Адже знає Івана, Петра чи Миколу ще з пелюшок. Так що пустого чоловіка навряд чи громада обере собі головою. А вже вищий ешалон (район, область, держава), де чиновників вже не обирають, а призначають – виглядає набагато гірше. Бо призначають їх не за розум, а за вірність партії, клану чи грошам.

Тож мандруйте! І душа ваша сповнюватиметься не тільки новими враженнями, але й спокоєм і навіть гордістю за себе і за ту землю, на якій топчете ряст...

14 липня 2004 р.
...Відшумів, відгудів, відсміявся перший міжнародний фестиваль сатири і гумору „Карпатський словоблуд”. Два дні околиця Ужгорода довкола корчми-музею „Деци у нотаря” була центром українського сміху зі всіх-усюд. Жартували не тільки тутешні українці, але гості з Галичини, Словаччини та Сербії. Фестиваль вдався на славу і привніс у наше життя таку потрібну нині іскру оптимізму та впевненості. Адже людство вижило тільки тому, що сміялось.

„Карпатський словоблуд” підкорив своєю незашореністю, якимось дивовижно вільним настроєм та справді святковою атмосферою. Глядачі сиділи всі 12 годин, поки тривала конкурсна програма. Аби висидіти півдоби на одному місці, яка потрібна спрага на сміх! Воістину навіть жарти у нашій цензурованій державі стали дефіцитом.

Дуже показово, що такий грандіозний фестиваль, куди мов бджоли на мед, позліталися навіть журналісти з Києва та Львова, відбувся без жодної державної копійки. Все робили ентузіасти на чолі з Павлом Чучкою. Люди творили свято для себе, і воно вийшло на славу. Натомість державні гроші витрачаються на десятки різних заходів, які робляться для галочки і забуваються на другий день.

Знаєте, скільки на Закарпатті фестивалів? О-го-го! А якщо запитати культурологів про головні події, то почуєте про ярмарок „Книжковий Миколай”, Фестиваль сучасної духовної музики чи конкурс-фестиваль „Срібний Дзвін”. Ось що нині є справжнім творчим обличчям Закарпаття!

Тепер до них, без сумніву, приєднався і Фестиваль гумору і сатири „Карпатський словоблуд”. І всі ці наші родзинки, які відомі далеко за межами області, робляться ен-ту-зі-а-ста-ми! Не управліннями культури, не держадміністраціями, не чиновниками. І робляться в основному на гроші недержавні. Для чого ж тоді нам таку чиновницьку піраміду, яку треба ой-йой-йой як годувати, якщо від них ніякої користі?

Ще Наполеон сказав: „Хочете загубити вирішення проблеми, передайте її на розгляд комісії”. Наші ентузіасти вже просять владу не те що сприяти, а хоча б не заважати.Ось у що може виродитися влада, яка не має не тільки моралі, але й клепки в голові, аби відрізнити зерно від полови, а перспективне від безнадійного...

21 липня 2004 р.
...Колись і я фанатів від футболу. Поспішав з батьком через Комсомольський парк на стадіон „Ававангард”, де „Говерла” на чолі з голеодором Мартиненком та капітаном Ловскою змагалася з командами другої ліги. З того часу у волоссі додалося сивини, а в голові – мудрості. Тепер футбол цікавий мені як довідкова інформація: ті -- виграли, ті – програли, а той -- забив. Чи там -- наші опустилися ще на п’ять рядків і тепер займають почесне сімдесяте місце.

Проте вихід „Закарпаття” у вищу лігу все-таки подія в житті області. І подія, безперечно, в житті кожного закарпатського вболівальника. Тому попри своє спокійне ставлення до футболу, таки вирішив завітати на відкриття сезону. Тим паче, що до Ужгорода навідалося славетне Динамо (Київ).

У радіусі півкілометра від стадіону – машини, машини, і ще раз машини. Ними запруджені всі тихенькі тутешні вулички. Людей – море. Вперше бачу нинішній стадіон забитий по вінця. А скільки вболівальників навстоячки ще обліпили огорожу довкола поля! Спека відчутна, але й пива достатньо. Пристрасті, як завжди, киплять.

Після ганебної поразки вдома від „Шахтаря”, „Динамо” відступати нікуди. Ситуація пікантна тим, що „Закарпаття” часто називають „Динамо-3”. Тим паче, що областю керує СДПУ(о), лідери якої є керманичами „Динамо”. Тобто „свої” ніби грають зі „своїми”. А оскільки київським „своїм” очки потрібніші, то генеральна лінія партї зрозуміла.

Але і „Закарпаття” проводить свій перший матч у вищій лізі, та ще й вдома! Та ще й при такій масі народу, яка кинувши все, добиралися з Лікіцар, Дубрівки чи Залужа. Тому робити з наших хлопців ганьбу теж не варто. А от почесна поразка у впертій і важкій боротьбі задовільнить усіх. Так прогнозував мій учитель хімії, який живе поруч зі стадіоном і вперто на футбол не ходить.

Він мав рацію. За вісім хвилин до завершення матчу кияни таки заштовхнули переможний м’яч, і сенсація не сталося. Задоволеними залишилися керівництво обох клубів. А от вболівальники обурювалися.

„За скільки продалися?!”, -- гукав футболістам особливо екзальтований хлоп, смачно пересипаючи свої думки лайкою. „Суркіса сюди!”, -- кричав інший. „Хіба це футбол?”, -- махнув рукою літній чоловік з газетою.

І над усім цим витав привид політики, який дістає оцих вироблених чоловіків із загорілими обличчями навіть на відпочинку. Навіть на святая-святих – на футболі! І не допомагає вже ні традиційне лузання соняшника, ні пиво.

О часи! О звичаї!..

24 липня 2004 р.


...Уранці я побачив на підлозі розбитий горщик з кактусом. „Ну Мурчик, ну постривай!”, -- почав я шукати очима кішку. Але її ніде не було видно. „Знає кіт, чиє сало з’їв”, -- згадав я народну мудрість і переконавшись, що жертва сховалася від справедливого покарання, зайнявся своїми справами. Про родину котячих я згадав надвечір, раптом зауваживши за вечерею, що не чую звичних у цих випадках м’явкань. Це вже було підозріло.

Ситуація ускладювалася ще й тим, що вдома на газдівстві я залишився сам, оскільки решта сімейства ці дні вирішила провести на морі. Пропажа кішки була би для всіх трагедією, але найбільше -- для другокласника сина, якого я вже виразно бачив з велетенськими сльозами на очах і німим докором мені.

Про всяк випадок я виглянув з балкона. Третій поверх – таки високувато, але враховуючи, що Мурчик вже тричі ненавмисне долав цю відстань у вільному польоті, це залишалося єдиним логічним варіантом.

Уперше за два роки життя в цьому будинку я спустився в його підвал. Подорож виявилася корисною, емоційною ( з огляду на гори хламу), але безрезультативною. Мурчика я не знайшов.

Так минув ще один день, який тільки підсилив інтонації смутку, самотності та неминучого повідомлення про фатальний випадок тим, кому добре на морі.

У суботу мене розбудив телефонний дзвінок. „Ти ще спав?”, -- запитав колега. „Вже ні”, -- буркнув я, і тут краєм вуха вловив тихе нявчання. Я стрімголов кинувся до балкона, на ходу стараючись потрапити ногою у штанину. Внизу жалібно нявкав мій Мурчик в оточенні ще двох собі подібних.

„Сиди на місці”, -- скомандував я і побіг на вулицю. Та при моїй появі уся ця котяча контора кинулась врізнобіч. Мурчик заскочив у підвал. Довго і нудно виманював я його із темного розбитого вікна, розказуючи про найприємніші хвилини нашого дворічного співжиття. Він дивився на мене диким поглядом і не йняв віри. Що то значить один день на волі!

Але запах котячого корму, яким я його манив, таки подіяв. (Свобода виявилася свободою і від їжі). З недовірою і страхом сидів він на моїх руках, поки я ніс його додому як найкоштовніший скарб. Відчуття щастя ще й тепер переповнює мене, коли я пишу ці рядки.

Любіть тварин! Вони пробуджують у нас Людину...

3 липня 2004 р.


...Чомусь кожен брутальний випадок, що стосується свободи віросповідання, сприймається особливо гостро й боляче. Закарпаття має імідж одного з найрелігійніших регіонів України. Але чомусь поняття віри у закарпатському розумінні має мало спільного зі справжніми християнськими цінностями. Люди, які б’ють себе кулаками в груди і з піною на губах доводять, що вони істинні християни, можуть побити не те, що вірника іншої християнської конфесії, а й навіть священика!

І такими фактами Закарпаття вже „прославилося”. Нещодавно двоє деканів Мукачівської греко-католицької єпархії змушені були лікуватися від пристрасної любові „братів во Христі” у лікарні.

А те, що сталося недавно в Мукачеві – взагалі в голову не вкладається. Серед ночі група людей людей з автогеном наперевіс прийшла на будівельний майданчик, де будується церківця Української православної церкви Київського патріархату, і знищила те, що вже було зведено на скромні зоощадження вірників. При цьому поводилися грубо, побили тих, хто кинувся на захист каплички, і звично посилались на Агапіта, православного єпископа Московського патріархату.

Викликана на місце злочину міліція, так нічого і не вдіяла. До речі, ділянка, де зводилася церківця, офіційно була виділена Київському патріархату під будівництво.

Отож наші „християни” „яко тать у ночі” посягли на майно своїх братів і знищили будівництво нового храму на славу Господа. Це за якими такими законами Божими і людськими твориться? В яке середньовіччя вони відкидають Закарпаття?

Люди, які це зробили, не мають нічого спільного з Христом, хоча, можливо й носять хрестик на грудях. Суть вчення Христа полягає у всепрощенні, любові до ближнього і навіть до ворогів. Ті ж, хто піднімає руку на свого брата-християна, а тим паче – на священика, хто йде з автогеном наперевіс нищити церкву – ніколи не буде біля Христа. Бо робить це у засліпленні лютою ненавистю.

На жаль, подібні випадки найчастіше кояться тими, хто рве сорочку за Московський патріархат. Воно й не дивно: саме ця церква була „одержавлена” двома найстрашнішими імперіями – Російською та Совєтською. Тому тут часто пропагується не любов, а фанатизм, який не має нічого спільного з християнським вченням. Прикро, що такі прояви варварства можливі в самому центрі Європи, континенту, який нині є зразком терпимості і толерантності.

Але варварами є не тільки ті, хто серед ночі нищить капличку, а й ті стражі порядку, на байдужих очах котрих це беззаконня твориться. Варварами є й влада, яка замість того, щоб покарати злочинців, починає їх вигороджувати.

І саме тут сховано корінь зла. Бо таке варварство стало можливим у загалом мирному Закарпатті тільки через те, що варвари у погонах і варвари у начальницьких кріслах не виконують своїх прямих обов’язків – дотримання закону та забезпечення прав громадян. Серед яких свобода віросповідання – одне з найфундаментальніших. А де нема закону, там починається варварство...

4 серпня 2004 р.


...Коли в мене приймали три телеканали, телевізор був невід’ємною частиною сімейного дозвілля. Пам’ятаєте незабутні програми „Время”, „Вокруг смєха”, „Катрусин кінозал”, старі добрі совєтські фільми про правильних міліціонерів? Це потім з’явилися усілякі „Мєнти” та „Бригади”.

Далі телеканалів стало близько десяти. Демократія, як-не-як. Інтерес до телевізора помітно впав. Тепер це були в основному новини про життя незалежної України, американські серіали про тамтешніх мільйонерів та різні шоу довгоносиків. Все-таки телевізор залишався неодмінним атрибутом вечора. Хоча б на годинку-півтори, але мусай. Навіть як фон, радіо з картинками.

Згодом я поставив собі сателітну антену і тепер число каналів перевалило за сімдесят. Радості-то скільки було! Німці, французи, поляки, італійці, португальці і навіть араби – всі вміщался в одному невеликому телеекрані. Та якось помітив, що тепер телевізор перестав бути щоденною подією. Цікавість минула разом з першими тижнями. Далі перемикання каналів обридло і втомлювало.

І нарешті недавно я поставив собі другу сателітку – для українських та російських каналів. Число діючих кнопок на пульті перескочило сотню. Ця цифра виявилася магічною. Протягом останього місяця я телевізор не вмикав. Більше того, помітив у собі погану звичку сварити тих, хто все-таки це робить. Тож тепер синові-другокласникові доводиться воювати зі мною за кожен мультик.

Для себе я відкрив філософську формулу: аби відмовитися від чогось, треба його мати дуже багато. Окрім того, наше брехливе телебачення просто неможливо дивитися. Мене дуже потішило результати опитування Закарпатського інститутут політичних досліджень. За два роки рейтинг найзаангажованіших телеканалів („1+1”, „Інтер”, „УТ-1”) на Закарпатті суттєво впав. А довіра до закарпатського обласного телебачення взагалі скотилася майже до нуля.

Отож, я -- не один. Нехіть до телебачення пробуджується і в інших земляків. А це значить, що „кнопка для ідіота” можливо колись і стане кнопкою хіба що для людей, м’яко кажучи, недалеких...

15 серпня 2004 р.
...Мандрівки Європою наштовхують на чимало цікавих думок. У 1945 році союзники визначили кордон між Польщею та Німеччиною по річці Одер. При цьому абсолютно не враховувася той факт, що польські етнічні землі починаються на двісті кілометрів східніше. Таким чином німецькі міста по Одеру виявилися розділеними навпіл. Польска комуністична влада виселила всіх німців зі своїх теренів. Таким чином колишні браденбурзькі та саксонські міста отримали половину обличчя німецького, половину польського.

Прогулюючись Франкфуртом до мосту через Одер бачиш якийсь неймовірний спокій. Все ніби застигло. Час зупинився. У порожніх корчмах та пивних по кілька відвідувачів. На нічних вулицях майже нема людей. Враження впорядкованої вимерлості.

Але тільки-но переходиш на польський бік – містечко Слубіце, яке колись було мікрорайоном Франкфурта, як все отримує інакшу тональність. На вулицях сміється молодь. Німці жваво п’ють у генделиках пиво, яке тут удвічі дешевше, ніж через міст. Світяться неоновими вогнями численні кантори та розважальні заклади. Життя тече принаймні удвічі швидше.

Але враження від польського-німецького прикордоння підсилюється, коли перетинаєш польсько-український кордон. Тільки–но опинившись на рідній землі бачиш, де справді буяє життя. Люди бігають з торбами, щось жваво жестикулюють, кричать, сваряться. Одне слово, великий східний базар, ім’я якому --хаос. Це особливо вражає після німецького омертвіння.

І тут ловиш себе на думці, що життя в Німеччині направду нудне. Кожен має розписаний свій життєвий план на місяць, рік, десятиліття вперед. І навіть точно знає свою ділянку на місцевому цвинтарі. Натомість у нас – суцільна інтрига. Точно не відаєш не те, що про майбутнє, але й про завтрашній день. Тому німцям, попри наш незадовільні умови, все-таки подобаються ці незбагненні українці, які можуть жити з таким оптимізмом у такій невпорядкованості. Адже це цікаво! Проїхатися Україною – це цікавіше за будь-які заморські острови. Гострі відчуття та екстрім забезпечені для єворопейця до кінця подорожі.

Єдине, про що нам не треба забувати, це -- про рівень культури і сервісу. І тоді ситі європейці повалять до нас. Якщо до того, звичайно, не вимруть від нудьги…

25 серпня 2004 р.
...Учора був День незалежності. Тринадцятий. По великому рахунку свята не було помітно. За винятком двох подій: в Ужгороді відкрилася єдина дитяча книгарня „Книголюбчик” і в корчмі-музеї „Деца у нотаря” пройшов перший шаховий турнір.

Обидві події спеціально приурочувалися до Дні незалежності. Обидві події робилися справді з відчуттям свята. Свята, яке йде від серця, а не від папірця. Обидві події пройшли без участі влади, її якого-небудь сприяння чи навіть формальної уваги.

Проте тринадцята річниця незалежності запам’ятається саме набитою дітьми книгарнею та шахістами з пивом в руках. І цей нібито маленький штрих насправді є демонстрацією великої правди.

Цій владі незалежність впала з неба. Ті, хто нині сидять у керівних кріслах області чи міста, палець об палець не вдарили для здобуття свободи. Ба більше! Вірний комсомолець Різак чи міський чиновник Погорєлов в ті буремні дні був на зовсім іншому боці барикад. А на тринадцятому році незалежності вони змушені мляво вітати нас із папірців, витираючи від спеки спітнілу потилицю. Просто це не свято, яке вони наближали, як могли.

Довго передивляюся так звану програму святкування в ужгородських газетах. Нічого оригінального! Кілька буденних заходів для звіту і галочки. Навіть уже традиційний концерт з відомими зірками на цей раз Ужгород оминув. Що ж, яка влада, таке і святкування.

Та все ж мій настрій врятували два телефонні дзвінки. Спочатку Леся Макар втішила тим, що відкриває єдину в області дитячю книгарню саме на День незалежності. А далі Павло Чучка запросив зіграти партію з найвідомішими закарпатськими шахістами. І там, і там було весело, радісно і незвично. А значить – було відчуття свята.

Так і наша незалежність – тримається не на владі, а на ентузіастах, які попри все жертвують їй свої сили, час і копійку...

1 вересня 2004 р.


...Останні кілька днів літа вирішив провести на селі. І хоча з Ужгорода до Порошкова усього 40 кілометрів, перепад середовища відчутний. Ніби й недалечко від’їхав від губернської цивілізації з її політиканством і біганиною, а вже не то. Зовсім інший світ – якийсь прадавній і вічний.

За кілька днів звикаєш до сповільненого ритму села і вже годинники тобі не потрібні. Тут ніхто не спізнюється, бо ніхто й не поспішає. І зміни тут не такі помітні: ті ж неквапливі розмови ні про що, лайки матом через всю вулицю, купа малечі, які пересуваються тільки галасливими зграйками, традиційна самогонка від Тібія та переповнені генделики.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал