Міністерство освіти І науки україни український державний центр туризму



Сторінка32/37
Дата конвертації02.12.2016
Розмір7.69 Mb.
1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   37

ВЧИТЕЛЬ – МАЙСТЕР ФОРМУВАННЯ ЛЮДСЬКОЇ ДУШІ
Фартачук Тетяна,

учениця Леб’язького навчально-виховного комплексу Чугуївської районної ради

Харківської області, вихованка Чугуївського районного Центру туризму, краєзнавства та екскурсій учнівської молоді Чугуївської районної ради Харківської області

Керівник: Проценко В.В., керівник гуртка


Будучи сам прекрасним педагогом, Г. Сковорода професію вчителя вважав найгуманнішою і найпотрібнішою людям. У багатющій спадщині просвітителя є багато цінних думок про педагогічну працю. В одному з листів до М. Ковалінського він писав, що справа вчителя, вихователя велична і благородна: «Так, мій найдорожчий Михайле, це не тільки велика річ, але й найвеличніша... Якщо велика справа панувати над тілами, то ще більша керувати душами... Якщо важливо лікувати тіло, то чи не найважливіше разом з тілом зберігати і душу людини цілою, здоровою, незіпсованою?».

Вчителя Г. Сковорода порівнював з дбайливим садівником, який, активно втручаючись у природний хід розвитку вихованця, веде його наперед наміченим шляхом. Професію вчителя він порівнював також і з лікарською, бо вважав і вчителя, і лікаря служителями природи, які не повинні бути пасивними. Адже і той, і той повинні дбайливо оберігати людину від різних негативних впливів та обставин, стежити, щоб її розвиток відбувався правильним шляхом. Ось чому Г. Сковорода писав: «Учитель й врач – несть врач й учитель, а только служитель природи, единственная й врачебницы, й учительницы».

Для того, щоб педагог добре виконував свої обов'язки, він сам повинен мати «сродность» до педагогічної діяльності, бо праця вчителя лише тоді буде успішною, коли вона для нього є джерелом радості, щастя і насолоди. Коли ж професія вчителя не відповідає можливостям і здібностям людини, то вона не лише не приносить їй морального задоволення, а й завдає великої шкоди вихованцям.

Учитель повинен любити науку і прищеплювати цю любов своїм учням: «Долго сам учись, если хочешь учить других»,– бо справа навчання і виховання вимагає особливих знань. Тут доречно сказати і про те, яку велику роль у спілкуванні з учнями та в їх навчанні Г. Сковорода відводив слову, яке, на його думку, зможе допомогти в розкритті суті явищ, у засвоєнні знань. Добре слово, на думку Г. Сковороди, сіє в серці вихованця любов, радість і мир, зле слово «розливає жовч», зміїну отруту, мучить душу.

Вчитель повинен безперервно самовдосконалюватись, а для цього він має бути нерозривно пов'язаним із народом, бо саме в народній педагогіці зможе знайти відповіді на корінні питання навчання і виховання. Ось чому просвітитель критикував існуючу практику використання іноземних наставників та гувернерів у привілейованих сім'ях. Іноземні педагоги були, на його думку, далекими від культури, мови, історії та традицій народу і тому не могли сприяти формуванню повноцінної особистості. У творах «Благородний Еродій», «Убогій Жайворонок» та в «Байках Харківських» він нещадно і надзвичайно влучно викрив порочність «педагогічних систем», запроваджуваних найнятими іноземними вихователями, і показав, що «терерваки», ці колоритні типи «малоросійського дворянства», як і мавпи – «пишеки», історично приречені.

Отже, педагогічна спадщина Григорія Сковороди, гуманіста і демократа, є життєдайним джерелом, з якого черпатиме наснагу не одне покоління.


ФІЛОСОФІЯ БЛАГОДІЙНОСТІ
Федорова Оксана,

вихованка гуртка «Історичне краєзнавство» Золочівського БДЮТ

Керівник: Федорова К. О., керівник гуртків
Благодійність завжди зберігала важливе значення для суспільства. Підвищення актуальності феномена благодійності в сучасному соціумі зумовлене системною духовною кризою, зростанням тенденцій дегуманізації, що набули глобального поширення в масовій культурі.

Якщо звернутися до досліджень благодійності відомими в історії філософії та культури фахівцями, то можна констатувати їх багатоманітність та різноплановість. До аналізу проблем благодійної діяльності зверталися такі відомі західні філософи та мислителі як Марк Тулій Цицерон, Сенека, Б. Мандевіль, Г. В. Ф. Гегель, К. Маркс, Ф. Енгельс, П. Лафарг, Дж. Мілль, А. Карнегі, Г. Форд, В. Франклін. Вони аналізували різні аспекти благодійності, проблеми пов'язані з її реалізацією, її соціальними впливами.

Благодійність відбивала як рівень соціально-економічного розвитку суспільства, так і стан його моральності, його цивілізаційну зрілість. Благодійність як соціокультурний феномен пройшла досить довгий шлях інституційного оформлення та розширення його значень. Цей процес супроводжувався генезисом необхідних організаційних структур, а також пов'язаних з ними ціннісних стандартів і соціальних норм.

Феномен благодійності був предметом дискусій протягом багатьох віків, відомі філософи робили свої спроби обґрунтувати це суспільне явище, дати йому оцінку, охарактеризувати роль людини в благодійній діяльності. Всі вони сходились на тому, що благодійність є чинником розвитку як людської особистості, так і суспільства в цілому.

На протязі століть в Україні відбувався генезис благодійності, змінювалися форми, об’єкти і навіть суб’єкти благодійності. Так зі прийняттям християнства почався перехід до княжо-церковної, від неї з утворенням держави до церковно-державної, далі до державної, в якій з’явились різні види соціального забезпечення, форми благодійності, що включали в себе інтеграцію культурних, соціальних, особистісних та поведінкових складових.

Сьогодні благодійний сектор в Україні практично сформований і справляє відчутний вплив на національну економіку та суспільні відносини. Розгалужена система благодійних організацій охоплює своєю діяльністю переважну більшість сфер життєдіяльності українських громадян. варто відмітити, що в останні два роки, в Україні спостерігається всплеск благодійної та волонтерської діяльності, тому важливо направити ці пориви в правильне русло, налагодити тісне співробітництво громадської благодійності з державою, стимулювати поширення благодійності як соціальної норми, заохочуючи діяльність благодійних організацій і громадян, які підтримують їх як фінансово, так і волонтерською діяльністю; збирати і публікувати у відкритому доступі інформацію, яка дозволить оцінити і розвивати поточні тенденції у сфері філантропії; збільшити відсоток соціальної реклами, спрямованої на популяризацію благодійності.

Благодійність є однією з форм репрезентації милосердя. І це саме по собі і по змісту поняття визначає її надісторичну цінність - творіння блага. Розвиток благодійності в сучасний період характеризується формуванням нормативно-правового та інформаційного полів, що послужило оформленню благодійності.
Дівоча коса як символ в українських звичаях та обрядах
Филь Тамара,

учениця 9 класуВеликобудищанськоїспеціалізованої

школи І-ІІІ ступенів Гадяцького району Полтавської області

Керівник Семенюта В. М.,учитель початкових класів,

вища кваліфікаційна категорія, учитель-методист,
Волосся. Вонояк симфонія, шовкове, неслухняне, золоте, кольору спілих каштанів. Скільки поетичних слів, пісень, легенд, влучних прислів’їв та приказок про дівочу косу зустрічаємо у багатющій народній скарбниці! Ми не часто задумуємося над тим, для чого воно потрібне?

А волосся дане нам не просто для краси. Як стверджують учені, волосся – зв’язок із космосом, воно не тільки накопичує енергію, а й зберігає інформацію.

Існує легенда, що до гріхопадіння навколо голови людини був німб, а волосся не було. Говорять, що голова пралюдини була покрита чимось схожим на пушок, який бачимо на голові новонародженого малюка. Коли людина впала в гріх, то проміння космічної енергії навколо голови потяжчали і перетворилися на волосся. Воно є ланцюжком між людиною і небом до того часу, поки вона знову підніметься на свій небесний рівень розвитку.

У багатьох країнах світу жінки, які мають довге волосся, вважаються красунями. Але не завжди волосся було тільки окрасою. У сиву давнину наші пращури, перші люди на землі, не знали одягу. І тоді довге волосся жінок захищало від холоду, а особливо їх немовлят. Звідти і пішло: у жінки волосся має бути довге.

Чому ж здавна дівчата так дорожили косою? А коси у наших дівчат були довгі, справді до пояса. Такі, як у пісні, що побутує у нашому селі: «Руса коса до пояса, в косі стрічка голуба». Це вважалося за одну з найголовніших ознак дівочої краси (на жаль, зараз ця думка втрачається). Народні обряди, пов’язані з дівочою косою, супроводжували дівчинку від самого її народження. Коса – не лише краса, не просто атрибут жіночої зачіски. Це щось значиміше.

Тому предметом дослідження є дівоча коса.



Мета дослідження – поглибити знання про символ українського народу – косу, її значення в обрядах, звичаях та побуті загалом.

Над ним працюємо, можна сказати, з початкових класів. Ще тоді, коли класовод дала нам кожному завдання: підготувати проекти про косу, які лягли в основу клубної години «Ой коси, коси, ви мої ». Мені це видалось цікавим, тому вирішила глибше дізнатися про неї. А роботу мою так і продовжує спрямовувати Валентина Микитівна Семенюта.

Щоб зреалізувати задумане, ми окреслили завдання та виокремили головні:


  • ознайомитися з літературою з даної теми;

  • відвідати жінок-старожилів з метою дізнатися про звичаї, обряди, пов’язані з косою;

  • зробити записи респондентів;

  • створити тематичну папку.

Вважаємо роботу актуальною тому, що у наш час все частіше звертаємося до свого кореня. Люди щиро повернулися до своїх животоків. Мова, звичаї, обряди, символи – це ті «найміцніші елементи, що об’єднують окремих людей в один народ, в одну націю», – зазначає Олекса Воропай. Та й часто за політичними перипетіями і різними життєвими обставинами забуваємо про красу. Губиться серед багатьох проблем естетичне виховання, а коса – це, справді, дівоча краса, найдорожча прикраса дівчини.

Матеріали дослідження мають практичне значення. Зібрані матеріали друкувалися в шкільному методичному журналі «Самоосвіта» та часописі «Освіта Полтавщини. Управління якістю освіти» (№27-28, 2012 р.) і, гадаємо, стануть у великій нагоді класним керівникам для проведення різних заходів.

Народжується чудо із чудес, маленьке, любе, миле дитятко. Безмежно закохано вдивляється мама в найрідніші риси. Тремтячими пальцями ніжно пробує на дотик шовкове волоссячко. Біляве і темне, русяве і руденьке, із часом воно зовсім може змінити колір. Ніжне і лагідне, мов пух, стане густим і пишним, товстою косою спадатиме по спині. Буде мама його мити травами: світлі – ромашкою, щоб сонечком світилися і медом пахли; шавлією і м’ятою – темні, щоб пахли загадково і звабно; любистком, щоб хлопців чарувати. Буде розчісувати, вплітати бантики і просити щастя-долі своїй доні.

Із часів Київської Русі дівчата носили розпущене волосся, розділене посередині.

Ця традиція протягом століття зберігалася в побуті українських дівчат. Про це ми дізналися із літератури та преси.

Діти, як правило, народжуються з коротким волоссячком. А якщо дівчинка народжувалася з довгим волоссям, то казали, що в майбутньому її чекає життя в багатстві та розкоші.

Із моменту першого купелю починалася турбота батьків про коси дівчинки. Стригти дитя не дозволялося до річного віку. Коли дівчинці виповнювався рік, влаштовували так званий «обряд перших пострижин».

Здійснював його хрещений батько. Перед тим, як виконати цей обряд, він мав виголосити примовку-побажання: щоб у дівчинки зростало густе волосся, щоб руса коса лягала до пояса, приносила радість батькам.

Після перших пострижин на згадку обов’язково залишали одне пасмечко як пам’ятку. За словами Талалайко Надії Устимівни, в давнину стрижене волосся кидали на воду, «щоб дитина росла, як з води… » Про такий обряд говорить і Г. Лозко, відома етнограф, або закопували під плодовим деревом, «щоб коси росли», «щоб кучерява була ». Бувало й так, що стрижене волосся спалювали, «хай за димом іде, аби дитина горя не знала». Здавна вважалося, «що через взаємодію волосся з водою, вогнем, деревом і землею ніби сподівались передати їхні сили і властивості дитині». Про це ми довідалися, опрацювавши матеріал з «Українського народознавства». Звісно, волосся дівчинки закопували під «дівчачим» деревом: грушею, яблунею, вишнею. «Під сливою закопувати не годилося», - стверджує Надія Устимівна Талалайко. Про це знають навіть молодші. Дехто із старожилів розповідає, що волосся клали за образи. Про це розповіла Дарія Власівна, сторіччя, якої будемо святкувати у березні. Попри колишнім звичаям, зараз це волоссячко кладуть у конверт, який зберігається в альбомі «Наша дитина» чи ін.

Дівчаткам після річного віку волосся вже не відрізали, і матері ретельно стежили за ним – щоденно розчісували, мили в пахучих травах, прикрашали стрічками. А вже згодом, коли донька підростала, мама чи бабуся починали виховувати в ній належне ставлення до коси. Це були найперші уроки охайності. Так дівчаток привчали до самостійності й праці.

В усіх родинах існував непорушний звичай – прокинувшись, дівчина повинна, насамперед, «навести лад» на своїй голові, а саме: вмитися, розчесати волосся і заплести коси. Волосся, що залишилося на гребінці, обов’язково спалювали, бо вірили: якщо із нього зів’є гніздо ворона, болітиме голова.

Здавна вважалося найбільшою неохайністю братися за будь-яку роботу чи сідати до столу із розплетеною косою чи нечесаним волоссям. Про таких казали:

«У неї на голові сорока гніздо звила», «У неї в косах сім чортів кублилося». Громадська думка про дівочу охайність важила дуже багато. Дівчину пізнавали по косі. Перш ніж з’явитися на людях, вона ретельно опоряджала косу, бо знала традиційні закони моралі: «Яка коса – така й краса», «Подивися на косу, а подумай про господиню».

Ось як про це сказано у різдвяній колядці, яку записала від своєї бабусі Софії Юхимівни Іщенко:

Ой, рано-рано кури запіли.

Святий вечір! Кури запіли. (2)

А ще раніше Ганнуся встала.

Святий вечір! Ганнуся встала. (2)

Ганнуся встала, личко вмивала.

Святий вечір! Личко вмивала. (2)

Личко вмивала,косу чесала.

Святий вечір! Косу чесала. (2)

Косу чесала, сукню вбирала.

Святий вечір! Сукню вбирала. (2)

Сукню вбирала, до церкви йшла.

Святий вечір! До церкви йшла. (2)

До церкви йшла, як зірка зійшла.

Святий вечір! Як зірка зійшла. (2)

Там люди стояли, її питали.

Святий вечір! Її питали: (2)

«Чи ти царівна, чи королівна?

Святий вечір! Чи королівна?» (2)

«Я не царівна, не королівна.

Святий вечір! Не королівна» (2)

«Батькова дочка, як ягідочка.

Святий вечір! Як ягідочка. (2)

Материна дівка, як ясна зірка.

Святий вечір! Як ясна зірка» (2)

Мабуть, саме тому дівчата завжди в Україні ходили з непокритою головою, як ознака дівочої честі, їхньої порядності, культури, дбайливості, цнотливості. Дівчина, яка втратила честь покривала голову хусткою, тому її називали покриткою. За негідну поведінку в українських селах парубки силоміць обрізали дівчині косу. І це була велика ганьба. Про живучість таких покарань ми довідуємося із творчості Т. Г. Шевченка («Причинна», «Катерина», «Слепая»). Але це були поодинокі випадки, здебільшого відтинали косу або пов’язували голову хусткою.

У житті нашого народу згадуються лише трагічні історичні обставини, за яких змушували дівчат відрізувати коси. Так, після поразки війська Богдана Хмельницького всі дівчата одного села пішли в козаки, а щоб їх не впізнали, відрізали собі коси. Вони зважилися на такий крок, щоб мати змогу захищати Україну разом із козаками. Гадаємо, що нелегко було Соломії, головній героїні повісті «Дорогою ціною» М. Коцюбинського, попрощатися з косою.

Тяжким для нашого народу є те, як коси наших красунь використовували в роки Великої вітчизняної війни завойовники-чужинці. про це яскраво розповідає у своїй поемі Л. Титаренко «Лебеді над Освецімом».

Наші земляки Уляна Кузьмівна Сокол та Ганна Галактіонівна Фень, які на жаль, нині покійні, у своїх спогадах, які вдалося записати раніще, згадували про перебування дівчат-односельців у таборах Німеччини, які дуже тяжко працювали і були змушені обрізати коси. Цим двом жінкам пощастило більше: вони і в німецькій неволі залишилися вірними своїм українським звичаям – носити дівочу косу, адже працювали у бауерів, які не забороняли між собою говорити українською мовою та сповідувати закони моралі нашого народу.

Заплітали дівчинці кіску перший раз також у визначений звичаєм час. Як правило, у нашій місцевості це робили тоді, коли їй виповнювалося 5 років. Святково заплітала коси хрещена мати, коли дівчинка йшла до першого причастя. Коси заплітали віночком, вплітали у них святкові білі стрічки, а зверху чіплявся віночок з білих квітів. Цей ритуал був відомий з діда-прадіда.

Щоденні традиційні зачіски по всій Україні були найрізноманітнішими. У нашому селі малих дівчаток заплітали в чотири коси, а старших – у дві, стрічка накладалася поверх волосся, у косу також вплітали стрічку або шнурок («кісник», «стьожку»). Коси закладали на голові у вигляді віночка. У неділю або в свято дівчата сплітали все волосся в одну косу і вплітали в неї кілька кольорових стрічок-кісників, що разом з косою звисали вздовж спини .

Писанка Уляна Сергіївна згадує деякі призабуті нині «бабусині секрети», як виростити, виплекати гарну дівочу косу:


  • Передусім волосся має бути густим і блискучим. Розчісувати необхідно зранку і ввечері, гребінцем чи щіткою. Перед миттям голову змащувати олією з медом, а промивати кислим молоком, сироваткою або настоєм житнього хліба з кропивою (запарити окропом, настояти годину, процідити). Споліскувати волосся настоєм трав і коріння.

  • Для дівчаток з русявим волоссям заварювати ромашку, татарське зілля, коріння нагідок; для чорних кіс – чебрець, м’яту, любисток, звіробій, кропиву, коріння лопуха.

  • Корисно мити волосся відваром зелених соснових шишок, череди, кореня(кореневища) оману, аїру, листя берези, цвіту липи.

  • Здається нісенітниця, проте старі жінки нашого села стверджували, щоб підсилити дію цих відварів, до них треба додати пучку тютюну. Дуже корисно, кажуть старі люди, втирати в шкіру свіжий сік настурції (красолі): волосся стане гарним, а шкіра чистою.

Як стверджує моя бабуся, в давнину був один безвідмовний, доступний усім метод лікування сальності волосся звичайною кухонною сіллю. Раз на тиждень, помивши голову в шкіру втирали жменями сіль протягом 15 хв. Після цього голову полоскали відваром чебрецю або дубової кори, кінського щавлю. Сільські знахарі навіть казали, що якби всі люди раз на тиждень користувалися таким способом, то ніхто не страждав би від облисіння.

Кожна дівчина хотіла мати довге волосся і пишну косу. Катерина Іванівна Бракова згадує із переказів своєї матері Галини Галактіонівни Фень , що підрізати волосся слід у певно визначений час, а саме: на «молодик», особливо у травні, «щоб коса була повна». Підстригати косу мав хтось із родичів по чоловічій лінії. Ні в якому випадку не можна було підрізати волосся собі самій.

Для дівчат Лівобережжя у святкові дні було типовим заплітання волосся в одну косу, яка вільно спадала на спину, а в буденні – у дві, що закладалися вінком. На Правобережжі і у свято, і в будень дівчата заплітали волосся здебільшого у дві коси, які в свято с вільно спадали на спину, а в будень закріплювалися навколо голови. Подільські дівчата заплітали волосся у багато попліток і закладали на голові у вінок, на Волині – у чотири поплітки (батіжок), на Житомирщині – у дві коси, кожна з яких плелась у чотири-шість, навіть вісім попліток. У нас, на Полтавщині, дівчата інколи заплітали в одну велику і кілька маленьких кіс («дрібушок»).

Звичай прикрашати голову (квітчатися) був дуже поширений. Ще здавна за головний убір дівчини правив луб’яний, березовий чи металевий обручик, шерстяний шнурочок чи плетений із прядива джгутик, барвиста стрічка. Заплітаючи волосся у дві коси, дівчата обвивали їх навколо голови та закріплювали за ними квіти, що створювало враження одягнутого на голову вінка. Прикрашали ще стрічками, шишками з ниток (галунами) , а в нас, на Полтавщині, – віночками з пташиного пір’я та штучних квітів.

А ще у святкові дні дівчата прикрашали коси віночками з живих або сухих квітів, особливо, коли водили хороводи веснянок, гаївок, купальські та інші танки.

Існує багато прислів’їв і приказок про дівочі коси. Ось деякі з них, які вдалося записати від жінок-односельців старшого покоління:

*Коса – дівоча краса.

*Дівчина з косою, як трава з росою.

*Нема коси, нема краси.

*Дівка без коси – що кінь без гриви.

*Де дівка з косою, там хлопці юрбою.

*Подивись на косу , а подумай про господиню.

*Не вари борщу, поки не заплетеш косу.

*Косу збережеш, щастя знайдеш.

*Коси до п’ят, дівка до гряд,

*Косам стрічечки – дівкам женишки.

*Дівоча коса – як майова роса.

*Утоплюсь в косі – утоплюсь в росі.

Із особливою поетичністю оспівана дівоча коса у весільному обряді. Цьому присвячували навіть спеціальне дійство – так зване розплітання коси. Як згадують наші старожили, після шлюбу в оселі молодої збиралися дружки й дівчата. Це був найбільш хвилюючий обряд, за яким стежили всі учасники весілля, адже дівчина відтепер вже більше ніколи не чесатиме й не плестиме коси. У різних областях цей обряд виконують по-різному.

За переказами нашого шкільного кухаря Марії Василівни Лагути, яка родом з Івано-Франківської області, дівчину садили на діжу, яку перед цим застеляли. Підходили брат, мати, батько і по черзі всі чесали косу, а потім одягали вінок. Чому саме садили на діжу? Бо в ній готувалось тісто для хліба. А хліб – це достаток. Отже, щоб завжди був хліб у сім’ї, молоду й садили на діжу.

У наших краях, змастивши волосся медом, кликали найменшого брата. Він мав востаннє розплести косу своїй сестрі. Якщо у родині не було братів, косу розплітала мати молодої або двоюрідний чи троюрідний брат молодої .

Ось так, виходячи заміж, назавжди прощалася дівчина зі своєю косою. Відтепер вона вже ніколи не заплітатиме коси як символ дівочості. Очіпок та біла намітка були головним убранням української молодиці й мали закривати короткі коси, що їх обрізали згідно із стародавнім весільним обрядом, бо великим соромом для молодиці вважалося показувати свої коси. Сьогодні обряд обрізання коси молодої відійшов у минуле. Натомість під кінець весілля свекруха пов’язує невістку хустиною або накидає хустину на плечі. Але по цей час у весільних піснях оспівується прощання молодої з косою, як символом дівування, коли « На дворі терен тешуть, а в хаті косу чешуть».

Отже, стає зрозумілим, чому в народі так бережливо й шанобливо ставилися до дівочої коси, бо в цьому традиція народної етики, що символізує глибокий дух дівочої цноти. Розплетена дівоча коса – це також смуток за рідною домівкою, материнською опікою і ласкою

За повсякденними турботами та працею старіли жінки і сивіли їхні коси, але пошана до них не зменшувалась.

Тому, ми , дівчата, повинні ростити і шанувати коси – свою одвічну і вічну красу, мрію і гордість кожної української дівчини. А для того, щоб ми вміли це робити, щоб ваше волосся було здоровим і красивим, наша перукар і косметолог Юлія Миколаївна Гараган дає деякі поради до часу:


  • Довге волосся потрібно мити рідше, ніж коротке – раз на 10 днів помірно теплою перевареною водою.

  • Для миття тонкого і сухого волосся замість мила використовувати яєчний жовток.

  • Дуже корисно втирати в шкіру голови сік з цибулі, а щоб воно було пахучим, полоскати волосся відваром із суміші сухих трав: м’яти, ромашки, шавлію, любистку, звіробою, деревію, нагідок.

  • Якщо коротке волосся – розчісують від коренів до кінців, довге – навпаки , починають з кінців пасма, і поступово, не смикаючи, піднімаються до коренів.

  • Гребінці раз на тиждень миють із милом.

  • Щоб волосся надмірно не випадало, беруть рівні частини шишок хмелю, волошки, кореня лопуха, любистку, деревію, софори японської, заливають окропом на 2 години, а потім втирають густий відвар у корені волосся.

  • Росту волосся сприяє настій кореня лопуха, який втирають у шкіру.

  • Відвар з кропиви має мінеральні солі, дубильні речовини, глюкозу, органічні кислоти, вітаміни, а тому також зміцнює корені волосся.

  • Змінювати зачіски треба якомога частіше, тому що це виводить негативну енергію, допомагає позбутися депресивного стану.

Гадаємо, що наше дослідження цінне як для нас (адже ми особисто багато дізналися про косу як символ дівочої краси) так і для інших, хто не байдужий до народознавчих символів. На нашу думку, коса – символ дівочої краси, який єднає покоління. Звичайно, у наш час молоді дівчата часто відвідують перукарні, їм роблять гарні зачіски, але інколи за ними не проглядається внутрішній світ дівчини. Бо можна прикраситись наймодернішою зачіскою, зрештою й косу відростити, але коли вона – лише зовнішній блиск, без внутрішньої краси, то ніякі прекраси тієї краси не замінять. Адже варто усвідомити, що «дівоча коса, так би мовити, символічна ознака внутрішнього єства». Дівоча коса – то символ, насамперед, високої моралі людських взаємостосунків.

Нині багато дівчат, нехтуючи косою, не хочуть її доглядати. Коса стала рідкістю. І щоб не говорили про старомодництво, а є принада у дівочій косі до пояса, бо довга дівоча коса – це особлива зваба, в ній щось ніжне, щемливе, священне. Нехай і рідко, але коли пройде дівчина з гарною косою, ми не оминемо її увагою, приглянемося й подумаємо: гарні ж були наші звичаї…

І хочеться вірити, що прекрасні традиції нашого народу не загубляться, що вони відтворюватимуться і поколінь.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   37


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал