Міністерство освіти І науки україни український державний центр туризму



Сторінка24/37
Дата конвертації02.12.2016
Розмір7.69 Mb.
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   37

ДУХОВНА СПАДЩИНА МОГО СЕЛА
Прядка Світлана,

учениця 11 класу, вихованка гуртка “Юні кореспонденти”

Дергачівського Будинку дитячої та юнацької творчості Дергачівської районної ради

Харківської області при Козачолопанському НВК

Дергачівської районної ради Харківської області

Керівник гуртка: Лобойко Тетяна Петрівна, завідувач бібліотекою


Свою історію має кожна людина, її рід, село, місто – кожен топче свою стежку, а всі стежки, разом з’єднані, - це і є історичний шлях. Кожен народ прокладає собі таку дорогу, і ці дороги перехрещуються, зливаються, розбігаються, зустрічаються з дорогами інших народів. Не всі вони дотяглися до сьогодення, бо не всі народи знайшли в собі силу прийти у день сьогоднішній – гинули і пропадали.

Наш народ на ці землі прийшов давно. Історія його велика, героїчна, хоч і не завжди його дорога була широка – часом звужувалася, а часом просторіла. Він падав і піднімався, він боровся, оборонявся, будував фортеці і міста, орав свої ниви. Як би важко не було, але він завжди піклувався про найголовніше — духовні цінності: повага до батька й матері, почуття національної і особистої гідності, патріотизм, відповідальність перед голосом своєї совісті, перед Богом.

Проходить час, минають століття… На певні сторінки історії можуть змінюватися погляди пересічних людей, науковців. Можна одну й ту ж подію трактувати з різної точки зору. Колись стверджували, що Павлик Морозов був героєм, який у свій час, заради боротьби за «правоє дєло», розповів про те, де батько переховував зерно. А зараз говорять, що людина не може бути гідною поваги, якщо вона зрадила найріднішу людину – батька. Одні наші діди віддавали своє життя за свободу й незалежність від панства у роки Жовтневої революції, а інші постраждали від неї, бо не хотіли утратити нажите тяжкою працею майно, годувальницю – землю. На чиєму боці правда?   Наші батьки йшли на заклик захищати далекі землі Афганістану, В’єтнаму з вірою в те, що вони роблять корисну справу, віддавали за свободу й братерство «інтернаціональний обов’язок», не шкодували свого життя, а сьогодні деякі політологи стверджують, що та війна була загарбницькою, нікому не потрібною, зрадницькою…

У даній статті я зупинюся на духовній складовій життя рідного селища Козача Лопань та особі людини, яка віддала власне життя за її розвиток та зріст. Бо духовність формує своєрiдну самобутність нацiональної iдеологii народу, зорiєнтовану на визрiвання його нацiональної самосвiдомостi.

"Боже великий, що сотворив небо і землю! Поглянь на новії люди свої! Дай же їм, господи, узнати тебе, істинного бога, як ото узнали землі християнськії, і утверди в них віру правдиву і незмінную….», саме такими словами Володимир звернувся до Бога після хрещення Русі. У селі Лопань дерев’яна Архангело-Михайлівська церква була збудувана ще у 1773 році зусиллями місцевого священика Ігнатія Фленкова та селян. Вона функціонувала до кінця ХІХ століття.

Навколо храмів зосереджувалася освіта і культура населення. У Лопані біля храму у 1861 році за ініціативою Палати державного майна з’явилася церковно-приходська школа, яка існувала на кошти сільської громади.

У 1863 році священик Філарет Антонов за власним бажанням був переведений  Архієпископом Харківським та Ахтирським Амросієм на постійне місце служби до Архангело-Михайлівської церкви села Лопань. Майже одночасно з цим Філарета призначено на посаду законовчителя (вчителя, що викладав Закон Божий) Козачолопанської земської школи.

У 1890 році Філарет відзначився  як засновник Козачолопанської церковно-приходської школи. Він став незмінним її завідувачем аж до 1917 року. Разом з тим, він ще довгий час працював на посаді законовчителя цієї школи.  Плідну і корисну працю отця Філарета на ниві сільської освіти неодноразово відзначали  земське і церковне керівництво. Тож у 1891 році за свою просвітницьку працю був нагороджений срібною медаллю на честь  двадцятип’ятирічного існування церковно-приходських шкіл.

На кінець ХІХ дерев'яна споруда перебувала у незадовільному стані і перед громадою постало питання про будівництво нової церкви.  Отець Філарет у своїй діяльності завжди проявляв ретельність та відповідальність, тому й до справи будівництва нової церкви взявся  із завзяттям та відповідальністю, притаманними йому.

Як результат цієї діяльності за декілька років був збудований і 20 серпня 1900 року освячений новий чудовий храм, який був схожий на Благовіщенський собор у місті Харкові.

Прихожани Лопані добре розуміли, кому завдячувати появі нової церкви. Тому гуртом подякували своєму священику, і як записано в документі того часу: «с разрешения Высокопреосвященного Амвросия архиепископа Харьковского и Ахтырского, поднесен ему, священнику Антонову, прихожанами слободы Казачьей Лопани золотой с украшениями наперсный хрест, за усердие по изысканию средств на построение в слободе Казачьей Лопани каменного храма и труды по сооружению сего храма, 1900 года, ноября 3 дня».

Філарет Антонов за роки своєї праці був нагороджений багатьма нагородами і відзнаками. Найбільш значущими було нагородження у 1907 році за відмінну і ретельну працю орденом Святої великомучениці Анни ІІІ ступеню.

Пізніше, у 1912 році Філарета Антонова возвели у сан протоієрея. Тільки кращих своїх служителів так високо оцінювала Православна церква.

Країною покотилася громадянська війна. Страшні часи, коли брат іде проти брата, син не слухає батька. 

У грудні 1918 року, коли більшовицька армія вела свій наступ на Україну і в бою між Наумівкою та Козачою Лопанню розбила українські частини полковника Болбачана, селище зайняли більшовики. Саме ці вояки, виконуючи накази своїх вождів по знищенню православних церков, вдерлися до помешкання протоієрея Філарета. Перед тим як розстріляти, отця Філарета катували, мабуть шукали церковні цінності та кошти, потім розстріляли прямо на порозі власного будинку. Тіло священика викинули просто на смітник, заборонивши прихожанам навіть  його поховати. Лише коли більшовицький  загін залишив село, паства поховала свого багаторічного настоятеля.

22 червня 1993 року рішенням Синоду Української Православної Церкви протоієрей Філарет, настоятель Архангело – Михайлівського храму в селі Козача Лопань, разом із іншими був при численний до лику святих Православної церкви як новомученик Слобідського краю.

Церкву, за згадками очевидців, намагалися підірвати 3 рази.  Встояла вона і від німецьких бомб. Одна з них влучила в ганок храму, але так і не розірвалася. Прихожани, як могли, захищали свою святиню. Хоча після Великої Вітчизняної війни в ній знаходилися склади солі, люди вірили, що поки церква стоїть на рідній Козачолопанській землі – Бог з ними. Тільки з третьої спроби, оточивши місце підриву, воєнні змогли розрушити церкву. Люди розповідають, що цеглу з бувшого храму люди розносили по домівках, будували з неї свої домівки. Навіть у споруді нашої школи є цегла з Архангело – Михайлівського храму.

Більш ніж півстоліття у селищі не було церкви, Слова Божого. Тож сьогодні ми пожинаємо наслiдки нашого перебування у полонi незнання воiстину священних для людської спiльноти понять - Бог, Вiра, Релiгiя, Церква, що спричинило втрату батькiвської духовностi, викликало руїну «храму» людської душi. Спустошення, завданi у ХХ ст. нашому народовi, такi глибокі, що вiдтворити давнiй свiтогляд украiнцiв, менталiтет нацiї, весь комплекс людських стосункiв, звичаїв, уявлень про добро i зло надзвичайно важко. Значною мiрою втрачена вартiснiсть такого поняття, як сiм'я, повага до батька-матерi, а натомiсть погiршується i без того напружена кримiногенна ситуацiя, поширюються алкоголiзм i наркоманiя. Люди цураються рiдної мови, свого роду й народу, а нацiональна свiдомiсть у людей пригашена i зростає у недостатнiй мiрi. Україна та українці зараз проходять складний етап історичного розвитку, коли йде перехід від традиційного суспільства з елементами авторитаризму до соціально-орієнтованого суспільства.

Сучаснi умови життя вимагають бiльш широкої участi християнської церкви у моральному оздоровленнi українського народу, його духовному та нацiональному вiдродженнi. Важливим чинником вiдродження духовпостi українського народу, його iсторii та культури є необхiднiсть якомога скорiшого вiдновлення традицiйного мiсця християнства серед широких верств населення, пiдвищення доброчинної, культурно-просвiтницької, миротворчої та виховної ролi церкви в українському суспiльствi.

Архангело-Михайлівський храм у Козачій Лопані будується силами прихожан. У новій будівлі з 2010 року проходить служба Божа. На кошти місцевих меценатів зведено дзвіницю, встановлено купол. Храм відроджується, отже, відроджується й віковічна віра в Бога, у власні сили, національна гідність, свідомість, патріотизм моїх односельців.


ОТОЧЕННЯ Г.С. СКОВОРОДИ У ХАРКІВСЬКОМУ ПОВІТІ
Путря Анастасія,

учениця 8 класу, вихованка гуртка історичного краєзнавства РЦДЮТ

Харківської районної ради, учениця Будянського ліцею Харківської районної ради.

Керівник – Безрукова Тетяна Миколаївна, керівник гуртка історичного краєзнавства РЦДЮТ Харківської районної ради, почесний краєзнавець України


Особливе місце серед людей, з якими спілкувався Г. Сковорода належить бабаївському священику Якову Правицькому з яким Сковорода особливо інтенсивно спілкувався протягом 18 років, найбільше листів збереглося саме до цієї особи. «… Яків Правицький – юнак хороший, не заздрісний, простий, дуже жадібний до істинної науки, задоволений своїми здібностями, від природи по-справжньому порядний, м’який, людяний. Це ті якості, що спонукали мене полюбити його…» - писав Г. Сковорода у листі до М. Ковалинського у жовтні-листопаді 1762 р. Приваблювало Григорія Савича бувати в Бабаях те, що навколо Якова Правицького утворився гурток прихильників філософа. Сам Правицький був щиро відданий ідеям Сковороди, збирав його твори, робив списки з автографів, допомагав матеріально, поважав і любив філософа. «Нам відомі імена тільки тих членів гуртка, яким у листах до Правицького Сковорода адресує добрі побажання «отцу Василію, отцу Єустафію, отцу Гуслисту, от меня лобызаніє искреннее. О, Наеман! И тебе, друже мой, тут же духом истинным лобызаю». У листі від 30 травня 1785 р. згадується Ілля – син Наумана. Те, що Сковорода додає до деяких імен слово «отець», свідчить, про це, напевне були священики – сусіди Правицького. Не виключена можливість, що і вони виховувалися у колегіумі. Яків Правицький пережив Сковороду і помер, очевидно, не пізніше як 1795 р., бо його молодший син числиться у списку колегіуму 1796 р. як «…села Бабаїв Архангельської церкви, померлого священика Якова син Григорій». Коли закінчив колегіум сам Правицький – трудно сказати. Гадаємо, він вступив до колегіуму десь року 1756. Якщо йому при вступі було приблизно 10 років, то помер він п’ятдесятилітнім.

Деякий час Г. Сковорода жив у Бабаях і у князя Петра Андрійовича Щербініна, освіченого чоловіка, якого свого часу запрошували викладати в колегіумі французьку мову. Петро Андрійович був троюрідним братом першого Харківського губернатора Євдокима Олексійовича Щербініна.

Наєман (Наум) Петрович – друг Сковороди, вірогідно священик із сусіднього села Жихар біля Бабаїв. Єдиний лист Г. Сковороди до Наємана дійшов до нас у копії в одному зошиті зі списком «Басні Харківські». На жаль, ми не знаємо прізвища цього священика, та саме йому написав Г. Сковорода про їх дружбу, яка «не горить в огні, не тоне у воді».

У Липцях Сковорода жив (що видно з листа до Т.Г. Тевяшова) в Олексія Івановича Авксентієва. Тут Сковорода пише «набело» «Разговор», який обіцяє прислати до Нового року. Тут 1774-1775р. написаний «Алфавіт, или Букварь мира». Прізвище «Авксентієвих» на Слобожанщині у ХVІІ ст. зустрічається серед осавулів, сотників у військових поселеннях у Липцях, Валках, Тишках. Так у реєстрі дворян «Харківської провінції» 1767 р. в Липецькому комісаріатстві називається зокрема, відставний поручик Олексій Іванович Авксентієв. До цього роду відноситься ігуменья Марфа, духовна матір Г. Сковороди. В цій родині вирішив перезимувати філософ, а твір над яким він працював був «Алфавіт, или Букварь мира». За спогадами старожилів Г. Сковорода жив у флігелі, який становив одну кімнату, надбудовану над кам’яним погребом. Потім, коли вже були інші власники, вони зберегли пам'ять про філософа, у його кімнаті довго нічого не міняли – так і стояв грубої теслярської роботи стілець, стіл, лава і шафа для книжок. Будинок Авксентієвих, на жаль, не зберігся, згорів у 1917 р.

З діалогів нам відомі імена Афанасія, Григорія, Якова, Єрмолая, Лонгина. Чи відповідають ці імена справжнім іменам друзів-послідовників Сковороди в Липцях? Визначний вчений Анастасія Ніженець ще у 1983 р. писала: «Я. Правицький і А. Панков, відчувається, вважають, що Лонгин випадково потрапив до кола давніх друзів філософа. Виникає припущення, що Лонгин – це один з липецьких мешканців. Дещо уточнити в цьому питанні може епізод, наведений Д. Багалієм в історії Харкова. В розділі про Харківський колегіум 70-80-х рр. ХVІІІ ст. згадується студент-духобор О. Логвин з Липців. Коли його родину за приналежність до секти духоборів вислали з Липців, він залишив колегіум і пішов на заслання разом з батьком і братом.

Духобори заперечували церковні обряди, догмати християнської віри і визнавали лише усне «преданіє Христової віри», дух божий, у згоді з яким людина повинна жити. Духобори з’явилися у Липцях з 70-х рр. ХVІІІ ст. Вважаємо вірогідним, що вони могли спілкуватися з прихильниками Сковороди в Липцях. Чи не з родини згаданих Д. Багалієм духоборів був Лонгин, учасник діалогів? На таку думку наводить його освіченість, а також близькість звучання його імені до прізвища студента-духобора.

На жаль, не можемо відповісти на питання, чому серед липецьких приятелів Г. Сковороди, що брали участь у диспутах, немає Олексія, тобто О.І. Авксентієва, в якого жив тоді Сковорода? Певно, переслідування духоборів, яке розгорнулося саме в цей час, призвело до замовчування деяких імен».

Інтерес до вчення філософа, не згасаючи з часом, охоплює різні верстви населення, особливо молодь. Сподіваюсь, що питання порушенні в даній роботі, сприятимуть новим пошукам і дослідженням, надбанням нових відомостей про Г.С. Сковороду.



ПРОБЛЕМА СЕНСУ ЖИТТЯ

Пушкар Каріна,

учениця 11 класу Березівської ЗОШ І-ІІІ ступенів Харківської районної ради,

вихованка гуртка «Юні історики-краєзнавці» КЗ «Харківська обласна станція юних туристів» Харківської обласної ради. Керівник: Сахно А.Б., керівник гуртків,

методист КЗ «Харківська обласна станція юних туристів» Харківської обласної ради


Якщо я мислю, значить, я існую. Якщо я спілкуюся - значить, я живу. Я мрію, посміхаюся, хвилююся, люблю, радію, іноді ненавиджу – тобто я маю емоції, які наповнюють моє життя різними барвами. Сьогодні я учениця – а завтра я іду в доросле життя. Я хочу відчути у своєму житті кохання, хочу стати студенткою, хочу мати міцну родину, хочу кар’єрного росту, хочу, хочу…

Я думаю, що кожна людина говорить – я хочу. І кожна людина замислюється над питанням, як своє бажання перетворити на дійсність. І кожна людина замислюється над тим, як побудувати своє життя, скільки років вона проживе, в чому вона бачить його сенс. Адже проблема людини, її життя і смерті протягом багатьох століть притягувала до себе увагу мислителів. Люди намагалися осягнути таємницю людського буття, вирішити одвічні питання: Що таке життя? Коли і чому на нашій планеті з'явилися перші живі організми?

Пам’ятаєте жартівливе питання – « Що з’явилося першим - курка чи яйце?». Цей жарт виходить з того самого осмислення питання про зародження життя. Як продовжити життя? Питання про загадку виникнення життя природно, тягне за собою питання про сенс смерті. Що є смерть? Тріумф біологічної еволюції або плата за досконалість? Чи здатна людина запобігти смерті і стати безсмертною? І, нарешті: що ж панує в нашому світі - життя або смерть?

Проблема ролі, призначення людини у світі, сенсу її життя є вічною. За словами Е. Фромма, німецького соціолога і філософа, людина - єдина тварина, для якої власне існування є проблемою; вона повинна її розв’язувати, і їй від цього нікуди дітися. Поява цієї проблеми у свідомості людей пов’язана з нуждою, хворобою, муками совісті людей, зрадою, нерозділеним коханням. Однак основна причина її виникнення полягає у усвідомленні людиною своєї смертності, скінченності свого існування. А можливо, її взагалі не цікавив би смисл життя. Для смертної людини існування становить нескінченну цінність. Безперечно, людина як біологічна істота є смертною. Питання про її смерть як істоти соціальної, духовної людство з'ясовує протягом кількох тисячоліть.

Іноді смисл життя ототожнюють з метою, яку ставить перед собою індивід. Прагнення реалізувати мрію наповнює життя особистості відповідним змістом. Про те смисл життя не можна звести до окремої мети. Рано чи пізно людина повинна перейти, як писав сучасний російський філософ і психолог І. Кон, від питання "Ким бути?" до питання "Якою бути?". Саме й тоді виникає питання по смисл життя.

Людина сама, а не за велінням долі визначає своє призначення, будує своє життя. Це призначення, однак, ніяке інше, ніж - те, яке людина сам обрав для себе, виходячи зі своєї природи, своїх здібностей і прагнень, писав Л. Фейєрбах. Правильно визначити сенс свого життя - це і означає знайти самого себе. Проблема сенсу життя має ряд аспектів: філософський, соціологічний, етичний, релігійний, соціально-психологічний. Основним є соціологічний, бо він розкриває залежність сенсу життя від суспільних відносин, до яких включено соціальний об'єкт, і показує, що саме суспільні відносини дають простір або, навпаки, гальмують здійснення життєвих цілей.

Сенс людського життя не можна зрозуміти і пояснити, якщо замикатися у вузькій сфері етичних категорій, тому що сенс і призначення людини виявляються тільки в практичній діяльності по зміні навколишнього світу, лише в суспільній практиці реалізуються мета і знання людини. Сенс і мета людини полягає у зміні навколишнього світу заради задоволення його потреб, це незаперечно. Але, змінюючи зовнішню природу, людина змінює і свою власну природу, тобто змінює і розвиває самого себе!

Сенс життя виступає найбільш гнучкою характеристикою і матеріальних і духовних потреб. Зрештою, сама система потреб визначається сенсом життя: якщо таким є множення особистого багатства, то, природно, це веде до гіпертрофованого розвитку матеріальних потреб. І, навпаки, стало метою життя духовний розвиток панує в структурі особистості відповідних духовних потреб.

Сенс життя визначається, перш за все, конкретними історичними умовами, інтересами і потребами, спільними історичними завданнями даного класу. Зрештою, сенс життя визначається об'єктивно існуючою системою суспільних відносин. Справжнє розуміння сенсу життя є результатом високого розвитку і зрілості самосвідомості. Тут люди не тільки розуміють свій суб'єктивний світ і не тільки і не стільки пізнають свою відносну самостійність, автономність, особистість, а й пізнають об'єктивні суспільні відносини. Справжнє розуміння сенсу життя припускає передбачення; передбачення подій життя. Воно має безпосередній вплив на весь хід життя. У діяльності носіїв справжнього розуміння сенсу життя в наявності нерозривному зв'язок часів. Для них минуле - це не минуле, яке безповоротно пішло в небуття, а свій власний досвід, який продовжує впливати протягом всього їхнього життя. Все це говорить про те, що люди стають носіями справжнього розуміння сенсу життя в результаті осмислення свого соціального буття і дійсності.


ПАМ’ЯТКИ ТА ПАМ’ЯТНІ МІСЦЯ, ПОВ’ЯЗАНІ ІЗ ЖИТТЯМ І ТВОРЧОСТЮ

Г.С. СКОВОРОДИ НА ТЕРИТОРІЇ МІСТА ХАРКОВА
Радченко Анастасія,

учениця 9 класу, вихованка гуртка історичного краєзнавства РЦДЮТ

Харківської районної ради, учениця Будянського ліцею Харківської районної ради.

Керівник – Безрукова Тетяна Миколаївна, керівник гуртка історичного краєзнавства РЦДЮТ Харківської районної ради, почесний краєзнавець України


Відомо, що по закінченні навчання в Києво-Могилянській академії, тривалих закордонних мандрів Гр. Сковорода повертається на Україну, а згодом їде до Харкова. Його вабить Харківський колегіум, де з 1759 р. він починає працювати викладачем. У 1768 р. при Колегіумі відкрили так звані Прибавочні класи, які розташовувалися за територією монастиря, там, де зараз знаходиться Харківська державна наукова бібліотека ім. В.Г. Короленка. У 1759 - 1764 рр. Гр. Сковорода читав там курс піїтики та катехизиса, та його світогляд розходився з концепціями офіційного богослов’я і його вимусили залишити Колегіум. У 1974 р. на подвір’ї Покровського монастиря на місці, де був розташований Колегіум, встановили гранітну стелу (скульптор Л.О. Твердянська).

У 1992 р. у Харкові було відкрито пам’ятник Гр. Сковороді з бронзи та граніту скульптора Івана Кавалерідзе. Він встановлений біля Харківського історичного музею (сучасний Покровський монастир). Скульптура лаконічна, сухувата за ліпленням і раціональна за композицією, вона в повній мірі відображає життя мандрівного філософа. Треба зазначити, що проект пам’ятника Іван Петрович створив у 1935-1936 рр. Сам непересічна особистість, І. Кавалерідзе жваво цікавився життям і творчістю великого просвітителя. Його пам’ятники Г. Сковороді встановлені у Києві на Контрактовій площі (1977), у Лохвиці на Полтавщині (1922 р. знищений під час війни, відновлений автором у 1972 р.). За всі часи було створено всього один художній фільм, присвячений українському генію, який так і називався «Григорій Сковорода» (1958), режисером якого був І. Кавалерідзе. Харківський пам’ятник, який встановлював зять Івана Петровича скульптор і режисер Ростислав Синько, це інтерпретація більш відомого пам’ятника Сковороді у Києві на Контрактовій площі

Завдяки зусиллям визначного вченого Анастасії Ніженець, до 240-річчя від дня народження філософа, була виготовлена стела, встановлена в Харківському педагогічному університеті імені Гр. Сковороди. Педагогічний інститут з 1945 р. носить ім’я Сковороди. Вікна головного корпусу по вул. Артема прикрашають вітражі сковородинівської тематики, виконані студентами-дипломниками у 1980-х роках. У 1992 р. біля корпусу по вул. Блюхера було встановлено пам’ятник Гр. Сковороді (скульптор Ястребов І.П.) Скульптура виколота з міді. Цей пам’ятник на початку 2010-х років перевезли у Сковородинівку.

На новий пам’ятник Гр. Сковороді біля корпусу університету по вул. Блюхера збирали кошти студенти та співробітники університету, учні та педагоги 120 шкіл по Харківщині, де працюють випускники університету. Наприкінці вересня 2012 р. на Салтівці було відкрито пам’ятник Г. Сковороді (скульптор народний художник України Сейфаддин Гурбанов, архітектор Юрій Шкодовський).

Вулиці та провулки Харкова, названі ім’ям Гр. Сковороди Сковородиніська вулиця. Розташована у Ленінському районі на Лисій Горі. Довжина – 0,300 км. Пролягає від вул. Революції до Корейського провулку. До її складу ввійшли Мало-Андріїська і новозаснована Гвоздіковська. Перейменована 15.09.1894 р. Перша назва пов’язана з ім’ям дружини титулярного радника Олександрою Гвоздиковою. Сковородинівська вулиця. Розташована у районі Липовий Гай. Є у списку вулиць 1929 р.

Сковородинівський провулок. Розташована у Ленінському районі на Лисій Горі. Довжина – 0,200 км. Пролягає від вул. Серафимовича до вул. Чистоклітовської. Є у списку вулиць 1909 р.

Сковородинівський в’їзд. Розташований у Ленінському районі на Лисій Горі. Довжина – 0,080 км. Пролягає від провулку Сковородинівського до провулку Андріївського. Є у списку вулиць 1895 р.

Сковородинська вул. Розташована у районі Подгорянка (сучасний Ленінський район, район Північного поста). Є в Покажчику до плану Харкова 1916 р. як прикордонна.

Сковородинський провулок Розташована у районі Липовий Гай. Згадується у Покажчику до плану Харкова 1916 р.

Сковородинський в’їзд. Згадується у Покажчику до плану Харкова 1916 р.

Сковороди вулиця. Розташована у районі Земля Чуніхіна (сучасний Червонозаводський район, станція Основа). Згідно архівних документів 1841-1842 рр. знаходилася на р. Харків й входила до Михайлівського приходу. Належала колежському секретарю Чуніхіну. Є в Покажчику до плану Харкова 1916 р. – дві земельні ділянки, хутір і одна земля. Ділянка увійшла до складу міста у 1921 р. Названа ім’ям купця, що придбав ділянку (вул. Шевченко). Земля належала Анні Чуніхіній (1893), а по Зміївському шляху – Леоніду Львовичу Чуніхіну. Спочатку вулиця Сковороди називалася Шевченківська. У списку 1929 р. є відомості про перейменування.

Таким чином, вивчення стану пам’ятників та пам’ятних місць, пов’язаних із життям і творчістю Г. Сковороди у Харкові, вивчення історії вулиць, названих іменем Сковороди у Харкові сприяє популяризації творчості великого просвітителя серед широких верств сучасної молоді.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   37


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал