Мовна ситуація в україні та дискусії навколо українського правопису




Сторінка3/4
Дата конвертації08.01.2017
Розмір0.73 Mb.
1   2   3   4
Антоніна КОЛОДІЙ,
старший науковий співробітник Інституту народознавства НАН
України
Перепрошую, що ятрохи чужа в цьому товаристві. Але водночас – щаслива, що прилучилася до київської еліти та її дебатів навколо такої важливої теми. Шкода тільки, що з двох сторін, які займають з питань мовної реформи протилежні позиції, сьогодні представлена тільки одна. Проте, ми всі дуже різні і за місцем проживання, і за тими науками, які тут представляємо і в межах яких опрацьовуємо мовну проблематику або просто цікавимося нею. Я – політолог працюю в Інституті народознавства НАН України (м. Львів, де займаюся проблемами національної консолідації. І мова мене цікавить, насамперед, як чинник національної консолідації чи, навпаки, – роз’єднання). Говоритиму, отже, не стільки промову, скільки про реформу мови і мовну ситуацію в Україні. Спочатку хочу відреагувати нате, про тут уже йшлося про сенсі необхідність мовної реформи та проте, хто має вирішувати, потрібна ця реформа, чині. Політологія твердить, що реформи – це завжди справа суспільна. Політична і суспільна. Мені видається, що мовна реформа не виключена з цього правила, і рішення щодо неї також має бути політичним у широкому значенні цього слова. Не тому, що мовне питання в нас політизоване, атому, що рішення приймається суспільством, а отже набуває політичного характеру. Експерти (вданому разі – мовні експерти, як завжди, мають виконувати свою важливу роль здійснювати експертизу, пропонувати альтернативи, а політики, врахувавши їхні висновки та суспільну думку, мають вирішувати, погодитись із цими висновками чині, проводити реформу, чи не проводити. Зрештою, на реформу потрібно знайти гроші. Це перше питання, зовсім прагматичне. Але без його вирішення реформа може провалитися, і буде скомпрометована, можливо, добра справа. Отже питання проте, потрібна чи непотрібна реформа, на часі вона, чинена часі – це справа усіх насів мене щодо цього немає жодного сумніву. Друге, про що я хотіла б згадати – це популяризація української мовив нашій державі. Я завжди цікавилась мовними питаннями. Раніше, в радянський час, ми малина жаль, значно більше змоги занурюватися в тонкощі російської мови, ніж української. Навіть після того, як на радіо була запроваджена передача проукраїнську мову, її автори помаленьку перейшли на розмову про переклади з російської літератури і звели задум нанівець. Алей заразне можемо сказати, що така необхідна для широкого загалу передача як Слово про слово є дуже гарною. Вчас, коли є сила-силенна проблем з лексикою, термінологією, розширенням словникового запасу тощо, ведучі починають розповідати про всілякі унікальні
19 Семінар – Київ, 28 листопада 2002 р.
імена, інші власні назви. Не думаю, що це – найпотрібніше. Мені видається, що інституції, які займаються мовою, все-таки могли б більше приділити уваги пропаганді мови через радіо, через інші засоби масової інформації. Іще одне болюче питання. Оскільки тут присутній представник, як я зрозуміла, політичних кіл – пан Чижевський, то в мене є така обивательська заувага щодо ситуації з засобами масової інформації для широких масу місті Києві. І як громадянині як людина, яка приїздить до Києва і дивиться на все це збоку, я вважаю її просто немислимою. Чи можемо ми говорити пропозицію мас стосовно української мови, якщо я не можу знайти в Києві україномовної газети Хоч би ми 25 реформ провели – і правописних, і щодо вживання української мови (поповнили Закон "Промови" новими положеннями, внесли поправки до Конституції і т. д, нічого не допоможе, якщо в Києві зберігатиметься теперішня ситуація з пресою. Мені здається, що якби я працювала в якомусь подібному комітеті, то я б на сполох била, бо це є проблема-проблем мовного життя столиці, яка не може залишатися втому станів якому вона є зараз. Нарешті, про мовну реформу та її обговорення у наших ЗМІ. Мені в цій дискусії найбільше не подобалися дві речі те, що вона була використана як інструмент політичної боротьби під час виборів, і те, що з обох сторін уній чулися нездорові нотки. Одні люди, агітуючи замовні (я б не сказала, що тільки – правописні) зміни, якось так наївно не розуміли, що їх використовують інші (інколи разом з телеведучими) висміювали своїх опонентів. І те, й інше мені, наприклад, боліло. Тому що мені не здається, ніби все, що йде від діаспори - погано. Мені так само не здається, що люди, які пропонують зміни, абсолютно в усьому неправі. Скоріше, усе це – і постановка питання, і те, як воно розгортається – є наслідком неконсолідованої нації. Тому, давайте не будемо висміювати один одного, бо не все таке смішне, як воно здається на перший погляд. Хочу навести один побутовий приклад з мого дитинства (яке пройшло на Чернігівщині. В селі з’явився новий вид палива для печей – торф. Моя бабуся, 1886 року народження, неписьменна, замість торф каже - торт. Я їй кажу "Бабусю, це не торта торф, а вона мені - "Так я ж і кажу – торт. Тобто, звук "ф" – настільки нетиповий для української мови, що проста людина, яка не бачила відповідної букви на письмі, попросту його не сприймала. Я це зрозуміла, звичайно, значно пізніше. Багато в дискусії було й інших речей, про які можна сперечатися в наукових колах. Зокрема мені як політологу чи соціологу незрозуміло, коли ви, шановний Петре Петровичу, кажете, що спільнота – це якесь таке діаспорне, нав’язане нам слово.
Петро Толочко:
Ні, я просто вважаю, що воно в негативному ряді стоїть гидота, підлота, сволота і спільнота.
Антоніна Колодій
Ви собі можете так вважати, але мені як соціологу без цього слова дуже незручно. Тому що спільнота – назва цілісності, множини людей, в той час як спільність – її лише ознака. А у вашому випадку вони позначаються однаковим словом, бо таку російській мові. Там „общность” – це, з одного боку, певна група
20 Семінар – Київ, 28 листопада 2002 р.
людей, аз іншого – їх характеристика (люди з „общности” володіють „общностью взглядов” тощо. В українській мові є можливість розвести ці значеннями володіємо спільністю ознак, отже творимо спільноту. Тому я категорично наполягаю на спільноті. Є дуже багато інших забутих або викреслених радянськими цензорами слів, які можна і треба впроваджувати в ширший вжиток. Однак я не думаю, що це треба робити через реформу мови. Щодо потреби в проведенні мовної реформи, то я б сказала а чи недосить нам усеохопних, великих, докорінних реформ. Це, між іншим, зараз стосується і політичної реформи. Якщо ми поставимо мету перебудувати політичну систему докорінним чином, почавши, так би мовити, з чистого аркуша (з метою створити парламентську республіку абощо, томи не можемо бути певні, що в результаті не одержимо таких ваду новій системі, яких зовсім не очікували. Водній книжці про англійську політичну систему автор (Ф. Нортон) розмірковує проте, що така гарна ліберальна, демократична, стійка) політична система виробилася в цій країні завдяки тому, що англійці мали і схильність, і час усе впроваджувати крок за кроком. Спробували якийсь політичний механізм – працює. Залишили. Не тому що він демократичний, атому, що добре працює. Спробували інший, і так далі. Оцей принцип поступового впровадження певних змін саме там, девони найбільш необхідні, на мою думку, набагато ефективніший від усезагального реформування. Бо загальне реформування завжди іде від чогось книжного, неапробованого, можливо – надуманого або суб'єктивного. І це щось завжди може виявитись недостатньо життєздатним або зовсім не таким, як його уявляли спочатку. Тому, на мою думку, варто утримуватись від загального реформування там, де це можливо. Адже, провівши всеосяжну реформу, ми врешті можемо виявити, що незадовільних моментів стало ще більше, ніж їх було утому, щ ми реформували. Мовна реформа заразне на часі, як з огляду нате, про що я говорила, такі з огляду на недуже сприятливі тенденції у співіснуванні української та російської мов зароки незалежності, про що я говоритиму далі. Принцип не зашкодь мусить застерегти реформаторів від прокопування ще глибших ровів між різними регіональними, етнічними й мовними групами, що утворюють українське суспільство. Якщо є нагальна потреба, то потрібно міняти лише те, що явно не узгоджується з тими чи іншими нормами українського мовлення і нащо є менш- більш виразна загальна згода. Перед тим, як викласти своє бачення мовної ситуації в Україні, яке
ґрунтується на матеріалах соціологічного дослідження 2000 року, хотіла б зробити ще дві невеликі ремарки щодо того, хто винен, що українська мова в нашій державі не настільки широковживана, як це пасувало б державній мові. Найменшою мірою проблеми, що виникають у сфері вживання української мови та в політиці її запровадження як державної, можуть бути адресовані письменникам. Письменники, які будь-який елітарний прошарок в суспільстві, породжуються цим суспільством, його атмосферою і духом. І не письменники винні втому, що українська мова не набуває такого розповсюдження, як нам би хотілося. Якщо вже шукати винних, то винні, насамперед, політики тому що формують суспільство, в якому розмовляти українською залишається непрестижним тому що влада, а заразом і українська держава є недостатньо легітимні. Ви почуєте на кожному кроці і від кого завгодно, що ми маємо не ту українську державу, якої хотіли. Доки ці питання не будуть
21 Семінар – Київ, 28 листопада 2002 р.
вирішені, українська мова не стане настільки престижною, щоб нею розмовляло щораз більше людей. Реформатори мови (поки що – потенційні, які начебто не дають їй розвиватись природним шляхом, пропонуючи штучні схеми, також невинні. Я думаю, що у стилі реформування й утому, як це подається громадськості, знову ж таки винні політики. Вони необачно (а може й у корисливих цілях) політизують це питання, витягують недопрацьовані проекти на телебачення замість того, щоб тихенько їх обговорити і сказати "Так, панове новатори, ваші пропозиції не зовсім добрі вони можуть викликати надмірне збудження в суспільстві. І тому ми залишаємо це для вас, для розгляду в ваших інститутах, допоки ваші ідеї не будуть опрацьовані належним чином, а мине матимемо достатніх можливостей для проведення реформи. Бо про яку мовну реформу можна говорити нині, коли у проекті бюджету нарік витрати на розвиток української мови взагалі непередбачені. Заступник голови Бюджетного комітету Верховної Ради, народний депутат України В. Асадчев, пояснив Інтернет виданню ForUm, що два роки тому він ініціював внесення в бюджет окремої статті витратна розвиток української мови, яка передбачала створення українських термінологічних словників, випуск підручників, створення українського Word” для комп’ютерів тощо. Проте, через постійний секвестр бюджету, який відбувався після відставки уряду Ющенка, ця стаття реально не фінансувалась ні урні ура у проекті бюджету 2003 р. зовсім не була внесеною. Ну, а тепер проте, якою ж є мовна ситуація у нас в Україні. З приводу того, що я тут почула від Петра Петровича Толочка (мовляв, умовній сфері у нас усе йде до кращого, мені вже доводилось недавно сперечатись з вашим опонентом в історичній галузі паном Ярославом Ісаєвичем. Навівши приклади особистого спілкування з людьми з різних регіонів, він також висловив думку проте, що справи із консолідацією української нації, з розвитком української мови помаленьку рухаються вперед. І вже в Донецьку, які всюди, люблять українську мову і таке інше. На це я йому сказала "Звичайно, в нашому житті є не лише сумні факти, ай щось добре. Часом ми можемо навести приклади позитивних змін. І може я б з вами й погодилась, якби не така річ, як статистика. Адже, в науці, як відомо, прикладне доказ. Доказом є тільки велика сукупність фактів, віддзеркалених у статистиці й соціологічних матеріалах. Аналіз мовної ситуації в Україні зазвичай починають зданих передостаннього перепису населення (результати останнього ще не оприлюднені, що його проводили в Україні в 1989 р. Тоді, як відомо, 72,6% населення складали українці,
22% – росіяни і 5,4% – представники інших національностей. Серед тих, що назвалися українцями, 87,7% вважали рідною мову своєї нації, а 12,3% – мови інших "народів СРСР. Частка людей, що вважали рідною російську мову, серед усього населення України складала 32,8%. Національна приналежність, яку тоді записували в паспорт (отже, вона була цілком офіційною, не завжди відповідала суб’єктивним почуттям людини щодо її близькості до тієї чи іншої етнонаціональної групи. Тобто, визначена батьками (за походженням) національність у багатьох випадках не збігалася з етнонаціональною самоідентифікацією людини. Теж саме стосується й мови. Рідна мова – спадщина попередніх поколінь, від якої частина сільського населення, потрапили до міста, відрікалась так швидко, як тільки могла, але при переписах незмінно засвідчувала не
22 Семінар – Київ, 28 листопада 2002 р.
стільки свою україномовність, скільки причетність дорідної української мови. Тому 12% людей української національності з неукраїнською рідною мовою – це лише вершечок айсберга під назвою зросійщене українське населення. Не охоплювала всього айсберга російськомовного населення і частка в 32,8% людей, для яких російська мова була рідною, хочу цю цифру вже входили етнічні росіяни, що не мали потреби (як не мають її й досі) відрікатись від своєї рідної мови. Не облікованою залишалась та частина українців, яка була зросійщена в першому поколінні, та білінгви, що переважно розмовляли російською. У період незалежності основним джерелом наших знань про етнокультурну й мовну диференціацію стали матеріали соціологічних досліджень, зокрема найзагальнішого та найтривалішого з них – щорічного загальноукраїнського моніторингу, який проводився Інститутом соціології НАН України за участю фірми
Социс-Гелап і Фонду "Демократичні ініціативи" з 1994 р. за єдиною методикою та вибіркою й за тими самими соціально-демографічними показниками. Подібні, але вужчі дослідження проводили й інші інституції. Їхні дослідження показують, що протягом зазначеного часу не відбулося розширення вживання української мови. Заданими моніторингу, близько 15% громадян, які вважають себе українцями за національністю, не називають українську мову своєю рідною. Число російськомовних (яких визначали знову ж таки за ознакою рідної мови) коливалось у межах 34,7 – 36,5%. Я - член Українського фонду Громадська думка, за участю якого (за розробленим його членами питальником) в липні 2000 року центром "СОЦИС" було проведене репрезентативне загальноукраїнське опитування, на результати якого спиратимусь у подальшому викладі. Основною відмінністю нашого підходу було те, що ми відмежували ознаку національної приналежності (за походженням, записом у свідоцтві про народження, раніше – в паспорті тощо) від етнонаціональної
самоідентифікації: ким (незалежно від цих записів) люди схильні себе вважати – українцями, росіянами чи представниками інших націй. На наш погляд, неправильно, коли деякі автори трактують відповідь на питання Яка ваша національність як самоідентифікацію. Оскільки у нас раніше національність записували в паспорті, люди ще й досі вважають, що вони зобов’язані відобразити в анкеті оцю свою офіційну національність чи то національну приналежність. Для того, щоб з’ясувати, до якої етнонаціональної групи люди схильні себе відносини ким вони себе відчувають, потрібно прямо і недвозначно запитати їх про це. У нашій анкеті таке питання звучало з якою етно-соціальною групою ви себе ототожнюєте Подібне уточнення було зроблене й стосовно мови. Щоб уникнути ситуації, коли в розряд російськомовних потрапляють українці, які просто не мають змоги користуватися українською мовою в повсякденному житті, а в розряд україномовних ті, кому мама співала українських пісень, хоч самі вони вже давно забули чи зовсім не вживали цю мову, ми питали людей проте, якою мовою вони розмовляють удома та до якої мовно-етнічної групи себе відносять. Чисельність тихі інших виявилась приблизно однаковою, притому, що серед людей, які розмовляють удома українською, є незначний відсоток росіян, і так само незначний відсоток тих, хто відніс себе до україномовних українців, вдома, як виявилось, не розмовляють переважно українською (очевидно, через сімейні обставини.
23 Семінар – Київ, 28 листопада 2002 р.
Відповіді на таким чином поставлені питаннями й розглядаємо як вияв етнічної та мовної самоідентифікації, яка, якщо говорити про науковий підхід, і є головним критерієм національності. На основі розроблених нами запитальників, аналогічних тим, що були використані під час цього останнього опитування, раніше, у 1997 і 1998 рр. та в січні
2000 р, були проведені соціологічні обстеження у Львівській області. За їх результатами авторський колективу складі Давимуки С.А., Колодiй А.Ф., Кужелюка
Ю.А., Подгорнова В.М., Черниш Н.Й. випустив дві книжки під егідою Інституту регіональних досліджень НАН України (Львівщина. Соціальний портрету загальноукраїнському контексті. – Львів, 1999. – 347 с Львівщина на порозі ХХІ століття. Соціальний портрет. – Львів, 2001. – 352 с. Одну з них, у якій є окремий розділ про етнонаціональні відносини на Львівщині, я хочу вам тут представити. Подібне видання стосовно всієї України перебуває в стадії підготовки. Що ж показують дані соціологічних опитувань і в який теоретичний контекст це вписується Зовсім коротко хочу довести до відома свою концепцію, в межах якої я розглядаю мовну й етнокультурну проблематику в Україні на сучасному етапі. Найголовніша і поки що недостатньо опрацьована проблема в цій галузі – це проблема національної консолідації на засадах громадянської нації. Поняття громадянської нації не дорівнює сукупності усіх громадян України, як думає частина російськомовного населення і особливо росіяни. Їх представники в суспільній науці часто наполягають у нас уже є громадянська нація і на цьому давайте поставимо крапку. Вона така, яка є двомовна де-факто, поліетнічна, поділена в регіональному відношенні тощо. Очевидно, такий стан їх менш-більш задовільняє. З іншого боку, велика частина українців на Львівщині негативно ставляться до самої постановки питання про громадянську націю. Вони так само, які росіяни, очевидно припускають, що апеляції до громадянської нації означають збереження статус-кво в етнонаціональних відносинах (мовляв, громадяни всієї України – це є громадянська нація і далі нам рухатись нікуди не треба, але, на відміну від росіян, цей статус-кво їх зовсім не влаштовує. Насправді громадянська нація це є спільнота, яка, окрім багатьох інших спільних рис, володіє, певним обсягом спільної для усіх її членів культури. Її соціологи називають соціетальною культурою. Вона охоплює політичні та інші суспільні цінності, загалом той верхній шар культури (включно з державною мовою, національною символікою, уявленнями про спільну історичну долю народу тощо, який використовується в діяльності публічних інституцій та в громадському житті. В Україні, коли заходить мова про внутрішню структуру соціетальної культури, предметом найбільших суперечок завжди є питання державної мови. Не вдаючись тут у подробиці, зазначу лише той факт, що мова титульної (або як я кажу – заголóвної) нації у переважній більшості країн де-юре чи де-факто є державною мовою і виконує важливі об’єднавчі функції. З цього загального правила є окремі винятки, але якщо ми повинні саме їх брати до уваги, на чому наполягають деякі представники російської громади, то цьому принаймні має передувати глибока наукова й широка суспільна дискусія, до якої наше громадянство ще не підійшло ні теоретично, ні психологічно. Саме під кутом зору становлення громадянської нації я досліджувала питання проте, як функціонує українська мова в межах нашої держави. І саме перспективи
24 Семінар – Київ, 28 листопада 2002 р.
зміцнення єдності громадянства України та формування культурної серцевини громадянської нації мають бути, на мій погляд, критерієм для оцінки корисності або шкідливості будь-яких реформу мовно-культурній сфері. Діаграма нарис (див. Додаток) показує, яким є тип поліетнічності українського суспільства за національною приналежністю. Вона насамперед спростовує розповсюджений стереотип про нібито надзвичайно велике етнокультурне розмаїття українського суспільства. В різних виданнях, дисертаціях тощо повторюється успадкований з радянських часів штамп, що в Україні начебто поживає 135 націй і народностей (притому, що в Канаді їх лише 61). Тимчасом Україна зовсім не є аж така розмаїта за національним складом населення. Якщо виключити два регіони – Крим та Донбас – то врешті регіонів українців буде від 76 до 96%. Та найважливіше в цій діаграмі навіть не те, що вона показує чітке переважання української нації, а те, що крива зменшення відсотка українців за регіонами так плавно спадає при рухові з північного заходу на південний схід. При такій виразній закономірності етнічно-мовно-культурні проблеми, здавалося б, можна вирішувати порівняно легко. Проте при глибшому з’ясуванні цієї проблеми, постають деякі цікаві особливості етнічно-мовних розмежувань в Україні. Якщо за офіційною національною приналежністю українців у 2000 р. було приблизно 76%, росіян - 21%, а інші національності складали 3,2%, то ототожнювали себе з українцями 66%, з росіянами - 16%, аз представниками інших національностей – усього 1,7%. Найбільш свідомих – україномовних українців за самоідентифікацією виявилося ще менше – близько 48%. Зате в цілому по Україні майже 13% опитаних заявили, що відносять себе дорадянських людей – референтної групи, яка може вважатись наслідком процесів денаціоналізації в колишньому СРСР. Найбільше людей з радянською ідентичністю виявилося в Донбасі та Дніпровському регіоні, а найменше – на Західній Україні. Незначний відсоток радянських також у Центральному регіоні, Чернігівській та Полтавській областях – там, де є глибокі коріння національної ідентичності. Якою ж мовою розмовляють удома люди з різною національною приналежністю та різною етнічною самоідентифікацією Відповідь на це питання дає табл. 1.
Таблиця 1 Розподіл людей з різних етнонаціональних груп замовою, якою вони переважно розмовляють удома
Якою мовою Ви переважно розмовляєте вдома (у %% до всіх опитаних)
Укра-
їнська Російська Інша Всього Українська Російська Інша Всього
Eтносоціальна самоідентифікація Офіційна національна приналежність Українці
69,34 29,69 0,98 100,00 65,68 32,39 1,93 100,00
Росiяни
6,07 92,81 1,12 100,00 3,26 95,88 0,86 100,00 Інші національності
12,50 64,58 22,92 100,00 5,56 74,44 20,00 100,00 Радянські люди
20,96 72,24 6,80 100,00 –


– Важко відповісти
35,71 61,43 2,86 100,00 –


– Інше
23,68 65,79 10,53 100,00 –


– Всі національності в середньому
50,75 46,96 2,29 100,00 50,75 46,96 2,29 100,00 25 Семінар – Київ, 28 листопада 2002 р.
Як бачимо, приблизно 2/3 українців вдома переважно розмовляють українською мовою близько 66% офіційних українців та понад 69% тих, хто вважає себе українцями близько третини розмовляють російською мовою і 1-2 % іншими мовами. Основна маса росіян розмовляють своєю, російською мовою. Це засвідчили майже 96% офіційних росіян та майже 93% тих, хто ототожнює себе з росіянами. Українською розмовляють відповідно понад 3 та 6 % росіян, іншими мовами – близько 1%. Серед тих, хто ідентифікував себе з радянськими людьми або мав труднощі з етнічною самоідентифікацією (таке найчастіше трапляється в змішаних сім’ях) також домінують російськомовні. Україномовних, проте, більше виявилося серед тих, хто вагався з відповіддю щодо своєї етнічної самоідентифікації
(36%), ніж серед радянських (21%). Серед усього населення люди, що розмовляють вдома по-українськи складають близько 51%, по-російськи – близько 47%, іншими мовами – понад 2%. На карті 1 (див. додаток) за допомогою діаграм із трьох стовпчиків наочно представлено ступінь українськості регіонів української держави – в аспекті національної самоідентифікації та мови. Перший стовпчик показує відсоток українців за національною приналежністю другий – за самоідентифікацією (тобто вони є відображенням ступеня етнічної гомо/гетеро/генності регіонів – офіційно і за самоусвідомленням. Третій – вказує на відсоток людей в регіоні, які вдома розмовляють переважно українською мовою, тобто відображає ступінь багато, або точніше, двомовності. Цифрові показники цих діаграм наведено також у таблиці 2.
Таблиця 2 Частка українців (за національною приналежністю й самоідентифікацією) та людей, що розмовляють вдома переважно українською мовою в регіонах України Регіони України Українців
(%) Людей, що ототожнюють себе з українцями
(%) Людей, що вдома розмовляють переважно українською мовою (%) Західний 91,7 93,9 Північний 90,7 88,1 75,8
Північно-Західний 95,9 86,6 90,0 Центральний 89,4 80,0 78,3
Південно-Західний 82,5 77,3 79,9 Київ 80,9 77,1 30,1
Північно-Східний 79,5 66,4 47,5 Південний 78,3 63,8 36,2
Південно-Східний 76,5 61,2 38,8 Східний 46,7 32,8 4,9 Крим 18,8 6,3 0,9 Україна 75,4 65,8 51,5 Колись, пам’ятаю, академік І.Юхновський, говорив проте, що коли б ми після здобуття незалежності провели перепис, то мали б зовсім іншу картину, аніж в останні роки СССР: українців, на його думку, мало б з’явитися набагато більше. Картина ж виявилась зворотною розрив по Україні в цілому між кількістю людей, які записані українцями, і тих, хто ототожнює себе з українством, становить 10%. Притому є великі міжрегіональні розбіжності. Якщо у всьому західному регіоні (7 областей) усі три стовпчики фактично однакові люди, які є українцями за
26 Семінар – Київ, 28 листопада 2002 р.
паспортом, ними ж себе вважають і розмовляють вдома (та й не тільки вдома) українською мовою, то чимдалі на схід, тим ці відмінності більші. Зрозуміло, що Донбас виділяється за всіма культурними параметрами. Тут українською мовою вдома розмовляє незначна меншість. Зростає також розриву відсотках між особами, які є українцями за паспортом, і які вважають себе українцями. На Львівщині на якісь десяті відсотка навіть більше тих, котрі вважають себе українцями, аніж записані ними. На Галичині в цілому частка українців за самоідентифікацією становить майже 92% при майже 93% офіційних українців. А в міру просування на південний схід країни зростає розривне на користь української самосвідомості. У Криму це співвідношення становить 6% до 19%. Тобто, цілих 13% українців Криму асимільовані російським етносом, який становить більшість на півострові. Таким самим або трохи більшим є розходження між офіційною приналежністю до української нації і національним самоусвідомленням у Північно-Східному регіоні (13%), Східному (13,9%), Південному (14,5%). Найвищим воно є в Південно-Східному регіоні (Дніпропетровська й Запорізька області, де частка „обрусєвших” українців дорівнює 15,3%. Подібна закономірність проглядається й на доволі простенькій карті 2, розміщеній в додатку. Вона демонструє інтенсивність вживання української мовив регіонах України. Уданому разі увесь масив даних поділений на п’ять частині визначена середньозважена величина по Україні, яка географічно відповідає ситуації на Слобожанщині - у Сумській та Харківській областях. Тут розмовляють вдома переважно українською 40 - 60% населення. Від цієї середньої ситуації йдуть відхилення убік більш та менш інтенсивного вживання української мови. В низці центральних областей цей показник перебуває нарівні, а в західному регіоні – 80 - 100% україномовного населення. У протилежний бік маємо відхилення в південних областях – від 40 до 20% україномовного населення. І, нарешті, в Криму та на Донбасі його є від 20 до 0% (нагадаю, що україномовними ми тут називаємо людей, які вдома вживають переважно українську мову. Карта розфарбована у п’ять кольорів. Середньостатистичні області позначено світло-зеленим, ті, що йдуть за ними вбік підвищення показників – голубим, вбік пониження – жовтим. Найбільш україномовні західні області (переважно Волинь і Галичина, меншою мірою Закарпаття і Буковина) позначені синім, найменш україномовні (Кримі Донбас) – болотним кольором. Цікаво виглядає таке собі ясне сонечко – Київ, столиця незалежної України, в якій лише 30% людей розмовляють українською мовою вдома, завдяки чому місто перебуває на одному рівні з Миколаївською та іншими областями півдня України. На мій погляд, це є велика проблема для України. Допоки в Києві зберігатиметься теперішня ситуація, дуже важко буде щось міняти в Україні в загалом. Отож, з усього сказаного вимальовується, на жаль, така картина, що процеси деукраїнізації поки що не набули зворотного спрямування. І саме це має бути головною турботою причетних до вирішення мовно-культурних проблем політиків, а не те, будемо ми говорити й писати ефір чи етер, спільнота чи спільність. Проте ж, як ставляться пересічні громадяни до перспектив ширшого вживання української мови та до надання російській мові офіційного статусу, ми дізнавалися, поставивши такі запитання Чи згодні виз такими твердженнями – 1) Необхідне ширше використання української мовив Україні. 2) Російській мові варто надати статус офіційної в Україні.
27 Семінар – Київ, 28 листопада 2002 р.
Ставлення різних категорій українського громадянства до цих питань є дуже диференційованим в залежності від регіону, етнонаціональної самоідентифікації,
ідейно-політичної орієнтації, віку та рівня освіти. Діаграма нарисі (у додатку) показує, представники яких етно-соціальних груп підтримують, а яких заперечують необхідність ширшого впровадження у вжиток державної української мови та надання російській мові статусу державної. Кожен стовпчик діаграми (=100%) має певне наповнення, яке показує, що, скажімо, серед людей, які частково або повністю незгодні з думкою про необхідність розширення вживання української мови, українці складають дуже невелику частину відповідно менше 10 і менше 5%). Натомість серед прихильників такої необхідності українців найбільше, хоча й не настільки багато, як могло б бути, враховуючи, що це їхня мова та що їхня питома вага в населенні загалом незрівнянно більша, ніж питома вага інших груп. Росіяни, які можна очікувати, набагато одностайніші в захисті своєї мови та наданні їй статусу офіційної. Вони майже непредставлені серед повністю незгодних з такою ідеєю. Левову частку незгодних становлять українці. Частка радянських, а також представників інших груп є значно більшою серед прихильників російської, ніж української мови. Хотіла б також звернути увагу на певну, на мій погляд недуже високу толерантність двохосновних етнічних груп українців та росіян – у питаннях мови, яка проявилась у продемонстрованому рівні взаємної поступливості в питанні розширення вживання іншої мови. Українці, як це зазвичай буває, виявилися притому більш поступливими. Із тих людей, хто відніс себе до російськомовних росіян беру, так би мовити, чистий варіант етнічної групи, 18% вважають за необхідне розширювати вживання української мови (з цього можна робити висновки проте, якою в дійсності може стати двомовність, за яку начебто виступає російська громада, тоді як 28% україномовних українців погодилися з твердженням, що російській мові варто надати статус офіційної. Рис. 4 (див. додаток) показує, якою є залежність ставлення до мов від політичних уподобань респондентів. Найменше підтримують розширення сфери застосування української мови люди, що віднесли себе до прихильників комуністичного напряму, найбільше – радикально-націоналістичного. Водночас, серед останніх доволі багато людей, які виступають за надання російській мові офіційного статусу. Найменше прихильників цієї ідеї серед людей, які вважають себе просто націоналістами, а найбільше – знову ж таки серед комуністів. Своєрідні ножиці вставленні до української й російської мов виникають саме в цих ідейно–
політичних групах серед прихильників крайніх лівих та просто лівих ідейна користь російської мови серед прихильників демократичного, консервативного та просто націоналізму – на користь української мови. Багато ж інших ідейно- політичних течій, очевидно, не надають переваги жодній із мов, висловлюючись на підтримку їх обох. Регіональний вимір ставлення до мов та їх перспектив, відображений на карті
3 (див. додаток. Не коментуючи її докладно, відмічу лише деякі моменти. Саме в тих регіонах, де українську мову вживають рідко, проживає основна частина людей, які підтримують вимогу надання російській мові офіційного статусу – при значно меншій частині (порівняно з іншими регіонами) тих, що виступають за розширення вживання української мови як державної. Хочу цьому питанні є певна неоднозначність. Зокрема в Західному регіоні з певних міркувань, які залишаються
28 Семінар – Київ, 28 листопада 2002 р.
поки що невивченими, прихильників розширення застосування української мови менше, ніжу Північно-Західному і навіть центральному регіонах (можливо тому, що тут ця проблема не пече. Як наше, такі інші соціологічні обстеження показують, що відсоток людей, які виступають за надання російській мові статусу офіційної, помаленьку, але знижується - на 1-2% за декілька років. Цей показник слабенький, бо не виходить за межі соціологічної похибки, але ту ж саму тенденцію підтверджують і інші дані. Зокрема, те, що ставлення людей до вживання української і російської мов значно міняється в залежності від вікового чинника та роду занять особи. Якщо серед усього населення 53% опитаних підтримували ідею надання російській мові офіційного статусу, то серед студентів та учнів – тільки 43%. І навпаки, серед усього населення підтримали розширення вживання української мови майже 55%, а серед учнів та студентів – майже 82%. Найбільшими прихильниками української мови є студенти, а найбільшими прихильниками російської – керівники (64%) та службовці (близько
59%). Проте багато керівників (майже 62%) виступають за розширення вживання й української мови. Тобто, вони підтримують справжню двомовність. Майже 59% підприємців також схвально ставляться до розширення вживання української мови. Отже, деякий прогресу цьому питанні справді є і, можливо, в майбутньому українська мова дістане можливості для поступового зміцнення своїх позицій. Проте поки що це зміцнення є малопомітним, адже загалом у державі мовне питання пущене на самоплив. Державна політика тут є спорадична та непослідовна, прикладом чого й було раптове оприлюднення проблем правописної реформи під час виборів. Розширення вжитку української мови як державної мало б відбуватися значно інтенсивніше, враховуючи, що пройшло майже 4 роки з того часу, як минув 10- річний термін, відведений для повного впровадження вжиття усіх статей чинного закону Промовив УРСР. Стаття 10 Конституції, а також рішення Конституційного суду від 14 грудня 1999 року у справі тлумачення цієї статті зобов’язують державних службовців користуватися винятково державною мовою. Проте над законами в Україні є воля влади. І якщо ця воля не наполягає, значить на законне тільки промови, ай про суміщення державних посад та багато чого іншого) можна не зважати. Тим більше, що від владних структур залежить фінансування, без якого не можуть відбуватися жодні серйозні зміни у сфері мови та культури. Це ще раз підтверджує, що політичні чинники є головними у вирішенні мовно-етнічних проблем в Україні.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал