Міністерство освіти І науки україни український державний центр туризму



Сторінка5/37
Дата конвертації02.12.2016
Розмір7.69 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   37

ВБРАННЯ ЯК ЗНАЧИМИЙ СИМВОЛ У СУСПІЛЬНОМУ ЖИТТІ СЛОБОЖАН
Віра Аліна,

вихованка народного фольклорно-етнографічного колективу «Вербиченька

Нововодолазького БДЮТ , учениця 11 класу Нововодолазького ліцею

Нововодолазької районної ради Харківської області

Керівники: Коваль Т.П., Коваль О.В., Заслужений працівник культури України

Народний стрій відображає життя селянина з його заняттями, традиціями, циклічністю природних явищ. Важливими функціями одягу є соціальна, яка сприяє розмежуванню суспільних верств населення та станової належності, а також статево-вікова, яка є характерною рисою зовнішнього визначення статі людини.

Статеве і вікове розмежування сільського населення Слобожанщини виступало обов’язковим компонентом у щоденному побуті, а також у дозвіллі та обрядовості. Дослідниця слобожанського костюма, етнолог, кандидат історичних наук В.А.Сушко зазначає, що «традиційний костюм був соціонормативною системою: він відігравав роль маркера в бінарній опозиції «свої – чужі», позначав віковий статус особи і відповідне станове і соціальне становище і – в свою чергу – психоемоційний стан» [Український та російський костюм на Слобожанщині, с. 6].

Базуючись на вікових культурних нашаруваннях, етнічній самобутності слобожан, їх світоглядних уявлень костюм зберіг українську традицію. У своїй історичній динаміці одяг українського народу відтворював світогляд як окремої людини, так і нації, всього суспільства, відображав широкий спектр духовних традицій народу, сприяв дотриманню норм обрядової поведінки. Вбрання слобожан ніколи не було відокремлено від життя сільського середовища, формувало і розвивало звичаї, обряди, вірування, відображало ставлення людини до різних навколишніх явищ.

Народний сільський одяг виступає маркером статусності. Стосовно визначення статусності у народному середовищі є цікавим вирішення респондента: «Поки мала дитина, воно – дитя. Як підросло – підросток. Якшо на сорочці вже пішло – то вже взросла дівчина. В 14-15 год – це ще зелені парубки і дівки. Як вийде заміж – то вже молодиця (вік не визначений, та вже ж не дівка). Бабуся – як вродяться внуки. А як немає дітей, внуків, яка ж вона бабуся? То все жінка» (Васюта Н.М., с. Качанівка, Охтирський р-н, Сумська обл.).

Респонденти свідчать про особливий статус маленької дитини, яку незалежно від статі називали «воно», тобто дитя, «янголя». В обряді хрещення дитини, за народним світоглядом, крижмо трактується як дорога життя. Новонароджене дитя туго сповивали у шматки старого полотна, бо випране і поношене полотно ставало м’якішим. «Маленьку дитинку називали анголя до семи год. Воно ще не сповідалося, щиталося безгрішним. Особливі магічні властивості надавали першій дитячій сорочці-льолі. Назва першої одежини «льоля» широко розповсюджена у слобідських селах. «Дитинча так ото в льолі бігало, поки й виросте. Це воно з давніх давен» (Біда О.М., с. Боромля, Тростянецький р-н, Сумська обл.). Хлопчикам шили штанці років у три-чотири. «Шили штанці з полотна, поворозка через плече. Красили бузиною, шоб не білі були» (Молчанова Н. Т., с. Микитівка, Тростянецький р-н, Сумська обл.). «Ще в середині ХІХ ст. носіння штанів вважалося ознакою зрілості: їх одягали парубки лише після 15 років» [Ніколаєва Т. О. Історія українського костюма. с. 69].

Дівчаткам, коли підростали, шили спіднички з полотна, фарбуючи їх природними барвниками, або з фабричної тканини. Нерідко у зв’язку зі скрутним матеріальним становищем селян, верхній плечовий одяг дітям перешивали з дорослого одягу: свитки, юпки, кохти і т. ін.

Зачіски визначали соціально-вікові відмінності суспільного стану жіноцтва. Головним убором для дівчаток була хустина. Виключенням було тільки свято Івана Купала, коли навіть дівчаткам квітчали голови вінками. «На Купала вінок одягають і дітям. Дожидаєм, було, цього свята!» (Біда О.М., с. Боромля, Тростянецький р-н, Сумська обл.).

Потреба людини в одязі відбивала її світогляд у плані одягу як оберегу та віри у його захисну функцію. Свідчення про світоглядні уявлення наших пращурів стосовно одягу як оберегу, пов’язаного з тілом людини, яке є носієм магічної сили, дійшли до нашого часу. Найповніше вони відображаються в обрядах та пов’язаних з ними ритуалах.

Сорочці, як жіночій так і чоловічій, надавали особливі магічні властивості, їй приписували лікувальну силу. Полотняна сорочка була оберегом і широко використовувалась магічних ритуалах. Материнською сорочкою обгортали новонародженого, з нею пов’язані сімейні традиції та обряди. Магічними властивостями наділявся й кожух як символ родючості, багатства, щастя (обряди хрещення, пострижи, весільному та ін.). Велика увага приділяється вбранню молодої у весільному обряді, де функціював багатогранний спектр традиційного строю. Комплекс траурного вбрання небіжчика склався в другій половині ХХ ст., і у сучасному поховальному обряді сприймається як норма. Ще при житті люди готували собі вбрання «на смерть», «дбали придане на той світ». Жінкам, які обмивали та одягали покійника, віддячували полотном «дорогу покійнику стелять». Померлих дітей одягали у світлий одяг. Називали їх янголами, які відразу «попадуть до Бога в рай». Коли помирали підлітки чи молодь, то їх ховали з певними елементами весільного одягу. Померлу дівчину вважали «нівєстою Христа»

Залежно від віку жінки змінювався колір плахти: у молодої жінки була плахта червчатка (червона), потім жінки переходили на червоно-сині або й більш темнішого кольору плахти. У піст усі жінки одягали сині плахти – синятки. Народна мораль забороняла жінкам ходити простоволосими, «розпатланими». «Засвітити волоссям» було для заміжньої жінки великим гріхом аж до середини минулого століття. «В давнину з розпущеним волостям не ходили, ніколи не бачила. У дівчини – коса і стьожка, а у жінки, як вийшла заміж – закручене волостя, покрите очіпком або хусткою» (Бондаренко П.О., с. Михайленкове, Охтирський р-н, Сумська обл.).


    1. Респонденти свідчать, що існували особливі заборони для жінок стосовно непокритого волосся: «не можна ходити до корови розіпнутою; не можна ходити до колодязя розіпнутою; нельзя ніколи на кладовище іти розіпнутою. Якшо ти жінка, то будь же ти жінкою» (Васюта Н.М, с. Качанівка, Охтирський р-н, Сумська обл.). У деяких слобідських селах існували певні правила пов’язування жінками платків. «Казали, раньше як дівчина чи жінка напнеться платком отак назад «кулинкою» - Боже сохрани! Тебе зразу затюкають і з базарю виженуть. Тільки назад за шию або наперед під бороду» [Місюра О.І., с. Боромля, Тростянецький р-н, Сумська обл.]. Дівчата, на відміну жінкам, хустку під підборіддям не зав’язували.

Взуття для українських селян також, окрім прямої функціональної речі, було ще й знаком статусності: взутий, значить не бідний, взутий – це престижно. «Ще в середині ХІХ ст. носіння штанів вважалося ознакою зрілості: їх одягали парубки лише після 15 років» [Ніколаєва Т. О. Історія українського костюма. с. 69].

Прикраси також виступали показниками майнового статусу слобожанок. Заможніші жінки мали срібні або золоті обручки і персні, срібні сережки або золоті «змійки», що отримали назву від форми у вигляді змії. Обручки, сережки у простих селянок були рідкістю. Місцеві ковалі виготовляли обручки срібні або залізні на замовлення.

Як бачимо, важливими функціями одягу є соціальна, яка сприяє розмежуванню суспільних верств населення та станової належності, а також статево-вікова, пов’язана із статтю та віком людини. Вбрання виступає як значимий символ у суспільному житті слобожан.

ПОДОРОЖ ЯК СПОСІБ ПІЗНАННЯ СВІТУ

Воропаєва Поліна,

учениця 11-А класу Полтавської гімназії №21

Полтавської міської ради Полтавської області

Керівник: Посмітна Світлана Василівна учитель історії

Полтавської гімназії №21
Все життя людини - від моменту злиття чоловічого і жіночого начала і аж до останнього подиху - є подорожжю в часі в просторі. Недарма ще древні римляни говорили - «Via est vita!», тобто «Дорога це життя!»

В початковий відрізок життя людський зародок перебуває під захистом материнського організму. Від нього він отримує не лише всі поживні речовини, необхідні для росту і розвитку, але і перші відомості про той світ, який буде його оточувати в майбутньому. Маленька людина подорожує разом з мамою - ходить з нею на роботу, до парку, на зустрічі з друзями, відвідує магазини. Ці подорожі ще до народження збагачують майбутню людину, яка отримує інформацію через органи чуття мами. Відомо, що в деяких африканських племен є чудовий звичай, коли батько сідає біля вагітної дружини і розповідає своїй майбутній дитині про себе, своїх предків, про плем'я, його історію і звичаї. Тобто дитина починає пізнавати світ ще навіть не народившись. Сьогоднішні досягнення науки дають нам змогу спостерігати, як дитина ще до свого народження реагує на музику, як вона посміхається і сумує.

Інший, ще більш захоплюючий етап настає тоді, коли дитина покидає материнський організм. Тепер вона починає мандрувати власною дорогою, яка не завжди співпадає з маминою. Подорожі спочатку всередині лікарні, потім до рідної оселі, до лікарні на перевірку збагачують молоде життя новими фактами, відчуттями. Дитина спочатку несвідомо відчуває зміну тепла і холоду, дня і ночі, присутність рідних і чужих людей, смак і запах різної їжі. Поступово дитина підростає, її можна вже відвезти, наприклад, до котрої із бабусь на село.

Нова дорога, нові враження розширюють межі відомого світу. Дитина бачить нові обличчя, зовсім інші будівлі, знайомиться з новими представниками рослинного і тваринного світу, яких не могла бачити в місті. Водночас знайомство з бабусею чи дідусем дає дитині змогу відчути різницю між людьми різних поколінь, на собі відчути відмінності в їх ставленні до неї. В цей час вже можна говорити, що дитина отримує не лише можливість порівнювати різні предмети матеріального світу, але і має змогу довідатися про деякі речі морального плану - доброту і злість, щирість і обман, повагу до старших і любов не лише до тата і мами.

Напевно, діти несуть в собі ту дивовижну здатність дуже тонко відчувати різницю між любов'ю справжньою і удаваною, адже ще зовсім маленьке дитя почуває себе зручно з однією людиною і геть незручно з іншою, хоча вона і обнімає та пестить набагато більше, ніж перша. Ледь не на підсвідомому рівні, але діти вчаться відрізняти справжнє і фальшиве, що так придасться їм в майбутньому дорослому житті.

Найбільше можливостей відчути всі справжні принади і переваги подорожі людина отримує в молодості та зрілому віці. Подорожі надають унікальну можливість не лише побачити нові країни, нових людей, але і отримати безліч нових вражень, емоцій, змінити себе чи своє ставлення до світу і людей, які нас оточують.

Дуже яскраво вдалося описати це явище Джеку Лондону в його знаменитих оповіданнях про золотошукачів. Одне з них - "В далекому краї" розповідає про двох приятелів, які вирушили в подорож за золотом, але не змогли позбутися старих звичок, не змогли пристосуватися до нових умов - і загинули. Зовсім інакше склалася доля іншого героя - Смока Белью. Він вирушив у подорож для того, щоб випробувати себе, довести іншим, але в першу чергу - собі, на що він здатен. І подорож виправдала всі його сподівання! Він побачив абсолютно інший світ незайманої дикої природи. зустрівся і познайомився з багатьма незвичайними людьми. Смок голодував, тонув, працював понад силу, але все витримав. Він змінився сам фізично і духовно, відчув що значить справжня чоловіча дружба. Спроба випробувати свої сили повністю вдалася, та водночас герой цього твору зрозумів, що подорож змінила його повністю. Він вже не хоче повертатися в той світ, де людина вимірюється не готовністю до самопожертви і не правдою, а всього лише товщиною гаманця. Важка і небезпечна подорож зробила з нього зовсім іншу людину. Напевно, десь в підсвідомості він сам хотів змінитися, вирватися з тих тенет обману і лицемірства, які його оточували раніше.

Звичайно, дехто може сказати, що це лише вигадка, художній твір. І це є правдою. Але скількох людей покликав до справжньої подорожі Смок Белью, скільком читачам після цієї книги теж забаглося побачити світу! Народна мудрість говорить « Чоловік повинен третину життя вчитися, третину подорожувати і третину працювати». Ці слова сказані кимось дуже давно, але які вони справедливі! Дійсно, під час подорожі людина не припиняє вчитися – адже саме завдяки подорожам все людство довідалося про різноманітні досягнення окремих народів, саме під час подорожей протягом багатьох тисячоліть відбувалося взаємозбагачення окремих культур і народів, з далеких подорожей привозили люди нові рослини і тварини, нові книги, нові думки і враження.

Сьогодні телевізор дає нам змогу побувати протягом дуже короткого часу в найрізноманітніших куточках світу навіть не підіймаючись з дивану. З одного боку це добре, бо телекамера здатна показати нам певний об’єкт чи процес в усіх дрібничках і з усіх боків, що неможливо при особистому огляді. Але ніяка картинка навіть в найкращому телевізорі не здатна передати те відчуття, яке охоплює тебе біля неймовірного в своїй довершеності Тадж-Махалу. Це неймовірне почуття – бачити, як ранішнє сонце золотить своїми променями цю дивовижну будівлю – справжній гімн великому коханню. Витонченість ліній, довершеність всього комплексу, неймовірна краса простоти просто заворожує. І сльози навертаються на очі, коли цю ж красу ти бачиш з вузенького вікна пишного палацу, крізь яке довгі роки дивився на місце, де поховане його кохання, багатий і щасливий колись магараджа, якого ув’язнив власний син.

У своїй безмежній щедрості світ надає нам безліч доріг. Ними можна прийти куди завгодно і побачити що завгодно. На цих дорогах ми створюємо самі себе, створюємо наше майбутнє. Ми зустрічаємо людей і світанки, зазнаємо втрат і розчарувань. Але дороги і подорожі - це те , що дає нам змогу зрозуміти себе, вирватися з плину повсякдення, побачити і відчути красу метелика на росяному листку і шедеври, створені людським розумом і руками.

Ми можемо вибирати будь-яку дорогу і йти в будь-якому напрямку – це все ми можемо. Ми можемо повертатися знову і знову на одне й те ж місце і щоразу бачити щось нове, що пропустили раніше. Ми можемо обурюватися тягарем дороги і радіти новому краєвиду, що виникає з-за повороту. Ми можемо ледь тягти збиті до крові ноги і посміхатися сонцю, що підіймається десь там, за високою горою. Ми все можемо. Крім одного – ми не можемо зупинитися. Бо наша подорож триває вічно.
ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА - ПАТРІОТ СВОГО КРАЮ
Воскобойник Анастасія,

учениця 9 класу, Полтавської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №8 ім. Панаса Мирного, Керівник: Хмелик Наталія Іванівна, класний керівник 9 класу


3 грудня 1722 року в Чорнухах Лубенського полку на Полтавщині, в хатині малоземельного козака Сави Сковороди і Пелагеї, що походила з давнього старшинського козацького роду Шенгереїв народився хлопчик. Нарекли його Григорієм. Вони мали міщанський стан, посередньо достатній, та чесністю, правдивістю, гостинністю, побожністю, миролюбним сусідством виділялись у своєму колі. Як тільки в містечку з’являлися кобзарі або лірники, господар обов’язково запрошував їх до свого двору. Сюди сходилися всі, хто хотів послухати думи, пісні, бувальщини. Малий Гриць завжди вмощувався прямо на землі біля кобзарів і жадібно ловив кожне слово, кожен звук кобзи, і все це щільно відкладалося в голові та чутливому дитячому серці, бо було зрозумілим і рідним. Один лірник подарував малому Грицеві сопілку. За зразком подарованої він пізніше зробив свою власну сопілку, значно вдосконаливши її. З нею він не розлучався до самої смерті.

Змалку у хлопчика виявився великий потяг до навчання. У початковій школі рідного села Сковорода опановує елементарні знання з слов’янської і латинської мов, розвиває своє музичне покликання, співаючи у церковному хорі, грає на сопілці. Серед учнів Григорій відрізнявся успіхами в навчанні, умінням по-дорослому міркувати, ділитися своїми думками, спостереженнями. На третьому році навчання в школі Григорій, як здібний учень, став помічником учителя. Вчителі радили Савці віддати обдарованого сина в науку до Київської академії. На цьому наполягав і родич Сковородів дядько Іустин, який працював друкарем в Києво-Печерській лаврі.

у 1738 році Сковорода вступає до Києво-Могилянської Академії – єдиного вищого учбового закладу Наддніпрянської України. В академії вивчає літературу, латинську, грецьку, німецьку мови, математику, метафізику, філософію. Його наставниками були відомі на той час просвітителі – Феофан Прокопович та Георгій Кониський. В академії Григорій стає солістом академічного хору, пише музику на божественні пісні. Згідно царського указу від 10 серпня 1742 року "Про набір співаків у двірську капелу"... дев'ятнадцятирічний студент із Києва стає "придворним уставщиком" цариці Єлизавети. Але придворне життя з постійною улесливістю, низькопоклонством перед вищими сановниками, нашіптуванням і доносами було Григорію не до душі, тому весь вільний час він займається поглибленням своїх знань в галузі гуманітарних наук, ближче знайомиться з творами Тредіаковського та Ломоносова.

1744 року цариця Єлизавета перебувала в Києві, а з нею і двірський хор. Сковорода вважав, що ця подія є для нього щасливим випадком покінчити з придворним життям, залишити хор і бути вірним сином свого народу, рідної України. З цією метою почав вмовляти своє начальство залишити його в Києві для продовження навчання. Лише , коли цариця поверталася до Петербурга, Сковорода дістав звільнення в чині «придворного уставщика» і продовжив навчання у Києво-Могилянської Академії. У 1750 році, перед закінченням курсу навчання в академії він залишає її стіни, прийнявши запрошення російського генерала Ф. Вишневського супроводжувати його під час поїздки по Європі. Він поповнює свої знання з культури і побуту, мистецтва, усної народної творчості народів Європи. Збагатившись необхідними знаннями, Сковорода з нетерпінням чекає, коли повернеться на рідну Україну.

Тільки восени 1753 року він повернувся до Києва. Як найкращого студента митрополит Київський, Галицький і всієї Малої Росії Т. Щербацький, покровитель Києво-Могилянської Академії, рекомендував домашнім учителем поміщику С. Томарі в с. Каврай Переяславського полку. Тут від 1753 по 1759 з невеликою перервою навчав малолітнього сина Томари Василя різних наук, розробив і вперше застосував свою оригінальну педагогічну концепцію «виховання серця». Як відзначає М. Ковалинський, «Сковорода почав більше плекати серце молодого свого вихованця і, розглядаючи природні його нахили, допомогати лиш природі у вирощуванні спрямування легким, невідчутним, а не дочасно обтяжувати його розум науками, - і вихованець прив’язався до нього внутрішньою любов’ю».

Сковорода гостро висміював представників пануючих класів, знатних «мавп» та «папуг», їх космополітизм, готовність служити всім тим, хто більше заплатить. Він з презирством ставився до тих, хто шукає світло розуму не у свого народу, а серед іноземних пройдисвітів. Мислитель не раз підкреслював, що нічого йти до сусідів за світлом розуму, коли його можна вдома знайти. Сковорода жорстоко картає недругів народу, які продають інтереси батьківщини. Він розкриває їх рвацьке ставлення до суспільства. Їх вітчизна там, де вони можуть більше збагатитися, їх паразитичний лозунг: «Жери все те, що перед очима».



Наприкінці 1759 на запрошення єпископа Білгородського й Оболонського Й. Миткевича Сковорода став викладачем піїтики, а згодом – грецької мови у Харківському колегіумі, де працював із перервами до 1764. Тут він познайомився з вихованцем Харківського колегіуму М. Ковалинським, який відтоді став його послідовником і найближчим другом на все життя, а після смерті – першим біографом і видавцем творів. В 1764 році Григорій разом з Ковалинським здійснили поїздку до Києва, відвідали Києво-Печерську лавру.

Під впливом ідей Сковороди у селах Бабаях, Липцях, Гусинці, Великому Бурлуку, в містечку Острогозьку виникали гуртки його послідовників. Щоб вести живі бесіди з друзями-учнями, Сковорода змушений був потайки зустрічатися з ними за містом у монастирській леваді в хаті пастухів. Вплив Сковороди памолодь посилювався, незважаючи на утиски, до яких з особливою люттю вдавалися представники вищого духовенства. За прикладом Г.С.Сковороди відмовилися прийняти духовний сан М. Ковалинський, О. Базилевич, В. Татарський та інші студенти. Коли Сковорода залишив Харківський колегіум, багато студентів на знак протесту також наслідували його приклад і перейшли вчитися до Петербурзької медично-хірургічної академії.

Педагогічна справа, очевидно, була покликанням філософа, бо коли 1766 року йому знову запропонували викладати в Харківському колегіумі нововведений предмет - основи доброчинності, він охоче погодився і написав з цією метою посібник "Вхідні двері до християнської доброчинності для молодого шляхетства Харківської губернії". Керівники колегіуму мали намір зробити талановитого викладача "своїм", а Сковорода не хотів втрачати зв'язків з учнівською молоддю, плекаючи надію виховати в неї вільнолюбство і критичне ставлення до церкви, релігії, суспільства. Неприємності сталися вже після першої лекції, яку Григорій Савич розпочав словами: "Увесь світ спить! Та ще не так спить, як сказано: коли впаде, не розіб'ється; спить глибоко, розкинувся, наче прибитий! А наставники... не тільки не будять, а ще й погладжують, примовляючи: спи, не бійся, місце хороше... чого боятися!"

1768 на прохання харківського губернатора Є. О. Щербиніна, який глибоко шанував талант і розум Сковороди, останній повернувся до викладання у Харківському колегіумі, але 1769, на цей раз назавжди, залишив офіційну службу. З цього моменту починається нова віха життя великого філософа – життя мандрівного філософа, що тривав до самої його смерті. Мандрував Сковорода, головним чином. по Слобожанщині, зупиняючись на кілька місяців у того чи іншого з його знайомих-шанувальників.

Своєю діяльністю Г. С. Сковорода прискорив відкриття першого університету на Україні. Коли Василь Назарович Каразін, молодий тридцятирічний дворянин, узявся за організацію Харківського університету, його заходи закінчилися в 1803 році удачею саме тому, що більшість із дворян, які внесли нечувану на той час суму в 618 тисяч карбованців сріблом, вже були підготовлені до цього. Це все були або учні, або знайомі, або друзі Григорія Савича Сковороди.

Г.С. Сковорода був полум’яним патріотом, гаряче любив Україну, прищеплював своїм учням патріотичні почуття до просвіченої «Великої Русі». Він вимагав, щоб кожний свою синівську любов і відданість до батьківщини проявив у пристрасному служінні їй на обраному полі діяльності: «Лаштуйся орати землю, заготовляти їжу для людей і худоби, водити отари або бджоли… цього чекає від тебе вітчизна твоя»



Весь вільний час любив він проводити в полях і гаях. На сон залишав не більше чотирьох годин, а з першими променями сонця був на ногах, надівав свій простий одяг, брав сопілку, торбу з книгами, до рук ціпок і йшов, куди хотів. Був суворим вегетаріанцем: їв лише овочі, молоко, сир, та й то лише раз на день по заході сонця. Але ніколи не втрачав доброго настрою, веселості і доброзичливості, за що всі його любили і завжди шукали товариства з ним.

Останнім притулком у житейському широкому, бурхливому морі для Сковороди стало село Пан-Іванівка. Розташоване на узгір’ї, воно дуже подобалося Г.С. Сковороді, бо нагадувало його рідні Чорнухи. Тут, у невеличкій кімнаті, з вікна якої відкривається привітна широка далечінь, 9 листопада 1794 року він помер. Виконуючи волю Григорія Савича, поховали його недалеко від дуба. На могильному камені зробили напис, як заповідав Сковорода: «Світ ловив мене, але не піймав». Він не проміняв чесноти на достатки і чини. Світ соціальної несправедливості, світ кріпосників і церковників, як не ловив його, але так і не зміг піймати в свої тенета.

Соціально-політичні погляди Г. С. Сковороди склалися під впливом умов матеріального життя українського народу, його боротьби проти кріпацтва, шляхетсько-католицького гніту, за національне визволення. Тільки свобода, вважав Сковорода, є головною умовою прискореного і плідного розвитку освіти, науки, культури, в інтересах всього народу. В цьому проявляється бажання Сковороди зробити кожну людину праці гідною її справжнього призначення – творця свого власного і загального щастя.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   37


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал