Моя р-р-революція



Сторінка1/4
Дата конвертації23.12.2016
Розмір0.61 Mb.
  1   2   3   4
"Моя р-р-революція"

ЗМІСТ


1. Собі на тридцять три

2. Великдень великої ночі

3. Агонія

4. Брехня як правда

5. За межею Європи

6. Момент істини

7. Дикі танці української пісні

8. Зона біди

9. Перший пішов

10. На купі гною .

11. Уміння дивувати

12. П'ять речей, про які варто подумати

13. Людина з камерою

14. Індія карпатської глибинки

15. Сміх крізь сльози

16. На футболі

17. Про людей і котів

18. Варвари з центру Європи

19. Кнопка для ідіота

20. Чому я не хочу жити в Німеччині

21. Йому тринадцятий минало

22. Сільський мотив

23. Браток во Христі.

24. Туга за справжніми чоловіками.

25. Тому що - Ерделі!

26. Право вибору

27. Місто, яке навиджу

28. Попіл Мукачева стукає в наші серця

29. Гербарій

30. Останній шанс

31. "Проффесори" математики

32. Півдеци за півпроцента

33. Теледибати

34. Свободу не здолати!

35. Народ і слуги

36. Очищення

37. В Одесі все спокійно

38. Передчуття свята

39. Рік України

40. Герої нашого часу

41. Про позу і позицію

42. Раз добром нагріте серце...

43. Іспит на зрілість

44. Ой сусідко, сусідко...

45. Революція форевер!

46. Капітуляція

47. За гратами

48. Кращий друг

49. Моя революція

50. Країна майбутніх помаранчів


26 березня 2004 р.
…За статистикою український чоловік живе в середньому 67 років. Отож сьогодні, якщо вірити у циферію, виповнюється півжиття.

Надворі – сльота. На душі – також.

Півжиття – це добре чи погано?

Спочатку про втрати. Уже ніколи не буде чарівної казки з молодими татом та мамою і недільними культпоходами в кіно. Не буде вперше прочитаних книжок, від яких плачеш у подушку. Не буде вперше роздягненої жінки і твердого сну на третій полиці у переповненому потязі на Львів. Не буде гуртожитських співів до ранку і першої пропитої зарплати. Не буде багато чого, про що на людях говорити не варто. Не буде великої частини мене.

Добре, що вона була. Погано, що вже -- за плечима.

Півжиття. Кажуть, що якщо ти не став мільйонером до 35-ти років, то навряд чи станеш ним у майбутньому. Принаймні, судячи по знайомих мільйонерах, так воно і є. Отож можна спати спокійно, не журячись за свої мільйони.

Що ж все-таки назбиралось в загашнику?

Вміння казати «Ні!» і намагання триматися свого «Так!». Розуміння цінності здоров’я тоді, коли болить. Прагнення душевного спокою і неспокою водночас. Бажання справедливості і в той же час розуміння, що світ змінити не можна. Філософія позитивізму: «Лупайте сю скалу…» і здорове кепкування з цієї філософії. Наївна віра у те, що ти щось можеш. Втома від півжиття. Іронія і самоіронія. Одне слово, досвід.

Що ж там попереду? Що покажуть у наступній серії цього документального фільму під назвою «Історія одного життя». Від головного Кіномеханіка прошу для себе на другий сеанс небагато: шклянку віри, кавалок завзяття, міх мужності, барильце цікавості і дрібку везіння. Прошу тільки те, що можу за раз винести.

За притчею, коли людина приходить у світ, вона вже все про своє життя знає. Але в момент народження до неї підлітає ангел і притуляє до її вуст перста: «Тс-с!». З того часу вона все забуває. На згадку залишається лише ямочка над губами. Як гарно!

Кажуть, що старість – це тоді, коли нічого не хочеться.

Ще хочеться.

Надворі – дощ.

Дощ -- це на щастя. Чи не так, пане Кіномеханіку?..

4 квітня 2004 р.
...Треба би писати про світлий празник Воскресіння, адже через кілька днів Великдень. Але на душі -- подих ночі. Як там у Петра Скунця: „І нема українського дня, є лише українська ніч”.

Хоча зрештою Великдень у наших західних сусідів називається „Великою ніччю” („Velka noc”). Для нас же ніч асоціюється радше з таємничим, темним, невідомим. Одне слово – небажаним. Чому ж на душі ніч?

Фелікс Кривін казав, що гарний настрій народжується в ньому, а кепський – приходить до нього ззовні.

Чи можуть народжуватися вірші у місті, переповненому сміттям? Чи сіятиме світло в душі, якщо довкола кривда? Чи вистачить мужності бути краплею, яка ніколи не побачить навіть сліду на камені, який точить?

Нині Закарпаття хочуть відкинути у своєму розвитку у печерні часи. Усе те, що громадськість протягом останніх 13 років з таким трудом виборювала – право на альтернативу, право на власний вибір, право на самоуправління, хочуть відняти. Мукачівські вибори стали безпрецедентними в Україні за свавіллям влади. Здається, важко придумати щось ще брутальніше. Аж, ні! Придумовують і кожен день нам демонструють.

Час великої ночі. Час різаків.

У Страстний тиждень згадують муки Хреста, які він прийняв у свої останні дні і години. Ми звикли думати, що людина народжується для щастя. Так простіше і вигідніше для нас.

Але ні, вона приходить у світ для страждання – кажуть філософи. Тільки страждання очищує нас і робить наші душі світлішими. Чомусь той, хто настраждався, щедріший за того, хто йшов по життю, сміючись. Бідняк завжди багатший душею за свого пана.

Зло треба приймати як доконечну необхідність для вивищення власної душі. Коли б не було зла, як би ми дізналися про цінність добра? Розумом приймаю цю істину. А серцем?

Теперішнє випробування України -- велика ніч. Але що за нею? Полегшення чи нове терпіння? І що, зрештою, краще?

На Закарпатті дотепер збереглася традиція розпалювати багаття під час всеношної великодньої служби біля церков. Раз у році над сільськими пагорбами видно далеко вогні. Вогні, які розсікають темряву навіть найдовшої ночі...

20 квітня 2004 р.


...Ніхто, навіть найбільший скептик і цинік, не міг передбачити того, що сталося на повторних виборах мукачівського міського голови 18 квітня. Що будуть знімати Віктора Балогу в останній день – не сумнівалися. Що не будуть пускати на дільниці спостерігачів і журналістів – знали. Що будуть залякування кримінальними елементами – теж. Що міліція буде спокійно дивитиметься на розбої бритоголових – здогадувалися. Але те, що трапилося насправді, не могло і в страшному сні нікому приснитися.

Побиття народних депутатів міліцією, штурми бандитами виборчих дільниць і нарешті фальсифікація, якої ще не бачила Україна – це вже було вище будь-якої хворобливої уяви. Навідуючись перед виборами до Мукачева іноземні дипломати наголошували, що мукачівські вибори є іспитом для української демократії. І вибори міського голови вони розцінюють як ранню стадію президентських виборів. Що ж, світ чітко побачив, що чекає Україну 31 жовтня.

Не готовим до сприйняття такої брутальності виявилися не тільки гості з-за кордону, але й українці. Адже вірили запевненням влади, що вибори пройдуть чесно і прозоро, що має перемогти достойніший, що Ернест Нусер привітає свого опонента з перемогою і не буде оскаржувати результати виборів. Натомість за всіма цими заколисуваннями стояв небачений досі цинізм.

Брехня, поширювана через інтернет, не мала межі. За результатами екзіт-полу, за Віктора Балогу проголосувало удвічі більше, ніж за кандидата есдеків. Натомість в ефір провладні ЗМІ говорили протилежне. Побили спостерігача від „Нашої України”, почали розповідати, що це „Наша Україна” б’є спостерігачів. Народні депутати захищали дільниці від погрому бандюків, а проесдеківські новини брехали, що погроми вчиняють нардепи. Біле ставало чорним, а чорне – білим.

Але й це можна було пережити, розуміючи, що головне на цих виборах – волевиявлення мукачівців. І тут усіх чекав справжній шок.

За результатами попередніх соціологічних опитувань найвідоміших в Україні дослідницьких центрів, за результатами екзіт-полу, які в Мукачеві проводили аж три незалежні одна від одної інституції Віктор Балога значно випередив Ернеста Нусера. За різними даними, розрив між ними сягав від 50% до 30%. Перемога кандидата „Нашої України” була очевидною, що і стали підтверджувати результати голосування на дільницях.

На третю годину ночі протоколи з 35 дільниць з підписами голів і членів виборчих комісій, завірені мокрими печатками, знаходилися вже у штабі „Нашої України”. Навіть з можливими фальсифікаціями Віктор Балога випередив Ернеста Нусера на п’ять з половиною тисяч голосів. Результати голосування по останній дільниці, де підрахунок голосів було призупинено, вже ніякої вирішальної ролі не відігравав.

І в цей час голова територіальної виборчої комісії, есдек Юрій Переста заявив, що переможцем мукачівських виборів став... Ернест Нусер, який переміг з різницею у п’ять тисяч голосів.

Шок – єдиний можливий опис стану, в якому опинилася Україна після мукачівських виборів. Для чого агітувати, спостерігати, рахувати, якщо влада просто намалює цифри зі стелі і оголосить переможцем себе? Це тим більше вражає в Мукачеві, адже тут це зроблено на очах у десятків міжнародних спостерігачів, понад сотні журналістів з усієї України і світу, майже сотні парламентаріїв. Без яких-небудь пояснень, демонстрації протоколів і навіть всупереч елементарним математичним підрахункам. Одне слово, „ми сказали Нусер, значить, Нусер”.

Журналіст однієї з найвпливовіших ділових газет світу „Файненшл таймс” Тор Уорнер, якому ці три дні довелося прожити в Мукачеві, свої враження висловив одним словом: „Страшно! За сім років праці в Україні мені ще ніколи не було так страшно, як тут. Схоже, що в українців залишається тільки один вихід”. Враховуючи, що Том недавно повернувся з Грузії, його натяк є очевидним.

Чи готові українці вийти на вулиці? Якщо влада буде діяти так, як в Мукачеві, то до президентських виборів навіть наш супокійний і мирний народ дозріє до найрішучіших дій. Принаймні в усіх мукачівських кав’ярнях нині розмови тільки про те, доки це хамство можна терпіти? „Злодії” – єдине слово, яким називають мукачівці нинішню владу. Владу, яка вкрала у них не тільки право на нормальне життя, але й на власний вибір...

27 квітня 2004 р.


„Замінили істину Божу брехнею”

„Новий Завіт”

...Навіть у війні є свої правила. Не стріляють у парламентарів, „Червоний хрест” чи тих, хто здається в полон. Навіть у війні є кодекс честі.

Ми живемо в мирний час, в центрі Європи і, як нас переконують, у демократичній державі.

Правда – завжди була одним із головних моральних критеріїв нашого народу. „Брехнею світ пройдеш, та назад не вершеся” – це засвоюється з дитсадка. „Ліпше скажи правду” – так вчимо ми своїх дітей.

У цивілізованій країні вже немислима журналістика без різних поглядів на будь-яку проблему – чи це стосується конституційної реформи чи безпритульних псів. Там матеріал просто не пустять до друку чи в ефір, якщо не буде висвітлено позицію опонентів. Тепер цього нас вчать і на кафедрах журналістики. Вчать за теорією.

Бо на практиці ми до цього рівня ніколи не піднімалися. Хоча чимало демократичних ЗМІ старалися, як могли. Натомість останнім часом простежуємо зворотній процес. З’явилася ціла когорта різних „Вісників”, „Вістей” чи „Новин”, які спеціалізуються не на інформуванні суспільства, а на дезінформуванні. Так звані „лайномети”. Їхнє завдання – приховати від людей правду. Їх роздають і передплачують задурно, бо й ціна їхня – ломаний гріш.

Можна по-різному брехати. Можна щось замовчати. Можна, опустивши очі, сказати напівправду. Можна щось перекрутити. Але брехати так, як брешуть вони – для цього треба мати рідкісну, патологічну аморальність.

Хто був на виборах в Мукачеві і читав й бачив те, що передали „лайномети”, той не може жахнутися від самої думки, що вони так брешуть завжди і про все. Тобто, там, де ви не були очевицем, оця неправда може вас у чомусь засумнівати. А, значить, «лайномети» влучили у ціль. Себто, у вас. І, можливо, влучають щодня.

Що ж робити, аби не ходити «просякнутим» їхнім бридкими інформаційними послідами? А не користуватися послугами цих «лайнометів»! Один раз, зловивши когось на брехні, більше йому не вірити. Просто пам’ятати: у суспільстві, як і в природі, першими нагору спливають усілякі нечистоти. А тому, щоб залишити свою душу чистою, не варта брати до рук гидоту. Навіть, якщо вона надрукована на газетному папері…

5 травня 2004 р.
...Сталося! Євросоюз розширився на десять нових країн. Троє із чотирьох сусідок Закарпаття злилися в екстазі з Європою. Четверта – Румунія – добавиться до них трохи згодом. Відтепер Європа зафарбувалася на мапі в один колір. Цей колір закінчується там, де починається Закарпаття.

Кучма запряг Україну до ЄЕПнутого воза. Тепер нами оратимуть від Карпат і до Камчатки. Романо Проді, один з високопоставлених „європейців” заявив, що Україна не має жодних перспектив вступу до Євросоюзу. Болгарія має, Туреччина має, навіть Албанія має. А Україна – ні.

Я не думаю, що албанці більші європейці за нас. Але Європі войовничі мусульмани Балкан виявилися ріднішими, ніж тисячолітні християни, котрі, як нас вчили у книжках, врятували Європу від монголо-татарського іга. Врятували тим, що одягнули ярмо на власну шию.

Отож тисячолітнє перебування закарпатців в Європі закінчилося, як не дивно, в епоху глобалізації. Нащадки тих, що обходили Центральну Європу пішки з нехитрим інструментом в пошуках заробітків. Тих, які вмирали за ясновельможного цісаря на річці Піяві в Італії. Тих, які жали пшеницю по всій нижній Угорщині за третє. Тих, які залюднювали Воєводину, коли там все було винищене турками та мором. Зрештою, тих, які першими стали на бій з фашизмом у Центральній Європі.

Нащадки цих людей тепер змушені принижуватися у чергах, аби отримати візу і проїхати якихось кільканадцять кілометрів на захід, північ чи південь. Європа, сер!

Географічне поняття „Європа” колись сягала Уралу і Кавказу. (Так нас теж вчили у книжках). Тепер Європа закінчується на Тисі. Як до Другої світової війни закінчувалася на Збручі. За 50 років європейський кордон посунувся ще на сотні кілометрів на Захід. Європа зменшується, панове, тому місця на всіх не вистачить. Хоча це не заважає Казахстану виставляти свою футбольну збірну саме у чемпіонаті Європи. Хто їх зрозуміє, тих „європейців”?.

Одне тривожить: як тепер Європа буде без свого географічного центра? За сто років континент скоротився так, що навіть його центральна точка опинилася за межею. Пам’ятник у Діловому відтепер стає незагойною раною. Як постійне нагадування Європі про зраду. Як застовблений доказ нашої історичної приналежності.

Хоча, хто його знає, може незабаром в Україні знайдуть центр ЄЕПу. З нашою владою все можливо…

9 травня 2004 р.
...Минуло двадцять днів з часу мукачівських виборів. Двадцять днів кому слави, а кому -- безслав’я. Двадцять днів ганьби на всю Європи. Двадцять днів здивування, потрясіння і шоку.

Спочатку дивувалися бандитським нападам на дільниці. Далі – побиттям міліцією народних депутатів. Згодом небаченою в Україні фальсифікацією. Ще через кілька днів – загробній мовчанці влади. Тепер уже не дивує ніщо.

Король помер! Остання надія на доброго царя Кучму похована під бюлетенями мукачівських виборів. Двадцять днів відсутності будь-якої реакції на ті безчинства, що робилися в Мукачеві, показали рівень нашої влади. Рівень уперся в дно. Далі падати нікуди. Хай живе Кучма!

У людей жевріла надія, що все це витівки СДПУ(о), що це придумали Медведчук з Різаком, що Кучма нічого не знає, що він розбереться і т.д. З кожним весняним днем ця надія танула, наче торішній сніг. Тепер надії нема. Є впевненість. У безкарності.

Останнім актом комедії під назвою „Чесні і прозорі мукачівські вибори під керівництвом СДПУ(о)” став суд. Голови дільничних комісій заявляли, що не пам’ятають, хто виграв на їхній дільниці – Балога чи Нусер. Вони не впізнавали свої підписи на протоколах. І напевно, не пізнали б себе на телекадрах, де особисто зачитували результати голосування. Мукачево внесло свій вклад у розвиток медичної науки: вірус раптового склерозу.

У Мукачеві було дискредитовано все, що ще можна дискредитувати у нашій нещасній країні. Органи центральної і місцевої влади, міліцію, СБУ, прокуратуру, суди, виборчі комісії, пресу і ТБ, міжнародний престиж і навіть самі вибори як народне волевиявлення. Одне голосування невеличкого містечка, а скільки збитків!

Історія, звичайно, розставить усе на свої місця. Кожному зрозуміло, що відбулася груба фальсифікація. Затерти цей факт не вдасться вже нікому. Приємно, ясна річ, входити в історію, неприємно – входити так. Мукачево стало не тільки Сталінградом для СДПУ(о). Воно стало моментом істини для України. Після Мукачева відступати нікуди. „На цвинтарі розстріляних ілюзій уже не має місця для могил...”

18 травня 2004 р.


...Українська пісня, не визнана вдома, перемогла за кордоном. Скільки разів відмовляли нашим співакам на радіо і телебаченні, бо вони співають „не формат”! Мовляв, народ не хоче слухати українське.

Скільки разів наші фахівці твердили, що українська пісня має свою самобутність, вона унікальна за своєю мелодикою і нічим не гірша за європейську! Ні, нашим подавай тільки „русскую” естраду – Кіркорових з Алєгровими! Дійшло до того, що українські співаки мусять за гроші пробиватися в рідний ефір, коли їхні московські колеги роблять це безкоштовно!

І тут раптом сталося неймовірне. На конкурсі Євробачення Руслана з піснею „Дикі танці” впевнено виборює перше місце. Цей пісенний конкурс особливий тим, що переможців визначають самі глядачі. Тобто нашу Руслану з нашою піснею, базованою на гуцульських ритмах, визнали кращою вибагливі і перенасичені європейці. „Тайфун з України” – так пишуть про виступ Руслани європейські журналісти, а музичні корпорації вже заключають угоди про випуск її касет та дисків.

Українська музика, яка животіє вдома, раптом стала бажаною гостею за кордоном. Наскільки себе треба не поважати, щоб опинитися у такій ситуації! Перемога Руслани переконливо довела, що ми нічим не гірші за інших. Ми маємо цікаву і самобутню культуру. Ми маємо, що внести у загальносвітову цивілізаційну скарбницю.

Адже виступ Руслани був не тільки високопрофесійним. По суті це була презентація іншою культури. І саме це полонило глядачів 36 країн. Вони побачили щось інакше. І саме цю інакшість оцінили в нас.

Тому не ганьбімося самих себе. Любімо своє! Плекаймо свою мову, пісню, звичаї. Адже культура це є якраз те, чим один народ відрізняється від іншого, чим він є цікавий для світа. Руслана додала нам впевненості у нашій унікальності. Але якщо ми не будемо підтримувати своє, інтерес до нас швидко згасне.

Українці мають триста тисяч народних пісень. Але тепер їх майже не почуєш на вулиці, за святковим столом чи в ефірі. Хто ж їх буде співати, як не ми? Хіба в „Диких танцях” нема нашого споконвічного „шіді-ріді-дан”? Хіба не за це Європа проголосувала за Руслану?..

25 травня 2004 р.


...Після фальсифікації мукачівських виборів Закарпаття зазнало нового потрясіння. Від численних ножових поранень загинув ректор Ужгородського національного університету Володимир Сливка. Смерть не тільки жахлива, але й безглузда. Вона не піддається жодним логічним поясненням.

Кому заважав доктор наук, двічі лауреат Державної премії, соросівський професор, ректор, який вивів наш університет у національні? Людина, якій в цій жорстокій політичній боротьбі все-таки вдавалося триматися нейтралітету і не пускати політиканство у 12-тисячний колектив. Постать, яка мала великий авторитет, як в одному політичному таборі, так і в другому.

Не встигла прийти страшна звістка до людей, як прокурор області вже відрапортував у новинах: „Так, ніж у серці, але підстав говорити про вбиство нема”. Ви коли-небудь чули щось подібне? Виявляється, 61-річний ректор, заслужена і авторитетна людина, відома своїм спокійним і навіть флегматичним характером, повільно різала себе, а вкінці завершила самокатування тим, що ввігнала собі до серця ножа. Хто повірить у таку нісенітнию, крім нашої прокуратури?

Зрештою, після Мукачева вже можна вірити у будь-що: що мукачівці люблять СДПУ(о), що активісти „Нашої України” ріжуть людей, що Кучма переселить українців на Місяць. Але залишки здорового глузду все-одно протестують.

У що перетворили наше сонячне Закарпаття, яке завжди славилося своїм мирним і спокійним життям?! У зону корупції, насильства, криміналітету та беззаконня. Хто за це відповідатиме? І коли?

Непокараний злочин породжує наступний. Якого звірства нам чекати далі?..

2 червня 2004 р.
....Мукачівська епопея продовжує стрімко розвиватися, а її повороти нагадують закручений детектив. Відставка Нусера стала для закарпатців громом серед ясного неба. Певно, як і для нього самого. Кілька разів Еренст Ернестович боровся за посаду мера, кілька разів програвав. Нарешті за допомогою небаченої досі фальсифікації таки сів у крісло міського голови. Із європейським скандалом, але сів.

Отут, здавалося, нарешті вповні проявиться його небачені здібності та таланти, про які з таким піїтетом співали з дня на день обласне державне телебачення та „Новини Закарпаття”. Але не так сталося, як гадалося.

На сороковий день свого правління він подякував мукачівцям за високу довіру і подав у відставку. Що це було? Таке запитання задав собі не один український політолог, ужгородський інтелігент чи мукачівський сторож. Офіційна версія – погрози життю. Але за офіційними версіями, у нас ректори університету -- природжені самураї.

Погрози – явище для України буденне. У нас погрожують навіть журналістам районних видань, не те що можновладцям чи крутеликам. Але ніхто, окрім Нусера, не кинув своєї роботи і не побіг у кущі. Тим паче, що в руках симпатиків пана Ернеста прокуратура, міліція, СБУ, а головне, як нас запевняють -- довіра народу. Чого йому було боятися? Чи не того ж самого народу?

Версій ходить багато. Ми знову стали країною чуток. А як інакше, якщо на телебаченні -- суцільна брехня. Мовчимо вже за всякі офіційні прес-центри, завдання яких не розповісти правду, а якомога глибше її приховати.

Кажуть, що сам київський Папа подзвонив нашому місцевому няньові і наказав Нусера прибрати. Мовляв, занадто вже великий сморід пішов по Європі. От і став Ернест Ернестович пішаком у брудній грі, де ним пожертвували при першій же небезпеці.

Так безславно завершилася політична кар’єра, здавалося б, потенційно сильного політика. А все через те, що із самостійної фігури дозволив перетворити себе у звичайного порученця, «мальчіка на побэгушках» із прапорцем партії (о)…

7 червня 2004 р.


...Здається, ще так погано не було. Хоча оптимісти твердять, що буде ще гірше. За рік, що минув, закарпатська журналістика не зробила кроку вперед. Весь час пішов на відвойовування зони правди, яка невблаганно скорочується.

Серед найрезонансніших подій – закриття єдиного незалежного від влади каналу „М-студіо”, і як наслідок – велика частина Закарпаття втратила останнє альтернативне джерело телеінформації. Брехня на офіційних каналах досягла такого ступеня, що довелося або ставити вдома сателітну антену, або вимкнути телевізор на віки-вічні. Хоча й останній вільний голос в телефірі – „П’ятий канал” живе під постійним прицілом.

Свій ранок доводиться починати з ворожих голосів. „Бі-бі-сі” чи „Німецькій хвилі” ще віриш. Зате всілякі інтери з плюсами стараєшся переключати з космічною швидкістю. Аби не осквернити себе і частинкою кадру чи репліки.

Одне слово, злазьте, бабо, приїхали! А пам’ятаєте, як гарно починалася епоха гласності? Нині знову, як у старі совєтські часи: тільки на екрані вже не Лєонід Ілліч, а Лєонід Данілич. А решта все теж саме, тільки-от бутафорія інша -- прапорці, транспаранти, гасла. Раніше писали на будинках „Народ і партія – єдині”, тепер пишуть, що народ єдиний із політичною реформою. Але загальний одобрямс такий же.

Ера навіть відносної свободи минає на наших очах. Вільне слово виявилося занадто потужною зброєю, аби відпускати його з прив’язі.

Цей рік означився „аграрною” політикою влади по відношенню до закарпатських ЗМІ. Мов бур’ян на гноївці, пишно розцвіли „лайномети”. Їхня роль проста -- поливати брудом усе, що до їхньої купи гною не належить. З такою відвертою брехнею, цинізмом та аморальністю закарпатська журналістика ще не стикалася. Падші люди, яким професіонали гидують подати руку, стали зірками закарпатського телеефіру. Що ж, який пан, така і обслуга.



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал