Міністерство внутрішніх справ України Національна академія внутрішніх справ України



Pdf просмотр
Сторінка3/36
Дата конвертації13.03.2017
Розмір5.01 Kb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   36
Принцип громадянства (національний) означає, що громадяни
України та особи без громадянства, що постійно проживають в Україні, які вчинили злочин за
її межами, підлягають кримінальній відповідальності за КК України, якщо
інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана
Верховною Радою України (ч. 1 ст. 7 КК). Якщо громадянин України або особа без громадянства, яка постійно проживає в Україні, за вчинений за кордоном злочин зазнали кримінального покарання за межами України, то вони не можуть бути притягнені до кримінальної відповідальності за ці злочини (ч. 2 ст. 7 КК). Це положення випливає зі ст. 61 Конституції
України, в якій сказано, що ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме порушення.
У кримінальному законодавстві вирізняють іще три додаткові принципи: універсальний (космополітичний), реальний та екстрадиції.
Універсальний принцип полягає в тому, що іноземці або особи без громадянства, що не проживають постійно в Україні, які вчинили злочин за її межами, підлягають в Україні відповідальності у випадках, передбачених міжнародними договорами (ст. 8 КК).
Реальний принцип полягає в тому, що іноземці та особи без громадянства, що постійно не проживають в Україні, підлягають кримінальній відповідальності за вчинені за її межами особливо тяжкі злочини проти прав і свобод громадян України або інтересів України.

23
Вирішення питання про злочинність і караність діяння, вчиненого на території
України
іноземним громадянином або особою без громадянства, яка проживає в іншій державі, у певних випадках може відбуватися відповідно до їх національного законодавства, якщо України передасть відповідній договірній державі повноваження кримінального переслідування таких осіб
(принцип
екстрадиції).
Передача кримінального провадження передбачена Європейській конвенцією про передачу провадження у кримінальних справах 1972 р., до якої Україна приєдналася 22.09.1972 р., і яка набрала чинності для України
01.01.1996р. Згідно ст.2 Конвенції передача кримінального провадження полягає в тому, що одна держава передає іншій договірній державі
“повноваження переслідувати в судовому порядку згідно зі своїм кримінальним законодавством будь-який злочин, до якого застосовується кримінальне законодавство іншої договірної держави”.
Юрисдикція України може обмежуватись і стосовно виконання вироку щодо засуджених в Україні до позбавлення волі за вчинення злочину іноземних громадян певних договірних держав у випадках передачі Україною цих громадян договірній державі для виконання вироку (Конвенція про передачу засуджених осіб від 21.03.1983р. -
Україна приєдналася 22.09.1995р., чинна в Україні з 01.01.1996 р., учасники - 37 країн). Підстави для передачі засудженого для відбування покарання у державі, громадянство якої він має: 1) засудження
іноземного громадянина українським судом за злочин, вчинений на території України, до позбавлення волі на такий строк який на момент отримання запиту іноземної держави про передачу засудженого становив би не менш як 6 місяців (ч.2 ст.2, п.”с” ч.1 ст.3 Конвенції); 2) наявність у засудженої особи громадянства договірної держави (п.”а” ч.1 ст.3
Конвенції); 3) добровільна згода засудженої особи щодо її передачі для відбування покарання у своїй державі або згода законного представника засудженої особи, якщо вона за віком або станом здоров‘я не здатна прийняти самостійне рішення (ч.2 ст.2, ч.2 ст.4, п.”d” ч.1 ст.3 Конвенції);
4) вчинене засудженим діяння визнається злочином згідно з кримінальним законодавством держави винесення вироку і держави виконання вироку (п.”е” ч.1 ст.3 Конвенції).
Юрисдикція України може передаватись іншій договірній державі і стосовно нагляду щодо осіб, які мають постійне помешкання на території цієї держави, засуджених в Україні за вчинення злочину і звільнених від покарання з випробуванням або умовно-достроково звільнених від покарання, для застосування цією державою до переданої особи

24
визначених українським судом заходів, здатних сприяти виправленню і соціальній реабілітації цієї особи, та для здійснення контролю за її поведінкою і для застосування санкції (Європейська конвенція про нагляд за умовно засудженими або умовно звільненими правопорушниками 30.11.1964р., Україна приєдналася 22.09.1995р., чинна для України з 01.01.1996р., учасники 16 країн).
Мінська конвенція країн СНД про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 22.01.1993р. враховує при кваліфікації діяння або індивідуалізації покарання судимості за злочин, вчинений на території договірних країн, використання делегованих повноважень іншої договірної держави. Для цього (ст.79 Конвенції) кожна із сторін щорічно сповіщає учасників
Конвенції про обвинувальні вироки, що набули чинності, винесені її судами щодо громадян відповідної договірної сторони, одночасно пересилаючи відбитки пальців засуджених; надає відомості про судимість осіб, засуджених раніше їх судами (на запит).
9. Чинність закону про кримінальну відповідальність у часі.
Конституційні положення щодо дії закону про кримінальну
відповідальність у часі.
Чинність закону про кримінальну відповідальність у часі - це можливість застосування кримінального закону залежно від часу вчинення злочину. Згідно з ч. 2 ст. 4 КК злочинність і караність діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, який діяв на час вчинення цього діяння.
Порядок набрання чинності законом про кримінальну відповідальність визначено у ст. 94 Конституції України. Відповідно до цієї статті, закон підписує Голова Верховної Ради і невідкладно направляє його Президентові України. Президент України протягом п’ятнадцяти днів після отримання закону підписує та офіційно оприлюднює його. У цей же термін Президент України може скористатися правом вето і повернути закон з умотивованими і сформульованими пропозиціями до Верховної Ради України для повторного розгляду. Якщо за повторного розгляду закон буде прийнятий Верховною Радою України не менш як двома третинами від її конституційного складу, Президент України зобов’язаний його підписати та офіційно оприлюднити протягом десяти днів.
Офіційне оприлюднення закону про кримінальну відповідальність є

25
опублікування його в газетах “Голос України” й “Урядовий кур’єр”,
“Президентський вісник”, а також у журналах “Відомості Верховної Ради
України” та “Офіційний вісник України”. Днем оприлюднення закону про кримінальну відповідальність є дата першого опублікування його в будь-якому з названих видань (Указ Президента України 10 червня 1997 року № 503/97 „Про порядок офіційного оприлюднення нормативно- правових актів та набрання ними чинності”).
Закон про кримінальну відповідальність набирає чинності через 10 днів після дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено законом, але не раніше від дня його опублікування (ч. 1 ст. 4). Зміст цього положення й аналіз опублікованих законів свідчать про те, що новий закон може набрати чинності, по-перше, після 10 днів від дня його офіційного оприлюднення
(опублікування); по-друге, від дня оприлюднення закону чи від строку, зазначеного у ньому. Наприклад, новий КК був прийнятий 5 квітня 2001 р., а набрав чинності з 1 вересня
2001 р. Закони, в яких вказано день набрання ними чинності, застосовуються щодо діянь, учинених у цей день.
Припинення чинності закону про кримінальну відповідальність означає, що його норми не можуть застосовуватися до передбачених у ньому діянь.
Підставами припинення чинності законом про кримінальну відповідальність є:
1) скасування закону про кримінальну відповідальність;
2) заміна закону про кримінальну відповідальність іншим законом;
3) закінчення строку дії, на який закон був виданий.
10. Зворотна дія закону про кримінальну відповідальність.
Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним
поданням 46 народних депутатів України щодо офіційного
тлумачення положень статті 58 Конституції України, статей 6, 81
Кримінального кодексу України (справа про зворотну дію
кримінального закону в часі).
Відповідно до ч.1 ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Закріплений в
Конституції України принцип неприпустимості зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів узгоджується з міжнародно- правовими актами, зокрема Міжнародним пактом про громадянські та політичні права (ст. 15), Конвенцією про захист прав і основних свобод людини (ст. 7). Суть зворотної дії в часі законів та інших нормативно-

26
правових актів полягає в тому, що їх приписи поширюються на правовідносини, які виникли до набрання ними чинності, за умови, якщо вони скасовують або пом'якшують відповідальність особи. Але їх реалізація з використанням підзаконних нормативно-правових актів неможлива в окремих галузях права, зокрема в кримінальному праві.
Згідно з ч.2 ст. 58 Конституції України ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення. З цього конституційного припису випливає, що діяння як певне правопорушення може визнаватись тільки законом, а не будь- яким
іншим нормативно-правовим актом.
Такий висновок підтверджується положеннями п. 22 ч.1 ст. 92 Конституції України про те, що виключно законами визначаються "засади цивільно-правової відповідальності; діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за них".
В Україні визнається і діє принцип верховенства права, Конституція
України має, найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно- правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй (ст. 8 Конституції України).
Відповідно до положення ч.2 ст. 4 КК злочинність і караність діяння визначаються законом, який діяв на час його вчинення. За змістом ч.1 ст.5 КК закон, що усуває караність діяння або пом'якшує покарання, має зворотну дію в часі. Приписи цих норм Кодексу відповідають положенням викладеним в ст. 58 Конституції України. Зворотна дія кримінального закону означає поширення його на осіб, які вчинили діяння до набрання чинності таким законом. Зіставлення положень ст.ст.
8, 58, 92, 152, п.1 розділу XV "Перехідні положення" Конституції
України та ст. 5 КК дає підстави дійти висновку, що виключно кримінальними законами України визначаються діяння, які є злочинами, та встановлюється відповідальність за їх вчинення. Відповідно і зворотна дія в часі реалізується через кримінальні закони у випадках, коли вони скасовують або пом'якшують відповідальність особи.
Кримінально-правова норма має зворотну дію в часі в тій її частині, в якій вона пом'якшує або скасовує відповідальність особи. Це стосується випадків, коли в диспозиції норми зменшено коло предметів посягання; виключено із складу злочину якісь альтернативні суспільно- небезпечні наслідки; обмежено відповідальність особи шляхом конкретизації в бік звуження способу вчинення злочину; звужено зміст кваліфікуючих ознак тощо.
Конституція України встановила, що діяння, які є злочинами, та

27
відповідальність за них визначаються виключно законами України (п. 22 ч.1 ст.92), а не підзаконними актами. Кримінальний закон, який визначає діяння як злочин, може містити посилання на положення інших нормативно-правових актів. Якщо ці положення в наступному змінюються, загальний зміст кримінального закону, в даному випадку - диспозиція його норм, змін не зазнає. Протилежне означало б можливість зміни кримінального закону підзаконними актами, зокрема постановами
Верховної Ради України, указами Президента України та актами
Кабінету Міністрів України, що суперечило б вимогам п. 22 ч.1 ст. 92
Конституції України (п.1 висновку Рішення КС).
Положення абз.2, і 3 примітки до статті 81 КК - 1960 р. (185 КК - 2001 р.) є нормами-дефініціями для кримінально-правових норм, які встановлюють кримінальну відповідальність за розкрадання державного або колективного майна у великих та особливо великих розмірах. Ці розміри розкрадання визначаються на підставі критеріїв, встановлених абз. 2 і 3 примітки до ст. 81 КК з урахуванням мінімального розміру заробітної плати, встановленого законодавством, чинним на момент закінчення або припинення злочину. Встановлення нормативно- правовими актами іншого мінімального розміру заробітної плати не тягне за собою зміни кваліфікуючих ознак злочинів, передбачених частинами четвертими статей 81, 82, 84, частиною третьою статті 83, частиною другою статті 86 та статтею 86-1 КК. Положення ч.2 ст.6 КК -
1960 р. (ч.1 ст. 5 КК - 2001 р.) щодо зворотної дії закону в часі на ці випадки не поширюється,
і кримінальні справи не повинні переглядатись, якщо інше не передбачено законом. (п.3 висновку
Рішення КС).
Це питання є актуальним, в зв’язку з вступом в дію з 1 січня 2004 р.
Закона України від 22 травня 2003 р. “Про податок з доходів фізичних осіб”.
У п. 22.5 ст. 22 Закону, вказано, якщо норми відповідних законів містять посилання на неоподатковуваний мінімум доходів громадян, то для цілей їх застосування використовується сума у розмірі 17 грн., крім
норм адміністративного та кримінального законодавства у частині
кваліфікації
правопорушень
або
злочинів, для яких сума неоподатковуваного мінімуму встановлюється на рівні податкової соціальної пільги, визначеної підпунктом 6.1.1 п. 6.1 ст. 6 Закону для відповідного року (з урахуванням положень п. 22.4 ст. 22 Закону).
Тому, згідно п.2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 травня 2004 р. № 9 „Про деякі питання застосування судами України адміністративного та кримінального законодавства у зв’язку з набранням

28
чинності Законом України від 22 травня 2003 р. “Про податок з доходів фізичних осіб”. для вирішення питання про наявність складу адміністративного правопорушення або злочину в діяннях, які були вчинені до 1 січня 2004 р., а також для їх кваліфікації положення Закону не застосовуються. У таких випадках розрахунки провадяться виходячи з неоподатковуваного мінімуму доходів громадян в розмірі 17 грн.
Тобто Пленум, ґрунтуючись на Рішенні Конституційного Суду
України, фактично визнав, що в таких ситуаціях закон не має зворотної сили.

11. Кримінальна відповідальність: поняття, види та ознаки.
Рішення Конституційного Суду України ) від 27 жовтня 1999 року
(справа № 1-15/99) у справі за конституційним поданням
Міністерства
внутрішніх
справ
України
щодо
офіційного
тлумачення положень частини третьої статті 80 Конституції України
(справа про депутатську недоторканність.
Кримінальна відповідальність
є різновидом юридичної відповідальності, особливим елементом у механізмі кримінально- правового реагування держави щодо особи, яка вчинила злочин. Поняття "кримінальна відповідальність" законодавчо не визначено і в теорії кримінального та кримінально-процесуального права трактується по- різному.
Кримінальна відповідальність (Я. Брайнін, П. Матишевський,
В. Осадчий) - врегульований нормами права обов’язок особи, що вчинила злочин, підлягати певним заходам негативного впливу та перетерплювати передбачені законом обмеження.
Кримінальна відповідальність (Л. Багрій-Шахматов, С. Келіна,
П. Дагель) - це врегульовані кримінально-правовими нормами суспільні відносини.
Кримінальна відповідальність (М. Загородніков, О. Лейст) - це реальне застосування кримінально-правової норми та реалізація санкції.
Кримінальна відповідальність (Ю. Баулін) - це передбачені КК вид та міра обмеження прав і свобод злочинця, що індивідуалізується судом та здійснюється спеціальними органами держави.
Відповідальність поділяється на негативну (ретроспективну, реальну)) та позитивну (перспективну, потенційну).
Позитивна кримінальна відповідальність - це обов’язок особи не вчиняти злочинів.
Негативна кримінальна відповідальність - це обов’язок особи

29
піддатися кримінально-правовим обмеженням.
Відповідно до частини першої статті 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду, а згідно із статтею
3 КК кримінальній відповідальності підлягає лише особа, винна у вчиненні злочину, тобто така, що умисно або з необережності вчинила передбачене законом суспільно небезпечне діяння. Ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину, а також підданий кримінальному покаранню інакше як за вироком суду й відповідно до закону. Ці положення дають підстави розглядати кримінальну відповідальність як особливий правовий інститут, у межах якого здійснюється реагування держави на вчинений злочин. Кримінальна відповідальність передбачає офіційну оцінку відповідними державними органами поведінки особи як злочинної.
Підставою кримінальної відповідальності є наявність у діяннях особи складу злочину, передбаченого кримінальним законом. Це форма реалізації державою правоохоронних норм, яка в кінцевому підсумку, як правило, полягає в застосуванні до особи, що вчинила злочин, конкретних кримінально-правових заходів примусового характеру через обвинувальний вирок суду.
Форми реалізації кримінальної відповідальності 1) призначення покарання; 2) звільнення від покарання (ст.74 КК); 3) звільнення від відбуття покарання (ст.ст. 75,84 КК).
Тому сам факт порушення кримінальної справи щодо конкретної особи, затримання, взяття під варту, пред'явлення їй обвинувачення не можна визнати як кримінальну відповідальність. Особа не несе кримінальної відповідальності до тих пір, поки її не буде визнано судом винною у вчиненні злочину і вирок суду не набере законної сили.
Поняття "притягнення до кримінальної відповідальності" не тотожне поняттю "кримінальна відповідальність", як і поняття "притягнення до юридичної відповідальності" не
ідентичне поняттю "юридична відповідальність".
Притягнення до юридичної відповідальності передує юридичній відповідальності.
Юридична відповідальність, у тому числі й кримінальна відповідальність, як і форми притягнення до юридичної відповідальності, визначаються та встановлюються законами. Відповідно до положень пунктів 14, 22 частини першої статті 92 Конституції
України виключно законами України визначаються "судочинство...

30
організація і діяльність прокуратури, органів дізнання і слідства", а також "засади цивільно-правової відповідальності; діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за них". Системний аналіз норм
КПК (статей 147, 242, 246 та інших статей) дає підстави дійти висновку, що притягнення до кримінальної відповідальності, як стадія кримінального переслідування, починається з моменту винесення слідчим постанови про притягнення особи як обвинуваченого і пред'явлення їй обвинувачення. Так пункт 4 частини першої статті 242
КПК передбачає, що в разі віддання обвинуваченого до суду суддя одноособово чи суд у розпорядчому засіданні зобов'язані з'ясувати, "чи притягнуті до відповідальності всі особи, які зібраними в справі доказами викриті у вчиненні злочину", а відповідно до вимог пункту 4 частини першої статті 246 цього Кодексу суд у розпорядчому засіданні повертає справу на додаткове розслідування за "наявності підстав для притягнення до кримінальної відповідальності інших осіб, коли окремий розгляд справи про них неможливий".
Згідно п.1.1. та 1.2 Рішення Конституційного Суду України від 27 жовтня 1999 року кримінальна відповідальність настає з моменту набрання законної сили обвинувальним вироком суду, а притягнення до
кримінальної
відповідальності, як стадія кримінального переслідування, починається з моменту пред'явлення особі обвинувачення у вчиненні злочину.
Злочин”'>12. Поняття та ознаки злочину. Малозначність діяння (ч. 2 ст. 11
КК). Відмінність злочинів від інших правопорушень.
„Злочин” - ключове поняття кримінального права, своїм змістом відображає соціальну суть законодавства, його головні інститути, а також кримінальну політику держави у боротьбі зі злочинністю.
Злочин за ст. 11 КК - „передбачене цим кодексом суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину”.
Основні
ознаки
злочину: суспільна небезпечність діяння, протиправність, винність, діяння, вчинення діяння суб’єктом злочину.
Суспільна небезпека злочину виражається в тому, що він посягає на
існуючі та гарантовані державою певні суспільні відносини, а саме суспільний устрій, права і свободи людини, власність, громадський порядок та громадську безпеку, довкілля та ін.
У теорії кримінального права суспільна небезпека визначається двома критеріями: характером і ступенем.

31
Характер суспільної небезпечності - це якісний показник, що визначається групою соціальних цінностей, на які посягає злочин, а також співставленням у межах одного і того ж об’єкта окремих складів злочину. Якраз за характером суспільної небезпеки злочинів і побудована Особлива частина Кодексу.
Ступінь суспільної небезпечності - це кількісне вираження порівняльної небезпеки діянь одного й того ж характеру. Наприклад, зґвалтування, вчинене групою осіб ч.3 ст.152 КК, становить більшу небезпеку, ніж зґвалтування, вчинене однією особою ч.1 ст.152 КК.
Ступінь суспільної небезпечності злочину визначається сукупністю
істотних ознак діяння, що впливають не лише на його юридичну оцінку
(кваліфікацію), але й дають можливість відрізнити один злочин даного виду від іншого злочину того ж виду. Він залежить від тяжкості наслідків, що настали, їх характеру: загибель людей, матеріальна чи моральна шкода; способу, яким було скоєно посягання; форми вини: умисел чи необережність у тому чи іншому вигляді; мотивів, якими керувався винний під час вчинення злочину, стадії розвитку злочинної діяльності, якщо остання не була доведена до кінця, та інших обставин.
Протиправність діяння. Особа, яка вчинила правопорушення, відповідатиме за нього як за злочин тільки в тому випадку, якщо він передбачений кримінальним законом.
Винність виражається у тому, що особа вчинила суспільно небезпечне діяння умисно (ст. 24 КК) чи необережно (ст. 25 КК).
Діяння - вольова усвідомлена поведінка особи, спрямована на заподіяння шкоди суспільним відносинам.
Суб’єктом злочину є фізична осудна особа, що вчинила злочин у віці, з якого відповідно до КК може наставати кримінальна відповідальність.
У теорії кримінального права злочин визначають як протиправне, винне, суспільно небезпечне і каране діяння.
Під караністю, як ознакою наукового поняття „злочину”, слід розуміти передбачення в КК можливості призначення покарання за будь- який злочин.
В теорії кримінального права називається ще одна ознака, характерна для поняття злочину. Мова йде про те, що за вчинення злочину в КК завжди передбачене покарання.
Більшість вчених (В. Сташис, П. Матишевський та ін.) це визначають як караність діяння. При цьому підкреслюється, що кримінальний закон, забороняючи певні діяння, передбачає за порушення цих заборон застосування покарання. Це не означає, що передбачені в кримінальному

32
законі покарання обов’язково і в усіх випадках повинні застосовуватись за вчинення суспільно небезпечного діяння. Якщо таким чином визнавати караність, то вона не може бути ознакою будь-якого злочину
(П. Михайленко). Тому, що цілий ряд статей КК передбачає можливість звільнення особи, винної у вчиненні злочину, від кримінальної відповідальності або покарання (ст.ст. 44-49, 74 КК). Покарання не може
існувати без вчинення злочину і в зв’язку з цим може бути наслідком тільки реально вчиненого особою злочину. Вказана ознака логічно виводиться з ознаки протиправності, яка передбачена в понятті злочину за КК.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   36


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал