Мистецтво інтерпретації



Скачати 485.19 Kb.
Pdf просмотр
Сторінка1/5
Дата конвертації05.02.2017
Розмір485.19 Kb.
  1   2   3   4   5

МИСТЕЦТВО ІНТЕРПРЕТАЦІЇ
Модерністська естетична революція спричинила в українській культурі рішучу й незрідка болісну переакцентацію вартостей, зміну засадничих уявлень про саму сутність красного письменства і його стосунок до соціуму. На рубежі століть усе більше йшлося про пріоритет форми й утвердження самодостатності мистецтва. Цей програмовий естетизм означав насамперед незгоду з позитивістськими уявленнями про підпорядковану, вторинну роль літератури, яка мала слугувати швидше матеріалом, емпірикою для наукового осягнення відбитої уній історії людини чи людства. Коли художній твір так чи так наслідує дійсність, то завдання критики вбачалося втому, аби дошукатися відповідностей між правдою життєвою і правдою художньою, верифікувати мистецький витвір — реальністю.
Найавторитетнішим прихильником культурно-історичної школи, послідовником Іполита Тена й Ґеорга Брандеса був у нас Іван Франко, і саме за його працями можна, здається, найпевніше простежити драматичний сюжет непростого зречення старих авторитетів та визнання модерних інтерпретаційних підходів. Франків шлях від переважно суто позитивістського, соціологічного аналізу, від утвердження принципів новішого реалізму літературного до пошуку естетико-психологічних чинників мистецтва (метафорично кажучи, від літератури на службі народу до секретів поетичної творчості) був, власне, початком того модернізаційного процесу, що й став визначальним в історії вітчизняного письменства минулого століття. Проголосивши у полемічній статті Література, її завдання і найважніші ціхи»
(1878) гасло наукового реалізму, письменник солідаризувався з найновішими натоді засадами натуралізму і вважав за можливе безапеляційно твердити, що закони естетики — це старе сміття, котре супокійно догниває на смітнику історії і котре перегризають тільки деякі платні осли-літерати»; натомість у нас єдиний кодекс естетичний — життя. Микола Євшан вбачав у цих надто сміливих гаслах впливи не лише Еміля Золя, алей доктрини російських реалістів школи Писарева»
2
. Однак уже в дев’яності, перейшовши складну життєву і творчу кризу, Іван Франко виявляє непорів- нянно толерантніше ставлення до необачно викинених на смітник історії естетичних вартостей. І в статті 1898 року Із секретів поетичної творчості він рішуче розмежовується з реальною критикою Добролюбова і його
1
Франко І. Зібр. творів У 50 т. — Т. 26. — К Наукова думка, 1980. — С. 13 (тут
і далі у передм. — прим. її авт.).
2
Євшан М. Іван Франко. (Нарис його літературної діяльності) // Євшан М.
Критика. Літературознавство. Естетика. — К Основи, 1998. — С. 140.
Віра Агеєва

6

Віра Агеєва
школи» якраз через їхнє цілковите знехтування штуки, затирання різниці між газетним фактом і художнім його представленням. Автора перш за все цікавлять психологічні механізми сприймання художнього образу, сама природа мистецької творчості. Спираючись на авторитетні психологічні дослідження, зокрема на праці Вільгельма Вундта, Франко аналізує роль зорових, слухових, дотикових образів, особливості передачі кольору, руху, різноманітних просторово-часових зв’язків у витворенні настроєвого поетичного малюнка, у суґестуванні різних психічних станів, переживань, вражень. Наголошується і роль підсвідомості у творчому процесі, аналогії між структурою сновидіння і художньою образністю тощо. Саме звернення до психологічного аналізу уможливлює цілковито самобутню витончену інтерпретацію лірики Шевченка, її формального новаторства. Наголошувала Франкове новаторство й Тамара Гундорова:
Задовго до психоаналізи Фройда, яка визначила основні форми образотво- рення через закони зміщення і концентрації, і Романа Якобсона з його теорією метонімії і метафори — центральних структурних механізмів художнього зображення Франко у своєму трактаті підійшов до формулювання основних способів образотворення, які спираються на психічні закони асоціації ідей. Окрім цього, він підкреслив важливість сфери несвідомого і його еруптивної здатності, а також ролю репродукування й асоціювання ідей в процесі художньої творчості
4
Маємо всі підстави говорити про вплив цієї студії на розвиток психологічної та психоаналітичної критики х рр., представленої насамперед працями Степана Балея, Валер’яна Підмогильного, Григорія Майфета з їхньою пильною увагою до самого процесу письма як акту автопсихоана- лізу, до зумовленості художнього тексту авторським психічним досвідом, переживаннями й травмами.
Якраз новий, інтроспективний, характер психологічного аналізу І. Франко вважає підставою для вирізнення молодої мистецької генерації й протиставлення її попередникам — епікам. Новаторство форми, поетичної техніки він оцінює не саме по собі, як це здебільшого робитимуть пізніше формалісти, а у зв’язку зі спеціальною душевною організацією»:
Коли старші письменники завсіди клали собі метою описати, змалювати такі чи інші громадські чи економічні порядки, ілюструючи їх такими чи іншими типами, або змалювати такий а такий характер, як він розвивається серед такого чи іншого окруження, нові письменники кладуть собі іншу задачу. Для них головна річ — людська душа, її стан, її рухи в таких чи інших обставинах, усі ті
3
Франко І. Із секретів поетичної творчості. — // Франко І. Зібр. творів У 50 т. — Т. 31. — К Наукова думка, 1981. — С. 52.
4
Гундорова Т. Франко — не Каменяр. — Мельборн: університет ім. Монаша,1996. — С. 109.

Мистецтво інтерпретації
7

світла й тіні, які вона кидає на ціле своє окруження залежно від того, чи вона весела, чи сумна. Коли старші письменники виходять від малювання зверхнього світу — природи, економічних та громадських обставині тільки при помочі їх силкуються зробити зрозумілими даних людей, їх діла, слова й думки, то новіші йдуть зовсім противною дорогою вони, так сказати, відразу засідають у душі своїх героїв інею, мов магічною лампою, освічують усе окруження. […] Се найвищий тріумф поетичної техніки, а властиво, ні, се вжене техніка, а спеціальна душевна організація тих авторів, виплід високої культури людської душі
5
Коли Сергій Єфремов звинуватив молоде покоління у споневаженні національних святощів і занедбанні народолюбних ідеалів, Франко виступає на сторінках редагованого ним «Літературно-наукового вісника з критикою вузькості й догматизму єфремовських поглядів (з усією одвертістю, зокрема, явлених у скандально відомій поверховій і зверхньо-брутальній статті В поисках новой красоты»), солідаризуючись із новою школою.
«ЛНВ» публікує статті, які знайомили читачів із найсучаснішими літературознавчими напрямами й підходами. Як зауважив згодом Олександр До- рошкевич, попри амбівалентне ставлення Франка до модерну й декадансу, все ж модерністи звили собі тепле кубелечко на сторінках того самого
“Літературно-наукового вісника, особливо в роках 1900–1903, що в його редагуванні найближчу участь брав сам Франко. Однак погодитися з тим, що, як твердив, скажімо, той же Степан Балей, безпечна й вигідна пристань позитивістичних кличів та природничо-матеріалістичних фраз уже далеко поза нами, Іван Франко так ніколи й не зміг. Навіть і в статті Із секретів поетичної творчості не забуває згадати зіпсований смак гнилих, дармоїдських, декадентних та маючих і впливових верстві застерегти читачів від пустої, хоч і блискучої по формі творчості деяких модерних письменників, як-от того ж нікчемного чоловіка Верлена, що між його віршами більшина — сміття, а тільки дещо має на собі печать генія. Індивідуалістській естетські гасла львівської Молодої музи тим більш викликали рішучий осуд метра, і в цьому конфлікті з молодшою генерацією Франкова болісна й драматична роздвоєність виявилася з усією очевидністю. Є щось трагічне у його самоідентифікації з мужиком і відхрещуванні від модерністів/«декадентів» — притому, що автор «Зів’ялого листя передав дух свого переломного часу, fin de siècle-івського розчарування й безнадії, породжених переживанням рубежу, кінця, розриву, — повніше, глибше
5
Франко І. Старе й нове в сучасній українській літературі // Франко І. Зібр. творів У 50 т. — К Наукова думка, 1982. — Т. 35. — С. 108.
6
Дорошкевич О. Доісторії модернізму на Україні // Життя й революція. — 1925. —
№ 10. — С. 70.
7
Балей С. Новий ідеалізм Айкена // ЛНВ. — 1911. — Т. 56, кн. 11. — С. 253.
8
Франко І. Із секретів поетичної творчості // Франко І. Зібр. творів У 50 т. — Т. 31. — С. 49.

8

Віра Агеєва
й особистісніше, — а відтак переконливіше — аніж самі поети Молодої музи. Як завважив згодом не без іронії близький до молодомузівців Михайло Рудницький, вони мали проти себе Франка, який сам-один давав кількісно та якісно більше, ніж ціла Молода муза разом»
9
Конфлікт, явлений у стосунках Івана Франка з поетами-молодомузівцями, був частиною глобальнішого міжгенераційного розриву, ознакою потужного й глибокого антипозитивістського зламу, який при початку ХХ століття відбувався в українській культурі. Поняття народі нація вжене були синонімічними, і національне письменство не мусило бути літературою для народного домашнього вжитку. Теоретики х рр. уже мали сміливість одверто декларувати зміну концепції адресата писати не для упосліджених менших братів, які, знаємо, плакали, коли той самий Пантелеймон Куліш читав їм Квітчину Марусю, а для інтелігентного, естетично розвиненого читача. Мистецьке покоління чи не вперше так ясно усвідомило свої програмові незгоди з літературними батьками і так рішуче їм себе протиставило. Необхідність розмежування, вияснення позицій сприяє появі заяв, маніфестів, виразнішому структуруванню стильових групі течій. Утім, модерністський дискурс х ще здебільш украй непослідовний усі заклики творити нову літературу обережній половинчасті, усвідомлення необхідності зміни хоча б тематичних пріоритетів і концепції адресата (урбанізм, розкриття складної психології людини fin de siècle, зречення пріснопам’ятного каганцювання…) дуже поверхове, а про розмежування мистецьких поколінь ще майже не йдеться. Так, видаючи 1900 року альманах, адресований інтелігенції, Михайло Коцюбинський називає його Хвиля за хвилею, наголошуючи спадкоємність поколінь, які йдуть сліду слід попередникам. Як далеко — всього за кілька років — виявиться в осмисленні ситуації Микола Євшан!) Історія підготовки наступного альманаху, З потоку життя, особливо виразно демонструє подвійність стандартів. Коцюбинський має сміливість нарікати нате, що вітчизняна література живилась переважно селом, сільським побутом, етноґрафією. Селянин, обставини його життя, його нескладна здебільшого психологія (! — В. А.) — ото майже й все, над чим працювала фантазія, з чим оперував досі талант українського письменника
10
Інтелігентний читач, на якого хочуть орієнтуватися упорядники,
має право сподіватися йод рідної літератури ширшого поля обсервації, вірного малюнка різних сторін життя усіх, а не одної якої верстви суспільності, бажав би зустрітись в творах красного письменства нашого з обробкою тем філософічних, соціальних, психологічних, історичних і ін.
9
Рудницький М. Що таке Молода муза // Рудницький М. Від Мирного до Хвильового. Між ідеєю і формою. — Дрогобич Відродження, 2009. — С. 497.
10
Коцюбинський М. Твори У 6 т. — К В-во Академії наук УРСР, 1961. — С. 338.

Мистецтво інтерпретації
9

але водночас не обходиться й без реверансів про повагу до студій життя простонародного. Причому це пише прозаїк, котрий у власній своїй творчості вже зважився на досить рішучий розрив з реалістично-побутовою традицією, визволився з-під потужного впливу стильової манери І. Нечуя-
Левицького й здобув заслужене визнання. Адже ще 1901 року була написана неприховано антинародницька Лялечка, а 1902 — Цвіт яблуні. Тимчасом у зверненні всіляко розпрацьовується топос скромності:
…відносячись з повною повагою до студій життя простонародного і навіть думаючи, що література наша далеко не вичерпала для своїх цілей того життя, нижчепідписані (М. Коцюбинський та М. Чернявський — В. А.), однак, беруть на себе сміливість скромним почином задовольнити, з одного боку, потреби сучасного інтелігентного читача, аз другого — викликати серед українських письменників більший інтерес до намічених вище тема до участі в альманасі запрошено як модерністів Стефаника й Коби- лянську, такі Панаса Мирного та Нечуя-Левицького.
У порівнянні з цими текстами маніфест Миколи Вороного про видання альманаху Знад хмарі з долин виглядає програмовішим і послідовнішим, хоча прагнення зрівноважити полюси все ж відчувається наскрізно. Вороний наголошує необхідність естетичного, формального новаторства:
Усуваючи набік різні заспівані тенденції та вимушені моралі, щоразу раз зводили наших молодих письменників на стежку шаблону і вузької обмеженості, а також уникаючи творів грубо-натуралістичних, брутальних, натомість бажалося б творів хоч з маленькою ціхою оригінальності, з незалежною свобідною ідеєю, з сучасним змістом бажалося б творів, де було б хоч трошки філософії, де хоч би клаптик яснів того далекого блакитного неба, що від віків манить нас своєю неосяжною красою, своєю незглубною таємничістю…
На естетичний бік творів має бути звернена найбільша увага
13
Сама проблема боротьби генерацій як рушія культурного, художнього процесу стала предметом теоретичної рефлексії для одного з провідних критиків-модерністів Миколи Євшана. Діяльність М. Євшана та М. Сріб- лянського насамперед і визначила роль київського журналу Українська хата як найцікавішого і найпослідовнішого органу бунтарів-модерністів. Свою опозиційність редактори та автори усвідомлювали й не приховували. Засвідченням сучасниці Українська хата на той час була найпоступовішою, революційною трибуною молодих, трибуною їх протесту, бунту проти всякої заскорузлості,
11
Там само Там само. — С. 339.
13
Літературно-науковий вісник. — 1901. — Т. ХVІ. — С. 14.

10

Віра Агеєва
безпринципності, політичного угодовства гуртувала біля себе безкомпромісовий політично-літературний актив, тоді коли «Літературно-науковий вісник і Рада стояли на позиціях «примиренчих», монополізуючи собі право авторитету. Тож
«хатяни» й не пхалися туди навпаки, бойкотували цей табір, символізований Радою та «Л.-н. вісником»
14
Критику Української хати охоче визначають як естетичну. Нару- бежі століть криза релігійної свідомості й пов’язаних з нею моральних цінностей породжує численні спроби утвердження якоїсь іншої моралі й віри, вибудовування ціннісних ієрархій, які б ґрунтувалися на нових засадах. Відмовляючись ставити мистецтво на службу тим чи іншим скороминущим суспільним потребам, Микола Євшан в епоху «упадку творчості й «обни- ження артизму та забуття вищих духовних потреб має сміливість піднести гасло модерного естетизму:
І отсей блиск світла серед темноти, цей настрій, який обхоплює душу людську при першому зіткненні з твором мистецтва, це внутрішнє богослужіння — innere
Gottesdienst, як казали німецькі романтики, — є тим, що можна б назвати релігійною стороною мистецтва. Тут воно впливає само собою, своїм зближенням тільки, своїм подихом
15
Покликаючись на Ніцше, він твердить, що завдання мистецтва — будити в кожному з нас «стремління до витворення в собі святого, мудреця і артиста, вирівнювати ті прірви поміж життям та думкою, які потворилися в нові часи, задовольнити «метафізичну потребу сучасного розбитого, зневіреного в свої сили чоловіка, виповнити його тугу за Богом, який би став його силою та гармонією»
17
Якраз схожі мотиви і настрої привертають
Євшанову увагу в творчості тих його сучасників, котрих він найбільше цінує. Скажімо, саме Євшан був одним з небагатьох інтерпретаторів, хто зміг належно прочитати так неприхильно сприйняту рецензентами Блакитну троянду Лесі Українки. У цій дебютній драмі він бачить відбиття трагізму натхненних Божим духом одиниць, коли
ідеал їх, за котрим вони слідують, стає поміж ними і життям, убиває їх. Завелика прірва, щоб можна її перескочити, не упавши в неї. І поле буде так довго застелюватися скошеними квітками, докине виростуть нові люди, докине сотворить ґрунту для того ідеалу […] З усієї творчості Лесі Українки лунає неначе один могутній голос, одно запитання чому не можна нам віджити наново
14
Журба Г. Від Української хати до «Музагету». — Слово Зб. українських письменників у екзилі. — Нью-Йорк, 1962. — С. 437.
15
Євшан М. Проблеми творчості // Євшан М. Критика. Літературознавство. Естетика. — С. 15.
16
Там само. — С. 16.
17
Там само. — С. 17.

Мистецтво інтерпретації
11

тим життям, яким колись жили високі душі […] Чи ніколи ідеал релігії краси не воплотиться вжиття, не стане дійсною життєвою силою?
18
Так само героїнь Ольги Кобилянської Євшан вважає ідеальними типами, які не можуть дати собі ради з грубою дійсністю:
Красотою своїх душ вони злоби дня побороти не можуть — поміж ними і життям стає прірва
19
Мистецтво — це вільна гра, породжена поривом до прекрасного, ціль сама в собі, а відтак художник має керуватися лише творчим інстинктом і не зважати ні на які суспільні спонуки. І кінець кінцем, — посягає вже
Євшан на святая святих народницької ідеології, — мусимо прийняти до відома факт, що в сфері творчості, мистецтва тепер час тільки одиниць. М.
Сріблянський ще рішучіше прокламує:
Наша література взялась творити сильну людину. Це нас і тішить. В життєвій грі ми мусимо зробити ставку над у ж и х. І коли ми виграємо — виграє і Україна… Сила ж розвивається тільки з свідомості, а не з фікції рівності, братерства, свободи, атому наш девіз що можна розбить, те й треба розбивати що витримає ударте годяще що розлетиться в скалки — те сміття в усякому разі бий направо і наліво, од цього шкоди не буде і не може бути. Так сказав один творець… Бідні духом і кров’ю мислителі зараз скажуть яке занехаяння народу, яке презирство до нього і т. п. Хай кажуть, бо вони нерозумі ют ь ось чого що в розвитку сильних українців кріпшатиме український народу масі, що індивідуалізм не є презирство до маси, а лише небажання бути аморфною масою, що презирство до юрби не є синонімом презирства долю д с ь кості, що юрба — це є психологічний тип, категорія мислення, об’єднуюча аморфну, інертну масу, що тільки веґетує. Презирство до юрби це є презирство до нівеляційних тенденцій, до міщанської тупості і жорстокості, до утертості і шаблону, до невиразності. Це є презирство до сірих мишей, які пнуться диктувати закони громадянського співжиття і свою інтелектуальну одноманітність називати творчістю
22
Послідовно заперечено й реалізм, настанову на відтворення правди дійсності. За Євшаном, роль сумлінного спостерігача і фактографа для письменника завузька й майже що принизлива Євшан М. Леся Українка // Євшан М. Критика. Літературознавство. Естетика. — С. 158.
19
Євшан М. Ольга Кобилянська // Євшан М. Критика. Літературознавство. Естетика. — С. 204.
20
Євшан М. Суспільний і артистичний елементу творчості // Євшан М. Критика. Літературознавство. Естетика. — С. 21.
21
Там само. — С. 22.
22
Сріблянський М. Боротьба за індивідуальність (З літературного життя р. 1911 на Україні) // Українська хата. — 1912. — № 3–4. — С. 184.

12

Віра Агеєва
Творець не може стояти тільки на становищі обсерватора життя. Саме реалістичне його зображення, сама репродукція — отже, те становище, на якому стоїть і досі, замалими винятками, українська література, єсть тільки першим ступенем, першим моментом в творчості, єсть тільки пасивним відношенням до життя!
23
Це вже непряма полеміка не лише з Нечуєм-Левицьким і його концепцією літератури для домашнього вжитку, ай з Франком, принаймні з Франком як теоретиком і літературним критиком.
Потреба розмежування з українофільством стає натоді життєво важливою кожен з чільних представників раннього вітчизняного модернізму відбував, сказати б, власну безкомпромісну світоглядну війну з літературними батьками й матерями. До прикладу, численні свідчення складних порахун- ків з українофільством і народництвом знаходимо і в листах, і — вочевидь стриманіше — у статтях Лесі Українки. Про І. Нечуя-Левицького вона висловлювалася дуже гостро у різні роки із різних приводів. 1891 року в листі до М. Драгоманова темпераментно застерігає:
Бога ради, не судіть нас по романах Нечуя, бо прийдеться засудить нас навіки безневинно. Принаймні я не знаю ні одної розумної людини в Нечуєвих романах, якби вірити йому, то вся Україна здалась би дурною. У настільки сміються з того Чорного моря, а прочитавши його, можна тільки подумати, чи не час би вже Нечуєві залишити писати романи, бо вже як такі романи писати, то краще пір’я дерти. А пожалься, Боже, того пера й чорнила Мені тільки жаль, що наша бідна українська література отак поневіряється через різних Нечуїв,
Кониських, Чайченків і т. п. корифеїв, ато, про мене, хоч би їхніми творами греблі гачено
24
Значно пізніше не менш нищівну характеристику висловлено у листі до Ольги Кобилянської:
Вертаю до літератури… і не знаючи до речі тут згадувати про декадентську повість Левицького, бо то, властиве, не література. Дивно, як-то тепер дехто думає, що тільки треба написати «по-декадентському», то вже се дає право які хочеш дурниці писати. Ліпше б дав собі спокій Левицький з новими напрямами чи там з сатирами на них, бо то зовсім не його діло
25
Статтю Сергія Єфремова В поисках новой красоты» Леся Українка сприйняла як виклик усьому новому літературному прямуванню і, хоча її особисто критик не зачепив, написала відповідь саме в оборону модернізму,
23
Євшан М. Проблеми творчості // Євшан М. Критика. Літературознавство. Естетика. — С. 17.
24
Українка Леся. Зібр. творів У ХІІ т. — К Наукова думка, 1979. — Т. Х. — С. 113.
25
Там само. — Т. ХІ. — С. 200.

Мистецтво інтерпретації
13

наголосивши цю мотивацію у листах до кількох своїх адресатів. Ользі Ко- билянській писала:
Хтось дає одсіч Єфремову за когось, іще за когось, і за прапор модернізму так, як хтось розуміє модернізм)
26
Вона навіть планувала ширшу статтю, в якій можна було б розглянути теоретичні засади модернізму, щоб дати добру одсіч — не тільки Єф- ремову, а всім взагалі антимодерністам, духа не разумеющим”»
27
«В літературних поглядах на нові напрями хтось різко, діаметрально розходиться з Єфремовим і його однодумцями, — наголошувала вона гостроту й вагомість конфлікту. У статті «Малорусские писатели на Буковине» говорить про зумовленість зміни естетичних і стильових течій внутрішніми закономірностями самого мистецького процесу:
Протест особистості проти середовища й пориви ins Blau, що неуникно його супроводжують, є необхідним моментом в історії літератури кожного народу цей момент, очевидно, лише тепер настав для малоросійської літератури […] можна думати, — оскільки для цього є підстави, — що такий настрійне пройде безплідно і для малоросійської літератури
29
Полеміка Івана Франка з Миколою Вороним у такому контексті виглядає толерантнішою, — проте ж ідеться не про приватне листування, а про публічний обмін думками. Настанова на нове мистецтво безтенденційної прикмети, // без соціального змагання, прагнення розмежувати обов’язки митця і громадянина (а як поет без перепони // я стежу творчості закони) викликають сувору Франкову осторогу:
Ні, друже мій, не та година!
Сучасна пісня — не перина,
Не госпітальнеє лежання.
Прикладів подібних особистісних конфліктів, протистоянь і незгод можна було б відшукати більше, — йдеться-бо про сутнісну рису тогочасних літературних взаємин.
Розмежування з українофільством бачилося першочерговим завданням на шляху модернізації національної культури. Про це не стомлюються нагадувати теоретики Української хати. Так, М. Сріблянський висловлюється з усією одвертістю:
Перед нами яскраво стоїть глибока проблема культури чи йти старим шляхом українофільщини, чи залишити традиції хуторського світогляду і варварства
26
Там само. — Т. ХІІ. — С. 28.
27
Там само. — Т. ХІІ. — С. 39.
28
Там само. — Т. ХІІ. — С. 48.
29
Там само. — Т. VІІІ. — С. 70–71.



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал