Міністерство освіти І науки україни український державний центр туризму



Сторінка36/37
Дата конвертації02.12.2016
Розмір7.69 Mb.
1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   37

Чистенко Анастасія,

учениця 9 класу Куп’янського навчально- виховного комплексу № 2

Куп’янської міської ради Харківської області.

Керівник: Мороз Тамара Степанівна, учитель української мови,

керівник гуртка «Фольклорно-етнографічне краєзнавство»
Дивним був народний мудрець Григорій Савич Сковорода навіть для «божевільного і мудрого» ХVІІІ сторіччя.

Народився він в 1722 році в сімꞌї малоземельного козака в містечку Чорнухи на Полтавщині. Бажання пізнати світ виявилося ще в дитинстві. На дванадцятому році життя з торбинкою харчів, сопілкою та латинською граматикою покинув рідну домівку й подався до Києва, де вступив до Києво-Могилянської академії, яку з перервами закінчив у тридцятирічному віці. За цей час довелося співати у придворній капелі в Петербурзі, адже він грав на декількох музичних інструментах. У складі Токайської комісії побув за кордоном, де відвідував університети, слухав лекції, працював у бібліотеках, вивчав філософські праці, мови, що дало йому можливість вільно дискутувати з ученими різних країн. Був викладачем стародавніх мов і етики в Харківському колегіумі. Своїх учнів навчав тих норм, що дотримувався в житті сам, тобто учив, як жив, а жив, як навчав.

З 1769 року Григорій Сковорода вів мандрівний спосіб життя. Майже тридцять років неквапно мандрував цей співець-музика, учитель-байкар, філософ курними шляхами Лівобережжя . Мудре слово Сковороди притягувало людей, і тому його всюди радо зустрічали.

Відомий український поет Дмитро Павличко у вірші «Сковорода» писав:

І, виламавши палицю із тину,

Він темними байраками пішов

Кріпацьким дітям викладать латину,

Бентежити думками рабську кров.

Про себе Сковорода говорив так: «Про мене балакають, що я ношу свічу перед сліпцями.., що я дзвонар для глухих…- хай вигадують! Мудрствують: простий народ спить. Але від всякого сну прокидаються, і хто спить, той не мертвечина. Коли виспиться, так і прокинеться, коли прокинеться, то очуняє і запильнує!»

Григорій Сковорода в історії філософії, як зауважує Б. Баншилов, посідає значне місце першого представника релігійної філософії, який добре знав латинську, німецьку, грецьку, єврейську мови, був глибоко обізнаний у філософських течіях видатних давньогрецьких і багатьох європейських філософів, у Святому Письмі. При дослідженні життя та творчості

Г. Сковороди значна увага приділяється саме енциклопедичності його знань, що нібито засвідчує прозахідність, проєвропейськість його світогляду.

Зауважимо, що окрім Києво-Могилянської академії Г. Сковорода навчався у Троїцько-Сергієвській Лаврі, де після закінчення одержав пропозицію зайняти посаду професора. Григорій Савич відмовився, оскільки бажав бути вільним вчителем «...без грошей, ради одного імені Господнього і правди Його».

Стиль життя мандрівного філософа харківського періоду, про який пише перший біограф М. Ковалинський у оповіді з показовою назвою «Житіє Сковороди», відображає християнський погляд на життя: «Уставав дуже рано, їв раз на день, без м'яса і риби; був завжди веселий, сильний, рухливий, з усього задоволений, до всіх добрий, усім готовий послужити. Поважав і любив добрих людей без різниці їх стану, навідувався до хворих, розважав сумних, ділився останнім з тим, хто нічого не мав». У власному житті він сповідував виразні й тверді принципи: самопізнання і внутрішня згода з волею Бога.

Вихований у дусі філософічно-релігійного вчення, Г. Сковорода у філософських діалогах і трактатах намагається розв’язувати біблейську проблематику. Міркування Г. Сковороди мають релігійно-філософський характер, вони невідривно пов’язані зі зверненнями до Біблії та християнської традиції, а тому спираються на головні християнсько-світоглядні категорії: любов, віру, щастя, смерть тощо.

Для Сковороди «Біблія» була своєрідною абеткою, призначеною для «лікування душевного стану не вилікуваного жодними ліками», бо «людина є всієї Біблії і кінець, і центр, і гавань». Він не замірявся духовно пореформувати суспільство, а наголошував на тому, що людина, яка пізнала саму себе, може змінити довколишній світ.

І навчав він не «Біблії», а ідей рівності, братства, свободи, ідей неприйняття ганебної соціальної дійсності.

Царство наше всередині нас, - писав мислитель, - і «щоб пізнати Бога, треба пізнати самого себе. Поки чоловік не знає Бога в самім собі, годі шукати Його в світі», «Вірити в Бога це значить - віддатися Йому та жити за Його законом». «Святість життя полягає в тому, щоб робити добро людям».

У 1766 році Г.Сковорода написав курс лекцій з християнської етики. У них по-своєму пояснює ключове значення поняття Бога й Божої премудрості, показує, у чому полягає щастя людини. У цьому курсі лекцій Сковорода виклав основні філософські положення: Філософія серця й любові; учення про двоїстість буття; філософія щастя через самопізнання.

Він зазначав, що пізнати себе й Бога людина може лише через серце: «Царство Боже в середині нас. Щастя в серці, серце в любові, любов же – у законі вічного». Філософ радить людині перемагати згубні пристрасті, приборкувати інстинкти, саме тоді вона буде щасливою. Г.Сковорода писав, що світ скадається із трьох світів: Всесвіту (макрокосмосу), людини (мікрокосмосу) й Біблії (світу символів). Саме через символи Біблія «невидиме робить видимим». Він вважає людину найвищим і найпрекраснішим Божим створінням, вона має пізнати себе, що й буде для неї щастя. Він радить не шукати щастя за морями, адже щастя «завжди і всюди з тобою. У серці і в душі твоїй!»

Показовою є оповідь про смерть Г. Сковороди, яку записав І. Срезневський: «З рискалем у руці копав Сковорода яму - вузьку, довгу яму. «Пора, друже, закінчити мандрівку!». Він пішов у свою кімнатку, перемінив білизну, помолився Богу, і, підложивши під голову свої писані праці і сіру свитку, ліг, зложивши навхрест руки».

9 листопада 1794 року народний мудрець помер у селі Пан-Іванівка (нині Сковородинівка) на Харківщині, у поміщика А.І.Ковалівського, підвівши підсумок свого життя в авто епітафії: «Світ ловив мене, але не спіймав».

Григорій Сковорода належить до числа тих видатних діячів сфери духу, справжнє значення яких залишиться безцінним для історії розвитку культури, літератури та духовності українського народу.


ЗМІНИ СТАНУ РІЧКИ КОБЕЛЯЧКА У МЕЖАХ МІСТА КОБЕЛЯК ТА ОКОЛИЦЬ ЗА ДАНИМИ ГІДРОЕКОЛОГІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ 2006 ТА 2014 РОКІВ
Чопенко Карина,

вихованка гуртка «Географічне краєзнавство»

Полтавського обласного центру туризму і краєзнавства учнівської молоді

Керівник: Копилець Є.В., керівник гуртків ПОЦТКУМ


У червні 2014 р. група вихованців гуртків «Географічне краєзнавство» та «Юні екологи» Полтавського обласного центру туризму і краєзнавства учнівської молоді (керівники групи – Є.В. Копилець, Ю.О. Ярошенко) у рамках комплексної краєзнавчої експедиції до м. Кобеляк Полтавської області здійснила гідроекологічне дослідження річки Кобелячка у нижній течії в межах міста та околиць.

Перше комплексне гідроекологічне дослідження річки Кобелячка у межах Кобеляк та околиць було виконане у 2006 р. гуртком екологічного краєзнавства обласного центру туризму спільно з туристським гуртком Кобеляцької школи-інтернату. Звіт про нього зберігається у Полтавському обласному центрі туризму і краєзнавства учнівської молоді. Обстежена ділянка (це ділянка нижньої течії довжиною порядку 8 км) в цілому та сама, яку ми досліджували у 2014 р. Завдяки цьому ми змогли порівняти стан річки у 2006 р. та у 2014 р.

Можемо зробити висновок, що на 2014 р. суттєво зменшилося забруднення заплави річки твердими побутовими відходами внаслідок ліквідації кількох стихійних сміттєзвалищ. Ми не виявили трьох із чотирьох найбільших сміттєзвалищ, які були зафіксовані у 2006 р. Але на місці четвертого сміттєзвалища, де комунальним підприємством «Міська сервісна служба» встановлені контейнери для збору відходів, берег суттєво забруднений. Самі контейнери відпрацювали свій ресурс і потребують заміни чи хоча б капітального ремонту.

Нами не виявлено видимих ознак присутності в річці поверхнево активних речовин (стійкої піни), які відзначалися у кількох місцях попередніми дослідниками.

Ми обстежили кілька джерел, які живлять річку. Більшість із них у задовільному, доглянутому стані, не гіршому, аніж у 2006 р.

Порівняно з 2006 р., заплаву та призаплавну частину на значній території очистили від чагарників та молодої порослі дерев. Ініціатором цього виступив місцевий підприємець Ю.Ф. Срібний. З одного боку, це сприяло ліквідації накопичуваного на березі побутового сміття та суттєво поліпшило загальний вигляд місцевості, яка використовується для відпочинку. З іншого боку, очевидно, розчищення негативно позначилося на тваринах, насамперед, на птахах, які жили в чагарниках.

На поліпшення стану річки було спрямоване розчищення та поглиблення річища, яке виконувалося з 2009 по 2013 рр. і в менших масштабах відбувалося в 2014 р. Але воно супроводжувалося гучними скандалами, оскільки відбувалося із частковим випилюванням дерев уздовж річки та супроводжувалося накопиченням відвалів із донних відкладів на березі. На луках, де складені ці відвали, спостерігається масове розповсюдження бур’янів, у тому числі карантинних.

На превеликий жаль, попри розчищення та поглиблення річки, у період літньої межені вона пересихає. Наскільки нам вдалося встановити із розмов з кобелячанами, останніми роками пересихання ще більш посилилося.

Так само, як і в 2006 р., у 2014 р. спостерігалися численні порушення водоохоронного статусу прибережної території веденням присадибного господарства. Чимало садиб із городами розташовані у водоохоронній зоні. Залишилася і проблема порушення цілісності дернового горизонту заплавних ґрунтів у результаті випасу худоби та вигулу водоплавних птахів. За інформацією місцевих мешканців, ніяких заходів щодо порушників відповідних вимог водоохоронного законодавства не вживалося.

З огляду на вищесказане, можемо зробити такі висновки. З одного боку, за час, що минув, зусиллями міської влади та громади Кобеляк відчутно знижено гостроту кількох проблем, пов’язаних зі станом річки Кобелячка у нижній течії. З іншого боку, деякі проблеми лишаються не менш серйозними, ніж у 2006 р. Виникли й нові проблеми. Деякі з них (зокрема, поглиблення річки, що негативно позначилося на заплаві і не перешкодило пересиханню водойми) викликають ще більше занепокоєння подальшим станом річки. Очевидно, існування Кобелячка як повноцінної проточної водойми перебуває під загрозою. Для усунення чи принаймні пом’якшення цієї загрози необхідна координація зусиль Кобеляцької міської, Підгорянської сільської рад, яким підпорядкована досліджувана територія, інших органів місцевого самоврядування та активістів відповідних територіальних громад.


ПРОИРОДА – НАШ ВСЕСВІТ
Шацька Дарина,

учениця 9 класу Полтавської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №8

ім. Панаса Мирного Полтавської області

Керівник:, Хмелик Наталія Іванівна


Кожна людина у своєму житті хоч раз задумувалася, що таке природа. А справді, що таке природа? У нашому розумінні природа це те, що нас оточує - ріки, моря, ліси, луги. Все це окраса нашої планети, наш найбільший скарб!

У розумінні науки природа - це  органічний і неорганічний матеріальний світ, Всесвіт, у всій сукупності і зв'язках його форм, що є об'єктом людської діяльності і пізнання. У розумінні віруючих людей «Природа — це сутність, що породжує усе суще і дає йому закони».

З давнини людина живе пліч - о - пліч з дикою природою. Це раніше людина поклонялася часом приносячи жертви їй. У наш техногенний вік, час прогресу ставлення до неї кардинально змінилося. Люди вважають себе вище природи і тому часто шкодять їй, змінюючи річкам напрям течії, безжально вирубуючи ліси.

Треба пам’ятати, що ліси є легенями нашої планети. Моря вже не в змозі само очищуватися від шкідливих речовин. Через зіткнення кораблів нафта виливається на поверхню моря, і тоді гине риба, птахи та морські тварини. Велетні промисловості викидають в атмосферу тонни шкідливих речовин, від яких страждає не лише природа, але й самі люди. На сьогоднішній день великою проблемою є сміття, яке тижнями не вивозиться з міст. Усе це завдає великої шкоди навколишньому середовищу.

Прозоре чисте повітря, блакитні ріки, озера, джерела, величні ліси, квітучі гаї, захищені від водної та вітрової ерозії поля — все це величезне багатство може зникнути, якщо людство не схаменеться. Багатогранно використовуючи природні ресурси для потреб суспільства, нам треба діяти так, щоб не завдати шкоди, а, навпаки, всебічно поліпшувати та примножувати можливості природи. Ми повинні жити не лише сьогоднішніми потребами, а й дбати про стан природи завтрашнього та майбутніх днів.

"Земля - наша мати, всiх годує", - говорить українське прислiв'я. Менi здається, що в ньому вiдбито ставлення українського народу не тiльки до землi, а й взагалi до всього довкiлля: рослин i тварин, рiчок i степiв, пiдземних багатств i повiтря. Щиро шануючи все це, навiть складаючи певнi ритуали, присвяченi життю довкiлля, наш народ нiби доводив свою невiд'ємнiсть вiд природи, залежнiсть вiд неї. Минають столiття. Життя суспiльства не стоїть на мiсцi, розвивається, вдосконалюється. Але це вдосконалення чомусь iнколи йде не лише на користь людинi, завдаючи невиправної шкоди природi. Виходить, утворюється замкнене коло: людина залежить вiд природи, але, прагнучи полiпшити своє буття, вона цю природу нищить! Та чи не повернеться нам наша «лінь» загибеллю? Ніхто цього не може знати, бо природа - це найбільша загадка суспільства!Скільки вчених біологів намагалися відгадати та викрити таємниці природи. Наприклад, такий учений як Гіппократ.  Давньогрецький лікар Гіппократ став першим ученим, який, відкинувши марновірство і містику, поставив медицину на наукову основу. Його справедливо називають "батьком медицини".


    Гіппократ став справжнім реформатором древньої медицини. Він першим підійшов до неї як до науки. У хвороб, вважав він, є природні причини. Про них можна дізнатись, вивчивши будову і життєдіяльність людського організму.

    Великий енциклопедист древності Аристотель став одним із засновників біології як науки, вперше узагальнивши біологічні знання, які були накопичені до нього людством. На мою думку, найближче до таємниць природи підібрався Антоні Ван Левенгук. Він був першою людиною, яка заглянула в таємничий світ мікроорганізмів. Талановитий самоучка, що не отримав ніякої освіти, він проводив свої дослідження з виготовленим власноруч мікроскопом дуже ретельно і детально і не без гордості заявляв: "Я намагаюсь вирвати світ з під влади марновірства і направити його на шлях знань і істини."   До XVIII століття вчені і любителі природи виконали величезну роботу, по всьому світу, збираючи і описуючи рослин і тварин. Але орієнтуватись в накопиченому ними океані відомостей ставало дедалі важче. Узагальнив і систематизував ці знання шведський натураліст Карл Лінней. Він заклав основи сучасної систематики.   Англійський учений Чарльз Дарвін зумів створити теорію розвитку живого світу, яка стала основою біологічної науки ХХ століття. В "Походженні видів..." Дарвін не став детально зупинятися на походженні людини. В 1871 році він випустив окрему роботу "Походження людини і статевий відбір", де розглянув це питання.Великий вклад в науку зробив український вчений Мєчніков Ілля Ілліч. Творчо розвиваючи дарвінізм, він збагатив це вчення новими даними з ембрюлогії, фізіології. Вивчаючи медуз, їхні лічинки, які не мають травної порожнини, Мєчніков відкрив у них внутрішньоклітинне травлення. Розширюючи коло своїх досліджень, Мєчніков довів, що внутрішньоклітинне травлення спостерігається широко в природі і що воно властиве не лише клітинам травного каналу, а й усім рухливим клітинам організму. Вивчаючи внутрішньоклітинне травлення в хребетних тварин, Мєчніков зіткнувся з дуже важливим фактом, який вплинув на хід його дальших наукових праць. Відомо, що жаба розвивається з яйця в рибоподібну личинку з хвостом і зябрами. Коли в лічинки виростають лапки, вона втрачає хвіст і зябра. Як це відбувається? Ілля Ілліч показав, що хвіст відпадає через руйнування його амебоподібних клітин, які захоплюють частинки тканини хвоста і внутрішньоклітинно перетравлюють їх. Вивчаючи глибше це питання, вчений дійшов висновку, що рухливі клітини в організмі відіграють певну захисну роль.

Олександр Богомолець – відомий український патофізіолог, народився у Києві, але тривалий час прожив на Полтавщині. Основні наукові праці Олександра Олександровича присвячено питанням патологічної фізіології, вегетативної нервової системи, онкології, проблемам довголіття. Найважливішим напрямком творчих пошуків О. Богомольця стало вчення про сполучну тканину, клітинні компоненти та безклітинні структури, їх участь і роль у фізіологічних процесах в організмі як цілому. В останні роки життя Олександр Богомолець багато уваги приділяв питанням старіння організму. Він, як і Ілля Мечников, вважав, що людина за своєю природою може жити 125-150 років; старіння, що настає у 60-70 років, — передчасне і зумовлене несприятливими умовами життя та захворюваннями. Але все те, що ми знаємо про природу таке мізерне і нестійке, що можна сказати ,що ми нічого не знаємо про середовище в якому живемо. Людям треба затямити, що природа з нею тісно пов'язана. І якщо природа існувати може без людини, то людина без неї не може. Тому так важливо жити в гармонії з природою. Природу треба берегти, адже це наш дім. Все необхідне для життєдіяльності дає нам природа! Якщо раніше вважалося, що природні багатства невичерпні, що вони у величезних кількостях, то зараз, стає ясно, що багато знаходиться в обмеженій кількості. Людина не може користуватися дарами природи постійно, так як вони можуть дуже скоро зникнути. Головне завдання людини зберегти природу і примножити її багатства!

Природою захоплювалися не тільки вчені, але і поети. У Лесі Українки є багато віршів про природу , наприклад: «Напровесні», «Сосна», «В магазині квіток» тощо. Уривок з вірша «Конвалія»:

Росла в гаю конвалія під дубом високим,

Захищалась від негоди під віттям широким.

Та недовго навтішалась конвалія біла, –

І їй рука чоловіча віку вкоротила…

Красою природи та її вишуканістю захоплювався Іван Франко, Тарас Шевченко, Григорій Сковорода, Максим Рильський, Олександр Олесь, Леонід Глібов тощо.

Та скільки б не писали про природу письменники, учені. Скільки б про неї не гадали люди, поки ми будемо до неї так відноситися вона ніколи не розкриється. На мою думку, загадка природи назавжди так і залишиться не розкритою!



ЛЮБОВ ДО БАТЬКІВЩИНИ, ЯК ЛЮДСЬКА ЦІННІСТЬ
Шевченко Ірина,

учениця 9 класу Дворічанського ліцею Дворічанської районної ради Харківської області



Керівник: Логоша О.С., методист РМК відділу освіти Дворічанської РДА
Найбільша цінність всього людства – сама людина. Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, як записано в статті 2 діючої Конституції України. А кожна людина – це всесвіт. У ньому дух предків і мудрість батьківської землі, материнська любов. Покоління відходить, й покоління приходить, а земля віковічно стоїть! Треба лише прислухатись, відкрити себе і відчути серцем… Зрозуміти, що ти потрібен своїй країні, в якій ти народився. Адже ми не обираємо Батьківщину. Люблять Батьківщину не за те, що вона велика, а за те, що своя. Ми народжуємось і помираємо, а те, що відбувається між цими подіями, називається життям. І тільки ми можемо обрати, як його прожити. Кожна людина смертна, та людство в цілому безсмертне. Батьківщина це частина тебе, яка завжди є і буде, де б ти не знаходився. Головне завжди пам'ятати її. І це кожного вибір: скаржитися на долю і зневажати свою країну, чи пройти крізь життя з почуттям гідності за себе і свою Вітчизну.

Мені з самого дитинства всі говорили, що треба любити свою Батьківщину, треба її поважати і прагнути бути її гідною. Раніше я не розуміла, що це таке і як це можна зробити. Але і зараз це, мабуть, складно. Мені здається, я люблю свою Батьківщину. Хоча, я не дуже розумію, як це можна показати на ділі. Якщо любити свою Батьківщину – це любити своє рідне село або місто, не смітити, прагнути не псувати майно, значить, я люблю свою Батьківщину. Якщо любити – це бути хорошою людиною, прагнути робити по совісті і честі, значить, я люблю свою Батьківщину. Якщо це гордитися своїм минулим, точніше минулим своєї країни, її перемогами, значить, я люблю свою Батьківщину. Якщо це прагнення зробити щось добре для своєї країни, значить, я люблю свою Батьківщину. Інколи любити свою Батьківщину буває дуже важко, адже в світі дуже багато несправедливостей, і не завжди все відбувається так, як нам би хотілося.

У такі моменти, ми починаємо винити нашу країну, забуваючи про те, що країна не працює сама по собі, її складають люди. Тому я завжди думала, що можна просто любити країну, але не любити деяких речей, людей або ситуацій. У моєму випадку так і відбувається. Я дуже люблю свою Батьківщину, але мені інколи не дуже подобаються люди, які її населяють. Вони просто забули, що є представниками країни, а не живуть самі по собі.

Любити Батьківщину – значить приймати її, як Божий Дар...Любити її безкрає синє небо над головою, широкий степ і пташиний спів навесні. Ми повинні любити Батьківщину такою, яка вона є, з усіма іі злетами й падіннями. В ній є багато чудового та неперевершеного, потрібно лише вміти його відкрити для себе.

Любити свою Батьківщину можна по-різному. Інколи ця любов полягає лише в тому, що ти любиш рідний край, те місце, де ти виріс, де ходиш в школу. Набагато простіше любити своє рідне село, місто, селище, тому що ти знаєш це місце, як свої п'ять пальців, і любов народжується сама собою від часу, який людина проводить в даному місці, від оточення, від багато чого іншого, що впливає на стан людини, на його сприйняття, емоції і відчуття. Я завжди дуже сильно хотіла побачити інші місця, інші країни, я б хотіла подорожувати, але це не тому, що я хочу знайти місце краще, ніж моя Батьківщина. Мені просто дуже цікаво поглянути життя за межами моєї країни. Я знаю, що місця кращі, ніж моя країна, я не знайду. Лише тут люди розмовляють моєю рідною мовою, ми розуміємо один одного з півслова, ми мислимо однаково, у нас однакові правила і менталітет. Тому, мені здається, я навіть впевнена, що місця кращого і комфортнішого, ніж моя Батьківщина, не може бути ніде. Щось може бути цікавіше, більш розвинуте, багатше, але рідніше не буде нічого. Напевно, саме тому я і люблю свою Батьківщину. А однією з головних цінностей кожної людини є любов до Батьківщини…Як до матері…До своєї…Рідної…


Григорій Сковорода і Слобожанщина
Шелепова Дарина,

вихованка гуртка «Зірниця» Зачепилівського районного

Будинку дитячої та юнацької творчості Зачепилівської районної ради Харківської області

Керівник: Падалка Віталій Леонідович, практичний психолог Зачепилівського ліцею Зачепилівської районної ради Харківської області


Григорій Сковорода, видатний український філософ 18-го століття, був тісно пов’язаним зі Східною Слобожанщиною І тут немає нічого дивного, адже за часів Сковороди ще не існувало ніякого поділу на Слобожанщину Західну чи Східну, і Харків та Суми, Охтирка і Острогозьк були разом, у єдності, спочатку в складі Слобідських українських полків, а потім єдиної Слобідсько-Української губернії.

Будучи філософом-мандрівником, Григорій Сковорода частенько мандрував всією Слобожанщиною, перебуваючи у різних, найвіддаленіших її куточках. Бував він і у навколишніх українських землях. Жив Сковорода і у Курську, а з Білгородом пов’язані були особливі сторінки його життя.

«Ми сотворим світ получшій, созиждем день веселейший», — мудро пророкував видатний письменник і філософ Григорій Сковорода, сягаючи мріями у майбутнє України, рідної Слобожанщини. 30 віршів, більше як 20 байок, 17 філософських трактатів нашого земляка увійшли до скарбниці світової літератури, уславивши харківську землю, на якій вони були народжені «українським Горацієм» — так ще за життя називали Григорія Сковороду. За його власним виразом, він любив Слобожанщину, як «рідну тітку», — не менше, як і свою «матір»-Малоросію, тобто Лівобережжя без Слобожанщини, де народився й виріс.

У серпні 1759 року на запрошення білгородського та обоянського архиєрея Йоасафа Миткевича Сковорода вперше прибув на східну Слобожанщину, обійнявши посаду викладача поетики в Харківському колегіумі. Мешкаючи в Харкові, філософ привертав до себе увагу і своїми часом дуже незвичними для загалу думками, і своїм, певно, ще більш незвичним життям: він одягався зі смаком, але надто просто, їв тільки плоди чи молочні страви, та й то аж після заходу сонця, спав не більше чотирьох годин на добу, завжди ходив пішки, мав «набожність без марновірства, ученість без гордощів, гречність без лестощів».

Харківський колегіум у XVIII столітті вважався центром освіти Слобідської України. У ньому поет працював (з деякими перервами) протягом десяти років, викладаючи поетику, етику, синтаксис та грецьку мову. За час цього десятиріччя він від’їжджав із Слобожанщини до Києво-Печерської лаври, та у 1768 році був удруге запрошений до Харкова генерал-губернатором Євдокимом Щербиніним, який без погодження з духовною владою і навіть всупереч їй призначив Сковороду викладачем катехізису. Наступного, 1769 року, письменник створив перші п’ятнадцять байок із тридцяти, які пізніше увійшли до знаменитої збірки «Байки Харківські». Таку назву вони одержали через те, що були написані на Харківщині. На той час Сковорода вже покинув учительську посаду і жив у селі Бабаях, де і написав останні байки збірки, присвятивши їх своєму другові О. Панкову.

А ще Сковорода відмовлявся від високих звань та почестей, і коли одного разу Щербінін запитав його, чому він, маючи такі великі здібності, не візьметься за яку-небудь поважну справу, філософ відповів: «Мій пане, світ підхожий до театру: аби грати на сцені з успіхом та похвалою, треба взяти собі належну роль. Актора хвалять не за те, що він грає шляхетного персонажа, а за те, що його гра вміла. Я довго думав про це й, випробовуючи себе, пересвідчився, що на театрі світу не годен уміло зіграти нічого іншого, крім ролі звичайної, простої, безтурботної й самотньої людини. Саме це я собі обрав, та й буде з мене».

Так чи ні, але після закінчення 1759—1760 навчального року Сковорода не схотів прийняти чернечий постриг, покинув колегіум і близько двох років мешкав у селі Стариця, що за 39 верст від Білгорода. А десь навесні 1762 року йому випала нагода познайомитися зі студентом-богословом Михайлом Ковалинським, який відтоді став його найближчим учнем і приятелем. Заради цього юнака філософ знову повертається до колегіуму: з вересня 1762 по червень 1764 року він читає тут курси синтаксису й грецької мови. Тим часом після смерті Йоасафа Миткевича білгородським та обоянським архиєреєм став Порфирій Крайський. І сам він, і новий префект колегіуму Михайло Шванський, і новий ректор Йов Базилевич ставляться до Сковороди не надто прихильно. Тож після закінчення 1763—1764 навчального року він знову змушений був залишити заклад.

Востаннє Сковорода повернувся до колегіуму в 1768 році, коли тут було відкрито «додаткові класи», де готували інженерів, топографів, архітекторів тощо: Євдоким Щербінін своїм наказом призначив його на посаду викладача катехізиса. Однак новий білгородський та обоянський єпископ Самуїл Миславський, незадоволений тим, що катехізис читає світська людина, й критично поцінувавши підготовлений Сковородою курс «Вхідні двері до доброго християнського життя», навесні 1769 року звільнив його з роботи. Відтоді й аж до самої смерті Сковорода перебуватиме в мандрах...

Окрім Харкова, він часто відвідував Бабаї, Валки, Великий Бурлук, Гусинку, Ізюм, Куп’янськ, Липці, Моначинівку, Острогозьк, Охтирку. Здебільшого він зупинявся в маєтках слобідсько-української шляхти: Донців-Захаржевських, Земборських, Каразиних, Квіток, Ковалевських, Мечникових, Сошальських, Тев’яшових, — або в келіях Курязького, Охтирського, Святогірського, Сіннянського, Сумського та інших монастирів. Його душу тішили і прекрасна природа Слобідського краю, що був, як казав Іван Орновський, «заквітчаний розкішними лісами», і книги, і музика, і розмови з друзями, і роздуми над сенсом життя. У всьому цьому філософ шукав насолоди та спокою. Недаром же він охрестив себе «Варсавою», тобто «сином миру». «Люди питають, — писав він якось Михайлові Ковалинському, — що його робить у житті Сковорода? Чим забавляється? Я ж бо радію в Бозі. Веселюся в Бозі, Спасі моєму... Забава... це маківка і квіт, і зерня людського життя. Вона — його осереддя. Будь-яка справа будь-якого життя стремить якраз сюди, ніби та стеблина, що переміняється на зернятко». Заради цієї «забави», що її можна зрозуміти як непідлегле жодній прагматиці пізнання природи речей, філософ писав і свої твори.

Улітку 1769 року, мешкаючи в Гужвинському, Сковорода створює свій перший філософський діалог. Він назвав його «Нарцисом» і присвятив проблемі себепізнання. Трохи перегодом тут-таки він напише ще один діалог — «Асхань», а також півтора десятка езопівських байок. Наступного року Сковорода відвідав Київ, провівши близько трьох місяців у Китаївській пустині, а в 1771—1772 роках на запрошення колишнього острогозького та харківського полковника Степана Тев’яшова мешкав у Острогозьку й у слободі Таволзькій. Тут, на берегах Тихої Сосни, пройшов, мабуть, найбільш плідний період його літературної творчості. За відносно короткий час Сковорода написав одразу шість філософських діалогів: «Бесіда 1-а…», «Бесіда 2-а…», «Розмова про стародавній світ», «Розмова п’яти подорожніх про справжнє щастя в житті», «Кільце», «Алфавіт, чи Буквар миру» — рівно четверть усього корпусу своїх творів. Персонажами цих діалогів виступають і сам Сковорода, і його тамтешні приятелі.

Перегодом, у першій половині 1774 року, мешкаючи в Бабаях, філософ напише ще п’ятнадцять езопівських байок й укладе збірку під назвою «Харківські байки». Окрім цих творів, за час своїх мандрів Слобожанщиною Сковорода написав низку інших трактатів та діалогів: «Силен Алківіада» (1775—1776 рр.), «Лотова дружина» (1780 р.), «Бесіда, названа двоє…» (1781 р.), «Боротьба архистратига Михайла із Сатаною» (1783 р.), «Суперечка біса з Варсавою» (1783 р.), «Зміїний потоп» (1791 р.), — притчі «Вдячний Єродій» та «Убогий Жайворонок» (обидві — 1787 р.), чимало листів і перекладів з латини.

Єпископом Білгородським був о цю пору його близький знайомий ще по Переяславу Іоасаф Миткевич, син священика з міста Козельця на Чернігівщині. А архімандритом білгородського кафедрального монастиря був Гервасій Якубович, зі знатного козацького роду Гетьманщини, теж знайомий Сковороди по Переяславу. Українська церковна освіта на цей час далеко випереджала освіту російську, і впливовіші церковні посади в Російській імперії займали тоді саме українці. І Миткевичу, і Якубовичу присвятив свого часу Григорій Сковорода декілька своїх поезій, що увійшли у майбутньому до його збірки «Сад божественних пісень».

Обидва українські церковні ієрархи відносилися до Григорія Сковороди з великою пошаною, і свого часу навіть запропонували йому стати ченцем саме у білгородському монастирю, обіцяючи у майбутньому блискучу церковну кар’єру з його талантами. Але Сковороді більш близьким до душі був шлях мандрівного філософа, і він не хотів сковувати себе монастирськими ланцюгами. Відмовившись від церковної кар’єри, він проте залишався завжди бажаним гостем у своїх українських земляків у Білгороді.

Часто бував Сковорода і в Острогозьку, на гостинах у своїх добрих приятелів – останнього полковника острогозьких козаків Степана Тевяшова та його сина Володимира. Російські дворяни Тевяшови колись були наставлені імперським урядом для того, аби приборкати український рух в Острогозькому полку. Але за довгі роки перебування в Острогозьку Тевяшови досить набралися українського духу, стали завзятими українськими патріотами та важко переживали утрату автономії Слобожанщини, що постала з ліквідацією козацького устрою у цьому краї.

Перебуваючи в Острогозьку, Сковорода вів довгі бесіди з своїми друзями. Свої найкращі філософські твори він присвятив саме їм – «Ікону Алківіадську» і переклад діалогу Цицерона «Про старість» Степану Тевяшову, «Кільце» і «Алфавіт, чи буквар світу» - Володимиру. Світла пам’ять про видатного українського філософа зберігалася у родині Тевяшових і довго після смерті Григорія Сковороди.

А ось як сказав про Сковороду видатний український історик, уродженець Східної Слобожанщини Микола Костомаров: «Мало можна вказати на таких народних осіб, яким був Сковорода і яких би так пам'ятав і поважав народ. На усьому просторі від Острогозька (Воронізької губернії) до Києва, у багатьох будинках висять його портрети; всякий грамотний українець знає про нього; ім'я його відоме дуже багатьом з неписьменного народу; його мандрівницьке життя - предмет народних оповідань; у деяких місцевостях нащадки від батьків і дідів знають про місця, які він відвідував, де любив перебувати, і вказують на них з повагою; добра прихильність Сковороди до деяких з його сучасників складає сімейну гордість онуків; мандруючі співаки засвоїли його пісні – на храмовім святі, на торговищі нерідко можна зустріти натовп народу, що оточує цих рапсодів і зі сльозами розчулення слухає: «Всякому городу нрав і права».

Зачарований природою казкового села Пан - Іванівки (тепер — Сковородинівка Харківської області), Григорій Сковорода проживає тут, в садибі свого друга А. І. Ковалівського восени 1790 р., а також з квітня по серпень 1794 р., тобто до кінця свого життя.

Свою останню мандрівку, вже незадовго до смерті, філософ здійснив у село Хотетове, що за 25 верст на південь від Орла, — у маєток Михайла Ковалинського. Пробувши там три тижні, Сковорода попросив свого друга «відпустити його в любу Україну, де він дотепер жив і хотів померти».

З Іванівки поет і філософ шле два листи до свого улюбленця М. Ковалинського в Петербург (26 вересня 1790 р. та 2 квітня 1794 р.).

В першому з них він пише:

«Нынѣ скитаюся у моего Андрея Ивановича Ковалевского. Имам моему монашеству полное упокоеніе, лучше Бурлука. Земелька его есть нагорняя. Лѣсами, садами, источниками распещренна. На таком мѣстѣ я родился возлѣ Лубен. Но ничего мнѣ не нужно, как спокойна келія, да наслаждаюся моею невѣстою оною: «Сію возлюбих от юности моея…» О сладчайшій органе! Едине голубице моя, Бібліе!»

Можливо, він працював тут над доробкою своїх останніх творів, особливо діалогу «Потоп зміін», закінченого 1791 р. В першому зі згаданих листів письменник подає список своїх творів та вміщує латинський вірш «Молитва до Бога за місто Харків», де провіщає столиці Слобожанщини велике майбутнє. В другому згадує про доробку своїх творів «Жена Лотова» і «Наркісс».

А. І. Ковалівський відзначався лютим норовом, а його дружина Варвара Яківна, за свідченням родича Ковалівських Н. С. Мягкого, була жінкою розумною і благочестивою, користувалася повагою філософа. Благотворного впливу Сковороди зазнали майбутній засновник Харківського університету В. Н. Каразін (син В. Я. Ковалівської від першого шлюбу), активні учасники заснування університету Петро Іванович та Петро Андрієвич Ковалівські (відповідно брат і син А. І. Ковалівського).

Смерть спостигла Григорія Сковороду 9 листопада 1794 року в селі Пан-Іванівка. Легенда розповідає, що напередодні до власника Пан-Іванівки Андрія Ковалівського прибуло чимало гостей, які за обідом із насолодою слухали Сковороду — старий філософ був напрочуд веселий і товариський. А після обіду він пішов у сад і десь забарився. Коли ж ближче до вечора хазяїн вирішив покликати старого, то раптом побачив, що філософ під розложистою липою копає могилу. На запитання, що це він надумав, Сковорода відповів: «Час, друже мій, закінчувати мандрівку. Нехай отут і буде моя остання хата». По тому він пішов до своєї кімнати, перемінив білизну, вмився, помолився Богові та й ліг спати, щоб уже більше ніколи не прокинутись... На своїй могилі Сковорода заповідав написати бентежні слова: «Світ ловив мене, та не спіймав».

9 листопада (за ст. ст. 29 жовтня) 1794 р. Г. С. Сковорода помер в своїй затишній кімнаті в будинку Ковалівських.

У 1814 році на вимогу марновірної хазяйки садиби (ймовірно, дружини П. І. Ковалівського) могила мислителя була перенесена за яр, за межі парку, до саду священика (біля родинної каплиці Ковалівських). Фактично над нею було вчинено обряд «знешкодження заложного мерця», адже Григорій Савич перед смертю не сповідався, що було прийнято в його часи. Не дивлячись на неоднозначне ставлення власників саду і господарів маєтку до могили народного мудреця, прості селяни Пан-Іванівки завжди зберігали про нього шанобливу пам’ять.

Сучасники називали Григорія Сковороду «українським Сократом». Російська релігійна філософія початку 20-го ст. дивилася на нього як на свого починальника. І в наші часи Григорія Сковороду нерідко називають першим філософом Російської імперії. На відміну від «кабінетних філософів» Західної Європи, Сковорода був тісно пов’язаний саме з народним життям, і намагався писати так, аби його мова була зрозуміла як освіченому шляхтичу так і злиденному селянину. На жаль, поєднання старовинної церковнослов’янської мови з народною українською, яке практикував український філософ, не завжди було корисним, і народ іноді зовсім не розумів свого ученого сина. І через те, скажімо, більшої популярності набув переклад на живу українську мову поезії Сковороди класиком української літератури Іваном Котляревським, ніж її оригінал.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   37


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал