Міністерство освіти І науки україни український державний центр туризму



Сторінка34/37
Дата конвертації02.12.2016
Розмір7.69 Mb.
1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   37

НАРОДНИЙ КОСТЮМ СЛОБОЖАНЩИНИ ЛУГАНСЬКОЇ ОБЛАСТІ
Ходюкова Яна,

учениця11 класу КЗ «Луганський НВК спеціалізована школа I-го ступеню-гімназія № 52»

Керівник: О.Г.Бардікова, спеціаліст вищої категорії, вчитель-методист

КЗ «ЛНВК спеціалізована школа I-го ступеню-гімназія № 52»,


Як декоративне мистецтво, мистецтво музичне та писемне, народний костюм - важлива галузь культури нашого народу. Особисто мені, цікаво дізнатися про його історію, розвиток, про його композицію та складові частини, неповторні, чарівні. Дізнатися про особливості костюму кожної області, які віддзеркалюють всі головні сторінки життя мого народу, передають духовні надбаннята культуру попередніх та сучасних поколінь – майбутнім.

Одяг захищає людину від холоду, дощу, сонця, вітру тощо. Конкретні географічні, кліматичні, історичні, соціально-економічні обставини, суспільні відносини, етнічна приналежність, рівень культури визначають характер одягу, його спільні і відмінні риси.Одяг постійно змінювався, зникали деякі його частини і виникали нові. Він відбивав громадське і родинне становище людини, характер його праці, диференціювався на чоловічий, жіночий (дівочий і заміжніх жінок), дитячий, також буденний, святковий, обрядовий тощо.

Поєднання різних частин одягу і доповнюючих його предметів, художньо узгоджених між собою в єдиному стилі, називається костюмом.

Він включає в себе і зачіску, і манеру триматися, жести, грим, тощо. Костюм виконує декілька функцій, водночас є річчю і знаком-символом.

Народний одяг синтетично акумулював у собі різні види народного декоративного мистецтва: тканини, вишивку, вибійку,аплікацію, вирізування, мережання, вироби із шкіри, ювелірні прикраси тощо. Важливими художніми засобами одягу є фактура, колір, орнамент (матеріалу і доповнень – сумок, поясів тощо).

"Тільки малоросіянки та парижанки вміютьвдягатися зі смаком!

Ви не повірите, як чарівно вбираються дівчата, парубки теж ладно: ...

це дійсно народний, зручний і граціозний костюм, дарма що здоровенні чоботи. А які дукати, моніста! Головні пов'язки, квіти! А які лиця! А яка мова! Просто краса, краса і краса!» — Ілля Репін

Яскраво передає особливості народного одягу Слобожанщини весільне вбрання молодих. У ньому поєднуються традиції всієї України, а також власне Слобожанщини. Так, сорочка молодої додільна (до самого долу) та цільна, тобто пошита з одного шматка полотна (щоб життя було єдиним, цільним).Іноді за російським зразком на рукави жіночих сорочок нашивали червоні стрічки, робили кумачеві вставки та ластки.На відміну від інших регіонів України низ сорочки оздоблювався плетеним мереживом. І в цьому проявився вплив традиційного вбрання народу Росії. Типовим елементом святкового одягу нареченої був шитий з тонкої шерсті або сукна чи оксамиту керсет з рукавами, та так звана «юбка» або «куцина». Куцини для найбільших свят оздоблювались різноколірними гарусними шнурками, кантами, стрічками з мережива, позументом та блискучими металевими ґудзиками. Голову молодої пов’язували білою хусткою, зверху накладали весільний вінок із штучних квітів та барвінку, а з лівого боку вплітали павину пір’їну. Молода обов’язково була підперезана весільним рушником, на ногах кольорові сап’янічоботи жовтого кольору. Шию прикрашали низками намиста, бурштину, коралів.У змішаному комплексі жіночого одягу відчувається вплив і російської та української костюма, оскільки він склався при взаємодії двох культур. На формування цього комплексу великий вплив зробили тривалі історичні зв'язки українського і російського народів.

Нареченому поверх весільної сорочки, вишитої обов’язково молодою, одягали безрукавку. На бриль молодому сестра нареченої пришивала весільну квітку. На плечі накидали святкову свитку, так звану «чумарку». Передні поли та комір чумарки прикрашали блискучими ґудзиками, вишивали різноколірним шовком.

Та крім святкового одягу слобожани мали й буденний. Ось, наприклад, як описує простий одяг предків на Слобожанщині Іван Бугаївський в «Обитоцькій повісті»: «… між жителями Біловодська і Старобільська (Луганщина) в ХІХ віці проходив рубіж, який розділяв населення цих районів за формою одягу. Мешканці Айдару тяжіли до полтавської моди (української, слобідської), яка зберігала в основному ще середньовічний український наряд, а обитецькі і деркульські мужики та жінки наслідували біловодчан, які одягались за звичаями новочеркаських козаків. У теплі дні чоловіки носили сорочки і штани з домотканого полотна, інколи пофарбовані дубовою корою у коричневий колір. У свята одягали з чорного сукна або шерстяні капоти, брюки, ситцеві сорочки, з білого меткаля, звичайно вишиті. Чоботи юхтові, чорні».

Плин часу перетворює роки на століття. З давніх років пройшла велика кількість часу, багато чого змінилось. Але прогрес не стоїть на місці, розвиток проходить в усьому. Нині люди зовсім забувають історію свого краю, а це неприпустимо. Народна мудрість стверджує: «Хто не знає свого минулого, той не вартий майбутнього». Тому потрібно увійти в тісний зв’язок із рідною землею, поринути впоринути в її історію, дійти до істини. Потрібно зберегти батьківську віру, відродити та розвинути традиції, не дати їм загинути.


«Олесь Бабій: забута літературна постать»
Хомич Ольга,

вихованка гурткаводного туризму Калуської філії

Івано-Франківського обласногодержавного центру туризму і

краєзнавства учнівської молодіпри ВПУ№7 м. Калуша

Керівник: П’єх О.І.- завідувач Калуської філії

Івано-Франківського ОДЦТКУМ


Щоб зрозуміти будь-яку націю, необхідно зрозуміти дещо з її минулого. Ми, гуртківці Калуської філії, пропонуємо познайомитися із людиною, яка активно боролася за народну справу, була членом українського патріотичного підпілля, була політичним в'язнем, а ще – нашим земляком, уродженцем с. Середнє Калуського району - Олесем Бабієм.

Свої пошуки ми почали із села, де народився поет. Отже, одного дня виїхали до с. Середнє. Воно знаходиться за 26 км від Калуша . Це невеличке прикарпатське село розкинулось на березі річки Сівки. Ми під'їхали до школи, де встановлена меморіальна дошка на честь видатного земляка (14 березня 1997 року). То хто ж він Олесь Бабій? Народився у багатодітній селянській родині, він був шостою дитиною в сім'ї. Батьки Йосип і Катерина, помітивши потяг найменшого сина до навчання, віддали його в науку. Початкову освіту одержав у недалекому містечку Войнилові, середню – в Калуші, Чорткові та Львові, а академічну у чеській Празі, де завершив студії званням доктора філософії. В 17 років пішов служити в Легіон Українських Січових Стрільців. Але австрійська влада, обмежуючи числовий склад Легіону, перевела багато стрільців до своїх військових частин. І так Олесь Бабій опинився в 9 полку піхоти та був висланий на протиіталійський фронт. По розпаді австрійської монархії, він вступив до Української Галицької Армії. Після війни працював журналістом у Львові. У 1931 році польський суд засудив його на 4 роки тюрми за участь у Конгресі українських націоналістів у Відні. На початку 2-ої світової війни, коли Червона Армія зайняла Західну Україну по Сян і Буг, Олесь перейшов із Львова вчителем гімназії у Холм.

У 1944 році емігрував за кордон. Емігрантське життя розпочалося в Німеччині, в таборах для переміщених осіб в Карльсфельді та Мюнхені, де він прожив 4 роки. Після цього він переїхав у Чикаго.

Покоління Олеся Бабія – це покоління уславлених Січових Стрільців, які голосно заявили про власну державу. Упродовж багатьох років імена більшості поетів були викреслені з історії, їх заборонено було згадувати.Опинившись за океаном, він уважно стежив за всім, що відбувалося на Батьківщині.

Тяжкою була доля Олеся Бабія. Його ім’я віднедавна знову почало згадуватися вже частіше і частіше. Людина, яка є автором «Маршу українських націоналістів» варта того, щоб його твори не пропали безслідно.Ось що пише член Спілки письменників України Василь Ганущак «...його пам’ятали, знали, з ним рахувалися не лише друзі-письменники, вдячні читачі старшого покоління, а й – не меншою мірою – непримиренні вороги та противники з протилежного політичного табору, Він був настільки відомим, а творчість його настільки вагомою, що й упорядники 8-томної «Історії української літератури», яка вийшла за хрущовської відлиги, не змогли обійтися хоч і без лайливої, негативної, але ...таки ж згадки про нього».

Олеся Бабія, його творчість добре знали і співпрацювали, сперечалися, радилися з ним такі люди, як Є.Маланюк і Д.Донцов, він був знайомий з Оленою Телігою і О.Ольжичем, В.Козаком і П.Ковжуном, знав близько О.Олеся, чи не всю українську еліту Львова і Праги.

Тож дуже дивно, як можна замовчувати його ім’я!

Перебуваючи під слідством, Олесь Бабій написав «Марш українських націоналістів» , що був надрукований у журналі «Розбудова нації» за січень-лютий 1932 року з таким повідомленням: «Із надісланих проектів тексту гімну ОУН прийнято проект, поданий одним з наших найвизначніших поетів, що запроторений у ворожу тюрму». На той час О.Бабій уже був автором чотирьох поетичних збірок: «Ненависть і любов» (1921р.), «Поезії» (1923р.), «Перехрестя» (1930р.), «За щастя оманою» (1930р.).

Протягом 30-х років О.Бабій часто виступає з публіцистичними статтями, літературними есе на сторінках галицьких часописів, пише повісті «Перші стежі» (1931 р.), «Дві сестри» (1938 р.), «Останні» (1938 р.), якими тоді буквально зачитувалась галицька молодь, видає книгу поезій «Пожнив'я» (1939 р.).

У своїх творах він торкається найболючіших боків галицького життя: безробіття, злидні селянина, знущання жандармів та представників влади над трудящим, колонізація Східної Галичини, глум і наруга панів над колишніми стрільцями та їх родинами, розпач українського трудового населення. Поет все це бачить, відчуває.

Літературознавець, критик зі Львова Микола Матіїв – Мельник у своїй критичній статті «О.Бабій, «Пожнив’я» дає характеристику поемам. Він влучно каже, що поема «Світ і людина» – пісня «кращого майбутнього людства, що випливає з містичної віри в перемогу добра над злом».

У грізні роки воєнного лихоліття, незадовго до розгрому фашизму, Олесь Бабій, 47-річний письменник і вчений, залишає різну землю, щоб ніколи вже не ступити на неї. Спочатку доля повела його до Західної Європи, а звідти – в США.

Тут, у місті Чикаго, поет працював у місцевому університеті, в редакції українського часопису. В еміграції він створив поеми «Жнива» (1946р.), «Повстанці» (1956р.), видав збірку поезій «Світ і людина» (1947р.), монографію про В.Шекспіра (1965р.). Своєрідним підсумком поетичної творчості О.Бабія стала збірка «Вибране з творів» (Чикаго,1969).

Олесь Бабій емігрував за океан, маючи вже чималий художній доробок і творчий досвід. Там, на чужині, були нові життєві враження, проте, загострилося відчуття втраченої Батьківщини, до якої він весь час звертався і в думках, і в своїх віршах та поемах. Тугою і болем за рідною землею, вірою в її національне відродження пройняті його поеми і збірки поезій «Жнива» (1946р.), «Світ і людина» (1947р.), «Повстанці» (1956). Паралельно з творчістю він багато перекладає (твори Шеллі, Шекспіра, Хемінгуея), досліджує творчість англійських письменників (монографія «Вільям Шекспір», 1965), займається публіцистикою.

Олесь Бабій багато сил віддав працюючи в редакції українського видання в Чикаго. Зрідка він писав до своєї племінниці Олени Овчар у с. Середнє. Проте листи були досить скупі. Він повідомляв тільки, що живий-здоровий і тужить за рідним краєм. Напередодні нового 1975 року в Середнє надійшов ще вітальний новорічний лист, в якому він написав про те, що уже на пенсії, живе сам, здоров’я погіршується, а також про свою мрію: «Не знаю на як довго життя мені хватить, але чую, що моя мрія не здійсниться – відвідати Україну». А в червні 1975 року до Олени Овчар прийшла звістка з Чикаго від В.Зарицького, в якій повідомлялося, що 2 березня 1975 року помер ваш стрийко Олесь Бабій. Поховали його на цвинтарі святого Миколая в м. Чикаго.

Довгі роки ім’я Олеся Бабія замовчувалось радянською владою. Про нього говорили шепотом тільки родина і дуже близькі знайомі, тому тепер так мало відомо про цю людину.

Репресії в 50-і роки не торкнулись його родини тільки тому, що його вважали загиблим!

Перша звістка з Чикаго в село Середнє від Олеся Бабія надійшла тільки в 1968 році.

Тому не дивно, що деякі односельці навіть не знають, хто такий Олесь Бабій. Ми розмовляли із жінкою на ім’я Ярослава . Вона 1936 року народження, відтоді і проживає в с. Середнє. За сім’ю Бабій чула, але на відкритті у 1997 р. меморіальної дошки не була. Як завжди, сільські турботи! Проте добре знайома була з племінницею Олеся Бабія – Оленою Овчар (на сьогодні, на жаль, уже покійною). Вона тільки розказувала про Олеся, як живе, і де в Америці. Жалкувала, що ніколи з ним не зустрічалася.

Сьогодні в с. Середнє вже не залишилося родичів Олеся Бабія. Проте у загальноосвітній школі на уроках літератури, за словами завуча школи, дітям про поета розказують (при вивченні теми «Література рідного краю», на яку відводиться 1 година).

Ми вважаємо, що Олесь Бабій є помітна постать у західноукраїнському літературному процесі, і тому вивчення його творів треба запровадити у школах.

У історико – краєзнавчому музеї міста Калуша, до якого ми навідались з метою знайти побільше інформації про Олеся Бабія , завідувачка п. Уляна Паньо нам не змогла багато надати інформації про поета. Проте ми знайшли дуже цікаві спогади жителів с. Середнє М.Свирида, П.Базилько, які записав в серпні 1989 року калуський краєзнавець і журналіст Михайло Коломиєць (в липні 2010 року помер, на жаль) . На наш погляд, вони є дуже цінним матеріалом у плані пізнання Бабія – людини.

Ми, гуртківці Калуської філії, поставили перед собою завдання дослідити життя і творчість людини з української діаспори і зробити його надбанням на рідній землі. Вважаємо, що у кожній області нашої держави мусять над цим думати, мусять цікавитися долею своїх земляків – емігрантів, досліджувати їхню діяльність поза межами України. Ми маємо почуватися цілим народом, де б не жили окремі його частини, маємо розглядати свою культуру як єдину, де б вона не розвивалася. І нам дуже імпонують слова Михайла Максимовича «...аби пізнати Україну в цілості, треба вперед вивчати її окремі малі частини».
ДУХОВНА КУЛЬТУРА МОГО КРАЮ
Хорошун Дарина,

учениця 10 класу Розсошенської гімназії

Полтавської районної ради Полтавської області.

Керівник: Вигівська Вікторія Миколаївна,

учитель української мови та літератури
Досить активні зміни в українському суспільстві обумовили першорядну роль релігії. На сьогодні по всій території України помічена ціла низка релігійних видань. Побіжний огляд загального стану релігійної періодики початку XXI ст. знаходимо у статтях багатьох науковців. Однак проблема функціонування релігійної преси на Полтавщині розкрита поверхово, що й підтверджує актуальність і зумовило вибір науково-дослідницької роботи.

Мета дослідження – простежити специфіку сучасних релігійних видань

Полтавщини.

Предметом наукового аналізу є особливості становлення і закономірності функціонування, тематика й проблематика «Відомостей Полтавської єпархії» й додатку «Православний вісник» до газети «Полтавський вісник» як основної релігійної преси Полтавщини.

Зроблено особистий внесок автора. Поспілкувавшись та відвідавши урок християнської етики Полтавської школи № 18 священика А. І. Твердохліба, який своє служіння Богу звершує у двох сферах – як служитель Андріївського храму м. Полтави і як учитель, прийшли до висновку, що уроки навчають дітей вимірювати свої вчинки законами Божими. Завдання цього курсу – виховати духовну особистість на основі загально-моральних цінностей, повагу до праці, на прикладах із житія святих. Усе це висвітлюється пресою «Відомості Полтавської єпархії». Адже живемо в час розквіту науково-технічного прогресу й занепаду духовних цінностей. Церква і школа – співробітники у творенні особистості.

Полтавщина – один із духовних центрів України. Основними релігійними часописами м. Полтави є «Відомості Полтавської єпархії» та додаток «Православний вісник», вміщений у щотижневій газеті «Полтавський вісник». Періодичні видання віддзеркалюють духовні процеси, потреби, культуру. За їх допомогою церква прагне керувати цими духовними процесами, збагачувати духовну культуру, поширювати духовну освіту. Тому вважаємо, що основним цільовим призначенням релігійних періодичних видань є поширення релігійних знань і виховання читачів у дусі християнської моралі. Їх читацька аудиторія дуже різноманітна: священики, монахи, інтелігенція, малоосвічені читачі.

На сьогодні часопис «Відомості Полтавської єпархії» видається за благословенням Високопреосвященнішого архієпископа Полтавського і Миргородського Филипа. Преса висвітлює повсякденне життя єпархії та Української Православної Церкви. У рубриках газети відображаються різноманітні погляди на церковні тематики, про церковні свята, історії церкви та церковні розколи тощо. Видання на своїх сторінках знайомить читачів з основами християнського віровчення, православним поглядом на актуальні проблеми сучасності, хронікою основних подій із життя єпархії та Церкви, публікує проповіді на Євангельські читання і оповідання про життя і подвиги святих. Єпископ Филип в одному з інтерв’ю так говорить про принципи створення нових видань газети: «Ми керуємося, – давати в першу чергу позитив, потрібно показувати велич і красу Православ’я, якнайбільше свідчити про величні і невимовні прояви ласки Божої. Тільки позитивне зможе дати людині поштовх замислитися над Вищим, згадати про безсмертну душу і вічне життя». Отже, православна церковна періодика відіграє визначальну роль для полтавських мирян.


Велич і безсмертя Г.С. Сковороди
Хріпко Ігор,

учень 9 класу Роганської гімназії

Харківської районної ради Харківської області

Гливчак Надія Ігнатівна, учитель історії


Життєвий шлях видатного українського філософа Григорія Савича Сковороди є прикладом гуманізму і самопожертви. За своє подвижницьке життя мандрівний філософ сходив багато доріг. Він ішов до людей, щоб навчити їх бути щасливими.

Творчий шлях великого мислителя розпочався в той час, коли в Російській імперії занепадав феодальний лад. Йому на зміну приходив новий, капіталістичний, що ніс із собою посилення розвитку національної культури і в той же час нові форми приборкання національних рухів урядом. Г.С. Сковорода був у числі видатних особистостей свого часу, які віддали свій голос на захист уярмленого народу: «А мій жребій з голяками…». Народ України сподівався на захист доброї цариці, а одержав царський указ про закріпачення. І Сковорода став на захист покріпаченого народу, розвінчуючи можновладців несправедливого світу.

Велич Г.С. Сковороди полягає в тому, що він шукав шляхів для пізнання світу і людського буття, щоб дати поради сучасникам, як змінити життя на краще. Літературна спадщина великого філософа викликає у нас захоплення жанровим розмаїттям, адже його перу належать і філософські діалоги, трактати, і байки, і афоризми, і пісні. Але всі ці твори автор підпорядкував одній меті – просвітительській.

Незотлінний слід мандрівний філософ залишив і на педагогічній ниві. Для учнів він був не лише наставником, а і другом, виховував у їхніх серцях любов до рідного краю і потяг до знань. Більшість учнів Сковороди стали видатними вченими. Для багатьох своїх сучасників Сковорода був українським Сократом, українським Ломоносовим. Його філософські ідеї і безкомпромісне життя ставали прикладом. Мандрівний філософ вірив у людину, у її гідність. Він стверджував, що людина посідає у природі особливе місце, тож метою людського життя є щастя. У своїх творах Сковорода доводив, що ніякі матеріальні блага і почесті не зроблять людину щасливою. Лише улюблена справа, щира дружба дають відчуття щастя. У байці «Соловей, Жайворонок і Дрізд» письменник наголосив: «Дружби не можна ні випросити, ні купити, ні силою вирвати… Щасливий, хто хоч саму тільки тінь дружби нажити спромігся. Нема нічого дорожчого, солодшого і кориснішого за неї».

Г.С. Сковорода до кінця своїх днів залишився зі своїм народом. Твори Сковороди стали народними піснями. Творчість видатного митця стала підґрунтям для творчості його послідовників, видатних письменників – гуманістів ХІХ століття. Не одне покоління звертатиметься до мудрості Григорія Сковороди, прагнучи втілити мрію людства про створення гуманістичного суспільства
ОСТРІВЕЦЬ НОВОМЕРЧАНСЬКОЇ ОСВІТИ
Цапенко Катерина,

учениця 7 класу Новомерчицького НВК

Валківської районної ради Харківської області,член гуртка «Історичне краєзнавство»

Валківського районного центрутуризму, краєзнавства, екскурсій учнівської

молоді Валківської районної радиХарківської області

Керівник: Корецька Надія Петрівна,вчитель історії Новомерчицького НВК

Валківської районної радиХарківської області
Переселенці приходили на Україну з любов’ю та потребою просвіти, котра високо стояла тоді в українськім народі на Правобережній Україні, де було багато братств, братських шкіл, а серед них вища слов’яно-греко-латинська школа – славетна Київська Духовна Академія. Подальша доля цих зачатків залежала вже від місцевих умов, але часті набіги татар затримували розвиток освіти, так як населення змушене було витрачати чимало сил не на створення культури, а на захист від кочовиків. В другій половині ХVІІ століття Слобідська Україна була захистом Московської держави від татар.

У 1872 році у Росії було проведено нову шкільну реформу, за якою всі початкові школи були реорганізовані в загальноосвітні початкові народні училища.В цей час започатковано і цілий ряд земських шкіл у селах повіту, зокрема в Новому Мерчику це відбулося в 1881році.

Школа тоді мала назву народного училища, яке було відкрито 21 березня 1881 року. Мета відкриття: навчити дітей читати, писати, рахувати.Якою вона була спочатку невідомо, та вже у 1885 році споруджено приміщення на кошти поміщика Євгена Духовського (Новий Мерчик входив до його економії).На будівництво затрачено 1800 карбованців. Будували школу всім селом. Вона була кам’яна, серед селянських хаток височила білою красунею. Сучасним був і дизайн: пофарбовані досить великі вікна, двері, у кімнатах дерев’яна підлога. Була тільки одна класна кімната (10,5х9,5х4,5 висота), передня, кухня, учительська і прибудовані дерев’яні сіни.

Місце для майбутньої школи обиралося з любов’ю. Недалеко був ставок , та будівля школи - вище рівня води - красувалася на вигонномумайданчику, тому будівлі не загрожувало підтоплення. “Школа знаходиться на 18 сажень від церкви, 141 від кладовища,” – читаємо у тогочасному документі. Біля школи знаходилося дві крамниці з дрібними товарами.

Був у Мерчику і невеликий шинок, але у 1891 році він був зачинений, про що з задоволенням повідомляв вчитель Яків Насєдкін. «Школа існує на гроші, які виділяють селяни (це 360 крб) та попечительки школи пані Духівської (кожен рік вона жертвує 100 крб.), а земство виділяє 40 крб. Всього:500 крб.».

• Платня вчителю – 300 крб.

• Платня законовчителю – 76 крб.

• На опалення та освітлення – 50 крб.

• На ремонт – 15 крб.

• На навчальні посібники – 22 крб.

• На утримання сторожа – 24 крб.

Навчали дітей двоє чоловіків: вчитель і законовчитель. Як видно з документу, законовчитель одержував 76 крб. на рік: 36 крб. від громади, 40 крб. від земства. Вчитель отримував 300крб. за рік від пана Духівського.

Велися уроки російською мовою, тому навчатися було важко. Взагалі, рівень грамотності у Валківському повіті був низьким – на кожного письменногоприпадала сотня неписьменних, в селах панувала темнота і відсталість. Газети і журнали отримували лише багаті люди та поодинокі вчителі, серед яких, до речі, був і вчитель Яків Насєдкін, який працював у селі Новий Мерчик у 1892 році. Про нього відомо небагато: потомственний почесний громадянин, родом з Харкова. До 5-го класу виховувався у Першій Харківській гімназії, мав свідоцтво на знання сільського вчителя (стаж 2.5 роки).Три роки до того працював у Знаменській школі Валківського повіту. На 1892 р. мав стаж 5,5 р.

У мерчанських дітей було вдосталь навчальних посібників завдяки пожертвуванням пана Духівського, про що свідчить запис у анкеті вчителя Насєдкіна. До речі, при школі функціонувала бібліотека(120 екземплярів книг). Складалася вона з творів Видавництва громади розповсюдження корисних книг. Журнали не виписувалися.

Вчитель, за його свідченнями, кожного дня читав газету “СВЕТ”, а також користувався особистою бібліотекою Духівських.

Село було досить розгалужене, тому добиратися школярикам було по-різному: біля школи мешкало 24 учні, півверсти доводилося долати 10 учням, до 1 версти-7, велика кількість (24 учні) жило за 3 версти від школи, а от 10 учнів долали шлях у 5 верст, що складало приблизно 5 км.

З далеких і ближніх хуторів та кутків села поспішали босоногі дітлахи до школи.

У школу діти йшли, коли у селян закінчувалися осінні роботи ( як правило – після Покрови), а навчальний рік тривав до весняних польових робіт, тобто з листопада до середини квітня.

Яким же був режим навчання?Всього учні мали 140 учбових днів. Розпочиналися заняття о 9 годині ранку і тривали до 14.30. 6 уроків на тиждень було присвячено Закону Божому,24 уроки іншим предметам: читанню, письму, арифметиці.

До школи діти ходили протягом 3 років. У 1892р.школу відвідувало 75 учнів, з них – 72 хлопчики і 3 дівчинки, є відомості і за попередні 5 років:

• 1892 рік – 67 душі

• 1890 рік – 65 душі

• 1889 рік – 62 душі

• 1888 рік – 54 душі

• 1887 рік – 57 душі

Сьогодні наше село маленьке, через брак роботи багато молоді виїхало, а з ними і наші школярі. Кількість в школі дітей невелика-57 учнів. Неодноразово наша школа була на грані закриття. Завдяки старанням шкільного колективу та адміністрації вдалося відстояти куточок науки в селі, де більше нічого нема. Наші дітки не один раз відстоювали честь школи у різних обласних і Всеукраїнських конкурсах. Нажаль, не вдається віднайти сьогодні такого Духівського, який би хоч трішки підтримував наш заклад.


Поняття «щастя» у філософії Г. С. Сковороди

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   37


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал