Міністерство освіти І науки україни український державний центр туризму



Сторінка33/37
Дата конвертації02.12.2016
Розмір7.69 Mb.
1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   37

МЕТОДИКА ТА РЕЗУЛЬТАТИ ГІДРОЕКОЛОГІЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ РІЧКИ КОБЕЛЯЧКА У НИЖНІЙ ТЕЧІЇ В ЧЕРВНІ 2014 РОКУ
Фисуненко Костянтин,

вихованець гуртка «Географічне краєзнавство» Полтавського обласного

центру туризму і краєзнавства учнівської молоді

Керівник: Копилець Є.В., керівник гуртків ПОЦТКУМ


Із 27 по 30 червня 2014 р. група вихованців гуртків «Географічне краєзнавство» та «Юні екологи» Полтавського обласного центру туризму і краєзнавства учнівської молоді на чолі з керівником гуртків Є.В. Копильцем та методистом Ю.О. Ярошенко здійснила комплексну краєзнавчу експедицію до міста Кобеляк. Головним завданням експедиції стало гідроекологічне дослідження річки Кобелячка у нижній течії в межах міста та околиць. Зазначимо, що гідроекологію ми витлумачуємо як учення про взаємозв’язки між гідрологічними, гідрохімічними і гідобіологічними процесами у водах, які сформовані під дією природних та антропогенних факторів і впливають на життєдіяльність водних організмів.

Кобелячок (інша поширена назва – Кобелячка) – річка у межах Новосанжарського та Кобеляцького районів Полтавської області, права притока Ворскли. Довжина річки 29 км, площа басейну 587 км². Долина глибока, схили (здебільшого праві) подекуди круті. Річище у нижній течії звивисте, заплава подекуди заболочена. Впадає до Ворскли біля на південній околиці міста Кобеляки.

Під час маршрутного ходу за течією річки на двох десятках майданчиків спостереження визначалися характер донних відкладів та ступінь берегової ерозії, вимірювалися ширина, глибина, швидкість течії, прозорість води, було описано рослинний і тваринний світ водойми та прилеглої території.

Характер донних відкладів визначався за піднятими з дна зразками та накопиченими на березі відкладами, залишеними технікою, яка поглиблювала і розчищала русло. Берегова ерозія піддавалася якісній оцінці.

Вимірювання виконувалися простими інструментами. На досліджуваній ділянці річка переважно неширока, з численними містками та поваленими впоперек русла деревами. Тому ширина річки визначалася без мірної мотузки, рулеткою. Для визначення глибини використовувалася градуйована жердина з поперечиною на нижньому кінці, щоб не вгрузала в пухкі донні відклади. Швидкість течії визначалася за допомогою попередньо замоченого дерев’яного поплавка, який запускали між розміченими створами. Для оцінки прозорості користувалися білим диском діаметром 30 см, прикріпленим до мотузки так, щоб він знаходився у площині водного потоку.

Колір води визначався на око. Рослинний і тваринний світ описувався за рухом експедиційної групи, здебільшого за якісними, а не кількісними параметрами. Також на маршруті фіксувалися всі видимі вияви проблемного екологічного стану річки, пов’язані з людською діяльністю. Для чіткої локалізації визначених показників та помічених явищ вони наносилися на картографічну основу.

Таким чином, використані методики насамперед фіксували деякі фізичні властивості води у річці. Гідрохімічні аналізи не проводилися, методи біоіндикації відігравали допоміжну роль. Наші дослідження не спрямовувалися на детальну фіксацію кількісних гідрологічних показників по всьому маршруту – вони повинні були забезпечити виконання експрес-оцінки екологічного стану малої річки у межах міста.

Експрес-оцінка екологічного стану враховувала такі параметри: характер донних відкладів, берегова ерозія, швидкість течії, прозорість води, колір води, видиме забруднення, ступінь заростання річки, стан водних рослин, стан водоохоронної зони. У підсумку за сукупністю досліджених нами показників річку можна віднести до помітно забруднених (за Є.Ю. Колбовським, це 4 клас якості води – «екологічно незадовільні води»).

За попередньою домовленістю з Кобеляцьким міським головою, результати наших досліджень були передані до міської ради. Вони отримали високу оцінку міського голови О.М. Ісипа. В офіційному відгуку на матеріали дослідження він зазначив: «Матеріали експедиції є для міської влади певним орієнтиром. Вони можуть стати у пригоді для планування заходів, спрямованих на поліпшення екологічної ситуації, допоможуть у роботі з благоустрою та контролю за станом прибережної захисної смуги». Також за підсумками експедиції організовано виставку у Кобеляцькому музеї літератури і мистецтва. На ній представлені численні фотографії, що демонструють, якою річка постала перед учасниками експедиції, ознайомлюють із рослинним і тваринним світом водойми та прилеглої території, виразно ілюструють екологічні проблеми Кобелячка.
Сторінки нашої історії
Філімонов Роман,

учень 10 класу Дворічанського ліцею

Дворічанської районної ради Харківської області

Керівник: Інягіна Н.В., вчитель історії вищої категорії, старший вчитель


Дослідження правдивих подій є головним завданням історії. Особливу увагу викликають ті не до кінця вивчені факти історії, які активно замовчувались, свідки яких пригнічувались, а докази знищувались. Такої уваги заслуговує питання голодомору 1932 – 33 років. Багато хто вважає його уявно видуманим, але насправді це не так. Страшно перед інформацією, яка постає перед нами при повному вивченні цієї катастрофи. Бо навіть коли дехто дивиться на фотографічні свідчення тих подій, вже не хоче навіть думати про це. Бо це страшно. Так – це жахливо, це – жах.

Трапилось це порівняно недавно, всього 80 років назад. Технічного прогресу, який тоді існував з головою вистачає, щоб знайти мільйони доказів цього злочину. Є навіть живі свідки тих подій. Це є легшим завданням, ніж, скажімо вивчати причини зникнення Трипільської культури. І ось, як це не парадоксально, але наша держава виділяє на неї коштів більше, ніж на дослідження голодомору. Навіть, наприклад, Америка чи Польща фінансують вивчення цієї катастрофи більше, ніж Україна. Це все одно, що сторонні люди будуть прагнути вивчити причину смерті якоїсь жінки більше, ніж її діти. Задумайтесь. Ця задача не важка. Просто взяти те, що ми маємо на сьогодні, вивчити та проаналізувати. На цих сторінках я хоча б спробую це зробити. В сучасних лабораторіях,інститутах можна зручно й легко вивчати будь-які факти історії, але я, не маючи ні того, ні іншого, візьмуся за те, що зможуть охопити мої ресурси і можливості в дослідженні голодомору в Харківській області, зокрема в Дворічанському районі.

На той час Харківська область була на багато більша. Вона була настільки велика, що на 1930 рік тут проживало 5 частина населення всієї України. В її склад входили деякі сучасні території Полтавської, Сумської, Донецької, Луганської областей України, території Бєлгородської області Російської Федерації і сама Харківська область. На період 1932-1933 рр. левову долю смертоносного удару голоду прийняла саме Харківщина. Вона була найближче до РСФРР, накази про підвищення податків доходили швидко, а старости відносилися до свого «покликання» з усією серйозністю. Звичайно, деякі райони постраждали менше (наприклад, Шевченківський), інші більше. В перелік останніх, нажаль, попала моя Дворічанщина. Саме геополітичне розташування підігрівало ключову роль в визначенні долі міст і сіл. Старости були «добросовісні» й здирали з людей все, що могли.

Через те, що перепис населення злочинно не проводився з 1926 по1939, порівнювати кількість населення майже не можливо, але навіть між цими датами велика прірва. Майже половина населення вимерло. Ну і як це пояснити? Старіння нації? Нікому не відома хвороба? Масова еміграція? Помилка в реєстрі? Так, це може мати під собою багато пояснень. Проблема лише в тому, що це відбулося. А вимерлі села заселялися переселенцями-росіянами насильно або добровільно.

Можна взяти меншу територію – Токарівську сільську раду, в якій я народився. Сотні років тут процвітало 12 сіл. А до сьогодні залишилося лише 3… Сумно. Жахливо… Цікаво. Чи це через Голодомор, чи це через плин часу. Невже не цікаво. Давайте розберемось. За даними опитування очевидців в Токарівській сільській раді померло: с. Токарівка – 131 чол.; с. Добролюбівка – 50 чол.; с. Буряківка – 27 чол.; с. Петровське – 14 чол.; с. Нова Кутьківка – 22 чол.; с. Нова Дворічна – 32 чол.; с. Зайцівка (Калинівка) – 72 чол.; с. Кулаківка – 11 чол.; с. Мечниково (Панасівка, Калантаївка) – 97 чол. Вражає?

У 1932-1933 рр. від голоду померло за різними розрахунками від 7 до 10 мільйонів жителів Радянської України, переважно селян. З них 3 мільйони – діти. На Харківщині, яка на той час була столичною областю, від голоду померло 2 мільйони людей. Мільйони людських життів були обірвані та скалічені у той чорний для нашого народу період, що назавжди залишив глибоку рану, яка не загоїться ніколи. Як сталося, що без стихій, без засухи, без іноземного нашестя все те могло сподіятися на нашій хліборобній Україні, яка ще недавно була житницею Європи?

Трагічні події Голодомору 1932-1933 років – найболючіша тема для всіх, хто живе на нашій землі. Ніхто не має права забувати. І ми повинні розказувати правду нашим нащадкам, хоча важко осягнути масштаби того горя, яке спіткало майже кожну родину.

Наш спільний обов'язок – завжди пам'ятати історію, якою б гіркою вона не була, та зробити усе, щоб не виникло і щонайменшої можливості для повторення лихоліття.

Доповнюючи одне одного жителі мого села переповідають подробиці Голодомору, який пережили. Це не художній твір. Більшість свідків, які задокументували свої спогади, тоді були ще дітьми або підлітками. Їхні батьки, звичайно, могли б розповісти значно більше, але ті з них, хто не помер від голоду, не дожили до часів, коли про все пережите можна говорити на повний голос.

Ми не знали історію. А вона – бездонна, невичерпна криниця духу, мудрості, перемог і страждань. Кожен народ, якщо він народ, має її свою власну. Глибоку і прозору або замулену й прикидану. Але має. Яку створив. Нашу – намагались замулити… З нашої історичної криниці, починаючи з самісінької поверхні, належить вичерпати багато солоної від горя і сліз води.


СКОВОРОДИНІВСЬКІ МІСЦЯ НА ХАРКІВЩИНІ

(ТУРИСТИЧНЕ КІЛЬЦЕ)
Харченко Вікторія,

учениця 10 класу Ветеринарного НВК «ЗШ - ДЗ»

Дергачівського району Харківської області

Керівник: Федоренко Л. М, учитель української мови та літератури


Дана робота викликана роздумами: Хто – ми, чиї ми доньки і сини, яка земля зростила нас? Хто вчить нас жити? Чиї думки, чиї вчинки так глибоко западають до серця…? А також на матеріалі відвідань місць, пов’язаних з Григорієм Савичем Сковородою, бо рідко хто з майстрів слова здобув слави за життя, в основному їхня творчість була оцінена, на жаль, уже після смерті. Цього не можна сказати про видатного українського мислителя Григорія Сковороду, який вважався живою легендою і який до Т. Г. Шевченка був найпопулярнішою постаттю для нашого народу.

Талановитий, освічений, обдарований - ось далеко не повний перелік якостей Сковороди вже в молодому віці. Тому вихованці Ветеринарного НВК вирішили «пройти» тими місцями на Харківщині де бував Сковорода, бо вони в душі несуть думку, що Григорій Савич ходив і землями Ветеринарного. А наше село знаходиться в Дергачівському районі Харківської області, на самому краєчку України, триста метрів – і кордон з Росією. А мимо проходить Удянський шлях, яким колись чумаки у Крим по сіль їздили… (за переказами), а ще, ймовірно, простував тим шляхом Г.С. Сковорода, адже тут зовсім поруч Золочів, Сковородинівка (колишня Пан-Іванівка) і село Стариця Білгородського повіту. І так захопило нас, членів гурточка «Шанувальники рідного слова» Ветеринарного НВК, завирувало в душі. Тому й поставили за мету: дізнатися, які місця Харківщини пов’язані з долею Г. С. Сковороди.

Наш «похід» проходив у два етапи: перший – заочний. Учні опрацювали матеріали довідників, літературні та наукові джерела, прочитали спогади про Сковороду; другий – практичний. Побували у всіх спланованих місцях (по можливості) пов’язаних з долею Григорія Савича Сковороди.

Почнемо й ми свою подорож по Сковородинівських місцях Харківщини саме з міста Харкова, з Харківського колегіуму. 1759 року Сковорода прийняв пропозицію викладати поетику у Харківському колегіумі, що був у ХVІІІ столітті центром освіти Слобідської України.

«Харківці побачили серед себе незвичайну людину. Новий учитель поезії одягався якось по своєму, не їв м’яса й риби, а тільки рослинну їжу та й ту заживав у вечері на заході сонця. Спав не більше чотирьох годин на добу; усім був вдоволений, шанував однаково кожного й багатого й бідного, відвідував хворих, утішав нещасних, віддавав посліднє неімущому. Все те створювало доокола Сковороди якусь таку атмосферу, що люди не могли зоставатися байдужими: одні починали сильно любити Сковороду. А другі починали сильно ненавидіти» таким подає Григорія Сковороду Гнат Хоткевич 1920 р.

Оселився Сковорода під Лисою Горою у хаті мазанці (зараз це вулиця Чистоклетівська, Ленінського району м. Харкова). Поблизу цієї хати, ще з тих часів викопали криницю. Місцеві мешканці говорять, що ніби Григорій Свавич вказав те місце, де можна копати криницю і тоді неодмінно натраплять на підземні води. Ця хата проіснувала із далекого ХVIII століття до ХХ.

У колегіумі Г. Сковорода працював з деякими перервами протягом 10 років. Після року роботи у Харківському колегіумі Сковороді запропонували прийняти чернецький сан у Покровському монастирі, що згодом зайняти керівну посаду у колегіумі. На це волелюбний філософ дав красномовну відповідь: «Развѣ вы хотите, чтобы и я умножил число фарисеев? Ѣжте жирно, пейте сладко, одѣвайтесь мягко и монашествуйте! А Сковорода полагает монашестве в жизни нестяжательной, малодовольстве, воздержности, в лишеніи всего ненужного». Незабаром, під час відвідування Києво-Печерської лаври, він знову підтвердив своє негативне ставлення до духовної кар’єри і до церкви взагалі. Ми начебто чуємо голос непокірного філософа, який на пропозицію залишитися у Києво-Печерській лаврі, щоб стати «стовпом церкви і окрасою обителі», гаряче заперечує: «Я столботворенія умножать собою не хочу, довольно і вас столбов (неотесанных) во храме божім». Г.С. Сковорода пішов із колегіуму і поселився у своїх друзів у тихому, оточеному розкішними лісами селі Стариці. Через рік Сковорода знов повернувся до Харкова і почав викладати синтаксис і грецьку мову у Харківському колегіумі. Потім знову залишив колегіум і востаннє повернувся до нього лише 1768 році. Переслідуваний за вільнодумство церквою, Г.С. Сковорода у 1769 році назавжди залишив Харківський колегіум і до останніх днів вів життя мандрівного філософа.

Взимку 1773 р. Сковорода живе в Бабаях під Харковом. Тут він розвиває свої філософські погляди, зокрема в діалозі «Кольцо» знаходимо роздуми філософа при щастя людини та його ставлення до релігії і Біблії.

У першій половині 1774 р., живучи в Бабаях, Сковорода написав 15 байок. Вони й склали основу збірки «Басні Харковськія». А жив він у с. Бабаях у свого друга і учня по Харківському колегіумі Якова Правицького. За свідченнями сучасників полюбляв записувати свої думки і байки, працював над «Баснями Харківськими». Любив у Бабаях Г.С. Сковорода усамітнюватися в тиші лісу, у прохолоді тінистих кленів і дубів, п’ючи холодну, джерельну, бабаївську воду. Саме там довелося побувати нашим гуртківцям.

Вразила нас незвичайна тиша і ми ніби почули наказ Сковороди: «Любіть природу, бо природа це все…» тож не випадково кожного року у вересні до цього затишного куточка приїздять харківці гості, щоб вшанувати пам'ять вклонитися незвичайному таланту і великій людині, проводяться Бабаївські читання шанувальниками Г.С. Сковороди.

Далі наш шлях Харківщиною простелиться на північ через Дергачі, відвідаємо Дергачівський краєзнавчий музей який ще раз наголосить нам про постать Сковороди у розвитку культури Харківщини, до села Безруки (раніше Гужви) матеріали про це зазначає фото путівник по місцях Сковороди. В літку 1769 року Сковорода, звільнений з роботи у Харківському колегіумі новопризначеним Білгородським єпископом, живе на пасіці пана Земборського. Тут філософ починає свої твори «Наркісс. Разглагол о том: узнай себе» та «Асхань», провідною темою яких є пізнання та самопізнання. Тут же він написав перші 15 байок збірки «Басні Харьковскія».

Після цього наш маршрут пролягає на Золочівщину до села Писарівка, де восени 1780 р. пребував Сковорода у Сіннянському Покровському монастирі. Також бував Сковорода у селі Малижено (теж на Золочівщині) де до цього часу існує Грицьків яр і холодне джерело – місце роздумів філософа «Песнь 30», якою завершується «Сад божественних пісень».

Далі наш туристичний маршрут спрямований до села Сковородинівка (раніше Пан-Іванівка), де тривалий час у маєтку І.А. Ковалівського гостював Григорій Савич. У 1790 – 1794 рр. він неодноразово зупинявся у будинку для гостей, де займав маленьку кімнатку з вікнами на південь і на захід. Про яку писав: «Нічого не потрібно мені, як спокійна келія, де наслаждаюся моею невѣстою оною: «Сію возлюбих от юности млея…» О сладчайший органе! Едина голубице моя, Бібліе».

Саме сюди ж, до Пан-Іванівки він повертається після Гусинки і Хотєтова (Орловщина) восени 1894 року. 9 листопада у неділю на світанку у маленькій кімнатці у будинку панів Ковалівських перестало битися серце Григорія Сковороди – найвидатнішої постаті у культурному й мистецькому житті України ХVІІІ століття.

Далі ми повертаємось знову до міста Харкова, де на сьогоднішній день, як ніде на Україні, так високо поціновується і вшановується світла пам'ять Г.С. Сковороди.

Таким уявляємо ми «туристичне кільце Г.С. Сковорода і Харківщина» (мається на увазі Харківська область). Це може бути автобусна одноденна екскурсія або дводенна екскурсія змішаного типу (пішохідна з залученням часткового проїзду маршрутного транспорту з ночівлею в селі Сковородинівка). Екскурсія містить такі пункти відвідин: місто Харків (Харківський колегіум) – Бабаї – Лиса гора – Дергачі (місцевий краєзнавчий музей) – село Безруки (раніше Гужви) – Золочів – Писарівка – Малежено – Сковородинівка (раніше Пан-Іванівка) – Харків (ХНПУ Ім. Г. С. Сковороди).

Любімо свої рідні місця, де народилися і живемо, пишаймося талановитими людьми, які жили й живуть поряд з нами. Від нас самих залежить наше майбутнє. Настільки ми зможемо зберегти і донести історичне минуле наступним поколінням, настільки вони і знатимуть про нього. До цього часу в пам’яті людській живе геній Сковороди, дорогий кожному жителю України, чиї корені вплелись в історичне минуле Харківщини, нашого народу. Зараз ми можемо з впевненістю сказати, що ми робимо все можливе, щоб зберегти для наступних поколінь ці історичні місця, де у ХVІІІ столітті творив, роздумував, пропагував великий філософ. Вшановуючи пам'ять славетних попередників, Максим Рильський наголошував:
«Визначення стану повітря ділянки річки С. Дінець»
Хлєбніков Андрій, Стороженко Валерія,

учні 7 класу Харківської СШ №119, вихованці Комунального закладу «Харківська обласна станція юних туристів» Харківської обласної ради

Керівники: Осадча Інна Іванівна, вчитель біології Харківської спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів №119, Кривопустов С. М., керівник гуртків Комунального закладу «Харківська обласна станція юних туристів» Харківської обласної ради
В даний час у зв'язку з посиленням антропогенного впливу на навколишнє середовище і погіршенням екологічної обстановки актуальним завданням екології є розробка таких методів контролю стану навколишнього середовища, які максимально точно локалізували б несприятливі ситуації і давали можливість оптимізувати природоохоронні витрати .

Зокрема, в останні роки зріс інтерес до епіфітних лишайників, як біологічним індикаторам якості повітря, оскільки ці рослинні організми отримують все необхідне для своєї життєдіяльності з повітря. В даний час епіфітні лишайники є традиційним об'єктом екологічного моніторингу та біоіндикації хімічного забруднення атмосферного повітря.

Ідея використання лишайників як біомоніторов антропогенного забруднення не нова. Ще в 19 столітті фінський ліхенолог В.Найландер при описі флори лишайників Парижа вперше звернув увагу на чутливість цих рослин до забруднення повітря.

Лишайники зустрічаються нам на кожному кроці. Одні різнокольоровою лусковою скориночкою покривають стіни старих будівель, пам'ятники, забори, інші види лишайників звисають з гілок дерев, додаючи лісу таємний, чарівний вигляд,є і вільноростучі лишайники, що живуть на землі. Справді ці рослини казково живучі! Вони селяться на голому камінні, на північних скелях, що обледеніли, на пісках, що обпечені  сонцем Сахари. Вони живуть усюди: в млявій Антарктиді, на кручах Тибету, в полярній тундрі, в лісах Далекого Сходу. Вони переносять жорстоку холоднечу, протягом років мокнуть у воді, не бояться гарячого проміння сонця, живим пилом літають над пустелею та варто їм тільки потрапити у вологе місце, як вони оживають. Існує біля 20 тисяч видів лишайників.

Незважаючи на те, термін «лишайник» [як «lichen» (lie'ken)] було введено у стародавній греції «батьком ботаніки» Теофрастом (371-284 р.р. до нашої ери) для опису обростань на корі оливкового дерева, але, ліхенологія як наука була започаткована XIX ст., а «подвійну» («симбіотичну») природу лишайників було відкрито лише на межі 60-х та 70-х років минулого століття.

Форма тіла лишайників (слань) дуже різноманітна. Розрізняють:

1. накипні лишайники насаджують тоненькі кірочки, які щільно зрослися з корою дерева або з поверхнею каміння та скель.

2. Листові лишайники вид листоподібною пластинки, горизонтально розпростертої на субстраті. Найбільш характерна для нього округла форма, яка обумовлена горизонтально-радіальним зростанням гіф, селяться на ґрунті або на деревах.

3. Кущові лишайники - мають вигляд прямостоячого або повисає кущика, рідше нерозгалужених прямостоячих виростів. За організаційним рівнім кущисті лишайники являють вищий етап розвитку слані. ростуть килимом в хвойних лишайникових борах та тундрі ("оленячий мох ") або звисають косматими бородами з гілок дерев.

Завдяки особливостям живлення, лишайники є унікальними живими «тестерами», вони дуже чутливі щодо чистоти навколишнього повітря.

Саме у зв'язку з цим у моніторингу стану навколишнього середовища важливість ліхенології, як науки, зросла протягом останніх десятиліть.

Лишайники неоднаково реагують на забруднення повітря, завдяки чому їх використовують у ліхеноіндикації — першими зникають кущисті, потім лістоватие останніми накипні.

Нами було визначене стан повітря басейну р. С Дінец. Досліджувалася прибережна смуга р. С. Донець шириною приблизно 20 м. На даній території росте 56 дерев. Найбільше верби ломкої (16 старих рослин і 6 молодих), вільхи чорної (11 рослин), груші звичайної (8 рослин), клена ясенелистого (7 рослин), глід криваво - червоний (4 рослини), лох сріблястий (4 рослини).

Дослідження велося на висоті 1,5 м від землі. Загальне покриття досліджувалося. Для кількісного опису епіфітної ліхенофлори використовувався метод сіточок - квадратів із співвідношенням сторін 1см : 1 см. Видове різноманіття лишайників на досліджуваній території не дуже велике представлено 2 видами накипних (пертузарія амара, пармеліопсіс блідніющий), 5 видами листових (Ксатарія багатоплідна, ксантарія постіна, пармелия козлінна, пармелия оливкова, гінгамія вздута) 1 вид кущових (Еверія прунастрі).

Лишайниковий покрив найбільше рясний на груші звичайної, тут одночасно і максимальна кількість видів. Два види рослин були позбавлені лишайникового покриву це вільха чорна та сріблястий лох.

Класи полеотолерантності по шкале Штрасса дозволяють зробити висновок що дана територія відноситься до 7 класу полеартності (умерено (часто) і сильно (рідко) антропогенноізменение місця проживання).


Личность писателя-гуманиста В.Г.Короленко

в письмах к близким
Хоботкова Анна,

ученица 10 класса КУ «ХС УВК имени В.Г.Короленко»

Харьковского областного совета, председатель совета музея истории УВК

Руководитель: Воробьева М.А., учитель русского языка и мировой литературы,

учитель высшей категории, учитель-методист
В далеком 1922 году в январе месяце нашему учебному заведению, тогда оно называлось училищем, была оказана великая честь – Постановлением Совета Народных Комиссаров Украины ему было присвоено имя писателя-гуманиста В.Г. Короленко, человека с большим и добрым сердцем. Вся общественная деятельность писателя, начиная с 1886 года, когда он вернулся из Сибирской ссылки, была непосредственно связана с благотворительным обществом призрения слепых в России. Короленко оказывал существенную помощь Попечительству императрицы Марии Александровны в организации училища для слепых детей. А своими литературными произведениями он утверждал, что в стремлении к свету, к полноте жизни человек способен преодолеть все преграды, потому что он по божьему закону создан для счастья, как птица для полета.

Владимир в переводе со старославянского - владеющий миром, т.е. словом, договором, согласием. Энергия этого слова несет широту души писателя, благородство, спокойную силу, уверенность в себе, общительность, доброту. Это энергия любви, уважения к себе. Девизом В.Г.Короленко были слова: делай нужное дело, а там – что будет. Любимый его афоризм : «Человек создан для счастья». Своим оружием он считал слово. «Нет ничего выше книг, - говорил Владимир Галактионович. – Будь искусен в речи и ты победишь». Жизненное кредо писателя-гуманиста: давай хлеб неимущему, чтобы осталось твое имя прекрасным навеки!

Владимир Галлактионович Короленко – это имя глубоко вошло в мою жизнь. Оно связано с моим пребыванием в УВК, носящем имя писателя 92 года, и с моей 8-летней работой в музее истории нашего учебного заведения. Конечно, выработалось свое представление о личности этого сильного, мужественного человека, очень чуткого к горю и несправедливости. Я считаю, что только в письмах и дневниках наиболее полно раскрывается личность автора, его мысли, чувства, мировосприятие.

Владимир Галлактионович внимательно следил и записывал свои наблюдения, когда семья стала пополняться. В дневнике появились записи: «Мои дети», «Мои девочки». Он записывал их первые слова, первые суждения, целые диалоги, сценки, разговор дочерей Сони и Наташи. Это старшие дети, а двое младших умерли маленькими.

6 тысяч писем написал В.Г. Короленко, сохранилось 10 тысяч, адресованных ему. Я выбрала некоторые из них, объединив их темой «Письма родным» (прежде всего дочерям).

Что же хотел видеть Короленко в своих детях?



Англия, 19 июля 1893 г.

Дуняша, моя дорогая, узнав, что у меня есть дети, хозяйка предложила мне воспитывать их в Англии. И это верно: здесь воспитывают отлично. Я посмотрел этих красивых девушек, учившихся в английской школах, мальчишек, румяных, крепких, а главное, бодрых, веселых, живых – и мне стало немного завидно. Может быть, дети здесь будут на свободе, будут счастливее и здоровее. Но мне страшно подумать, что моим детям будет непонятен мой язык, а за ним и мои понятия, мечты, стремления. Моя любовь - к своей природе, к своему чумазому и рабскому, но родному народу, к своей стране, которой служишь сам. В детях хочется видеть продолжение того, о чем мечтал и думал. Для детей хочется своего родного счастья, которое манило тебя самого. А тут miss с английским языком и манерами.

Бог с ними, с Америками и Европами! Пусть себе процветают на здоровье, а у нас лучше! И много у нас лучше. Лучше русского человека, ей-богу, нет ничего на свете! И за что его бедного держат в черном теле!
Дочери подрастают. Вот запись отца о характере Сони. 1893 год.

Соня вдумчива, нежна, готова раздать все, что у не есть, до последнего. Да у нее и не было периода детской жадности. В довершение – она высока, тонка и худенькая, хотя хворает редко. У нее доброе и чуткое сердце, хорошая память, учится хорошо по всем предметам, но из уважения к учителям.

А вот Наташа в другом роде. Сложена отлично, крепка. Суждения решительны, очень самолюбива. Жадна с детства. Все захватывала и копила. Она видела, как нам это неприятно. Вижу, что сумела победить себя. Копит и до сих пор, но потом все раздает другим.

Письмо дочерям. 31 августа 1900 года.

Семья переехала в Полтаву и девочкам не понравилась новая гимназия.

Мои девочки, что гимназия вам на первых порах не понравится, я вам говорил. Ничего, дорогие мои: жизнь не всегда ласкова, привыкайте. Скоро будут подруги у вас, а там и все начнет больше нравится. Вчера получил ваше письмо: ну чистая беда: мама унывает, девочки мои унывают. А мне сразу сесть в вагон и поехать – никак нельзя. Крепитесь и, главное, старайтесь быть бодрее и проще со всеми. Людей хороших много, нужно только уметь сойтись. Ну, целую вас обеих, а вы вместе поцелуйте маму и ободрите. Ну, девочки, веселей.

Ваш папа


Владимир Галлактионович передал дочерям свое мировосприятие: с одной стороны он: веселый, бодрый: с детьми играет в мяч, катается на коньках, строит ледяную горку, с другой стороны – спешит на помощь другим, бросая на полуслове рукописи дорогих художественных произведений. Однажды Соня спросила у отца: «Папа, ты живешь и работаешь для нас?» Владимир Галлактионович ответил: «Нет, Соня, не только для вас». От письма к письму Короленко включал детей в жизнь близких, постепенно расширяя горизонты их общественных интересов. Соня и Наташа стали друзьями, помощниками и продолжателями дела отца. Они с друзьями создали литературно-мемориальный музей в Полтаве, подготовили 48-томное собрание сочинений отца. В годы войны сумели вывезти архив.

Очень ценное, поучительное и мудрое письмо племяннику Владимиру Юлиановичу, начинающему самостоятельный путь.



8 мая 1910года.

Володя, я уверен, что ты будешь прекрасным работником. Ты честный и порядочный юноша. Важно только, во-первых, характер, а, во-вторых, такт в обращении с людьми, то есть с теми, кому ты будешь подчиняться и с теми, с кем будешь работать. Не нужно раболепство и заискивание, но нужна сдержанная корректность, добросовестная работа и большое внимание к требованиям. Встретишь немало людей умнее и выше себя, которые тянут лямку целые годы. Нужно, во всяком случае, быть добрым товарищем людям.

Однако, иногда в жизни В.Г. Короленко были и очень тяжелые времена. Состояние подавленности отразилось в стихотворении «За дверью», написанном писателем в Тобольской тюрьме:

Вкруг меня оружье, шпоры,

Сабли звякают, бренчат,

И у каторжной затворы

На пол падают, гремят.

Вот за мной закрылись двери,

Застонал, звеня, замок.

Грязно, душно, стены серы,

Мир – тюрьма. Я одинок…

А родным Владимир Галлактионович пишет: «Пишу из Тобольска. Настроение спокойное. Я ни о чем не жалею. Я здоров, бодр, одежда и деньги есть. Куда бы не занесла судьбина – буду работать, и это даст мне силу выждать лучших времен и свободу».

Из ссылки писатель вернулся в 1884 году в разгар темной, тупой и угрюмой реакции. В одном из писем он писал: « Страстное желание вмешаться в жизнь, открыть форточку в затхлых помещениях, громко крикнуть, чтобы рассеять кошмарное молчание общества – возросло во мне. Все вокруг суетились, судорожно спорили, никто не чувствовал фундамента под ногами. Я же шел уверенной походкой к намеченной цели – бороться против беззакония».

Посреди гнетущих и послушных,

Посреди злодеев и рабов,

Я устал от ваших фраз бездушных,

От дрожащих ненавистью слов.

Не могу я лгать и лицемерить,

Нестерпимо отрицаньем жить.

Я хочу во что-нибудь да верить,

Что-нибудь всем сердцем полюбить.

Такой ответ дал В.Г. Короленко губернатору Нижнего Новгорода

Н.М. Баранову, обвинявшему писателя в антиправительственной деятельности.

О том, какое влияние оказывает личность и творчество В.Г.Короленко на современных молодых людей, можно сказать словами полтавского поэта Александра Лаврентьева, котрого , к сожалению, уже нет с нами. Несмотря на тяжелые жизненные обстоятельства в свои 16 лет он сумел достичь успеха как поэт, прозаик, переводчик, наслаждался жизнью и дарил позитивные и жизнеутверждающие впечатления людям.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   37


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал