Міністерство внутрішніх справ України Національна академія внутрішніх справ України




Сторінка7/36
Дата конвертації13.03.2017
Розмір5.01 Kb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   36
Місце вчинення злочину - це певна територія або інше місце, де

62
відбувається суспільно небезпечне діяння і настають його суспільно небезпечні наслідки.
Час вчинення злочину - це певний проміжок часу, протягом якого відбувається суспільно небезпечне діяння і настають суспільно небезпечні наслідки.
Обстановка вчинення злочину - це конкретні об’єктивно-предметні умови, в яких вчиняється злочин.
Спосіб вчинення злочину - це певний метод, порядок і послідовність рухів, що застосовуються особою для вчинення злочину.
Засоби вчинення злочину - це предмети матеріального світу, що сприяють (полегшують) вчиненню особою злочину.
Знаряддями вчинення злочину називаються ті предмети, речі, за допомоги яких безпосередньо було вчинено злочин.

28. Суспільно небезпечні наслідки та їх види.
Злочинні наслідки - це небезпечні пошкодження в суспільних відносинах.
В. Кудрявцев зазначає, що суспільно небезпечні наслідки - це передбачена кримінально-правовою нормою матеріальна чи нематеріальна шкода, заподіяна злочинною дією чи бездіяльністю об’єкту посягання.
А. Міхлін вказує, що це шкода заподіяна злочинною діяльністю людини суспільним відносинам, що охороняються кримінальним законом.
Вчинювана злочином шкода за М. Ковальовим може бути класифікована на два види: 1) матеріальні наслідки: фізичні - вбивство, тілесні ушкодження, проведення аборту; майнові - зменшення майна, заподіяння майнових збитків; екологічні; 2) нематеріальні наслідки:
ідеологічні; політичні; моральні.
М. Бажанов виділяє такі види злочинних наслідків: а) матеріальні (матеріальні збитки, фізична шкода) та нематеріальні наслідки (моральна шкода); б) іноді законодавець в законі зазначає можливі реальні наслідки.
Є. Фесенко вказує на такі види злочинних наслідків:
1) наслідки у вигляді фізичної шкоди (смерть, ушкодження здоров'я - див. статті 115-119, 121-125); 2) у вигляді майнової шкоди (статті 185-
190); 3) порушення нормальної роботи транспорту або зв'язку (статті 277,
360, 283); 4) у вигляді іншої шкоди - дезорганізації нормальної діяльності

63
установ (ч. 2 ст.357).
М. Коржанський вважає, що є такі види суспільно небезпечної
шкоди: 1) фізична - вбивство, тілесні ушкодження, проведення аборту; 2) майнова - зменшення майна, заподіяння майнових збитків; 3) моральна - приниження гідності, честі, глум над могилою, над державним прапором, приниження авторитету представника влади і т. ін.; 4) політична - підривом державної самостійності, незалежності, економічної та політичної системи тощо.
Крім видів суспільно небезпечних наслідків В. Мальцев виділяє такі
форми наслідків ( в залежності від механізму спричинення шкоди об’єкту): 1) пов’язані з прямим посяганням на соціальну можливість
(державна зрада); пов’язані з посяганням на соціальну можливість через вплив на предмет злочину (крадіжка); пов’язані з посяганням на соціальну можливість через вплив на суб’єкта суспільних відносин
(посягання на працівника правоохоронного органу, суддю).
Характерна особливість злочинних наслідків в тому, що вони майже не зустрічаються в чистому вигляді - фізична шкода часто поєднується з майновою шкодою (наприклад, при розбійному нападі), а майнова шкода
- з моральною (наприклад, при зґвалтуванні).
Тобто наслідком діяння є передбачене кримінально-правовою нормою матеріальна або нематеріальна шкода, яка заподіюється злочином суспільним відносинам. Ця ознака має практичне значення у матеріальних складах злочинів, до яких належать склади злочинів, об‘єктивна сторона яких включає наслідки як обов‘язкову ознаку. Такі злочини вважаються закінченими з моменту настання наслідку
(вбивство, розкрадання майна). Формальний склад злочину не передбачає наслідків, як обов‘язкову ознаку, злочин вважається закінченим з моменту вчинення діяння, а наслідок на кваліфікацію не впливає
(одержання хабара).
В деяких складах наслідок
є альтернативною ознакою (посягання на життя судді тощо може буди у формі замаху на вбивство або у формі вбивства).
Форми зазначення у статтях КК наслідків як обов‘язкової ознаки складу злочину різноманітні. У ряді випадків вони безпосередньо вказані в законі (ст.185, 115 КК), а іноді випливають зі змісту закону. В останньому випадку висновок про обов‘язковість наслідків для того чи
іншого складу злочину робиться в результаті тлумачення закону.
Зустрічаються диспозиції статей, які описують і діяння, і наслідок одним терміном (напр.: ст.194 знищення або пошкодження майна, тобто приведення майна у непридатність діяння, факт знищення або

64
пошкодження - наслідок).
Наслідки, як ознака об‘єктивної сторони складу злочину, можуть бути або підраховані, або певним чином визначені. Наприклад, майнова шкода визначається вартісними критеріями, шкода здоров‘ю може встановлюватись за допомогою судово-медичних критеріїв визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, порушення нормальної роботи транспорту - у зриві графіку руху поїздів тощо. Наслідки входять в предмет доказування по кримінальній справі, що стає можливим за умови конкретності цієї ознаки. Якщо наслідки злочину при розслідуванні не були встановлені або були визначені помилково, це є підставою для направлення судом кримінальної справи на додаткове розслідування або винесення виправдального вироку.
29. Причинний зв‘язок та його кримінально-правове значення.
Причинним зв'язком в кримінальному праві називається такий зв'язок між суспільними явищами, при якому одне явище (суспільно небезпечне діяння) закономірно, з внутрішньою необхідністю утворює
інше явище - злочинні наслідки.
При цьому перше з них є причиною, а друге – наслідком. У кримінальному праві за загальним правилом, кримінальна відповідальність настає за причиново зумовлені злочинні наслідки, тобто за злочинне завдання суспільно небезпечної шкоди. Водночас у деяких випадках кримінальна відповідальність настає не за злочинно заподіяну шкоду, а за злочинну зумовленість її, тобто за таку бездіяльність, яка була не причиною, а лише умовою настання суспільно небезпечної шкоди. Наприклад, лікар не надав допомоги хворому, внаслідок чого сталися тяжкі наслідки (ст.139 КК), або невиконання або неналежне виконання особою, якій доручено зберігання чи охорона чужого майна, своїх обов'язків, якщо це спричинило тяжкі наслідки для власника майна
(ст.197 КК).
В законі вказані наслідки заподіяні лікарем чи охоронцем. Їх бездіяльність лише обумовила настання таких наслідків, тобто була умовою, яка сприяла перетворенню можливості в дійсність.
Тому поруч з причинами настання злочинних наслідків необхідно відрізняти і умови, які не були причиною цих наслідків, але сприяли їх настанню.
Умови - це такі явища, які самі не здатні, не спроможні породити певні наслідки, але які сприяють їх настанню. Умови грають важливу

65
роль у розвитку причинного зв'язку - вони можуть значно полегшувати дію причини або перешкоджати їй.
Кримінальна відповідальність за злочинну обумовленість настає лише в тих випадках, коли однією із умов настання злочинних наслідків була бездіяльність відповідальної особи. В цих випадках кримінальна відповідальність настає не за заподіяння шкоди, а за невідвернення її, за незапобігання шкоди, яка була заподіяна іншими особами чи іншими джерелами (стихійне лихо, дії тварин, фізіологічні процеси і т. ін.).
Якщо ж однією з умов настання злочинних наслідків були конкретні дії іншої особи, то дії особи не можуть бути визнані причиною певних наслідків і ця особа не може бути за них відповідальною. Наприклад, В. - майстер залізничної ділянки, призначив колійним обхідником М. без належного дозволу лікаря. По дорозі на свою ділянку М. грубо необережно йшов по залізничній колії і потрапив під потяг. В ухвалі суд зазначив, що хоча дії В. і були однією з умов смерті М., але вони не були причиною смерті, а тому В. не повинен нести відповідальність за її настання.
Причинний зв'язок в кримінальному праві має значення лише стосовно протиправної дії чи бездіяльності. Встановлювати причинний зв'язок між легальними діями та їх наслідками не має кримінально- правового глузду. Причинний зв'язок є обов'язковою ознакою складу злочину не тільки в діях виконавця злочину, але і в злочинних діях співучасників.
Кримінальна правова наука має 3 основні теорії (концепції) щодо
проблеми причинного зв‘язку:
1) “conditio sine gua non” (“умова, без якої немає”): той чи інший фактор, без якого не було б наслідку, є необхідною умовою злочинного результату і підставою для висновку про наявність причинного зв‘язку;
2) адекватності причини: визнає такими, що мають кримінально- правове значення, тільки “типові” причини;
3) необхідного спричинення: діяння передує наслідку за часом, діянню внутрішнє властива неминучість або реальна можливість настання наслідку, діяння породжує наслідок, наслідок породжується саме цим діянням, а не діям інших осіб або інших зовнішніх сил.
Самою поширеною є теорія conditio sine qua non - причина - це та
умова, без якої наслідки не настануть;
Згідно з цією теорією дії людини визнаються причиною події, якщо вони були однією з необхідних умов настання події. При цьому теорія conditio sine qua non виходить з того, що всі далекі чи близькі умови

66
настання певної події рівні, рівнозначні. Кожна з таких умов, якщо вона задовольняє вказану вимогу, може бути причиною пригоди, події.
Виходячи з рівнозначності умов, які можуть бути причиною, ця теорія була названа теорією еквівалентності.
Теорія еквівалентності визнає причинний зв'язок між діями людини і наслідками, які настали, у всіх тих випадках, коли ці дії були необхідною попередньою умовою (conditio sine qua non) наслідків.
Чи була така умова дійсно необхідною попередньою умовою насталих наслідків, встановлюється методом уявного виключення. Суть цього методу полягає в наступному: із усіх попередніх умов уявно виключаються конкретні дії, якщо при цьому з'ясується, що без цих дій наслідки або зовсім не настали б, або вони були б зовсім іншого характеру, то це свідчить, що ці дії були необхідною умовою насталих наслідків. У такому випадку питання про об'єктивні підстави кримінальної відповідальності вирішуються позитивно.
Навпаки, якщо при такому уявному виключенні з'ясується, що наслідок і без сприяння цього вчинку все рівно настав би і саме таким, то певні дії не можна рахувати необхідною умовою насталих наслідків.
Згідно з теорією еквівалентності причинний зв'язок не виключається: а) якщо наслідки настали лише завдяки особливим властивостям
(фізичним чи психічним) потерпілого; б) якщо між початковими діями і насталими наслідками приєдналися і діяли сили природи, приєдналась діяльність потерпілого чи інших осіб.
Хоча теорія еквівалентності виходить із принципу рівності всіх умов, необхідних для настання певних наслідків, але в дійсності її прихильникам доводиться відхилятися від цього принципу при вирішенні питання про відповідальність за вчинений злочин. Як приклад такої непослідовності наводять наступний: зять відправляє тещу на південь до моря з надією на те, що під час купання вона втопиться.
Згідно з теорією conditio sine qua non було б послідовним у випадку загибелі тещі притягнути зятя до відповідальності за закінчене вбивство, а у випадку, щасливому для тещі, - за замах на вбивство. Але прихильники теорії еквівалентності такого висновку не роблять, посилаючись на те, що такий висновок суперечить „правовому почуттю”.
Отже, для визнання наявності навмисного вбивства вони вимагають у цьому випадку зовсім іншого, більш тісного зв'язку між діями суб'єкта і наслідками - смертю потерпілого.
Хибність теорії conditio sine qua non в тезі про рівність, еквівалентність умов настання наслідків. В дійсності умови настання

67
наслідків дуже різні, дуже різні їх ролі.
Теорія еквівалентності була пануючою в Німеччині, Росії, Австрії.
Тепер вона має перевагу в законодавстві Японії
В кінці XIX сторіччя в кримінально-правовій науці з'явилась теорія
адекватної
причинності, яка почала конкурувати з теорією еквівалентності. Згідно з теорією адекватної причинності причиною злочинного наслідку можуть бути лише такі дії особи, які взагалі, а не лише в цьому конкретному випадку, здібні спричинити такі наслідки.
Причинний зв'язок між діями і насталими наслідками відсутній, якщо ці наслідки не типові, не адекватні діям.
Із наведеного видно, що теорія адекватної причинності відхиляє об'єктивний характер причинного зв'язку і замінює його суб'єктивним уявленням про типічність чи нетипичність злочинних наслідків від вчинених цією особою дій. Недолік теорії адекватної причинності в тому, що вона вирішення питання про причинний зв'язок повністю віддає на розгляд суду і не дає наукових для цього підстав.
В англо-американській системі права розуміння причинного зв'язку склалося, головним чином, стосовно справ про вбивство.
Англо-американська доктрина чітко не встановлює різницю між причинним зв'язком і провинністю. Замість того, щоб спочатку встанови- ти причинний зв'язок і лише після цього перейти до вирішення питання про вину, в англо-американському праві обидва вони вирішуються як одне питання про „найближчу причину”. Поняття „найближчої причини” не має певно визначених меж. Твердо встановленим вважається лише положення про те, що існує відома межа, за якою право відмовляється стежити за низкою причинності, тому і сама дія за цією межею вбачається як занадто далекою, щоб бути винною.
Але де знаходиться ця межа і за допомогою яких критеріїв вона може бути встановлена - на ці питання не відповідають ні судова практика, ні доктрина англійського права.
Доктрина взагалі відмовляється
„сформулювати загальне правило, яке встановлює таку межу”, а практика змогла виробити лише ряд положень, які стосуються окремих питань.
Невизначеність критеріїв „найближчої причини” можна показати на такому прикладі. Як в англійському, так і в американському праві існує стародавнє правило ніхто не може бути засуджений за вбивство, якщо потерпілий прожив один рік і один день після заподіяння йому тілесного ушкодження, оскільки причина далеко від наслідків. Про невизначеність поняття „найближчої причини” може свідчити і таке правило, створене

68
англійськими судами якщо внаслідок недбалості машиніста створюється небезпека аварії потяга і хто-небудь із пасажирів, вважаючи аварію неминучою, вистрибне і загине, то питання про те, чи була недбалість машиніста причиною смерті пасажира, вирішується по різному, залежно від того, чи вистрибнув би за таких умов той, хто має середнє самовладання (самовладу) чи це зробила б лише людина, яка має дуже велику боязливість, боягузтво.
Недоліки поняття „найближчої причини” в тому, що в ньому немає наукових критеріїв визначення причинного зв'язку, що воно не дає суду певних критеріїв для висновків і міркувань про причинний зв'язок як ознаку об'єктивної сторони злочину.

30. Поняття та ознаки суб’єкта складу злочину. Співвідношення
понять „суб’єкт злочину” та „особа злочинця”. Спеціальний суб’єкт
складу злочину. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 16
квітня 2004 р. № 5 „Про практику застосування судами України
законодавства у справах про злочини неповнолітніх”.

Суб’єктом злочину, згідно з ч. 1 ст. 18 КК, „є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до Кримінального кодексу може наставати кримінальна відповідальність”.
Ознаками суб’єкта злочину є: фізична особа, осудність і вік.
Фізична особа - це завжди людина, яка володіє не тільки всіма названими обов’язковими ознаками, а й іншими якостями, які можуть мати певне кримінально-правове значення. Тварини, неживі істоти, предмети, сили природи, юридичні особи не можуть бути суб’єктами злочинів, а заходи, які вживаються для відвернення завданої ними шкоди, не є покаранням.
Осудність - це психічний стан особи, який полягає в її здатності за станом психічного здоров’я, за рівнем соціально-психологічного розвитку і соціалізації, а також за віком усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпеку своїх дій, керувати ними під час скоєння злочину і нести у зв’язку з цим кримінальну відповідальність.
Кримінально-правове визначення осудності дало можливість законодавчо в ст. 19 КК закріпити формулу осудності через поєднання двох критеріїв: юридичного (психологічного) і медичного (біологічного).
Вік особи - це такий календарний період психофізіологічного розвитку особи, з яким зв’язані біологічні, соціально-психологічні та

69
правові наслідки для юридичного статусу особи. У ч. 1 ст. 22 КК зазначено, що „кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років”. Цей вік називається загальним віком кримінальної відповідальності. У ч. 2 цієї ж статті встановлюється знижений вік кримінальної відповідальності
- чотирнадцять років - за окремі, прямо перелічені законом злочини.
Згідно п.6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня
2004 р. №5 „Про практику застосування судами України законодавства у справах про злочини неповнолітніх” вік неповнолітнього підсудного встановлюється за документами, в яких вказана дата його народження, - за паспортом чи свідоцтвом про народження. В разі їх відсутності відповідні дані можна отримати із книги реєстрації актів громадянського стану, довідок органів внутрішніх справ за місцем реєстрації громадян, журналів обліку новонароджених тощо.
За відсутності відповідних документів і неможливості їх одержання вік неповнолітнього встановлюється судово-медичною експертизою (п. 5 ст. 76 КПК). У цьому випадку днем народження вважається останній день того року, який названий експертом. При визначенні віку мінімальною і максимальною кількістю років суд приймає рішення виходячи із встановленого експертом мінімального віку.
Поряд з поняттям „суб’єкт злочину” в кримінальному праві та в кримінології
існує поняття
„особа
злочинця”, яке розкриває
індивідуальні риси кожного суб’єкта злочину. Розмежовуючи ці поняття, слід підкреслити, що ознаки суб’єкта злочину впливають передовсім на вирішення питання про те, чи присутні у скоєному конкретному суспільно небезпечному діянні ознаки складу злочину, передбачені кримінальним законом. Дані ж, які характеризують особу злочинця, мають суттєве значення для
індивідуалізації кримінальної відповідальності, зокрема і призначення покарання.
Суб’єкти злочинів поділяються на загальні та спеціальні. Поняття загального суб’єкта дається в ч. 1 ст. 18 КК.
Спеціальний суб’єкт - це особа, яка крім обов’язкових загальних ознак (фізична осудна особа, яка досягла певного віку) має додаткові спеціальні (особливі) ознаки, передбачені в статті Особливої частини для суб’єкта конкретного складу злочину (ч. 2 ст. 18 КК). Ознаки спеціального суб’єкта доповнюють загальне поняття суб’єкта злочину, виступаючи як додаткові. Ці спеціальні ознаки можуть бути різними, наприклад, службове становище, професія (лікар), певна діяльність
(підприємець), родинні відносини (мати новонародженої дитини) та ін.

70

31. Осудність як обов’язкова ознака суб’єкта злочину. Поняття
осудності та її значення.
Питання про осудність особи виникає тільки у зв’язку з вчиненням нею злочину. У ч. 1 ст. 19 вказано, що „осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними”.
Здатність особи під час вчинення злочину усвідомлювати свої дії
(бездіяльність) означає правильне розуміння фактичних об’єктивних ознак злочину (об’єкта, суспільно небезпечного діяння, обстановки, часу
і місця, способу його вчинення, його суспільно небезпечних наслідків).
Здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) повинна бути пов’язана зі здатністю контролювати, керувати своїми вчинками. Тут свідомість і воля взаємозалежні і лише в сукупності визначають характер поведінки особи в конкретній ситуації.
Стан осудності - це норма, типовий стан психіки людини, характерний для її певного віку. Здебільшого, стан осудності презюмується, бо він характерний для переважної більшості людей. Тому на практиці питання про встановлення осудності виникає тільки за наявності сумнівів у психічній повноцінності особи, яка вчинила передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння. Із станом осудності пов’язане й досягнення (реалізація) мети покарання.
Відповідно до ч. 2 ст. 50 покарання „має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами”. Тільки осудна особа здатна правильно усвідомлювати сутність скоєного злочину, а тому розуміти обґрунтованість і справедливість призначеного покарання. Лише за таких умов призначене покарання багато в чому визначає подальшу поведінку засудженого, спонукає його не вчинювати нових злочинів.
Такий стан психіки особи визначає її право вибору, свободу волі. У разі скоєння декількох злочинів питання про осудність розглядається відносно періоду скоєння кожного суспільно небезпечного діяння.
Висновок про осудність робиться судом на основі оцінки психічного стану особи під час вчинення нею діяння, тобто стан осудності (чи неосудності) має межі часу і визначені параметри. Встановлення осудності особи в період здійснення нею злочину не виключає можливості наявності у неї того чи іншого психічного розладу в минулому чи в момент скоєння нею злочину, але ступінь змін психіки в даному випадку не позбавляє особу можливості усвідомлювати свої дії та

71
керувати ними під час вчинення діяння. Важливість установлення осудності особи обумовлена тим, що осудність є передумовою вини, а без доведення вини не може бути кримінальної відповідальності й покарання.
Однак на практиці мають місце випадки, коли особа під час вчинення злочину була осудною, але після його вчинення до постановлення вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє
її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. Згідно з законом (ч. 3 ст. 19) до такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру, а після одужання вона (на відміну від особи, визнаної неосудною) може підлягати покаранню на загальних засадах (ч. 4 ст. 95).

32. Поняття неосудності за кримінальним правом. Критерії
неосудності.
Особа, яка перебуває в стані неосудності, не підлягає кримінальній відповідальності і покаранню за скоєне суспільно небезпечне діяння, оскільки вона не є суб’єктом злочину.
Неосудність - це такий стан особи, коли вона під час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого КК, „не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки” (ч. 2 ст.
19). Відповідно до ст. 19 неосудність визначається тільки щодо часу вчинення особою суспільно небезпечного діяння і тільки у зв’язку з ним.
Неприпустимо за межами такого діяння порушувати питання про неосудність або осудність особи.
Згідно п.7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня
2004 р. №5 „Про практику застосування судами України законодавства у справах про злочини неповнолітніх”, за наявності даних, що свідчать про розумову відсталість неповнолітнього, відповідно до статей 76 і 433 КПК має бути призначена судова психолого-психіатрична або педагогічно- психолого-психіатрична експертиза для вирішення питання про наявність чи відсутність у неповнолітнього відставання у психічному розвитку, про ступінь такого відставання, встановлення стану його загального розвитку з метою з’ясувати питання про те, чи міг неповнолітній повністю усвідомлювати значення своїх дій і якою мірою міг керувати ними. Відповідна експертиза призначається за участю спеціалістів у галузі дитячої та юнацької психології (психолога, педагога)

72
і психіатрії.
У КК поняття неосудності визначається за допомоги двох критеріїв: медичного і юридичного.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   36


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал