Міністерство освіти І науки україни український державний центр туризму



Сторінка25/37
Дата конвертації02.12.2016
Розмір7.69 Mb.
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   37

ПАМ’ЯТКИ ТА ПАМ’ЯТНІ МІСЦЯ, ПОВ’ЯЗАНІ ІЗ ЖИТТЯМ І ТВОРЧОСТЮ Г.С. СКОВОРОДИ НА ТЕРИТОРІЇ ХАРКІВСЬКОГО РАЙОНУ
Радченко Ксенія,

учениця 9 класу, вихованка гуртка історичного краєзнавства РЦДЮТ

Харківської районної ради, учениця Будянського ліцею Харківської районної ради.

Керівник – Безрукова Тетяна Миколаївна, керівник гуртка історичного краєзнавства РЦДЮТ Харківської районної ради, почесний краєзнавець України


Тривалий час Григорій Савич Сковорода жив у прихарківській слободі Бабаї, в одному з будиночків місцевої церкви, котру з відомих причин у 1930-х роках було зруйновано. Харчувався у священика Якова Івановича Правицького, який жив по-сусідству. За іншою версією, Сковорода мешкав в одній з кімнат будинку місцевого дворянина Петра Щербініна. На сьогодні цей будинок зберігся, на ньому є меморіальна дошка.

Над усе Сковорода любив природу, де відходив душею, зміцнював здоров’я, збагачувався ідеями. Улюбленим місцем відпочинку і роздумів мислителя був бабаївський ліс. На пасіку, де жив Сковорода, прибували друзі і незнайомі люди звідусіль, щоб послухати великого чоловіка. Це тут було створено знамениті діалоги, що лягли в основу його філософсько-поетичної збірки «Басни харьковския». Одна з тридцяти байок зі збірки «Сова і Дрозд» закінчується силою: «Лучше у одного розумного и добродушного быть в любви и почтении, нежели у тысячи дураков».

Учений А. Ніженець взяла на себе турботи по упорядкуванню місць, де жив, любив бувати та працювати мислитель. За її ініціативою і безпосередньою участю у 1962 р. було упорядковано пам’ятні місця у селищі, де Сковорода жив у свого друга і учня по колегіуму Якова Правицького, в 70-х роках ХVІІІ ст., де, серед чудової природи, написав свої філософські трактати «Розговор дружеский о душевном мирє», «Діалог или разглгол о древнем мирє», «Кольцо» та уклав збірку «Басни Харьковскія».

Завдяки колосальній напруженій роботі дослідниці, через поневіряння і подолання бюрократичних перешкод, у Бабаях було упорядковано меморіальну кімнату філософа, встановлено меморіальну (мармурову) дошку. У «Реєстрі нерухомих пам’яток культури Харківської області. Харківський район. Пам’ятки історії» під № 1 є відповідний запис: «1359. Селище Бабаї. Місце, де працював український філософ, поет, просвітитель Г.С. Сковорода. 70-ті рр. ХVІІІ ст. Пам’ятка історична місцевого значення. Рішення Харківського облвиконкому № 61 від 25.01.1972. Старовинний будинок, в якому жив Сковорода під час свого знаходження в Бабаях у 1970 р. був взятий на державний облік. У «Реєстрі нерухомих пам’яток культури Харківської області. Харківський район. Пам’ятки історії» під № 2 є відповідний запис: «1435. Селище Бабаї, пл. К. Маркса. Будинок, у якому жив Г.С. Сковорода український філософ, поет, просвітитель. 70-ті рр. ХVІІІ ст. Будинок одноповерховий дерево, шифер. Меморіальна дошка – 0,8х0,7 м мармур. Пам’ятка історична місцевого значення. Рішення Харківського облвиконкому № 61 від 25.01.1972. Рішення підпадає під вплив Закону України «Про перелік пам’яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації» № 574-VІ від 23.09.2008 р.

Завдяки Анастасії Максимівні Ніженець вдалося облагородити джерело-криницю «Холодно-Сковородинівську», на той час замулену, затоптану худобою, що охоче ходила до неї на водопій. Під безпосереднім нагляді А. Ніженець були проведені будівельні роботи, роботи з розчистки криниці, здійснені посадки кущів і дерев, покриття ґрунту криниці дерном і над струменем води на камені прикріплена мармурова дошка з написом. У «Переліку об’єктів природно-заповідного фонду Харківської області на 01.10.2013 р. Харківський район» під № 13 є запис «Джерело ім. Г.С. Сковороди. Гідрологічна пам’ятка природи. Площа 6,3 га. Рішення облвиконкому № 562 від 03.12.1984. Розташована у 18 кв. Бабаївського лісництва.

У Бабаївському лісі, що простягається обабіч асфальтованого шосе Москва-Харків-Сімферополь, на узліссі (біля в’їзду до турбази – кемпінгу) у селищі Високий, теж завдяки зусиллям А. Ніженець у 1960 р. встановили гранітний монумент на пам'ять про те, що тут було улюблене місце філософських роздумів і відпочинку українського мислителя.

Від асфальтівки на території кемпінгу, до криниці веде лісова стежка, натоптана шанувальниками таланту, на що вказує окремий вказівник з написом «Стежка Сковороди». У 1995 р. на території кемпінгу встановлено бюст Григорію Савичу (автор скульптор Сергій Ястребов), на урочистому заході був присутній визначний український письменник Олесь Гончар. Бюст Сковороди виконаний орієнтовно архітектором Олексієм Івановичем Фоменко по моделі Ігоря Яковича Ястребова.

У 2010 р. у Харківському районі започатковано культурно-мистецький захід «Сад пісень Сковороди», що проходить кожного вересня у селищі Бабаї. У рамках цього заходу 22 вересня 2013 р., біля селищного Будинку культури, було урочисто відкрито бюст Г.С. Сковороди (автор скульптор Сергій Ястребов). Алгоритм проведення свята незмінний. Спочатку гості та учасники свята збираються у центрі селища де відвідують музей у Будинку культури, покладають квіти до бюста мандрівного поета. Потім йдуть до знаменитої галявини-грушника в глибині Бабаївського лісу.

Перша документальна згадка про урочище Моховате (Муховате) села Буди Харківської волості відноситься до 1881 р. Колись тут був культурний сад. В урочищі донедавно було два ставки. Зараз залишився один, який в сильну спеку пересихає. На греблі поміж ставками було два джерела (зараз одно). За переказами (записано від Н.В. Молчанової у 1980-х рр.), ці джерела облаштував Г.С. Сковорода під час своїх мандрів по Слобожанщині з 1774 до 1794 рр. Село Буди належало губернському прокурору П.А. Щербініну, який мешкав у селі Бабаї. У Щербініна часто гостював Гр. Сковорода. Відомо, що Григорій Савич бував у Валках. Найкоротший шлях з Бабаїв до Валок пролягає саме через Буди, що й дає підстави вважати, що Гр. Сковорода облаштував найстаріші джерела у селі Буди в урочищах Муховате і Дерезувате. Наукові дослідження з цього питання проводяться вже декілька років. Так, вихованці клубу «Краєзнавець» районного центру дитячої та юнацької творчості на базі Будянського ліцею брали участь у наукових конференціях, присвячених вивченню життя й творчості Г.С. Сковороди: міжнародна науково-практична конференція в межах Великого Проекту «Григорій Сковорода – 300» 16-17 жовтня 2008 р.; міжнародній науковій конференції «Шістнадцяті Слобожанські читання» присвяченій 290-річчю від дня народження Г.С. Сковороди; щорічних Всеукраїнських філософських історико-краєзнавчих конференціях учнівської молоді «Пізнай себе, свій рід, свій нарід».

Урочище Муховате завжди було улюбленим місцем відпочинку мешканців не тільки селища Буди, а й гостей Слобожанщини. Про це говорить й той факт, що будяни самотужки в останні роки облаштували джерело, зробили бетонні східці, поставили два столи з лавками, прибирають навколишню місцевість. Будянські школярі регулярно приходять сюди на екскурсії з метою вивчення історико-краєзнавчого та екологічного багатства рідного краю. Та у травні 2014 р. земельна ділянка площею 12,6023 га, на якій розташоване урочище без узгодження з громадою, була продана приватній особі для розведення худоби. Не можна знищити цей унікальний куточок природи. Урочище Муховате має виключне значення для процвітання Буд і повинне бути місцем спільного користування громади. Ініціативна група громади, більшість якої складають члени краєзнавчого осередку селища Буди, звернулася з проханням до селищної ради і Департаменту культури і туризму Харківської ОДА з проханням дати дозвіл для встановлення меморіальної дошки на території урочища з наступним текстом «Це джерело впорядкував у 1766-1768 рр. великий син українського народу Григорій Савич Сковорода під час своїх мандрів по Слобожанщині».


Г. С. СКОВОРОДА: В ЧОМУ ПОЛЯГАЄ СПРАВЖНЄ ЖИТТЯ?
Рафальський Андрій,

учень 10 класу Полтавської гімназії №21

Керівник: Посмітна Світлана Василівна

учитель історії Полтавської гімназії №21 учитель-методист


Г. Сковорода - видатний український просвітитель-гуманіст, поет, педагог. У філософії Г. Сковороди важливе місце посідає теорія пізнання. На думку мислителя, важливу роль у створенні ґрунту для добробуту людини і всього людства повинна відігравати творча праця. Реалізуючи свої філософські роздуми, Г. Сковорода створив оригінальну теорію «сродної праці». Розмірковуючи над принципом «сродної праці», він мав на увазі поєднання практики із «сродністю», тобто людина повинна братись і виконувати той вид роботи, до якої вона має нахил, талант. Сковорода вказує, що здібності дає людині Бог, що царство Боже всередині людини. Прислухаючись до цього внутрішнього голосу. людина має обрати собі заняття не тільки не шкідливе для суспільства, а й таке, яке приносить їй внутрішнє задоволення і душевний спокій. Всі заняття добрі лише тоді, коли виконуються у відповідності з внутрішньою схильністю. Але «сродність», твердив філософ, неможлива без працьовитості. Незважаючи на певну суперечливість, свого часу теорія «сродної праці» мала велике значення для викриття кріпацтва. Мислитель стверджував, що людина повинна трудитися чесно, не експлуатувати ближнього, бути скромною, некористолюбною. Це принесе їй щастя і задоволення в житті. Жало своєї критики Г. Сковорода спрямовував проти різних кар’єристів, покірних прислужників, чинодралів, визискувачів. Філософ вважав їх грабіжниками, які роблять багато лиха трудящим, обмежують їхні права. Був Г. Сковорода і видатним педагогом. Письменник вірив у здібності народу, підносив його мистецтво слова і виховання, протиставляючи їх дещо дивній філософії, яка пронизує спосіб життя та освіти панства. У багатьох працях Г. Сковорода піднімає проблеми освіти, підкреслюючи, що вона повинна бути доступною для всіх станів суспільства, а також однаковою мірою як для чоловіків, так і для жінок. У розв’язанні проблеми освіти і виховання, на думку Г. Сковороди, повинен відігравати головну роль учитель, педагог. А вчителем, зазначав мислитель, може бути тільки людина, котра любить цю професію і має до неї покликання. Справжнім зразком для вчителів був сам Г. Сковорода. Свої філософські та педагогічні ідеї письменник частково розвивав також у байках, що увійшли до збірки «Байки Харківські». У байках Г. Сковорода закликає людей до розумного життя, чесності, скромності - рис, що притаманні трудовому народу, засуджує паразитизм, зазнайство. Письменник майстерно і з тактом поєднує народну мудрість із власною оцінкою зображуваного. Фольклорні твори були для байкаря своєрідним орієнтиром при характеристиці зображуваних явищ і подій. Здебільшого «сила» - це афористично висловлене судження, на ритмічну і синтаксичну організованість якого вплинули прислів’я.

Основне спрямування його праці зводиться до дослідження людини, її існування. Науку про людину та її щастя Сковорода вважав найважливішою з усіх тем. Міркування щодо цієї проблематики у Сковороди мають релігійно-філософський характер, вони невідривно пов’язані із зверненнями до Біблії та християнської традиції, а тому спираються на головні християнсько-світоглядні категорії: любов, віру, щастя, смерть та ін.. Шляхом міркувань про них філософ шукає відповідь на питання, ким є людина, який зміст її життя, які основні грані людської діяльності. Не втративши авторитету проповідника та вчителя, Сковорода, прагнучи навчити як власним прикладом, так і словом, закликав почати філософське освоєння світу з простого: пізнати віру та любов у всій їхній повноті, бо це і є пізнання людини, Поділяючи світ надвоє - на істинне та тлінне, віддаючи перевагу Вічності, Богу, Сковорода по суті пропонує подвійне співвідношення духовного та тілесного. Він вважає, що буквальний аспект розуміння віри та любові складається у повсякденній буттєвий необхідності цих понять. Людина без віри може піднятись до найвищих вершин. Але прозрівши, здобувши віру, вона опиняється перед усвідомленням їх мізерності. Там, де кінчаються межі розуму, починається віра. Буквальне тлумачення положення про необхідність і нерозривність любові та віри обумовлене усвідомленням Сковородою неможливості існування людини у звичайному світі поза цією єдністю. Але є ще й інший аспект проблеми, те, що називається підтекстовою філософією Сковороди. Любов та віра дають змогу людині вийти за межі свого тлінного звичайного «Я». Категорії любові та віри несуть у собі глибокий пізнавальний зміст, живлять душу людини, наповнюють її творчою енергією, підштовхують її на шлях дійсного щастя. «Скрізь любов та віру людина пізнає себе», - твердить Сковорода. Принцип «Пізнай себе», як відомо, не вперше з’являється у Сковороди. Пріоритет у цьому плані, звичайно ж, належить Сократу. Але принципово новим у Сковороди є те, що він не просто стверджує думку про необхідність пізнання природи, а звертає увагу на пізнання природи людської душі з урахуванням чинників її формування - віри, надії, любові. Більше того, мислитель іде ще далі, він розглядає віру і любов не тільки як підґрунтя душі, а й як органічний прояв духовності людини, а причиною цього прояву є, як він вважає, насамперед природні прагнення людини. Антиподами любові та віри, протилежними за соєю дією на людину, у Сковороди є поняття суму, туги, нудьги, страху. Всі вони, на його думку, роблять душу людини приреченою на розслаблення, позбавляють її здоров’я. Тому Сковорода наполягає на тому, що запорука здоров’я душі - її радість, кураж. Запорукою радості та щастя є дружба. Однак вибирати друзів треба дуже обачно, застерігає наставник. Г. Сковорода трактував, щастя міститься в нас самих, осягаючи себе, ми знаходимо духовний мир, спокій. Щастя легко досягається, якщо людина йшла шляхом любові та віри. Його досягнення залежить тільки від самої людини, її серця. Всі люди створені для щастя, але не всі отримують його, вважає мислитель. Ті, хто задовольнився багатством, почестями, владою та іншими зовнішніми атрибутами земного існування, роблять величезну помилку, стверджуючи, що вони досягають щастя. Вони отримують не щастя, а його привид, образ, який у кінцевому рахунку перетворюється на прах. Г. Сковорода наполегливо підкреслює, що люди, у своїй більшості, вступають на легкий шлях видимості щастя, та наводить приклад, що сталося з вченням Епікура про щастя. Люди побачили зовнішній бік його вчення про щастя як насолоду, тому й лають його за це до сьогоднішнього дня. Не в насолоді щастя, а у чистоті серця, в духовній рівновазі, в радості. Г. Сковорода стверджує, що шлях пізнання - це не тільки раціональне осягнення людського життя, ще насамперед переживання його. Мабуть, і тому Г. Сковорода прагнув одинокості, бо найвищим щастям він бачив досягнення глибин власної душі. Г. Сковорода не прагнув самоізоляції, він прагнув самовдосконалення.

Г. Сковорода мислить щастя досяжним для всіх. Для того, щоб його пізнати, зовсім не обов’язково осягнути складну філософську матерію чи прилучитися до кола вибраних. Щастя є простим і за змістом, і за формою. На підставі такого розуміння щастя, Г. Сковорода проповідував простоту життя, бідність (але це не був аскетизм, а так би мовити розумна достатність), вдоволення, яке випливає із спілкування людини з природою .

Філософ вважає, що наше зовнішнє тіло саме по собі не працює, воно перебуває у рабстві нашої думки. Плоть іде слідом за всіма рухами мислі. Мисль є головною точкою, тому її Сковорода часто називає серцем. Доки плоть та кров будуть панувати на серцем, доки людина не визнає їх злиденності, шлях до істини закритий, вважає Сковорода. Процес пошуків, та знаходження істини пов’язаний з тим, що людина прагне зректися тілесного, реалізувавши себе в перетворенні духу. Це перетворення дає змогу людині знайти істинне власне буття.

Розкривши розуміння Сковородою людського життя, ми маємо розглянути, як же він мислив саму людину. Сковорода обстоював права людської особистості в кожній людині. Для нього вона є маленьким світом зі своїми законами існування. Головне, чим відрізняється людина від всього іншого, що живе у світі. Воля людини та моральність є вільною в обранні життєвого шляху. Людину Сковорода поділяв на дві частини: на внутрішню та зовнішню. Всі характеристики зовнішньої людини визначаються формою її існування - земним буттям. Саме це земне буття і є головним іспитом людини на її життєвому шляху та в пізнанні істини. найчастіше зовнішня людина, її буття заслоняє невидимий світ (внутрішню людину). Люди віддають перевагу видимому над невидимим. Це пояснюється тим, що людина має відповідно до своєї природи два типи розуму, живе за двома типами законів, має подвійне життя. Іноді людина допускається помилки, стверджуючи, що вона може пізнати внутрішній, невидимий світ, не зворушивши в собі внутрішньої людини, а використавши тільки ті засоби, якими вона користувалася у зовнішньому світі. Сковорода спрямовує свою філософію на очищення від таких помилок. Процес цього очищення визначається самопізнанням та Богопізнанням, єдністю цих процесів. Процес самопізнання, на думу Сковороди, триступеневий. Перший ступінь є пізнання себе як самосущого. Це своєрідна самоідентифікація особистості. Другим ступенем є пізнання себе як суспільної істоти. Третій ступінь - це пізнання себе як буття, що створене та протікає за образом та подобою Божою. Цей етап пізнання найбільш відповідальний. Подолавши в собі рабську свідомість, піднявши над землею свої думки, людина перетворюється. Філософ передбачав відкриття людиною в собі глибинних внутрішніх духовних джерел, які дають змогу людині стати чистішою, кращою, переорієнтуватися з виключно земного існування на духовне вдосконалення та змінити своє власне земне життя відповідно до духовного. Своєю творчістю і життям Г. Сковорода продемонстрував можливість здійснення глибинних перетворень. Філософія Г.С. Сковороди є прекрасним прикладом існування філософії українського духу як динамічної, здатної до розвитку і постійного вдосконалення оригінальної системи поглядів, ідеалів, вірувань, надій, любові, честі, совісті, гідності і порядності.


ОБРАЗИ І СИМВОЛИ В ЖИТТІ Г.С. СКОВОРОДИ
Ріжко Тетяна,

учениця 10 класу Бердянського НВК

Зачепилівської районної ради Харківської області

Керівник: Котенко Любов Станіславівна, вчитель історії та правознавства

Бердянського НВК Зачепилівської районної ради
Людиною глибокого розуму і мужнього духу був Григорій Савич Сковорода. Через філософію він досягає не просто істини буття, а буття в істині». Це і є, на мою думку, головним його поглядом, що відрізняє Сковороду від філософів того часу.

Ніби, гортаючи чисті сторінки книги свого майбутнього життя, філософ вирішує заповнити їх інакше, ніж диктують зовнішні обставини .

Людина живе тільки тоді, коли розум наш, полюбивши правду, любить «одшукувати доріжки її, і «зустрівши око її, радується і веселиться її світом, котрий ніколи не заходить» .

Крізь образи і поняття прокладав собі дорогу до істини Григорій Сковорода. До роздумів його штовхало саме життя.

Старанно вчить хлопець в академічних класах геометрію, викреслюючи циркулем коло. Звичайна школярська справа. Григорій дивиться на цяточку в центрі, з якої виростає геометрична фігура. Вся суть, на думку Сковороди, в непомітній цяточці центра. Також і світ має свій центр, що ховається усюди. Що коло в колесі, що промінь у сонці – всюди непомітний центр керує і спрямовує. Так з’являється ідея: невидиме сильніше за видиме.

Сковорода наївно шукає загальнолюдську мету життя, яка б розкривала «істинно людське» у життєвому просторі клопотів, марних сподівань, зльотів та падінь і знаходить її у формулі: «В сонці поклади оселю свою». Формула, звичайно, абстрактна, але ж який героїчний ентузіазм, віра в людей і добро містяться в ній.

Символіка та емблематика того часу стає предметом роздумів Сковороди.

Алегоричними емблемами зображується і бурська премудрість: на одній картині мудрець із долотом та молотком витесує з пня учня із книжкою в руках – це символ граматики, на другій – криниця, в якій рухаються два відра: одне порожнє – вниз, друге, повне – вгору. Це символ піїтики та риторики. І, нарешті, орел, що високо піднявшись над землею, прямує до сонця – символ філософії та богослов’я.

Отже, все можливо й неможливо зобразити, виражалось в тодішньому культурному світі символічно.

Наприклад, сліпуче сонце: чи є воно для людини тільки денним світлом? Ні. Сонце, гадає Сковорода, є також господарем земного світу.

Філософ створює в легенді про світло власний образ сонячної просвіти: дід і баба збудували хату, в якій не було жодного вікна. Невесела хата. Що робити? Після довгих роздумів вирішили йти по світло. Взяли бурдюк, розкрили його ополудні перед сонцем, щоб набрати променів, як борошна, та висипати в хаті. А хата все одно темна.

Незнайомий чоловік в образі ченця зарадив їхньому лихові: навчив їх прорубати в стіні отвір. Стіну прорубали і хату залило бажане світло.

Філософ стверджує, що до сонця треба пробиватись не тільки освіченим, але й всім темним людям, тому спонукає господарів узяти сокиру і прорубати вікно. Він зосереджує свою увагу на тому, що знання – це сонце для людини, вони потрібні всім, і філософ повинен стати носієм світла розуму та просвіти. Таким носієм світла і мріяв стати молодий Сковорода.

А рослина? Це не тільки флора. Вона втілює ритми народження, життя та смерті, животворну силу природи, яка, згасаючи у квітці, знову пробуджується у зерні – і так вічно пульсує. Рослина – це родючість, багатство, радість, таємниця буття. Ось чому пальмове листя, рута стали емблемою на іконостасах.

І, нарешті, серце. У світі сковородинівської думки воно не тільки анатомічний орган – з ним асоціюється безмежність людської душі, воно є джерелом почуттів.

Безліч обрядів, пісень, повір’їв пов’язано із зерном. Ходячи разом з іншими хлопчиками на Новий рік по хатах, Гриць Сковорода посипав зерном, приспівуючи: «Роди, боже, жито, пшеницю, всяку пашницю».

Навесні батьки виїжджали в поле, розкладали печені хрести в усіх кутках ниви, вклонялися тричі до землі. Коли боліли натруджені руки, мати давала пити відвар із соломи, а з зерна робили припарки. Такою життєдійною силою наділяли зерно. Минуть роки, і у світогляді Сковороди образ зерна відіграє велику роль. Говорячи про силу слова, про зміст поезії, про ритм музичного твору і ритм життя, він порівнюватиме його з силою, яка начебто закладена в житньому колосі. Пояснення сенсу своїх байок починатиме словами: «З цього зерна…».

Наївне здивування хлібороба перед таємницею життєвої сили зерна переростає в свідомості Сковороди у філософське питання про значення і сутність явищ матеріального світу. Його бентежило те, що тисячам було буденним і звичайним. Фантастичні пояснення зникли, а питання поширилось на цілий світ. Йому хотілося прочитати книгу буття, розгадати сенс людських вчинків, заглянути в людську душу, як заглядали цікаві глядачі за завісу вертепу на різдвяних виставах.

Непохитне, як скеля, височить серед швидкоплинних хвиль життя…

Для цього плинного життя є також малярний образ. Сковорода знаходить його, накреслюючи стіг сіна. Але сніп цей проголошує думку, що далеко сягає за обрій побуту: «Усе - сіно». Чи ж усе? Може, є щось вище за стіг? Так, є. Впевненими рухами пера Сковорода малює нову картинку – образ стріли, що летить до зірок.

Це глибокі роздуми над проблемами буття. Сковорода ніби накреслює програму подальших філософських шукань, наближається до розуміння життя, як прагнення до вічного, що переборює смерть, вічності – як всього непохитного, що заперечує «сіно» буття і стверджує його істину та красу.

Сковорода залишився сином свого часу з його переоцінкою місця символів

і образів в арсеналі засобів культури. Але не ця обставина є визначальною. Важливо, що символи перестали бути для нього таїнством на зразок ікони. Він шукав за ними земного, реального пізнавального змісту – такого ж, як і за іншими явищами культури.
ПАТРІАРХ МСТИСЛАВ – ЛЮДИНА НЕПОХИТНОЇ ВІРИ
Різник Анастасія,

учениця 10 класу Полтавської ЗШ І-ІІІ ступенів № 8



імені Панаса Марного, член історичного гурткаПМЦПО

Керівник: Сітарчук Р.А., д.і.н, професоркафедри історії України

ПНПУ імені В.Г.Короленка, керівник наукового гуртка ПМЦПО
Щедра Полтавська земля на великих людей. Багатьма іменами визначних політичних, військових, культурних і церковних діячів прославила вона Україну. Серед них є люди, чиє життя позначене особливим духовним горінням. Часто такими були й родини. Так, із сім’ї Петлюр вийшов не тільки голова Директорії та Головний отаман військ УНР Симон Петлюра. Тісними родинними узами пов’язаний із ним Першоієрарх Української православної церкви в США, перший патріарх Київський і всієї України Мстислав, у миру — Степан Скрипник. Це складна, суперечлива, але, без сумніву, видатна постать в історії України, про яку відомо не так багато. При цьому, його діяльність була надзвичайно важлива у справі розбудови українського православ’я. Це і визначило актуальність обраної теми. Метою автор ставив розкрити роль патріарха Мстислава у розвитку УАПЦСьогодні його називають «Божим помазаником для України... духовним лідером нації», «однією з найвизначніших постатей ХХ століття, Великим Сином України, який усе своє життя присвятив служінню українському народові та його церкві». Степан Іванович Скрипник народився 10 квітня 1898 року в Полтаві у глибоко релігійній сім’ї нащадків козацького роду. Батько його — Іван Скрипник, походив із козаків Миргородського полку, а мати — Марія, з дому Петлюр — рідна сестра Симона Петлюри. У формуванні світогляду Степана велику роль відіграли православні традиції. Таїнство хрещення його здійснив у Всесвятській церкві о.ФедірБулдовський, майбутній митрополит. Серед його найближчих родичів було чимало духовних осіб. Разом із тітками Маріаною і Феодосією Степан відвідував церкви і монастирі Полтавщини. Отже, його церковно-релігійний стрижень був закладений ще у ранньому дитинстві, що свідчило про тверду й непохитну віру, глибоке духовне виховання в родині Скрипників. Освіту Степан розпочав у приватній підготовчій прогімназії В.Шевелєва, де навчалися діти свідомих українців. Після закриття владою школи за участь учнів у святкуванні відкриття пам’ятника І.Котляревському продовжив навчання у Полтавській першій класичній чоловічій гімназії. Перебуваючи в гімназії, Степан Скрипник вступає в таємний «Гурток українських середньошкільників у Полтаві», який під керівництвом П.Чижевського, П.Ризенка та Ф.Попадича проводив патріотичну роботу серед учнівської молоді. Певний вплив на формування свідомості гімназиста Скрипника мав його хрещений батько Пилип Іваненко, який був директором єпархіальних свічних заводів, членом українських організацій Полтави. Прикладом для наслідування завжди був дядько Симон Петлюра, який змалку прищепляв йому любов до української історії, культури, літератури. Патріарх із любов’ю згадував свої роки навчання в гімназії, людей, з якими йому доводилося спілкуватися: Павла Чижевського — «надзвичайно цікава була людина, він був фінансистом»; М.Дмитрієва — адвоката; Ф.Попадича, який «відроджував кобзарство, виховував любов до української пісні»; Г.Коваленка — письменника; Панаса Мирного — «цей дядько з бородою нам цукерки роздавав. А їздив він на вузенькому візку, сам конем правив. Їздив до судової палати. Вже тоді був відомим письменником, пам’ятаю, мама читала його твори». Будучи гімназистом, Степан Скрипник систематично відвідував церкву, співав у церковному хорі, прислуговував владиці Сильвестру. Закінчити гімназію Степану Скрипнику не вдалося. Обставини виключення його з навчального закладу залишаються загадковими. У своїх спогадах владика Мстислав пояснює це призовним віком — 18 років. Навчання в Полтавській гімназії — це була важлива віха в житті юнака, що мала значний вплив на формування його поглядів. Ці роки озброїли його знаннями, націлили на патріотичну діяльність, посилили відчуття національної свідомості, були головною передумовою для суспільного зростання. На зорі дитинства Степан, очевидно, не мріяв про духовний сан. Дотримуючись традицій свого козацького роду, він обрав військову кар’єру. Після навчання у гімназії він вступив до військової школи прапорщиків у Оренбурзі. Революційні події 1917 року і відродження України захопили його у свій вир. Він служить вояком у Першому кінному полку гайдамаків ім. К.Гордієнка. Про це нам відомо з листа Івана Скрипника до Симона Петлюри, в якому він повідомляє, що Степан добровільно вступив до полку гайдамаків, і водночас просить влаштувати сина у військове училище. 1917 — 1921 роки Степан Скрипник провів переважно в діючих частинах Української армії, в 1918 році він бере участь у поході Запорізької дивізії в Крим. У липні 1918 року арештований німцями разом із С.Петлюрою, просидів у Київській Лук’янівській в’язниці понад чотири місяці. Звільнившись із табору, осідає в Луцьку, бажаючи жити і працювати серед свого народу, але восени 1922 року польська поліція заарештовує його за громадсько-просвітницьку діяльність й виселяє з Волині. Травневий переворот 1926 року в Польщі й прихід до влади Ю. Пілсудського українці сприйняли з надією. Вони сподівалися, що Пілсудський, який 1920 року підтримав Петлюру у війні з більшовиками, зможе відновити попередню політику, сприятливішу для українського населення Польщі. С.Скрипник знову повертається до Волині, де проводить активну культурно-масову роботу серед селян. В тому ж році вступає до Вищої школи політичних наук у Варшаві, яку успішно закінчує в 1930 році. У 1930 році С.Скрипника обрали депутатом Польського Сейму від Волині й Полісся (ця частина України до 1939 року була під владою Польщі). В сеймі він палко відстоював інтереси православного населення Волині, яке польська влада намагалася насильно ополячити, руйнуючи православні храми і всіляко утискуючи православних віруючих. Він захищав соціальні, національні, освітні права своїх виборців, набув слави визначного парламентарія. Відповідальне становище в польському парламенті не перешкоджало Скрипникові бути активним в українському громадському житті. Він був членом президії Товариства ім. митрополита Петра Могили в Луцьку і головою товариства «Українська школа» в Рівному, а також членом інших українських культурно-громадських організацій. Скрипник допоміг у збереженні українського шкільництва і преси та стимулював українське національне відродження на Волині. В той же час С.Скрипник брав активну участь у церковних з’їздах духовенства і мирян на Волині, був організатором масових маніфестацій, що відбулися 10 вересня 1933 року в Почаївській лаврі, які поклали край московським впливам у Православній церкві. У 1938 році Скрипник виголосив промову в польському Сеймі, в якій виступив із протестом проти примусового окатоличування православних українців. Під час вибуху німецько-польської війни Скрипник мав відвагу заявити, що українці не мають підстав проливати кров за Польщу, яка була впродовж 20 років для українців мачухою. За дев’ять років роботи в парламенті С.Скрипник виголосив близько 20 промов, які стосувались українського питання, розвитку освіти, церковних проблем тощо. За цей час він став зрілим, досвідченим політиком, що згодом допомогло йому в боротьбі за відродження та розвиток помісної Української церкви. Після вступу радянських військ до Львова загинула при нез’ясованих обставинах дружина Мстислава — Іванна Скрипник. Степан вирішив удруге не одружуватися, сам піклувався про дітей, а відтак постригся в ченці. Висвячений на ієрея у квітні 1942 року, згодом пострижений у ченці з ім’ям Мстислав, 14 травня 1942 року він був хіротонізований на єпископа Переяславського в Андріївському соборі в Києві. Для організаційного об’єднання системою УАПЦ всієї української території, звільненої від більшовицької окупації, єпископ Мстислав відвідує найважливіші осередки: насамперед на Переяславщині, потім рідну Полтаву, Кременчук, Лубни, Хорол, Харків та інші центри Лівобережжя. Всюди знаходить священнослужителів, так потрібних після більшовицького спустошення, відправляє урочисті богослужіння, на яких виголошує патріотичні проповіді. В Харкові під час Надзвичайного великого з’їзду відправляє в Св. Покровському монастирі урочисту Службу Божу й приєднує до УПЦ митрополита Феофіла Булдовського, який дивом вижив під час більшовицького панування. Але активність, запальні проповіді й зростаюча популярність молодого та енергійного єпископа не подобалися німецькій владі. 24 серпня 1942 року С.Скрипник одержує повідомлення про заборону перебувати на теренах Київщини, і він мусив, щоб уникнути арешту, виїхати на Волинь. Тут у жовтні 1942 року єпископ Мстислав взяв участь у соборі єпископів УАПЦ у Луцьку, який, через заборону німецької влади, проходив нелегально. На цьому соборі було підписано «Акт поєднання» між представниками Автокефальної та Автономної церков. Цей акт — важливе досягнення УАПЦ під німецькою окупацією, а одним із його творців був владика Мстислав

Однак це об’єднання не сподобалося німцям, і вони почали репресії проти ініціаторів цього акта. Найбільший гнів німецької влади звалився на єпископа Мстислава, якого вважали ініціатором поєднання церков. 12 жовтня 1942 року його заарештували. Тримали в ув’язненні у Чернігові, у Прилуках, у Києві, й навіть погрожували смертю. Пізніше в одному з інтерв’ю на запитання: «Що було найстрашніше на Вашому віку?» Владика відповів: «Нічого страшного не було на моєму віку. Завдяки клопотанню духовенства у квітні 1943 року єпископа Мстислава було звільнено з в’язниці київського гестапо з умовою, що він не буде відправляти Службу Божу і не буде проповідувати. З наступом радянських військ єпископ Мстислав виїжджає до Галичини, а згодом до Польщі, де пробув до весни 1944 року. В Польщі за дорученням митрополита Полікарпа в червні 1944 року єпископ Мстислав організовує евакуацію українського духовенства та їх родин у Західну Європу. Йшлося про значну групу українців, близько 700 біженців, у тому числі 10 православних єпископів, 150 священників, із них 30 греко-католицьких. Разом із ними Мстислав 1944 року емігрував на Захід. Його подальша архіпастирська діяльність у 1944 — 1950 роках пов’язана з організацією церковного життя православних українців діаспори в Німеччині, Франції й Канади. 1950 року він переїхав із Канади до США, очолив УПЦ в цій країні — спочатку як архієпископ при митрополиті Іванові Теодоровичу, а після упокоєння 1971 року владики Івана — як митрополит УПЦ у США, з приєднаними до неї єпархіями в інших країнах української діаспори. Найбільшим досягненням Мстислава в ті часи вважається побудова «Українського Єрусалима», або «Українського пантеону», в Баунд-Бруці біля Нью-Йорка. Відтоді тут постав осередок усього життя Української православної церкви США. Сюди перенесено консисторію та інші духовні установи. У 1950-х роках у Баунд-Бруці постав величний храм — Церква-пам’ятник, а біля нього відкрито православний цвинтар, на якому знайшли вічний спочинок визначні українські діячі, у тому числі з Полтавщини: А.Левицький, Н.Городовенко, М.Степаненко, С.Лазуренко. До комплексу також увійшли музей, бібліотека, архів, видавництво з друкарнею, українська православна семінарія. З відродженням української державності в 1990 році митрополит Мстислав спрямовує всі свої сили та досвід на відновлення УАПЦ в Україні. 1990 року на Помісному соборі УАПЦ в Києві 92-річний митрополит Мстислав був обраний першим патріархом Київським і всієї України. Доля судила саме цій, немічній фізично, але сильній духовно людині, очолити перше в історії України патріарше управління Православною церквою. Дивовижною була енергія, з якою патріарх Мстислав на десятому десятку свого життя брався за справу відродження Української Православної церкви в нашій державі. Вже сам факт, що за три роки свого патріаршества Патріарх вісім раз відвідував Україну і подовгу тут працював — говорить сам за себе. Патріарх двічі відвідав рідне місто. Через десятиліття розлуки Полтава зустріла вірного сина у травні 1991 року та у грудні 1992-го. У перший приїзд Владика завітав у родинний будинок, побував там, де була Всесвятська церква, в якій його хрестили, відвідав місце зруйнованого цвинтаря, де упокоїлися його батьки. З усіх цінностей його життя Полтава дивом зберегла лише батьківський будинок. У цьому напівзруйнованому аварійному будинку, якому понад 200 років, 24 грудня 1994 року було відкрито Меморіальний музей святого патріарха УАПЦ Мстислава Скрипника. З того часу Сестринство Святої княгині Ольги самотужки частково відбудувало меморіальну садибу. Але й зараз будинок потребує негайного ремонту. 29 липня 1994 року на будинку було встановлено меморіальну дошку. 2008 році музей було переоформлено в Історичний культурно-духовний центр на основі меморіального.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   37


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал