Міністерство освіти І науки україни український державний центр туризму



Сторінка26/37
Дата конвертації02.12.2016
Розмір7.69 Mb.
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   37

ІСТОРІЯ І КРАСА УКРАЇНИ МОВОЮ ПЕНЗЛЯ НАРОДНОГОЇ ХУДОЖНИЦІ УКРАЇНИ ВІРИ БАРИНОВОЇ-КУЛЕБИ

Романенко Юлія,

член фольклорно-етрографічного об’єднання «Чорнобривці»

Хитцівської ЗОШ 1-2 ступенів Гадяцького району Полтавської області

Керівник: Зубко Л.В., вчитель історії


Хтось бачить красу поглядом потім вишиває на полотні, хтось відчуває її голосом і потім передає своїм співом,а хтось відчуває красу душею,серцем,а потім відтворює її на полотні!Я стою мов заворожена перед «Новонародженими» роботами мисткині, не помічаю ні голосів, ні шуму соснового лісу, що розрісся навкруги, ніяких картин дійсності тільки Творчість, Краса, Душа і її любов до прекрасного.

Про себе Віра Іванівна говорить зовсім мало: «Кольори в’їлися в мою душу. Кожна моя картина то є автопортрет. Від малювання відійти не можу,як вилізти із шкіри.

Далеченько між ярами був хутір Мельникове Кулебене. Це Гадяцька земля Полтавської області.

У селянській родині у грудні 1938 року народила мене третьою дитиною мати Ольга Кулеба. Земля замерзла, хутір дрімав. Сидячи за пряжою, баба Уляна чекала мого народження. Їй судилося оживити мене, бо заплуталась пуповиною».

«Ох і плундати по світу онучці моїй! Хай буде Вірою!»

Ці слова бабусі Уляни для Віри Іванівни стали пророчими. Все життя вона перебуває в творчому неспокої який кличе все до нових і нових доріг по всьому світу.Зустрічі,враження,відкриття-і це все в різнокольоровій палітрі відображається на полотнах нових творів-картин.За своє творче життя Віра Іванівна побувала в багатьох країнах світу:педантично акуратній Німеччині,витончено-красивій Швейцарії, гамірливій Угорщині,унікальній багатонаціональній Америці,загадковому Китаї,де останні 6 років читала лекції в одному із коледжів Шанхаю.Але краще рідної землі української в своєму житті не бачила.

З далеких, осяйних вулиць і скверів потужним магнітом тягло до рідного селаКрасна лука,яке стало другою батьківщиною дитинства після розкуркулення родин із хутора Мельникова.Вона дзвонила кожного дня по телефону до рідних і запитувала:як цвітуть зараз вишні у саду,чи дзвінко співає півень у курнику на маминому подвір’ї,чи не підморозив весняний приморозок перші листочки яблуні?І ці здавалося б для нас,дивні запитання були для жінки-творця моральною підтримкою,спілкуванням з материнським серцем,пам’яттю,уявою,душею.

На запитання:як малюю,відповідає схвильовано і радісно.

«Малюю.І те малювання-чи то з голови,чи то з дихання не знаю.Інколи,як у спеку захочеться джерельної води,так і я спрагло хапаюся за пензель,за фарби.Портрети з уяви стукають у серце,їм уже час у життя. Не відчуваю часу,світу й себе в ньому. Творчість втягує,і я розчиняюсь в ній. Щасливі миті творчості.Як дотик маминих рук,як лестощі маленької дитини.»

Подібні почуття виникали і в моїй душі споглядаючи твори художниці,які ароматом ще не висохлих фарб.

Мальви-це красиві квіти,символ України. У давнину,коли козакиповерталися з турецької неволі,коли бачили в степу перші паростки мальв-раділи,плакали,це вже провісники рідної землі України. Мальви – стрункі, високі квіти із яскраво-червоними, чи рожевими квітами, символи дівочої краси. Ось чому, напевно, дівчата на Івана Купала водили хороводи навколо цих квітів. На полотні Віри Баринової-Кулеби вони стрімко вгору піднімають свої стеблинки, дістати до хмар і повідомити Небові, що є Україна земля дуже красива, як і люди, що на ній працюють.

«Ліс – сосни хранительки таємниць» (рис 2). Коли ми поглянули на цю картину, нам захотілось помовчати, послухати таємничий шепіт віковічних дерев. Вони ніби стоять на сторожі в будинку мисткині. Вона називає їх своїми подругами: багато прожили, багато бачили, багато знають, і тихенько-тихенько говорять, тільки треба вміти слухати.

Взагалі подвір`я Віри Баринової-Кулеби вирізняється серед усіх інших. (рис.3) Тут скрізь буйноцвіття квітів: живих на клумбах, намальованих на воротях, стінах будинку, дверях майстерні. Милують око казкові квіти влітку і зігрівають своїм сонячним теплом взимку.

Найбільш любить Віра Іванівна квіти поля, лісу, гаю. Часто її можна бачити із корзинкою: люди ідуть по гриби, а вона по квіти. І так радіє зустрічі з дзвіночками, ромашками, зірочками, деревієм. Ось так, зірвавши їх кладе до корзини і мерщій до малювання, щоб передати вся красу їхню.

Без відзеркалення ми побачили сонячні зайчики в одній корзині зібрані. Ці жовтенькі квіточки вздовж берега р.Грунь ніби відблиски літньго, лагідного сонця. Не спекотного, палючого, яскравого, а саме ніжного та лагідного, але згадуємо круглий рік. Біля картин Віри Іванівни зупиняється час, завмирає серце, людина спілкується з Природою-господаркою нашого життя на Землі.

Її картини по цілому світу. В музеях, у хатах - у звичайнихдерев’яних чи надто вишуканих золотих рамках висять на білих стінах. Вони – її діти. Дивлюсь,і не віриться,що вони намальовані.Хочу намалювати Автопортрет з уяви. Поки вірю і надіюся, житиме пам’ять на полотні. Адже знову весна настане. Зимо, відходь!Хочу весняного простору, щоб радісним коьором намалюватипіднесені звуки життя. Воно неосяжне. Таким його Бог створив. І дав мені щастя жити й творити на цьому світі. Звуки фарб кьори дістати.

Хоч би де я не жила, де малювала б, іншою ніколи не стану. Захоплююсь усім прекрасним, воно є велике і неосяжне. Малюю…Так сказала,зробила підсумок свого не спокійного творчого життя проста, але велична своїм талантом жінка – творець, жінка – художник.

Після зустрічі вчиталась в рядки її біографії. Народилась 1.12.1938р.на хуторі Мельникове – Кулебене на Полтавщині. Закінчила Харківське художнє училище у 1959 році та Київський художній інститут у 1965 році. Професор Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури, Заслужений діяч мистецтв України, член Національної спілки художників України, член – кориспондент Національної академії мистецтв України, нагороджена орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня, Народний художник України.

У цих рядках зміст життя Віри Іванівни Баринової- Кулеби. А ще встигала взяти участь в різноманітних виставках в Україні й поза її межами Швейцарії, Китаї, США, Росії, Угорщині, Німеччині, Велика Британіїї, Франції. Твори її знаходяться в музеях України, Росії, США та у приватних колекціях багатьох країн. Живе і працює в Києві, а творчу енергію черпає із батьківської криниці, маминої хати, споришевої доріжки на рідному подвір’їміж вікових сосон в с. Красна Лука.

Сюди ж, до святого джерела творчості заходять прості спраглі душею односельчани та гості. Сходиться іноді до її оселі багато люду, вона ж витираючи руки від фарб зустрічає: я рідною Вам буду… Виносить свої картини, ставить в рядок попід будинком, просить виставити оцінки за роботи. Бо знає ці оцінки будуть найсправедливішими, а значить найдорожчими для автора.

Впевнена, мистецтвознавці, критики давали б свою професійну точку зору, відмінну від моєї.

Але я саме так побачила її величність Творчість і його всемогутність Талант.


ДЕНЬ МЛИНА – УНІКАЛЬНЕ СВЯТО НА ПОЛТАВЩИНІ
Русин Олександр, Носенко Владислав,

вихованці гуртка «Юні екологи» Полтавського обласного

центру туризму і краєзнавства учнівської молоді

Керівник – Копилець Є.В., керівник гуртків ПОЦТКУМ


За твердженням доктора історичних наук Віталія Масненка, млинарство разом із землеробством складає константу української етнічності, бо його етноформувальний вплив виявився як у традиційності цього суто землеробського заняття, так і в присутності млинарських атрибутів у духовному світі українців. Сказане повною мірою стосується Кобеляцького краю на Полтавщині, адже за документами першої чверті XVIII ст. у сотенному містечку Кобеляках налічувалося аж 19 млинів – 14 постійних на Ворсклі, 1 сезонний (весняний) на Ворсклі і 3 на Кобелячку і ще один весняний «на реце Бобровой» (місцезнаходження цього водотоку нині невідоме).

Із плином часу кількість кобеляцьких млинів зменшувалася: на початок ХІХ ст. їх було вже 17, а на кінець століття залишилося усього 9 (ведемо мову винятково про водяні млини, без вітряків). Буремне ХХ століття вони не пережили: який був знищений у часи колективізації («орендаторський»), який згорів під час війни (Мусієнків млин)… Проте останні млини на Ворсклі проіснували до другої половини ХХ ст. Досьогодні чимало представників старшого покоління тепло згадують дні, які вони в дитинстві та юності провели на Кучеровому млині на Рибалках – він припинив існування у 1960-х рр.

Кобелячанин Юрій Шипко згадує: «Моя молодість теж пройшла на цьому млині, де ми зростали, загартовувались, дружили… У літню пору вся кобеляцька молодь збиралась на млині – купались, пірнали, стрибали з млина у воду-бурун, яка з великою швидкістю неслась з-під водяного колеса. Тут хлопці мужніли, розвивались фізично». Пам’ятає він і містичні історії, пов’язані з млином: після першої години ночі всередині замкнутого млина хтось ніби ходив, кашляв, стукав, лякаючи рибалок. А якось уночі перед рибалками постав бородатий старець із палицею, зодягнений у біле. «Хлопці відразу розбіглися хто куди, забуваючи про рибальські снасті, одяг, а дехто плигав у воду з млина і плив зі страху незрозуміло куди. Розповідали, що привид стереже свою власність – млин, або попереджає про нещастя, яке може статися».

Зі сторінок районної газети «Колос» спогадами про млин поділилися також Надія Радченко, Алла Проскурня. Відомості з історії млинарства у Кобеляках оприлюднили в місцевій пресі Юрій Попруга, Євгеній Копилець, Наталія Дрюк. Словом, тема млинарства для багатьох кобелячан лишається актуальною. Не дивно, що 2011 р. колишньому міському голові Борисові Попрузі, який народився 1939 р. і також застав млини на Ворсклі, спала на думку ідея організувати в Кобеляках День млина.

Відтоді щоліта на ворсклянському пляжі збираються ті, кому гріють душу спогади про млин. Спершу розбивали табір на Рибалках, але 2013 р. тамтешній пляж уже не міг вмістити всіх запрошених: кількість учасників свята зросла удвічі і склала близько 70 чоловік. Тож відтоді таборилися на Золотому пляжі, де більше місця.

На День млина до Кобеляк приїжджають із інших куточків Полтавщини, з Дніпропетровська, Києва, Львова, навіть із Росії та Білорусі. За словами Бориса Попруги, «Збираються ті, хто колись тут купався, хто пам’ятає Ворсклу без зарослів, очерету та гадюк. Коли береги були піщані, а в річці водилося багато цінної риби. Коли з Ворскли можна було брати воду, чисту, як сльозу, та юшку варити». Свято поєднує педагогів та інженерів, музикантів та військових, філософів та просто чесних трударів пересічних професій. За традиційною юшкою тут діляться спогадами, переглядають фотографії, співають пісень, декламують вірші. Ось які щемливі рядки присвятив млину Анатолій Ніколаєнко:

Схиляю голову, я знов прийшов до тебе,

Млин в спогадах, немов в воді, зрина.

Я бачив Ворсклу, бачив синє небо,

Упалі верби, залишки млина…

Млин буде жити, буде жити місто,

І тільки думать хочеться й мовчать.

І чорні палі – спогад про дитинство,

Як пам’ятки, над Ворсклою стоять.

Млин також надихнув на поезію Сергія Коломійця, а під час цьогорічного свята його організатору Борисові Попрузі подарували картину новосанжарського художника Станіслава Вагнера, на якій зображений млин на Рибалках. Утім, Борис Савич, подякувавши, передав цінний подарунок Кобеляцькому музею літератури і мистецтва.

На жаль, цьогорічна краєзнавча експедиція вихованців гуртків «Географічне краєзнавство» та «Юні екологи» Полтавського обласного центру туризму і краєзнавства учнівської молоді до Кобеляк не збіглася в часі зі святкуванням Дня млина, тож ми поспілкувалися лише з окремими його учасниками та опрацювали відповідні матеріали у музеї літератури і мистецтва. Сподіваємося, що ще матимемо нагоду відвідати це унікальне дійство. Це можливість почути спогади про млини, як кажуть, із перших вуст – від людей, які ще їх пам’ятають, порівняти отриману інформацію та обговорити з ними дискусійні питання історії місцевого млинарства.

Адже в історії кобеляцьких млинів іще чимало білих плям. У краєзнавчій літературі та спогадах старожилів існують розбіжності в інформації щодо кількості тутешніх млинів у різні історичні періоди (скажімо, різні публікації подають кількість млинів на 1722 р. як 15 або ж 25, тоді як ми завдяки керівнику гуртка переконалися, що млинів було 19; за Іваном Пищитою, на початку століття на Ворсклі діяло 7 млинів, а за Олександром Ільяшенком – 6), є труднощі в локалізації окремих відомих млинів.

Навіть щодо історії останнього млина на Рибалках, якому й присвячується День млина, немає одностайності. Одні переконані, що це був млин єврея Дуліта (Дуведа), який орендували сім’ї Галушків, Рибалок та Луценків – кожна по одному колесу, тому й називався він «орендаторським». Інші ж стверджують, що той млин згорів невдовзі після передачі до колгоспу, а до 1960-х рр. зберігся інший, що був поруч, – Кучерів млин.

Маємо надію, що поєднання історико-краєзнавчого та гідроекологічного підходів до вивчення млинарства дасть нам змогу у майбутньому зробити вагомий власний внесок у кобеляцьке краєзнавство і тісніше долучитися до пов’язаної з млинарством духовної спадщини. Перші кроки на цьому шляху вже зроблені. На обласній науково-практичній краєзнавчій конференції учнівської молоді «Полтавщина – земля моя свята» у листопаді 2014 р. нами було представлено матеріал на тему «Млини на р. Кобелячку за літературними джерелами та даними польових досліджень».
МОЄ РІДНЕ СЕЛО ПРОТОПОПІВКА
Савченко Артем,

учень 8 класу, вихованець гуртка «Юні музеєзнавці»

Дергачівського Будинку дитячої та юнацької творчості Дергачівської районної ради Харківської області при Протопопівському НВК

Керівник гуртка: Остапчук Н.Ф.


Моє рідне село Протопопівка дуже мальовниче і красиве. До Протопопівки відносяться декілька хуторів, які зараз відносяться до Протопопівської сільської ради. Коротку історію кожного з них я б хотів вам сьогодні розказати.

Село Безруків

Назва с. Безруків говорить про те, що тут поширене прізвище Безрук. В урочищі Безрукого був маєток місцевого пана Безрука, де в довоєнні роки були розміщені дитячі ясла колгоспу ім. Ілліча. Біля села стояли два вітряних млина. Село Безруків кріпосним не було. Засновниками його, мабуть, були жителі села Вільшани, землі і ліси яких оточували село. Припускають, що село виникло в середині ХІХст. як хутір. Ще й досі багато мешканців називають його хутором. Частина села Безруків у 70-х рр. приєдналась до села Протопопівки збудованими птахорадгоспом двоповерховими будинками. Ця частина села вже не Безруків, а Протопопівка. Йде тут єдина вулиця Леніна, а до неї приєднується вул. Садова і в’їзд Воровського. Це “Данилівна”. До неї виходять тваринницькі приміщення і склади.

Село оточують два стави. В урочищі Безрукавім на крутосхилах росте ліс: липи, горішник, дикі яблуні та груші. Внизу – озерце.

Село Ярошівка

Село історії своєї назви не зберегло. (Ймовірно, воно так називається, бо оточене ярами). Є припущення, що це село старіше від села Протопопівки. З літопису видно, що в 1770 р. поміщик Ковалевський почав будувати в с. Протопопівка церкву. Ковалевські заснували Вільшани. Можливо, Протопопівка виникла на землі Ковалевських, а пізніше перейшла до Баровітінових.

Один із Ковалевських (Петро Ковалевський) був учасником зборів шляхти 29 вересня 1802 р. в м. Харкові, де вніс свої пожертвування на створення університету і допомагав своєму двоюрідному братові В.Н. Каразіну в його заснуванні.

В с. Ярошівка народився і виріс Єгор Петрович Ковалевський (1809-1868 рр.).

В с.Ярошівка народився і виріс генерал радянської армії Ступак Федір Григорович.

Поблизу парка Ковалевських з боку Гуківки в 60-х рр. було збудовано колгоспом цегляний завод.

Село Гуківка

Про те, як виникло село Гуківка, невідомо. Начебто десь якийсь Гук спалив маєток свого пана і втік на Слобідську Україну, заснував с. Гуківку. Назву село одержало, можливо, від переважаючої кількості прізвищ Гук.

Село кріпосним не було і входило до складу Вільшанської волості. В літописі є невеликий розділ, присвячений цьому селу: “1913 р. В цей рік сталося велике лихо в одному з наших хуторів – Гуківці. 22 квітня опівдні спалахнула пожежа, і за якихось 2-3 години зникло все. Цьому посприяв сильний вітер. 13 дворів з усіма будівлями згоріло. Причину пожежі не встановлено, але для всіх було ясно: це гралися з вогнем діти...”

У 1930 р. в с. Гуківка було організовано колгосп “Шлях до соціалізму”. В 1934 в колгоспі з’явився перший трактор. Парниковод Гук Іван Єгорович за успіхи в роботі був учасником ВДНГ в Москві у 1939 р. і нагороджений “Свідоцтвом”.

Село Тернова

Час заснування села співпадає з часом заселення Слобідської України. Село було кріпосним і входило до складу Вертіівської волості. До складу Протопопівської сільської ради село увійшло у 1956 р., після реорганізації Вертіївської сільської ради, тому що Вертіївська увійшла до складу Сазоно-Баланівського. Між с. Терновою і с. Вертіївкою розташувався хутір Церковний. Тут була церква, а також маєток поміщика Виноградова, який мав винокурню, паровий млин. Церковний хутір був центром Вертіївської волості. Там була розташована волость, а в перші роки радянськоі влади – ревком і сільська рада. Довгий час у будинку Виноградова була розміщена Вертіївська лікарня на 25-30 місць. Головним лікарем у лікарні довгий час працював Гайдамака Семен Петрович. У 1972 р. лікарню було закрито, а на її базі організовано лікувальний пункт. Паровий млин у 1950 р. було переобладнано під сільський клуб, що існував близько 10 років. У Церковнім у 30-40-і рр. була пекарня і сільське товариство споживачів.

Після приєднання села Тернова до Протопопівки Церковний хутір адміністративно розділився, його східна частина увійшла до складу Протопопівки. Кордоном стала дорога, що вела на залізничну станцію Мерчик. Вона розділяла землі двох господарств, двох рад, двох районів – Дергачівського і Богодухівського.

У с. Тернова була початкова школа. Скільки стояла її будова, ніхто не пам’ятає. Школу було закрито у 60-і рр. У 1972 р. будівлю розібрано і її матеріал був використаний для спорудження виконкому Протопопівської сільської ради народних депутатів.

Був у Терновій колгосп “Перемога”.

Поблизу села, з боку села Протопопівки, був маєток кулака Крамаренка. На ставку був водяний млин. Зараз це урочище називається Крамаренкове.

В районі Ващенкового зрубу був Ващенків хутір. Ващенко – мешканець с. Вільшани – мав тут свою землю, свій ліс. Він був віруючим. З метою залучення до секти він наділяв свою землю під забудову тим, хто вступав. Хутір припинив своє існування у 30-і рр. На території Протопопівської сільської ради назви багатьох урочищ говорять про те, що там колись були хутори, землі поміщиків, кулаків, середняків: Глодівка – маєтність Глодівської пані, Крамаренкове – Крамаренка, Ващенкове – Ващенка, Островське – Островських, Козацьке – Козацьких.

У верхів’ях Шматового яру був хутір Скнарине, який налічував 11 дворів. У 1939 р., згідно Постанови РНК, відбувалося переселення хуторів, і хутір Скнарине припинив своє існування. Його мешканці переселились в с. В’язове, Горіхове (Христоси), Ярошівку і Вільшани. На місці багатьох хуторів зараз розташовані поля.

Урочище Москалівське одержало таку назву тому, що там жили солдати- втікачі (москалі) царської армії. У народі їх називали розбійниками. Розбійники виходили на Мурафський шлях і грабували багатих. У мешканців найближчих хуторів вони купували продукти, худобу.

Розповідали таку бувальщину. Ходить мужик і шукає вола. Виходить розбійник і питає:

- Що шукаєш?

- Вола,- відповідає той.

- Не шукай!

За одного вола розбійники дали йому грошей на трьох, тому що зарізали його.

Легенда розповідає, що десь у Москалівському закопано горщик із золотом.

Мірошниченко Петро Тимофійович розповідав, що з ним під час громадянської війни служив солдат, батько якого розказував, що в Москалівському, недалеко від якоїсь липи, поблизу криниці, розбійники закопали казан із золотом. (Записано із слів Мірошниченка Омеляна Євдокимовича, 1975 р.).

У Москалівському знаходилось пасовисько радгоспу, тваринницький табір. Було тут два ставки, нерестилища. Мальок риби реалізавали за вказівками облвиконкому.

Москалівське об’єднує такі урочища: Перетичок, кашоварів яр, Білоусове, Санжаровський луг, Кругле, Грушки. На перетичці під пагорбом зліва криниця з джерельною водою. ”Цілющою” називають її мешканці села. На пагорбі справа, з боку с. Безруків, сліди якихось печей. Можливо, тут виробляли керамічні вироби. внизу були колгоспні цегельні.

Село В’язове

Село розташоване у 4-х км від Протопопівки, у лісі Мерчанського лісництва. Назву свою воно одержало від того, що розмістилося у В’язовому яру, де колись був ліс – в’язень.

Першими в цьому яру оселились чотири вільних козаки –брати на прізвище Бурда. Вони заснували с. В’язове. Навколо В’язового був непрохідний ліс.У лісі водились вовки, лисиці, дикі кози, кабани, навіть були ведмеді. Ведмедя, розповідають, піймали в урочищі Медвежого яру, тому це місце стало так називатися.

У В’язовому була економія пана Ковалевського. Згодом тут була економія пана Біленького, який мав винокурню і корчму.

Матір Бурди Іллі пан Ковалевський виміняв за собаку у іншого пана.

Вище В’язового, на північ, росли 3 ясени, їх ніхто не намагався зрубати, тому що в народі вважали це місце святим:бачили, як поблизу ясенів виходили ікона і хрест. Та два брати зрубали два ясени і зразу померли. А вже третє дерево ніхто не наважувався зрубати. І тільки за часів радянської влади його зрубали і відвезли до Вільшанської волості. (Записано зі слів мешканців с. В’язове Корнієнка Михайла Аксентьєвича – 78 р., Бурди Дениса – 62р.).

Вищесказане про В’язове записав наприкінці 30-х рр. Гук Олександр Семенович, бувший в той час головою сільради.

Час, коли виникло с. В’язове, нікому не відомий. Село входило до складу Вільшанської волості. Прихожани були прописані до Миколаївської церкви у с. Вільшани. У 20-і рр. у В’язовому була організована банда, яка тут “господарювала”.

У 1927 р. в селі збудовано школу, яка як початкова школа працювала 45 років. У 1973 році її закрили як мало комплектну.

У 1930 р. було організовано колгосп ім. Будьонного. З 1950 по 1979 р. – це була бригада колгоспу ім. Ілліча і відділ птахорадгоспу. У 1979 р. землі В’язового передали Пересічанській птахофабриці і приміщення були переобладнані під кролеферму.

У верхів’ях В’язневого яру розташоване село Горіхове (Христоси). До 1967 року село входило до складу Протопопівської сільської ради.

До 1927 р. села Гуківка, Безруків, Скнарино, В’язове і Христоси входили до складу В’язово- Гуківської сільської ради.

Дослідження історії хуторів продовжується і зараз. І ми думаємо, що під час цих досліджень дізнаємося ще багато нового та цікавого.

ПРОБЛЕМА СЕНСУ ЖИТТЯ
Сагалаєва Ірина,

учениця 10 класу Зіньківщинської ЗОШ І – ІІІ ступенів

Зачепилівської районної ради Харківської області

Керівник: Микитенко Майя Миколаївна, вчитель історії та правознавства, спеціаліст І категорії


Ти знаєш, що ти – людина.

Ти знаєш про це чи ні?

Усмішка твоя – єдина,

Мука твоя – єдина,

Очі твої – одні!

В. Симоненко
Людина розумна з’явилася на Землі близько 40 тисяч років тому. З віками люди розвивалися, перетворюючи дике плем’я у сучасне суспільство, утворюючи технічну цивілізацію. В цьому процесі ми увібрали в себе усі резерви природи, аби стати такими, якими ми є зараз. З розвитком суспільства та становленням держав, люди почали закладати перші основні напрями своєї розвитку культури та моралі. Складалися пісні, створювалися книги, зароджувалися театри. І ось – сьогодення! Та яке воно? Хмарочоси, в яких містяться торгово-розважальні центри, накопичення людей біля нічних клубів та кафе, і повна відсутність людей біля виставкових залів, бібліотек, музеїв. Так сьогодні є багато філософів, вчителів, але, мабуть, немає зацікавленості в цих професіях, у людей є інша мета, накопичення багатств і самореалізація не через духовність, а через матеріальні багатства.

У кожної людини є свій момент, коли вона починає задумуватися над прожитим життям, над своїми вчинками, думати про мрії дитинства та чи збулися вони? Чому не збулися. Тоді і постає питання: хто я? ким був раніше, ким став зараз?зрозуміти це, знайти відповідь на це запитання та відродити внутрішню єдність часто не вдається.

Основи моралі, що закладені в самій історії людства не завжди є для нас уроком, не завжди беруться людьми за приклад. Не раз людські вади та чесноти ставали на перехресті людських доль. Та чи стало це досвідом для них і наукою для наступних поколінь?

То ж яка мета нашого існування? Який чинник змушує нас жити? Від одних можна почути, що у людей багато життів, і кожним новим ми спокутуємо гріхи попереднього життя, від інших можна почути, що ми створені для знань, для того, щоб досліджувати Всесвіт, і перетворити звичайну форму життя в неймовірну. У кожного є своя думка та передбачення не тільки свого, а й загальнолюдського майбутнього. Сотні філософів, мислителів намагалися віднайти і донести в маси про сенс людського життя. Вони писали вірші, книги, які не які не просто передбачили майбутнє, але й розповіли про теперішній стан суспільства. Одним із найславетніших філософів та поетів, який відзначився своєю самобутністю і знаннями людської душі та моральних звичаїв був Григорій Савич Сковорода. Він пізнавав увесь світ, через його частинку – людину. Григорій Савич вважав , що кожна людина – центр і голова родини, чи то центр культури рідного краю. Для нього людина – це початок нового кращого і кінець старого, страшного, зло віщого. Філософ був не просто одним із наймудріших, здавалося, що він є нащадком Сократа, бо був дуже справедливим, чесним і надзвичайно мудрим та талановитим, і найголовніше, те, що він залишався простою людиною, що не створювала ідеалів, а віднайшов між людьми і всередині самої людини. Він розповідав не тільки про життя, а й про його сенс, хвилюючи людство і даючи відповіді на одвічні питання: «У чому суть життя, та як виховувати в собі істинну людину?» у своїх творах «Байки Харківські», «Разговор пяти путников о истинном щастии в жизни» Скорода оповідає нам своє розуміння людського начала, надаючи йому істинної вічності. Дбайливо виплекана Сковородою душа людини омита різнобарв’ям почуттів, власної гідності, моралі. За творами Григорія Савича, людина має жити у злагоді з усіма людьми, з природою, не кривдити і не обманювати нікого, відчувати незалежність від чужої думки, а не самотність душі, що не знайшла визнання мас. Сенс людського життя – проста, ще не до кінця звідана істинна, яка стає іноді недосяжною мрією. «Шукаємо щастя по країнах, століттях, а воно скрізь і завжди з нами…» - писав філософ.

Напевно, якщо ти живеш своїм життям, тобі воно дано не просто так, адже хтось народжується, аби стати відомим і проставити свою країну, хтось має інший шлях, не такий знаменитий. Та ми всі є невід’ємними частинками своєї держави, землі, Всесвіту.

Г.С.Сковорода написав 17 філософських трактатів, більше двох десятків байок, 30 віршів-пісень, в яких описує мету людського буття. Для філософа людина – окремий, до кінця незбагненний світ, а щастя людське має найбільше значення. Тому сенс людського життя він бачить в здобутті свого єдиного щастя, хоча шляхи його здобуття можуть бути різними. Те що є потребою душі людини і є сенсом життя, адже займаючись своєю справою, розумієш, що ти знайшов своє місце на землі. Своє призначення і сенс ти розгадав.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   37


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал