Міністерство внутрішніх справ України Національна академія внутрішніх справ України



Pdf просмотр
Сторінка5/36
Дата конвертації13.03.2017
Розмір5.01 Kb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   36
Підшукання - це будь-який спосіб набуття знарядь чи засобів вчинення злочину (покупка, міна, отримання в тимчасове користування, виготовлення).
Пристосування засобів чи знарядь - це будь-які дії, направлені на їх виготовлення, переробку, видозмінення, ремонт предметів для здійснення злочину.
Іншим умисним створенням умов для вчинення злочину є дії, спрямовані на реалізацію злочинного задуму. Такі дії утворюють можливість або полегшують вчинення злочину.
Відмежування готування до злочину від виявлення умислу: а) під виявленням умислу розуміють прояв особою тим чи іншим засобом (усно, письмово, іншим шляхом) наміру вчинити певний злочин.
Відповідно до ст.11 КК злочином є передбачене Кодексом суспільне небезпечне протиправне і винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину; б) при виявленні умислу відсутня сама дія або бездіяльність, тому виявлення умислу не розглядається як стадія вчинення злочину і не тягне за собою кримінальної відповідальності; в) від прояву умислу слід відрізняти такі самостійні злочини, як погроза вбивством, погроза знищення майна, заклики до вчинення дій, що загрожують громадському порядку тощо (наприклад, ст.ст. 129, 195,
295 КК та ін.). У цих випадках карається не самий умисел, а суспільно небезпечне діяння (погроза або заклики), навіть якщо у особи і не було наміру в подальшому реалізувати погрозу або заклики, бо тут спричиняється безпосередня шкода особистій чи громадській безпеці, громадському порядку.
Наведене свідчить про те, що прояв умислу на вчинення злочину - з одного боку і погроза вчинити злочин або заклики до вчинення злочину - з другого - це різні поняття. В першому випадку кримінальна відповідальність відсутня, в другому вона має місце тоді, коли це передбачено певною кримінально-правовою нормою Особливої частини
КК.
17. Замах на злочин та його види. Добровільна відмова від
вчинення злочину та її відмінність від діяльного каяття.
Замахом на злочин, згідно з ч. 1 ст. 15 КК, є вчинення особою з прямим умислом діяння (дії або бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення злочину, передбаченого відповідною статтею

43
Особливої частини КК, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від її волі.
Об’єктивні ознаки замаху на злочин:
1) вчинення діяння (дії чи бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення злочину;
2) в часі відбувається після готування до злочину;
3) є логічним продовженням створення умов для вчинення злочину;
4) діяння є суспільно небезпечними, тому що відбувається створення реальної загрози для заподіяння шкоди суспільним відносинам або така шкода завдається частково;
5) діяння частково чи повністю (при цьому відсутні наслідки в матеріальному складі злочину) охоплюються об’єктивною стороною задуманого злочину, передбаченого Особливою частиною КК;
6) діяння безпосередньо наближено до об’єкту злочину. Шкода об’єкту злочину замахом або не спричиняється, або спричиняється лише частково.
7) особливістю замаху є те, що він вчинюється шляхом діяння (дії чи бездіяльності).
8) при замаху на злочин злочинна діяльність не доводиться до кінця з причин, що не залежать від волі винного;
9) замах на злочин охоплює попередні дії по створенню умов для вчинення злочину (готування до злочину).
Замах на злочин має такі основні суб’єктивні ознаки:
1) діяння вчинюється з прямим умислом. Раніше КК 1960 р. спеціально не передбачало, що при цьому має місце прямий умисел.
Мова йшла про умисні дії без конкретизації виду умислу;
2) наявність у особи при вчиненні діяння мети - доведення злочину до кінця, тобто виконання в повному обсязі об’єктивної сторони задуманого злочину, передбаченого Особливою частиною КК.
З суб’єктивної сторони замах на злочин можливий лише з прямим умислом. Якщо особа не бажала вчинення злочину, вона не може і здійснити замах на нього, тобто зробити спробу вчинити його. При замаху на злочин особа усвідомлює суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачає його суспільно небезпечні наслідки і бажає доведення початого нею злочину до кінця та настання вказаних наслідків. Так згідно п.4 постанови ПВСУ від 7 лютого 2003 р. № 2 „Про судову практику у справах про злочини проти життя та здоров’я особи” замах на вбивство може бути вчинено лише з прямим умислом (коли особа усвідомлює суспільне небезпечний характер свого діяння,

44
передбачає його суспільно небезпечні наслідки і бажає їх настання).
Види замаху: закінчений, незакінчений та непридатний замах.
Замах на вчинення злочину є закінченим, якщо особа виконала усі дії, які вважала необхідними для доведення злочину до кінця, але злочин не було закінчено з причин, які не залежали від її волі (ч. 2 ст. 15 КК).
Замах на вчинення злочину є незакінченим, якщо особа з причин, що не залежали від її волі, не вчинила усіх дій, які вважала необхідними для доведення злочину до кінця (ч. 3 ст. 15 КК).
Непридатний замах поділяється на замах при помилці в об’єкті злочину і замах з непридатними засобами.
Замаху при помилці в об’єкті злочину властиво те, що безпосередньому об’єкту, на спричинення шкоди якому спрямовано умисел винного, шкода не спричиняється або навіть відсутня загроза спричинення шкоди (постріл у труп). Це відбувається у зв’язку з наявністю помилки в об’єкті злочину. За наявності помилки в об’єкті злочину дії винного слід кваліфікувати залежно від спрямованості умислу.
За замаху з непридатними засобами особа, яка здійснює замах, вважає, що засоби, які вона використовує, можуть спричинити злочинний результат (підкладання у машину несправної вибухівки). Але ці засоби є непридатними та об’єктивно не можуть спричинити бажані для винного злочинні наслідки.
Наявність непридатного замаху визнається нашою судовою практикою. Так, наприклад, згідно п.23 постанови ПВСУ від 26 квітня
2002 р. № 3 „Про судову практику в справах про викрадення та інше незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами, вибуховими речовинами, вибуховими пристроями чи радіоактивними матеріалами”, якщо винна особа незаконно заволоділа не придатними до використання вогнепальною зброю, бойовими припасами або їх частинами чи деталями, вибуховими речовинами, вибуховими пристроями, помилково вважаючи їх такими, що можуть бути використані за призначенням, вчинене належить розцінювати як замах на заволодіння цими предметами і кваліфікувати за ст. 15 та відповідною частиною ст. 262
КК.
Відповідальність за замах із неконкретизованим умислом настає за фактично спричинену шкоду.
Відповідальність за замах із альтернативним умислом повинен визначатися відповідно до умислу на найбільш тяжкий злочин, але реально, в судово-слідчій практиці, настає за фактично спричинену

45
шкоду.
Добровільною відмовою є остаточне припинення особою за своєю волею готування до злочину або замаху на злочин, якщо при цьому вона усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця (ч. 1 ст. 17 КК).
За добровільної відмови особа звільняється від кримінальної відповідальності, а діяльне каяття є, зазвичай, обставиною, що пом’як- шує покарання. Добровільна відмова може бути діянням, а діяльне каяття
- завжди активна поведінка. Добровільна відмова можлива тільки за незакінченого злочину, а діяльне каяття - і за закінченого злочину.
Добровільна відмова можлива від злочинів із прямим умислом, а діяльне каяття - і в необережних злочинах.

18. Добровільна відмова при незакінченому злочині.
Добровільною відмовою є остаточне припинення особою за своєю волею готування до злочину або замаху на злочин, якщо при цьому вона усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця (ч. 1 ст. 17 КК).
Ознаками добровільної відмови від злочину є: остаточне припинення особою готування до злочину або замаху на злочин; відмова від злочину з волі самої особи; наявність у особи усвідомлення можливості доведення злочину до кінця.
Основні характеристики добровільної відмови: особа звільняється від кримінальної відповідальності; добровільна відмова може бути діянням; добровільна відмова можлива тільки при незакінченому злочині; добровільна відмова можлива від злочинів з прямим умислом.
Остаточне припинення готування до злочину чи замаху на злочин означає остаточну відмову від доведення злочину до кінця, тобто дійсну і безповоротну відмову особи від вчинення задуманого нею злочину і відсутність наміру продовжити його в майбутньому. Перерва у вчиненні злочину, його зупинення, тимчасова відмова від доведення його до кінця не створюють добровільної відмови від злочину, бо не припиняється погроза, небезпечність спричинення шкоди об’єктові, який охороняється кримінальним законом.
Недоведення злочину до кінця з власної волі особи. За добровільної відмови від злочину особа свідомо, з власної (своєї) волі припиняє злочинну діяльність. Ініціатива добровільної відмови (прохання, умовляння або навіть погрози) може належати й іншим особам
(наприклад, родичам або жертві), але остаточне рішення про припинення злочинної діяльності виносить самостійно особа, яка добровільно відмовляється від доведення злочину до кінця.

46
Наявність у особи усвідомлення можливості довести злочин до кінця.
Особа вважає, що відсутні причини (обставини), яких вона не в змозі подолати для закінчення початого нею злочину, і їй поталанить у даних конкретних умовах його завершити. Наприклад, винний з метою зґвалтування потерпілої довів її до безпорадного стану, застосувавши алкогольні напої чи наркотики, і, усвідомлюючи, що він може довести злочин до кінця і ніхто йому не перешкодить це зробити, пожалів жертву
і відмовився від зґвалтування. У таких випадках, згідно з постановою
ПВСУ „Про судову практику у справах про зґвалтування та інші статеві злочини” від 27 березня 1992 р. № 4, особа не несе відповідальності за замах на зґвалтування, і може нести відповідальність за фактично вчинені нею дії, якщо вони утворюють склад іншого злочину. Мотиви добровільної відмови від доведення злочину до кінця можуть бути різні і не мають значення для визначення добровільної відмови від злочину і в цьому розумінні рівнозначні.
Згідно зі ст. 17 добровільна відмова від злочину є самостійною підставою для виключення кримінальної відповідальності за незакінчений злочин, бо добровільною відмовою особа припиняє створену нею небезпеку, не дає їй реалізуватися, перетворитися на фактичне спричинення шкоди об’єктові, запобігає закінченню злочину.

19. Поняття, елементи, ознаки складу злочину. Види складу
злочину та його значення для кримінально-правової кваліфікації.
Склад злочину - це сукупність встановлених кримінальним законом та іншими нормативними актами юридичних ознак (об’єктивних і суб’єктивних), що визначають суспільно небезпечне діяння як злочинне.
У кожному складі злочину прийнято вирізняти його елементи. Ними є об’єкт злочину, об’єктивна сторона злочину (їх називають об’єктивними ознаками складу) і суб’єкт, суб’єктивна сторона злочину (суб’єктивні ознаки складу).
Формулюючи ознаки конкретного складу злочину, законодавець завж- ди виходить і з тих закріплених в нормах Загальної частини КК ознак злочину, що мають загальний характер і входять до складу будь-якого злочину. Наприклад, при цьому завжди враховуються закріплені в ст. ст. 18-22 КК вимоги щодо суб'єкта злочину (досягнення певного віку і осудність). Тому вже при конструюванні конкретних кримінально- правових норм немає необхідності кожний раз вказувати на вимоги, що відносяться до загальної характеристики суб'єкту злочину. Точно так немає необхідності в кожній статті КК розкривати зміст умислу і

47
необережності, оскільки зміст цих питань закріплено в ст. ст. 24, 25 КК.
Найчастіше в конкретній кримінально-правовій нормі законодавцем найбільш повно закріплюються ознаки об'єктивної сторони. Це викликано тим, що вони в більшості випадків індивідуальні і притаманні тільки цим злочинам.
Слід мати на увазі й те, що в кримінально-правовій нормі вказані ознаки закріплюються з урахуванням дій виконавця у закінченому зло- чині. Відбивати ж в конкретній нормі особливості цих злочинів з ура- хуванням стадій вчинення злочину і різної ролі в ньому усіх співу- часників немає необхідності, тому що ці особливості, в свою чергу, носять загальний, типовий для всіх злочинів характер і закріплені у
Загальній частині КК в ст. ст. 14, 15, 27.
Таким чином, в нормах Загальної частини КК містяться тільки ті об'єктивні та суб'єктивні ознаки складу, що притаманні усім злочинам або багатьом з них.
Важливо зазначити і те, що склад злочину - це реально існуюча система ознак, а не плід людської фантазії або просто вигадка. А якщо це об'єктивна реальність, то її можна пізнати і використати у практичній діяльності.
Так, в ст. 185 КК досить детально закріплені ознаки складу крадіжки як таємного викрадення чужого майна. Тут вказаний предмет посягання
(чуже майно), описаний характер дії (таємне викрадення), визначена мета поведінки (заволодіння чужим майном), але в той же час нічого не вказано про суб'єкта злочину та інші ознаки цього складу. Усі ці ознаки носять загальний характер і тому закріплені в нормах Загальної частини, до яких слід звертатися. Наприклад, із змісту ст. 22 випливає, що суб'єктом крадіжки може бути лише осудна людина, яка досягла 14- річного віку. Аналіз ст. 185 показує, що крадіжка як діяння, свідомо спрямоване на одержання наживи, може бути вчинена лише з прямим умислом. Вивчаючи місце розташування ст. 185 в системі Особливої частини КК (розд. VІ "Злочини проти власності"), бачимо, що об'єктом крадіжки є власність.
Об’єкт злочину - ті ознаки, які характеризують злочин у його спрямованості на заподіяння шкоди у сфері відповідних суспільних відносин, що охороняються законом. До обов’язкових ознак об’єкта злочину відносять суспільні відносини, до факультативних - предмет злочину та потерпілий від злочину.
Об’єктивна сторона злочину - це ознаки, які характеризують зовнішній прояв злочину, тобто зміни в суспільному середовищі, до яких

48
призводить вчинення злочину. Такими ознаками є: дія або бездіяльність
(обов’язкові ознаки об’єктивної сторони злочину), злочинні наслідки діяння, причинний зв’язок між діянням та злочинними наслідками, місце, час, спосіб, обстановка вчинення злочину, знаряддя та засоби вчинення злочину.
Суб’єктом злочину, згідно з ч. 1 ст. 18 КК, „є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до Кримінального кодексу може наставати кримінальна відповідальність”. До обов’язкових ознак суб’єкта належать: фізична особа, вік особи, осудність; до факультативних: спеціальні ознаки суб’єкта (спеціальний суб’єкт): громадянство, стать та ін.
Суб’єктивна сторона - це ознаки, які характеризують злочин з його внутрішнього боку. До обов’язкових ознак належать: вина у формі умислу чи необережності; до факультативних: мотив злочину, мета злочину, емоційний стан.
Склади
злочинів
поділяються
за
ступенем
суспільної
небезпечності на: основний; кваліфікований склад злочину; особливо кваліфікований склад злочину; склад злочину з пом’якшуючими обставинами.
За характером структури вони можуть бути поділені на прості та складні.
За особливостями конструкції виділяють злочини з формальним складом, злочини з матеріальним складом, злочини з формально- матеріальним складом і злочини з усіченим складом.
20. Функції складу злочину.
Застосування відповідних статей КК відбувається на основі з'ясовування ознак окремих складів злочинів. При цьому у разі за- стосування норм Особливої частини чітко проявляються функції складу злочину: фундаментальна, розмежувальна, процесуальна і гарантійна.
Перш за все, склад злочину є законною, єдиною, необхідною та достатньою підставою кримінальної відповідальності (фундаментальна
функція складу злочину). Кримінальній відповідальності підлягає лише особа, у суспільне небезпечному діянні якої є ознаки складу злочину, передбачені кримінальним законом (ч. 1 ст. 2). Ці ознаки необхідні для кримінальної відповідальності, при відсутності яких вона виключається.
Водночас встановлення цих ознак вичерпує склад, тобто вони достатні для кримінальної відповідальності.

49
Ознаки складу злочину виконують й іншу роль: вони відмежовують злочин від діянь, які не є злочинними, або один склад злочину - від
іншого (розмежувальна функція складу злочину).
Розмежування складів окремих злочинів можна пояснити на такому прикладі. Якщо винний таємно вилучив гроші з квартири потерпілого, то його дії будуть кваліфіковані як самоправство за ст. 356 КК, якщо він вважав, що має на них дійсне або вигадане право (зокрема, що вилучає ці гроші в рахунок боргу, який йому, незважаючи на нагадування, не віддавав потерпілий). Якщо таким самоправством не було заподіяно значної шкоди потерпілому, то це випадок цивільно-правового делікту.
Якщо ж за такого вилучення винний розумів, що не має на це майно
(гроші) жодних прав, що воно є чужим, вчинене підпадає під ознаки крадіжки і кваліфікується за ст. 185.
Процесуальна функція складу злочину означає, що він виступає як базове поняття при визначенні предмета доказу, впливає на межі дослідження у кожній кримінальній справі. Сам опис ознак складу злочину в законі має вирішальне значення. Чим більше ознак введено законом до складу злочину, зазначеного у диспозиції, тим більше коло фактичних обставин слід встановити у справі, тим ширші межі дослідження. І, навпаки, якщо склад описаний у законі вужче, це, безумовно, звужує межі. Нечіткість ознак складу злочину, введення так званих
„розпливчастих” диспозицій робить межі дослідження кримінальної справи досить невизначеними. Тому точний опис ознак складу злочину в законі - важлива умова ефективності самої процесуальної діяльності. Зазвичай, встановленням складу злочину не обмежуються межі дослідження у кримінальній справі, вони набагато ширші, але ознаки складу мають тут вирішальне значення.
Склад злочину виконує також функцію охорони прав і законних
інтересів громадян. Шляхом опису точних складів злочинів і фіксації їх ознак законодавець гарантує громадянину захист від необґрунтованого притягнення до кримінальної відповідальності (гарантійна функція
складу злочину).
21. Класифікація складів злочину.
Виділення окремих видів складів злочинів (їх класифікація) має важливе значення для пізнання окремих складів злочинів і встановлення
їх суттєвих ознак, а в підсумку - для точної кваліфікації злочину. Склади злочину можна класифікувати за ступенем суспільної небезпечності, за характером їх структури, тобто за способом описування ознак складу в

50
законі, і за особливостями законодавчого конструювання.
За ступенем суспільної небезпечності вирізняють: 1) основний склад злочину - він містить основні ознаки злочину і не містить ні обтяжуючих, ні пом’якшуючих обставин. Так, у ч. 1 ст. 185 КК дається визначення крадіжки і передбачено покарання за крадіжку без пом’якшуючих і без обтяжуючих обставин; 2) кваліфікований склад злочину, або склад злочину з кваліфікуючими ознаками, тобто з такими, що обтяжують відповідальність і впливають на кваліфікацію. До них слід віднести, наприклад, вбивство за обтяжуючих обставин (ч. 2 ст. 115 КК);
3) особливо кваліфікований склад злочину, тобто склад злочину з ознаками, що додають злочинові особливої небезпечності (розбій, поєднаний зі спричиненням тяжких тілесних ушкоджень, - ч. 4 ст. 187
КК); 4) склад злочину з пом’якшуючими обставинами, що характеризується обставинами, які значною мірою знижують суспільну небезпечність і караність цього виду злочину (умисне вбивство, вчинене у стані сильного душевного хвилювання - ст. 116 КК).
За характером структури складів злочину, тобто за способом описування їх ознак безпосередньо у кримінальному законі, усі вони можуть бути поділені на: 1) прості, які містять ознаки одного суспільно небезпечного діяння, що посягає на один об’єкт (ч. 1 ст. 115 КК); 2)
складні, в яких законодавча конструкція ускладнена якими-небудь обставинами. Тому складними слід визнати склади з двома об’єктами
(бандитизм - ст. 257 КК, розбій - ст. 187 КК), з двома формами вини
(умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого,- ч. 2 ст. 121 КК) тощо. До числа складних відносять також альтернативні склади злочину, об’єктивна сторона яких може виражатися в кількох діях
(державна зрада - ст. 111 КК) чи способах дії або в різних наслідках
(порушення вимог законодавства про охорону праці - ч. 2 ст. 271 КК).
За особливостями конструкції вирізняють злочини з формальним складом, злочини з матеріальним складом і злочини з усіченим складом.
Таке конструювання ґрунтується на тому, що будь-який злочин у своєму розвитку може пройти низку стадій: готування, замах і закінчений злочин.
Злочином з формальним складом прийнято називати такий злочин, що не має суспільно небезпечних наслідків, а тому злочин вважається закінченим з моменту вчинення зазначених у законі дій (ст. 201 КК).
Злочином з матеріальним складом прийнято вважати злочин, закінчення якого пов’язується з настанням суспільно небезпечних наслідків (ст. 185 КК).

51
Злочином з усіченим складом звичайно визнають злочин, в якому момент закінчення злочину самим законом переноситься на стадію готування або на стадію замаху (ст. 187 КК).

22. Поняття об’єкта складу злочину, його значення для
визначення характеру суспільної небезпеки діяння. Класифікація
об’єктів.
Об’єктом злочину є суспільні відносини, які перебувають під охороною кримінального закону, на які посягає злочин, яким заподіюються або які ставляться під загрозу заподіяння суспільно небезпечної шкоди. До обов’язкових ознак об’єкта злочину відносять суспільні відносини, до факультативних - предмет злочину і потерпілого від злочину.
Суспільні відносини, як об’єкт злочину, мають внутрішню структуру.
Структурними елементами суспільних відносин є: суб’єкти суспільних відносин, предмет, із приводу якого існують суспільні відносини, суспільно корисна діяльність (соціальний зв’язок) як зміст суспільних відносин.
У теорії кримінального права широке розповсюдження отримала тричленна класифікація об’єктів злочину на загальний, родовий та безпосередній. Це - класифікація „по вертикалі”.
Загальним об’єктом злочинів визнається вся сукупність суспільних відносин, які охороняються кримінальним законом.
Під родовим об’єктом злочинів прийнято розуміти суспільні відносини, на які посягає певна група злочинів. Це можуть бути тотожні, або однорідні, суспільні відносини, які охороняються комплексом взаємопов’язаних кримінально-правових норм. Родовий об’єкт злочинів найчастіше вказується в назвах розділів Кримінального кодексу.
Наприклад, розд. XVII має назву „Злочини у сфері службової діяльності”.
Безпосередній об’єкт -- це суспільні відносини, на які посягає конкретне злочинне діяння. Безпосередній об’єкт - це суспільні відносини, поставлені під охорону конкретного кримінального закону.
У теорії кримінального права широко розповсюджена триступенева класифікація багатооб’єктних злочинів „по горизонталі”. Суть цієї класифікації полягає в тому, що на рівні безпосереднього об’єкта вирізняються основний, додатковий та факультативний безпосередні об’єкти злочину (класифікація „по горизонталі”).
Основний безпосередній об’єкт - це суспільні відносини, порушення яких складає соціальну сутність злочину, основний безпосередній об’єкт

52
в вирішальній ступені визначає суспільну небезпечність конкретного злочину.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   36


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал