Мовна ситуація в Україні: думка молоді Київ – 2007 ? «Молодіжна Альтернатива»



Скачати 309.56 Kb.
Pdf просмотр
Сторінка2/4
Дата конвертації01.01.2017
Розмір309.56 Kb.
1   2   3   4
Марина Губська,
студентка Одеського національного
університету ім. І.І. Мечникова
12
політична та освітня сфери. Очевидно, що функціонування мов також має
регіональний аспект. Так, найменше потреби україномовних українців за- довольняються у південних і східних областях. Як свідчать дані
дослідження серед студентів Дніпропетровська, лише 6,3% тих із них, хто назвав рідною мовою українську, послуговувалися нею в державних уста- новах, ще 30% використовували під час спілкування з офіційними особа- ми українську та російську. За час, що минув після цього опитування, за- гальна ситуація із забезпеченням мовних прав україномовних громадян певною мірою стала іншою. Найпомітніші зміни за останні кілька років
(як щодо статусів, так і щодо сфер функціонування української та російсь- кої мов) відбулися у Києві.
Офіційний статус української та російської мов, як відомо, встановлено в Конституції. Згідно з нею, українська – єдина державна мова в Україні, а російська – мова національної меншини, щоправда, виокремлена серед
інших. Утім, формальний статус української мови навіть в офіційній сфері
не збігається з фактичним. Так, українська стала мовою судочинства на всій території України тільки з 2005 року. Причому це одразу було потрак- товано захисниками позицій російської мови, як дискримінація.
Водночас ненадання російській мовній групі офіційного статусу ство- рює певне джерело напруженості у ній. Причому джерело незадоволення тут має швидше символічний і перспективний характер. Мається на увазі
передусім привілейований, порівняно з україномовними, статус, який ма- ли російськомовні в Російській імперії та Радянському Союзі. Завдяки домінуванню російської в більшості суспільних сфер російськомовні ма- ють досі якщо не вищий, то принаймні рівний україномовним статус. Од- нак формальне прирівняння до «національних меншин» створює відчуття небезпеки зниження цього статусу за зразком Латвії або Естонії.
Щодо представників української мовної групи, то найбільше джерело напруженості тут – обмеженість функціонального поширення української
мови, підсилена невідповідністю офіційно проголошеному привілейова- ному (порівняно з російською та всіма іншими мовами) статусу єдиної
державної.
Питання дискримінації за мовною ознакою, вочевидь, потребує
спеціальних досліджень, особливо з огляду на численні факти, наведені як представниками російської (переважно в західних областях), так і ук- раїнської (решта території країни) мовних груп. Тож, враховуючи приваб- ливість цього питання для політичних сил, що претендують на роль захис- ників обох мовних груп, об'єктивну картину дискримінації буде складено лише шляхом чіткого визначення цього поняття для умов мовної ситуації
в Україні, а також неупередженого розгляду оприлюднених даних.
15
російськомовні українці та росіяни (україномовних росіян, кількість яких навіть не наближається до рівня статистичної похибки, в окрему групу не виділяють). За іншим підходом, що враховує використання мови, окрім російськомовних та україномовних виділяють також групу суржикомов- них і двомовних (українська та російська).
Попри відсутність різкої поляризації мова може стати джерелом напру- женості. Найбільші дві лінії, що поділяють українське суспільство у мов- ному плані, є соціальна та географічна. Причому обидві зумовлені істо- ричними обставинами.
Перший поділ на україномовне село та російськомовне місто – наслідок русифікації в період масової урбанізації початку минулого століття та
індустріалізації 1930-х. Характерно, однак, що попри виразне суспільне маркування («міське», російськомовне – престижне, а «сільське», україно- мовне – відстале) конфліктність за цією лінією не надто значна. Причини полягають як у прийнятті значною частиною сільського населення свого нижчого статусу, так і у відсутності «жорсткої» асиміляції з боку держави.
Сільські малоосвічені українці небезпечними не вважалися; навпаки, їхня вбога, засмічена русизмами мова слугувала яскравим підтвердженням за- гальної нікчемності й безперспективності україномовного світу. Водночас варто зауважити, що й цей поділ не універсальний, наприклад, щодо мов- ної ситуації на Закарпатті, Донбасі чи в Криму.
Друга лінія – географічний поділ. Спрощено його подано у концепції
«двох Україн»: «російськомовної східної» та «україномовної західної». І
хоча спрощеність цього підходу вже не раз критикувалася, він ефективно використовувався для мобілізації населення (передусім східних і півден- них областей) на минулих президентських виборах. Постання регіональ- ної «східноукраїнської ідентичності», базованої насамперед і майже ви- ключно на мові, хоч і менш імовірне після президентських виборів 2004
року, проте не втратило своєї актуальності.
Усі ці суперечності не призвели до міжгрупової напруженості чи про- тистояння. Утім, вони є базою для постійних конфліктів і перманентного політичного протистояння на політичному рівні – між політичними сила- ми, які претендують на роль репрезентантів конкретних мовних груп (про це йтиметься далі).
Не спиняючись на досить широко описаному функціональному аспекті
мовної ситуації в Україні, зауважимо очевидний дисбаланс на користь російської мови в більшості сфер суспільного життя: засоби масової
інформації, бізнес, книгодрукування, шоу-бізнес. Причому після проголо- шення незалежності України та надання українській мові статусу держав- ної позиції останньої послабшали. Винятки тут – хіба що публічно-
14

17
Водночас показове експертне дослідження, проведене у Києві, згідно з яким наявність дискримінації україномовних громадян російськомовними засвідчили понад 90% експертів, а російськомовних україномовними – ли- ше кожен десятий (11,9%). Слід, однак, зазначити, що опитування саме експертне, тож його результати значною мірою обумовлені вибором рес- пондентів, критерії якого, на жаль, не наведено. І, окрім того, згідно з ви- словленою раніше гіпотезою, мовна ситуація в столиці за останні кілька років значно змінилася з огляду на посилення позицій української мови,
що, зі свого боку, не могло не посприяти прихильнішому ставленню до ук- раїномовних.
Як бачимо, попри декларації та риторику боротьба точиться не за дво- мовність (рівність статусу та функціонального поширення обох мов), а за те, якій саме мові бути панівною.
Олег Левченко,
аспірант Національного Технічного Університету України
«Київський політехнічний інститут»
16
Гострі кути питань щодо двомовності в
Україні та їх вирішення в інших країнах на
пострадянського простору
Поет Ф.Містраль, поборник відродження прованської мови у XIX ст.,
сказав: «Якщо народ, як раб, впаде долі, – доки він береже свою мову,
він тримає ключ, що звільнить його від ланцюгів» «Єдиний скарб у тебе
– рідна мова.Заклятий для сусіднього хижацтва. Вона твого життя міцна основа, Певніша над усі скарби й багатства».
П. Куліш
Українська мова – державна мова України
Вона є рідною для 67,5% населення України, тобто для 33 млн. осіб (пе- репис населення 2001 р.) і має до 50 мільйонів носіїв (рідна та друга мо- ва) в Україні та за її межами. У результаті кількох хвиль еміграції, носії ук- раїнської мови опинилися в Росії (Воронезька, Ростовська області, Крас- нодарський, Ставропольський край, Поволжя, Алтай, Далекий Схід),
пострадянських державах (Молдова, Казахстан та ін.), західнослов'янсь- ких країнах, Румунії, Угорщині, Сербії, Хорватії, Канаді, США, Бразилії,
Австралії та ін.
Серйозною проблемою є статус російської мови в Україні. Вона є не- офіційною другою мовою держави. Майже все населення тією чи іншою мірою володіє нею, а на Сході, Півдні та у Кримській республіці,
більшість населення вважає її рідною. За 15 років незалежності станови- ще української не покращилось, уряд не вживає ніяких заходів, щодо підтримки державної мови. Урядовці навіть не зобов'язані її знати і мо- жуть розмовляти російською.
По всій країні прокотилася хвиля виступів, мітингів за надання російській мові статусу державної. Що є основою хвиль, і як їх не перетворити в цунамі.
В Україні існує дві мовні проблеми:
1) як зберегти та розвинути українську мову як мову народу( нації);
2) проблема законодавчо оформленого статусу російської мови, з яким живе близько 50 % населення.
Російська мова стала «троянським конем» для тих політиків, які з року в рік в’їжджають на нім у парламент.
Не така ж бо це проблема. В більшості країн, які хочуть зберегти свій суверенітет та бачити майбутнє своїх дітей , збереження рідної мови є од- ним з найголовниших питань.

Ніхто не заперечує що в Україні проживає близько 17% руских,
1% бо-лгарів, 0,5% гагаузів.
Близько 30% українців спілкується російською мовою. І ніхто їх не запитає чому. Більша частина людей, які проживали на постра- дянському просторі, виїхали до інших країн, але вони не почали влаштовувати різного роду мітинги чи щось подібне, вони почали все ж-таки вивчати мову тієї країни, де бажали проживати.
Я думаю, що в Україні відсутні будь-які проблеми із використан- ням російської мови.
В сучасних умовах всі жителі мають знати та вивчати українсь- ку мову, а якщо російській нададуть статусу державної, більша частина населення буде ігнорувати вивчення української.
— більша частина населення належить до українського етносу,
тому єдиною державною мовою має бути українська.
— російська мова є спадком «колоніального минулого» і засобом впливу Російської федерації на Україну.
— надання російській мові статусу державної буде сприяти сепара- тистським тенденціям у східних та південних районах нашої держави.
Чи ми можемо забути те, як наших дідів та прадідів за мову на- зивали націоналістами та висилали в Сибіри, розстрілювали, біль- ша частина емігрувала в США та Канаду, де до цих пір зберігає
рідну мову. Ви скажете, що це простіше чи легше. А тепер ми, вну- ки, будемо невдячні. Нарешті вибороли свою незалежність.Що то за країна без своєї мови , без своїх обрядів, без звичаїв.
То нехай нас називають націоналістами ми зобов'язані берегти свою мову, привчати дітей до неї. Ви подивіться, яка вона прекрас- на, яка мелодійна.
Чому переважна більшість літератури розповсюджується російською мовою. Немов саранча…
Чи немає в нас авторів, які б писали українською?
Покоління, 40-70 років, ми вже не зможемо перевчити, але дітей
– можна навчити розмовляти українською та любити свою рідну мову. Чому в школах викладають українською, а вдома пілкуються російською, чому не англійською, французькою, чи німецькою, ко- ли батьки дітей українці. Несвідомі вони українці – ось що я вам скажу.
Апологети офіційного статусу російської миттєво реагують: «За кількістю носіїв». Але ми запитаємо їх – чи у мадярському селі на
Закарпатті російська теж повинна вважатися офіційною? Як там із кількістю носіїв?
19 18
Нагадайте, бо ми не пам'ятаємо – які це українські закони ділять національні меншини на головні і другорядні? Невже ви дозволите відро- дити в Україні привид «старшого брата»?
Але виникає цілком резонне запитання – навіщо державі потрібно, щоб усі вчили українську? Сьогодні в Україні можна цілком комфортно жити без державної мови. Проте держава все одно вперто домагається, щоб усі
громадяни володіли нею.
Для чого? Щиро кажучи, вона сама не знає.
А ми знаємо: для того, щоб її, держави, акти, звернення, інформацію ро- зуміли усі без винятку громадяни на усіх без винятку територіях без пе- рекладу. Це запорука нормальної роботи державного механізму. Так само,
як єдина валюта, єдині закони та інше.
Державний статус української мови
Державний статус української мови – це не відзнака і не компенсація за минулі утиски. Це функція. Функція загального еквіваленту.
От і вимальовується потрошку стратегічна мета мовної політики. Зро- бити українську державною не за статусом, а за функцією. Тоді не треба буде вдаватися до сумнівних передвиборчих маневрів. Все виглядає вкрай просто.
Кожен громадянин України повинен РОЗУМІТИ українську. А якщо цей громадянин має на меті спілкування з людьми поза своєю національ- ною громадою, тоді він повинен державною мовою ще й РОЗМОВЛЯТИ.
І скажіть, що це якось утискає права і унеможливлює розвиток інших мов!
Якою мовою, скажіть, будь ласка, мають в перспективі спілкуватися між собою угоромовний угорець і румуномовний румун, щоб ніхто не відчував себе утиснутим? Ви не повірите – українською!
І навіть якщо до них приєднається російськомовний росіянин, вони все одно чудово порозуміються, якщо говоритимуть державною. Бо її всі га- рантовано знають.
Українська мова – це мова міжнаціонального спілкування на теренах нашої великої, багатонаціональної та полікультурної Батьківщини.
Досягнення саме такого становища українська влада і повинна постави- ти собі за мету.
Давайте поглянемо навкруги і ще раз переконаємося – українська мова сьогодні економічно дискримінована. Цього не заперечують навіть відверті українофоби. Відбувається потужна ринкова русифікація, яка за наслідками обіцяє бути значно страшнішою, ніж політична русифікація минулих років. Україномовна частина населення повністю відрізана від основних каналів інформації і загнана у інформаційне гетто, такий собі
клуб за інтересами для тих, хто згоден доплачувати за переклад.

Тому пропонуємо вправу для медитації усім, кого турбує мовне питан- ня в Україні. Коли говорите про російську мову, після коми додавайте – ру- мунська, болгарська…, і далі за списком. Саме так.
Або: «Щоб мене краще зрозуміли в Донецьку, перейду на російську, а щоб краще зрозуміли у Криму – ще й на кримсько-татарську та вірменсь- ку…». А коли ми маємо на увазі виключно російську, теж давайте будемо уточнювати. Наприклад: «Держава зацікавлена у вільному розвитку російської мови в Україні, а у вільному розвитку польської та румунської
не зацікавлена».
Потренувавшись у такий спосіб досхочу, давайте згадаємо, що в Україні
живуть також україномовні українці, і поки нема закону, який зобов'язує їх знати всі вищезазначені мови
А звідси сам собою напрошується висновок, що в нашій державі вся
інформація, призначена для загальнодержавного розповсюдження, повин- на мати повноцінний україномовний еквівалент.
Чуєш, Державо?! Ми, україномовні українці, маємо право докладно знати про все, що коїться в нашій країні. І твоя, Державо, функція – таке наше право забезпечити.
А ще у тебе є функція забезпечити однаково вільний розвиток мов всіх без винятку національностей. Про це у законах написано. Чуєш? ОДНА-
КОВО вільний. Бо сьогодні для спілкування поміж собою українські діти різних народів де-факто вимушені вчити мову одної з національних мен- шин, яка чомусь вважається кращою за інші.
Владо, ти мусиш нарешті зрозуміти, що державна мова – це державний кордон в інформаційному просторі. Саме ДЕРЖАВНИЙ КОРДОН. І так само, як географічний, він має бути чітко визначеним і захищеним.
І якщо ти цього не зрозумієш, то дуже скоро залишишся без громадян,
незалежно від їхнього національного походження. Бо сьогодні нас просто загнали у інформаційний простір сусідньої країни.
Душею кожної держави є нація. Народ, не об'єднаний однією мовою,
нацією ще не став. Тим самим захитується в своїх основах його держава.
Тому кожна держава, дбаючи про своє майбутнє, першорядної ваги надає
поширенню державної мови, в Україні – української. В Україні стан її дер- жавної мови дуже незадовільний. Це не означає, зрозуміло, що нема в ній жодних проблем з мовами національних меншин, у тім числі найбільшої,
російської. Проте парадоксальність мовної ситуації в Україні полягає в тім, що чи не в найгіршому стані перебуває мова «національної більши- ни», українська, а це негативно позначається на розвитку держави в ціло- му, бо не може процвітати держава, основний народ якої – стрижень нації
політичної, принижено й занедбано. Неясно тоді, для кого і для чого таку
21 20
державу створено. Губляться підстави і перспективи її існування. А тому поряд із питаннями безпеки військової, економічної, екологічної в Україні
не менш гостро стоїть питання мовно-національної безпеки, яке ще чекає
свого розв’язання.
Мова між Сходом і Заходом
Стосовно стану української мови, територія України виразно поділяєть- ся на три головні частини – (1) Західну Україну, (2) Крим, (3) Східну Ук- раїну. Найкращий стан української мови в Україні Західній: тут вона набу- ла повної поширеності серед українців як у селі, так і в місті, а це сприяє
її поширенню й серед інших місцевих етносів. Засвоєння української мо- ви як державної в Криму найскладніше, бо російське й кримськотатарське населення тут чисельно переважає українців. До того ж як прилеглий без- посередньо не до України Західної, а до Східної у засвоєнні української
мови Крим залежатиме від мовної ситуації цієї останньої. Ось чому варто,
оминаючи увагою специфіку Західної України і Криму, зосередити її на мовній ситуації Східної України як регіону, що і своїм положенням, і чи- сельністю населення, і економічною потужністю, є найвагомішим для долі
України в цілому.
Варто це зробити й тому, що саме у Східній Україні зосереджено найбільше «больових точок» української мови, що дається взнаки навіть у
Києві, який, набувши значення політичного центру України, ще не став у ній водночас столицею української мови. Українська мова скидається тут не так на повноправну господиню, як на несміливу і ледь толеровату гос- тю. Столиця кожної держави – це її серце і, насамперед, мовно-націона- льне, Київ – це серце, хворе на анемію українськості, і тому не дістаючи від нього досить стимулів, на ще більше мовно-національне недокрів'я хворіють інші великі міста Східної України – Харків, Донецьк, Дніпропет- ровськ, Одеса. У Києві, як у дзеркалі, відбито всі суперечності мовно- національного розвитку України, від нього великою мірою залежить й їхнє
розв'язання. Тому, говорячи про мовну ситуацію України, саме його варто розглядати як її найяскравіший приклад і приклад загалом поки що ма- ловтішний. Діставши бо тепер більше поширення в найвищих сферах дер- жавного керівництва і в інтелектуальному житті, українська мова не пішла у місті вглиб і вшир, не охопила весь міський побут, не стала універсаль- ним знаряддям щоденного життя. Усі, роки існування нової Української
держави, тут і досі майже неподільно панує російська мова. Українською мовою як писемною укладається, щоправда, документація. Але вживання української літературної мови як усної (поза певними межами, що станов- лять адміністративні, наукові, культурні й навчальні установи) належить більше до винятків, ніж до правил. І пояснюється це не тим, звичайно, що
в Києві, як і в інших великих східноукраїнських містах, абсолютно пере- важають етнічні росіяни. І прізвища мешканців цих великих міст, і їхня російська мова виказують у них українців. Діє здавна виникла загаль- номіська атмосфера іронічно-несхвального, а то й глузливо-ворожого ставлення до українця як до «селюка» або «націоналіста», і інерція цього давнього узвичаєння діє настільки сильно, що їй, щоб не відчувати тиску цієї глухої стіни ворожості й осуду, піддаються навіть цілком свідомі ук- раїнці, а тому й прибульці з села теж починають у місті русифікуватися (і
так виникає так званий «суржик»).
Усе ще несприятливий для української мови клімат великого східноук- раїнського міста (її пристановищем у Східній Україні і досі залишається головно село і містечко) викликається кількома чинниками. Суто лінгвістичний серед них аж ніяк не найголовніший. Активно опанувати українську мову російськомовцеві при бажанні зовсім не важко: допомо- же і мовна спорідненість, і наявність словників та підручників, і зразки ус- ної мови в радіо й телевізії. Діють причини зовсім інші, безпосередньо з самою мовою не пов'язані, але найвпливовіші щодо психології і свідо- мості. Вони не стільки стимулюють, скільки гальмують подібне бажання.
Практика Балтійських держав
Хотілось б розглянути практику Балтійських державах, я хотів би ви- окремити з-поміж них Литву, як єдину з трьох країн, чиє суспільство не є
глибоко розділеним етнічно чи мовмо, і де цей поділ не є закріпленим юридично. Тут варто пояснити, що мовна проблема є лише складовою цілого комплексу етнічних проблем, що існують у Латвії та Естонії. Перш за все це проблема «громадян і негромадян». У Литві, де етнічні литовці
становлять 81% населення.
Для порівняння наведу такі факти: 1935 року естонці та латиші стано- вили відповідно 87,7% та 75,5% населення. Парламенти обох країн прове- ли обмежувальні закони про громадянство (у Естонії – листопад 1991 ро- ку, у Латвії – липень 1994 року), надавши громадянство лише громадянам перших, міжвоєнних республік та їхнім нащадкам. На даний момент гро- мадянами Латвії є 72% її населення, а Естонії – 63%. Набути ж громадян- ство можна шляхом натуралізації, обов'язковою умовою якої є успішне складення іспиту з державної мови. Враховуючи те, що більшість
іммігрантів радянського періоду місцевими мовами не володіли (навіть те- пер у Латвії близько 40% не латишів латиською майже не володіють), мов- на проблема була і залишається джерелом етнічних конфліктів у Балтійсь- ких країнах.
Перший закон про мову був прийнятий ще 1989 року Верховною
Радою Латвійської РСР. Він передбачав обов'язкове використання
23 22
латиської мови у громадських місцях; встановлював трирівневу систему володіння мовою; обмежував використання іноземних мов (себто російсь- кої) у громадському та приватному секторах. Закон також заборонив вико- ристання двомовних (російсько-латиських) вивісок, крім туристичної та культурної сфер. У принципі, закон встановив правило, що будь-хто,
завітавши до приватної установи (наприклад, магазину чи перукарні) має
право питати й одержувати відповідь латиською мовою.
Контролює виконання мовного законодавства Державний мов- ний центр – інституція, що призначена бути охоронцем державної
мови. Центрові підпорядковуються 18 мовних інспекторів Латвії, 9
з яких працюють у Ризі. Центр було сформовано 1992 року, він має
справу з усім – від друку підручників латиської мови до мовних
інспекцій вулицями міст. Інспектори або реагують на скарги, або проводять вибіркові перевірки в установах чи магазинах. Так,
інспектор може влаштувати перевірку знання мови тих працівників, для яких вона не є рідною, на робочому місці. Всі такі
працівники зобов'язані мати мовний сертифікат одного з трьох рівнів: найвищий рівень володіння мовою має бути у депутатів парламенту, лікарів, власників приватних підприємств – у тих, хто займає високу позицію у суспільстві; середній – у робітників та працівників сфери послуг; нижчий – у представників професій, що не вимагають спілкування (сміттярі, водії автобусів тощо).
Які порушення можуть бути виявлені і яке на порушників чека- тиме покарання? Так, підроблений мовний сертифікат обійдеться його власнику у 50 латів ($86). Власнику приватного підприємства неволодіння латиською мовою обійдеться у 116 латів ($200). Ліки,
що продаються без інструкції державною мовою, стануть причи- ною штрафу у 58 латів ($100), накладеного на аптеку.
У січні 1999 року близько 90 шкільних вчителів провалили най- вищий державний мовний іспит, а ще 53 повинні були перескласти його до 1 червня того ж року. Вчителі мали бути звільнені лише у тому разі, якщо буде знайдено їм заміну. Приблизно у той самий час Міністерство освіти оголосило, що ті вчителі, які викладають латиську мову нелатишам, одержуватимуть надбавку до платні.
Тут, до речі, ми можемо пригадати аналогічний захід радянської
влади у 1970-1980-х роках, а саме: 15–відсоткову надбавку до платні
вчителям російської мови у республіках СРСР.
Дуже схожою на латвійську є ситуація в Естонії. А оскільки мовне за- конодавство Естонії є близьким до латвійського, то й проблеми перед ес- тонським суспільством постають подібні.

Як ми побачили, мовне законодавство Латвії та Естонії є доволі суво- рим для осіб, які не володіють державними мовами цих держав; тим не менше, 1998 року до законодавства обох країн були внесені зміни, які де- що пом'якшили конфлікт з Росією, а також зачепили й сферу мовної
політики Естонії та Латвії. Мова йде про новий Закон про громадянство
Латвії та поправки до Закону про громадянство Естонії.
А тепер повернімось до третьої Балтійської країни. Чи такою без- конфліктною є ситуація у Литві? Як це не дивно на перший погляд, голов- ним джерелом етнічних конфліктів там є не російськомовне населення, що складає приблизно 10%, а етнічні поляки, чиї 7% (261000 осіб) населення
Литви зосереджені переважно на південному сході країни навколо Віль- нюса. Так, у 1996-1997 роках конфлікт виник навколо польськомовної
освіти у Литві. Міністр освіти Зіґмас Зінкевічюс заявив, що потреби у польських школах навколо Вільнюса немає, зі свого боку, польські ак- тивісти намагались перешкодити відкриттю литовських шкіл у Східній
Литві. Тим не менше, порівняно з Латвією та Естонією, у Литві мовні
проблеми не викликають такого занепокоєння.
Які висновки з балтійського досвіду можемо зробити ми, – українці?
Адже у мовному плані українська ситуація дуже нагадує латвійську: при- близно половина володіє і розмовляє державною мовою, а друга половина володіє цією мовою значно гірше або й зовсім не володіє. Причому, так са- мо як і у Латвії, ця друга половина – російськомовні мешканці великих міст.
Чи означає це, що ми можемо перейняти норми латвійського мовного законодавства і застосовувати латвійські методи захисту державної мови? Я можу навести кілька міркувань.
Отже, Російська мова в Україні, як і у Латвії, як майже всюди на пострадянському просторі, є самодостатньою. Це означає, що вона
є прису-тньою в усіх сферах життя і має всі умови для розвитку і
подальшої експансії, подальшого витискання української (хоча б і
державної) мови на периферію суспільного життя. Ми ж маємо да- ти простір для функціонування (можна сказати – вільного дихан- ня) українській мові. Саме задля цього потрібні обмежувальні що- до російської мови заходи. По-друге, люди завжди готові і здатні
вчити мови, але роблять це тільки тоді, коли вони мають у певній мові потребу. Створення потреби вивчати латиську мову – це і є го- ловне завдання і ефект мовного законодавства Латвії. Наше мовне законодавство, на жаль, такого ефекту не має.
Латвія веде політику жорсткого спротиву російській мові. До прийнято- го в 1989 році «Закону про мови», що вже тоді не був ліберальним,
25 24
постійно вносились поправки, спрямовані на зменшення сфери викорис- тання російської мови. Наприклад, одним із останніх кроків ла- тишів є переведення державних шкіл із російською мовою викла- дання на латиську. За дотриманням законодавства у мовній сфері
слідкує Державний мовний центр, який також здійснює інспек- торські та наглядові функції. Мовна політика Латвії, отже, має
чітку установку на розширення сфери функціонування латиської
мови за рахунок російської. До того ж вона прямо випливає з усієї
політики Латвії по відношенню до Росії: Латвія вимагає від остан- ньої (як від юридичного спадкоємця країни-окупанта – СРСР) заб- рати своє населення назад і не визнає за цим населенням прав на громадянство.
Розглянутий вище досвід регулювання мовних відносин в Латвії
особливо увиразнює картину українських реалій у цій сфері. Якщо
Латвія, висловлюючись образно, каже російській мові «ні», то Ук- раїна каже «не знаю» (принаймні, так було до 1999 року). Адже не секрет, що серед значної частини українського істеблішменту по- бутує думка про корисність збереження тут позицій російської мо- ви. Нібито через її знання населення України отримує більший доступ до кращих інтелектуальних надбань людства. На противагу цьому, інша частина еліти вважає, що потрібно підтримувати вик- лючно розвиток української мови. В результаті, сума двох різносп- рямованих векторів виходить близькою до нуля. Відповідно і цілі
мовної політики в Україні були половинчасті: щоб і ягнята були цілі, і вовки нагодовані. Але чи можливо це?
Аналіз українського досвіду в сфері регулювання мовних відно- син на тлі досвіду Латвії дозволяє виразніше побачити і сформу- лювати багато проблемних питань. Насамперед, чому саме мовна політика буває такою різною? Що впливає на визначення її цілей?
З яких засадничих підстав має вона виходити? На що вона має
звертати особливу увагу? І це ще далеко не повний перелік.
Оскільки мовна політика – справа для України ще досить нова,
залишається актуальною розробка теоретичного та методологічно- го підґрунтя для її формування та здійснення. Безумовно, що така розробка має виходити з українських реалій та враховувати досвід типологічно близьких нам держав. Мені здається, що проведений порівняльний аналіз трьох схожих (за характером основної мовної
проблеми) держав дозволяє, принаймні, прояснити питання фор- мування цілей мовної політики. А це питання – одна з найго- ловніших складових мовної політики кожної держави взагалі.

Тут відзначено лише найголовніші перепони на шляху розвитку й поширення української мови. Якщо українська держава хоче й далі жити і успішно розвиватися, вона має їх усунути.
Матеріал підібраний з інтернет джерел.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал