Міністерство освіти І науки україни український державний центр туризму



Сторінка4/37
Дата конвертації02.12.2016
Розмір7.69 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   37

ПРО МИНУЛЕ – ЗАРАДИ МАЙБУТНЬОГО
Буликан Анастасія,

учениця 10 класу Полтавської гімназії №21 Полтавської області

Керівник: Посмітна Світлана Василівна

учитель історії Полтавської гімназії №21, учитель-методист


Життя людини – це безцінний дар, який вона отримує при своєму народженні. Але те, як вона зможе розпорядитися цим даром, залежить від неї самої. Людина має дорожити свої життям, берегти його, навіть тоді, коли їй здається, що життя не склалося та в ньому багато негативного. Тому людина має бути сильною, здатною протистояти випробуванням, не піддаватися хвилинам слабкості, виховувати в собі силу волі, наполегливість, стійкість до будь-яких випробувань, які припали на її долю. Вона має роботи своє життя розумним та осмисленим. Підкоряючи його великій меті, заповнюючи його працею на користь собі, своїм близьким, присвячуючи його іншим людям, людина сама збільшує цінність свого життя. Але, якщо людина живе тільки одним днем, розмінює своє життя на багато дрібних, випадкових справ, якщо вона шукає тільки власну вигоду чи задоволення, тобто намагається жити тільки для самої себе, її життя нічого не варте. Життя дитини є величезною цінністю як для батьків, так і для суспільства, оскільки це життя тільки почалося, і воно має необмежені можливості. У кожної дитини є можливість у майбутньому стати видатною особистістю.

Ми не знаємо, чи довго триватиме наше життя, тому необхідно цінувати кожен його час, хвилину, мить, намагаючись уже зараз зробити щось добре й корисне. Не дарма народна мудрість закликає: «Не відкладай на завтра те, що можна зробити сьогодні». Чим більше в нашому житті буде днів, сповнених корисними справами, тим більш вагомим буде й загальний підсумок нашого життя. У нашому віці час особливо цінний, оскільки якраз зараз закладаються підґрунтя всіх здібностей і талантів, майбутньої професії, а, отже, і майбутнього життя. Тому ми маємо прагнути дізнатися якомога більше, сформувати в собі кращі людські якості, виробити переконання. І тоді в нашому житті не буде місця суму, ліні, байдужості, а буде велике бажання жити й здійснити все замислене.

Отже, життя людини дійсно є найвищою цінністю, оскільки:


  • із життям людини пов’язані всі інші цінності, як матеріальні, так і духовні. Якщо не буде життя, то всі інші цінності просто втратять сенс;

  • людина є найвищою сходинкою розвитку природи, найбільш складною та високоорганізованою з усіх відомих нам істот;

  • людина здатна усвідомлювати саму себе, перетворювати себе за законам розуму, добра та краси;

  • Людина є унікальною істотою в будь-якому випадку. Кожна людини єдина й неповторна;

Хто в змозі забрати людське життя? Тільки інша людина. Зараз ми спостерігаємо саме таку картину на нашій рідній землі. Коли дружній народ іде один проти одного, за покликом однієї людини, яка розуміє, що через кілька років його держава розориться. Особисто мені все це схоже на початок другої світової війни. Всі ми пам’ятаємо багато незгод, горя і втрат принесли ці неспокійні та тривожні роки. Ми повинні не допустити повторенню цих трагічних років. Але всі ми повинні згадувати і пам’ятати ці жахіття, що б вони не стали сьогоденням.

Голокост (масове знищення євреїв в часи Другої Світової війни), це страшне слово вест світ запам’ятав на все існування людства.

В Україні антиєврейський геноцид мав особливу жорстоку форму. Це пояснювалося тим що, у розумінні нацистів, тут жили не прості євреї, а нібито складова основа радянської влади, яка представляли собою руйнівну силу світової революції, для запобігання якої необхідно було будь – якими способами позбутися від її носіїв. Незважаючи на екстремальні умови нацистського окупаційного режиму, український народ, не став сліпим знаряддям в руках окупантів. Слід особливо зазначити, що поряд з неспростовними фактами участі частини українців, росіян, білорусів, поляків у реалізації планів нацистів щодо знищення єврейського народу України, значна кількість громадян, ризикуючи своїм життям, ховали євреїв у свої будинках, рятуючи від неминучої загибелі дітей, жінок і чоловіків. У сучасному Ізраїлі їх називають «Праведниками світу» і віддають данину глибокої поваги мужності та гуманізму цих людей. Саме для них життя інших людей було понад усим.

Визначаючи внесок праведників світу Полтавщини у врятування єврейського населення в часи Другої Світової війни, ми прийшли до висновку, що в цей страшний час геноциду на поклик добра відізвалися чесні та хоробрі люди вони діяли з виключною мужністю та відвагою. Праведники світу Полтавщини: Пятенко Оксана Костянтинова, Шелест Анатолій Павлович, Бондар Ніна Давидівна, Овсянникова Ядвіга Андріївна, Красовська Галина Степанівна, Салова Анна Іванівна, Манько Надія Федорівна, Іванова Зінаїда Федорівна,Філянськая Наталія Олександрівна, Пузирева Анна Василівна, Довбня Анастасія Яківна, Шапошніков Володимир Іванович, Любицька Єлизавета Іванівна, Бойко Марія Іванівна, Мерц Ольга Миколаївна, Білий Сергій, Катерина Джун,А. Марченко. Щоб увічнити всенародну пам'ять про них в Кременчуцькому міському парку Миру висаджена алея Праведників, виконавчий комітет міської ради від 22 листопада 1996 прийняв рішення назвати одну з нових вулиць у мікрорайоні № 278 селища Молодіжне «Вулицею Праведників» .

Разом з загальним визнанням того, що злочинці повинні понести справедливу кару, була також і вдячність тим, хто намагався врятувати єврейські життя.

Ця тема закликає нас осмислити минуле, щоб воно не стало майбутнім. Щоб неприязнь до інших людей не стала ненавистю до чужого народу, чужої країни. Людина – слабка істота, але знання та історична пам'ять роблять її сильною. Людина має і добро, і зло. Один творить добро, а інший – зло.

Історія дає можливість розібратися в цьому, а пам'ять необхідна нам для того, щоб наші діти ніколи не були жертвами і не були катами або байдужими спостерігачами. Ми не повинні допустити людоненависництва, подолати непорозуміння і всім своїм життям вибороти справжній мир.

Що може бути шкідливіше людини,

Яка володіє знанням

Найскладніших наук,

Але не має доброго серця?

Вона всі свої знання

Вживатиме на зло

Г. Сковорода

Отже, уроки минулого ми повинні пам’ятати використати в сьогоденні. Буремні події тих часів повертаються до нас з новою силою. І стає гірко на душі коли усвідомлюємо, що знову гинуть люди та руйнується процвітаюча, ще за недавно відроджена українська нація. Як прикро, що люди знову вбивають один одного. Агресор не розуміє, що найважливіше це мир. Бо життя дається один раз і потрібно прожити з користю. Тому я закликаю всіх жити мирно і пам’ятати життя – це найголовніший скарб.

Слід пам’ятати, що немає людей нецікавих і негідних нашої уваги. Кожна людина заслуговує на увагу вже тим, що вона є, вона цінна й цікава сама по собі, тому до всіх людей, які нас оточують, необхідно ставитися з повагою, будувати свої взаємини з ними на принципах гуманності, толерантності, людяності, доброти й милосердя. Запам’ятайте: утративши людське життя, повернути його буде вже неможливо.



ВПЛИВ ДІЯЧІВ ОСВІТИ ТА КУЛЬТУРИ НА РОЗВИТОК ЧУГУЄВА

У ІІ ПОЛОВИНІ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ
Бурейко Денис,

учень Леб’язького навчально-виховного комплексу Чугуївської районної ради Харківської області, вихованка Чугуївського районного Центру туризму, краєзнавства та екскурсій учнівської молоді Чугуївської районної ради Харківської області

Керівник: Проценко В.В., керівник гуртка
Говорячи про розвиток культури в Чугуєві, насамперед, потрібно згадати Іллю Юхимовича Рєпіна (1844-1930) – відомого художника, професора С.Петербурзької академії мистецтв, який народився в місті, набув тут перших навичок у малюванні, досконально навчився іконопису. Ці факти з його життя вказують на те, що чугуївський край був багатий на народних митців – його вчителів, які розписували церкви, малювали ікони. Славнозвісна чугуївська школа іконопису привернула увагу академіка живопису І.К. Айвазовського, який у 1856 р. спеціально приїздив до Чугуєва. Земля чугуївська з її мальовничими краєвидами протягом життя неодноразово притягувала Рєпіна і надихала його на творчість. Саме в Чугуєві було створено ряд картин, таких, як «Хресний хід у дубовому лісі», «Деревня Мохначи», «Протодіакон» та багато інших.

У Чугуєві народився професор Олександр Іванович Рубець (1838-1913), музичний теоретик, композитор, хоровий диригент, професор С.-Петербурзької консерваторії, знавець українського фольклору, який видав збірки «216 українських народних пісень», «Збірка українських народних пісень». О.І. Рубець став автором музично-педагогічних посібників.

В 6 км від Чугуєва знаходиться селище міського типу Кочеток. Ще у дожовтневі часи він славився незайманою природою, чудодійними мінеральними джерелами, на базі яких місцеві діячі створили навіть бальнеологічний курорт з водолікарнею, однією із перших на Україні. У літній час до селища на лікування та відпочинок з’їжджалась заможна публіка, у тому числі відомі письменники, вчені, причому не тільки з Харкова, а й з Москви, Петербургу, інших російських міст. Їм належало у Кочетку багато дач.

Життя та діяльність окремих представників цієї блискучої плеяди дачників варте окремих досліджень. Зокрема, в Кочетку періодично мешкали брати Микола Олексійович (1825-1899 рр.) та Петро Олексійович (1827-1886 рр.) Лавровські.

Брати Лавровські – випускники історико-філологічного відділення Головного педагогічного інституту (С.-Петербург), який закінчили із золотими медалями. Миколу Олексійовича було залишено на кафедрі грецької та латинської словесності. А 1852 р. він становиться ад’юнктом кафедри педагогіки Харківського університету і педагогічного інституту. М.О. Лавровський – автор багатьох праць, які зберегли свою наукову цінність до цих пір. В основному вони присвячені питанням словесності та історії педагогіки. Відомий учений був прекрасним викладачем, його лекції любили студенти за глибину і в той же час доступність викладу.

П.О. Лавровський розпочав свою наукову діяльність у Харківському університеті та педагогічному інституті на рік раніше брата: з 1851 р. він виконує обов’язки ад’юнкта кафедри історії та літератури слов’янських мов, наступного року після захисту дисертації у С.-Петербурзі він вже магістр, а з 1853р. – штатний ад’юнкт кафедри. Через рік у Харківському університеті він захистив дисертацію на ступень доктора слов’яно-російської філології; 1855 року його було затверджено на посаді екстраординарного професора, а з 1858 р. він уже ординарний професор кафедри і історії та літератури слов’янських мов. Петро Олексійович – автор багатьох публікацій із слов’янської філології, багато із них не втратили своєї наукової цінності і зараз. Показово, що в той час, коли в Російський імперії вважали українську мову діалектом російської, П.О. Лавровський ставить її на один щабель з російською та іншими слов’янськими мовами.

Мали свої помешкання у селищі Кочеток біля Чугуєва відомі діячі науки Я.К. Грот та М.Я. Грот.

Яков Карлович Грот (1812-1893 рр.) – відомий вчений, батько видатного психолога Миколи Яковича Грота (1852-1899 рр.). Микола Якович знайшов свій останній притулок в Кочетку і похований біля Володимиро-Богородичного храму.

Родина Гротів переїхала з Голштинії до Петербургу ще у ХVІІІ ст. Відомо, що дід Якова Карловича Іоахім Грот (1738-1799 рр.) був богословом, істориком, літератором, засновником першого російського страхового товариства. Батько Я.К. Грота, Карл Юхимович, знав багато іноземних мов, був начальником відділу Департамента державного майна.

Щороку з ранньої весни і до пізньої осені Гроти та Лавровські збирались на дачі Миколи Яковича в Кочетку, відпочивали, ділилися новинами науки і культури. Олександра Павлівна, дружина онука Якова Павловича Олексія, розповідала, що він завжди привозив із С.-Петербургу багато книжних новинок, які жваво обговорювались.

Чугуїв ніколи не був обділений письменницькими талантами. Тут завжди мешкали поети і письменники, відомі за межі навіть Слобожанщини. В.Г. Бєлінський в одному із щорічних оглядів розвитку літератури писав: «Во всех русских губерниях пишут много стихов, но в Харькове особенно». Великий критик не знав, що більшість авторів віршів мешкають у Чугуєві і друкуються в «Украинском журнале». Це було так зване «чугуївське коло російських поетів», більша частина з них мала відношення до Чугуївського гарнізону. Серед них О.Ф. Одоєвський, брат «першого декабриста», друга О.С. Пушкіна, М.В. Юзефович, якого навіть вимогливий Пушкін назвав «справжнім поетом», брат великого поета Лев, дотепи та епіграми якого повторював весь Чугуїв. У цей час у місті служить Руфін Дорохов, друг Пушкіна і Лермонтова.

Поблизу Чугуєва мешкала жінка, якою захоплювались і якій присвятили вірші П. Вяземський, І. Козлов, С. Глінка, С. Раїч та ін. Це була княжна Ганна Абамелек-Баратинська (1814-1889) (уроженка Ганна Давидовна Абамелек, згодом вона стала дружиною Іраклія Баратинського, брата знаменитого поета Є.А. Баратинського). Не обійшов її своєю увагою і великий Пушкін, він присвятив їй декілька віршів. Вона була високоосвіченою людиною, мала безсумнівний поетичний талант, блискуче володіла іноземними мовами. Їй належать численні переклади не тільки поетів пушкінської доби, а й поетів пізнішого часу (в тому числі і М.О. Некрасова) англійською, німецькою, французькою мовами.

Значення чугуївського кола російських поетів полягає в тому, що вони сприяли розвитку української теми у російській літературі. Із поетів-романтиків, які мешкали на Чугуївщині, в першу чергу слід відзначити батька і сина Александрових.

Степан Васильович жив у с. Гракове Чугуївського району, служив там священиком. Його романтичну поему «Вовкулаки» високо цінив І. Франко. Александров Володимир Степанович (1824-1894), його син, був військовим лікарем у Чугуєві. Він написав відомі казки «Коза-Дереза», «Івашечко», ряд оперет, в тому числі «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці». Його вірш «Ходить гарбуз по городу» став хрестоматійним, а «Я бачив, як вітер березу зламав» вважається народною піснею. Крім того, він зробив переклади багатьох творів російських та зарубіжний класиків українською мовою.

Яків Петрович де Бальмен (1813-1845) після закінчення Ніжинського ліцею служив у Бєлгородському полку. Він полюбляв приїздити в Чугуїв, Кочеток. Навколишня краса давала йому натхнення для художніх малюнків і прозаїчних творів. Яків де Бальмен написав 7 повістей, які були надруковані через 150 років. Вони були занадто сміливі для свого часу і навряд чи могли бути надрукованими. Був непоганим художником, ілюстрував поему «Гайдамаки» Т.Г. Шевченка, з яким він познайомився і затоваришував у 1843 р. За вільнодумство був засланий на Кавказ, де й загинув. Пророчими виявились слова Якова Петровича: «Я цвет, пришибленный ранним морозом, который не успел распуститься». Загиблому другу, який пішов із життя у 32 роки, Т. Шевченко присвятив поему «Кавказ».

А завершить цей парад чугуївських діячів науки і культури ХІХ – поч. ХХ ст. Борис Дмитрович Грінченко (1863-1910), який у 1881-1882 рр. працював учителем Введенської школи. Там він написав багато віршів і оповідань. Немає потреби аналізувати його творчість, вона вивчається в школі, а сам Борис Дмитрович свою творчість характеризував так: «Моя пісня – то мій робітницький відпочинок, і моя робітницька молитва-надія. Я силувався найти іскру світу там, де, здавалось, була сама темрява».

Безумовно, спілкування з цими талановитими, високоосвіченими інтелектуалами, знайомство з їх високохудожніми творами сприяло підвищенню духовних потреб мешканців, створювало своєрідну ауру, яка позитивно діяла на розвиток освіти і культури Чугуєва.

Природно-заповідні території Закарпаття:

проблеми та перспективи розвитку
Вихованці гуртка „Географічне краєзнавство”

Закарпатського центру туризму, краєзнавства, екскурсій і спорту учнівської молоді

Керівник: Дорчинець Ольга Василівна, керівник гуртків Закарпатського центру туризму,

краєзнавства, екскурсій і спорту учнівської молоді


Масштаби перетворення природних ландшафтів Землі внаслідок господарської діяльності людини постійно зростають. Зростає і розуміння потреби розроблення та використання ефективних заходів для збереження рослинного і тваринного світу планети, забезпечення сприятливих умов існування нині сущих і майбутніх поколінь.

Завдяки своєму географічному положенню Закарпаття відіграє важливу роль у організації збереження біологічного та ландшафтного різноманіття в Європі. Закарпатська область розташована на південно-західних відрогах зелених Карпат, на кордоні із чотирма країнами (Угорщина, Польща, Румунія, Словаччина), вона є тут воротами нашої держави. Чотири п'ятих Закарпаття займають гори. Майже половина Закарпаття вкрита лісами, які є багатством краю. Над поясом лісів розташовані полонини - субальпійські і альпійські луки. Багатий і різноманітний рослинний і тваринний світ області.Рослинний покрив Закарпаття досить багатий.



Метою нашої роботи є дослідження природно-заповідних об’єктів Закарпатської області, їх структура, функції, виявлення проблем та обґрунтування перспектив подальшого розвитку.

Для здійснення комплексної характеристики об’єктів природно-заповідного фонду Закарпатської області перед нами постає ряд завдань:



  1. проаналізувати історичні умови та тенденції формування природно-заповідних об’єктів Закарпатської області;

  2. проаналізувати об’єкти ПЗФ Закарпатської області різного ступеня заповідання;

  3. виявити сучасні перспективи розвитку ПЗФ Закарпатської області

Точне визначення природоохоронної території було дане на IV Світовому Конгресі Національних Парків та Природоохоронних територій. Це: «Ділянка чи територія землі чи моря, яка спеціально призначена для охорони та підтримання біологічного розмаїття і природних та навколишніх культурних цінностей, та управляється офіційним чи будь-яким іншим ефективним способом».
ДУХОВНА КУЛЬТУРА МОГО КРАЮ
Вінтоняк Мар’яна,

Вихованка гуртка «Історичне краєзнавство»

Богородчанської філії Івано-Франківського обласного державного центру туризму і краєзнавства

учнівської молоді при Манявському навчально-виховному комплексі

Богородчанської районної ради Івано-Франківської області

Керівник:Паранюк М.В. керівник гуртка, завідувач Богородчанської філії

Івано-Франківського ОДЦТКУМ
Що ми розуміємо під поняттям «духовна культура»? Єдиної відповіді на це питання не існує, бо наукові джерела по-різному трактують його. Так, Вікіпедія подає таке визначення духовної культури: «До неї відносять продукти духовної діяльності людини, які існують переважно в ідеальному вигляді: поняття, уявлення, вірування, почуття і переживання, доступні свідомості і розумінню всіх людей. Духовна культура створює особливий світ цінностей, формує і задовольняє наші інтелектуальні та емоційні потреби. Духовна культура — це продукт суспільного розвитку, її основне призначення полягає у продукуванні свідомості».

Посібник «Історія української культури» розглядає духовну культуру як створені людиною духовні цінності, закріплені у мові, звичаях, традиціях, підтверджені артефактами. Науковці традиційно дотримуються різних поглядів на духовну культуру. Одні відносять до духовної культури те, що задовольняє духовні потреби людей. Інші розуміють під духовною культурою сферу духовного життя суспільства — релігію, мистецтво, філософію, науку.



Ми звикли ставитись до духовності як до чогось само собою зрозумілого, яке виникає нізвідки, але обов`язково є. Проте, за великим рахунком, від розуміння цього фундаментального поняття залежить і доля цілої цивілізації, та кожного з нас зокрема, бо саме духовність є тим стержнем, на якому все тримається.

У духовній культурі людина у порівнянні з іншими галузями отримує найбільшу свободу творчості.

Творча діяльність у духовній культурі — це особливий духовний світ, створений силою людської думки. Цей світ незрівнянно багатший, ніж реальний. У ньому поряд з образами дійсності існують образи незвичайних явищ.

Духовна культура найбільш чуттєва, бо найбільш відчутно реагує на зовнішній вплив інших сфер людської діяльності. Вона спроможна відчувати найменші зміни у житті людей і відгукуватися на них змінами у собі.

Духовна культура мого краю є складовою частиною культури всього українського народу, маленькою краплиною у величезному океані духовності. Кожен українець повинен відчувати величезну відповідальність, бо його обов’язок – збереження культурної спадщини предків і доля всієї землі. 

Духовна культура мого краю безпосередньо пов`язана із діяльністю славнозвісного чоловічого монастиря Скит Манявський, що протягом віків був і залишається осередком православ`я на Прикарпатті.

Архиєпископ Іосаф сказав: «Народ – це тіло, а Церква – це душа, без якої тіло мертве. Манявський Скит увійшов в історію Православної церкви та нашої держави в цілому, як важливий осередок духовності. Монастир не тільки можна назвати перлиною Прикарпаття, але і його душею».

Серед богословів та церковних діячів побутує думка, що Скит – це Український Афон, який зберіг автентичність віри православної. «Найкращим доказом того, чи може називатися Манявський монастир Українським Афоном є явлення Пресвятої Богородиці Старцю архімандриту Філагрію – хранителю чудотворної ікони Одигітрії, який був кліриком Української Православної Церкви Московського Патріархату. Пресвята Богородиця сказала йому передати чудотворну ікону у монастир Київського Патріархату, тому він сім разів ставав на довгу молитву із читанням євангелія і сім разів кидав жереб, який кожного разу випадав на Манявський монастир, а (як нам відомо від духовних чад старця) серед списку жеребу були відомі монастирі Московського Патріархату. Тоді про яку не канонічність ми можемо говорити, якщо Саме Цариця неба і землі Владичиця Богородиця засвідчує нашу канонічність, а Манявський монастир Богородиця обрала собі за оселю і саме його називала – Ураїнським Афоном».

Монастир розташований у мальовничому гірському урочищі села Манява, а його засновником є виходець із Афону Йов Княгиницький. Колись цей монастир підпорядковувався безпосередньо константинопольському патріарху. Свого часу тут знаходилась велика бібліотека стародруків. Легенди кажуть, що сюди неодноразово навідувався легендарний гуцульський опришок Олекса Довбуш. Перші монастирські споруди зведені протягом 1606-1611р.р. У 1620 р. Царгородський патріарх надав скитові право ставропігії. У середині XVII ст. скит мав до 200 ченців і десятки підпорядкованих монастирів у Галичині, на Буковині й навіть у Молдавії. У 1612 р. споруджена Хресто-Воздвиженська церква. У1620-1621 рр. монастир обведений оборонним муром з трьома вежами, які знищили турки 1676 р.

За вірогідними джерелами у скиті похований гетьман України І. Виговський(1664р.).

Деякі дослідники вважають, що Скит засновано на схилі Вознесенської гори у XIII ст. ченцями літописного Іванівського монастиря – монахами Пахомієм і Іоаникієм, після його руйнування під час монголо-татарської навали.

Розквіт монастиря припав на середину XVII ст., коли він мав близько 200 ченців і йому були підпорядковані десятки галичанських, буковинських та інших монастирів. Скит довше за інші православні монастирі на Буковині тримався під час переслідування з боку айстро-угорського уряду і в обителі переховувалось багато православних ченців. Але у 1785 р. монастир було закрито і монахів розпущено. Відтоді монастир запустів і його споруди поступово руйнувались. Монастирську Хресто-Воздвиженську церкву було з часом перенесено до містечка Надвірна, де вона згоріла у 1914 році під час Першої світової війни. Головний іконостас храму було врятовано і передано до церкви містечка Богородчани, на честь чого цей шедевр тепер називається Богородчанським іконостасом. Деякий час він знаходився у Відні, а з 1923р. зберігається в Українському Національному музеї у Львові.

Протягом 1970-1980 р. на території монастиря тривала реконструкція цієї архітектурної пам`ятки, а в 1980 р. відкрито історико-архітектурний музей.

У 1998 році Манявський Скит передано Українській Православній Церкві Київського Патріархату. Манявська обитель у третє тисячоліття християнської ери увійшла відродженою. Монастир виховує нову плеяду ченців.

Відроджена святиня, відроджуватиме душі тих людей, які приходять у її стіни.

Другим духовним місцем є «Блаженний камінь» на відстані приблизно 830 метрів від монастиря, який своєю таємничістю манить дослідників, які сподіваються розгадати  цілющі властивості води, яка збирається всередині печери.

Камінь-брила із гротом нагадує велетенський горган з отвором. З цієї брили віками витікала вода, яка зникла в час закриття монастиря і так само чудесно з'явилася, коли монастир відродився знову. Були неодноразові випадки зцілення цією святою водою. За свідченням ченців, від води з «Блаженного каменя» видужала дівчина, яка хворіла на виразку шкіри, також від чудодійної води в час хрещення отримав зцілення п'ятнадцятилітній хлопчик, який від народження пересувався на інвалідній колясці і багато інших. Вода допомагає відновлювати зір очей і зцілює хвороби костей.

Третім таким місцем є Спасо-Преображенський Скит Манявського монастиря (в історії більш відомий, як Малий скит Іова Княгиницького), розташований на висоті 870 м над рівнем моря у південно-східній частині гори Канюковатої (під Погарем і Кливою), в урочищі «Скитик» на відстані 1300 м від Манявського монастиря. Заснований преподобним Іовом Княгиницьким (1615-16 рр).

23 серпня 2011 року владика Іоасаф освятив місце під будівництво храму і братських келій, а вже 6 червня 2013 року відбулося освячення купола та накупольного хреста. 9 листопада 2013 року Високопреосвященний Іоасаф, митрополит Івано-Франківський і Галицький, з архипастирським візитом відвідав Спасо-Преображенський скит Хресто-Воздвиженського Манявського монастиря і освятив церкву.

Ми молоде покоління рідного краю та нащадки свого народу, тому повинні вивчати і пам`ятати його історію, жити з його минулим, теперішнім та майбутнім в серці, знати і шанувати свої традиції та звичаї.

Здавна мені здавалося, що цей маленький куточок освятився самим Богом. Тому я можу стверджувати, що духовна спадщина моєї рідної Маняви є особливою, бо приваблює людей з різних куточків світу.

Людина, яка народилася, вже зобов`язана поважати та безмежно любити той край, де з`явилася на світ, змалку цікавитися тим, що її оточує, прививати собі любов до свого рідного та ніколи не забувати про те місце, яке дало їй красу серця та душі, любов рідненьких батьків і життя.

Важко охопити всю багатогранність духовної культури мого краю, бо це сотні років славної історії примножені надбанням попередніх поколінь, які свої мрії, життя та сподівання втілили у безсмертних витворах власної душі і передали нам у спадок як святиню і вічний оберіг.

Ми повинні вивчати і відроджувати все краще, передане нам, бо це життєдайне коріння, що живить духовність і моральність.

Я манявчанка. Я вірю в свій край: я довіряю цьому повітрю – воно тримає небосхил, я вірю цим горам – вони тримають надію, я вірю цим людям – вони тримають слово, я вірю в духовність, бо вона відродить і збереже цю землю для майбутніх поколінь.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   37


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал