Мовна проблема на початку ХХІ століття засідання «круглого столу»



Скачати 165.55 Kb.
Дата конвертації01.01.2017
Розмір165.55 Kb.
Мовна проблема на початку ХХІ століття

(засідання «круглого столу»)


Мова – душа кожної національності,

її святощі, її найцінніший скарб

І.Огієнко


Мова і нація – це завжди актуальна і болюча тема. Мова є культурним кодом нації, її духовною субстанцією, вербалізованим інтелектом, врешті-решт, індикатором зрілості влади. Державний статус мови, її стан впливають, без сумніву, і на інформаційну безпеку держави. У країні повинна панувати громадська толерантність щодо функціонування мов при пріоритетності державної мови. Національні права кожної людини мусять бути надійно захищені. Політичні, правові, культурні та лінгвістичні аспекти функціонування мови мають бути узгодженими елементами цілісного світогляду, декларованого як курс держави на гармонію і злагоду мови, що є чинником національної консолідації.

Тому сьогодні особливо потрібно розглядати матеріал про сутність рідної мови, її роль у житті народу. Адже поверховість, як відомо, не сприяє переконливості. Непереконливість не сформує принципи.

Отже, розглянемо такі питання:

1. Роль мови в житті людини.

2. Проблема двомовності в Україні.

3. Подолання «нігілізму» українців.

4. Майбутнє мови залежить від нас.
1. Член Національної спілки письменників України Зоя Кучерява у статті «Мово рідна, слово рідне…» звертає увагу на те, що народ віками витворював собі мову. Від звука, слова – до пісні. Триста тисяч пісень склала Україна українською, своєю мовою. Серед них – світові шедеври. Українське слово зажило визнання і шани серед близьких і далеких народів. Україна створила мистецтво, визнане в усьому світі. Україна дала людству геніальних мислителів, поетів. Українська нація – сформована, цивілізована, працьовита, талановита. І ця нація перестає бути нацією. Відхрещується від себе, від своєї мови, від того, що є скарбом душі і думки. Розчиняє свою сутність у чужій, перемішується з нею, намагається стати однаковою з нею, приймаючи її мову, зрікаючись своєї. А можливо, це не так і страшно? Можливо, українець, вивчивши російську чи будь-яку іншу мову, може стати повноцінним митцем, громадянином, виразити себе в чужому слові, створити шедеври світового мистецтва, вселити в них душу?

Ну, що б, здавалося, слова…

Слова та голос – більш нічого.

А серце б’ється – ожива,

Як їх почує! –

писав Тарас Шевченко.

Чому ж людське серце так відчуває рідне слово?

Знать, од Бога

І голос той, і ті слова

Ідуть меж люди!.. –

сказав великий поет. Бога сприймаємо як природу, як істину, її найвищу суть. Отже, мова – явище природне. Природою вона дається людині, як характер, темперамент…

«Оскільки мова як ознака самого поняття нації є тією своєрідною перфокарткою, в якій закодована пам'ять усіх поколінь, історія народу, анкета його родоводу, неперехідні моральні цінності, закони пращурів, біоритми національного інстинкту, то, зрозуміло, втрата мови вільно чи невільно веде до щезання й самої нації.

Що протиприродно взагалі… Як примус згори зректися своєї мови, так і добровільна відмова від неї – акт однаковою мірою протиприродний», – читаємо у статті Бориса Олійника (Літ Україна. – 1989. – 21 груд.).

Збіднення мов, звуження значення слів, заміна природної мови, приналежної лише даній нації, іншою збіднює і нації, і людей.

Де причини духовного зубожіння? Де причини морального падіння людей? Збіднення мов, пам'яті, свідомості призводить до збіднення світу. Втрата рідного спричиняє моральне зубожіння. Людина набула мову, коли випросталася. Потяг людини до вищого відбився і в мові. Наруга над нею призводить до моральної ущербності. Звуження сфери вжитку мови – це звуження зони духовності, це деградація.

Денаціоналізованою людиною легко керувати, бо вона байдужа, у неї немає рідного, вона ні до чого не прихилена душею, вона не здатна вболівати за рідне, боронити його. А якщо денаціоналізований народ? Приручений, легко керований, бо він з деформованою душею. Такий народ сам здатен поглумитися над іншим і не захистить свого, бо йому байдуже, де жити, яку віру сповідувати, якою мовою говорити…

Ліна Костенко, зокрема, сказала: «Не додає Україні престижу і мова її громадян та політиків… Давні греки тих, хто погано говорив по-грецьки, вважали варварами. В цьому сенсі у нас суспільство майже всуціль варварське».

Сьогодні ми задумуємося над нашою бездуховністю. Криза мовна і криза душевна. Криза політична і економічна. Все звідкись почалось, усе має початок. Втрата приналежності до рідного спричинює в кінці кінців такі суспільні вивихи. З мовою зникає душа, з душею – милосердя. З милосердям – все.

Разом із мовою Україна втрачала своєрідність і неповторність, свою українську душу, своє майбутнє. Виросло покоління безбатченків, яким байдуже все. А все почалося від втрати СЛОВА…

Нині українській мові повернуто статус державної. Але як важко їй утверджуватися.

Історія дала нам шанс. Гріх не скористатися ним сповна. Бути чи не бути МОВІ, залежить від кожного з нас. Щоб стати нарешті собою, а не придатком до когось, щоб створити незалежну й міцну економіку, багату культуру, науку, духовно багате суспільство, потрібно насамперед відродити рідну мову .
2.1. Час від часу ми чуємо вимогу надати статусу державної російській мові. Прихильники двох державних мов відверто не заявляють про те, що замість двох державних мов їм потрібна фактично одна – російська. При цьому нерідко посилаються на досвід, так званих, цивілізованих країн. Так, скажімо, у Фінляндії дві державні мови – фінська і шведська (носіями останньої є лише 4-5 відсотків населення). Але ж там не тільки Президент зобов’язаний досконало знати обидві мови, а й офіціант, що працює в ресторані чи в їдальні, бо інакше його на роботу власник не візьме: він не захоче мати конфліктів ні з фінами, ні зі шведами на мовному ґрунті.

Спочатку в незалежній Україні процес русифікації був дещо загальмований, а тепер він знову посилився. Нещадної русифікації зазнала преса: якщо в 1993 році питома вага українських газет у загальній кількості періодичних видань становила 54 відсотки, то в 1996 – вже лише 32 відсотки; а в 1997 році на 100 громадян України припадало 57 російських і 7 українських періодичних видань.

Указана проблема досить аргументовано розтлумачена у статті «За мовою – Україна» Анатолія Погрібного:

«Сьогодні ми знову і знову чуємо: раз така велика кількість люду в Україні говорить по-російськи, то чому б нам не санкціонувати дві державні мови? Набув поширення аргумент, буцімто було б логічно орієнтуватися на досвід тих держав, у яких конституційно закріплено дво- і навіть більшемовність. У Бельгії, наприклад, офіційні мови – нідерландська, французька і німецька, в Люксембурзі – німецька і французька, у Швейцарії – німецька, французька, італійська та ретороманська.

Дійсно, у Бельгії, Люксембурзі й Швейцарії вчинили цілком цивілізовано. Утворено всі ці держави на територіях, де відповідні етноси жили і живуть з незапам’ятних, найдавніших часів. Ніхто з цих етносів не є у цих країнах зайшлим, таким, що наїхав з інших країн. Ще й тому там учинили цивілізовано, що жодна з офіційних мов не тисне на іншу, не прагне її витіснити.

А як же воно виходить у нас, коли той, хто оселився – давніше чи й недавно – на нашій землі, прискає лютою злобою на споконвічну мову цього краю, стає до запеклої війни з нею, диктує свою волю і навіть формулює свою ненависницьку позицію у віршових рядках на взір: «У меняесть свій язик, не нужна мне мова»… Хто він, подібний, досить поширений тип – цивілізований громадянин України чи, даруйте, вчаділий колонізатор, брутальний шовініст, у якого відсутні й найслабші гальма згаданої цивілізованості?

Не зовсім доречними є посилання на Канаду. По-перше, тому, що державу там створили емігранти, тобто всі приїжджі, а по-друге, тому, що узаконення двох офіційних мов (переважаюча англійська та французька – головним чином у провінції Квебек) обернулося для державної цілісності Канади небезпекою: під час референдуму 1997 року ледь-ледь не вистачило голосів, щоб Квебек вийшов зі складу цієї країни, причому загроза її поділу дедалі наростає. Тож чого, постає питання, прагнуть ті, хто домагається у нас двох державних мов? Також розчленування України чи перетворення її в дубль – у ще одну, крім існуючої, російську державу, яка, звичайно, неодмінно розчиниться у тій, яка є більшою? Виборення російській мові статусу офіційної або державної фактично дорівнює виборюванню того, щоб Україна втратила свою державність та щоб українська мова зовсім щезла з українських державних теренів.

Зрештою, належить усвідомити, що світова тенденція мовного облаштування держав світу є цілковито протилежною тому, чого домагаються зросійщувачі України. Згадані нами європейські країни – то, власне, лише винятки, обумовлені справді історичними причинами. Принципово домінує у сучасному світі мовний порядок такий: і державна, і офіційна мова (це, власне, одне і те ж) у державі одна. Навіть у тих випадках, коли основний етнос (принаймні той, що дав назву країні) не те що на кілька, а на десятки відсотків розбавлений етносами іншими. Так облаштована переважна частина Європи, так мовно зорганізована Америка, багатонаціональний Китай, країни Близького Сходу, навіть африканські країни, попри те, що внаслідок невиробленості власних мов у багатьох із них офіційною поки що залишається мова недавнього колонізатора.

Між іншим, дехто хапається як за останній аргумент і за цю обставину: в Гвінеї та Камеруні офіційна мова французька! Хіба ж можна усерйоз припасовувати цей приклад до України з її найвище виробленою мовою та багатовіковою культурою, до України, де живе другий за кількістю населення слов'янський народ?

Кажуть, коли приймали Конституцію США, англійська мова як офіційна (на противагу домаганням німецьких емігрантів) пройшла з перевагою в один голос. Та з того часу як же пильнує цей статус англійської мови американська влада, надто відбиваючись останнім часом від іспаномовної частини населення, яка порушує питання про надання іспанській також статусу офіційної!».



2. 2. Професор Київського міжнародного університету, лауреат премії ім. Івана Огієнка Іван Ющук у статті «Мова – зброя стратегічна» розглядає політичний і психологічний аспекти мовного питання. Зокрема він зазначає, що завойовники, окупанти відколи існує світ поряд зі смертоносною зброєю як інструмент привласнення чужих територій та упокорення аборигенів використовували мову.

З Біблії відомий такий випадок. У книзі Суддів описано війну між двома ізраїльськими племенами: «Тоді гілеадії позаймали йорданські броди до Ефраїму; і як хто з ефраїмських утікачів говорив: «Дайте мені перебрести», – то гілеадії його й питали: «Чи ти не ефраїмець?». І як той казав: «Ні!» – то вони казали йому: «Скажи-но: Шібболет», – і як він казав: «Сібболет», бо не вмів до ладу вимовити, вони хапали його та й стинали на йорданських бродах».

Коли римляни в І ст. до н. е. завоювали Галлію (сучасна Франція), то протягом двох з половиною століть усунули з ужитку тамтешні кельтські мови – спочатку в містах, заселених в основному прийшлими латинянами, а потім і на селі. Згодом нащадки галлів не тільки стали називати себе римлянами, а й утратили свою мову. Так само римляни трохи пізніше романізували за два століття Дакію (теперішні Румунія й Молдова), витіснивши місцеву мову.

У новітні часи мову як стратегічну зброю у привласненні чужих територій використовували англійці в Ірландії та Індії, голландці – в Індонезії, японці – в окупованій Кореї, французи – в Тунісі й Алжирі.

Завойовники й окупанти прагнуть будь-що втриматися на чужих землях не тільки збройною силою, а й засилаючи туди колонізаторів і накидаючи аборигенам свою мову. Саме через мову нав’язується іншому народові їхнє бачення світу, збіднюється суспільне мислення та прищеплюється синдром національної меншовартості.

Та хіба не все одно, якою мовою послуговуватися в житті? «Какая разница, на каком языке?!» – кажуть окупанти. Виявляється, що таки ж не все одно.

Улас Самчук у статті «Нарід чи чернь?» переконує, що «…не все одно, хто як говорить, яким богам молиться, які книжки читає. Не все одно, якими іменами названі вулиці наших міст, не все одно, чи домінуючим є для нас Шевченко, чи Пушкін… Ні! Це не все одно… А коли – все одно, то це значить, що все одно для вас, хто ми є самі! Це значить, що ми не нарід, не якась спільна історична збірна сила, а невиразна юрба, сіра маса, вічно принижена без всяких ідеалів чернь».

Чужа мова – як протез, який хоч і забезпечує ходіння, але сковує рухи. Авторитетний український мовознавець М. Кочерган небезпідставно стверджує: «Дитина народжується із закладеними в мозку певними мовними структурами, через що, наприклад, дитині-китайцю значно легше засвоїти рідну мову, ніж, скажімо, англійську… В індивідуальному мовленні відображаються психічні особливості мовця, а в національній мові – психічний склад усієї нації». Чужа мова, витіснивши рідну зі структур мозку, як комп’ютерний вірус, руйнує закладені в них природою через спадковість творчі можливості, вироблені у процесі етнічної еволюції. Відомо, що не для кожного процесора в комп’ютері підходить будь-яке програмне забезпечення. Так і мова.

В офіційних сферах суспільного життя вибір мови – не приватна, а державна справа. І за це має відповідати держава, як і за мову засобів масової інформації та книжкової продукції, де панує засилля мови окупантів. Держава досі цього не робила і поки що не робить. Мало назвати мову державною, треба, щоб вона і справді була державною. Як це в Росії, Франції, Німеччині, Польщі. Адже мовне питання – це питання державної безпеки України та інтелектуального здоров'я української нації. І ганебно, коли народні депутати не володіють мовою своєї держави чи злісно ігнорують її. Має рацію відомий філософ О. Гринів, коли каже: «Сумніваюся, що той, кому не вистачає розуму вивчити українську мову, має його для того, щоб керувати державою».

Доречно тут згадати і вислів П. Мовчана: «Людина, яка втратила свою мову, неповноцінна, вона другорядна порівняно з носієм рідної мови. В неї зовсім відмінніша рефлексія, і користується вона, за визначенням І. Франка, «верхньою» свідомістю. Себто її підсвідомість унаслідок асиміляції загальмована, притуплена».



2. 3. Видаються розважливими і доцільними міркування, які скеровані проти двох державних мов. По-перше, на відміну від української російська мова не є рівномірно поширеною по всій території України, тому надавати їй скрізь статус мови державної – це зберігати й надалі її привілейоване щодо української становище. По-друге, при двох державних мовах зберігатиметься розбіжність між Західною і Східною Україною, що не сприятиме консолідації ані українців як нації, ані України як держави. По-третє, надання російській мові статусу загальнодержавної поставить у ще більш нерівноправне, ніж українців, становище мови таких великих національних меншин, як поляки, румуни, угорці. Ці етноси муситимуть, крім рідної й української, вивчати ще й російську мову. І нарешті, Україна, що зацікавлена в однаково дружніх стосунках з усіма суміжними країнами, тим самим виявила б однобічну орієнтацію на Росію, завдаючи шкоди своїм стосункам із Польщею, Румунією й Угорщиною.

Ми як нація досі живі тільки завдяки рідній українській мові. Не випадково від часу нашого поневолення й дотепер ні з ким і ні з чим так вперто не боролися вороги українства, як з нашою мовою.


3. Аналізуючи мовні проблеми, усвідомлюємо: тяжким каменем спотикання на шляху їх позитивного розв’язання є національний нігілізм багатьох українців – сумний спадок нашої історії. Адже шалена боротьба з уживанням рідної мови тривала кілька віків. Політика національного гноблення і русифікації, що її проводив царизм, гальмувала природний процес становлення і розвитку української мови. Та й самого терміна Україна царизм не визнавав, карав тих, хто насмілювався вживати його. Знаходилися історики, які доводили, що українців ніколи не існувало й не існує, що є лише малороси, люди нижчого сорту, а отже, немає й української мови. Варто пригадати хоча б циркуляр міністра внутрішніх справ Валуєва, датований 1863 роком, у якому написано: «Никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может». А втім, уже в часи Київської Русі вживалося слово Україна. Вперше воно згадується в Київському літописі 1187 року. З ХV століття всі південно-західні землі, середнє Придніпров'я називали Україною. І мовою українською писали офіційні документи, складали літописи, пісні.

Тільки в ХХ столітті різні війни, голодомори, переселення забрали життя не менше ніж 32-33 млн. українців. Отже, не тільки духовні, а й фізичні сили українського етносу було підірвано. Для багатьох українська мова стала іноземною. А ще від 1959 до 1989 року українці мали право звільняти своїх дітей від вивчення рідної мови. І мільйони батьків скористалися цим правом. Ганебно, але факт.

Євген Маланюк казав, що «малоросійство – наша історична хвороба, це не політика і навіть не тактика, лише завжди апріорна й тотальна капітуляція. Капітуляція ще перед боєм».

Ця «історична хвороба» мало не загнала нас на той світ. Тепер почався її новий виток.

Одне з найвагоміших питань нашого часу: чи здатна українська нація до самовідродження і подолання самозневаги (нігілізму)?

Так, здатна. Але їй потрібна серйозна допомога з боку всіх гілок влади та інтелігенції.

Викликає захоплення розумна мовна політика інших держав. Наприклад, у французькому парламенті депутати дійшли розуміння, що Франція залишиться великою державою світу лише тоді, коли матиме атомну зброю і … збереже самобутність своєї мови, не засміченої англійськими словами.

А хіба можна не визнати подвигу ізраїльтян, які за історично короткий час змогли відродити давньоєврейську мову (іврит), що протягом двох тисяч років вважалася мертвою.

Аналізуючи мовні проблеми, що нас хвилюють, мимоволі ставимо запитання: чому газети здебільшого втратили своє національне обличчя; чому всупереч чинному законодавству комерційна реклама подається переважно російською мовою; чому в Україні (на відміну від усіх інших держав) урядовцем може працювати людина, що не володіє (і не хоче володіти) державною мовою; чому частина народних депутатів не визнає державної мови, але водночас користується непомірними пільгами порівняно зі своїми співвітчизниками; і нарешті, чого ж варта стаття 10 Конституції, яка задекларувала державний статус української мови?

Наш порятунок – в одностайному нарощуванні національної сили. Міцніючу національну гідність українського народу (вірмо в це!) уже нікому не викорчувати з нас. Частіше згадуймо слова М.Драгоманова, який, закликаючи повсякчас «турбуватися про Україну», підкреслював: «…Кожна копійка, потрачена не на українську справу, кожне слово, сказане не по-українському, єсть видаток з української (…) скарбниці, видаток, котрий при нинішніх порядках не вернеться в неї нізвідкіля».


Отже, на думку Анатолія Шевченка, «неоголошена війна проти українства і його мови триває. Ми здаємо позицію за позицією. Коли досі мова рятувала нас од небуття, то тепер може статися, що рятувати буде вже нікого.

Чи вже справді, як писав колись Павло Тичина, втомилась наша нація і не далеко до кінця?..

Мовне питання в сьогоднішній Україні – це не відволікання, як дехто вважає, од важливіших питань державно-національного розвитку, воно – серед найголовніших.

Бо кому потрібна Україна без української мови?!

Тому здираймо з себе шкіру малороса – поки вона нас остаточно не задушила».
4. 1. Борис Харчук у статті «Слово і народ» писав»: «Нещасна, неправдива людина, що добровільно й легко зрікається рідної мови; щаслива, праведна людина, що в радості й горі будує слово своєї землі. Нещасні, прокляті батько й мати, що сплоджують перевертнів; щасливий, непереможний народ, що породжує своїх захисників і оборонців…

В головах слова стоїть свідомість, у головах свідомості стоїть слово. Вони з купелі крові, що пульсує в грудях і заливає мозок. Слово не значок, не символ – це вогонь, …сорочка духу народу.

Вона досконало-вишукана й коштовно-прекрасна – невтомно шита з покоління в покоління і турботливо передавана з роду в рід для найвищого, повного довершення, що йому не буде кінця. Вона вся з гомону полів, лісів і морів отчої землі, мережана сходом і заходом сонця, гаптована сяйвом місяця, зірок і переткана калиною, барвінком і вишневим цвітом – кожна її ниточка вимочена в Дунаї, криницях і струмках людської звитяги. Вона з голосу тура, мисливських сурем, скрипу дерев'яного рала, крику погонича, стогону вола в борозні, рокоту комбайна – вся з колосся, осмаленого війнами і торкнутого «мирною» радіацією. Вона з блиску козацької шаблі і весла невольницького човна, що чалить у бурях на тихі води, – вся з шляхетного лицарства, що йому ніщо найстрашніші муки і тортури. Вона – як напнуті паруси волі, зіткані з останнього поклику воїнів і борців повстань, революції, битв за волю, честь і незалежність – уся змочена удовиною сльозою, повита дівочою тугою на ясирних та окупантських торгах і просолена зойками голодного конання. Вона з полум’я очей, відчайдушної усмішки, рішучого вихору з-під каблука – вся спрямована в стрімкий лет, щоб наша доля нас не цуралась. Вона з першого радісного щебету немовлят і тяжких похоронних плачів – вся з весен і морозу, так часто палена спекою, бита градом і дощем, але завжди повна осіннього достигання. Вона з потаємного шепоту і зітхань закоханих у станціях метро, під незугарною аркою урбаністики, на ажурних мостах, на простих кладках, звичайних перелазах, у парках і дібровах – уся з хмільного чар-зілля, настояного на серці. Вона із земних глибин і небесних висот – уся з могуті інтелекту й криці моралі. Вона з колискової молодої матері над первістком – уся з шелесту дерева життя й пізнання зі старого в новий світ. Вона вся з тучі й грому, як з води і роси, – така українська мова. Ніжна й тендітна, а міцніша броні, бо єднає дух і тіло, бо їй в основі – непорочність, цнота і чистота.

Та годі її занедбати, занехаяти. Як відбувається самогубство, цілковите знищення – тлін і порох, а насильницьке здирання уподібнюється всеспаленню і попелу…

Сила й мудрість сучасників і нащадків – у знанні, в усвідомленні до мозку і кісток вікового твердого досвіду предків як свого станового хребта, а безсилість і нерозумність – у забутті цієї науки…

Українське слово… довело на повен голос, що непідвладне ні русифікації, ні полонізації, ні онімечуванню, ні мадяризації, що воно – велике слово великого народу… Не тоне у воді й не горить у вогні. Його життя – це не нудотне нидіння в послуговуванні для домашнього вжитку, а поклик до вічної боротьби – творчості й діяння…

Слово – проводир народу.

Це було істиною тисячоліття, тепер і завжди. І ніхто нею так не користувався і так не зловживав, як прадавні завойовники. Грабіжницьке: «Хліба й води!» – неприкрите гасло підкорення й підбиття, освячене узурпаторськими законами найвигаданіших податків – рекрутське, подушне, подимне, за вікно, за вола, за дорогу, за вишню, ще не означає цілковитого пригноблення й пригнічення. Допоки в народу залишається його мова – його серце, «воно знову оживає і сміється знову»: народ внутрішньо не підкорений, вільний і здатний на боротьбу. Перемога над ним ще не перемога: людські утиски зроджують протест, бунт і перманентні повстання.

Завойовникам завжди мало хліба і м'яса, молока й меду, вовни й шкіри, яєць і пір'я, трави й дерев, вугілля і руди – минущого й набутнього: вони посягають на вічне – на дух народу, на його слово.

Здійснюється це як грубою силою, так і витонченим, підступним яничарством.

Результат? Він один і той же: приручення, уяничарення народу й народів, привласнення їх розуму й рук.

Скинути з плечей і віддати останню сорочку – ще залишитися живим, а скинути сорочку духу – віддати свою душу, самознищитись…

Чи може бути суверенна держава без державної мови?».

4. 2. Престижність мови залежить не від неї самої, а від її носіїв. Тож кожен із нас має усвідомлювати цю істину і на своїй землі розмовляти рідною мовою.

Навіть Карл Маркс визнавав, що «чужою мовою розмовляє у державі або гість, або найманець, або окупант, який нав’язує їй свою мову».

Правдивими є слова Йоганна Гердера: «Хто не любить своєї рідної мови, солодких, святих звуків свого дитинства, не заслуговує на ім'я людини».

Олесь Гончар вважав, що «той, хто зневажливо ставиться до рідної мови, не може й сам викликати поваги до себе».

Один мудрець сказав: «Людина, байдужа до рідної мови, схожа на дикуна, тому що її байдужість до мови пояснюється повною байдужістю до минулого, сучасного і майбутнього свого народу».

Сучасний мовознавець Олександр Пономарів переконаний: «Стан державної мови, рівень володіння нею, поширеність у різних сферах життя – усе це показник цивілізованості суспільства».


Можна довго дискутувати про те, на яких етапах історичного розвитку і хто утискував українську мову, чому вона занепадала. Проте варто прислухатися до слів старогрецького філософа Конфуція: «Замість того, щоб нарікати на темряву, засвіти свою свічку».

Література:

Глазова О. Матеріали до вивчення мови в 11 класі /О. Глазова // Дивослово. – 1999. – №10. – С.22-26.

Дем'яненко С. «Мово моя материнська, квітни в душі й на устах…». (Літературно-музична композиція) / С. Дем'яненко // Дивослово. – 2014. – №10. – С.19-23.

Кучерява З. «Мово рідна, слово рідне…». (Матеріал для студентів) / З. Кучерява // Дивослово. – 2000. – №4. – С. 21-25.

Погрібний А. За мовою – Україна / А. Погрібний // Дивослово. – 1998. – №10. – С.5-7.

Самчук У. Нарід чи чернь? / Волинські дороги Уласа Самчука / Упор. Я. Поліщук. – Рівне: Азалія, 1993.

Сердюк М. Чи потрібні Україні дві державні мови? / М. Сердюк // Дивослово. – 1999. – №12. – С.36-38.

Харчук Б. Слово і народ / Б. Харчук // Дивослово. – 2014. – №12. – С.31-37.

Шевченко А. Неоголошена війна проти української мови / А. Шевченко // Дивослово. – 2012. – №12. – С.2-4.



Ющук І. Мова – зброя стратегічна / І. Ющук // Дивослово. – 2015. – №6. – С.2-3.

Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал