Морщакова О. С. Історико-соціальні та правові аспекти гендерної рівності



Pdf просмотр
Сторінка2/8
Дата конвертації23.12.2016
Розмір1.05 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8
Тема 4.

Гендерні традиції в українській історії

Соціокультурні стереотипи сприйняття жінки в соціальному контексті можуть бути охарактеризовані як в цілому маскулінні. Жінці традиційно відподилися заняття, редуковані до біологічного начала, тобто пов’язані з народженням і вихованням дітей та обслуговуванням чоловіка забезпечення його первинних (фізіологічних потреб) – від сексуальних до побутових - харчування, догляду тощо. Разом із тим українська історія свідчить, що українська ментальність відзначається толерантністю і повагою щодо соціальної (утому числі політичної) активності жінки. Достатньо згадати постаті таких жінок, як княгиня Ольга, Анна – королева Франції, Роксолана. Вони залишили по собі пам’ять саме як політичні діячки, жінки, які займалися - і успішно - політикою, а не були просто дружинами князя чи короля чи султана. Княгиня Ольга сприяла прилученню Київської Русі дохристиянської релігії. Анна Ярославна фактично управляла Францією, поки її син був малолітнім. Онука Ярослава Мудрого – Анна Всеволодівна в 1089 році самостійно правила посольство у Візантії (крім цього, заснувавши у Києві Андріївський монастир, Анна відкрила при ньому першу відому в історії Русі школу для дівчат. До речі, останнє не є поодиноким випадком у ХІІ-ХІІІ ст. нерідко виникали монастирські школи, засновницями яких були жінки княжих родів. Вважається, що масштаби державної соціальної активності давньоруських жінок взагалі були значними. Звичайною справою для руських княгинь було вести переговори з іноземними послами. Імена давньоруських жінок зустрічаються в джерелах і у зв’язку з боротьбою за зміцнення та єдність їх власних земель як на Русі, такі закордоном. Важливим чинником формування відносно гендерно толерантної культури було законодавство Київської Русі. Так ст. 106 Руської Правди засвідчує спадкові права жінки їй надано право, на відміну від чоловіка, вибирати, кому з дітей передати материнський спадок. Спадщина матери (материзна) могла перейти не тільки синам, алей доньці. Причому не тільки по заповіту, алей без нього. Донька отримувала весь спадок матері (незалежно від того, чи були у неї брати) за умови, якщо утримувала свою матір в останні роки її життя. Отже, в ХІ-ХІІІ століттях заміжня жінка, яка належала до стану вільних, володіла власним майном та розпоряджалась ним на свій розсуд.
Сприяло більш толерантному ставленню до жінки і законодавство тих держав, під юрисдикцію яких підпадала Україна або її частина в певні історичні періоди. Так, Судебник Казимира 1468 року відокремлював жінку як дієздатну особу від її винного чоловіка
„5. А коли бы злодей што у кого украла и где украдено а там его ухватят с лицом, а он у дом не принесл, жона и дети того не поживали – злодей терпи, а жона и дети, и дом их невинен.
6. А коли злодей из дому вышел, а украдет што и потеряет, а любо што изьест, а кроме жоны и детей – ино домовыми статкы, што того татя властное, заплатити. А жона и дети, и статки женьни от того порожни (вільні.)”.

8 Цей процес гендерної лібералізації призвів до значно більшого обсягу прав жінки, які визнавалися за нею суспільством і усвідомлювалися нею самою, що відбивалося на світогляді та поведінці українки. Як зазначає Л.Смоляр: Українська жінка, на відміну від жінок Росії, в своєму історичному розвитку не знала впливу „Домострою” і не була перетворена на тюремну затворницю”. Вона мала значно більшу особисту свободу і права ніж велико росіянка, почуття власної гідності, індивідуальності було дуже розвинуте в українських жінках, їй значно важче було миритися з приниженням людської гідності, а від того її протест був сильнішим. Вітчизняна дослідниця Недзельська звертає увагу на значну роль української жінки в суспільстві Займаючись вихованням дітей, жінка прищеплювала їм такі високі моральні якості як любов дорідного краю, почуття національної гідності, повагу до національних святинь, дорідної мови, почуття обов’язку, честі, здатність поступатися в разі необхідності власними інтересами перед національними. Визначальною, наприклад, була роль жінки у вихованні та формуванні таких видатних політиків і державних діячів, як князь Святославі князь Володимир Великий (син та онук княгині Ольги, вихованням яких вона займалась особисто, гетьман Мазепа та інші. Але жінки не тільки виховували майбутніх політичних діячів, ай самі займалися політикою. Так, старша донька Ярослава Мудрого – Анастасія, вийшовши заміж за короля Угорщини Андрія І, правила країною при малолітньому синові після загибелі чоловіка. Анна Ярославна – королева Франції, як вже зазначалося, після смерті чоловіка – французького короля Генріха ІУ, кілька років фактично керувала Францією як регентша при своєму малолітньому синові. Ще одна видатна жінка часів Київської русі – Євпраксія – донька князя Всеволода
Ярославича, стала дружиною саксонського маркграфа Генріха, а після його смерті одружилася з Генріхом ІУ. Шлюб виявився невдалим. Але відомість Євпраксії пов’язана з її скаргою до церковного суду у Констанці на знущання чоловіка з неї. Собору якому взяли участь єпископи Німеччини, Італії, Франції, Бургундії та інших держав, виправдав Євпраксію, а її чоловіка – імператора - відлучили від церкви і позбавили престолу на підставі обвинувачень дружини за аморальну поведінку – участь в оргіях та сповідування єретичного вчення ніколаїтів. Класичним виявом типу української жінки стала козачка. „Козачка-мати – продовжує
Недзельська – виховувала лицаря, оборонця рідної землі вихователька спартанців сама була кришталево чистою, безкорисливою, гордою, рішучою. На перше місце ставила загальнонаціональні інтереси, а невласні. Соціальне становище українського жіноцтва уст. було кардинально відмінним порівняно із Західною Європою. Суспільний статус чоловіка не відігравав тут головної ролі, натомість усе вирішував власний майновий стан жінки. Наприклад, шляхтянки
– володарки величезних земельних латифундій мали значну суспільну вагу, незалежно від того, були вони заміжніми чині. Входження України до складу Російської імперії негативно позначилося на юридичному статусі жінки, що сприяло поглибленню гендерної асиметрії українського суспільства. Вже Уроку до тодішнього законодавства (Требник) було внесено зміни щодо шлюбної присяги. Раніше подружжя вважалося помічниками один щодо одного. Віднині ж було законодавчо упроваджено зобов’язання жінки щодо покори своєму чоловікові. Така позиція підтримувалася й церквою, що тлумачила владу чоловіка над жінкою як непорушний закон, відповідний ієрархічній будові станової держави Дружинам голова чоловік, чоловікові – князь, а князю – Бог. Історичні традиції культурно зумовлених гендерних стереотипів простежуються і в мовленнєвій поведінці статей, впливає на їх мовну соціалізацію (відоме батьківське виховне висловлювання – Ти ж дівчинка - означає недозволенність певних мовленнєвих практик саме для дівчаток, у той час, як логічно витікає з цієї настанови, це не забороняється (хоча і не рекомендується ) хлопцям. Ця регламентація мови відбиває вербалізацію статі. Так,

9 лінгвісти свідчать, що в українській мові спостерігаються елементи андроцентричності. Це стосується здатності мови виражати належність особи до статі щодо системи парних відповідників. Відомо, що для означення осіб за професіями, спільними для осіб різних статей, перевагу має чоловічий рід, і саме ця граматична форма фіксується навіть, коли йдеться про жінок. Такі слово чоловік репрезентує людство. Чоловіче начало в ментальності українців традиційно уособлюється поняттями чоловічого ж роду, такими як батько, голова, порядок. Водночас рід термінів, наприклад, сила, влада, думка жіночий. Це наочно ілюструє українське прислів’я Чоловік – голова, а жінка – шия куди хоче, туди й повертає. Символам чоловічого роду властиві такі характерні особливості, як глибина, рухливість, широта тлумачення, що розширює можливості всебічного розвитку не тільки індивіда, ай цілої нації. У зв’язку з цим виробилося переконання, що чоловіче начало має домінувати у свідомості нації й держави, що сприяє вихованню творчого типу мислення, орієнтує на активний спосіб світосприйняття. Жіночому началу відводився лише світ емоцій та інтуїції. Такий механізм інтермінізації призвів до становища, коли чоловіче начало мало неодмінно пригноблювати жіноче. Разом із тим у статевій свідомості українців відсутні ригідні стереотипи щодо маскулінності-фемінності, дихотомічність яких притаманна більшості етносів. Сердечність, м’якість, ніжність чоловіка (згадаймо хоча б Я ж тебе, милая, аж до хатиноньки сам на руках донесу або Як не хочеш, дівчинонько, моєю бути, то дай мені таке зілля, щоб тебе забути) поєднуються з активністю, незалежністю, самостійністю та рішучістю жінки, маскулінні якості якої не применшують її фемінності. Як підкреслюють етнографи та історики, українська духовна традиція виробила своєрідний код характеру українки розум,
доброта, мужність та гідність. Жінці віддавалася перевага у сімейних та соціальних ролях. Прикладом суспільного авторитету жінки може служити давній козачій звичай, за яким тільки жінка могла врятувати козака від смертної кари, якщо погоджувалася вийти за нього заміж. Внаслідок скасування кріпосного права та реформування, хоча й обмеженого, політичної системи відбулися відчутні зміни у політичній свідомості населення. Це, у свою чергу, сприяло поширенню ідеї рівноправності людської особистості, втому числі чоловіка та жінки. Відміна кріпосного права викликала в демократично налаштованих суспільних колах очікування наступних кроків у справі визволення людської особистості, втому числі жінки. З іншого боку, в патріархальній державі не могла сформуватися незалежна особистість, простір для її духовної автономії був практично відсутній. Утім, водному між чоловіками й жінками існувала рівність – це була тотальна залежність від влади, від всевидющого ока держави.
Отже, соціокультурні стереотипи сприйняття жінки в соціальному контексті, набір
соціальних
ролей
відведених
їй
чоловіками
для
української
ментальності
традиціоналістського типу в цілому редуковані до біологічного начала. Водночас разом із
певними спільними рисами українська ментальність відзначається значно більшою
толерантністю і повагою щодо соціальної (утому числі) політичної активності жінки.
Широкі права жінки визнавалися за нею суспільством і усвідомлювалися нею самою, і це
відбивалося на світогляді та поведінці українки. Класичним виявом такого типу жінки –
учасниці політичного життя минулого стала українська козачка, шляхтянка ХУІІ ст. В
цьому сенсі патерналістське й антифеміністичне законодавство Російської імперії було
кроком назад порівняно із середньовічними актами, що діяли в Україні.
Потрібно відзначити, що в другій половині ХІХ століття зростала жіноча
активність, хоча вагомої участі в політичній діяльності українське жіноцтво ще не брало.
Однак потреба звільнення особистості стала домінувати в суспільній свідомості, тому
представники обох статей однаково схвально ставилися до ідей фемінізму - руху за всебічне
звільнення жінки.

10
Тема 5. Жіночий рух в Україні кінця ХІХ –поч. ХХ ст. Значна частина історії український народу була історією поневоленого народу. Видатний український вчений і громадський діяч Іван Огієнко вважав, що однією з головних причин непідготовленості української спільноти докорінних зміну своєму житті були відсутність сильних політичних партій, нечисленність національної інтелігенції та низький рівень її суспільно-політичної свідомості. Важливим чинником, на його погляд, була відсутність належної підтримки Української революції збоку народних мас, їх політична пасивність. Навіть такі діячі, як М. Грушевський, своїми ідеями захоплювали головним чином інтелігенцію. Широкий народ, - писав він, - розумів мало, бо був малосвідомий”.
Далася взнаки, як підкреслював учений, - і відсутність української політичної виробленої традиції. Українська еліта, яка була тісно пов’язана з російською, по суті копіювала російські гасла та російський досвід. Своєї виробленої революційної ідеології, - зазначав І. Огієнко, - на початку не було. А коли й була, то тільки в думках небагатьох осіб.
Головною передумовою того, щоб у другій половині ХІХ - початку ХХ століття
жіночий рух України заявив про себе як про вагоме соціальне явище, потрібні були
конкретно-історичні умови, які б визначали основні напрямки, ідеологічні течії, характерні
риси, функції діяльності жіночих організацій, періоди розвитку самого руху, гендерні запити,
обумовлені часом.
Скасування кріпаччини, перехід докапіталістичного способу виробництва,
трансформація різних сфер суспільного життя стали основними передумовами оформлення
жіночого руху як соціально-політичної сили. Важливими чинниками слід вважати також
аграрні реформи, зростання промислового виробництва і розширення внаслідок цього сфери
професійної праці жінок. Подальша реформа галузі освіти розширила доступ жінок до
початкової, середньої та вищої освіти. Та й загалом суспільне піднесення епохи
пореформеного періоду, послаблення цензури, вітчизняні та зарубіжні ідеї демократичної
перебудови суспільства, рівність статей сприяли зростанню ролі жінки в суспільстві,
сімейних стосунках.
До умов, які сприяли виникненню жіночого руху та його політичного втілення, слід віднести й зусилля інтелігенції у справі поширення ідей рівноправності та підтримки ініціативних жінок у їх боротьби за свої права. Принципово важливим для зміцнення жіночого політичного руху був факт усвідомлення освіченою, демократичною частиною жінок свого безправ’я, назріла потреба звільнитися від патріархальних відносин. Ідея
рівності статей вкупі з результатами соціально-економічних перетворень стали основою
формування демократичних норм та цінностей, які стали підґрунтям для створення перших
жіночих товариств.
Про емансипацію жінки в Україні тривали активні дискусії, починаючи щез х років ХІХ ст. Як соціальна проблема становище жінки знайшло висвітлення у творчості
Т.Г.Шевченка. Зображуючи її тяжку долю, поет закликав до протесту проти соціальної несправедливості, і цей протест був почутий демократично налаштованим жіноцтвом. Недарма у х роках ХІХ ст. серед молодих освічених жінок Наддніпрянщини зростав інтерес до творчості Т.Шевченка, переписувалися його вірші. Особливе зацікавлення викликала проблема визволення жінки. Та й перший програмний документ цього руху – „Визволення жінок” був розроблений кирило-мефодіївцями (1846-1847 рр.). Цей документ був знайдений поліцією у М. Савича під час розгрому організації. Останній, щодо речі, отримав освіту в Парижі, захоплювався творами французьких просвітителів. Проаналізувавши жіноче питання як соціальну проблему, він закликав знищити існуюче в суспільстві ставлення до жінки як до нижчої
істоти.Саме ці погляди лягли в основу документа, який став філософським обґрунтуванням ідеї емансипації жінки.

11 Відомо, що в галузі політичних прав жінки Російської імперії належали до категорії неправоздатних, тобто не мали навіть пасивного виборчого права і можливості брати участь в державному управлінні. Так, з аналізу сімейного законодавства Зводу Законів Російської імперії зрозуміло, що навіть за умови майнової незалежності жінки зазнавали правової дискримінації у питаннях укладення та розірвання шлюбу. Тотальне підпорядкування її життя й інтересів волі чоловіка позбавляло її права вільно обирати, наприклад, місце проживання та рід діяльності. Навіть при спадкуванні за законом права сестер визначалися як другорядні. Крім того, за середньовічною традицією зовсім були позбавлені прав спадщини позашлюбні діти. Вони не мали права не тільки носити прізвище батька, ай навіть вважалися незаконними до кінця життя, тобто повністю безправними, у разі неукладення шлюбу між батьками. Можна, зіставляючи права успадкування жінок за загальними законами з тими, які були встановлені в Чернігівській та Полтавській губерніях, помітити, що останні були перенесені у загальний Звід Законів з Литовського Статуту. Це надавало жінці більше вигод, зокрема щодо порядку успадкування. Ідейною базою основного закон про спадщину Російської імперії були глибоко патріархальні традиції в судженнях щодо ролі жінки в суспільстві. Головним серед них було, зрозуміло, християнське вчення про взаємини між статями, за якими жінка створена Богом після чоловіка, а отже, створена тільки для того, щоб йому допомагати, а не влаштовувати самостійне життя, оскільки „зобов’язана йому і світлом, яким вона насолоджується, і ім’ям, яке носить. Потрібно зауважити, що в другій половині ХІХ століття були досить популярними ідеї про природну неповноцінність жінки. Попри сумнівність таких поглядів, вони суттєво впливали на зміст законодавства. Більш того, не тільки чоловіки, ай самі жінки дотримувалися переконання, що жінка від природи не може мати рівних можливостей з чоловіком. Тому навіть прихильники жінок не ставили питання про визнання рівноцінності її інтелекту. Отож недивно, що законодавство, відображаючи громадську думку, розглядало жінку як слабку, нестійку в судженнях і діях істоту, яка потребує особливого захисту. Тому її життя слід підпорядкувати чоловікові, який утримуватиме її у відповідних межах. До речі, важливо, що одне з перших звернень до жіночого питання має відношення до дослідження духовної культури українського народу. Особливість цього етапу розробки проблеми полягала у аналізі становища жінки в етнокультурному аспекті. Це не виключало дещо романтизованого підходу до питання, що виражалося, наприклад, у зверненні до пісенного та казкового фольклору, історичних переказів, традицій та обрядів. В літературній традиції ХІХ ст. та в наукових дослідженнях істориків того часу образ жінки-матері, хранительки домашнього тепла був дуже популярний. Першовідкривачами жіночої проблематики в цьому сенсі можна вважати М.О.Максимовича, Л.Боровиковського,
М.Костомарова. Власні погляди щодо ролі української жінки, її становища в родині й суспільстві малий висловлювали у своїй творчості І.Франко, Т.Шевченко, П.Грабовський, І.Нечуй-Левицький та інші письменники. Їх твори сприяли закріпленню в суспільній свідомості уявлень проукраїнський жіночий типаж. Наприклад, порівняно міцне суспільне й сімейне становище українки письменники пов’язували з демократичним від початку характером родини в Україні. Рівень морально-етичної духовної традиції зображення ролі жінки простежується також у змалюванні жіночих образів в українській літературі (Т.Шевченко, Леся Українка,
О.Кобилянська, П.Мирний, Ліна Костенко та ін.). Хоча, наприклад, щодо творів Лесі Українки літературознавці констатують певну тенденцію до ідеалізації жіночих образів. Величезним успіхом користувалася праця Джона Стюарта Мілля Про підкорення жінок, переклад якої вийшов друком у Росії в 1869 р. Праця Дж. С. Мілля Про підкорення
жінки” – класичний твір ідеології фемінізму. Її вплив на суспільну свідомість пояснювався тією обставиною, що вона відповідала на більшість злободенних на той час питань. Так,

12
Мілль відверто називав традицію підкорення жінки чоловікові соціальним злом, гальмом на шляху прогресу людства. У зв’язку з цим він обґрунтовує необхідність дозволу для жінок працювати на державній службі та брати участь у виборах. Серед аргументів Мілль назвав такі особисті якості жінок, як проникливість, акторські здібності, психологічна чутливість, гнучкість поведінки тощо. Сюди ж він відносив їх позитивний вплив на поведінку народних мас, миролюбство, вміння уникати конфліктів. Природно, в тодішніх умовах такі думки сприймалися як революційні, оскільки відкидали всі традиційні, сформовані віками уявлення про низький соціальний статус жінки. Звичайно, під їх впливом посилювався процес усвідомленню жінками свого безправ’я та необхідності звільнення від соціального гніту. Варто зазначити, що концепція Д.С. Мілля мала послідовників в особі Ф. Енгельса, А. Бебеля, К. Цеткін. Вона сприяла формуванню ідеологічних засад українського політичного жіночого руху загалом - Н. Кобринська разом з чоловіком переклала твір Мілля на українську мову. Цікавилася нею й О.Кобилянська, про що свідчать її власноручні записи у щоденнику під назвою „Etwas iber die Frauenfrage. Aus dem Russischen”. Жіночий рух в Україні мав глибоко національний характер – боротьба за
соціальні права жінки була невід’ємною від боротьби на національний суверенітет України.
Щодо фемінізму в його активній формі, то він розглядався в першу чергу як рух за
звільнення людини. Зокрема, в Україні він набув найбільш гуманної версії і ніколи не доходив крайнощів на зразок оголошення війни статей, як, наприклад, у США. Тому український
фемінізм став органічною частиною національно-визвольного, тобто політичного руху. Саме визвольний рух мав гарантувати жінці особисте, громадянське й національне визволення, тобто політичне визволення її країни. Щоправда, наприкінці хна початку х і в ті роки ХІХ століття серед цілей жіночого руху було відстоювання права жінок на освіту, на участь у духовному життів суспільному виробництві. Всі ці вимоги формувалися в руслі ідей соціальної модернізації і трансформації, становлення демократичної громадянської свідомості. У зв’язку з цим розвиток жіночого руху, так званого „руху за емансипацію жінок”, активно підтримувався передовими верствами громадськості. Адже цей рух чітко корелювався з тими змаганнями, які ґрунтувалися на ідеях духовного і соціального визволення людини. Відповідно процес вироблення типово жіночої позиції в політичній діяльності супроводжувався такими ознаками, як протест проти кріпосного права і патріархальності в родинних відносинах, чітко визначена політична поведінка й незалежна життєва позиція.
Прагнення до завоювання права на самовираження, визначення свого місця в
суспільстві стали підґрунтям політичної позиції та політичного мислення жіноцтва, що
створило основу для зростання авторитету жінки в суспільстві та формування нового
покоління, пристосованого до нових соціально-економічних умов. Вже цілком емансиповані,
наступні покоління учасниць жіночого руху своїми головним завданнями чітко визначили
прагнення до економічної незалежності та засвоєння якомога більшої кількості нових знань,
що забезпечить їм суспільний авторитет. Свідома українка того часу була передусім борцем за долю свого народу, брала активну участь у політичному житті. Традиційно маючи схильність до організації благодійних, просвітницьких товариств, жінки поступово освоювали простір суспільної роботи. Зокрема, свідченням політичної активності українських жінок епохи боротьби за національну державу стала участь жінок у роботі Центральної Ради та створених нею установ. Наприклад, серед членів Центральної Ради – імена таких жінок-інтелектуалів, як Л.
Старицька-Черняхівська, М. Грушевська, С. Русова, З.Мірна, М. Ішуніна, В. О’Коннор-
Вілінська, Л. Яновська, С. Любинська, О. Пащенко, В. Ничаївська, Н. Захарченко, О. Клер, М.
Лисиченко, Ю.Шевченко, О. Андрієвська. Майже всі вони мали багатий досвід революційної боротьби були членами Української жіночої спілки, брали активну участь у культурно- просвітницькій роботів різних громадських і благодійних організаціях.

13 Особливо потрібно акцентувати той факт, що Конституція Української Народної Республіки, розроблена Центральною Радою і прийнята на останньому її засіданні, проголосила рівноправність жінок, записавши в одинадцятій статті Ніякої різниці вправах і обов’язках між чоловіком і жінкою право УНР не знає. Загалом Центральна Рада діяла протягом дуже короткого за історичними вимірами часу, але за час її існування була проведена величезна державотворча й культурно-просвітницька робота, яка вагомо зміцнила й оновила жіночий політичний рух. У цьому процесі визначальними були насамперед оновлення й модернізація політичних структур, формування елементів громадянського суспільства. Це забезпечувало повноцінний політичний розвиток нації. Для жінок це означало виграти боротьбу за правовий статусі отримати можливість для соціальної реалізації. Активістки жіночого руху, використовуючи пресу та залучаючи до своїх лав діячів різних галузей знань, зуміли створити розлогу популярну літературу з проблем становища жінок у тогочасному суспільстві Численні жіночі організації – товариства робітниць, селянок, різночинок брали участь у боротьбі заправа своїх членів та всього жіноцтва в масштабі цілої країни, за можливість реалізувати свій потенціалі реально виявити свою політичну роль.
Отже, жіночий рух в Україні мав глибоко національний характер – боротьба заправа
жінки була невід’ємним елементом боротьби за визволення України. Так, участь жінок у
роботі Центральної Ради та створених нею установ стала яскравим свідченням соціально-
політичної активності українських жінок епохи боротьби за національну державу.

Розвиток феміністських ідей в Україні кінця ХІХ – поч. ХХ ст.
На історичній арені ХХ ст. ознаменувалося появою феномену, який часто визначається фахівцями як жіноча революція. Дане поняття пов’язано передусім з активним розвитком та поширенням ідей рівності прав жінок і чоловіків. Проблема рівності прав жінок і чоловіків довгий час розглядалася як виключно феміністська. Новий напрямок під назвою ліберальний фемінізм став першою хвилею фемінізму і був пов’язаний з діяльністю суфражисток. Його було започатковано в Англії, а вже потім він поширився у США. Мета руху суфражисток стала боротьба за надання їм рівних з чоловіками виборчих права в США поштовхом для суфражистського руху стала боротьба за визволення рабів. Ця боротьба дозволила політично активним американкам переконатися втому, що вони самі є дуже обмеженими управах і свободах. Завданнями даного напрямку фемінізму стало законодавче закріплення статевої рівності. Недоліком цього напрямку стало недостатнє приділення уваги природнім відмінностям між чоловіками й жінками, випускаючи при цьому з виду структурний дисбаланс влади між статями і системну природної дискримінації. Через певний час, це було усвідомлено та сформовано нову ідеологію, яка отримала назву - радикального фемінізму. Він акцентує увагу на необхідності зміни світу та суспільства і перерозподілу влади між жінками та чоловіками. В сучасному світі, таке явище як фемінізм – це насамперед альтернативна філософська
концепція соціокультурного розвитку, яка протягом довгого часу існувала як соціально-
політичний рух, побудований на ідеології рівноправності жінок. Ці два аспекти фемінізму дуже важливі для становлення його теорії саме в пошуках відповідей на реальні питання, які торкаються статусу жінок у суспільстві, дослідники, що були незадоволені традиційною соціальною наукою, почали формулювати теоретичні претензії до традиційного знання та нові теоретико-методологічні підходів до аналізу культури. Саме таким чином у західній науці виник новий феміністського підхід , який через певний час став самостійною дисципліною, що відома під назвою жіночі дослідження.

14 В Україні, феміністичні ідеї починають розвиватися в кінці х років ХІХ ст. В пресі акцентується думка щодо існування жіночого питання, про важливість та необхідність його розв'язання. Жваво обговорюється потреба розвитку й збагачення мислення у жінок.
Передова українська інтелігенція, повільно, але приймала ідеї західних соціалістів- утопістів. Фемініські ідеї стали одними з центральних у позитивізмі, який у другій половині ХІХ ст. характеризував світогляд інтелектуалів. Фемінізм був на одному рівні з найрадикальнішими теоріями свого часу, якими були соціалізм, соціал-демократизм, дарвінізм. Напевне, пізніше, не існувало такої громадсько-політичного групи, яка б не виражала свого відношення до жіночого питання. По цьому питанню висловився майже кожен з політичних, громадських та культурних діячів того часу ( І. Франко, М. Драгоманов, П. Грабовський, М. Павлик, Б. Грінченко та ін.). Тогочасний період характеризувався складними умовами громадянської незрілості та нерозвиненості жінок, основоположниками жіночого руху стали чоловіки, в порівнянні з Західною Європою та США. Але коли ідея про емансипацію остаточно сформувалася, її підтримали та наповнили змістом і діями жінки. Найпершими діями стало створення та запровадження недільних шкіл, які виникали в кінці х років ХІХ ст. по ініціативи демократичної інтелігенції. Це нововведення реалізувало прагнення нових людей до соціально корисної праці, до освіченості народу та зближення з ним. Це стало одним з проявів визвольного руху того часу та у якому жінки взяли найактивнішу участь. Ходіння в народ було саме жіночою стихією, органічним продовженням активної просвітницької діяльності, започаткованої шестидесятниками, реалізацією бажання жінок того часу прийти на допомогу стражденним, вчити неосвічених та лікувати хворих. Український жіночий рух, як сформована організація переросла в історичну реальність починаючи з 1864, що став роком створення першого жіночого товариства у Станіславі Галичина) та жіночого товариства
О.Доброграєвої Київ. Згодом, феміністичний емансипаційний) рух жінок став невід’ємним складником громадсько-культурного життя українок, про що свідчить подальше кількісне зростання жіночих організацій (Клуб русинок”, Кружок українських дівчат, Товариство руських жінок на Буковині, Жіноча громада, Союз українок) та видове урізноманітнення їхньої діяльності (доброчинна, культурно-освітня, видавнича, політична. Крім цього, слід зазначити, що в українському суспільстві виникла парадоксальна ситуація з одного боку, суспільство, хоча із застереженням, але визнавало процес соціалізації жінок, аз іншого – не визнавало його ідейний вираз – фемінізм – як дуже радикальну теорію. Недовіру до фемінізму зумовила відсутність глибокої освіти для жінок утому числі й з прошарків інтелігенції. Щоб уникнути роздратування широкого загалу громадськості, жінки, які були учасницями емансипаційного руху не називали себе феміністками. А це ще більше підсилювало думку про недоречність фемінізму в українських умовах. Дані обставини примусили шукати такі ідеологічні підстави, які б сприймалися найбільшою кількістю жінок і відповідали б їх розумінню та одночасно були історично перспективними.
Ідейно-теоретичні дослідження ідеологів жіночого руху України (Н.Кобринської, С.Русової,
Х.Алчевської, О.Кобилянської), практика їх організаційної роботи дають підстави стверджувати, що теорія, яка в пізніших дослідженнях сформувалася під назвою прагматичний (практичний) фемінізм була створена. Ця теорія ґрунтувалася на демократизмі, на ідеї національного поступу, на культурно- освітній і громадсько-політичній роботі. Головним завданням прагматичного фемінізму стала реалізація національно-визвольних прагнень. Поява жіночого руху підсилювало в суспільстві дискусію про емансипацію жінок. В Україні, на початку ХХ століття, сформувалися дві протилежні точки зору – ліберальна і марксистська. Відповідно до першої, емансипація - це явище соціокультурного порядку, особливий процес становлення та самореалізації особистості. Друга - визнавала соціально- економічні закономірності появи емансипації та зводила її до виключно жіночого питання. А його розв'язання залежало від радикальних суспільних зміна в кінцевому підсумку – від перемоги пролетаріату.

15 Таким чином, ліберальна точка зору досліджувала ідею емансипації в загальному контексті розвитку цивілізації. Крім цього, поява жіночого руху визначила поворотний момент в історії
людства, яким було позначено закінчення періоду панування фізичної сили.
Соціокультурний підхід до фемінізму зазнав гострої критики збоку марксистів, які в своїх дослідженнях доводили, що жіноче питання викликано лише однією обставиною – соціально- економічним розвитком а, точніше, розвитком капіталізму, який втягнув у виробничий процесі жінку. Жінки на виробництві – це прогресивне явище, так як воно надає можливість позбавитися економічної залежності від чоловіка та приєднатися до життя суспільства. Заміна таких понять, як емансипація на поняття жіноче питання, жіноча особистість на жіночі маси стала принциповим для прибічників соціально-економічного напрямку та пояснює подальшу історію жіночого руху в нашій країні. В розпал дискусії між лібералами та марксистами, що відбувався на початку ХХ ст., жіночий рух швидкими темпами набирає силу. Великою кількістю в пресі видаються жіночі газети та часописи, активно заявляють про себе жіночі організації. Отримавши перемогу в революції, нова влада одразу ж надала жінці всі юридичні права і свободи, але заборонивши при цьому діяльність абсолютно всіх жіночих організацій. Саме це на довгий час загальмувало незалежний український жіночий рух. Відповідальність за входження жінок в нове життя, за їх навчання, отримання прав та обов’язків, влада повністю перебрала на себе. Ще одним напрямком боротьби за емансипацію стала революція в побуті. З цією метою була створена широка мережа їдалень, пралень, дитячих садків та інших складників соціальної інфраструктури. Ці заходи повинні були зняти побутові проблеми жінок, звільнити їх від тягаря домашньої праці. І таким чином, жінка була зобов'язана зайнятися суспільно корисною працею. Ставилося завдання створити з жіночих трудових ресурсів армію робітниць і селянок. Жіночі трудові бригади, стаханівський рух, перші трактористки – все це стало складниками кампанії з розв'язання жіночого питання, що закінчилась проголошенням у 1936 р. цього питання розв'язаним. Але, жінка, емансипована таким способом не знала, куди насамперед їй подітися від такого навантаження. Але це вже були проблеми тільки її приватного життя. Як зазначала, в кінці минулого століття, Наталія Кобринська, що соціалізм без фемінізму приведе жінок до подвійного навантаження, до праці як вдома, такі поза ним. Вона писала з подивом про жіночі рухи в Америці та у Великобританії, але в Україні суспільні погляди
Кобринської залишились невідомими.
Еволюція гендерної свідомості в Україні
Важливою складовою суспільних відносин в Україні було визначення ролі і місця жінки в соціумі. Основоположні засади, що стосувалися місця і ролі жінки всім ї та суспільстві складній багатогранні. Умовно вони поділяються натри напрями, які визначають різні, а в деяких випадках і протилежні позиції. Перший, - це обожнювання жінки, визнання її активної і навіть пріоритетної ролі всім ї та суспільстві. Другий, - це абсолютне заперечення будь-якої участі жінок в державному управлінні, неповага до них до них, використання основ подвійної моралі та стереотипу меншовартості жінки. Третій, - це сприйняття даної проблеми як штучно створеної. Історично склалося так, що першим кроком жінки до участі у суспільному житті було виборювання нею прав отримати освіту в таких галузях, як медицина, педагогіка та деяких інших. Саме з цих сфер діяльності почався шлях жінок до отримання можливості займатися обраною роботою.
Слов’янки історично мали високий соціально-політичний статус в суспільстві. Вони виборювали права бути письменними щез часів Ярослава Мудрого. Збереглися документи, які засвідчують, що першим жіночим навчальним закладом не лише в Україні, алей у Європі було Київське жіноче училище (школа. Датою його заснування називають 1001 р.

16 Слід також зазначити, що саме в Україні засновано перший Інститут шляхетних дівчат — у Харкові, в р. Вихованки цього інституту могли займатися педагогічною діяльністю в школах. П’ятьма роками пізніше в Одесі відбулося відкриття першого професійного закладу рукодільного профілю — міського професійного дівочого училища. Уст. з’явилися школи, в яких навчалися і дівчата, і хлопці. Марта Богачевська-Хом'як пише, що перші школи в Росії, спочатку засновані у Москві, а пізніше — у Санкт-Петербурзі, створювалися і на благодійні кошти українців. Звісно, що більшість таких шкіл працювали на українських теренах. Зокрема, протягом 1750 р. у Чернігівській губернії під тиском громадина можновладців було створено більше 300 шкіл. Заснований у Києві, інститут шляхетних дівчат був другим після аналогічного закладу в Смольному (Санкт-Петербург). Цей інститут, як відзначали відомі жінки тих часів, не міг похвалитися високим рівнем навчання і виховання, що зменшувало ентузіазм збоку студенток. Освітні центри для жінок множилися і концентрувались у столиці та великих містах. Зокрема, вже в р. у Санкт-Петербурзі серед студентів було 37% жінок. У психоневрологічному інституті студенток було втричі більше, ніж студентів-юнаків. Після відкриття навчальних закладів вищого ступеню в Санкт-Петербурзі та Москві, подібні відкриваються і у таких містах, як Харків, Київ, Одеса, та інших. Варто зазначити, що деяких жінок, виключених за політичну активність у Санкт-Петербурзі й Москві, було прийнято до Київського університету. В Україні ініціаторами запровадження спеціальної освіти для жінок найчастіше були жінки, які посідали високе становище в суспільстві, були дружинами видатних українців. Зокрема, слід згадати Євдокію Гоготську, дружину професора університету, яка своєю трибуною обрала "Київський телеграф, газету з націоналістичними і демократичними тенденціями. Своїми діями українські жінки сприяли створенню численних державних і приватних навчальних закладів. Серед інститутів, які діяли на території Австрійської імперії, слід назвати Український дівочий інституту Пшемислі. Це була імпозантна, як на ті часи, будівля з великою бібліотекою, тенісним кортом, садами, добре обладнаними лабораторіями. Повноцінну роботу інститут розпочав у 1909 р. На той час тут нараховувалося близько 250 студенток. Навчалися переважно діти священиків та інтелігенції. У р. було оголошено про відкриття на базі інституту Торговельного жіночого ліцею, який мав дворічну навчальну програму, що охоплювала всі необхідні дисципліни для оволодіння основами підприємництва, і націлював українських дівчат на започаткування власного бізнесу. Особлива роль в освіті юних галичанок належить Першій жіночій гімназії (гімназії святого Василя) у Львові. Вона була відкрита урна базі школи для дівчаток, яка створювалася для львівської еліти і діяла в 1881 — 1888 рр. Із часом Василівська академія стала центром патріотичної освіти у Львові. Наприкінці XIX— в першій чверті XX ст. одним із найзначніших закладів, де жінки здобували вищу освіту, стали Вищі жіночі курсив Києві. Курси передусім малина меті дати можливість особам жіночої статі підвищити свою освіту й підготуватися до педагогічної діяльності. Курси проіснували до 1889 р, коли набір жінок було припинено. Діяльність Вищих жіночих курсів була відновлена 1906 р. указом Миколи II. У 1907-1908 навчальному році відкрилося медичне відділення, яке згодом отримало статус самостійного інституту і напередодні революції
1917 р. перетворилося на Жіночий медичний інститут. Окрім денного, працювало ще й вечірнє відділення. Важливим є те, що викладання на курсах велося за університетською програмою, і професорсько-викладацький склад був добірний. Проте диплом курсисток фактично не давав їм змоги реалізувати набуті знання в професійній діяльності. Лише в окремих випадках, на клопотання курсисток, рішенням Міністерства народної освіти їм дозволялося скласти державні університетські іспити. Це відкривало жінкам учительську дорогу до середніх навчальних закладів і забезпечувало, згідно із законом, такі самі права, які чоловікам. Проблематичними були претензії випускниць на отримання вчених ступенів магістра і доктора, що давало б можливість займатися науковою та навчальною діяльністю і посідати місця на університетських

17 кафедрах. Лише одиниці змогли скористатися цими правами. Але навіть тоді, коли фактично існувала заборона не тільки на жіночу кваліфіковану працю, ай на освіту, жінки ставили замету самовдосконалення, кар’єрне зростання і фінансову незалежність. А деякі передусім прагнули займатися наукою і викладанням. Зокрема, Софія Ковалевська
(1850—1891), уродженка Полтавської губернії, стала першою жінкою—викладачем математики в університеті, але, на жаль, практикувати вона змогла лише у Стокгольмі.
Пелагія Бартош-Литвин (1833—1904) була першою українкою, що з науковою метою зайнялася колекціонуванням вишиванок. Ганна Берло (1859—1942), вчителька, була автором кількох історичних творів .
Наталія Полонська-Василенко закінчила Фундуклеївську жіночу гімназію (1900 р) та Вищі жіночі курси у Києві (1911 р, а потім у 1912—1915 рр. працювала асистенткою кафедри історії Вищих жіночих курсів, з р. вела семінарські заняття з історії Росії в Університеті св. Володимира. У 1915 р. вона успішно склала магістерські іспити й отримала посаду приват- доцента університету. У р. вчена взяла участь у заснуванні Київського археологічного інституту, в якому впродовж кількох років читала курс археології Росії та України. Софія Федорівна Русова (дівоче прізвище — Ліндфорс) із золотою медаллю закінчила
Фундуклеївську жіночу гімназію і разом із сестрою Марією організувала перший дитячий садок у Києві. З 1909 р. працювала на Вищих жіночих курсах А. Жекуліної та у Фребелівському педагогічному інститутів Києві, разом із Г. Шерстюком заснувала й редагувала педагогічний журнал "Світло.
Мілена Рудницька, вчена, журналістка, політичний діяч, ідеолог жіночого руху, впродовж
1910—1917 рр. студіювала на філософському факультеті Львівського і Віденського університетів. У х роках викладала на Вищих педагогічних курсах у Львові. Серед викладачів Бестужевських вищих курсів гідне місце посідала харків’янка Олександра Яківна Єфименко, перша в Росії жінка, яка отримала звання honoris causa, відомий історик- дослідник, автор наукових праць про Г. Сковороду, почесний професор Харківського університету. Але доля далеко не всіх випускниць склалася в Україні вдало. Дехто з тих жінок, що навчалися в Києві, не змогли реалізувати себе у професійній діяльності і виїхали до Москви та
Санкт-Петербурга. Серед них слід згадати Варвару Адріянову-Перец, Софію Жеглову. Багато славетних українок (С. Русова, М. Рудницька) покинули батьківщину й перебували в еміграції в різних країнах світу. Деякі випускниці Жіночого медичного інституту практикували як лікарі. Однак для випускниць було введено навіть спеціальну назву посади — "жінка-лікар" і затверджено нагрудний знак з літерами "Ж.В." ("женщина-врач"). У 1898 р. постановою уряду жінкам-лікарям були присвоєні права державних службовців. Окрім державних навчальних закладів, зростала кількість приватних, які пропонували освітні послуги у сфері юриспруденції, медицини, культури, комерції, техніки та ін. Завдяки демократизації освіти та професійної зайнятості все більше жінок ішло в науку, культуру, мистецтво, медицину. Однак, незважаючи на високий рівень освіти, знайти належне місце в службовій ієрархії жінкам було дуже важко. Деяке полегшення настало після об’єднання жінок-вчителів у Педагогічне товариство Галичини і створення у 1881 р. власної української організації, Українського педагогічного товариства. Воно закликало жінок до єднання і було першою громадською організацією, яка обрала жінку до виконавчого комітету у 1897 р. Варвара Ліщинська виконувала обов'язки скарбничого. Українські вчителі організували також Спілку взаємодопомоги для галичанських і буковинських учителів чоловічої та жіночої статі (1905). Ця організація мала замету подолання дискримінації, поліпшення економічних позицій української педагогічної школи. Спілка видавала журнал, заснувала центри нагляду за школярами після занять (37,189-195). Проблемне питання, щодо рівних прав чоловіків і жінок, походить від змісту та закономірностей розвитку національної свідомості й формування моральної культури, які

18 вивчаються в роботах українських вчених І.Франка, М.Богачевської–Хом’як, В.Гошовської та інших. Утворах Б.Цимбалістого, В.Храмової та інших розкрито центральне місце жінки в структурі української родини та її визначальна роль у формуванні людських ідеалів і цінностей. Такими вченими, як Д.Руденко, С.Павличко, Ю.Андрухович, Ю.Винничук (34,38–41) будо піднято проблему міжособистісних стосунків між жінками та чоловіками, що формується на меншовартості перших. В їхніх роботах здійснено аналіз механізмів влади, на які здійснюють вплив традиційно сформовані гендерні стереотипи суспільної свідомості. Даними дослідниками зроблений значний внесок у розвиток теорії, що стосувалась жіночого питання, вивчення якої здійснювалось на основі історичних досліджень та сучасного гендерного дисбалансу в Україні. Та деякі вчені виступають проти того, щоб взагалі вивчати питання дискримінації жінок та сприймають такий підхід "принципово хибним. У своїх роботах, відомий український вчений І.Франко також досліджує жіноче питання. В своїй доповіді, у березні 1901 р, вмісті Перемишлі, він зазначив Поява цілого ряду українок на літературній ниві, під стягом української мови і нових демократичних і народолюбних ідей, була першим доказом, що національне почуття прокидається вже в самому ядрі українського народу, доходить до тих кругів, де воно звичайно доходить найпізніше і найтяжче. Відтепер можна було сподіватися кращого, швидшого росту нашого розвитку. Саме так, І.Франко писав про одну з найвідоміших активісток жіночого руху того часу в Україні, Н.Кобринську. В Галичині на перший план виступає Наталя Кобрицька, що визначає собі замету розворушити наше жіноцтво, працює не тільки на полі белетристики, але організує жіноче товариство, агітує за подання петицій з метою поширення жіночої освіти й жіночих прав, нав’язує відносини з жінками інших національностей, одним словом, намагається втягти наше жіноцтво в сферу ідей та інтересів передового європейського жіноцтва. На думку багатьох вчених, досить важливе значення, також, мають особливості життя української родини та місце і роль в ній жінки, зокрема жінки–матері. Важливим фактором в дослідженнях української ментальності, Б.Цимбалістим, є поглиблення наших уявлень про національні особливості українця. Ним здійснюється дослідження структури українського родинного життя як носія особливих традицій, способу сприйняття та усвідомлення світу, ставлення до зовнішніх і внутрішніх подразників. На основі своїх спостережень, Б.Цимбалістий зауважує, що українські жінки, за своєю природою, дуже активні, в порівнянні з іншими у громадському житті та іноді вражають своєю мужністю порівняно з чоловіками (Л.Українка, О.Теліга, О.Лятуринська). Саме тому, навіть, Іван Франко називав письменницю Лесю Українку єдиним чоловіком в нашій літературі. В деяких українських творах та українському фольклорі доволі часто замальовуються картини з життя української родини, в яких показано як жінка домінує над чоловіком, а іноді й побиває його за ледачість. Іноді, погляду минуле, в якому бажане часто видається за дійсне, доповнюється свого роду бульварним переконанням, які функціонують у вигляді різного роду анекдотів проте, що жінки, хоч не керують формально, а керують реально. Як приклад, згадується Одарка із Запорожця за Дунаєм, що зустрічає п’яного мужа. Глибока та щира любов дітей впродовж усього їхнього життя спрямована до української жінки–матері. Напевне тому, Україна, частіше за все, виступає під цим символом “Ненька–
Україна”, “Україна–мати”, що виражає сутність патріотизму як відданості між дітьми та матір’ю. А християнська релігія, яка є важливою складовою життя українського суспільства, включає в себе культ Богоматері. Як зазначає Б.Цимбалістий, всі ці приклади визначають матріархальний характер української родини, в який майже вся влада належить дружині або матері, яка при цьому повністю бере на себе функцію виховання дітей. А чоловік або батько, на думку вченого, іноді втручається лише для покарання дитини. Саме тому, владав українській родині ототожнюється в основному з матір’ю. Зроблений вище висновок відповідає загальновизнаній "кордоцентричності" української ментальності, втечі українця до "малого гурту, визначає індивідуалізм українських чоловіків та певну байдужість до інтересів держави.

19 Як зазначає Б.Цимбалістий, структура родини здійснює негативний вплив на відношення українця до влади. Так, як батько в родині дуже часто виконує роль, пов’язану з покаранням, а дитина, не маючи можливості протистояти силі, зовнішньо демонструє послух, але в душі бунтує. Стаючи дорослою особа повторює досвід своїх батьків і поводиться подібним чином. Влада для українця це завжди насильство, якому можна коритися лише через страх, а не з власної волі. Саме тому досить природним є "недовіра, небажання, ворожість до влади. Рівність чоловіків і жінок, що є невід’ємною складовою частиною українського менталітету, посилюється ще однією ознакою "матріархальної" структури української родини сини і навіть доньки рівні між собою при отриманні спадщини після смерті батька. Таким чином, аналізуючи історичні дані та дослідження вищезазначених вчених, можна зробити наступний висновок. В українському суспільстві жінка, а особливо жінка–мати, займає важливе місце в процесі формування національної свідомості, у відношенні українців до влади та до ідей рівності статей. В український родині жінка займає особливе місце та бере активну участь ужитті суспільства. Тане слід вважати, що жіноче начало цінується вище за чоловіче. Слід визнати, що досить довгий час діяльність українських жінок, які були патріотично налаштованими членами суспільства та приймали участь у розбудові української державності, замовчувалась офіційною радянською історіографією. Саме це стало причиною того, що найяскравіші постаті кращих українок того часу ідо сьогоднішнього дня залишаються маловідомими українському суспільству. Існує небагато історичних джерел, де жінки займають визначальну роль, частіше вони згадуються як дружин відомих чоловіків, або їх коханки. В своїх дослідженнях С.Павличко, з метою розвитку положень концепції жіночого питання, здійснила аналіз стану праві свобод жінок в Україні на початку ХХ ст., на основі документів та газетних матеріалів. В 1909 році визначаючи свої завдання, , журнал Українська хата обіцяв
“…по змозі йти назустріч потребам українського жіноцтва, що може бути позитивною культурною силою, а через своє безправ’я і несвідомість занедбаного і відкинутого в найтемніший куток життя. Варто також згадати про ставлення до жіночого питання збоку найвидатніших постатей української історії. В цьому контексті, слід згадати про своєрідний фемінізм Т.Шевченка. В його творчості, душу переповнювали такі почуття, як усамітнення, нудьга, любовна туга та саме вони стали головним мотивом, зображення жінок. Також, жінка стає не тільки втіленням шляхетності, ай образом болю та муки. Але навіть і така жінка, як наймичка, “покритка” одночасно може бути святою і залишатися предметом бажання митця. Слід згадати, що у творчості поета культ матері поєднується з обожнюванням ідеальної коханої. З цього питання, необхідно також згадати думку М.Костомарова. Він вважав, що жінка у великоруських піснях рідко підноситься до свого людського ідеалу рідко її краса здіймається над матерією рідко закохане почуття може в ній оцінити щось за межами тілесної форми рідко виказується доблесть та гідність жіночої душі. Південноросійська жінка, навпаки, у такій мірі є духовно прекрасною, що у самому своєму падінні виказує поетично свою чисту натуру та соромиться свого приниження. Крім цього, є думка проте, що в українському суспільстві не існувала і не існує проблема статевої дискримінації. З здійснюючи дослідження місця і ролі жінки в українському суспільстві, М.Гримич, намагається показати нейтральну позицію відносно статевої дискримінації та визначає своїм завданням лише надати історичного обґрунтування існуючим стереотипам. В дослідження мова йде лише про рівні права та обов’язки чоловіків і жінок перед законом та загальнолюдські цінності. В цьому контексті слід згадати факти особливо жорстоких покарань жінок, яких називали “покритками” та лояльність і виправдання спокусників чоловіків на козаку нема знаку, все це є свідченням подвійної моралі. “Позастатутними”, визнавали жінок, які не знайшли себе в шлюбі, вдів, солдаток, старих дів, повне відмежування сільських жінок від громадської діяльності роблять несподіваним висновок дослідниці, проте, що взагалі, для

20 українок був важливим чинник особистої свободи та демократизму, яку власній сім’ї такі поза нею. Дуже цікаву думку, щодо українського жіноцтва, висловлює сучасний український письменник Ю.Андрухович, наші чоловіки виявилися взагалі негідними такого багатства. Що робили кращі з них, аби втримати цих жінок і вберегти їх Утікали в поля, за пороги, в козацтво, в безшлюб'я, в ченці. Для чого Аби досхочу попиячити, порибалити, побути в чоловічому товаристві. Тимчасом жінок… залишали любити всіляким тюхтіям, гречкосіям, заїжджим ловеласам та мандрівним штукарям. На його думку, найпоширенішим способом забути та залишити жінку, є алкоголь У нас триває велике статеве непорозуміння. Наші дівчата і далі недолюблені нами. Будь–які вияви повноти буття, цього вічного солодко–гіркого свята з його дарами і дірами для нас замінило застілля – це карнавал, де надто багато п’ють, їдять і глитають. Але все ж таки, жінки відіграють досить помітну роль в історії України. Достатньо згадати таких видатних жінок, як київська княгиня Ольга, дочки Ярослава, які зайняли престоли у Франції, Норвегії та Угорщині, його онуку Анну, яка була засновницею у 1086 р. найпершої в Європі школи для жінок. Крім цього варто згадати дружину і спільницю Богдана Хмельницького
- Ганну Золотаренко, Лисавету Гулевичівну–Лозку, що була однією з засновників братської школи на Подолі, яка сьогодні відома нам як Києво–Могилянська академія, що в свій час була першим та протягом тривалого часу єдиним вищим навчальним закладом у Східній Європі. Неможливо також не згадати відому дослідницю східних езотеричних вчень, засновницю Всесвітнього Теософічного товариства, вчену і письменницю Олену Блавацьку, вшановуючи яку ЮНЕСКО проголосило 1991 р. роком її пам’яті.
Протягом тривалого часу, видатні українські жінки разом з чоловіками приймали участь у державній, політичній, дипломатичній та культурній діяльності суспільства. Така спільна діяльність створила міцний фундамент тих традицій, що були примножені у наступні епохи державного будівництва, зокрема у добу козаччини. Відомі навіть факти, коли українські жінки виявляли себе і як хоробрі та мужні захисниці своєї країни. Прикладами є волинська княгиня С.Ружинська, яка очолювала військовий загін чисельністю 600 чол. та сестра полковника І.Донця, що приймала участь у бойових діях проти польсько–шляхетських військ. Досить часто саме жінки надавали допомогу воїнам у бою. В період існування держави Київська Русь, жінки брали безпосередню участь у процесі державотворення, розуміли тогочасні проблем України та були надійними помічниками чоловіків у боротьбі за соціальне і національне визволення свого народу. Однією з активних діячів державного відродження в Україні була Софія Русова, яка була автором таких слів Жіноче питання одне з найскладніших, які ставить перед нами наше культурне життя, яке може розвиватися правдивими шляхами в залежності від багатьох економічних, етичних і культурних умов громадського життя. Воно вимагає зростання почуття правди й волів людях, воно не вкладається ні в які законодавчі постанови, бо воно цілком залежить від моральних відносин людей між собою, від розвитку пошани людини до людини, від самоутримування своєї розбещеності заради гуманного почуття до жінки. Софія Русова приймала безпосередню участь у відродженні України. Будучи членом Центральної ради, вона здійснювала керівництво департаментом дошкільної та позашкільної освіти при міністерстві освіти УНР. Крім цього, вона була однією із засновниць української національної школи, видавництва Українська школа та організувала І та ІІ з’їзд українського товариства Просвіта, метою якого було створення національної системи освіти. Які у всьому світів Україні, протягом останнього десятиліття, розпочалась активна діяльність великої кількості жіночих організації, метою яких було розв’язання проблем забезпечення рівних праві можливостей для представників обох статей в усіх сферах життєдіяльності та вирішення питання статусу жінок в суспільстві. В нашій країні створено та діє майже 30 всеукраїнських та міжнародних організацій. Крім цього, відбувається зростання кількості спонтанних жіночих об’єднань і разом з цим громадської активності. Як зазначає, С.Павличко, один з найсильніших міфів, що існує в українській свідомості, це культ матері. Він створюється в культурі, в основному, чоловіками, для того, щоб усунути

21 конкурентів-жінок з традиційно чоловічих сфер діяльності. Маючи материнські обов’язки, жінка доволі рідко може виступити конкурентом на виборах у парламент, чи в отриманні високої посади на приватній фірмі або в захисті докторської дисертації. Українські чоловіки готові оспівувати і оспівують, прославляти і прославляють жінок–матерів, а на політичному рівні приймати постанови про обмеження суспільної діяльності жінок.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал