Міністерство освіти І науки україни український державний центр туризму



Сторінка37/37
Дата конвертації02.12.2016
Розмір7.69 Mb.
1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   37

ПРОБЛЕМА СЕНСУ ЖИТТЯ
Шестакова Аліна.,

вихованка дослідницького гуртка «Історичне краєзнавство»

Первомайського будинку дитячої та юнацької творчості Первомайської міської ради

Керівник: Чмуж Катерина Володимирівна, керівник гуртка «Історичне краєзнавство»


Ніхто з нас не знає наперед, що з ним буде. Саме життя є невідомість. Ти живеш і пізнаєш його. Питання про сенс життя – це одна з найтрадиційніших і найактуальніших проблем філософії та людства в цілому.

Найцінніше, що є у людини, це – її життя. Воно дається їй тільки раз, і кожному – своє. Життя людини – одна з ланок в існуванні світу, у нескінченному ланцюзі змін і переборень, що постійно відбуваються. Кожна людина живе із визначеною її долею. Кожен з нас має свій сенс життя, для одних він в коханні, для інших – у праці, чи в постійному збагаченні. Так чи ж знаємо ми, чи є взагалі якийсь сенс життя?

Сенс життя - це проблема, яка постає перед людиною, коли він відволікається від щоденних практичних справ і тимчасових інтересів і усвідомлює, що він кінцевий. Навіщо я живу, якщо є смерть? Питання про сенс життя виникає також, коли з різних причин вичерпалися ті смисли, якими людина жила до сьогоднішнього дня, і він відчуває емоційну порожнечу і відсутність інтересу до чого б то не було. У першому випадку це питання про сенс життя взагалі. У другому випадку це питання про сенс життя на даному етапі, тут і зараз. Чи варто жити і навіщо жити?

В історії були різні точки зору на проблему життя і смерті і сенсу життя. Умовно їх можна поділити на дві групи: оптимістичний та песимістичний. Оптимізм виражений в тому, що людина є господарем долі, щастя, від неї багато в чому залежить, як прожити своє життя. Цей погляд представлений в філософії Аристотеля; Фоми Аквінського, Піко делла Мірандола, Френсіса Бекона, Карла Маркса, Тейяра де Шардена.Песимізм виражений в тому, що людина є іграшка незалежних від неї сил (природи, долі, суспільств) і не здатна змінити щось в своєму житті. Це точка зору Б. Паскаля, А. Шопенгауєра, Ф. Ніцше, А. Камю, Ж.-П. Сартра.

Окремою сторінкою в вирішення даної проблеми філософії, на теренах нашої держави, є діяльність Г. С. Сковороди, якого більшість сучасників називали українським Сократом.

У християнській традиції, яка знайшла розвиток у Григорія Сковороди, сенс життя вбачався у любові, сердечному почутті, яке має універсальний характер, у любовному ставленні до світу. Сенс життя Сковорода бачив у «внутрішньому світі» людини, в «радості серця», в цілісності душі. «Як власну матір можна знайти удома, так і власне щастя людина знаходить в собі». Згідно слобожанським філософом, для людини може бути два способи життя: «мирський» і «божественний». Тільки останній приводить людину в рівновагу і гармонію з самим собою і навколишнім світом. Жити в істині значить жити у Христі. Кожна людина прагне до самопізнання, і найкоротший шлях до Бога – через власне серце, через відкриття в ньому образу Божого.

Взагалі, спільне у різних підходах до проблеми сенсу життя є наявність ідеалу і діяльність в напрямку його досягнення. Формування, осмислення сенсу життя, його пошук включають напружену інтелектуальну, чуттєво – емоційну і вольову роботу, діяльність особи по вибору серед можливих покликань, свідомій морально-практичній орієнтації. На основі своїх ціннісних орієнтацій людина визначає своє ставлення до світу, до себе, до суспільства, до суспільних груп, структур, до яких належить. Тобто вирішення питання про сенс життя залежить від світогляду, який визначає вибір ідеалу, мету, можливі, припустимі засоби її втілення. Обов’язковою складовою сенсу життя виступає обрання такої сфери діяльності, яка може забезпечити реалізацію сутнісних сил людини. Параметри сенсу життя задає історична епоха, конкретне суспільство, він виступає як єдність можливості і дійсності.

Сенс життя, його пошуки завжди передбачають вибір, можливість вибору мети, засобів її досягнення, діяльності згідно з здійсненим вибором – тобто свободою. Саме здійснення вибору, його переживання демонструють свободу волі і свободу дії, приводить до глибинного осмислення почуття свободи. Людина створює програму життя, будує життя та здійснює постійний вибір з існуючих можливостей, які є базовим аспектом людського буття. Через вибір ми будуємо себе і світ навколо себе, одні можливості обираючи, інші – відкидаючи. Ще філософи Стародавнього Світу розглядали свободу як найвищу цінність особи і суспільства. Свобода вибору, свобода волі у філософії завжди розглядалась як умова формування особистості, а боротьба за неї для себе і для інших – її святим обов’язком. Але одразу постало питання – наскільки можлива свобода у світі, де існує причинна зумовленість явищ?

Умовно можна окреслити такі варіанти вирішення проблеми сенсу життя в історії людської культури.

Сенс життя споконвічно існує в глибинах самого життя. Для цього варіанта характерне релігійне тлумачення життя. Єдине, що робить осмисленим життя і має для людини абсолютний сенс, є не що інше, як активна співучасть у Боголюдському житті. Не перероблення світу на основах добра, а вирощування в собі субстанціального добра, зусилля жити з Христом і у Христі. Бог створив людину за своїм образом і подобою. І ми своїм життям повинні проявити його, бо емпіричне життя світу, як писав Семен Франк, безглузде, як безладно вирвані з книги сторінки.

Сенс життя перебуває за межами життя. Його можна назвати "життям заради інших людей". Для людини життя стає осмисленим, коли вона служить інтересам родини, нації, суспільства, коли вона живе заради щастя прийдешніх поколінь. їй небайдуже, що вона залишить після себе. Недаремно прожити життя - це і продовжитися у своїх нащадках, і передати їм результати своєї матеріальної і духовної діяльності. Але на цьому шляху існує небезпека опинитися в ситуації, коли все твоє неповторне життя перетворюється на засіб для створення якоїсь ідеї чи ідеалу (це може бути ідея комунізму, "світлого майбутнього" тощо). Якщо така позиція не пов'язана з духовною еволюцією людської особистості, людина стає на шлях фанатизму (історія знає безліч варіантів і класового, і національного, і релігійного фанатизму).

Сенс життя створюється самим суб'єктом. Цей варіант можна розуміти як "життя заради життя". Його фундатором був давньогрецький філософ Епікур. Жити потрібно так, вважав філософ, щоб насолоджуватися життям, отримувати задоволення від життєвих благ і не думати про смерть. Цінність епікурейської позиції полягає в тому, що вона застерігає нас від ситуації, за якої пошук сенсу життя відсуває на другий план саме життя. Життя саме по собі є цінністю, рідкісним дарунком, і людині до нього слід ставитися із вдячністю і любов'ю. Адже їй дана можливість переживати неповторність власного існування в усіх його проявах - від радощів, злетів і перемог до падіння, відчаю і страждань. Разом з тим епікурейське ставлення до життя, якщо воно позбавлене відповідальності за цей дарунок, утверджує в людині егоїстичну позицію "життя заради себе" і веде до втрати відчуття його повноцінно

Таким чином, сенс життя можна визначати як індивідуальну реалізацію універсального зв'язку. Звичайно, подібне визначення буде слушним тільки за умови пріоритетного визнання суспільством самоцінності особистості, розуміння незводимості ролі особистості до засобу у відношенні особистість — суспільство. Віднайдення сенсу життя невіддільне від вільного цілепокладання індивіда, необхідною умовою якого є свобода як форма людського існування.

Отже, сенс життя може бути розглянутий і як головна життєва мета, досягнення якої передбачає формування завдання на тривалий період, а це означає скільки існуватиме людство, стільки існуватиме й питання про сенс його життя.


ХРАМ НА ОСНОВЕ В ГОДЫ ВЕЛИКОЙ ОТЕЧЕСТВЕННОЙ ВОЙНЫ
Юрьев Павел,

ученик 5-го класса Харьковской общеобразовательной школы № 41,

Харьковского городского совета Харьковской области

Руководитель: Олейник Татьяна Алексеевна, учитель русского языка и мировой

литературы Харьковской общеобразовательной школы № 41,

Харьковского городского совета Харьковской области;

Супрунов Александр Вячеславович, учитель истории
Меня зовут Павел Юрьев, я ученик Харьковской школы №41.

Моя школа находится на Основе. В ней учились моя мама, бабушка и дедушка. Достопримечательностью школы является музей «Летопись первой основянской школы». Летопись начинается с 1917 года, даты основания «Смешанной железнодорожной гимназии», которая затем стала школой № 41.

Многие выпускники школы разных лет по крупицам собирали краеведческий материал по истории Основы.

Эти материалы и дают возможность мне выступить с докладом по теме «Основянская церковь в годы войны». За основу работы я использовал материалы книги моей мамы Ирины Юрьевой «Храм на Основе», которую она начала писать, когда мне было 1,5 года. Моя работа о церкви, которая существовала во времена оккупации Харькова немецкими войсками в 1941-1943 гг. Сначала она была в переулке Рижском, а теперь – на улице Зелёной.

Местные жители утверждают, что приход появился еще до войны, в 1941 году при отце Василии. Мария Васильевна Жарова, родившаяся в 1937 году, все это время живущая на Основе, совсем рядом со зданием, в котором когда-то был Свято-Покровский храм, с убеждением говорит о том, что церковь там существовала и в предвоенное время. В годы оккупации она ходила туда со взрослыми и помнит, как она, четырехлетняя, во время Пасхальной всенощной спала на церковном полу.

Но в большинстве своем о храме по переулку Рижскому старики и документы говорят следующее: «Войска фашистской Германии вступили в Харьков 24 октября 1941 года. Когда началась оккупация, местные жители просили у немцев разрешения приспособить для служения нежилое помещение с большим залом (здание бывшей швейной артели «Коммунар»). Оккупанты не возражали». Иван Николаевич Липчанский, житель Основы с 1950 года, предполагает, что это случилось где-то в конце 1941 года.

Часть народа, к сожалению, не делала различия между нацистами и немецким народом, который издавна считался культурной нацией. Некоторые люди искренне верили, что немцы их освободят от власти безбожников…В уцелевших храмах служили и даже открывались новые – возле 15-й психиатрической больницы, на Основе и другие.

Хотя оккупанты запрещали использовать церковь в каких-либо антигитлеровских целях, все же церковь служила делу освобождения от нацистов. Так, отец Виталий Комарницкий, нынешний настоятель Свято-Покровского храма, нашел в архивах сведения о том, что в 1944 году прихожанами было собрано 180 000 рублей в помощь фронту. М.В. Жарова рассказала, со слов своей старшей сестры, о том, что, когда на Основе шли уличные бои, батюшка прятал раненых советских солдат под алтарем. Об этом знали только некоторые из прихожан, которые кормили и заботились о раненых солдатах. Сестра Марии Васильевны рассказывала, что когда раненый боец полз через двор Жаровых и спрашивал, как незаметно пробраться в церковь, ему рассказывали, в каком месте нужно отодвигать доски в заборе. Те бойцы, которых спас священник, впоследствии благодарили его.

В «Истории Харьковской епархии (автор архиепископ Онуфрий (Легкий)) отмечено, что: «В архивных документах, представленных в экспозиции Церковно- исторического музея Харьковской епархии, содержатся сведения о злодеяниях гитлеровцев по отношению к верующим: священников заставляли выполнять унизительные для сана работы. Интересно, что ни один из старожилов, с которыми моей маме довелось разговаривать, не вспомнил ничего подобного в отношении основянской церкви. В годы войны настоятелем храма был Петр Григорьевич. Мария Васильевна Жарова отзывалась об отце Петре как об очень хорошем человеке. Отец Петр Григорьевич – первый настоятель храма на Новой Основе – служил в церкви по улице Карташовской (теперь переулок Рижский) с 1928 года до 1946 года.

Однако, это не единственная информация о храме на Основе. Существует легенда о том, что комсомолец Володя Коновалов (ученик нашей школы), в честь которого названа улица на Основе, также причастен к событиям, связанным с храмом. Говорят, что в подвале дома на улице Вокзальной, где он жил с матерью, во время бомбёжек прятались люди и молились о спасении. Рассказывают ещё, что он был звонарём основянской церкви, и с колокольни подавал сигналы советским лётчикам, помогая им наносить наибольший урон фашистам. Хотя этим фактам трудно найти подтверждение, ясно одно: Свято-Покровский храм, его священники и прихожане внесли большой вклад в освобождение Основы от оккупантов, приблизив, тем самым, и День Победы.


ПРОБЛЕМА УТИЛИЗАЦИИ ИСПОЛЬЗОВАННЫХ БАТАРЕЕК

В УКРАИНЕ И ГОРОДЕ ЛУГАНСКЕ
Юськович Виктор,

ученик 11-Б класса КУ «Луганский УВК специализированной школы

1 ступени-гимназии № 52 Луганской области

Руководитель: Бережная Е. В., специалист второй категории,

КУ «Луганский УВК специализированной школы 1 ступени-гимназии № 52
Проблема загрязнения окружающей среды на сегодняшний день является глобальной проблемой человечества. В частности это касается неправильной утилизации некоторых отходов. Большой вред окружающей среде, конечно, приносят батарейки, аккумуляторы и прочие гальванические элементы, которые содержат большое количество тяжёлых металлов. Проблема утилизации тесно связана с экологическим воспитанием подрастающего поколения.

Каждый из нас наверняка пользовался в своей жизни батарейками. Пульты, часы, игрушки, телефоны, масса других вещей – в доме всегда есть что-то, что работает на батарейках. А они имеют свойство вырабатывать свой ресурс. Однако все ли знают, что делать с отработавшими батарейками? Выбросить в мусорное ведро вместе с остальным домашним мусором? Это неправильно! На корпусе батарейки практически всегда присутствует знак в виде перечеркнутого мусорного контейнера, сообщающий о том, что её нельзя выбрасывать вместе с остальными бытовыми отходами.

Идея изучения вопроса о неправильной утилизации батареек появилась на уроках химии. Чтоб донести эту информацию для наших учеников и их родителей, мы решили провести акцию по сбору батареек, исследовали вопрос влияния неправильной утилизации батареек, собрали информацию, подготовили презентацию, выпустили плакаты, провели анкетирование, разработали и раздали листовки. Собранные батарейки мы отнесли луганским волонтерам и опустили их в специальный контейнер, который отправился во Львов. По результатам исследований, сбора информации и других действий была написана работа.

В этой работе были рассмотрены вопросы состава батареек, их влияние на окружающую среду и здоровье человека. Батарейки – это химические устройства, элементы которых вступают в реакцию, давая на выходе электричество, которым мы и пользуемся. Элементы эти, в основном, токсичны и опасны:



  • свинец (накапливается в организме, поражая почки, нервную систему, костные ткани);

  • кадмий (вредит легким и почкам);

  • ртуть (поражает мозг и нервную систему);

  • никель и цинк (могут вызывать дерматит);

  • щёлочи (прожигают слизистые оболочки и кожу) и другие. [1. c.260 ]

После выбрасывания металлическое покрытие батарейки разрушается от коррозии, и тяжелые металлы попадают в почву и грунтовые воды, откуда уже недалеко и до рек, озёр и прочих водоёмов, используемых для питьевого водоснабжения. Ртуть – один из самых опасных и токсичных металлов, имеет свойство накапливаться в тканях живых организмов и может попасть в организм человека как непосредственно из воды, так и при употреблении в пищу продуктов, приготовленных из отравленных растений или животных. [4. c.60 ]

А если батарейку сожгут на мусоросжигательном заводе, то все содержащиеся в ней токсичные материалы попадут в атмосферу. Таким образом в масштабах Украины в атмосферу и грунтовые воды за год попадает 40 кг ртути, 160 кг кадмия, 400 тонн цветных металлов, 260 тонн марганцевых соединений. Токсические металлы поражают все живые организмы, нарушают репродуктивную способность, вызывают генетические изменения и онкологические заболевания.

Так же мы изучили пути решения проблемы утилизация батареек в Украине. Узнали о существовании завода в г. Львов "Аргентум". Мощность завода позволяет перерабатывать 1 тонну сырья в день. Однако из-за плохой организации сбора батареек у населения завод не может функционировать – предприятие за полгода не удаётся собрать и половины тонны.

Был поставлен вопрос об организации пунктов сбора в городе Луганске.

Разумное обращение с предметами бытового обихода в частности с батарейками, должно исключать образование отходов, а значит исключать загрязнение окружающей среды, и негативное воздействие на здоровье человека. Забота о собственном здоровье-задача каждого из нас.
МИСТЕЦТВО У ТВОРЧОСТІ Г.С.СКОВОРОДИ
Яковлєва Анастасія,

учениця 10 класу Ульянівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів

Богодухівської районної ради, вихованка Комунального закладу

«Харківська обласна станція юних туристів» Харківської обласної ради

Керівник – Астапова Т.М., керівник гуртків КЗ «Харківська облСЮТур»
Для сучасної української філософії і культурології характерне звернення до проблемного аналізу складових національної культури, що сприяли формуванню ментальності, впливали на розробку національної ідеї.

Протягом десятків і навіть сотень років Харків був і залишається одним із найбільших центрів культури не лише України, але й світу. «Харків, Харків де твоє обличчя?» - на це запитання тоді ще молодого в 20-х роках минулого століття Павла Тичини відповіло саме життя. Адже в Харкові формувались цінні культурно-мистецькі, естетичні і літературні традиції, новітні починання двадцятого століття. Йому присвячено безліч літературних і музичних творів. Сюди тяглися прогресивні діячі культури, кращі письменники Європи й Америки.

Культурне життя Харкова – це органічно поєднані традиції сивої давнини та нові досягнення сьогодення; вікові надбання наших музеїв, театрів, бібліотек та нові культурні проекти, які набирають силу саме зараз.

Вулицями Харкова та селами живописної Слобожанщини ходив український Сократ - поет і філософ Григорій Сковорода. З цим містом пов'язане життя багатьох класиків української літератури, учених, етнографів, славістів, діячів театру, художників, музикантів: Г.Квітка-Основ'яненко, Б.Грінченко, П.Грабовський, П.Гулак-Артемовський, Є.Гребінка, А.Метлинський, Г. Хоткевич, М. Кропивницький, В.Каразін, Х.Алчевська, С.Васильківський, О.Потебня, Л.Ландау, М.Барабашов.

Щодо Григорія Савича Сковороди, то важливе місце в його житті та творчості посідали не тільки поезія, філософія, богослів’я, але також музика, театр, малярство. Так, він власноруч ілюстрував свій діалог «Алфавіт миру» малюнками з емблематичної збірки «Symbola et emblemata selecta». Філософ був добре обізнаний з київським шкільним театром тієї пори, коли тут працювали такі блискучі драматурги, як Сильвестр Ляскоронський, Мануйло Козачинський, Варлаам Лащевський, Георгій Кониський. Недаром у своїй візії «Боротьба архистратига Михайла із Сатаною» Сковорода цитує трагікомедію Варлаама Лащевського «Гнана Церква». Перегодом, викладаючи поетику в Харківському колегіумі, Сковорода й сам написав трагікомедію, рукопис якої був свого часу в руках Григорія Данилевського.

Сковорода скористався метафорою «thеatrum mundi» («світ – театр») найперше тоді, коли йшлося про Божий промисел: «Світ підхожий до театру: аби грати на сцені з успіхом та похвалою, треба взяти належну роль. Актора хвалять не за те, що він грає шляхетного персонажа, а за те, що його гра вміла. Я довго думав про це й, випробовуючи себе, пересвідчився, що на театрі світу не годен уміло зіграти нічого іншого, як тільки незначну, просту, безтурботну й усамітнену особу; саме цю роль я обрав, узяв її собі, та й буде з мене».

Окрім того, яскраві театральні метафори досить часто зринають у філософській прозі Сковороди: то він говорить про Божий промисел, як про гідну подиву «божественну комедію», то править про потворний «театр нашого життя», то змальовує юрбу в образі блазня, що ходить стовбула на руках.

Музика, як свідчив Михайло Ковалинський, була «улюбленим, хоча й не головним заняттям» Сковороди. Власне кажучи, філософ займався нею «заради втіхи та відпочинку». «Він писав духовні концерти, поклавши на музику деякі псальми, а також вірші, що їх виконують під час літургії, і ця музика сповнена гармонією простою, але поважною, годною пройняти, полонити й зворушити. Особливо йому була до душі музика акроматична». Справді-бо, Сковорода з дитинства не тільки дуже любив церковний спів, але й сам співав. Маючи, як казав Михайло Ковалинський, «надзвичайно приємний голос», він упродовж 1741–44 років був співаком (альтистом) придворної капели імператриці Єлизавети, отримавши там чин «придворного уставника». Сковорода вмів грати на кількох музичних інструментах: флейті, скрипці, бандурі, лірі. Три поезії «Саду божественних пісень» («Всякому городу нрав і права», «Ой ти, пташко жовтобоко», «Ах поля, поля зелені») були покладені на музику (певно, ним самим) і ввійшли до репертуару українських кобзарів та лірників під назвою «Сковородиних псалмів», чи «сковородинських веснянок». Як стверджував Григорій Квітка-Основ’яненко, Сковорода був також творцем «придворного» наспіву літургійно-канонічної пісні «Іже херувими». «А крім того, – казав він, – Сковорода скомпонував веселий та урочистий піснеспів «Христос воскресе» й пасхальний канон «Воскресенія день»”. Музичні партії є також у філософських творах Сковороди, зокрема у візії «Боротьба архистратига Михайла із Сатаною» та притчі «Убогий Жайворонок». Поезія Сковороди привертала увагу багатьох музикантів. Музику на слова Сковороди писали такі різні за стилем композитори, як Іван Карабиць, Софія Губайдуліна, Олександр Щетинський.

А вже в ХІХ–ХХ століттях образ Сковороди привертає увагу представників різних мистецтв. Над ним працювали, зокрема, такі видатні українські художники, як Сергій Васильківський (картина «Сковородинські псальми»), Іван Їжакевич (малюнок у техніці гризайлі «Мандрівний філософ Сковорода»), Іван Падалка, Тетяна Яблонська (портрет Сковороди, 1944 р.), Василь Касіян (портрет-гравюра Сковороди, 1946 р.), скульптори Іван Кавалерідзе (пам’ятники Сковороді в Лохвиці, 1922 р., Сковородинівці, 1972 р., Києві 1976 р., Харкові, 1992 р.), Іван Гончар (скульптурний портрет Сковороди. обпалена глина, 1967 р.) та інші. Той-таки Кавалерідзе є автором сценарію та режисером створеного 1958 року на Київській кіностудії ім. Олександра Довженка художнього фільму «Григорій Сковорода» (у головній ролі – Олександр Гай, автор музики – Борис Лятошинський).

Отже, Григорій Сковорода зробив надзвичайно багато для розвитку українського мистецтва, пробуджуючи совість, шляхетність і творчий неспокій, прагнучи усвідомлення, пізнання себе, Бога і світу.


ІХТІОФАУНА РІЧКИ ОСКІЛ: МИНУЛЕ, ТЕПЕРІШНЄ, МАЙБУТНЄ.
Яценко Лев,

учень 9 класу Куп’янської загальноосвітньої школи №6

Куп’янської міської ради Харківської області

Керівник: Каменюка Людмила Анатоліївна, методист методичного центру

відділу освіти Куп’янської міської ради
XVIIIстоліття.. Оскіл, як і всі ріки Слобожанщини, починає щороку міліти, бо ліси швидко зменшувались та рідшали, і береги як його самого, так і особливо річок-приток, через те оголилися, замулювалися з ярів, балок, гребель і гаток, загачених для численних млинів. Академік С.-Петербургської академії наук Гильденштедт, який за завданням академіїї відвідав Нижнє Приоскілля  у вересні 1774 року, про Оскіл говориться, що “вода его прозрачная, вкусная и мягкая”. У “Ведомости к Генеральному плану Купянского уезда по состоянию на 1785 год”  наводяться  відомості про рибу, яка водилася в Осколі та приоскільських озерах: “щуки, щурята, сомы, сазаны, судаки, белизна, окуни,  караси, вырезубы, шерешперы, лещи, лины, головли, налимы, язи, ерши, плотва, пескари, волчки или бобыри, гольцы и раки”. Серед коропових риб на Осколі єдиним представником типово хижих риб, які поїдають іншу рибу та її молодь, був жерех або шереспер. Тримався він верхніх шарів води з швидкою течією, де і наздоганяв свою здобич.

XIX століття. Про те, яким був Оскіл у позаминулому столітті, свідчать різноманітні історичні джерела.    За “Статистичним описом Куп’янського повіту 1849 року” стосовно Нижнього Приоскілля, бачимо: “  Рыбой изобилует: сом, короп, сазан, щука, окунь, линь, карась. Первое место занимает вырезуб.. .Відомий знавець природи Л.П.Сабанєєв писав: «В Осколе, в запрудах много глубоких мест на дне которых громоздятся камни. Ту т именно и держаться вырезубы. Вырезуб очень пугливая рыба ловится удочкой. Для насадки применяют мясо ракушки.»

XX століття. Найзнаменитіший гуморист-сміхотворець України Остап Вишня високопоетично і надзвичайно точно описав Оскіл кінця 40-х рр.XXст. у своїх “Мисливських усмішках”. У цих місцях, у непрохідних плавнях Оскола між Сеньковом та Богуславкою він не раз полював та рибалив, приїжджаючи відпочивати сюди протягом багатьох років. Багато його гумористичних оповідань народились саме в наших краях.    Видно, недарма свою усмішку “Сом” він починає саме такими словами: “Ви були коли-небудь на річці Оскіл, що тече Харківщиною нашою аж у річку Північний Донець? Не були? Побувайте!. В “Дикій гусці” теж високопоетичне оспівування Оскола: славна вона найбільше тим, що водиться в ній дуже рідкісна риба – верезуб.» Ще в 50-х рр. на Осколі зустрічався “рибний орел” – скопа, дійсно неперевершений рибалка; не такими рідкісними, як зараз, були орел-карлик і великий підорлик.

Згадує Корчма Лев Микитович, 1914 року народження (с.Гороховатка): “Тодішній Оскіл в якому риби, було, що називається, навалом».

Згадує  Куриленко Сергій Гнатович, 1905 року народження (с.Богуславка): “Оскіл покручений, то туди йде, то назад. Луків багато, а про рибу вже й не кажу. Навіть дітвора зробе з якоїсь матерії підхватку, полізе, до осоки притуле – дивись, уже й риба. Попадалася й велика риба. Кажуть, раз на Чортовому Кутку такого сома впіймали старезного, що весь аж мохом обріс. Страшнющий! Ні на яку гарбу чи бричку не вміщався. Скільки кілограм? Та хто там їх тоді зважував! Мабуть, більше центнера, а може, й цілих два».

Згадує Шаповалов Євген Іванович, 1934 року народження, мешканець с.Богуславка, з Корніївки: «Вода прозора, як сльоза, надзвичайно чиста, крізь неї в глибину видно на один-два метри. Місцями навіть було видно дно, де риба плаває. Глянеш з берега і бачиш, як по дну плавають такі рибини, як колоди. Особливо білизна або щука.»

Згадує мій дідусь Гречаніков Ю.В, 1945 року народження, мешканець м.Куп’янська: «До 1961 року , коли ще не було Червонооскільського водосховища річка Оскіл була чистою і повноводною . Воду з річки можна було пити. У річці водилися раки, беззубка, земноводні жаби, тритони і черепахи, а також багато цінної риби: рибець, підуст, вирезуб та інша. У річці Оскіл ловив рибу підуст, рибець в районі Калантаївка (вулиця Чапаєва).

ХХІ століття. Під час нашого дослідження 2014 року ми з’ясували, що в річці Оскіл зустрічається 43 види риб. Найбільш чисельною є Родина Cyprinidae – Коропові, яка налічує 25 видів риб, Родина Percidae– Окуневі – 5 видів, Родина Cobitidae – В’юнові – 2 види, Родини Esocidae– Щукові, Родина Siluridae– Сомові, Родина Ictaluridae, seu Amiuridae – Ікталурові по 1 виду. З них 36 види є аборигенними, 3 види – адвентивні, (акліматизований або перебував на стадії акліматизації), 2 види - адвентивний вид, природно інвазійний (аутакліматизований). 3 види риб, занесені до Червоної книги України. найбільш поширеними є такі риби: плітка , верховодка, лящ, білий і строкатий товстолобики, щука, судак, окунь, карась сріблястий, сазан, плоскирка, лин. Інші види риб зустрічаються поодиноко

Ми визначили ряд факторів, які негативно впливають на стан популяції риб: бракон’єрство, забруднення води промисловими, сільськогосподарськими та побутовими стоками, розорювання та меліорація берегів забруднення твердими побутовими відходами, аномально сильна спека влітку. Якщо дію цих факторів не зупинити, то в майбутньому процес зменшення видового різноманіття риб буде продовжуватися.



ТАЄМНИЦЯ УКРАЇНСЬКОЇ ХУСТКИ
Яценко Наталія,

учениця 8 класу Баранівської ЗОШ І-ІІІ ступенів,

член гуртка «Юні етнографи» Валківської районної ради Харківської області

Керівник: Пипа Світлана Володимирівна, вчитель української мови та літератури,

керівник гуртка «Етнографічне краєзнавство» Валківського районного центру туризму

краєзнавства та екскурсій учнівської молоді


На прадавній українській землі жили наші діди, тут коріння українського народу, яке сягає в сиву далечінь віків. Ми – українці, а значить, маємо знати свою історію, розвивати культуру, звичаї, любити свій народ. Знати свій народ – це знати мамину пісню, що вчила добра і ласки, памятати батьківську хату, знати бабусину розмальовану скриню, з трепетом брати у руки речі, які в неї є, і берегти її як реліквію.

От і наша школа дбає про збереження українських традицій, вчить поважити їх. Сьогодні ми розкажемо вам про хустини,звичайні українські хустини, а скільки в них таємничості і краси.

Видатний історик Михайло Грушевський у своїй «Історії України» писав, що хустка відома на всій території України, починаючи з часів Русі, вона була поширена в козацьку добу і дійшла до наших днів. Змінювалися тільки кольори, а хустка залишалася хусткою.

З давніх – давен прийшла до нас хустка, це невідємна частина жіночого вбрання. Коли наші далекі пращури відчули необхідність захищати своє тіло від холоду, виникла і хустина. Спочатку це був одяг, що захищав голову жінки від одягу, а потім стала хустина берегинею вроди дівчат, стала основним і улюбленим головним убором української жінки.

Правда в різних місцевостях її по-різному носили.

Хусткою українка закривала волосся на голові, але у неї завжди було відкрите обличчя. Це свідчить про велике волелюбство українок.

В наш час у хустці жінки ходять в основному тільки в селі. Старші жінки, як тільки піднімуться з ліжка, зразу зав’язують хустину і знімають її тільки перед сном. Молодиці ж ходять і без хусток, але на весілля, хрестини без хустки ніхто не йде .У містах жінки цього звичаю не дотримуються, багато з них навіть не мають хустини. Але ні в селі, ні в місті сьогодні жінка до церкви не посміє зайти простоволосою.

Якими ж були хустки в давнину?

Хустки були білого кольору, в цьому полягає національний характер української хустки. Барвисті хустки, які тепер входять у моду, запозичені від болгарів, а ті запозичили від турків та персів.

Колись хустки в Україні вишивалися шовком, то найбільше вживали червоні, сині, зелені, жовті та рожеві нитки. Зрідка траплявся і чорний колір. Сині нитки ніколи не вживалися окремо.

Орнамент на хустках був переважно геометричний, а у XVІІІ столітті увійшов у моду рослинний орнамент – квіти рожі, васильків, гвоздик. Дуже рідко на старих українських хустках можна зустріти зображення птахів: півників, голубів…

Вишиті візерунки як колись, так і тепер розташовуються на хустках по чотирьох кутах та по середині. Інколи по кутах розміщуються головні фігури, а по всьому полі хустки, у гарних комбінаціях, розкладаються дрібніші деталі орнаменту.

Крім побутового, хустка в Україні має ще й обрядове значення.

В часи козаччини був добрий звичай у дівчат: коли козаки вирушали в похід, то кожна дівчина своєму нареченому дарувала вишиту хустину, як символ вірності в коханні.

Якщо козак загине, то нею вкривають обличчя козака, щоб «хижі птахи очей не довбали, козацької крові не пивали».

Якщо ж козака ховали з почестями, то тіло його клали в домовину, покривали червоною китайкою, а вишиту хустину клали на осідланого коня, якого вели за домовиною.

Народні обряди, пов’язані з хустиною, супроводжували дитину з самого народження.

З давніх – давен є звичай в Україні: при народженні дитини молода мати дарувала свекрусі та рідній матері тернові хустки(хустки, при виготовленні яких витримували певний час у відварі тернових кісточок), вони в свою чергу дарували новонародженій дитині хусточки.

У кожній родині, де підростала дівчина, повинна була бути скриня, яка наповнювалася вишитими хустками. Її дбайливо оберігали, хизувалися перед гостями і сусідами.

Хустка, якою «покривали» молоду, зберігалася нею потім усе життя. Хустка, якою матір вводить молодих до хати і виводить з хати під час весілля, мусить бути світлою, ясною. При цьому молодих тримають не за руку, а за хустку, бо голою рукою не можна вести, щоб молоді не були все життя «голі».

Білу хустину(носовичок) дарують рідні новобранцеві, щоб здоровим вернувся з військової служби,зберігши її як пам'ять. Коли син вирушав у далеку дорогу, мати зав’язувала хліб у білу хустину, щоб не забував батьківського порогу.

Носили ще жінки величезні хустки – одиначки. Вони були з товстих шерстяних ниток, рябого кольору. Накидали їх поверх легеньких хустин та кожушків, в основному старі жінки.

Чорну хустину одягають на день скорботи перед померлими. Пов’язують на вінки та хрест, як дань перед Богом. Темні хустки носять під час посту. У церкву заміжня жінка, дівчина не мають права заходити без хустки

Хусточка потрібна у життя для всього: це і носовичок, і вузлик, щоб принести їжу в поле, це і серветка і скатертина на спеченому хлібі, на дитячій колисці, вузлик з вечерею для хрещених батьків на Різдво.

Великі і малі, парості і ситцеві, золотисті, з орнаментами та різними візерунками, різних форматів і назв: шалі, шарфи, косинки – це прекрасні подарунки бабусям, мамам, нареченим та подругам.



Українська хустка дівоча і жіноча прикраса, незмінна супутниця в житті прекрасної половини людства, оспівана у піснях та віршах, завжди була доповнюючим елементом жіночого одягу.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   37


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал