Міністерство освіти і науки України



Скачати 151.93 Kb.
Дата конвертації04.12.2016
Розмір151.93 Kb.

Міністерство освіти і науки України

Управління освіти і науки Дніпропетровської облдержадміністрації

Дніпропетровське територіальне відділення МАН України




Відділення: філологія

Секція: українська література

ПАРАДОКСАЛЬНА ПОЕЗІЯ ЛІНИ КОСТЕНКО

В КОНТЕКСТІ СУЧАСНОЇ ЕКОЛОГІЇ


Роботу виконала:

Мостєпан Ксенія Олегівна,

учениця 10 класу Криворізького Центрально-Міського ліцею

Науковий керівник:

Кочура Надія Миколаївна,

вчитель української мови і літератури, вчитель-методист


Дніпропетровськ – 2015


ВСТУП


Ліна Костенко – незаперечний талант, зірка першої величини не тільки в українській літературі, а й у безмежному просторі світової літератури. Її неповторність і самобутність, безкомпромісність як національної письменниці тісно пов’язані з культурними надбаннями людства, що робить творчість поетеси привабливою для читача будь-якого віку.

Поезія Ліни Костенко завжди сучасна, бо визначальною у її творчості є думка: поет повинен думати про вічні цінності, які можна передати нащадкам. Саме такі вічні цінності сповідує Ліна Костенко, ними дишуть її вірші.

Особливість її творчості в тому, що вона завжди актуальна.

Актуальність даної роботи полягає в тому, що роздуми поетеси про час, про невмируще в людській душі, про здобутки сучасної науки і втрати духовних орієнтирів нашого сучасника, про людину як найвищу цінність, і людину, яка стає винуватцем багатьох бід, навіть катастроф на Землі, – сьогодні на часі.



Мета нашого дослідження полягає у поглибленому аналізові природи художньо-образного мислення Ліни Костенко у контексті духовних осягнень авторкою людського буття.

Реалізація цієї мети передбачає виконання таких завдань:



  • простежити шляхи формування художнього світу Ліни Костенко в аспектах «екологія природи», «екологія душі»;

  • осмислити світ лірики Ліни Костенко крізь призму законів його функціонування та ролі в ньому образів, речей, явищ;

  • здійснити систематизацію особливостей поетичного світосприйняття Ліни Костенко на основі узагальнення результатів проведеного мікроаналізу поетичних текстів.

Предметом дослідження є образне мислення Ліни Костенко, у просторі якого твориться цілісна картина стосунків людини і природи.

Об’єктом дослідження стали поезії Ліни Костенко.

РОЗДІЛ 1

ПАРАДОКСАЛЬНІСТЬ У ХУДОЖНІЙ ЛІТЕРАТУРІ
    1. Поняття «парадокс» як термін у вітчизняному літературознавстві


Парадоксальність властива багатьом творам мистецтва різноманітних жанрів. Через свою незвичайність парадоксальні вислови, назви, зміст творів привертають увагу.

Досліджуючи літературознавчі словники, енциклопедії знаходимо грунтове визначення терміну «парадокс»:



  • формальнологічна суперечність, яка полягає в тому, що в процесі доведення створюються умови для одночасного доказу істинності і хибності певного висловлювання, причому доведення істинності цього висловлювання неодмінно веде до визнання його хибності і навпаки;

  • думка, що разюче розходиться з усталеними поглядами, начебто суперечить здоровому глуздові, хоч насправді може й не бути хибною [14].

Таким чином, більшість вчених зупиняється на тому, що парадоксальність – це несподіванка, незвичність, оригінальність, суперечливість собі, вихідним посилкам, загальноприйнятому, традиційному погляду або здоровому глузду за змістом та / або за формою.

Отже, у нашому дослідженні ми будемо керуватися таким визначенням терміну як висловом, який розходиться із загальноприйнятою думкою і здається нелогічним (найчастіше лише при поверхневому розумінні); порізно істинним твердженням чи групою тверджень, яке призводить до суперечності або ігнорує інтуїцію; несподіваним явищем, яке не відповідає звичайним науковим уявленням.


    1. Використання парадоксу в художній літературі XX – XXI століть


Парадокс часто використовується в літературі як художній прийом. За допомогою парадоксу автор розкриває характер персонажа, дає можливість читачеві краще зрозуміти, осмислити зображену подію, ситуацію, проблему та зробити певні висновки. Використання парадоксу зумовлює створення особливого поетичного образу письменника.

У художніх творах можуть бути зображені парадоксальні ситуації, герої, промови, висновки. Доволі часто парадокс трапляється у вигляді афоризму – короткого влучного вислову, який у стислій, зручній для запам’ятовування формі подає глибоку думку.

Опрацювавши наукову літературу, у якій розглядається парадокс, спостерігаємо, що він подеколи формулюється у вигляді афоризму, близького до народного прислів'я («Тихіше їдеш — далі будеш»), каламбуру («Катерина та Дем'ян / посварились за бур'ян, /Катерина Дем'яну / не уступить бур'яну») [18]. Парадоксальними є багато афоризмів відомих мислителів. Інколи парадокс вживається як складник мовлення літературних персонажів, окреслюючи їхні індивідуальні особливості (класичні образи баби Палажки та баби Параски, створені І. Нечуєм-Левицьким). Значно рідше парадокси спостерігаються як окремий твір («Парадокси» Ціцерона, «Чи сприяло відродження наук та мистецтв поліпшенню моралі?» Ж.-Ж. Руссо, «Розмова, звана Алфавіт, або Буквар світу» Григорія Сковороди та ін.). Досить яскраві риси парадоксального світосприйняття притаманні й сучасним українським поетам —І. Драчу, Еммі Андієвській, М. Воробйову, В. Голобородьку, І. Калинцю та ін.


    1. Поняття «екологія природи» й «екологія душі» в художніх творах XX – XXI століть

Екологія — це наука про навколишнє середовище, оселю, людину, її взаємодію із цим середовищем і шляхи забезпечення умов для її життя. У той же час екологія – це філософія життя, що включає в себе і усвідомлене ставлення до всього сущого, і активний захист його, адже в єдиному організмі природи все взаємопов'язане, взаємозалежне і берегти потрібно кожну билинку, найменшу комашку, бо втрата їх непоправна. Тільки уважне і дбайливе ставлення кожного з нас до навколишнього світу може стати гарантією здоров'я природи, а значить, і життя самої людини.

Багатьом, напевно, відомі слова О. Довженка з його «Автобіографії»: «Я завжди думав і думаю, що без гарячої любові до природи людина не може бути митцем». Читаючи твори українських письменників, ще раз переконуєшся у справедливості цих Довженкових слів. Чудові зразки пейзажної лірики залишили Тарас Шевченко, Леся Українка, Олександр Олесь, Павло Тичина, Максим Рильський.

Оспівують природу у своїх поетичних творах наші сучасники. Багато віршів про природу належить перу Івана Драча. Драч ні на мить не забуває, що він живе в епоху великих науково-технічних перетворень, які викликають корінні і далеко не завжди благодійні зрушення у відносинах людини з природою. І тому в складній єдності з усіма калинами, пижмами, жайворонками й лебедями у його поезії живуть космічні ракети і чимало інших див доби НТР — аж до формули ДНК і «кібернетичного собору».

Поета турбують проблеми людської цивілізації, викликані перенаселенням планети, урбанізацією, надзвичайно швидким знищенням природного оточення людини. Про це він пише у своїх віршах «Балада про землю», «В товаристві джмеля», «Що таке трава», «Вірші на перфокарті», «Цвинтарі-хмарочоси» та ін.

Переймається болями рідної землі, разом із своїми сучасниками, й Ліна Костенко. У неї зв’язок із природою рідного краю багатоаспектний, розгалужений, споріднений з мотивом «людина – природа – духовність». Поетичні тексти Ліни Костенко розгортають часопростір у напрямку духовного досвіду народу, до котрого належить поетеса. Перейнятість поетеси втратою моральних цінностей не випадкова і не одномоментна. Вона лежить у площині її духовних пошуків « коли вуста пекучі, аж холодні,уже не здатні вимовити слів» [6, c.55].

РОЗДІЛ 2

ЛІНА КОСТЕНКО: «ГАРМОНІЯ КРІЗЬ ТУГУ ДИСОНАНСІВ…»

2.1. Духовні цінності людини в творчості Ліни Костенко

Одна з провідних тем віршів Ліни Костенко – це роздуми про невмируще в людській душі, непроминущі цінності життя.

У своїй творчості Ліна Костенко малює духовний портрет людини. На нашу думку, зображувальна постать володіє тими моральними якостями та духовними цінностями, які найбільш за все шанує в людях поетеса. Отож спробуємо, наскільки це можливо, дослідити, розгадати, осмислити духовний ідеал письменниці.

Душа для Ліни Костенко така ж незвідана і неосяжна, як всесвіт. Люди так часто бувають нещирими і замкненими, що у письменниці з’являється мрія пізнати їх справжні обличчя, знявши з них маски. І, можливо, тільки коли людина зможе знайте себе і ясно побачити оточуючих, їй відкриється «суть усіх речей».

Але перш ніж осмислити оточуючий світ і людей, які в ньому живуть, спочатку необхідно знайти і зрозуміти себе:


Ходить дивний чоловік по лісу…

Розгортає траву, копирсає паморозь моху.



  • Що ви, - кажу, - шукаєте?

Каже: - Себе.

У всіх повні кошики грибів.

А у нього порожній [5, c.55].


Навіщо людині шукати себе? Заради самовдосконалення. На думку поетеси, недаремно живе той, хто прагне краси, шукає ідеалу, турбується про екологію своєї душі. Немає сумнівів, що шлях до очищення лежить через мистецтво. Саме тому Ліна Василівна закликає сучасників епохи «спорту і синтетики» «не забувати неза­бутнє», «не проміняти неповторне на сто ерзаців у собі», «шукати посмішку Джо­конди», згадати, «як рафаелівська Мадонна у вічі дивиться вікам» [5, c.276]. Краса, мис­те­ц­тво, чистота душі – не існує нічого коштовнішого для письменниці. Їй «так хочеться якоїсь етики. Пера, і пензля, і струни. Якоїсь дивної поетики в шляхетних німбах сивини» [5, c.106]. Адже саме етика здатна настановити на праведний шлях прекрасного, ви­лікувати «отруєні століттям душі». Таким чином Ліна Костенко дає зрозуміти, що головні цінності для неї – не науковий прогрес, логіка і розум, а моральні чесноти. Вона нас запевняє в тому, що душа – це прадавній скарб, найміцніший і найменш захищений водночас, який зберігає людину людиною впродовж багатьох тисячоліть, те єдине, що завжди залишається потрібним, незмінним, сучасним, а також те, що ми мусимо плекати, оберігати в собі протягом всього життя.

Ліна Костенко щедро наділена даром радості, умінням відчувати неповторність кожної хвилини, талантом ділитися з усіма своєю трепетною любов'ю, своїм щастям буття. Для неї «благословенна кожна мить життя на цих всесвітніх косовицях смерті», вона вдячна за кожен прожитий день: «Вечірнє сонце, дякую за день!».

Отож, вся творчість Ліни Костенко є прикладом шляхетного служіння поезії, мистецтву, духовності. Художнє слово поетеси нерідко стає афоризмом, який западає в серце: «Воно як маєш серце не з льодини, розп’яття – доля кожної людини”[2, c.66]. Із цих досконалих рядків нам відкриваються вічні загальнолюдські істини. Чим поет обдарованіший, тим він сучасніший. Ліна Костенко своєю творчістю утверджує благородство вищих мистецьких принципів.

2.2.Мотив єдності людини з природою у поезії Ліни Костенко

Характеризуючи еволюцію поетеси на площині вірша, Микола Ільницький відзначає поступове ускладнення внутрішнього світу її ліричного «Я» і ліричного героя. Цей процес він окреслює як «шлях від парадоксу до драматизму». Драматизму внутрішньої діалектики, який є основним нервом творчості Ліни Кос­тен­ко, твердить критик і додає: «Ця діалектика має свою логіку, яка веде від раціоналістичних антитез до осягнення складності життя, суперечливості художнього пізнання, хоч не раз доводиться заперечувати себе саму»[8, c.22].

Про своє світосприйняття природи Ліна Костенко говорить у таких рядках:

Чому ліси чекають мене знову,

на щит піднявши сонце і зорю.

Я їх люблю, я знаю їхню мову.

Я з ними теж мовчанням говорю [6, c.284] .


Кожний твір, з якого постає дивосвіт природи, впливає на нашу екологічну свідомість. Бажання захищати природу приходить до тих, хто відчуває її красу. Проте вирізняються у Ліни Костенко поезії, присвячені суто екологічній проблемі. Одна з них, чи не найбільш вражаюча – «Ще назва є, а річки вже немає» [5, c.178]. Річка загинула – від неї залишилась тільки назва, яка нагадує, що річка все-таки була, живила своєю благодаттю довкілля. А зараз «усохли верби, вижовкли рови, і дика качка тоскно обмина рудиментарні залишки багви». В небі «зморений лелека», він уже ніколи не стоятиме в заплавах на своїх тонких довгих ногах. Земля потріскалась без води. Навіть весною вже не зацвітають луки. Міст «світить ребрами» – він теж занепав, втративши свою одвічну функцію. Сумно і тривожно після читання цього твору. Скільки сьогодні можна зустріти таких річок на території України – на мосту назва, а річки й близько немає. Екологи називають їх не сотні, а тисячі. Не можуть не бентежити, не лякати такі цифри. Твір Ліни Костенко здатний пройняти найбайдужішого болем від непоправної втрати , якою є щезнення річки. Це має торкнутися кожного свідомого громадянина нашої країни.

У деяких «пейзажних» поезіях присутній соціальний зміст. Гинуть не тільки річ­ки, а й села. Тужним мотивом занепаду українського села пройнята поезія «Хутір Вишневий» [5, c.198]. На щедрій і розлогій землі українського Півдня загубився у степу хутір з поетичною назвою Вишневий. Колись він справді потопав у вишневих садах, а зараз все заросло вишняками. На хуторі – ні душі, навіть стежка, що зв’язувала його із шосе, заросла травою. Без дбайливих людських рук земля втрачає свою родючу силу – «все обступили солонці. Рілля вродила камінцями».

Абсолютне знання таємниць природи зафіксовано у поезії «Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить» [6, с.370]. Помітна чутливість до вібрацій живого світу, що проникають у душу з глибин світобудови, вміння слухати серце природи, відкрите високому духові, співзвучність з навколишнім – все це постійні принципи світомислення автора. Парадокс, зафіксований словом Ліни Костенко, криється в тому, що активно мисляча сутність стає пріоритетом сил природи, й ініціативу спілкування з людиною бере на себе саме природа. Показати згубність людської зверхності для самої людини – такий мотив звучить у поезії Ліни Костенко «Ліс»:

Цей ліс живий. У нього добрі очі.

Шумлять вітри у нього в голові.

Старезні пні, кошлаті поторочі,

літопис тиші пишуть у траві.



Дубовий Нестор дивиться крізь пальці

на білі вальси радісних беріз.

І сонний гриб в смарагдовій куфайці

дощу напився і за день підріс.

Багряне сонце сутінню лісною

у просвіт хмар показує кіно,

і десь на пні під сивою сосною

ведмеді забивають доміно.

Малі озерця блискають незлісно,

колише хмара втомлені громи.

Поїдемо поговорити з лісом,

а вже тоді я можу і з людьми [3, c.57].




Ця поезія глибоко чуттєва, пронизана розумінням усього живого й співчуттям до нього. Поетичне слово Ліни Костенко екологічну проблему переводить у морально-етичну площину, в параметри світоглядні. Поетеса дає глибинний етичний урок і для сучасників, і для нащадків: не співчуваючи живому, не обороняючи його, самі себе прирікаємо на загибель. Природа і людина живуть у різних вимірах часу – вимірах, які то перетинаються, то розминаються. Через відчуття природи, Всесвіту людина співмірює себе з віч­ністю, зрозумівши: «Не час минає, а минаєм ми» [6, с.281].

Екологічна проблема сьогодні стоїть дуже гостро – сучасна людина втратила гармонійне співіснування з природою. І які б заклики до відновлення такої гармонії не звучали – все залежить тільки від нас, людей. У багатьох віршах поетеси, написаних останніми роками, вона переростає у мотив апокаліпсису, загрози зникнення життя, спричиненого людською нерозумністю.


2.3.Тема Чорнобиля у творчості Ліни Костенко


Ліна Костенко на власні очі бачила територію відчуження. Біль понівеченої природи розростається болем усього понівеченого життя: зміни відбулися не тільки у природі, а й у людстві. У «Інкрустаціях» зустрічаємо вражаючі мініатюри.

Поезія стала своєрідним болісним плачем-прокляттям усіх безневинних і стражденних, усіх тих, хто боїться жити далі і не знає, кого за це судити. Людство назавжди залишить у своїй пам’яті страшний день, коли «ударив чорний дзвін»:



Як зберегти в собі цю душу

В глобальнім клекоті біди?

Кити хоч викидаються на сушу,

А людству викидатися куди? [3, c.541]



Парадоксальність не тільки у світосприйнятті поетеси, а в реаліях життя: якщо у рідній стихії будь-яка істота почувається дискомфортно, це загроза катастрофи.

Особливо любить Ліна Костенко ліс. «Мій добрий ліс, моя любове», — звертається вона до нього у своїх «Летючих катренах». Глибоко стурбована екологічними бідами планети письменниця все ж вірить у непереможність життя.

Космічною пусткою тягне від поезії «Дзвенять у відрах крижані кружальця». Вражає самотність природи, її безмежна туга за людиною. Зрозуміло, що подія відбувається у зоні відчуження, в покинутому селі, біля порожньої і давно не зігрітої теплом людського життя оселі, у якій живе «сивий-сивий спомин, улітку він під грушею сидить».

Парадоксально, але факт: хата – пустка і поросла травою стежка стали не символами затишку, тепла, а уособленням зла, заподіяного самою ж людиною.

У циклі поетичних мініатюр «Коротко як діагноз», в якому йдеться про хворий світ, дуже коротко, лаконічно й афористично поетеса ніби попереджає про зникання життя. Мініатюри – інкрустації Ліни Костенко – це її апокаліпсис.


Уже у шагреневій шкірі небес

прорвалась озонова дірка [9, c.1].

В озонову дірку подивився янгол:


  • Господи, скажи їм, щоб вони схаменулись!

Цей дощ — як душ. Цей день такий ласкавий.

Сади цвітуть. В березах бродить сік.

Це солов’їна опера, Ла Скала!

Чорнобиль. Зона. Двадцять перший вік [6, c.259].



На власні очі поетеса побачила, як занапастили Полісся, як гине сьогодні культура поліщуків. А можна було багато чому зарадити, не допустити, врятувати. І кожна врятована людина для поетеси – це врятована Україна: український говір, звичаї, традиції, мислення…

Очевидно, що Ліна Костенко живе своєму Часі. Вона не тільки постійно існує зі своїм народом – живе ним, його радостями й горем.



Юдоль плачу, земля моя, планета,

блакитна зірка в часу на плаву,

мій білий світ, міцні твої тенета –

страждаю, мучусь, гину, а живу!

Страждаю, мучусь, і живу, і гину,

благословляю біль твоїх тенет.

Цю грудочку тепла – у Всесвіті – людину!

І Всесвіт цей – акваріум планет [6, c.379].




ВИСНОВКИ


Ліна Костенко своїм словом намагається донести читачу, що людські душі мають бути екологічно чистими для того, аби гармонійно співіснувати з навколишнім середовищем. Тобто, екологія природи неможлива без екології людської душі.

Поетеса наголошує на тому, що головне завдання для кожної людини – зберегти навколишній світ, плекаючи кожне створіння, що її оточує. Примітно те, що письменниця не лише переймається природою, але й живе нею: відчуває її біль, смуток і радість, розмовляє з нею, розуміє її думки («Мене ізмалку люблять всі дерева» [2, c.56], «Цей ліс живий» [2, c.57]). У її творах («Так хочеться якоїсь етики» [5, c.106], «Біжить лошатко по асфальту» [5, c.181], «І дощ, і сніг, і віхола, і вітер» [5, c.104]) ми бачимо засудження бездумного науково-технічного прогресу, який несе за собою розруху і спустошення. Тема відпочинку душі серед природи переростає у мотив апокаліпсису, знищення життя, спричиненого людською нерозумністю (« І де той храм, і де тепер сади ті…» [ 6, c.377], «Ні щастя, ні волі, ні чуда…» [4, c.35], «Стоять озера в пригорщах долин» [3, c.544]. Тому доволі часто зустрічаємо заклик до людини, благання схаменутися, переосмислити свої дії, змінити спосіб свого життя на благо природи, без якої неможливе людське існування. Цей взаємозв’язок людини з природою поетеса особливо підкреслює у своїй творчості: екологічно брудні людські душі згубно впливають на навколишнє середовище, наносять шкоду екології природи, що призводить до апокаліпсису – знищення життя, а отже, й самої людини.



Особливою рисою індивідуального стилю письменниці є парадоксальність. Шляхом заперечень очевидного, сперечань з самою собою, суперечностей і невідповідності власних думок, Ліна Костенко встановлює істини життя.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ




  1. Дзюба І.Є поети для епох. – К.: Либідь, 2011. – 208 с.

  2. Клочек Г. Ліна Костенко. Навчальний посібник-хрестоматія. – Кіровоград: Степова Еллада, 1999. – 320 c.

  3. Костенко Ліна. Вибране. – К.: Дніпро, 1989. – 559 с.

  4. Костенко Ліна. Мадонна Перехресть. – К.: Либідь, 2011. – 112 с.

  5. Костенко Ліна. Річка Геракліта. – К.: Либідь, 2011. – 288 с.

  6. Костенко Ліна. ТРИСТА ПОЕЗІЙ. Вибрані вірші. Серія «Українська Поетична Анталогія». – К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2012. – 416 с.:

  7. Базилевський В. Поезія як мислення: Творчість Ліни Костенко в контексті сучасності // Літературна Україна. – 1987. – 10 вересня. – С.3.

  8. Ільницький М. З чого постає неповторність. Штрихи до портрета Л. Костенко // Українська мова і література в школі. – 1981. - №10. – С.9-23.

  9. Костенко Л.В. Коротко - як діагноз // Літературна Україна. – 1993.

  10. Чумак Т. Краю мій зелений, вічная тривога // Дивослово. – 2011. - №7. – С.26

  11. Энциклопедия Мудрости. Литературно-художественное издание. - Издательство «Буколика», 2007. – 815 с.

  12. Вишня О. «Заєць» - [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://gumoreska.org.ua/vishnia/136-zajecs.html

  13. Леся Українка «В небі місяць зіходить смутний…» - [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.l-ukrainka.name/

  14. Тичина П. «Квітчастий луг і дощик золотий…» - [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://ukrclassic.com.ua/katalog/t/tichina-pavlo/831-pavlo-tichina-kvitchastij-lug-i-doshchik-zolotij

  15. https://uk.wikipedia.org





Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал