Міністерство освіти І науки україни український державний центр туризму



Сторінка30/37
Дата конвертації02.12.2016
Розмір7.69 Mb.
1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   ...   37

ІСТОРІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ ОЛЬВІЇ
Твардовська Олена,

учениця 9 класу Зеленогайської ЗОШ І – ІІІ ступенів Жовтневої районної ради,

вихованка історико-краєзнавчого гуртка Центру позашкільної роботи Жовтневого району Миколаївської області ЦПР Жовтневого району Миколаївської області

Керівник: Шаптала І.Р., керівник історико-краєзнавчого гуртка Центру позашкільної роботи Жовтневого району Миколаївської області ЦПР Жовтневого району Миколаївської області


Ольвійський поліс - одне з визначних античних держав Північного Причорномор’я.

Актуальність: Антична цивілізація мала великий вплив на давню історію України, та звісно залишила нам багато потрібних в повсякденному житті речей. Надбання грецьких міст-полісів у культурному, мистецькому, розвитку дали дуже багато того, що потім запозичили молоді сусідні держави. Одним з актуальних аспектів даної роботи є вивчення історії Ольвії і взагалі грецьких держав-полісів Північного Причорномор’я, та причин, які вплинули на припинення існування цих міст, зокрема Ольвійського полісу. Ця тема є актуальною ще тому, що в наш час тривають дослідження Ольвії, та можна прогнозувати те, що розкопки та її вивчення буде тривати ще багато років.

Ця робота складається з двох розділів. Перший розділ: „Історія дослідження Ольвії у XIX-XX ст. Заснування заповідника „Ольвія”, в розділі йдеться річ про періоди дослідження Ольвії. Всього їх було два, які в свою чергу розділялися на етапи. Перший період - (кінець XVIII-межа XIX-XX)- від визначення місцезнаходження Ольвії після приєднання до Росії земель між Бугом та Дністром до початку системних археологічних досліджень. Другий період - (межа XIX-XX cт. - до сьогодення) - від початку систематичних археологічних досліджень у 1900 р. до постанови про надання державному історико-археологічному заповіднику „Ольвія” статусу національного.

Другий розділ роботи присвячений сучасним дослідженням Ольвії.

Давня Ольвія розташовувалася на високому правому березі Бузького лиману, неподалік від з’єднання його з Дніпровським. Нині це територія поблизу сучасного с. Парутине, Очаківського р., Миколаївської обл. Територія заповідника „Ольвія” становить 265.7 га (235.7 га – некрополь, 30 га - городище). Південна частина проходить зі сторони берега Бузького лиману, по канаві колишньої садової ділянки, що лежить по балці Широка, й продовжується у північно-західному напрямку до початку канави, а Північна межа заповідника йде по лінії телеграфних стовбів Парутине - Очаків аж до течії балки Північної до Південного Буга. Територія ділянки землі зі склепом Євресівія і Арети також є частиною ольвійського заповідника. Також весь острів Березань було включено до заповідної зони.

Ольвія цікава тому, що це був типовий античний поліс, життя якого проходило на краю ойкумени в оточенні місцевих племен і буття якого значною мірою залежало від нього.

Прослідкувавши етапи розвитку та результати археологічних досліджень, які призвели до узагальнення та конкретизації ольвійської історії, можна сказати що Ольвійська держава, пройшла весь шлях: від державного утворення до його занепаду. Причини занепаду є характерними для тієї епохи:


  • Навала варварських племен, який привів до занепаду сільського господарства, будівельної розрухи, тощо.

  • Вплив сусідній племен на розвиток Ольвії.

  • Місцезнаходження Ольвії було далеко від центру Греції.

С.Д. Крижицький, В.В. Крапівіна, Н.О. Лейпунська, В.М. Зубар, своїми дослідженнями систематизували попередні знання, відкрили культурні шари Ольвії, зробили багатий вклад для її охорони, вивчення ще невідкритого до них, та проводили значну роботу, щоб донести до населення вагомість цієї пам'ятки.
«Пам’ять вічно жива»
Терещенко Аліна,

учениця11 класу, Полтавської загальноосвітньої школи

І-ІІІ ступенів №20 імені Бориса Серги

Керівник: Дмитрієнко Юрій Михайлович,

учитель історіїПолтавськоїзагальноосвітньої школи І –ІІІ ступнів №20

імені Бориса Серги


Війна – це найстрашніше, що може бути у нашому житті. Знецінюючи найбільшу коштовність на землі — людське життя, вона є трагедією як для переможених, так і для переможців. Не зітреться із людської пам’яті воєнне лихоліття, не залікується рана від пережитого у її очевидців. Із смутком в очах говорять мої ровесники про події Великої Вітчизняної війни, у скорботі схиляють голови біля обеліска загиблих, вдивляються в обличчя живим. В черговий раз повторюють: «Ніхто не забутий, ніщо не забуто».

Війна принесла багато горя. У кожній родині зберігаються фотокартки дорогих людей, які не повернулися із пекельного поля. Молоді люди загинули в страшних боях, не скуштувавши як слід життя. Кому доля віщувала життя, тому залишила рани на тілі й біль у душі.

Заради того, щоб звільнити рідну землю від загарбників, воїни йшли на подвиги, жертвуючи своїм життям. Вони загинули з вірою, що людство знищить фашизм. Герої до останнього подиху боролися за людську гідність, за право майбутніх поколінь жити, спізнати "велику радість братерства, вільну, без кордонів любов", любов, вільну від жахів війни, бо поняття ці несумісні.

Я переконана, що кожен пам’ятає про ту війну і про те, якою ціною далася нам перемога. Мирним небом над головою ми завдячуємо воїнам.

Полеглим споруджують пам'ятники, про їхні подвиги пишуть книги, про війну виходять цикли передач.

Чи досить цього? Думаю, що ні. І хочу прожити своє життя гідно, тому що воно занадто дорого комусь обійшлося.

З часом свідків стає все менше, але пам’ять про них повинна жити в спогадах рідних та близьких людей, які доносять до нащадків нашу історію.
ГЕРОЇЧНИЙ ПОДВИГ ДЕСАНТУ КОСТЯНТИНА ФЕДОРОВИЧА ОЛЬШАНСКОГО ТА ЙОГО РОЛЬ У ВИЗВОЛЕННІ МІСТА МИКОЛАЄВА
Тихнєв Іван,

учень 11 класу Миколаївського юридичного ліцею

Миколаївської міської ради, вихованець творчих об’єднань Миколаївського обласного

Центру туризму. краєзнавства та екскурсій учнівської молоді

Керівник: Осадча К.Г., керівник гуртка «Історичне краєзнавство» Миколаївського обласного Центру туризму краєзнавства та екскурсій учнівської молоді
Слід звернути увагу, що за семідесятирічну історію дослідження подвигу десанту К. Ф. Ольшанского багато людей, як історики так і безпосередні учасники подій та свідки розглядали десант з різних боків. Проте враховуючи обстановку, що більшість цих досліджень проводили у радянські часи до їх висновків потрібно відноситись досить критично. Саме тому дослідник і узявся за дослідження даної теми для повнішого розкриття даної операції, оскільки вона була по справжньому героїчна і мала на меті відволікання основних сил противника для скорішого взяття Миколаєва.

Метою даної роботи стала спроба встановлення історичної істини щодо подій, які відбувалися під час десанту Костянтина Ольшанського.

Для реалізації даної мети поставлені такі завдання:


  • обчислити дійсну чисельність десанту;

  • віднайти помилки командування 28-ї армії під час проведення операції;

  • вплив операції на визволення Миколаєва, чи дійсно вона мала місце;

  • визначити етапи проведення десанту;

  • визначити роль майора Котанова (командира 384-го ОБМП) у забезпеченні проведення десантної операції;

  • раціональність висадки десанту за 3-ю лінію оборони противника;

Актуальністю даної роботи є те, що досі існують «білі плями» в історії визволення міста Миколаєва. Адже досі не встановлено повний перелік учасників десанту.

Хронологічні рамки: робота охоплює період від початку Березнегувато-Снігурівської операції до визволення міста Миколаєва від німецької окупації.

Об’єкт: безпосереднє проведення десантної операції під керівництвом старшого лейтенанта К.Ф. Ольшанського.

Предмет: стан на фронті, що вимагав проведення десантної операції та її значення для визволення міста Миколаєва.

26 березня 1944 року в ході Одеської операції війська 3-го Українського фронту й Чорноморського флоту перейшли в наступ в районі міста Миколаєва. Командувач 28-ю армією генерал-лейтенант О. О. Гречкін наказав висадити в Миколаївському порту десант морської піхоти із завданням зав'язати бій у тилу німецьких військ, викликати паніку і відволікти частину сил німців з фронту.

Виконання завдання було покладено на 384-й окремий батальйон морської піхоти, що входив до складу Одеської військово-морської бази. Для десанту було відібрано 55 добровольців на чолі з командиром загону старшим лейтенантом К. Ф. Ольшанським.

До морського порту десант дістався з селища Жовтневе (село Богоявленське), розташованого на березі Бузького лиману за 15 км на південь від Миколаєва. Місцевий рибалка по імені Андрій (А. І. Андрєєв) визвався бути лоцманом.

Через сильний зустрічний вітер шлях з Жовтневого до миколаївського морського порту вдалося подолати більше ніж за п'ять годин, через що сапери, що виконували розмінування, не змогли до світанку повернутися у своє розташування і разом з лоцманом залишилися з десантом.

У ніч на 28 березня 1944 року 61-я гвардійська й 243-я стрілецька дивізії зі складу 6-й армії форсували ріку Інгул і з півночі з боями увійшли в місто Миколаїв. Одночасно зі сходу в місто ввійшли частини 5-ї ударної армії. З півдня в місто вступили війська 28-ї армії й 2-й гвардійський механізований корпус.

Від початкового складу десанту залишилося живими 11 чоловік та 1 зв'язківець, всі були поранені й обпалені.

В офіційному повідомленні командира батальйону майора Федора Котанова говорилося: «Загін старшого лейтенанта Ольшанського за двоє діб відбив 18 атак супротивника, вивів з ладу понад 700 гітлерівців, знищив кілька танків і гармат супротивника, посіяв паніку в тилу ворога, перешкодив знищенню порту й елеватора».

Всім учасникам операції було присвоєне звання Героя Радянського Союзу. Ця операція виявилась однією з двох за війну, в якій всі учасники отримали звання героя.

Загиблі десантники поховані в центрі міста. Шестеро, що зустріли Перемогу над нацизмом, 1964 року були вдостоєні звання Почесних громадян Миколаєва. 1995 року помер останній Герой-Ольшанець Гребенюк Микита Андрійович.

У Миколаєві споруджений меморіал на згадку про подвиг, здійснений 68 десантниками під командуванням старшого лейтенанта Костянтина Федоровича Ольшанського у березні 1944 р., при звільненні міста від фашистських військ.

Пам'ятник десантникам Ольшанського вперше був встановлений у Миколаїві у 1946 р. за проектом скульптора А.М.Ізмалкова, архітекторів І.І.Пейсахіса і А.К.Марочінского і являв собою меморіал з бетонними скульптурами. Сучасний меморіал десантникам Ольшанського встановлений на місці старого у 1974 р. за проектом архітекторів Попової Ольги Петрівни і Попова Вадима Павловича. Скульптурна композиція виконана у бронзі скульптором Ю.П. Поммер і архітектором А.Н. Душкін. У процесі реконструкції меморіалу, останки воїнів були перепоховані за гранітним саркофагом з зображенням Золотої Зірки Героя Радянського Союзу. 
МИКОЛА ФЕДОРОВИЧ ГУР’ЄВ: СЛОВО ПРО ВЧИТЕЛЯ-ПЕДАГОГА
Ткачук Марія ,

учениця 10 класу Полтавської гімназії № 17, вихованка гуртка

«Юний математик» ПМЦПО Полтавської області

Керівник: Т. Г.  Шиманська, вчитель математики

Полтавської гімназії № 17,керівник наукового гуртка ПМЦПО
Людина відвертої душі, світлої і доброзичливої посмішки, педагог за покликанням, котрий все своє серце віддавав роботі, сім’ї та своїм вихованцям. Він не уявляв життя без учнів, студентів. Це був науковець, вихователь молоді, людина з великої літери, яка несла людям не лише знання, а й світло своєї душі.

У період глибокої кризи в минулому могутньої держави, розпаду імперії, більшовицької революції, передчуття війни нависло зловісним туманом, у цей нелегкий час 19 грудня 1910 року в м. Камишин Волгоградської області в сім’ї рахівника-касира народився Микола Федорович Гур’єв. Середню освіту юнак здобув у Камишинській школі, яку закінчив у 1926 році та розпочав трудову діяльність у міськкомунгоспі. Юнака ніколи не покидала жага до знань та саморозвитку. Здібний до точних наук у 1928 році він вступив до лав студентів фізико-хіміко-математичного інституту м. Дніпропетровська. Маючи нестримну жагу до педагогічної діяльності, Микола Федорович ще студентом викладав на курсах з підготовки до вступу в інститут. Після закінчення фізико-математичного факультету Дніпропетровського інституту в 1932 році Гур’єв розпочинає викладацьку роботу на посаді старшого викладача при Київському геологічному інституті, що знаходився на станції Роковата Красногвардійського району Дніпропетровської області.

У березні 1933 року Микола Федорович був призваний на дійсну військову службу. У грудні цього ж року, демобілізувавшись з лав Раядянської Армії, починає працювати викладачем математики агро-хімічного технікуму м. Краснограда Харківської області.

По-справжньому, як видатний педагог, Гур’єв розкрився у Полтаві, де він із 1935 року почав працювати вчителем математики в середній школі № 3 імені Котляревського. Усі випускники Миколи Федоровича завдячують своєму вчителеві, адже він запалив для них факел мудрості й жаги до знань. Кожен із них після школи вступив до вищого навчального закладу, а деякі з них навіть підкорили Москву. Згодом світ пізнав серед його учнів знаменитого на весь СРСР артиста Тимошенка, відомого як Тарапунька, архітекторів Пасічного, Соколовського. Миколі Федоровичу вдалося сформувати неймовірний колектив, котрий попри час та відстань відчував себе одним цілим, збирався разом через багато років і головне ніколи не забував свого мудрого наставника й вихователя.

Будучи талановитим математиком, працював з березня 1937 року за сумісництвом на кафедрі математики Полтавського педінституту, а починаючи з 1938 року, Гур’єв читає курс з математичного аналізу.

Сувора дійсність вводила свої корективи і надії на безхмарне майбутнє, яке розірвала війна. Початок її застав Миколу Федоровича в Полтаві. У вересні 1941 року його сім’я їде до рідного Камишина, там він влаштовується на роботу в середню школу №4 вчителем математики. Згодом Микола Федорович переходить на роботу до Сталінградського педагогічного інституту м. Камишина на посаду старшого викладача кафедри математики. У цей час Микола Федорович допомагає евакуйовувати дітей, супроводжуючи їх. Пізніше науковця призначають начальником військової кафедри, де він працює до звільнення Полтавської землі від німецько-фашистських загарбників. Почалася відбудова народного господарства області , відновлюється навчання в школах, технікумах, вузах. Тоді в квітні 1944 року, одержавши наказ Наркомосу України про повернення на попереднє місце роботи, Микола Федорович Гур’єв повертається до Полтави і починає працювати на посаді старшого викладача кафедри математики Полтавського педінституту.

Проявивши себе як здібний організатор та енергійний керівник, у вересні 1944 року він був призначений на посаду помічника директора учительського інституту при педагогічному інституті. Протягом усього часу він спрямував роботу на формування професорсько-викладацького складу і студентського колективу, на відбудову інституту, створення матеріальної бази для проведення педагогічного процесу й організацію науково-дослідної роботи кафедри.

Поряд з адміністративною роботою Микола Федорович займається науковою діяльністю. Після п’ятирічної напруженої роботи він у 1951 році успішно захищає кандидатську дисертацію на тему «Распределение напряжений в растяжимой изотропной конечной прямоугольной пластинке, ослабленной круговым отверстием» у спеціалізованій раді Львівського університету. З доповідями виступає на з’їздах Академії Наук Української РСР, є учасником Всеукраїнських з’їздів із теоретичної і прикладної механіки, автор наукових статей із теоретичної механіки та математичного аналізу; проводить семінари з теорії пружності для науковців міста, тісно співпрацює з колегами інших інститутів.

Під час своєї педагогічної діяльності в університеті Гур’єв ніколи не розривав зв’язку зі школою. Він вів факультативи з розв’язування задач підвищеної складності для всіх бажаючих учнів математичних класів, брав участь у проведенні республіканських олімпіад. Микола Федорович Гур’єв сформував для викладання потужний педагогічний дивізіон із найкращих випускників та вчителів із досвідом, влаштовував учням різноманітні пізнавальні поїздки, варто лише згадати неймовірний на ті часи практикум з інформатики на ЕОМ у Києві. Уявіть собі ті бурхливі емоції дітей, що чи не найперші з учнівської молоді змогли побачити й попрацювати на дивовижній обчислювальній машині неймовірних розмірів.

Після захисту кандидатської дисертації Гур’єва призначають завідуючим кафедри математики.

Микола Федорович любив студентську аудиторію і протягом усієї викладацької діяльності вивчав інтереси молоді, її захоплення, мрії. Особливо це виявлялось у період, коли 17 лютого 1954 року його призначили деканом фізико-математичного та природничого факультетів.

Великий педагогічний досвід дає можливість М. Ф. Гур’єву  утримувати на належному рівні роботу найбільшого в інституті колективу. Під його керівництвом на факультетах ведеться навчально-методична, наукова та виховна робота.

М. Ф. Гур’єв розділив дві сторони педагогічного процесу: навчальну й виховну. Процес навчання – це процес дії на інтелект студента. Процес виховання – це процес дії на волю, емоції, естетичні відчуття та мораль студента.

За проявлену самовіддачу у 1955 році його призначають заступником директора інституту з наукової і навчальної роботи. На цій посаді він працював протягом трьох років, але науковець високо цінував живе спілкування зі студентами, тому відмовився від неї.

25 листопада 1960 року Гур’єва знову призначають деканом фізико-математичного факультету до 2 червня 1965 року, а потім із 21 серпня 1965 року до 23 червня 1975 року. Педагог відчував себе не тільки керівником колективу, але його нерозривною частиною.

Важливим елементом у педагогічній діяльності Гур’єва було наукове й методичне керівництво курсовиками, котрим він приділяв велику увагу. Постійно керував науковою роботою студентів, вів студентський науковий гурток, до якого залучав кращих студентів. Багато випускників М. Ф. Гур’єва стали відмінниками освіти, окремі випускники закінчили аспірантури й захистили дисертації на здобуття вченого ступеня кандидата фізико-математичних наук, стали викладачами вузів і технікумів.

Керуючи науковою роботою студентів, М. Ф. Гур’єв постійно працював над підвищенням свого фахового рівня. Результати його наукових досліджень друкувалися в ДАН УРСР, учених записках Полтавського педінституту, різних методичних журналах. Ним опубліковано більше 30 наукових праць. Систематично виступає з лекціями перед педагогічною громадськістю міста.

За багаторічну викладацьку, наукову та громадську діяльність Микола Федорович нагороджений двома медалями «За трудовую доблесть», медаллю «За доблестный труд в Великой Отечественной войне». Йому було присвоєно звання «Відмінник народної освіти», а також нагороджено значком «За відмінні успіхи в роботі в галузі вищої освіти СРСР» та медаллю А. С. Макаренка. Усе свідоме життя Миколи Федоровича було націлене на служіння своєму народові.

Із спогадів його колишнього студента, нині завідуючого кафедри загальної фізики і математики Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка Руденка Олександра Пантелеймоновича:

«Лекції Миколи Федоровича Гур’єва були цікаві та змістовні, а викладач – завжди з приємною посмішкою та щирою добротою. Для зняття напруженості на лекціях зупинявся на 1-2 хвилини та розповідав якийсь життєвий анекдот».

«Задачі для розв’язання підбирав такі, щоб математичний аналіз був простим, дохідливим і цікавим. Вважав, що лектор повинен вести практичні заняття для перевірки засвоєння студентами нового матеріалу на першій стадії навчання».

«Для М. Ф. Гур’єва лекції були основою з основ, він ставив їх вище інших прийомів викладання. Належну увагу приділяв самостійній роботі студентів з підручником та консультаціям у викладача».

«Микола Федорович ставився до студентів з повагою та довірою. Згадую, як кожної осені ми їхали в колгосп на збирання врожаю без куратора і жодного разу не підвели його, адже він нам довіряв!».

Із спогадів доньки Миколи Федоровича Тамари Миколаївни:

«У батька була чудова пам’ять. Він завжди готувався до кожної лекції, бо вважав, що хоча рівень підготовки у студентів різний, викладач має бути зрозумілим і цікавим кожному. Зібрав величезну бібліотеку спеціальної літератури – дві шафи книжок» .

Ще один талант Миколи Федоровича відкрився, коли родина отримала маленький клаптик землі для городу. Весь вільний час проводив на ділянці, вирощував овочі й мав хороші врожаї. Місцеві селяни цікавилися успіхами міського математика: не інакше як науковим методом усе прораховує! А Микола Федорович дуже серйозно ставився до кожної справи, яку доводилося виконувати в житті.

Світла пам’ять про Миколу Федоровича живе у випускників фізико-математичного факультету та колективі педуніверситету.

2 квітня 2013 року на фізико-математичному факультеті ПНПУ імені В Г. Короленка відбулося урочисте відкриття меморіальної аудиторії Миколи Федоровича Гур’єва. Учений, викладач присвятив 55 років роботі в Полтавському педагогічному інституті, із яких 13 років був деканом фізико-математичного факультету.

Створення меморіальної аудиторії стало результатом співпраці викладачів фізико-математичного і психолого-педагогічного факультетів. Аудиторію відкрила проректор із наукової роботи університету професор Л. М. Кравченко за присутності Тамари Миколаївни Гур’євої – доньки М. Ф. Гур’єва, викладачів і студентів фізико-математичного факультету, учителів математики й фізики м. Полтави й області. Учасники урочистого заходу мали можливість ознайомитися зі стендами, де відображено життєвий шлях і науково-педагогічну діяльність Миколи Федоровича.
ВІНОЧОК ВИТИ – ЖИТТЯ ЛЮБИТИ
Товстик Анна,

вихованка народного фольклорно-етнографічного колективу «Вербиченька

Нововодолазького БДЮТ Нововодолазької районної ради Харківської області

учениця 7 класу Нововодолазької гімназії. Керівники: Коваль Т.П., Коваль О.В.,

Заслужений працівник культури України
Народна мудрість говорить: «Хто вміє віночок вити, той вміє життя любити». Творить сонце своє річне коло. За ним вертить коло своєї обрядовості наш народ, ніби заплітаючи квітку за квіткою у пишний вінок творчості: білу квітку Коляди, весняні першоцвіти, буйні трави Зелених свят, різнобарв’я Купала, золото обжинків, медові пахощі Спаса, калинові барви весілля.

Незаперечним є солярний характер пошани вінка. Вінок у своїй колоподібній формі – символ сонця. А різнокольорові стрічки у вінку символізували повноту сонячної життєдайної сили, яка несе все різноманіття і багатство буття.

Народна приказка говорить: «З однієї квітки не сплетеш вінка». Та сама по собі квітка – це вже маленький вінок, призначений для розкриття священних складових нашого світу. Отже, квітка у вінку має священний, магічний зміст.

Століттями яскраво просліджується вінценосна тенденція умовного освячення деяких моментів життя людини. Терновий вінок є відзнакою мучеництва Ісуса Христа, також терновий вінок – символ нелегкої долі, яка випала великому українському мученику поету Т.Г. Шевченку. Як символи прихильності богів, вінки прикрашали голови переможців спортивних змагань, видатних полководців. Український вінок – це не лише краса, а й оберіг, «знахар душі», бо в ньому є чаклунська сила, яка біль знімає, від лихого ока боронить.

Окрім вікових вінків, дівчата заплітали ще й ритуальні вінки, які під час обрядових дійств виконували певні функції, ставали магічними. Увесь процес ритуалу вінкоплетіння має однаково важливе навантаження. Початок обряду – збирання квітів – є вже першим актом, прелюдією майбутньої симфонії і відбувається за встановленим ритуалом.

Наш народ створив і зберіг для поколінь чарівний звичай, величаві обрядові пісні, пов’язані з плетінням весільного вінка. Той вінок, який дівчата завивали для молодої з барвінку, калини, колосків, символізував розлуку з дівоцтвом, перехід в статус жінки, коли «рум’яний вінець» змінювався на «шовковий чепець».

З розповіді респондентів уявляємо, який був той вінок у молодої: «У молодої вінок із різнокольорових цвітів і стьожки – сто штук ззаді, там таких було! Всякі: і квітчасті, й розові, й зелені, й красні, й білі, - не можна й розказать! А стьожки-лєнти атласні, а по ній цвіточки красіві, красіві були. По метру, а може й більше теліпалися. Тепер такого нема» (5).

На Різдвяні святки оберіг-вінок не забутий у народній традиції. У Святвечір господар ставив горщик з кутею у деяких селах «у кубельце з сіна», а в інших – у середину купальського вінка, прикрашеного калиною.

Коли щедрівники приводили у двір Меланку, господарі дарували їх грошима – «Меланці на вінок». Щедрівники співали: «В цьому дворочку, як у віночку».

Вінок є обов’язковим атрибутом весняно-літніх молодіжних ігор та ворожінь, символом дівочої долі. Чимало ритуалів на Зелені свята пов’язані із завиванням вінків. У тиждень напередодні Зеленої Неділі, за народним віруванням, оживають душі померлих, які можуть спричинити зло посівам та людям. Щоб задобрити їх, селяни клечали свої хати та все обійстя зеленню, травами, квітами, а дівчата плели обереги-вінки.

Ой, зав’ю вінки та на всі святки,

На всі святки та на празники.

У купальському обряді вінок виступає давнім язичницьким архетипом як символ сонця, безкінечності світу, а також символ річного коловороту. З купальськими вінками пов’язано чимало прикмет, повір’їв. На купальських вінках дівчата ворожили на долю. Кожна дівчина пускала вінок на воду: річку, ставок, озеро, навіть копанку. Вірили, у яку сторону попливе вінок, туди й заміж дівка піде. У вінках дівчата водили хороводи навколо обрядової ляльки Маринки, навколо дерева-купайлиці.

Всі селяни переконані, що купальські вінки мають оберегову силу. Вірили, що купальські вінки захищають оселю й усіх, хто в ній мешкає, від злих сил. З цією метою закидали вінок на солом’яний дах хати, «щоб голова не боліла». Дії народної аграрної магії з купальськими вінками застосовували у багатьох слобожанських селах: «шоб огірки в’язалися», «шоб огірки плелися», «шоб капуста була така кругла і велика, як вінок».

Як бачимо, вінки мали визначальну роль в купальському обряді як обереги, символи та дівоча окраса.

Вінцем усіх трудів українського хлібороба були жнива. До цієї благодатної пори готувалися заздалегідь, щоб увінчати її обжинковим вінком, який був символом осіннього сонця, уособленням сонячного коловороту, як і в купальському обряді.

Хазяїн урочисто зустрічав женців, а вони під супровід пісень ушановували його вінком, бажаючи повних засіків зерна. До вінка, що був «вищий від плота, дорожчий від золота», женці зверталися, як до живої істоти. Персоніфікація обжинкового вінка є відголоском рослинної магії, обожнювання нашими пращурами природи.

Неабияке значення має у поховальному обряді поминальний вінок. У похороні неодруженої дівчини використовуються елементи весільної обрядовості. Переходячи у світ предків, молода дівчина повинна постати перед Богом в образі непорочної діви у вінку на голові.

На жаль, чимало звичаїв і традицій, пов’язаних з вінком, примусовим чи природним шляхом втратили своє первісне значення. Але це не означає, що сучасне покоління повинно забувати про них. Сучасній молоді необхідно цікавитись про значення українського вінка не лише як елементу національного дівочого вбрання, а й як сакрального символа та оберега, про його важливі функції в житті людини. Хочеться бачити вінки на дівочих головах на Зелені свята, на Купало. Нехай вінки віщують щасливу долю, пливучи за водою; символічно прикрашають покуть у кожній оселі; увивають горщик з кутею на Святвечір; возвеличують пишний коровай; увіковічують пам’ять людини, проводжаючи її в останню путь.
Г. СКОВОРОДА І Україна



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   ...   37


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал