Міністерство освіти І науки україни український державний центр туризму



Сторінка8/37
Дата конвертації02.12.2016
Розмір7.69 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   37

Філософські погляди Г.Сковороди




Демченко Юлія,

учениця 9-Б класу, Куп’янської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 6

Куп’янської міської ради Харківської області

Керівник: Кунченко Любов Іванівна, учитель української мови та літератури

Куп’янської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 6, спеціаліст вищої категорії, старший учитель

Вихованцем Києво-Могилянської академії був видатний український філософ Г. Сковорода (17221794).

Основне спрямування його праці зводиться до дослідження людини, її існування. Науку про людину та її щастя Сковорода вважав найважливішою з усіх наук.

Міркування щодо цієї проблематики у Сковороди мають релігійно-філософський характер, вони невідривно пов'язані із зверненнями до Біблії та християнської традиції, а тому спираються на головні християнсько-світоглядні категорії: любов, віру, щастя, смерть та ін. Шляхом міркувань про них філософ шукає відповідь на питання, ким є людина, який зміст її життя, які основні грані людської діяльності.

Не втративши авторитету проповідника та вчителя, Сковорода, прагнучи навчити як власним прикладом, так і словом, закликав почати філософське освоєння світу з простого: пізнати віру та любов у всій їхній повноті, бо це і є пізнання людини. Поділяючи світ надвоє – на істинне та тлінне, віддаючи перевагу Вічності, Богу, Сковорода по суті пропонує подвійне співвідношення духовного та тілесного. Він вважає, що буквальний аспект розуміння віри та любові складається у повсякденній буттєвий необхідності цих понять. Людина без віри може піднятись до найвищих вершин. Але прозрівши, здобувши віру, вона опиняється перед усвідомленням їх мізерності. Там, де кінчаються межі розуму, починається віра.

Буквальне тлумачення положення про необхідність і нерозривність любові та віри обумовлене усвідомленням Сковородою неможливості існування людини у звичайному світі поза цією єдністю.

Але є ще й інший аспект проблеми, те, що називається підтекстовою філософією Сковороди. Любов та віра дають змогу людині вийти за межі свого тлінного звичайного "Я". Категорії любові та віри несуть у собі глибокий пізнавальний зміст, живлять душу людини, наповнюють її творчою енергією, підштовхують її на шлях дійсного щастя.

"Скрізь любов та віру людина пізнає себе", – твердить Сковорода. Принцип "Пізнай себе", як відомо, не вперше з'являється у Сковороди. Пріоритет у цьому плані, звичайно ж, належить Сократу. Але принципово новим у Сковороди є те, що він не просто стверджує думку про необхідність пізнання природи людини, а звертає увагу на пізнання природи людської душі з урахуванням чинників її формування – віри, надії, любові. Більше того, мислитель іде ще далі, він розглядає віру і любов не тільки як підґрунтя душі, а й як органічний прояв духовності людини, а причиною цього прояву є, як він вважає, насамперед природні прагнення людини.

Антиподами любові та віри, протилежними за своєю дією на людину, у Сковороди є поняття суму, туги, нудьги, страху. Усі вони, на його думку, роблять душу людини приреченою на розслаблення, позбавляють її здоров'я. Тому Сковорода наполягає на тому, що запорука здоров'я душі – її радість, кураж.

Таким чином, звертаючись до трактування Сковородою таких категорій, як любов, віра та їхніх антиподів, ми бачимо, що філософ намагається сконструювати життєвий простір людини не тільки за допомогою раціонально визначених філософських понять, а й за допомогою того, з чим повсякденно має справу людина і що одночасно має для неї вирішальне значення.

На грунті об'єднання категоріальних сутностей любові та віри у пізнанні людиною самої себе складається категорія "щастя". Щастя міститься в нас самих, осягаючи себе, ми знаходимо духовний мир, спокій. Щастя легко досягається, якщо людина йшла шляхом любові та віри. Його досягнення залежить тільки від самої людини, її серця. Усі люди створені для щастя, але не всі отримують його, вважає мислитель. Ті, хто задовольнився багатством, почестями, владою та іншими зовнішніми атрибутами земного існування, роблять величезну помилку, стверджуючи, що вони досягли щастя. Вони отримують не щастя, а його привид, образ, який у кінцевому рахунку перетворюється на прах. Г.Сковорода наполегливо підкреслює, що люди, у своїй більшості, вступають на легкий шлях видимості щастя, та наводить приклад, що сталося з вченням Епікура про щастя. Люди побачили зовнішній бік його вчення про щастя як насолоду, тому й лають його за це до сьогоднішнього дня. Не в насолоді щастя, а в чистоті серця, в духовній рівновазі, у радості. Г.Сковорода своїм власним життям утверджує оригінальну думку, що заклик "Пізнай себе" – це не тільки вираження необхідності пізнання людської екзистенції, а й вказівка основного шляху цього пізнання. А суть її в тому, що найкраще себе може пізнати сама людина, бо шлях пізнання – це не тільки раціональне осягнення людського життя, це насамперед переживання його. Мабуть, тому Г.Сковорода прагнув одинокості, бо найвищим щастям він бачив досягнення глибин власної душі. Г.Сковорода не прагнув самоізоляції, він прагнув самовдосконалення.

У міркуваннях про щастя Г.Сковороди є ще й такий важливий аспект. Людське щастя втілюється не тільки в духовних шуканнях, не тільки у сердечній радості, а й у праці, у втіленні спорідненості праці. Сковорода вказує, що здібності дає людині Бог, що царство Боже всередині людини. Прислухаючись до цього внутрішнього голосу, людина має обрати собі заняття не тільки не шкідливе для суспільства, а й таке, яке приносить їй внутрішнє задоволення і душевний спокій. Усі заняття добрі лише тоді, коли виконуються у відповідності з внутрішньою схильністю.

Таким чином, філософ наполягає на тому, що життя людини має бути радісним, і зробити його таким може тільки вона сама. Г.Сковорода мислить щастя досяжним для всіх. Для того, щоб його пізнати, зовсім не обов'язково осягнути складну філософську матерію чи прилучитися до кола вибраних. Щастя є простим і за змістом, і за формою. На підставі такого розуміння щастя Г.Сковорода проповідував простоту життя, бідність (але це не був аскетизм, а так би мовити розумна достатність), вдоволення, яке випливає із спілкування людини з природою. Особливістю філософії Сковороди є поділ світу на два начала: вічне та тлінне. Переважного значення філософ надає Вічному, нетлінному началу.

Людина як мікрокосм містить у собі також два начала, які поєднуються один з одним: у тлінному відображається нетлінне. У людині над тлінним стоїть дух. До нього й зводив Сковорода сутність життя. Плоть не має істинного значення для людини. Залишаючись тільки плоттю, не намагаючись вийти за її межі, людина губить свою схожість до образу та подібності Бога і в кінцевому підсумку перетворюється в прах. Філософ вважає, що наше зовнішнє тіло само по собі не працює, воно перебуває у рабстві нашої думки. Плоть іде слідом за всіма рухами мислі. Мисль, думка – це головна точка, тому її Сковорода часто називає серцем. Доки плоть та кров будуть панувати над серцем, доки людина не визнає їхньої злиденності, шлях до істини закритий, вважає Сковорода.

Процес пошуків та знаходження істини пов'язаний з тим, що людина прагне зректися тілесного, реалізувавши себе в перетворенні духу. Це перетворення дає змогу людині знайти істинне власне буття. Розкривши розуміння Сковородою людського життя, ми маємо розглянути, як же він мислив саму людину.

Для нього людина – це маленький світ, мікрокосм зі своїм устроєм. зі своїми законами існування. У людині зосереджений метафізично увесь Всесвіт, зокрема у цьому мікрокосмі є й Бог. Головне, чим відрізняється людина від усього іншого, що живе у світі. – це вільна воля людини та моральність в обранні життєвого шляху.

Людину Сковорода поділяв на дві частини: на внутрішню та зовнішню. Усі характеристики зовнішньої людини визначаються формою її існування – земним буттям. Саме це земне буття і є головним іспитом людини на її життєвому шляху та в пізнанні істини. Найчастіше зовнішня людина, її буття заслоняє невидимий світ (внутрішню людину). Люди віддають перевагу видимому над невидимим. Це пояснюється тим, що людина має відповідно до своєї природи два типи розуму, живе за двома типами законів, має подвійне життя.

Іноді людина допускається помилки, стверджуючи, що вона може пізнати внутрішній, невидимий світ, не зворушивши в собі внутрішньої людини, а використавши тільки ті засоби, якими вона користувалася у зовнішньому світі. Сковорода спрямовує свою філософію на очищення від таких помилок.

Процес цього очищення визначається самопізнанням та Богопізнанням, єдністю цих процесів. Процес самопізнання, на думку Сковороди, триступеневий. Перший ступінь – це пізнання себе як самосущого, як самовласного буття. Це своєрідна самоідентифікація особистості. Другий ступінь – це пізнання себе як суспільної істоти. Третій ступінь – це пізнання себе як буття, що створене та протікає за образом та подобою Божою. Цей етап пізнання найбільш відповідальний тому, що він надає людині розуміння загального у співвідношенні з усім людським буттям.

Подолавши в собі рабську свідомість, стверджує Сковорода, піднявши над землею свої думки, людина перетворюється. Філософ передбачав відкриття людиною в собі глибинних внутрішніх духовних джерел, які дають змогу людині стати чистішою, кращою, переорієнтуватись з виключно земного існування на духовне вдосконалення та змінити своє власне земне життя відповідно до духовного.

Своєю творчістю і життям Г.Сковорода продемонстрував можливість здійснення глибинних перетворень.

Філософія Г.С.Сковороди є прекрасним прикладом існування філософії українського духу як динамічної, здатної до розвитку і постійного вдосконалення оригінальної системи поглядів, ідеалів, вірувань, надій, любові, честі, совісті, гідності і порядності; вона є своєрідним пошуком і визначенням українським народом свого місця в суспільно-історичному процесі, закликом до гуманізму і "сродної" людській природі дії.



Життя людини – найвища цінність
Диль Валентина,

учениця 9 класу Куп’янського навчально- виховного комплексу № 2

Куп’янської міської ради Харківської області

Керівник: Мороз Тамара Степанівна, учитель української мови та літератури,

керівник гуртка «Фольклорно-етнографічне краєзнавство»
Кожна людина живе на землі тільки одне життя, а тому варто задуматись над тим, як його прожити. Адже, як говорив відомий український поет В.Симоненко «більше тебе не буде завтра на цій землі, інші ходитимуть люди – добрі, ласкаві і злі». А яка згадка залишиться про тебе, що корисного зробиш ти, щоб люди не забули тебе.

Кожен із нас зі своїм народженням одержав право на життя і повинен думати зараз над кожним своїм кроком, вчинком. Перед кожним із нас повинна бути якась мета, мрія, яку хочеться здобути, досягти.

Щоб цінувати життя – треба знати і розуміти своє місце в ньому. Звичайно, ніхто не може абсолютно точно визначити своє майбутнє. Але кожному слід знати, на що він здатний. перед кожним із нас постають запитання: Хто я? Навіщо прийшов у цей світ? Куди іде моє життя? Що залишу після себе? Чи хтось колись про мене згадає? Здається, це прості запитання, але дати відповідь на них стає все важче і важче.

Пошук сенсу життя, свого місця в ньому – дуже складна робота. Адже потрібно завжди починати влаштовувати світ із себе: з життя в родині, спілкування з друзями, родичами, учителями,. І саме від нас залежатиме її майбутнє з власного відношення до своїх прав і обов’язків. Ми – молоді громадяни України. Чому людське життя є найвищою цінністю в сучасному світі?

За багатовікову історію людство пережило безліч потрясінь: війни, природні лиха, голод, хвороби, що супроводжувалися смертями багатьох людей. Особливо жорстоким було минуле 20 століття. Лише одна подія - Друга світова війна (1939-1945) забрала життя понад 60 млн осіб, більш як 90 млн стали інвалідами. Ця моторошна цифра спонукає до роздумів: хіба можна світ, у якому гине стільки людей, вважати за добрий? Чому моральні правила, відомі тисячі років, виявилися безсилими проти різноманітних проявів зла?

Якщо добре поміркувати, то самі зможемо знайти відповіді на ці непрості запитання. Річ у тім, що мало знати правила моралі, потрібно чинити за ними й у великих справах, і в буденних дрібницях. Тож, переживши жорстокість і несправедливість, люди дедалі частіше замислюються, чи варто перекладати відповідальність за те, що коїться довкола, на інших. За останнє десятиліття в різних країнах світу моральнішими стали закони. Визнаючи людське життя за найвищу цінність, сучасний світ прагне подолати бідність, голод та хвороби, від яких потерпає ще так багато людей.

Нам доводилося чути настанову «Життя прожити – не поле перейти». У цьому крилатому вислові втілено одвічне питання про сенс життя. «Навіщо я живу?» - запитує себе людина, пригадуючи минуле або розмірковуючи про майбутнє.

Вчені - філософи дійшли висноновку, що прийнятної для всіх відповіді на запитання «Навіщо ми живемо?» - не існує. Так само, як немає єдиного рецепта щастя. Для когось сенс життя полягає у власному щасті родини. Інші сенс життя вбачають у безкорисливому служінні загальному благу. Чимало й таких, хто всі думки та енергію спрямовує на досягнення добробуту або на сходження кар'єрними сходинками. Отже, кожна людина, обираючи собі мету, утверджується як особистість лише тоді, коли чинить відповідно до цієї мети. Розмірковуючи про сенс життя , слід дослухатися до думок інших. Щоб не помилитися, варто співвідносити свої роздуми з моральними постановами. Ось деякі з них: «Багатійте добрими ділами», « Кожен одержить нагороду за свій труд», « Якою мірою міряєте, такою ж відміриться і вам». Дотримання цих правил допомагає уникати ситуацій, коли людина під тиском життєвих обставин починає оцінювати свої попередні вчинки як дріб'язкові або й, взагалі, як хибні, через що почувається вкрай розчарованою, спустошеною.

У світі зараз неспокійно: палають війни, гинуть люди. Людське життя втрачає цінність, бо на перше місце ставляться нафта, газ, золото для збагачення невеликої групи людей, а інші гинуть. Від того, що не завжди люди вміють домовитися між собою, від того, що не навчилися жити у злагоді, вони втрачають мир і спокій. Отже, життя — це найвища цінність для людини. Коли його втрачають, то назад уже ніхто не поверне.

Життя, як мить, єдина мить,

Махне крилом — і пролетить...

Бо нам дана мить для життя,

А вічність? — То для забуття.

Найцінніше, що є у людини, — це її життя. Во¬но дається їй тільки раз і кожній — своє. Довге чи коротке, неповторне і звичне, радісне і сумне, солодке, як мед, і гірке, як полин, воно триває лише від народження до смерті, і його не можна прожи¬ти двічі.

Один східний володар захотів пізнати всю історію людства. Мудрець приніс йому 500 томів. Зайнятий державними справами, цар відіслав йо¬го, наказавши викласти все це в більш стислій формі. Через 20 років мудрець повернувся. Історія людства займала тепер 50 томів, але цар був уже занадто старий, щоб подолати стільки товстих книг і знову відіслав мудреця. Пройшло ще 20 років, і постарілий, посивілий мудрець приніс володарю один-єдиний том, який вміщав усю премудрість світу, яку той прагнув пізнати. Однак цар лежав на смертельному одрі і у нього не залишилось часу, щоб прочитати навіть одну цю книгу. Тоді мудрець виклав йому історію людства в одному рядку: людина народжується, старіє і помирає.

Життя є дар Божий. Ми повинні берегти цей дар, як святиню.




ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА ЯК ОСТАННІЙ ПОЕТ

СЛОБІДСЬКОГО БАРОКО
Длугаш Яніна,

учениця 11-А класу Люботинської загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 4

Люботинської міської ради Харківської області

Керівник: Прилуцька Л.В., учитель української мови та літератури

Люботинської загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 4
Григорій Сковорода був одним із найзагадковіших поетів та філософів світу. Історики літератури здебільшого трактують його як останнього за часом поета не лише українського, але й усього європейського бароко. Свого часу Микола Сумцов на сторінках «Літературно-наукового вісника» (1918), а потім в «Історії української філософської думки», здається, вперше висунув думку, згідно з якою Григорій Сковорода – це «остання розкішна квітка старого життя, світогляду українського народу, його старого письменства, колишньої могилянської школи».

Це уявлення про Сковороду стає ще більш виразним у Дмитра Чижевського, який казав, що зі Сковородою «бароко не дожевріло, а догоріло повним полум’ям до кінця та враз згасло».

А що ж свідчить про те, що поезія Сковороди має бароковий характер? Перш за все, про це свідчить та обставина, що у своїх поетичних творах Григорій Сковорода звертався переважно до тих самих мотивів, які були найбільш популярні в метафізичній ліриці українського бароко, наприклад, море світу, життя як дорога, світ як театр, свобода, людське «різнопуття» тощо. Досить часто зринає у Сковороди й мотив плинності світу та марності дочасного людського життя, тобто мотив смерті, що був основним мотивом української барокової поезії. Серед христологічних мотивів у Сковороди на першому місці перебувають різдвяний та великодний.

Крім цього, у поезії Сковороди звучать мотиви спокою, щастя, сільського раю, аскетичної боротьби зі світом, плоттю й дияволом, бідності ради Христа тощо. Один раз, а власне в поезії «De libertate» («Про свободу»), зринає у Сковороди і мотив «золотої вольності», що був добре знаний в українській бароковій літературі.

Ще одним аргументом на користь висловленої нами тези можуть бути жанри, до яких звертався у своїй поезії Сковорода. У корпусі його поетичних творів є різдвяні та великодні пісні-канти, епіграми, елегії, панегірики, привітальні вірші, зокрема генетліакони (вірші на день народження), духовні та світські оди, емблематичні поезії, віршовані фабули, байки та діалоги тощо. Важливе місце в поезії Сковороди посідає, наприклад, епіграма – один із найпопулярніших жанрів української барокової літератури. Характерним прикладом епіграми у Сковороди є, зокрема, поезія «Все лице морщиш, печален всегда ты…». Переважна більшість оригінальних та перекладних епіграм Сковороди написана латинською мовою. Філософ цікавився також грецькими епіграмами. На досвід попередньої української силабічної поезії, зокрема й слобожанської, спирається також і техніка віршування Сковороди.

По-перше, жоден український поет XVII–XVIII століть не користувався так активно неповними римами (за підрахунками Дмитра Чижевського, неповні рими в ранніх віршах Сковороди становлять 25%, а в «Саді божественних пісень» трохи мерше – 17%)..

По-друге, на відміну від класичної української силабіки, яка під впливом тогочасної польської поезії культивувала виключно жіночі рими, Сковорода часто послуговується чоловічими римами. Загалом, поезія Сковороди має 45% чоловічих рим.

По-третє, для поезії Сковороди характерна надзвичайна різноманітність строфічних малюнків. Саме тому «Сад божественних пісень», збірка, в якій кожен твір володіє власною строфічною формою, навряд чи має паралелі в українській силабічній поезії XVII–XVIII століть, зокрема й слобожанській.

Загалом, не тільки поезія, але й сам спосіб життя Сковороди може бути яскравим прикладом суто барокового за своєю природою поєднання протилежностей. Скажімо, Сковорода відчував себе «громадянином світу», тобто космополітом, а хотів жити і померти неодмінно в Слобідському краї, він називав себе «Варсавою», тобто «сином миру», але міг від розпуки й відчаю палити свої рукописи у полум’ї, справляв враження «апостола раціоналізму», а водночас був дуже глибоким містиком.

Поезія Сковороди, поза всяким сумнівом, увібрала в себе якісь суто слобожанські особливості. «Найбільшою земною любов’ю його [Сковороди] була Слобожанщина. Потрапив до неї він ще в 1759 році. Більше половини свого віку Сковорода мешкав на Слобожанщині. Десять літ, хоча з перервами, Г.Сковорода навчав слобожанське шляхетне юнацтво поетики, греки, синтаксису й катехізису в Харківській колегії, а вже до смерті, що спіткала його пізньої осені 1794 року у Вільшанській Іванівці, мандрував дорогами нашого краю.». Для старої Слобожанщини Сковорода був не лише мандрівним учителем мудрості чи, як колись казали, «мандрівним університетом», але й справжнім утіленням свободи та вищих християнських чеснот. Він бував у Бабаях, Валках, Великому Бурлуці, Гусинці, Іванівці, Ізюмі, Липцях, Маначинівці, Охтирці, Харкові, Куп’янську. І для всіх він був бажаним гостем: і під стріхами селян, і для заможної слобідської шляхти. І коли кажуть про те, що творчість Сковорода є яскравим проявом української традиції (дехто з істориків літератури писав навіть про «надмірну етнічну забарвленість його особистості й творчості»), коли Дмитро Чижевський писав, що «і мова Сковороди, й його літературний стиль не мають із мовою та літературним стилем сучасної йому російської літератури нічого спільного», то, як нам здається, слід мати на думці, що це була передовсім слобожанська традиція.

Недарма ж Сковорода змальовував Слобожанщину як останній відблиск «золотого віку», а в 1790 році, незадовго до смерті, склав чудову латинську молитву до Бога за слобожанську столицю, назвавши Харків (Zacharpolis) «сьомим Божим оком» та висловлюючи сподівання, що колись це місто обов’язково стане схожим на сонце.

ГЛОБАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ СУЧАСНОСТІ
Добріна Юлія,

учениця 11 класу Прудянської ЗОШ I-III ступенів,

Дергачівської районної ради Харківської області

Керівник: Бондар А.О., вчитель історії та географії


Філософія найдавніша наука, котра бере свій початок ще з VI століття до нашої ери. Здавалося б, вона торкається багатьох питань, розглядає різні проблеми, і може знайти вирішення кожної. Сьогодні, як ніколи актуально, постало питання про глобальні проблеми сучасності. Динамічні зміни в сучасному житті, соціально-економічний, науково-технічний і культурний розвиток набувають в наш час справді глобального характеру. Глобальні проблеми сучасності виникають у всьому світі і у всіх сферах діяльності. Які вони для нас? Спробуємо з’ясувати!

Молодь - особлива соціально - демографічна група, найбільш динамічна частина суспільства , що характеризується специфічною роллю і місцем у системі суспільного творення, тому вивчення проблеми цієї групи є актуальним, оскільки майбутнє кожної країни багато в чому залежить від її молодого покоління.

Якщо розглядати українську молодь, а особливо школярів, в умовах сучасності, то глобалізаційні процеси активно включаються в повсякденність суспільного життя. Сучасні старшокласники соціалізуються в рамках глобального знання, так званих «глобальних іміджів», глобальної мережі Internet. Ці процеси породжують новий тип суспільства.

Молоде покоління позиціонує своє бачення, очікування, наміри, культуру попереднього покоління з принципами та традиціями, які вже склалися. Молодь XXI століття – це перше покоління, яке з самого початку пізнало світ, як культуру постійно нових ІТ (інформаційних технологій).

Необхідність філософського бачення техніки актуалізується у міру зростання її значущості в суспільному розвитку. Управління знаннями стає важливим інструментом підвищення ефективності діяльності всіх видів організацій. Інформаційно - комунікаційні технології сучасності дозволяють постійно і надійно обмінюватися ідеями та інформацією. Стає істинним теза «ті, хто володіють інформацією і знаннями - володіють світом!».

З позиції вчення Г.С.Сковороди, можливості пізнання світу для людини нічим не обмежені. Це прагнення ототожнюється зі зверненням людини до Бога без посередників, бо Богом є сама природа, а людина - її витвір. Пізнаючи Бога, людина пізнає сама себе. В цьому сенсі Сковорода заперечує агностицизм - вчення про непізнаваність світу. Дуже тонким моментом в теорії пізнання Сковороди є той факт, що він не пов'язує множення людиною своїх знань зі зростанням матеріальних потреб, задовільнення яких розуміється як досягнення людського щастя. Швидше навпаки: чим краще людина пізнає саму себе і оточуючий світ, тим розумнішими і скромнішими мають бути її потреби. Ця думка особливо яскраво виражена в притчі " Еродій "": "Будь задоволений малим. За великим не женися. "

Головним посередником у спілкуванні стають засоби масової інформації. Особлива роль у цих процесах належить комп’ютерним технологіям і глобальній мережі. Електронні мас-медіа виступають новими колонізаторами молоді, паніку викликає небезпека розвитку «наркотичної» залежності від комп’ютерних ігор, які набувають все більшого поширення . Сьогодні, все те, що ми асоціюємо з реальністю – світом видимих речей та предметів, світом наявним та осяжним, втрачає колись чіткі межі, вступаючи у взаємодію з віртуальною реальністю. Людина в умовах сучасного світу повинна розвиватись і рости надзвичайно швидко, вбираючи в себе все, багате нинішнє життя.

Зараз ми живемо в неймовірному світі, де найбільше цінуються розумові здібності та інформація. Світ став велетенським інформаційним обмінним пунктом, і кількість інформації в ньому стрімко зростає. Епоха швидкісної комунікації, нова інформаційна ера, передбачена й очікувана ще на початку минулого століття, постала перед нами у всій красі, зі своїми хибами й перевагами. І очевидно, що першими, кого ці зміни зачепили, стала молодь. Вона із захопленням перейняла все, що принесла епоха. По-перше, необмежений доступ до інформації, тісно пов’язаний із розвитком комп’ютерних технологій. Характерною рисою революції в засобах комунікації є щораз більша кількість персональних комп’ютерів, поширення соціальних сітей, а також мережа, що з’єднує їх — Інтернет.

Сьогодні ми практично необмежені в доступі до незліченної кількості даних, віддалених від нас лише клацанням мишки. Інтернет сполучає все суспільство, і теза про «глобальне місто», на яке перетвориться світ, висунута з десяток років тому, поступово стає реальністю.

Молодь активно користується всіма досягненнями, беручи від них найкорисніше: доступ до будь-якої інформації, швидкісний зв’язок зі світом та необмежену можливість самостійно навчатися.

Саме зараз час згадати про недоліки перетворення світу на велику інформаційну губку. З одного боку, необмежений доступ до інформації є безсумнівною перевагою сучасних технологій. З іншого — це серйозна проблема, суттєвий недолік. Матеріали, що знаходяться в загальному інформаційному просторі, «підвішені» на електронних сторінках, в повному обсязі ніхто не сортує і не перевіряє. Ще однією хибою комп’ютеризації суспільства є поступова технологізація стосунків, заміна справжнього життя віртуальним базіканням чи фліртом, часто — залежність від нього. Так само, як і від комп’ютерних ігор, які, без сумніву, теж є чудовими розвагами і можливістю непогано провести час. Проте, надмірне захоплення віртуальним світом веде до втрати відчуття реальності та навичок справжнього спілкування.

На перший погляд здається, що життя у віртуальному світі набагато простіше: без наслідків та відповідальності. Здається, ти можеш мати віртуальних друзів, віртуальні гроші, час від часу відчувати себе в образі суперагента, національного героя, який користується зброєю, віртуальними грішми та несправжнім іменем.

Люди ж старшого покоління, які часто з недовірою, а то й з острахом ставляться до нововведень, комп’ютерні технології використовують рідше. І як результат, ще й вичитують молодь за надмірне захоплення новинками. Таким чином молодь опиняється між двох вогнів: з одного боку її манить до себе неймовірне розмаїття світу, поклик якого вона ще невиразно відчуває у своїх душах; з іншого — пригнічує невідповідність вимогам інших.

Отже, глобальні проблеми сучасності по-новому ставлять питання про закономірності суспільного розвитку, показуючи вузькість функціонуючих теоретичних систем. Постає необхідність у більш нових теоріях суспільства, оскільки сучасна цивілізація виходить на якісно новий рівень. Проте, ситуація ускладнюється багатоаспектністю процесу глобалізації. Тим часом, при всій значущості, наприклад, інформаційної глобалізації, вони не вичерпують суті цього складного і неоднорідного явища.

На жаль, відбувається криза ціннісно-світоглядних поглядів молоді, що поглиблено використовує досягнення сучасних комп'ютерних технологій.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   37


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал