Міністерство освіти І науки україни український державний центр туризму



Сторінка7/37
Дата конвертації02.12.2016
Розмір7.69 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   37

ГЕНІЙ ПОЛТАВСЬКОЇ ЗЕМЛІ
Гончаренко В.,

10 клас Полтавської загальноосвітньої школи І – ІІІ ступенів №20 імені Бориса Серги

Полтавської міської ради Полтавської області

Керінвик: Мороз К.Ф., вчитель географії Полтавська загальноосвітня школа І – ІІІ ступенів №20 імені Бориса Серги Полтавської міської ради Полтавської області


Полтавщина – благословенний куточок України, історія якого сягає глибини віків. Тисячі талановитих полтавців прославили свій рідний край у багатьох сферах діяльності, особливо в науці, культурі, літературі. Недарма Полтавщину вважають духовною скарбницею України.

Серед учених-хіміків України чільне місце посідає доктор хімічних наук, професор Андрій Володимирович Домбровський. Він народився 11 грудня 1912р. у с. Заріччя Пирятинського повіту Полтавської губернії у родині службовця повітового суду. У 1919 р. після смерті батька сімʼя переїжджає у м. Вінницю, де минають його дитинство і юність. Після закінчення у 1929 р. семирічки майбутній учений навчався у Харківському хіміко-технологічному технікумі, а закінчивши його, у 20 років почав свою трудову діяльність на посаді начальника цеху заводу боєприпасів у м. Павлограді.

У 1935 р. Андрій Володимирович вступив на хімічний факультет Московського університету імені М.В.Ломоносова, який закінчив у 1941 р. З перших років навчання проводив плідні наукові дослідження, які мріяв продовжити після його закінчення, але розпочинається війна. Уже 2 липня молодого лейтенанта Андрія Домбровського мобілізують до діючої армії і направляють на фронт. За мужність при виконанні бойових завдань Андрій Володимирович нагороджений двома орденами Червоної Зірки та Вітчизняної війни ІІ ступеня, медалями «За оборону Ленінграда» і «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941 – 1945 рр.».

Після демобілізації Андрій Володимирович працює асистентом кафедри біохімії Вінницького медичного інституту. У 1946 р. здійснюється його заповітна мрія і він вступає до аспірантури Московського університету. Під науковим керівництвом А.П.Терентьєва Андрій Володимирович пише і захищає у 1949 р. кандидатську дисертацію з теми «Сульфування ненасичених вуглеводнів». Після закінчення аспірантури одержав направлення в Чернівецький університет, де його призначають на посаду доцента кафедри органічної хімії.

Працюючи в цьому закладі, А.В.Домбровський виявляє свій багатогранний талант науковця, педагога, вихователя. Він багато і плідно працює зі студентами. У 1954 р. керівництво університету призначає його деканом факультету. Того ж року Андрій Володимирович вступає до докторантури при кафедрі органічної хімії Московського університету, після закінчення якої повертається до Чернівців.

У 1959 р. Андрій Володимирович захищає докторську дисертацію з теми «Реакція ганогенарилювання та арилювання насичених сполук ароматичними діазосполуками та її використання в органічному синтезі». Того ж року Домбровському присвоєно вчене звання професора кафедри органічної хімії.

На хімічному факультеті він читає курс «Органічна хімія» і спецкурси «Теоретичні основи органічної хімії», «Хімія ненасичених мономерів» та «Органічний синтез». Плідно веде наукову й науково-методичну роботу, керує виконанням курсових та дипломних робіт, кандидатських дисертацій аспірантів і співробітників кафедри. З 1960 р. Андрій Володимирович очолює наукову лабораторію при кафедрі органічної хімії, яка стає справжньою науковою «школою Домбровського». За період 1946 – 1976 рр. ним надруковано 275 наукових праць, запатентовано 5 винаходів. Під його керівництвом було підготовлено і захищено 15 кандидатських та три докторські дисертації. Крім наукової роботи Андрій Володимирович активно бере участь у громадському житті факультету, університету, міста. Так, у 1963 – 1965 рр. Андрія Володимировича обирають депутатом Чернівецької міської ради, членом президії Обласного управління Всесоюзного хімічного товариства ім. Д.І.Менделєєва. Він – лектор товариства «Знання».

З 1976 р. його педагогічна і наукова діяльність пов’язана з Ніжинським державним педагогічним інститутом ім. М. В. Гоголя. 16 років свого наукового життя Андрій Володимирович віддав кафедрі хімії цього відомого в Україні закладу, 15 з яких працював її завідувачем. За цей час якісно зріс науковий потенціал кафедри: 6 викладачів успішно захистили кандидатські дисертації, почав активно працювати науково-методичний семінар, пожвавилась студентська наукова робота. Не випадково на кафедрі почав розвиватися напрям наукових досліджень, пов'язаний з органічною хімією, а її викладання набуло нових якостей і звучання. Навколо Андрія Володимировича гуртується колектив викладачів-органіків, які вирішують різноманітну хімічну проблематику. Накопичується досвід виконання експериментальних робіт кращими студентами, частина з яких щорічно вступає до аспірантури провідних хімічних науково-дослідних інститутів Москви та Києва.

Наукова та науково-методична діяльність Андрія Володимировича у стінах Ніжинського ВНЗ була передусім систематизуючою. Завдяки багаторічному досвіду дослідника, енциклопедичній обізнаності зі світовою науковою літературою А.В.Домбровський видає монографію «1,4 - діоксан» (1984), у провідних хімічних журналах друкує низку науково-оглядових статей з різних проблем. Деякі з цих статей наближаються за своїм обсягом до монографічних праць. Водночас він прагне узагальнити свій педагогічний доробок щодо викладання органічної хімії у педагогічному ВНЗ та середній загальноосвітній школі. Цьому сприяють широкі творчі контакти як з колективом кафедри, яку він очолює, так і зв’язки зі своїми учнями, які працюють в інших педагогічних вузах України. У співавторстві з професором, завідувачем кафедри органічної хімії Черкаського педагогічного інституту В.М. Найдановим він створює підручник «Органічна хімія», виданий у 1992 р. Студенти всіх педагогічних та класичних університетів України, які готуються стати вченими, користуються цим чудовим підручником. Разом з цим А.В.Домбровський готує рукопис «Демонстраційні досліди» до лекційного курсу органічної хімії. У співавторстві з доцентами кафедри хімії Н.І.Лукашовою та С.М.Лукашовим розробляє пробний підручник «Органічна хімія» для 10 класу середньої загальноосвітньої школи, виданий у 1995 р. У співавторстві із завідувачем кафедри органічної хімії Тернопільського педінституту Б.Д. Грищуковим видає методичні рекомендації «Формули і моделі органічних сполук», «Гетероциклічні сполуки», «Амінокислоти», «Вуглеводи», які спрямовані на вдосконалення фахової підготовки майбутніх учителів хімії. У навчальному посібнику, підручнику, методичних рекомендаціях викладено його наукові та методичні ідеї тим, хто навчає і навчається органічної хімії.

Значну увагу Андрій Володимирович приділяв учнівським і студентським олімпіадам з хімії, неодноразово призначався головою Республіканського журі олімпіад. Учням добре відомий його вислів: «Хімік повинен мати розумну голову і вправні руки».

Постійно перебуваючи у вирі багатогранної педагогічної діяльності, він керує студентським науковим товариством, виступає на Всесоюзних та Республіканських симпозіумах, а в 1980 р. обирається членом спеціалізованої вченої ради із захисту кандидатських та докторських дисертацій інституту органічної хімії АН України.

Його емоційні, яскраво забарвлені, естетично завершені і досконалі за формою та змістом лекції магічно впливали на слухачів, стимулювали глибокий інтерес і прагнення пізнати світ органічних речовин у його різноманітності, неповторності і величезному значенні для буття людини.

Як справжньому інтелігенту і різнобічно обдарованій людині А.В.Домбровському була притаманна глибока любов до музики. Його прекрасному голосу і високій виконавській майстерності класичних музичних творів позаздрили б навіть відомі оперні співаки.

Праці доктора хімічних наук, професора А. В. Домбровського неодноразово відзначались на рівні Міністерств освіти СРСР та України.

18 червня 1992 р. Андрій Володимирович Домбровський пішов з життя, залишивши величезну наукову й педагогічну спадщину (понад 300 друкованих праць), яка ще довго даватиме наснагу для творчості його колегам, учням, студентам і вчителям хімії.

П'ятнадцять вихованців А.В.Домбровського стали докторами наук, десятки – кандидатами наук, багато його учнів працюють науковцями, викладачами ВНЗ і вчителями хімії у різних регіонах України та за кордоном.

З метою увічнення пам’яті професора А.В.Домбровського його учнями започатковано «Домбровські хімічні читання» - конференції, які відбуваються постійно на базі одного з ВНЗ України. Перші «Домбровські хімічні читання» з великим успіхом пройшли весною 2003 р. на базі Черкаського державного університету ім. Б. Хмельницького.

СВЯТО 1 ТРАВНЯ: ВІД ВИТОКІВ ДО СЬОГОДЕННЯ
Гончарова Элизавета,

учениця Есхарівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Чугуївської районної ради Харківської області вихованка Чугуївського районного Центру туризму, краєзнавства та екскурсій учнівської молоді Чугуївської районної ради Харківської області,

Керівник: Біла З.П., керівник гуртка
Одним з масових традиційних свят радянського періоду нашої країни є святкування Дня міжнародної солідарності трудящих.

Соціальною цінністю радянських свят і обрядів є те, що в процесі формування особистості вони виступають своєрідним «емоційним мостом» в переході від знань до переконань. Так як в радянські часи пропагувався атеїзм, то святкування 1 травня Дня солідарності трудящих мало за мету відволікти радянських людей від весняного циклу пасхальних свят.

Істотне значення має святково-обрядова сторона першотравневих свят в задоволенні естетичних потреб особистості. Ще наприкінці 60-х років дослідники відзначили величезну вагу видовищних форм культури - свят, обрядів, фестивалів, декад народної творчості, спортивно-мистецьких виступів і т.п

1 Травня - одне з найдивніших всесвітніх свят.

День першого травня в язичницькій культурі пов’язаний зі святкуванням стародавнього нового року. У русичів відзначалася Велесова чародійна ніч, коли Чорнобог остаточно передає Коло року Белобогу. В Ірландії, Шотландії 1 травня традиційно відзначається кельтське свято початку літа. В Стародавньому Римі це був день вшанування Благої Богині - богині родючості, здоров’я і невинності, богині жінок. Травневий день в Дубліні відзначається парадом волинщиків, вуличною ходою, прапорами, виставками, феєрверками.

День міжнародної солідарності трудящих започаткований в результаті трагічних подій, коли саме 1 травня 1886 року чиказькі робітники організували страйк за свої права, над ними була влаштована розправа, але поступово демонстрації із соціальними вимогами в День солідарності трудящих перетворилися на святкову ходу з демонстрацією трудових досягнень. І саме в такому аспекті дане свято відзначалося в Радянському Союзі. 1 Травня стало по-справжньому «масовим святом». Святково одягнені медики, вчителі, школярі, працівники різних підприємств колоною йшли до головної площі міста чи селища, на якій проводився мітинг. Виступали представники підприємств і організацій. По площі проходили з червоними прапорами, з портретами В. Леніна, Ф. Енгельса, К. Маркса, з плакатами і транспарантами (з комуністичними закликами, із зображеннями земного шару, голубів як символу миру, гвоздик та ін.). Люди дружно вигукували такі слова, як «Слава Коммунистической партии Советского Союза», «МИР! ТРУД! МАЙ!», «МИРУ – МИР!». Демонстрація проходила дуже весело і барвисто, у всіх були повітряні кульки і штучно зроблені квіти та квітучі гілочки. Їх робили із жатого, папіросного та іншого паперу. Найчастіше – гвоздики та яблуневі квітучі гілочки (вирізували 8 білих пелюсток, серединку робили з підфарбованої вати, скручували мідним дротом та прив’язували до гілочок). Квіти робили на підприємствах, вдома та на уроках праці. Завдяки цим атрибутам колони виглядали святково. Після демонстрації всі дружно йшли до Будинку культури. Там відбувався святковий концерт з нагородженням передовиків праці.

Респонденти пригадують, як їх родини кожного року святкували 1 Травня так: приходили з демонстрації, а у кімнаті стояв стіл, накритий усілякими смакотами. По телебаченню в цей час показували демонстрацію на Червоній Площі, а далі за програмою були святкові концерти. Або виносили на вулицю стіл і святкували з сусідами і сім'єю. Один одному вручали заздалегідь приготовлені подарунки, саморобні та фабричні листівки, які були художньо оформлені першотравневою символікою з написами: «З Святом Весни!», «З Днем солідарності Трудящих!», «Миру Мир!». Малювали голубів, квіти. Групи людей також виходили на природу, до річки, готували на вогнищі шашлики та кашу. З травневими днями здавна пов’язане свято «майової каші».

Таким чином, 1 травня - одне з тих свят, яке має і язичницькі, і соціальні передумови для виникнення.


ДУХОВНА КУЛЬТУРА МОГО РІДНОГО КРАЮ «МОЯ ЗЕМЛЯ-

ЗЕМЛЯ МОЇХ БАТЬКІВ»
Гордієнко Даніела,

учениця 10 класу Зіньківщинської ЗОШ І – ІІІ ступенів Зачепилівської районної ради

Керівник: Микитенко Майя Миколаївна, вчитель історії та правознавства,

спеціаліст І категорії


Наша Донецька область-одна з найбільших областей України. Найстаріші міста: Бахмут (Артемівськ), Маріуполь і Слов'янськ. Корені Маріуполя сягають у козацьку добу, а Бахмута, Горлівки, Донецька, Дружківки, Селидового й макіївських висілків Ясинівки й Землянок – у часи козацької вольниці. В 1895р. поет Микола Чернявський писав:

«І степ і гори обгоріли

Дощем облило громовим,

Та знов такі ж немилі,

Нічим не скрасились новим.

Ревуть гудки. Дими стовпами

Повзуть за вітром по степу,

А там під степом, у склепу

Шахтар зомлілими руками

Б'є камінь, вугіль добува,

І в землю вік свій зарива…»

З того часу виросли нові промислові підприємства, важку працю гірника й металурга механізовано, але не зникли дими:

«Дим заводу Донець і копальні,

Дим заводу над синню ріки…

Як салюти гудуть привітальні

Над віками Донбасу гудки» (В.Сосюра «Третя рота»)

Дими сьогодні отруюють повітря, хоч озеленено чимало териконів.

« Шахти, терикони,

Заводські вогні…

Місяць в травах тоне,

І пісні, пісні…» (В.Сосюра)

Обидва сини землі Донецької любили наш козацький і гірняцький край. Хоч сьогодні рідко почуєш мову солов'їну, під час застілля все ж переважає українська пісня. Школи, радіо, телебачення, преса, на жаль, не навчили наш працелюбний народ по-справжньому любити рідний край. Бо земля. Води, річки, море наше Азовське вкрай забруднені, бо мало ми знаємо про землю нашу донецьку, її славних синів і дочок. Бо втратили ми навіть зміст слова «Батьківщина», що шукали її десь там далеко по тундрах та тайзі… Що ж тоді Батьківщина? Знову пошукаємо відповіді в Сосюри:

«Станції, рейки, мости,

Даль димарями буя,

І поїзди, поїзди…

Це – Україна моя.»

або:

«Дзвін шабель, пісні, походи,



Воля соколина,

Темні зорі, ясні води -

Моя Україна.»

Усе це – Рідний край, земля батьків, дідівщина. Крім України ми маємо й вужчу батьківщину: землю Донецьку, рідний район, місто, село. Любити їх – не злочин і навіть не гріх, тому хай нам буде дороговказом на нашому життєвому шляху заповіт донбасівця Володимира Сосюри:

«Любить свій край – це для народу жити,

Боротись за юне, за нове.

Любить свій край – це значить все любити,

У чім його святе ім'я живе.»

Багато пам'яток залишилося і часів Київської Русі. На території сучасної Донецької області над Каялою на півночі й Калкою на півдні полягли в обороні Русі-України княжі воїни. Досі їх ніхто не оплакав і немає навіть символічних могил на місцях доленосних для України битв.

І може наше покоління нарешті віддасть данину поваги і шани давнім боям – поставить пам'ятники героям понад Каялою та Калкою.

Великий архітектурний спадок – це Святогірський монастир. Святогірський монастир у нинішньому Слов'яногірську над Сіверським Дінцем бере свій початок з часів перед татарською навалою, коли Бату-хан руйнував «матір городів руських» - Київ. Пустельники слов'ян-християн й могли вирубати на схилах крейдяних гір перші печери й келії. У непомітному місці всередині крейдяної гори розташована церква преподобних затворників Антонія і Феодосія. За легендою, як тільки в Святих горах з'явився монастир, крейдяна гора обвалилася і люди побачили білу церкву-красуню с золотими куполами. Монастир захищали з одного боку пучини ріки, з другого – глухі ліси. Незважаючи на його неприступність, татари 5 разів нападали на нього, але не знищили його, кожен раз він поновлювався. Без сумніву Святогірський монастир – одна з визначних пам'яток, яку побудували й захищали наші пращури. У багаті, але й небезпечні Дикі степи з давніх-давен тягнулися всі, хто не міг зносити гніт і рабство. Цих вільних людей, шукачів пригод, народ називав козаками. Одна з козацьких чатових сторож була на Савур-могилі. Наш народ пояснює назву цієї височини по-своєму: могила козака Савура або Сави чи Савки, який загинув на схилах височини в нерівному бою з ординцями. Крім цієї легенди побутують інші, а Савур-могила стала місцем вічного спочинку народних героїв. В нашому столітті довкола Савур-могили двічі була «чорна рілля ізорана, кістьми засіяна і кров'ю полита.» Полеглим воїнам поставили величавий пам'ятник.

Ще багато пам'яток на Донбасі про них можна розповідати й розповідати.

Але В. Сосюра вірить у світле майбутнє Донеччини й всієї України:

«Там, де попіл тепер, де жаліються в небо руїни,

Встануть села ясні, загуркочуть міста золоті

Буде кращою ще неосяжна моя Україна

І не стане вже ніч на її переможнім путі»

Ось така величава земля донбаська в Україні!!!


БЛАГОСЛОВЕННА ПІСНЕЮ
Граб Наталія,

учениця 10 класу, Полтавського міського

багатопрофільного ліцею № 1 імені І.П. Котляревського.

Керінвик: Мироненко Вікторія Олександрівна, вчитель англійської мови

Полтавського міського багатопрофільного ліцею № 1 ім. І.П. Котляревського.

Білик Наталія Іванівна, вчитель української мови та літератури Полтавського міського багатопрофільного ліцею № 1 ім. І.П. Котляревського


Уклін тобі, перлина України,

За неповторний, невмирущий спів

І нескінченні ті пісні однині,

Як пам'ять тих, хто так тебе любив...
Благословенна Полтавська земля не лише щедротами природи, а й неперевершеними самобутніми людськими талантами. Мова піде про Раїсу Опанасівну Кириченко, справжню берегиню української пісні, краси народного слова, людину значущої і щедрої душі, голос якої порівнюють із самою Чураївною. Саме в Полтаві Раїса Опанасівна записала понад 200 своїх пісень, серед яких є й пісня про наш рідний край…

А починалося все 14 жовтня 1943 року в с. Землянки Глобинського району Полтавської області, де у звичайній родині колгоспників народилася дівчина, якій судилося стати берегинею української пісні.

Уже з молодих років Раїса співає в хорі, який, разом з іншими працівницями, вони створили на фермі. Одного разу в село приїхав хор Кременчуцького автозаводу, де спів Раїси Корж почув керівник колективу Павло Отченаш, який згодом у січні 1961 запросив Раїсу Опанасівнуу творчий колектив. Після цього дівчина працювала на Кременчуцькому автомобільному заводі, заочно закінчуючи десятирічку. Вона не отримувала спеціальної музичної освіти (закінчила Харківський інститут мистецтв лише в кінці 1980 рр.).

Починаючи з 1962 року, Раїса співала в ансамблі «Веселка» Полтавської філармонії, там вона і познайомилась із своїм майбутнім чоловіком, баяністом Миколою Кириченком, а 15 грудня 1963 року стала його дружиною. На запрошення керівника ансамблю «Льонок» Анатолія Пашкевича сім'я Кириченків переїхала до Житомира. З часом, коли в 1968 році Пашкевич очолив Черкаський народний хор, то подружжя увійшло до його складу.

З кінця 70-их рр. починається період визнання таланту співачки. Раїсі Опанасівні було присвоєно звання «Заслужена артистка України» (1973р.), Народна артистка УРСР (1979 р.), присуджено Державну премію УРСР імені Т. Г. Шевченка (1986 р.), у 1999 році за самовіддану працю, високу професійну майстерність та активну громадянську позицію нагороджено «Орденом княгині Ольги», 31 жовтня 2003 року, указом президента України «за видатний особистий внесок у справі збереження та примноження національної пісенної спадщини та багаторічну творчу діяльність» Раїсі Кириченко присвоєно звання «Герой України» з врученням Ордена Держави.

З вересня 1994 року Раїса Кириченко працювала викладачем відділу співу Полтавського музичного училища імені М. В. Лисенка. А в 1995 році з приголомшливим успіхом проходять гастролі в Канаді. У цей період співачку починає турбувати здоров’я. Та незважаючи на це Раїса Опанасівна продовжує наполегливо працювати. Прагнучи залишити по собі слід, дбає Чураївна і про малу батьківщину, звідки пішло її коріння. У рідному селі Корещина, за сприяння Раїси Опанасівни, було збудовано церкву та відремонтовано сільську школу, яка отримала статус середньої. І хоча співачка живе в Києві, усе ж лине серцем і душею туди, звідки починалась її доля, а спогади, які зринають у пам’яті, знайшли відображення у книзі «Я козачка твоя, Україно» (2003 р.).

У неї не було другорядних пісень. Кожна ставала популярною і входила в кожну домівку. «Чураївна», «Я козачка твоя», «Жіноча доля», «Мамина вишня» — усі ці пісні відомі не тільки в Україні. Її співом захоплювалися слухачі Канади, Австралії, Німеччини, Польщі, Філіппін, Алжиру, Тунісу та інших країн світу, а також у штаб-квартирі ООН.

Пісні Раїси Кириченко і досьогодні змушують відкладати всі справи і слухати їх, як власне одкровення, згадувати свою матусю, рідний дім,задумуватись над долею. Вона продовжує себе в багатьох тих, кого вчила співати. Це і Наталка Шинкаренко з Градизька, і учні музичного класу Землянківської школи, що своїми голосочками вдячно славлять Раїсу Опанасівну, це і хор «Калинове гроно»—учасник і переможець багатьох конкурсів, концертів. Справа Раїси Кириченко продовжує жити, незважаючи на те, що її життя обірвалося 9 лютого 2005 року на 61 році. Заповітом її стало останнє слово поховати в рідному селі поряд із могилою матері…

У Полтаві продовжують вшановувати пам’ять видатної особистості Раїси Опанасівни Кириченко. Так, за сприяння друзів Раїси Опанасівни, Володимира Пащенка, Миколи Ляпаненка, Олексія Чухрая, відкрито музей Раїси Кириченко в Полтавському державному педагогічному університеті імені В. Г. Короленка, її іменем названо вулицю, школу мистецтв, відкрито меморіальну дошку на будинку, де вона жила.

Не вмирає душа народу, поки є корені, поки є духовний заповіт попередніх поколінь. Лине пісня українська, співає жінка про матір, про дітей, про світ довкола… І розумієш, що все в тебе добре, коли є сім’я, країна, хліб на столі, та духовне зерно в серці, що не дозволить звернути на хибний шлях власної долі, Україно!


ДУХОВНА КУЛЬТУРА МОГО КРАЮ І СКОВОРОДА
Гузіна Ірина,

гуртківка Богодухівського центру дитячої та юнацької творчості

Богодухівської районної ради Харківської області

Керівник Соловйова О.О., методист Богодухівського

центру дитячої та юнацької творчості
Богодухівський край, освячений генієм великого філософа Григорія Сковороди, іскриться райдугою письменницьких талантів. Про сліди перебування Сковороди на Богодухівщині свідчать літературні джерела, численні перекази та бувальщини. Про мандри на території нашого краю писав і сам філософ, зокрема, у примітці до 30-ої пісні «Саду божественних пісень»: «Зложено во время открытия Харьковского намесничества, когда я скитался в монастыре Сеннянском».

Початок ХІХ століття представлений романтиком у священицькій рясі Степаном Писаревським, котрий у 20-х роках позаминулого століття служив у Богодухові. З нашим містом пов'язане й ім'я співця Слобожанщини Якова Щоголева. Народився він у 1893 році в місті Охтирка. У 1848 році закінчив Харківський університет і понад 20 років віддав службі на різних посадах у Харкові й губернії. Деякий час працював Яків Щоголев помічником окружного начальника Богодухівської округи. На той період він уже встиг надрукувати свої вірші в «Литературной газете», «Отечественных записках» та рідною мовою – в альманасі «Молодик». Його вже помітили Т.Шевченко і П.Куліш. Його вже «четвертував», як висловився Я.Щоголев, російський критик В.Бєлінський. Та поет-романтик продовжував писати і виношувати в серці прекрасні образи майбутніх поетичних творів. Тут, на Богодухівщині, він поповнив свої знання перлинами місцевого фольклору, а свою поетичну наснагу – спогляданням та милуванням навколишньою красою. «Незрівнянний майстер пейзажу», «щоголівське небо» - це характеристики, що адресував йому М.Рильський. Коли читаєш вірші «Листопад», «Осінь», перед очима постають богодухівські краєвиди з ледь помітними порухами, що дивовижно і бентежливо западають в душу.

Як свідчать деякі джерела (зокрема, «Сторінки з історії фольклористики» О.І.Дея), інший відомий український поет – Павло Грабовський – досліджував пісенну творчість, приказки, прислів’я, жарти на теренах Охтирки та Богодухівщини.

Звідси, з цього благословенного краю вийшли, злетіли, розправили крила, напившись сили, краси і добра, письменники Марія Загірня, Микола Хвильовий та багато інших майстрів красного письменства.

Талановитий Харківський поет Володимир Верховень розпочинав свою поетичну творчість, працюючи в редакції Богодухівської районної газети «Маяк». у 2003 році вийшла з друку чудово оформлена збірка віршів та пісень для дітей «Розмай-громзай». Його так звана «дитяча поезія», написана рідною мовою, близька до народної творчості, милозвучна і зрозуміла малечі. В ній вчуваються і богодухівські мотиви призабутих приказок, прислів’їв, бабусиних колискових.

У 60-х роках ХХ століття поблизу Богодухова, в колгоспі імені Дмитрова, працював скромний будівельник Віталій Поліщук. Сумлінно виконував свої обов’язки, у вільний від роботи час займався живописом. Залишив колгоспникам портрет Дмитрова, виконував художні замовлення, малював портрети семеноярців. І дуже мало хто знав, що насправді скромний робітник-будівельник – український поет, талановитий і самобутній, поезії якого за часів «хрущовської відлиги» друкувалися у харківських часописах і були підписані псевдонімом – Віталій Андрєєв. Тут, під Богодуховом, він знайшов і джерело натхнення, і притулок від різкого «похолодання» після «хрущовської відлиги». Це вже пізніше харківський письменник Микола Козак напише про Віталія Поліщука, презентуючи його поезії на сторінках газети «Слобідський край»:

«Ці імена шестидесятників відомі всім: Василь Симоненко, Ліна Костенко, Микола Вінграновський, Ігор Калинець, Тарас Мельничук, Микола Шатилов, Василь Стус… Живі легенди. Так можна сказати й про Віталія Поліщука, поезії якого відомі і нині. Його творчість свого часу високо оцінили Павло Тичина, Ігор Муратов, Василь Мисик, Василь Боровий… Твори Віталія Поліщука друкувалися у Великобританії, Канаді».

Відомою на Богодухівщині є і письменниця Меланія Трипілець. Свої найкращі нариси, написані протягом десяти років вона видала окремою книжкою «Доленько-доля моя журавлина» у 2001 році і присвятила її 10-річчю незалежності України, що стало подією у письменницькому житті Богодухівщини.

Про те, як богодухівські криниці дали наснагу майстрам красного письма написав у одному із своїх віршів Віталій Поліщук «Я на сторожі чистих криниць».

Аналізуючи зібраний матеріал про життя і творчість людей, пов’язаних із Богодухівщиною, ми несподівано для себе прийшли до висновку, що наш край є, свого роду, життєвим і творчим перехрестям, як отой Муравський шлях у географічному розумінні, від якого розгалужуються великі і малі шляхи в різні кінці світу.

На межі двох періодів історії українського письменства – давнього й нового – височить постать Григорія Савича Сковороди. Те, що залишив він нам у спадок, - це цілюще, життєдайне джерело, з якого черпатимуть наснагу ще десятки нових поколінь

Пам’ятка природи Буцький каньйон
Гурток «Краєзнавці-туристи»

Черкаський обласний центр туризму, краєзнавства

і екскурсій учнівської молоді Черкаської обласної ради

Керівник: Турченюк Світлана Петрівна, методист

Черкаського обласного центру туризму, краєзнавства і екскурсій

учнівської молоді Черкаської обласної ради


Черкаська область багата своїми історичними, культурними, археологічними пам’ятками. Але, подорожуючи нашою Черкащиною, ви матимете змогу познайомитись із унікальними пам’ятками природи. Оскільки, наш гурток не тільки краєзнавчого, а й туристичного спрямування, тож ми любимо подорожувати і тематику нашої роботи вибрали: «Подорож, як спосіб пізнання світу». І саме в цій роботі ми вирішили розповісти про унікальний куточок нашої області, який швидше нагадує гірську країну, ніж рівнинну Черкащину.

Буцький каньйон – одне з наймальовничіших куточків України та Черкащини. За рейтингом конкурсу «Сім чудес Черкащини» по праву займає друге місце. А в плані природної нетиповості є одним з найкращих в Україні. Через неймовірну красу даний район почали називати останнім часом «маленькою Швейцарією». Тут розташовані величезні брили граніту, що дуже подібні до всесвітньовідомого Стоунхенджу. Цей «Український Стоунхендж» ще мало досліджений.

Буцький каньон розташований в селищі Буки Маньківського району Черкаської області на річці Гірський Тікич (басейн річки Південний Буг).

Географічні координати каньйону - 49°06 пн.ш., 30°24 сх.д. В цьому місці упродовж 2,5 км р. Гірський Тікич утворює глибокий каньйон з сторчовими скелями різної форми, водоспадами, перекатами та плесами.

Лаврентій Похилевич про с.Буки писав таке: "Местечко при реке Тикичь, в 12 верстах от Иваньки, тянется со своим предместьем Антоновкою вдоль реки Тикича на пространстве 3-х верст. Берега Тикича образуют отвесные живописные скалы; сама речка быстро струится между гранитными массами, составляющими ее ложе. Сероватый гнейсо-гранит находится массами среди красного гранита».

Буки виділяються своїм неповторним, оригінальним і надзвичайно красивим ландшафтом. Селище розташоване неначе в горах, а в їх підніжжі протікає мальовнича річка Гірський Тікич. При цьому варто зазначити, що територія Маньківського району Черкаської області переважно рівнинна. Тікич протікає по території п’яти сіл Маньківського району і скрізь він особливий, але в Буках, як кажуть в народі, природа відпочивала і створила Буцький каньйон.

Каньйон починається за 800 м нижче від греблі колишньої Буцької ГЕС. Він являє собою оригінальний скелястий берег з виступами сірого граніту, заввишки близько 30 метрів. Довжина каньйону близько 2,5 км, ширина — 80 м.

Між велетенськими гранітними брилами піниться і шаленіє водний потік, який утворює так звані "буки". Це слово походить ще з часів козаччини і означає "водяні круговерті". Знаючи значення цього слова, неважко здогадатись звідки походить така незвична, на перший погляд, назва селища.

Каньон р. Гірський Тікич – це одна з найвищих ділянок у сучасному рельєфі центральної частини Українського щита. Утворений у протерозойських гранітах, вік яких оцінюється у 2 мільярди років. У каньйоні розкриті кристалічні породи неоархею – амфіболіти, кристалосланці та гнейси росинсько – тікицької серії і діорити та плагіограніти тетіївського комплексу, та палеопротерозою – гранітоїди уманського комплексу.



В межах пам’ятки природи Буцького каньйону можна виділити декілька об’єктів, що заслуговують на особливу увагу: Антонівське відслонення молібденітовміщуючого пегматиту, водоспад «Вир», скеля Родіонова, скеля Мокрицька, скеля Вороняче гніздо.

На правому березі р. Гірський Тікич у виробленому Антонівському кар’єрі розміром 150 х 40м, глибиною 15,0м, відслонюються породи уманського комплексу – сірі антонівські граніти з січними жилами сіро – рожевих молібденітовміщуючих пегматитів уманського комплексу палеопротерозойського віку. Потужність жил коливається від 0,1м до 12,0м. За даними радіогеохронологічних визначень вік антонівських гранітів – 2,060млн.років. Це унікальне родовище якого більше не зустрінеш на просторах Центральної України. Дане відслонення має наукове значення.

Перед входом в Буцький каньйон води Гірського Тікича стрімко скочуються з брили граніту, тим самим створюючи гучний водоспад. Водоспад отримав назву «Вир», від води, яка вирує, перекочуючись через кам’яні пороги.

На лівому березі р.Гірський Тікич, що в центральній частині каньйону, височать 10 - 15м скельні виходи, які місцеве населення називає Родіоновою скелею, названа на честь видатного геолога. Відслонення представлене кварцовими діоритами тетіївського комплексу з ксенолітами амфіболітів росинсько – тікицької серії, прорваних жилами уманського комплексу.

Нижче за течією від Родіонової скелі, знову ж таки на лівому березі розташована скеля, Мокрицького висотою висотою 18,0м. Скеля складена рожево - сірими антонівськими гранітами уманського комплексу. Пам’ятка має дуже привабливий та естетичний вигляд.

У найвужчій частині р. Гірський Тікич, на правому березі розташована скеля Вороняче гніздо висотою 25,0 м, яка складена антонівськими гранітами уманського комплексу. Скеля має текстурні особливості порід, матрацоподібна окремість з різноспрямованими тріщинами, що надає їй неповторності.

Буцький каньйон – найбільший та найглибший природний скелястий каньйон Черкаської області. Каньйон приваблює до себе в усі пори року. Весною прямовисні скелі вкриті яскраво – жовтими квітами. Влітку каньйони потопають в зелених кронах дерев, а восени сірі граніти вкриваються «осіннім золотом». У суворі зими річка замерзає, проте в деяких місцях срібним дзвоном переливається маловодний потік водоспаду «Вир».

Береги річки в межах розташування каньйону є дуже мальовничими, серед яких чергуються ділянки вкриті лісом (бук, граб, дуб) та чагарниками глоду, аличі, шипшини і ін. Місцями трапляються ділянки вкриті різнотрав’ям.

Люди з давніх часів намагалися використати мальовничу територію в господарських цілях. Річка не залишилася незайманою людьми. Біля водоспаду ще в ХІХ ст. побудували великий водяний млин, від якого збереглися тільки фрагменти. За планом ГОЕЛРО тут було побудовано в 1927р. першу гідроелектростанцію на малих річках України потужністю 560 кВт. Це була перша в Україні сільська гідроелектростанція. З часом ГЕС втратила своє значення. Підпорна гребля та центральна будівля збереглися до нашого часу. В теперішній час каньйон з мальовничими берегами є улюбленим місцем відпочинку туристів. Місце наскільки популярне в туристів, що влітку тут важко знайти місце для відпочинку чи розміщення туристичного намету. Сюди частенько з’їжджаються альпіністи. Вони говорять, що тренуватися в скелелазінні можна навіть на скелі у вигляді людського профілю в самому кінці каньйону, яка здається зовсім непристосованій для альпінізму. Каньйон є єдине місце в Черкаській області, де альпіністи можуть випробувати свою силу та вміння. Він приваблює не лише альпіністів своєю дикою неосвоєністю, а й байдарників та любителів нетрадиційної медицини. Світанок в Буках нікого не залишає байдужим. Тут постійно шумить річка і квакають жаби. До цих звуків так звикаєш, що вже потім складно сприймати тишу. Місцями тут трапляються поляни, де можна прилягти на м’якій травичці, забувши про все на світі, милуючись чарівною природою невтомного Тікича. Проте наплив відпочивальників (серед яких здебільшого автотуристи, байкери) не міг не позначитися негативно на стані каньйону. Часто після горе – туристів залишаються купи сміття, бите скло, одноразовий посуд, не згаслі багаття. Каньйон потребує («вимагає!») якщо не захисту, то хоча б порядного відношення з боку відвідувачів.

Вода Гірського Тікича летить, шумить і вирує по скелястих виступах гранітних каменів. Це диво природи не залишилось непоміченим і ще в травні 1975 року даному об’єкту було присвоєно статус державної комплексної пам’ятки природи місцевого значення. Площа, що підлягає природоохоронним заходам - 80 га. Юридично всі геологічні пам’ятки на Гірському Тікичу не оформлені. Пропонується надати об’єктам статус геологічних пам’яток державного значення.


ВНЕСОК ГЕРАЩЕНКА В.Ф. У МИСТЕЦТВО СЛОБОЖАНЩИНИ
Гусятников Олексій,

учень 10-го класу Харківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №41

Харківської міської ради Харківської області.

Керівник: Кобзар Тетяна Євгеніївна, вчитель української мови та літератури Харківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 41 Харківської міської ради Харківської області;

Кашуба С. А., доцент, викладач Харківської Державної академії дизайну і мистецтв
Метою даної роботи є відновлення втраченої інформації про біографію та творчість Народного художника Української СРСР , Геращенка В.Ф., колишнього учня Харківської школи № 41, та доведення того, що його професіоналізм та талант у галузі сценографії , який сформувався спочатку на Харківщині, а потім на Полтавщині, вартий того, щоб посісти почесне місце серед відомих художників Слобожанщини і відродити народне визнання.

Актуальність дослідження зумовлена важливістю , цінністю фактичного матеріалу і відсутністю спеціальних робіт, присвячених практичному вивченню художньої спадщини Геращенка В.Ф., художника, нашого земляка.

В ході дослідження доведено , що визнання та народна слава художника Геращенка В.Ф. формувалися майже протягом всього життя : розвиток його

таланту бере початок від навчання в Харківській школі № 41 , де займався у шкільному гуртку малювання з учителем Андрєєвим Павлом Іллічем (саме його художник вважав першим учителем та наставником) , та в Харківському художньому інституті, де навчався в післявоєнні роки; а розквіт таланту припадає на період роботи театральним художником Полтавського драматичного театру ім. М.В.Гоголя.

В роботі досліджено біографію художника та його вклад в розвиток культури Слобожанщини на основі інтерв’ю з однокурсниками (харків’янином , заслуженим художником України, Григорієм Івановичем Батієм) та головою Харківської організації Національної спілки художників України, заслуженим народним художником України , професором Віктором Івановичем Ковтуном, племінником, Шеметом Миколою Миколайовичем, викладачем Академії дизайну ( Харківський художній інститут) , доцентом, Кашубою Світланою Антонівною, на основі фотоматеріалів, репродукцій картин, ескізів театральних декорацій, переписки з краєзнавцями селиша Соколово, де народився художник, дружиною Тамарою Шапошниковою.

У процесі дослідження було з’ясовано , що :

- захоплення театром розпочалося під час навчання в Харківському художньому інституті на факультеті «Сценографія» ;

- йому судилося стати визначним художником , здобути широку відомість своїми театральними постановками й навіки уславити рідну Слобожанщину;

- Володимир Геращенко зарекомендував себе як дуже обдарований професіонал своєї справи.

Підтвердженням розвитку його таланту художника є нагороди уряду України (Геращенку В.Ф. було присвоєно звання Заслуженого художника України, а згодом Народного художника Української СРСР).

Цей матеріал можна використовувати на уроках Харківщинознавства; на уроках образотворчого мистецтва при вивчення творчості народних художників України та при вивченні теми «Театральне мистецтво».

ПонеділкуваНня в житті українсЬкої жінки
Данченко Анна,

учениця 11 –Б клас класу Харківського ліцею № 161 «Імпульс»

вихованка краєзнавчого гуртка «Барви Слобожанщини»

Керівник: Бутенко Олена Сергіївна вчитель географії,

керівник краєзнавчого гуртка

«Барви Слобожанщини»


Читавши у минулому році твір Івана Котляревського «Енеїда» , вершину українского національного духу , лицетворення народу за часів формування нашої єдності , особистості та цілісності , я звернула увагу на цікаву фразу , щодо понеділкування на селі . Мене це дуже заінтригувало і не залижало байдужою , доки я не дізналася сутність цього поняття .

Виявилось , що ця назва походить від назви дня тиждня понеділка , у який жінка мала право покинути хатню роботу , господарський клопіт, виховання дітей та зайнятися своїми особистими справами и відпочити від домашньої будденності . Зазвичай вона у цей день вона збирала приданне своїй донці: ходила на базар,купувала якісь речі ,які потім і слугували майном нареченої або сама щось робила своїми руками.

Вона купувала все за свої власні гроші ,а на ті які залишалися,радувала себе обновками та могла піти з подругами у шинок,де вони відпочивали ,теревенили про свої життєві події та трохи випивали…

В усі ж інші дні жінка виконувала свой споконвічний обовязок –оберігала сімейне вогнище та спокій в рідній хаті…Нажаль ,коли я все більше й більше вглиблювалася у цю тему,я зустріла немалу кількість негативних відгуків серед письменників 18-19 віку,втіленних у їхній творчості.На сам перед,Павло Чубинскький , як доречі і Тарас Шевченко вважали це явище позорним в образі справжньої українки, наполягавши на тому ,що через це і діти не нагодоварі ,і худоба занедбана,і господарство запущене. Але цим самим вони показують нам ,на скільки значуща роль жінки в суспільстві,а особливо у сімейному житті та побуті…

Але ж невже хранителька душі справжньої сімьї не має права на відпочинок,спілкування та якийсь особистий простір? Невже не може приділити увагу собі і хоч інколи виділити час на реалізацію власніх бажань? Жінка –це людина ,яка віддає свою душу и серце близьким ,невже вона не може хоч раз на тиждень звернути свої думки на власну особистість та опримати задоволення від зміни обстановки навкруги???

На мою думку,є багато позитивних наслідків понеділкування: діти,залишившись одні вдома стають більш самостійними,починають доглядати за молодшими братами та сестрами, вчаться робити по дому,слідкувати за будинком самостійно. А в майбутньому самостійність дуже важливій аспект,бо людям ,які все життя тримаються за материну спідницю потім дуже складно привлаштуватися до життя,бо вони не мають досвіду приймати важливі рішення тощо. Також якщо малеча буде вихована мамою,яка має вузьких круг знань,щодо того ,що відбувається навколо ,не має досвіду спілкування із людьми, не знає ,як поводитися у різних життєвих ситуаціях, як налагодити стосунки в соціумі ,як дружити і не втрачати це вміння,то що вона може дати своїм дітям,окрім надмінного піклування та безкінечного контролю?


А що можно сказати про чоловіків? Це надійне плече,це опора,це мужність,це сила й розум,годувач родини…Але у багатьох випадках чоловіки не виправдують цих сподівать,бо раніше пияцтво процвітало ,а також у чоловіків не було ніяких обмежень ,щодо днів відпочинку,тому зазвичай сильна стать просиджувала до ранку у шинках,пропивали зароблени гроші,через це сімьї дуже страждали…Але не було жодніх заперечень и критики цьому нерівноправью !Я не хочу, породжувати суперечки між двома статями,але якщо вже так прийнято,що чоловік голова усього,то він повинен це виправдовувати!

Багато хто вважає,что праця домашньої жінки ,ніщо на противагу чоловічого обовьязку,утримувати сімью? Але мало хто задумується,що якщо б не дбайливість й організованість дружини,то утримувани було б нічого…Вважається ,що жінка-домогосподарка ,відпочиває цілими днями,чоловіки не помічають,того що жінка виховує,годує ,піклується про їхніх дітей,вони просто не вбачають у цьому ніякої праці…Що ,надвечір ,коли вони приходять з роботи дух турботи,домашньості,гармонії в хаті ,дає їм забути про тяжкість робочого дня,про суперечності та швидкісний темп бурхливої життєвої течії,що домашнє вогнище зігріває душу й тіло,що діти солодко сплять, також оповинені сімейним добробутом и теплом…

Нажаль у нас час існує велика кількість проблем,які виникають через рамки и умови у яких живе жінка…Якщо ж раніше був офіційний день присвячений їй,то зараз його немає, і я вважаю,що кожна дружина, вступивши у брак ,повинна налагодити із чоловіком довірливі стосунки ,за яких вона має право на себе й на свій особистий простір…Бо якщо розглянути перебіг подій під час сумістного життя ,то можно піймати декілька речей,яких заміжня жінка може позбутися , через її замкнений круг спілкування й інтересів…А це в наслідку може призвести до руйнування сімьї…Тепер поглиблимося у це питання,більш змістовно: по-перше , чоловік закохуюється у жінку, за якісь якості , наприклад за розум ,за комунікабельність , за рІзносторонність поглядів , за життєрадістність , за красу , як і за зовнишню , так і за духовну тощо . Але чи може людина , яка із головою поринула лише у хатні справи ,і далі здивовували і знову закохувати у себе свого чоловіка ? Моя відповідь на це котегорична , НІ! Якщо жінка ставши дружиною і мамою,перестає спілкуватися и приділяти час подругам , то комунікабельність и вміння будувати спосунки , які раньше приваблювали чоловіка ,почнуть поступово зникати .Різносторонність та розум ,через вузкість сфер пізнання, вичерпають себе і чоловік сам перестане цікавитися коханою . Краса зівьяне через нагромадження хатньої роботи и відсутність можливостей її продемонструвати ,а отже и чоловік переснане захоплюватися вами,як жінкою…

А щодо внутрішнього світу и краси жіночої душі,то безперечно можно константувати той факт,що жінка ,яка не змогла реалізувати себе ,як особистість поступово почне сприймати життя ,як будденність и стане різкою та невдоволеною…Так чоловік не підозрюючи своєї вини у цих жіночих перевтіленнях,почне шукати,нову «музу» поза сімьєю і згодом покине дружину заради,свободної жінки,яка зможе дати йому,той вогонь ,який раніше давала покинута кохана…

Отже , якщо зробити висновок із вище сказанного мною,то я маю зазначити , що понеділкування в житті української (і не тільки ) жінки,обьєктивне явище ,яке повинно існувати й не має бути засудженим серед сильної статі…Бо зазвичай саме через проблему відсутності особистого простору , руйнуються сімьї і особистості!
Проблема сенсу життя
Данько Діана,

учениця 11 класу ЗОШ № 37 м. Полтави


Ця робота є частиною мого особистого дослідження та роздумів на тему значимості та актуальності проблеми сенсу життя.

Людство протягом усього свого існування намагається знайти сенс життя. Його шукали релігійні діячі, філософи та звичайні люди. Це одна з найбільш відомих та цікавих тем для роздумів. В моїй дитячій голові вперше почали виникати такі думки ще років десять тому. Мене – шестирічну дитину часто відвідували філософські питання буття, але сформовані вони були надто просто та не досить чітко. Я швидко забувала про їх існування, але вони про мене – ні. А вже зараз, у юнацькому віці, в період формування особистості саме час детально дослідити та обміркувати питання: «В чому ж є сенс нашого життя?».

В наш час ми спостерігаємо з одного боку неймовірно швидкий науково-технічний прогрес, який можна побачити неозброєним оком, а з іншого – занепад цінностей, моральну прірву. Суспільство з неймовірною швидкістю рухається вперед, але чи у всіх сферах розвитку? І з цим темпом життя багато людей просто забувають, навіщо ми живемо. Тому це питання є як ніколи актуальним і важливим. І можливо, якщо ми в своїй більшості визначимось хоч на маленький відсоток в цьому питанні, то зможемо уникнути багатьох проблем, що нас оточують.

Якщо ви думаєте, що зможете отримати приблизно чітку відповідь на це питання, то ви помиляєтесь. Питання є філософським, а в філософії, як вам відомо, немає відповідей. Правильніше буде сказати, вони є, але жодну з них не можна назвати абсолютно вірною, бо це лише думки філософів, з яких вже кожен для себе обирає вірну. Існує величезна кількість прикладів таких думок.

Усім відомий давньогрецький філософ Арістотельвважав, що ціллю всіх вчинків людей є щастя. З цього виникає наступне питання: «Що таке щастя?». На це є приблизна відповідь, що задовольнить майже всіх. Щастя – це стан цілковитого емоційного вдоволення та безмежної радості, що проявляється від найвіддаленішого куточка вашої душі та може випромінюватись на весь світ. А далі кожен визначається для себе, як його досягти. Все той же філософ казав, що для людини, сутність якої – душа, щастя полягає в пізнанні та мисленні. Духовна праця, таким чином, має перевагу над фізичною.

Античний філософ Епікур сенсом життя людського бачив отримання повного задоволення. Під цим словом він мав на увазі зовсім не насолоду, а звільнення від фізичного болю, душевної тривоги, страху. Ідеалом життя в його розумінні є життя в затишному містечку, позбавлене будь-якої небезпеки, в тісному колі близьких людей, наповнене спокійним спогляданням за прекрасним.

Іншим від’ємним поглядом є прагматизм. Філософи-прагматики вважають, що замість пошуків сенсу життя, люди повинні шукати корисне його розуміння. Таким чином для прагматиків сенсом життя є ті цілі, які змушують людину цінувати життя. Думки таких людей відкриваються тільки через власний досвід. У цьому погляді, як і в кожному є свої мінуси. Він впирається в суб’єктивний аналіз власного життя людиною. До того ж не всі люди здатні до ретельного аналізу і правильних висновків.

Розглянемо філософію Ацтеків. Вони вирізняються тим, що вбачають сенс життя в тому, щоб жити в гармонії з природою. Цей баланс дозволяє вироблятися енергії, що наповнює собою весь світ. В ній є дві протилежності, які ведуть боротьбу одна з одною, тим самим зберігаючи баланс в усьому світі. Але як сказав Михайло Михайлович Пришвін: «Багато хто милується природою, але мало хто приймає її до серця, і навіть тим, хто до серця бере, не часто вдається так зійтись з природою, щоб відчути в ній свою власну душу».

Для себе ще в ранньому віці я визначилась, що в цьому світі я повинна залишити щось, що допоможе йому. Але згодом я зрозуміла, що це не зовсім сенс мого життя, бо це лише одна з цілей. А взагалі я вважаю, що сенс життя – це і є життя. Вам може здаватись, що я двічі вжила одне і теж саме слово, але це зовсім не так. Під другим словом я передбачаю дещо відмінне від першого. Це життя тут і зараз. Якщо сказати просто, сенс нашого життя укладено в повсякденних подіях, вчинках і емоціях, він – в її процесі, потоці життя. Кожен день я намагаюся стати краще але при цьому зберегти свою індивідуальність, я працюю над собою, надихаюсь і надихаю когось, я радію або сумую, я дарую емоції людям і всьому світові, іноді зачиняюсь в собі, я навчаюсь жити та керувати собою, своїми думкамиі роблю ще тисячі і тисячі речей. Ми живемо і саме в цьому є сенс.

Не шукайте свого сенсу життя в моїх словах. У кожної людини він унікальний і неповторний, як і вона сама. Ви вільні у його виборі та реалізації, на вас лежить відповідальність і тільки на вас. Людям необхідно самопізнання щоб знайти себе та своє покликання. Давайте жити так, щоб люди, зіткнувшись з нами посміхнулись, а, спілкуючись, стали щасливіше. Можливо в цьому теж є якийсь сенс.

Але завжди пам’ятайте, що без мети нема діяльності, без інтересів нема мети, а без діяльності немає життя.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   37


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал