Міністерство освіти І науки україни український державний центр туризму



Сторінка31/37
Дата конвертації02.12.2016
Розмір7.69 Mb.
1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   ...   37

Топоркова Катерина,

учениця 8 класу Харківскої ЗОШ І-ІІІ ступенів №2 Харківської міської ради,

вихованка гуртка «Юні історики-краєзнавці» КЗ «Харківська обласна станція юних туристів» Харківської обласної ради. Керівник: Сахно А.Б., керівник гуртків,

методист КЗ «Харківська обласна станція юних туристів» Харківської обласної ради


Григорій Сковорода народився в сотенному містечку Чорнухи Лубенського полку, що нині на Полтавщині, у небагатій козацькій родині. Після здобуття початкової освіти в сільській школі з 1734 року навчався у Києво-Могилянській академії. Його навчання в Академії, з перервами, тривало до 1753-го. Академічна бібліотека стала для нього джерелом знань. У навчанні був перший, і всі найкращі похвали належали йому. Протягом навчання в Академії вивчив латинську, грецьку, церковнослов'янську, польську, німецьку та інші мови, ознайомився з творами багатьох філософів та письменників, від античних до йому сучасних. У 1741 році Григорія забрали до Петербурга для співу в придворній капелі, звідки він повернувся в 1744-му. Згодом, у 1745–1750 роках, Сковорода їде до Європи: спершу до Угорщини в складі царської місії під проводом Ф. Вишневського, далі — до Словаччини (Братислава) й Австрії (Відень). Після мандрівки він повернувся в Україну, працював професором у Переяславі, в Харкові, приватно перекладав Плутарха, писав свої твори. З 1754 по 1759 рік жив у с. Коврай на Черкащині, тут він написав низку віршів до своєї славнозвісної збірки «Сад божественних пісень». Саме в цей час мислитель зустрічає одного з найвідданіших учнів, Михайла Ковалинського, який після смерті вчителя написав його біографію, докладну, ґрунтовну, на яку посилалися й посилаються всі дослідники творчості мудреця. Саме в листах до нього Григорій Савич висловлював найважливіші ідеї, що згодом ставали основою філософських трактатів. Про стиль його життя з харківського періоду його перший біограф пише:«Уставав дуже рано, їв раз на день, без м'яса і риби, був завжди веселий, сильний, рухливий, з усього задоволений, до всіх добрий, усім готовий послужити. Поважав і любив добрих людей без різниці їх стану, навідувався до хворих, розважав сумних, ділився останнім з тим, хто нічого не мав»

Під кінець 70-х років XVIII ст., після різних конфліктів з владою, Григорій Сковорода обрав зовсім новий і незнаний до того стиль життя, а саме — мандрівку. І ця мандрівка тривала до самої смерті, майже тридцять років. Була вона повна пригод, оповита переказами й легендами. У ній ніколи не розлучався філософ із Біблією, сопілкою або флейтою і своїми писаннями. Слава про нього йшла всюди, і кожний, чи то пан, чи то селянин хотів його побачити й почути. Тож аудиторія його була дуже численна і різнорідна, і всі розуміли його — речника великої правди.

Слава про Сковороду йшла так далеко, що про нього довідалась і цариця Катерина II, і забажала його побачити. Через свого поручника Потьомкіна вона послала Сковороді запрошення переселитись з України в Петербург. Посланець цариці застав Сковороду на краю дороги, де він відпочивав і грав на флейті, а недалеко нього паслася вівця того господаря, в якого філософ затримався. Посланець передав йому запрошення цариці, але Сковорода, просто й спокійно дивлячись в очі посланцеві, заявив: «Скажіть цариці, що я не покину України — мені дудка й вівця дорожчі царського вінця».

Приятель і біограф Сковороди Ковалинський теж засвідчував:«Коли писав Сковорода для свого краю, то і вживав деколи української мови та правопису, вживаного в українському виговорі. Він любив завжди свою природжену мову. Дуже любив свій рідний край, свою любу Україну й коли відлучався за її межі, обов’язково прагнув скоріше туди повернутися і бажав там померти. Він висловлює це в багатьох місцях своїх творів. «Всяк должен узнать свой народ і в народі себе».»

Помер 9 листопада 1794 року в селі Пан-Іванівка (зараз Сковородинівка) Золочівського району Харківської області.

Про смерть Сковороди записав Срезневський таке:

…Був прегарний день. До дідича з'їхалось багато сусідів погуляти й повеселитись. Мали також на цілі послухати Сковороди… За обідом був Сковорода незвичайно веселий і говіркий, навіть жартував, оповідав про своє минуле, про свої мандрівки, досвіди. Зачаровані його красномовством повставали всі від обіду, Сковорода щез.. Він пішов у садок. Довго ходив він по перехресних стежках, зривав овочі й роздавав їх хлопчикам, що працювали в садку. Над вечір пішов сам господар шукати Сковороду й застав його під гіллястою липою. Вже заходило сонце: останні його проміння пробивалися крізь гущу листя. З рискалем у руці копав Сковорода яму — вузьку, довгу яму. — «Що це, друже Григорію, чим то ти зайнятий?» — спитав господар, підійшовши до старого. «Пора, друже, закінчити мандрівку!» — відповів Сковорода — «і так усе волосся і злетіло з бідної голови від мордування, пора непокоїтися!» «І, брате, дурниця! Досить жартувати, ходімо!» — «Іду! Але я прохатиму тебе попереду, мій добродію, хай тут буде моя остання могила». І пішли в хату. Сковорода недовго в ній лишився. Він пішов у свою кімнатку, перемінив білизну, помолився Богу і, підложивши під голову свої писані праці і сіру свитку, ліг, зложивши навхрест руки. Довго чекали на нього з вечерею. Сковорода не з'явився. Другого дня вранці до чаю теж, до обіду так само. Це здивувало господаря. Він насмілився увійти до Сковороди, щоб розбудити його; одначе Сковорода лежав уже холодний закостенілий.

Це було 9-ого листопада 1794 року. На хресті над його могилою, на прохання самого Сковороди, написано: «Світ ловив мене, та не впіймав…».


ЛЮДИНА ЯК НАЙВИЩА ЦІННІСТЬ
Тріщ Олександра,

учениця 9 – А класу Розсошенської гімназії

Полтавської районної ради Полтавської області.

Керівник: Головань Анна Василівна, учитель інформатики


Людина! Хто така людина? Ми ніколи не замислюємося над питанням: хто ми і для чого ми живемо на цій планеті? Яка наша суть?

Кожна людина за своєю природою індивідуальна, своєрідна, неповторна. У кожного з нас своє призначення, мета, завдання.

Іван Багряний у своєму романі "Сад Гетсиманський”: " Людина – це найвеличніша з усіх істот. Людина – це найпідліша з усіх істот. Людина – це найнещасніша з усіх істот. Як тяжко з цих трьох рубрик вибрати першу для доведення прикладом. Та найдивнішим є те, що всі ці три рубрики сходяться в одній людині.” Так, справді, з цим важко сперечатися. Людина – найвеличніше творіння, завдяки своїм безмежним можливостям, своїй творчій натурі, розумовим якостям. Людина – найпідступніша істота, тому що часто, чого вже гріха таїти, піддається негативним почуттям таким, як зрада, помста, поразка. Людина – найнещасніша з усіх істот, тому що має багато, та не може отримати все.

Кожне покоління обов’язково відрізняється від попереднього світоглядом та способом життя. Та й світ навколо невпинно змінюється. Сучасна людина – це, здебільшого, житель великого міста, працівник великої  компанії. Вона володіє безліччю інформації про найвіддаленіші куточки нашої планети, користується сучасними технологіями та спілкується з жителями інших країн через Інтернет.

Та, на жаль, сутність сучасної людини досить часто полягає у нищенні самої себе та навколишнього середовища, ми не бажаємо рятувати себе та свій внутрішній і зовнішній світ. Хоча у нас є релігія, яка дає змогу людині повернутися до Бога та врятувати свою душу. Але виникає зустрічне питання, чи може сучасна релігія врятувати людину? Може, але лише тоді, коли вона сама буде благочестивою. Зараз існують тисячі релігій, в які вірують мільярди людей, але лише невелика частина вірить душею, а не лише на словах. Релігія – це чи не єдиний суспільний фактор, який може допомогти людині тримати себе у певних рамках і не переходити за межі дозволеності. Хоча і тут не все так прозоро, як здається на перший погляд, адже і сама релігія за декілька століть почала втрачати свою істинну сутність: спасіння людини та її душі. Найбільші релігії світу перетворилися у масові бізнес-структури, із яких виокремилися окремі секти, що досить часто мають на меті не порятунок «загублених душ», а особисте збагачення.

Ми живемо в колективі, займаємося певною діяльністю, отримуємо і втрачаємо те, що для нас важливе. Кожного дня по-новому пізнаємо цей світ, людей, що знаходяться поряд, знову і знову знімаємо фільм за власним сюжетом. Недарма говорив Шекспір: «Увесь світ – театр, а люди в ньому — актори.»

Різні життєві ситуації розподіляють нам свої ролі. Сьогодні ти на вершині слави, завтра – покинутий всіма чи, можливо, стоїш і спостерігаєш поряд. Та кожна чергова роль, кожна наступна репліка і змінена маска допомагає тобі зіграти цю роль наймайстерніше, відчути всі тонкощі життя і залишитися в кінцевому результаті переможцем. У наших руках безмежні можливості для того, щоб бути кращими! Запитання лише в тому: чи використовуємо ми це? Людина – істота талановита, та часто губить свій талант через інші непотрібні речі, відкладаючи його на потім. Людина – унікальна за своєю природою та не завжди може розкрити своє істинне "Я", відчути свою неповторність. Людина геніальна, та часто недооцінює свої можливості й залишається наодинці зі своїми думками, задумами та істинами.

Як важливо, незважаючи на всі насмішки долі та різноманітні життєві ситуації, залишитися людиною з власними переконаннями і благородними, високими намірами. Падаючи низько чи підносячи голову надто високо, не забувати про інших, кому зараз набагато важче, хто духовно вищий від нас: у будь-якій ситуації знаходити щось позитивне і не опускати руки від відчаю; бачити прекрасне у кожному промінчику, листочку, у кожному дні нашого життя і бути щасливим від того, що ти людина, Людина з великої літери.

Для чого прийшла людина на цю землю? Яке її завдання? Багато філософів намагалися знайти відповідь на дане питання. Людина – унікальна істота, яка володіє величезною силою.

Людина може створювати, а може і руйнувати, вона несе в собі зло, але є в ній і добро. Хто ж така людина? Чим вона небезпечна? Що вона може створити, а що зруйнувати?

Людина унікальна і унікальність її в тому, що вона може розвиватися, вдосконалюватися. Але найголовніше її завдання – це боротьба, і боротьба не з навколишнім світом, а з самим собою. Недарма в народі говорять: «Хто переможе себе, той переможе весь світ.»

У наш час не багато людей хочуть удосконалюватися і розвиватися, багато сіють всередині себе зло, ненависть, образу, і тим самим завдаючи біль собі і оточуючим. Деякі думають так: «Раз мені боляче, то й іншим нехай буде боляче». Це говорить егоїзм, людина не розуміє, якщо навколо неї будуть щасливі люди, то вона теж скоро стане щасливою. Адже кожен із нас збирає те, що сіє навколо і всередині себе.

Людині з самого народження даний вибір, і на чию сторону їй перейти, – це вона сама вирішує.

Кожна людина неповторна. І це зумовлено не лише біологічно, бо неповторною є вже комбінація генів, а і соціально: неповторним є життєвий шлях і досвід кожної людини і — що дуже важливо — вона має здатність до самовизначення. Людина зазнає впливу і природи , і суспільства, й історії, але вона не пасивний продукт цих чинників, тому що має певну свободу, вибірково ставиться до зовнішніх обставин і впливів, сама визначає лінію своєї поведінки. Сильна духом особистість буває здатна робити те, що вважає своїм обов'язком, вимогою своєї гідності, всупереч обставинам і перешкодам. Як писав І.Кант: «Ти повинен, отже, ти можеш».

Якою повинна бути сучасна людина? Як вона повинна поводитися в сучасному світі, щоб прожити гідне життя, самореалізуватися, досягнути певних успіхів.

Сучасна людина – це не лише модний одяг, стильна зачіска, дорогий телефон тощо. Гарна «картинка» не завжди означає якісне «наповнення» всередині. Звичайно, елегантно одягнена, доглянута людина привертає до себе увагу оточуючих. Однак, тільки грамотна мова, вміння вести розмову відразу ж дадуть твоєму співрозмовнику зрозуміти, що він має справу не з пустою, а, дійсно, із сучасною людиною, яка вміє відстоювати свою думку, аргументувати та аналізувати свої вчинки, знає собі ціну. Недаремно в народі говорять: «Зустрічають по одягу, а проводжають по розуму». Єдність зовнішньої та внутрішньої культури визначається, насамперед,  у взаєминах із людьми, бо її прикрашають розум, високий інтелект, вихованість, щирість, високі моральні якості, толерантність. А ці якості за гроші не купиш, їх можна лише надбати клопіткою щоденною працею – працею над собою. Сучасна людина — це стан душі й мислення.

Існує така притча:

Впіймавши якось метелика і сховавши його в долонях, двоє учнів прийшли до вчителя і запитали: «Учителю, живий метелик чи мертвий»? А перед тим вони домовились, що коли він відповість: «Мертвий», то вони розкриють долоні, і він вилетить, а коли скаже: «Живий», - непомітно зімкнуть долоні, і він загине. Мудрий учитель відповів: «Все у ваших руках».

Отож, не забувайте: «Все у наших руках! Тож давайте творити добро!»


ЕТНОКУЛЬТУРНІ ОСОБЛИВОСТІ ТРАДИЦІЙНОГО УКРАЇНСЬКОГО ВЕСІЛЛЯ
Турчинова Маргарита,

учениця Есхарівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Чугуївської районної ради Харківської області вихованка Чугуївського районного Центру туризму, краєзнавства та екскурсій учнівської молоді Чугуївської районної ради Харківської області,

Керівник: Біла З.П., керівник гуртка
Історія виникнення весілля дуже давня. Багато хто вважає, що тільки те весілля справжнє, в якому було дотримано цілий ряд весільних звичаїв і традицій. Кожна традиція має свій особливий зміст та історію. Всі обрядодії весілля спрямовані на те, щоб шлюб молодих був міцним і щасливим.

У характері весільної обрядовості відбилась народна мораль, звичаєве право, етнічні норми та світоглядні уявлення, що формувалися протягом століть. На це звертають увагу такі дослідники другої половини ХІХ століття, як А. Афанасьєв, Б.Грінченко, М. Драгоманов, М.Костомаров, О. Маркевич, М. Сумцов, П. Чубинський та інші. Дослідження весільної обрядовості міститься у багатьох джерелах, які висвітлюють різні аспекти щодо традиційного укладання шлюбу, але, як правило, обмежуються вивченням окремого питання. Дослідник В. Гнатюк зауважив, що з великої кількості записів «одні звертали більше уваги на обрядність, другі на пісні, а зовсім мало було таких, що бажали представити весільний обряд у найповнішій цілості...».

Англійське слово, що означає «весілля», пішло від давньоанглійського слова, що означає «заставу, поручительство, обітницю», оскільки хлопець та дівчина присягаються дотримуватися визначених правил, які повинні забезпечити їх щастя.

Традиційно весілля розглядають з точки зору трьох циклів: перед весільного, весільного та післявесільного. Кожний із циклів має свої елементи, які можуть розходитись у різних народів за структурою, але традиційно включають певну обрядову послідовність.

До передвесільного циклу належать обряди, пов'язані з досягненням згоди; молодих і їх родин на шлюб: запити, сватання, оглядини й заручини.

Увесь передвесільний цикл обрядовості тривав два-три тижні, інколи − місяць. Після сватання відбувалися оглядини (обзорини) і заручини.

Заручини – це своєрідне закріплення остаточної згоди на шлюб і прилюдне оголошення цієї події. Обов'язковими елементами були перший посад молодих (їх саджали поруч як наречену пару) і обмін подарунками. Назва обряду походить від з'єднання рук, що за народним звичаєм, набирало юридичної сили.

Наступний етап – запрошення гостей на весілля. Найпоширеніша форма запрошення – особисте відвідування молодими родичів. У сучасному весіллі запрошення частіше відбувається листівками, на яких вказується час і місце весілля.

Наступні дії – випікання короваю (ритуального весільного хліба), шишок, дивня; завивання вінків і букетів, квітчання гильця або гілки – головних прикрас весілля. Гілку обгортали білим папером, на неї вішали цукерки, горіхи, бублики, маленькі райські яблучка. І виходив «райський сад». Потім ця гілка обв’язувалась червоною стрічкою, яка позначала чистоту і непорочність. Гілка була символом багатства молодих. На Дніпропетровщині робили дивень – весільне обрядове печиво. Це хлібні палички, які печуть на очеретині. На Полтавщині дивнем називають весільну хлібину з отвором посередині, через який Молода дивилася на Молодого. Тому й дивень. А для гостей на оддарювання пекли калачі, які перев’язували по два стрічкою, їх треба було кусати разом, щоб пара не розлучилася.

Найбільш пишною обрядовістю відзначалися весільні дні. В переважній більшості – це субота та неділя. Пора року: після Старого нового року, навесні, восени. Ранок першого весільного дня починався з того, що молодий, домовившись о котрій, на чому і з ким він поїде за своєю нареченою, починав збирати все для цього необхідне. Раніше за молодою вирушав «весільний поїзд» молодого, який складався зі старшого боярина, бояр, світилки і родичів. У сучасний час за молодою приїжджають на машинах.

Коли молодий і свати приїздили до молодої, її брати, сестри ставили перепони – «перейми». Після того, як молодий зміг прокласти собі і всім тим, з ким він приїхав, шлях у будинок молодої, його очікувало наступне випробування - викуп молодої. Такий обряд, як викуп, зберігся у святкуванні весілля на всій території України. Сторона молодого намагається «збити» ціну, а сторона, що представляє молоду, намагається по-дорожче «продати». По закінченню торгів молодий може побачити свою молоду в білій сукні (до цього він не міг побачити її в білому вбранні, бо тоді б їх очікувало нещастя). У цей момент бояри викуповують весільні стрічки в дружок, а наречена сватам дарує і перев'язує їх вишитими рушниками з почесним написом «сват». Тепер можна відправлятися на розпис у РАГС або в церкву вінчатися. На добру путь молоду мати благословляє іконою.

Гуляння відбувалось в різних місцевостях по-різному. Часто в перший день після гуляння у молодої наречені, дружки та свати йшли до хати нареченого, де теж відбувалося гуляння, яке завершувалось покровом голови нареченої. Існує цікавий обряд переходу нареченої до замужньої жінки. Свекруха або наречений знімають з неї фату та одягають хустину.

Зазвичай, на другий день на обід варили борщ. Повинна була варити його наречена, аби продемонструвати свої кулінарні здібності. Майже на всіх весіллях другий день жартівливий. Зазвичай на воротях дому, де продовжувалось весілля, стоять ряджені: обов’язково лікар, циганка, можуть бути інші персонажі. Вхід перегороджують стрічкою та столом. На столі стоїть банка для грошей, лежать ложки, горілка, невеличка закуска. Гостей не пускають до двору, їх обігрують, поки вони не викуплять собі ложки для борщу. Гості кладуть гроші в банку, беруть ложку. Зібрані таким чином гроші витрачають на купівлю нового одягу для батьків.

Було прийнято одягати на обличчя маски – «машкіруватися», переодягатися жінкам в чоловіків і навпаки.

Існували і післявесільні обряди, які повинні були зміцнити зв’язок між родинами молодих і полегшити призвичаєння молодої в чужому домі.

Пісень, задіяних в українському весільному обряді, нараховується понад 1500.

Кожний весільний обряд має достатньо відмінностей, але вони більше стосуються окремих елементів обряду, дещо різняться в атрибутах, фольклористиці, але залишаються схожими за основними принципами побудови.
ЖИЗНЬ ГОРОДА В 1912 ГОДУ
Удодова Анастасия,

ученица 11- классаКУ «ЛУВК специализированная школа Iступени-гимназия № 52»

Руководитель: Шевчишина Л.И., учитель высшей категории,

КУ «ЛУВК специализированная школа I- ступени-гимназия № 52»,


Луганск – мой родной город. Его история дорога тем, что на этой земле жили и живут мои родственники. Это город моего рода. И мне интересно узнать, каким он был сто лет назад.

Изучая историю родного города, мы посетили краеведческий музей: в котором ознакомились с материалами архитектуры города, изучили макеты сооружений Луганска. Научные сотрудники Музея истории Луганщины помогли собрать исторические данные о зданиях города, о предприятиях и магазинах, которые работали в этих сооружениях, познакомились с редкими книгами и изданиями того времени. При посещении архива г. Луганска мы ознакомились с архивными материалами, рассказывающими о мастерских и артелях времени, узнали о работающих тогда театрах, различных общеобразовательных учреждениях. Обогатило нас знаниями о родном городе участие в этнографической экспедиции по изучению исторического, культурного наследия и архитектурных ценностей г. Луганска.

Собирая материалы о нашем городе по архивным и литературным источникам, справочникам, мы обратили внимание на необыкновенную книгу:

«Весь Луганскъ въ карманѣ». Адресъ - календарь и справочная книга города и окресностей на 1912 годъ». Издание Е. Шпирлина, М. Кулашкина.Это

необычайно редкийсправочник, с помощью которого можно путешествовать по старым улицам Луганска 1912 года. В ней можно узнать о жизни населения во всех ее направлениях: узнать, какие товары выпускались и где их можно купить, какие предприятия работали и кому принадлежали, какие были открыты магазины, кафе, образовательные учреждения.

«Весь Луганск в кармане» - это справочник для луганчан того времени.

Мы читаем рекламные объявления и понимаем, что город жил активной интересной жизнью. Реклама организаций 1912 года сильно отличается от современной рекламы, назойливой и навязчивой. Она более лояльная, мягкая, открытая и убедительная. Так, например, Анонимное общество Луганских эмалировочных мастерских сообщает о своих представителях и обращает внимание на кухонную эмалированную посуду, которая безвредна для здоровья. Одним, но очень красивым предложением рекламирует себя мебельно-зеркальный магазин Я.Л. Кумана, который находился на улице Петербургской (ныне улица Ленина) напротив театра «Экспресс».«Мебельно-Зеркальный магазинъ Л.Л. Кумана. Единственный въ Донецкомъ бассейнѣ по обширности выбора, дешевизнѣ цѣнъ и изяществу товаров».

В этой же справочной книге можно узнать о системе мер, веса, монет разных стран, необходимых для торговых операций в 1912 году, подробно описывается система цен за услуги почты того времени. Оказывается, что телеграммы из Луганска можно было отправлять в любую точку мира. Тут же, можно получить ответ на любой вопрос: «Как открыть потребительское общество и потребительскуюлавку въ селѣ или въ городѣ», как оказать «Первую помощь при несчастныхъ случаяхъ и внезапныхъ заболѣваніяхъ». А так же прочитать некоторые юридические данные, например, представляет интерес опубликованная система наказаний в зависимости от степени вины. В 1912 году в нашем городе уже выдавались заграничные паспорта, которые были действительны всего три месяца.

Для луганчан, живших в начале века, приводятся и правила обращения к представителям разных чинов, классов (высокопревосходительство, благородие, преподобие и другие). В «Местном» разделе мы узнаем о том, что Луганску всего тридцать лет иавторы отмечают рост населения с 1911 по 1912 год. Очень интересной является цифра этого роста, так, население увеличилось на 18713 человек за счет приезжих. И если люди переезжали жить в Луганск, значит, можно было приобрести или построить жилье, найти работу.

В справочнике отмечается, что Луганске достаточно хорошо был налажен и досуг горожан. Можно было посетить кинематограф «Иллюзион», «Экспресс», Ботанический сад, Народную аудиторию, горно-коммерческий клуб.

В 1912 году в городе работали мужские и женские гимназии, как частные, так и казенные, торговая школа, городские училища. Издавались газеты «Донецкая жизнь», «Донецкий бассейн», «Южный Израиль» и другие.

Итак, время - неумолимо, никто не может остановить его, а тем более вернуть. И наш родной Луганск, его история, здания и сооружения, вечные на первый взгляд, тоже подвержены течению времени.

Нам лишь остается хранить и ценить эти исторические и культурные сокровища. Ибо только мы, люди, способны понять их красоту, оценить их значимость для подрастающих поколений.
НЕЗАБУТНЯ СТЕЖИНА – СКОВОРОДИНІВСЬКА
Усатенко Вікторія,

учениця 10-А класу Люботинської загальноосвітньої школи І – ІІІ ступенів № 4

Люботинської міської ради Харківської області.

Керівник: Іванченко Олена Анатоліївна, вчитель історії та правознавства Люботинської загальноосвітньої школи І – ІІІ ступенів № 4 Люботинської міської ради Харківської області.


Григорій Савич Сковорода - це ім’я знають в Україні всі - воно давно стало символом мудрості на українській землі. Коли кажемо Григорій Сковорода, у голову приходить: мандрівник, мудрець, байкар, поет. При цьому імені згадується: дорога, бідна, але мудра людина, химерна закручена мова і тужлива мелодія, котра супроводжує строфи його віршів.

Переконаний у тому, що щастя людини полягає не в матеріальних благах і почестях, не в грошах, землі, не в розкоші, а в пізнанні людиною власної природи і у виборі діяльності, яка цій природі відповідає, Сковорода обрав для себе життя незалежного мандрівника вчителя. Мандруючи від села до села, він невтомно проповідував свої ідеї.

Жебонить і жебонить струмочок, співає свою дзвінку пісню, і так щодня, щороку, уже століттями. А довела нас сюди, у Бабаївський ліс, у це зелене затишне урочище, свята, незабутня стежина - Сковороднівська. Так, у 70 роки XVІІІ століття часто гостював Г. Сковорода у свого учня по Харківському колегіуму священика Якова Правицько го. Подорожуючи Харківщиною, написав деякі філософські твори: "Діалог, или разглагол о древнем мире", "Разговор пяти путников о истинном щастии в жизни" та 15 із 30 "Байок Харківських". У листі до Опанаса Кіндратовича Панкова у 1774 році Григорій Савич написав: "Любезный друг! В седьмом десятке нынешнего века, отстав от учительской должности и уединясь в лежащих около Харькова лесах, полях, садах, селах, деревнях и пчельниках, обучал я себя добродетели и поучался Библии, притом, благопристойними игрушками забавляясь, написал полтора десятка басен, не имея с тобой знаемости. А сего года, в селе Бабаях, умножил оные до половины".

Слухаючи чарівне жебоніння джерела, уявляєш, що ось саме тут, поруч, мабуть, на оцій зваленій деревині сидів, думав, творив наш єдиний український філософ, видатний мислитель Г. С. Сковорода, даючи відповіді на вічні питання, які завжди хвилювали і хвилюють людство: у чому суть життя, як пізнати самого себе, як виховати людину. Саме це джерельце допомагає зберегти нам людську гідність i право називатись Людиною, адже свого часу Сковорода, працюючи над своїми творами біля Холодної криниці , зазначив: "Materia deterna" - "Матерія вічна", i не зводив очей iз води, що текла iз надр земних.

Багато людей приходили і приходять до Сковородинівської криниці – хто просто напитись кришталево чистої, незважаючи на сучасні катаклізми, води, а хто – подумати про своє буття, про своє призначення в цьому житті. А це вже шлях до самовдосконалення.

Природа сама зберігає те, про що нам треба пам’ятати. Так, наприклад, на картині Ю. Любавіна "Сковорода у Бабаях" легко пізнається пагорб на вулиці Колгоспній, на тлі якого зображено філософа.

У серпні 1995 року на території кемпінгу було встановлено оновлений бюст Г.Сковороди скульптора І.Ястребова.

Яків Правицький старанно піклувався про збирання рукописних праць Г.Сковороди. У одному із своїх листів філософ писав: "У друга нашего бабаевского иерея Якова Правицкого все мои творення хранятся. По мне они бы давно пропали! Я удивился, увидев у него моего "Наркисса" и "Симфонію". Отець Яків був у дружніх стосунках із Г.Сковородою, про що свідчить тон їхнього листування, доброзичливі епітети і, нарешті, особисте визнання мислителя: "Если ты переписал мои новые сочинения, то верни ко мне оригиналы, также пришли вместе с оригиналами и тот мой диалог, который ты обыкновенно хвалишь более других, по переписке он будет прислан тебе обратно". Таким чином, Я. Правицький був не лише шанувальником самого Сковороди, але й шанувальником і читачем його творів. Найбільше йому подобався твір "Марко Препростий" (що не зберігся до нашого часу). Г.Сковорода подарував отцеві Якову один зі своїх трактатів – "Разговор Марка", про що повідомляє в листі від 25 квітня 1786 року, а лист від 6 березня 1787 року він бачив передмовою до трактату "Жена Лотова". Щоб оцінити той ступінь доброти, яку мав Сковорода до Правицького, слід зазначити, що "Жена Лотова" присвячена тлумаченню Святого Письма і містить у собі низку положень, які не гармоніюють із суворо-ортодоксальним напрямом релігійної думки. І в інших листах філософ і богослов викладав Правицькому власні погляди і переконання. Переяславські Сковородинівські студії.. Григорій Савич звертався у листах не тільки до Я.Правицького, але й до цілого гурту його добрих місцевих знайомих, які ставилися співчутливо і доброзичливо до спільного їхнього приятеля "Старчика Варсави", як звали Сковороду близькі друзі. Цей гурт вів дружнє листування із учнем мислителя М. Ковалинським, А.Ковалівським, у якого і знайшов свій останній притулок і спочинок великий український філософ.  Г.Сковорода подарував отцеві Якову один зі своїх трактатів – "Разговор Марка", про що повідомляє в листі від 25 квітня 1786 року, а лист від 6 березня 1787 року він бачив передмовою до трактату "Жена Лотова". Щоб оцінити той ступінь доброти, яку мав Сковорода до Правицького, слід зазначити, що "Жена Лотова" присвячена тлумаченню Святого Письма і містить у собі низку положень, які не гармоніюють із суворо-ортодоксальним напрямом релігійної думки. І в інших листах філософ і богослов викладав Правицькому власні погляди і переконання. Переяславські Сковородинівські студії.. Григорій Савич звертався у листах не тільки до Я.Правицького, але й до цілого гурту його добрих місцевих знайомих, які ставилися співчутливо і доброзичливо до спільного їхнього приятеля "Старчика Варсави", як звали Сковороду близькі друзі. Цей гурт вів дружнє листування із учнем мислителя М. Ковалинським, А.Ковалівським, у якого і знайшов свій останній притулок і спочинок великий український філософ.

Г.Сковорода завжди у своїх листах до Я.Правицького передавав щирі вітання спільним їхнім знайомим – священикам сусідніх сіл – "отцу Василію, отцу Євстафію, отцу Гуслятѣ от мене лобызаніе искреннее" . Взагалі, відчуваючи щиру повагу й любов до себе, Г.Сковорода мав велику потребу в духовному спілкуванні з отцем Яковом і його приятелями.

Я.Правицький та його оточення були і друзями, і братами Сковороди "во Господѣ" (як він сам про це казав), тобто за духом і внутрішнім єднанням: вони поділяли його погляди або повністю, або в загальних рисах. І сам філософ зазначив, що один лист отця Якова порадував його своїм християнським духом .

Друзі охоче збирали рукописи Г.Сковороди, розмножували їх. Та й самі стосунки їхні ґрунтувалися на великій пошані до вченості мислителя. І філософ, як правило, присвячував свої праці їм, приятелям. І, зрозуміло, що той, хто одержав один твір, хотів мати і списувати дня себе інші. З одного боку, він пробуджував критичну думку у сучасників, з іншого – наполегливо впроваджував у суспільство свої національні й християнські морально-етичні ідеали, громадянські чесноти.

Зв’язки письменника-філософа й педагога з білим духівництвом були міцними. Слід зазначити, що то була поважна соціальна група, до якої Сковорода мав чи не найбільшу прихильність, з представниками якої почувався найкраще, як у своїй родині. Подібно до мандрівного філософа, вони жили серед людей, служили прикладом для них, були наставниками народу, його керівниками у справі релігії і моралі, побутовому житті. Та духовна школа, яку вони проходили в навчальних закладах, викликала в них жваву цікавість до тих богословсько-філософських питань, які хвилювали Г.Сковороду. Зрозуміло, що далеко не всім були доступні тонкощі сковородинівської християнської філософії, але були й такі, хто сприймав, засвоював і з великою зацікавленістю слухав живе слово філософа, як, наприклад, Я.Правицький.

Священики були близькими до мислителя і за стилем життя: відомо, що він не був і не хотів бути аскетом. Тому його дуже приваблював близький до народного побут священиків, в якому інколи знаходили собі місце і вечéрі, щиро приправлені домашньою наливкою і тихою філософською розмовою, і різнотемні, взаємозбагачуючі диспути і розважальні заходи.

Але не завжди панувало взаєморозуміння у дружньому колі, інколи вони не сходились у поглядах на відомі релігійно-філософські питання. Отцеві Якову не сподобався трактат Сковороди "Ізраїльський змій". Він навіть відмовився від дарованого йому списку, особисто зробленого Григорієм Савичем.

Листувався із Г.Сковородою і син Я.Правицького. вихований у великій шані до "Старчика Варсави".

У Правицьких була велика, ретельно підібрана власна бібліотека. Особливо шанувались ними твори Івана Золотоустого, повне зібрання яких читали його приятелі. Григорій Савич любив праці цього церковного письменника і просив Правицьких надсилати їх для творчого опрацювання.

В одному із листів до Я.Правицького Г.Сковорода пояснив, чому йому так хотілося бачитися з ним: щоб одержати насолоду від спілкування, обговорюючи основні думки і положення його богословсько-філософської системи...

Родина Правицьких довгий час проживала в Бабаях. Отець Яків 12 травня 1782 року заклав Архангело-Михайлівську церкву, котра не збереглася до нашого часу.

Багато подій та ідеологій змінилося в Бабаях за двісті років. Але ставлення до Сковороди як до великого українського філософа залишилося незмінним. У XIX ст. видатний історик Слобожанщини Дмитро Багалій називав його єдиним українським філософом. Та й В.Ленін, з подачі В.Бонч-Бруєвича, ставив ім’я Сковороди у числі перших діячів, чию пам’ять необхідно увічнити. 11 листопада 1994 року в промові владика Никодим, митрополит Харківський і Богодухівський, зазначив: "Його лірика сповнена філософських роздумів про людське щастя, про єдність людини із Всесвітом. Коли Сковорода пише про красу і гармонію всесвітньої природи, слова його проймаються світлою радістю та глибоким благоговінням перед Творцем. Одне з насущних питань його філософських поглядів – це пізнання Всесвіту та його Творця, а через таїну цієї гармонії – пізнання самого себе".

Є у кожного народу найзаповiтнiшi, найсвятiшi iсторичнi місця i серед них це місце - джерело Г. С. Сковороди. У найскрутнiшi часи нашого життя ми завжди звертаємось до вічних цінностей. Ми приходимо, а після нас, інші прийдуть, бо пам'ять народна невмируща, до Сковородинiвської криниці - хто просто напитись кришталево чистої, води, а хто - подумати про своє буття, про своє призначення у цьому свiтi. Джерельна вода, прозора й холодна, пробиваючись із таємничих глибин землі ніби вимагає від того, хто причастився до неї, бути чистим помислами і добрими справами.

Ідучи «стежкою Сковороди» починаєш замислюватися: «А що таке щастя?». Насамперед, щастя для кожного-це щось найприємніше, найкраще в житті. І щастя, очевидно, для величезної більшості людей полягає в тому, чого вони не мають. Більшості, щастя розуміється в грошах. Іншим багатьом, щастя розуміється в здоров’ї, кому у славі, кому у коханні, любові, кому у радості материнства. Скільки людей-стільки й понять щастя. Мабуть кожен у дитинстві не раз чув, як люди говорили: «щастя». А що таке щастя! - питалися Ви у батьків. І багато батьків не знають, як пояснити малій дитячій голівці це дивне слово «щастя». На думку спадають слова Сковороди: «Щастя людське не треба шукати за морем: воно в самій людині». Бути щасливою людиною-це значить володіти щастям. Тобто постійне шукання істини, вказує шлях до щастя, навіть більше-воно саме є щастя. Так нап’ємося ж і ми води з життєдайного джерела, яке надає нових сил. Припадемо ж до цього святого джерела, щоб почерпнути сили, віру, наснагу терпіння, щиру любов один до одного. Почуймо голос через століття: «Зробимо світ кращий, сотворімо день веселіший…». А для того будьмо всі щасливі, як заповів нам Г.С. Сковорода. Життя дається людині тільки раз…



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   ...   37


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал