Міністерство освіти І науки україни український державний центр туризму



Сторінка22/37
Дата конвертації02.12.2016
Розмір7.69 Mb.
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   37

СМЫСЛ И ИСТИНА НАШЕЙ ЖИЗНИ
Пашолка Каріна,

учениця 11 класуКуп’янської гімназії №1Харківської області

Керівник:Вербицька Наталя Віталіївна, учитель вищої категорії,

учитель світової літератури

Куп’янської гімназії №1
Жизнь и ее смысл – вопросы, которые задаются нами каждый день. Мыдовольно-таки часто задумываемся над этим по мере нашего взросления. Чем взрослее мы становимся, тем больше мы понимаем наши ошибки в прошлом, ценим нашу сегодняшнюю, к сожалению, не бесконечную жизнь.

Смысл жизни – это настолько философская проблема, что ее понять и постичь невозможно. Как говорят, только в конце жизненного пути нам будем известна истинная суть, но передать ее другим уже не получится.

Существует множество разных теорий по созданию мира. Одна из них – космическая. Она гласит, что наши предки или же другие биологические организмы были занесены на Землю инопланетянами или же метеоритами, кометами. Этого никто никогда не докажет. Возможно, только тогда, когда те же инопланетные существа вернутся и объяснят нам все. Перенесение живых организмов метеоритами или же кометами небезопасно. В космосе настолько большое давление и разные температуры, что это просто невозможно.

Существуют еще великое множество разных теорий по образованию мира, но все же есть одна, в которую верит большинство населения Земли, и это -вера в Высшую силу. У разного народа Высшая сила представляется разнообразными богами, животными, вещами и так далее.

Я больше склоняюсь к выше изложенной теории. Я верю в существование Высшей силы, в ее истинность. Но что же все-таки такое Истина?

Хочется вспомнить прекрасное произведение Михаила Булгакова «Мастер и Маргарита» и его евангельский сюжет с ПонтиемПилатом и Иешуа,точнее, Иисусом. Последовательность моментов, что происходят в романе и Библии, – сходится. Михаил Булгаков решил выразить свою точку зрения ипредоставить свои фразы и имена, при этом оставив понятия «Понтий Пилат» и «Истина».

Давайте рассмотрим данный отрывок с Евангелия:

«Тогда Пилат опять вошел впреторию, и призвал Иисуса, и сказал Ему: Ты Царь Иудейский? […]

Иисус отвечал: Царство Мое не от мира сего; если бы от мира сего было Царство Мое, то служители Мои подвизались бы за Меня, чтобы Я не был предан Иудеям; но ныне Царство Мое не отсюда.

Пилат сказал Ему: итак Ты Царь?

Иисус отвечал: ты говоришь, что Я Царь. Я на то родился и на то пришел в мир, чтобы свидетельствовать о истине; всякий, кто от истины, слушает гласа Моего.

Пилат сказал Ему: что есть истина? И, сказав это, опять вышел к Иудеям и сказал им: я никакой вины не нахожу в Нем.»

По этому отрывку мы понимаем, что Пилат не получил ответа, потому что не видел в Истине истинности. Живой ответ стоял перед ним. Но, предположим, что Иешуа (Иисус) все-таки ответил римскому прокуратору: «Я есть Истина». Но и тогда, опять-таки, вопрошавший остался бы без ответа, потому что не умел признать Истину за истину.

Сам римский прокуратор не верил ни во что, поскольку делал то, что говорят ему «люди сверху». Его задачей было выслушать арестанта и подтвердитьвиновность Иешуа. Но странник произвел на игемона впечатление, демонстрируя храбрость, вежливость и искренность его слов. Да, Иешуа говорил Истину, чего так ужасно боялся прокуратор. Иешуа говорил точную правду того, что совершил, и игемон прекрасно понимал, что Иешуа не был ни к чему причастен, но все же, поставив трон на первый план, он подтвердил виновность Иисуса, после чего ужасно мучился.

Истина – это правда. Это все, что не ложь, то, что верно, подлинно и не имеет опровержений.

Но существует другое понятие, что гласит: «Истина – это высшая степень совершенства мысли либо высказывания».Это понятиефилософское и используется в научных или же в религиозных категориях, выступая божественным откровением. Проще говоря, это «идеальная правда», которую мы все так боимся. И эта «идеальная правда» ясна только Высшей силе. Для нас Истина является недостижимой. Можно, конечно, приближаться к абсолютной Истине, и по мере приближения будут создаваться новые представления, а старые – отбрасываться, но достичь ее невозможно.

Чтобы окончательно объяснить это понятие, я приведу такой пример.

Какое наше небо? Вы скажете, оно голубое. А почему? Почему небо именно голубое? Неужели это Истина, которая нам точно ясна? Истина, которую мы узнали от уст Высшей силы, которая была написана на самом небе? А как же вы тогда опишете «голубой цвет»? Вода? А как же люди, которые видят цвета не так, как другие? Они видят небо по-другому, и оно может быть красным. И мы навязываем им свои принципы и человеческую истину, выдуманную и сотворенную нами, которая не является божественной Истиной.

Вывод: у каждого Истина своя и понимаем мы ее по-разному. К Истине мы придем в конце нашего жизненного пути. В этом и есть смысл жизни.

АВТОР І АВТОРСЬКА ПОЗИЦІЯ У ТВОРАХ В.П. ГАМАНА
Пересада Оксана,

учениця 8 класу Баранівської ЗОШ І-ІІІ ступенів,

член гуртка «Юні етнографи» Валківської районної ради Харківської області

Керівник Пипа Світлана Володимирівна,вчитель української мови та літератури,

керівник гуртка «Етнографічне краєзнавство»Валківського районного центру туризму

краєзнавства та екскурсій учнівської молоді


«Шістдесятники »– покоління творчої інтелігенції

«Шістдесятники» – велике явище другої половини ХХ століття. Одне з найважливіших явищ українського відродження. «Шістдесятники» принесли в літературу високохудожні твори, в яких правдиво показували тогочасне життя суспільства, стали на захист української мови. Ці часи прийнято називати «відлигою». Але незабаром покотилася нова хвиля нищення української мови, літератури, мистецтва. Багато письменників нового покоління опинилося в ув’язненні, в таборах. Чимало з них емігрувало за кордон. Це було друге «розстріляне відродження».

Внаслідок цих утисків та переслідувань талант багатьох письменників не міг розвинутись на повну силу. Такі письменники як В.Стус, В.Самійленко, Л.Костенко проявили високу громадську мужність. Своєю творчістю вони засвідчили вірність і відданість своєму народу та Батьківщині. Д.Павличко, І.Драч, П.Мовчан відстоювали право на вільний розвиток української мови, використання її в різних сферах громадського побуту.

« Шістдесятників» турбували проблеми людини та людства.

Виростало нове покоління дітей, а точніше «пасинків війни», сиріт і напівсиріт, відданих Батьківщині, її найсвятішим ідеалам, своєму народу.

Багато письменників – «шістдесятників» навчалося у Київському державному університеті імені Т.Г.Шевченка. серед них Б.Олійник, І.Драч, В.Симоненко, В.Близнець, В.Підпалий, М.Сом, М.Сингаївський, Р.Третьяков, О. Мусієнко, І.Власенко та ряд інших імен. В цю громаду «хороших і різних» органічно вписався Віктор Гаман.

Бібліографічна довідка

Сучасний український письменник Гаман Віктор Пантелійович народився 30 жовтня 1937р. в с. Ков’яги Валківського району на Харківщині.

Закінчив факультет журналістики Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка(1960-1965). Навчався на факультеті з багатьма відомими письменниками – «шістдесятниками». Працював у харківській молодіжній газеті (1963-1965) обіймав посади заступника головного редактора журналу «Ранок», члена редколегії, редактора – завідувача відділу філософії в журналі «Комуніст України»(1987 – 1992), члена редколегії, редактора відділу гуманітарних проблем в грамадсько – політичному журналі «Віче»(1992 – 1997), заступника головного редактора журналу «Надзвичайна ситуація»(2000 – 2003). Працював на посадах прес – секретаря першого віце-прем’єр-міністра України, Директора Національного Бюро розслідувань України. Нині – на відповідальній роботі в одній із державних структур(Національна Академія прокуратури України).

Творчий шлях

Творчий шлях починав у валківській районній газеті «Сільські новини». У 1953 році на її сторінках був надрукований перший вірш, а в 1962 році в обласній газеті "Соціалістична Харківщина» побачило світ перше оповідання. У 1962-1964 роках очолював обласне літературне об’єднання при Харківському відділенні Спілки письменників України.

У 1964 році у видавництві «Молодь» вийшла друком перша збірка «Сонцестояння». Автор двох трилогій: «зеленої» - «Дар неба(Заповідні верховіття)»(1982), «Катрановий мед» (1987), «Хризантема»(1994); «земляцької» - «Красний Кут»(1990), «Валківські верби»(1996), «Богодухів або Люди з божою іскрою»(1999), політичні тетралогії – «Обкомівські коридори»(1995),«Коридори ЦК»(1997), «Парламентські коридори»(1998) та «Урядові коридори»(2002), дилогії «І один в ЦК воїн» та «В політиці друзів не буває»(2005), роману «Мілана»(2006), «Коридори ЦК»(в 3-х томах), 2007-2008.

Крім того, в різні роки друкувалися його романи «Заморозки весни не зупинять»(1996), «Каскад ставків», «Кохання на вітрах розлук»(2000), «Один місяць сходить, а другий заходить»(2001).

Віктор Гаман також автор книг повістей, оповідань та есе «Колодязь»(1972), «Молоде літо»(1979), «Мед – полин любові»(1995), «Село на шляху»(1983), «Козак Коверя з Гонтового Яру»(2005), ряду публіцистичних і наукових видань.(Б)

Лауреат Міжнародної премії імені В.І.Вернадського(1997), Міжнародної премії імені В.К.Винниченка(2003), премії імені П.П.Чубинського(2001), заслужений працівник культури України(1997). Нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня(1997), орденом святих Кирила і Мефодія(2007), Почесною грамотою Кабінету Міністрів України(2007), почесною відзнакою Українського фонду культури «За подвижництво в культурі»(1997), медалями «Будівничий України» Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Т.Г.Шевченка та «Почесна відзнака» Національної спілки письменників України.

«Почесний громадянин міста Валки» на Харківщині.

Автор і авторська позиція у творах В.Гамана

Щоб глибше проникнутись у творчу майстерню письменника, переступімо його отчий поріг. Звичайна хата в с. Ковяги Валківського району на Харківщині, в якій народився В.Гаман.

Село здавна славилося свободолюбивими традиціями. Впадала в очі краса навколишньої природи. Але, як згадує письменник, «гостро відчувається безбатьківщина, особливо в голодні 1946 – 1947 роки. Виразно бачу і пам’ятаю чергу за хлібом біля сільської лавки. Хліба мало, а людей, - як диму на сільській пожежі, як туману в наших широких та глибоких довколишніх ярах».

Та допитливий, наділений чутким серцем хлопець вперше відчув красу рідного краю, неповторних мелодій і спів народних пісень, котрі увійшли в його свідомість, як пише він, «справді з молоком матері».

Читаючи твори В.Гамана, ми спостерігаємо, що автора хвилюють проблеми служіння людей, чесності, людської совісті. Його герої – це люди мислячі, активні, люди, які можуть приймати нестандартні рішення, знайти вихід із скдадної ситуації.

У 1996 році до 350-річчя міста Харкова вийшла його книга «Валківські верби»(а перед цим – «Красний Кут»), де вміщено розповіді і роздуми автора про життєві і творчі біографії митців – вихідців із своєрідного « трикутника» Харківщини (Валки- Красний Кут – Богодухів) – письменників Петра Панча, Василя Минка, народного артиста України Миколи Манойла, народного художника України Михайла Дерегуса, організатора «Пархомівської Третьяковки» Афанасія Луньова, кобзаря Віктора Лісовода, народного артиста Миколи Частія, заслуженого майстра народної творчості Федора Гнідого, краєзнавця Івана Скотаря.

У своїх творах письменник порушував широке коло питань, зокрема проблему екології навколишнього середовища, необхідність охорони живої природи. Ця тема широко розвинена у трилогії «Заповідні верховіття», «Катрановий мед», «Хризантема». Ці книги прищеплюють читачам любов до рідного краю, кожним своїм розділом підкреслюючи, що у вихованні людини надзвичайне значення має природа. «Щастя – це бути з природою, бачити її, говорити з нею» - говорив один з героїв твору. Ці слова є дуже актуальними у наш час, коли людина все більше віддаляється від природи.

У творчому доробку автора є також твори, в яких описане життя людей у воєнні та повоєнні роки. Це оповідання «Стояли в нашому селі солдати», «Брала вдова льон дрібненький». В них показано гірку долю селянських жінок – удів, що винесли на своїх плечах всі труднощі повоєнних літ. Навіть у такі скрутні часи вони не втрачали віри у світле майбутнє для своїх сімей. Ці сміливі жінки, незважаючи на пережите горе, продовжували виховувати дітей, працювати.

Доля В.Гамана типова для представників вже згаданого покоління. Майже всі вони – сільчани. Дітьми осиротіли: їхні батьки або загинули на фронтах, або повернулися додому каліками і рано померли, чи пропали безвісти, як Вікторів батько, Панько Гнатович – син сільського коваля і сам коваль одного з харківських заводів. Виходили, виростили синів, зігріли ласкою, врятували від різних напастей у жахливі окупаційні та голодні повоєнні роки їхні матері – подвижниці, згорьовані солдатські вдови.

Тож цілком природно, що в творчості літераторів – «шістдесятників», зокрема Віктора Гамана, образ матері, тема материнства взагалі – одна з головних тем творчості.

У повісті «Беріть квіти, мадам» показано ідеальний образ матері, яка пережила страшне лихоліття війни, виховала дітей, завжди трудилася, не втрачала надії, випромінювала добро і любов. «Немає більшого щастя для мами, ніж те, коли всі ми знову збираємося до родинного вогнища. У молодості ми завжди прагнемо далеких світів, звідавши їх, відчуваємо і розуміємо, що більшого і глибшого потягу немає на світі, ніж потяг до батьківських порогів» - говорить герой цієї повісті.

Письменник вважає себе потрібною людиною для суспільства, він гарний сім’янин, люблячий син. Але час від часу його, як і героя твору «Беріть квіти, мадам», непокоїть думка: «Ну чому матері завжди про все пам’ятають, а ми, їхні люблячі діти, завжди запізнюємось і забуваємо».

Та Віктор Пантелійович не забув. В його пам’яті образ матері буде вічним. Про це свідчить той факт, він організував у селищі Ков’яги, у материнському домі «Музей Матері»,відкритий для громадського огляду.

Музей Матері

За свідченням фахівців, на сьогодні – це єдиний музейний заклад такого типу, аналога якому поки що немає ніде. Створений коштом автора, він постійно відкритий для громадського огляду.

Заснований у родинній садибі потомственних ковалів, музей, по суті, є історією цього звичайного, рядового, але по – своєму неповторного роду, в чому й полягає його унікальність.

В музеї 5 залів, у яких розміщено понад сімсот експонатів. З часу заснування в музеї побувало близько тисячі відвідувачів, зокрема, громадських діячів, представників літератури, мистецтва, науки і виробництва.

Звичайна сільська жінка, Ганна Павлівна мала, проте, мала багато талантів – була працьовитою, любила гостей, товариство, пісню(сама чудово співала), вишивала, брала участь у самодіяльних виставах, шанувала квіти, художнє і народне слово, музику, гарні картини, особливо із зображенням природи.

Музей служить вихованню гордості за свій історичний родовід, сприяє піднесенню національної свідомості, вихованню любові до рідного краю.
БАРВИ ЖІНОЧОЇ ДУШІ КАТЕРИНИ БІЛОКУР
Перехрест Анастасія,

учениця 10 класу, Полтавського міського

багатопрофільного ліцею № 1імені І.П. Котляревського.

Керівник: Московченко Ніна Олександрівна, заступник діиректора з НВР

Полтавського міського багатопрофільного ліцею № 1 імені І.П. Котляревського.

Білик Наталія Іванівна, учитель української мови та літератури Полтавського міського багатопрофільного ліцею № 1 імені І.П. Котляревського.


Кажуть,що життя дається тільки раз, тож потрібно використати його сповна. Чи кожна людина наділена певними талантами, чи кожна реалізує їх у тому обсязі, завдяки якому залишає слід в історії?

Доля нашої землячки Катерини Білокур доводить, що для справжнього поклику душі не може бути жодних перешкод.

Точна дата народження художниці невідома. Дослідники ж називаютьднем її народження 25 листопада 1900 р.Саме тоді в селі Богданівці Пирятинського повіту Полтавської губернії(нині Київської області) в родині заможного селянина з’явилася майбутня всесвітньовідома майстриня пензля. У сім'ї було ще два сини, Григорій і Павло, та дочка Ольга. У віці 6 - 7 років сама Катерина навчилася читати, бо на сімейній раді було вирішено не віддавати дівчину до школи, щоб зекономити на одязі та взутті. Малювати починає з раннього дитинства, однак батьки не схвалюють захоплення доньки і забороняють ним займатися. Її мати казала: «Ну й нагородив нас Бог такою дочкою! У всіх батьків доньки в такому віці вже одружені, а наша чортів малює!»

Катерина продовжує малювати потайки від рідних, використовуючи для цього полотно та вугіль. Пензлі виготовляла сама з ворсинок котів, використовувала фарби, які робила з буряка, бузини, калини, цибулі й різних трав. Як зазначала сама художниця, у будні їй малювати заборонялося, а лише в неділю, після обіду, як уже все було зроблено, сідала за улюблену справу. Малювала декорації для драмгуртка, створеного сусідом і родичем Білокурів Микитою Тонконогом.

У 1922–1923 рр. Катерина дізнається про Миргородський технікум художньої кераміки. Вона вирушає туди, маючи при собі два малюнки: «копію з якоїсь картинки» і начерк дідівської хати з натури — виконаних уже не на полотнині, а на спеціально для цього придбаному папері. У технікумі Катерині відмовляють через відсутність документа про закінчення семирічки.

Засмучена відмовою дівчина повертається додому пішки.

Малювати не покидає, і згодом починає відвідувати драматичний гурток, організований подружжям учителів Калитів. Батьки погоджуються на участь доньки у виставах, але за умови, що драмгурток не заважатиме роботі по господарству. У драмгуртку переважно грає «молодиць» з п’єс «Наталка Полтавка»,«Сватання на Гончарівці», «Наймичка», «Безталанна».

1928 року Катерина дізнається про набір студентів у Київський театральний технікум і вирішує ще раз спробувати свої сили. Але ситуація повторюється, і їй знову відмовляють з тієї ж причини.

Після цього починаєтьсяодин з найважчих періодів життя жінки. Найскладніше було через відсутність духовної підтримки. Іноді відчай охоплював її так сильно,що восени 1934 року вона робить спробу втопитися в річці Чумгак, у наслідок чого застуджує ноги. Після цього випадку батько з прокльонами погоджується на заняття доньки малюванням.

Катерина починає самостійно опановувати технікиобразотворчого мистецтва.У цьому ж році вона створює один з трьох своїх шедеврів, який приніс їй світове визнання, – «Берізка».

Навесні 1940 року Катерина чує по радіо пісню «Чи я в лузі не калина була» у виконанні Оксани Петрусенко. Пісня настільки її вразила, що жінка звертається до співачки з листом,вказуючи таку адресу: «Київ, академічний театр, Оксані Петрусенко».До листа додає малюнок калини на шматкові полотна, котрі надзвичайно вразили співачку. Порадившись із друзями Василем Касіяном і Павлом Тичиною, Оксана Петрусенко звертається у Центр народної творчості, після чого до обласного центру надходить розпорядження знайти Катерину Білокур та поцікавитися її роботами.

Богданівку відвідує Володимир Хитько, що очолював тоді художньо-методичну раду обласного Будинку народної творчості. Декілька картин він показує в Полтаві художнику Матвієві Донцову. 1940 року в Полтавському будинку народної творчості відкривається персональна виставка художниці-самоучки з Богданівки, яка на той час налічувала лише 11 картин. Художниця побувала в Києві та Москві, де вперше побачила музеї і твори видатних митців. Більшість полотен тогочасного періоду втрачено під час війни. Після визволення села від фашистів Білокур створює одні з найкращих своїх творів — «Буйна», «Декоративні квіти» (1945), «Привіт урожаю» (1946) і славнозвісне полотно «Цар-колос« (1949).

1944р. — Богданівку відвідує директор Державного музею українського народного декоративного мистецтва Василь Нагай. Пропонує Катерині організуватиперсональну виставку та закупити картини. Саме завдяки йому Музей українського народного декоративного мистецтва має найкращу колекцію робіт Білокур.

Після закінчення війни сім'я Білокур стає колгоспниками. 1948 р. помирає батько Василь. Катерина якийсь час живе з хворою матір'ю, а згодом до них переїжджає брат Григорій з дружиною та 5 дітьми. У сім'ї починаються негаразди та сварки. Але в цій період Катерину Білокур відзначають на рівні держави. Так 1949 року Катерина стає членом Спілки художників України, 1951 року нагороджена орденом Знак Пошани, одержала звання Заслуженого діяча мистецтв України.

У 1954 році три картини Білокур — «Цар-Колос», «Берізка» і «Колгоспне поле» — були включені до експозиції радянського мистецтва на Міжнародній виставці в Парижі. Їх високо оцінив ПаблоПікассо та зауважує, що «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ!» Він порівнює Білокур із іншою представницею «наївного мистецтва» — СерафіноюЛуїз.У художниці з'являються численні друзі, передусім художники й мистецтвознавці, у колі яких вона знаходить розуміння та повагу.

Але художниця все частіше хворіє, до болю в ногах додається сильний біль у шлунку. Домашні лікувальні засоби не допомагають, а у богданівській аптеці немає необхідних ліків.На початку червня 1961 року помирає мати художниці. Того ж року Катерину Білокур відвозять уЯготинську районну лікарню. 10 червня їй роблять операцію, яка нічим не допомагає. У той же день художниця помирає.

Життя пересічної селянки без освіти Катерини Білокур було насиченим і яскравим. Душа художниці, наповнена світлом і кольорами, подарувала всьому світові українське мистецтво, його «наївну» та різнобарвну душу. Олесь Гончар зазначав: «Катерина мовби розповідала світові, який талановитий її народ, як глибоко розвинуте в ньому естетичне почуття, яка сприятлива його душа до всього прекрасного в світі...»

Культурний потенціал села в ті часи пригнічувався й був окупований тими ідеями, які вигідні владі. Проста жінка самостійно досягла неймовірних висот, світового визнання, але залишилася звичайною селянкою, що навіть після нагородження державними відзнаками продовжувала жити звичайним життям і малювати, малювати, малювати…

Погляньмо на картини Катерини Білокур… Квіти, природа, портрети звичайних людей, але який «наївний» і водночас неперевершений стиль, які кольори, немовби сама українська природа в усій красі лине з полотен, наповнюючи душу світлом і спокоєм…

Інколи, щоб побачити щось неперевершене, не треба їхати в далекі світи, треба лишень огорнутися довкола і помітити всю красу світу…


ТАЛАНТ, ВИЗНАНИЙ УКРАЇНОЮ
Пітель Наталія,

учениця 10 клас, Полтавська гімназія №21

Мороз Катерина Федорівна,вчитель географії,

Полтавської гімназії №21


Біля Ворскли розрослась широко,

Зелена й вічно молода.

Прославилась синами видатними,

Полтава - наша золота

Рідний край — це цілющі джерела, до яких пробивається гострий корінець людської свідомості, пробивається до життя, до знань, до світла. На мальовничому березі ріки Ворскла розташоване одне із найбільш цікавих міст України — Полтава. Полтава викликає інтерес завдяки своїй історії,культурі ... Полтавська земля особлива, і ця особливість пов'язана з людьми цього краю. Варто згадати хоча б письменників, які народилися на Полтавщині, — Іван Котляревський, Григорій Сковорода, Микола Гоголь, Остап Вишня. Серед науковців теж чимало відомих імен, цей перелік був би нескінченним. Полтавська земля і справді щедра на таланти, як і на звичайних добрих та привітних людей.

В наш час є дуже багато людей, які зробили значний внесок у науку нашої країни. От і наша розповідь буде про талановитого вченого, українського географа, методиста, а також цікаву і добродушну людину Леоніда Миколайовича Булаву.

Народився 26 березня1959 року в селищі Диканька Полтавської області. У 1976 році закінчив Балясненську загальноосвітню школу І – ІІІ ступенів Диканського району. Любов до географії проявилась ще в шкільні роки і тому обрав для навчання природничо – географічний факультет Мелітопольського державного педагогічного інституту. В 1976 році вступив на навчання за спеціальністю «вчитель географії та біології». Паралельно з навчанням в інституті Леонід Миколайович вирішив працювати за своєю майбутньою професією. Чотири роки працював учителем географії у приміському районі Дніпропетровська (селище Кіровське, місто Підгородне). Шлях навчання був не легкий, але це не завадило Буливі Л. М. стати на стежку творчості. Навчаючись у вузі опублікував перші наукові праці, а також три роки був головою студентського наукового інституту. Крім цього разом зі своїми друзями став одним із організаторів студентського туристичного клубу. Даний туристичний клуб організовував експедиції та туристичні походи. Під час експедицій та туристичних походів на Єнісеєвський кряж, Верхньоколимське нагір’я, Копендаг та інші райони СРСР він зібрав колекції гірських порід, гербарії, слайди, які донині використовує в навчальному процесі.

Після закінчення інституту виконав свій військовий обов’язок перед своєю Батьківщиною. Після звільнення в запас у травні 1984 року був прийнятий на посаду асистента щойно створеної кафедри географії Криворізького педагогічного університету.

Із 1986 по 1989 рік навчався в аспірантурі Київського державного педагогічного університету імені Максима Горького (тепер – М.Драгоманова), суміщаючи навчання з викладанням на кафедрі фізичної географії та геології. У 1989 році захистив дисертацію “Ландшафтний аналіз порушених земель з метою їх рекультивації (на прикладі Криворізького гірничопромислового району)”, і йому був присвоєний науковий ступінь кандидата географічних наук за спеціальністю 11.00.01. – фізична географія, геофізика і геохімія ландшафтів.

У кінці 1989 року повернувся до Криворізького педагогічного інституту й до завершення 1991/1992 навчального року працював спочатку старшим викладачем, потім − доцентом кафедри фізичної географії та геології. Серед наукових праць цього часу – одноосібна монографія "Физико-географический очерк Криворожского горнопромышленного района", посібник для вчителів "Фізична та економічна географія Дніпропетровської області" (у співавторстві).

З 1 вересня 1992 року повернувсь працювати до рідної Полтави у Полтавський державний педагогічний університет імені В. Г. Короленка, де обіймав посаду – доцент кафедри спеціальних історичних дисциплін та географії. Але з 1 вересня 2000 року, дана кафедра була реорганізована в кафедру географії та краєзнавства, де отримав посаду завідувача кафедри, яку обіймає до сьогоднішнього дня. За свою нелегку працю та вклад в розвиток української географії був нагороджений почесною грамотою МОН, а також знаками «Відмінник освіти України» та «Василь Сухомлинський».

Л.М.Булава є автором понад 180 наукових праць у галузях антропогенного ландшафтознавства, регіональної фізичної географії та краєзнавства, методики викладання географії в середній школі й вузі. Усього ним підготовлено до видання понад 20 підручників, навчальних посібників, монографій (переважно одноосібних). Серед цих праць слід відзначити підручники видані з грифом Міністерства освіти й науки України:


  • “Природознавство. 5 клас” (чотири перевидання, останнє – в 2005 році);

  • ”Загальна географія”, 6 клас – Полтава: Довкілля-К, 2006 та електронний посібник за цим виданням;

  • "Фізична географія України, 8 клас. – Харків: Ранок, 2008;

  • навчальний посібник “Рідний край. Географія та краєзнавство” – К.: Просвіта, 1996 (було шість його перевидань);

  • “Довкілля-5”. – К.: Ґенеза, 1997, ряд навчальних програм з географії та краєзнавства.

У свій час серед учителів були популярними навчальні посібники “Фізична географія України”, 8 клас (Полтава: ПОІППО, 1997, 1999); “Економічна та соціальна географія України”, 9 клас (Полтава: ПОІППО, 1999, 2000, у співавторстві з М.П.Нагорнюком), "Географія України" (Практичні й самостійні роботи. Роздаткові дидактичні матеріали). – Полтава: Наукова зміна, 1997; "Економічна і соціальна географія світу. – Полтава: ПОІППО, 1999; методичний посібник "Методика навчання фізичної географії України" (у 5-ти випусках). – Полтава: ПДПІ, 1994) та інші .

З 1992 року Леонід Миколайович Булава є головою журі обласної та членом журі всеукраїнської олімпіади з географії , а також головою секції географії та геології МАН. З 2007 року є головою секції географія та ландшафтознавство. Працюючи з обдарованими учнями та студентами видав два посібники: "Готуємося до географічних олімпіад". – Харків: Основи, 2008; "Географія. Типові задачі і практичні завдання". - Полтава: Наукова зміна, 1995. Не зупиняючись на досягнутому, він активно займається питаннями безперервної географічної освіти в регіоні, читає лекції для учителів географії Полтавщини. Також став автором програми курсу за вибором для школярів «Рідний край», який читається у 5, 8 та 9 класах.

Серед видань краєзнавчої спрямованості слід виділити навчальні посібники, написані одноосібно: “Рідний край (Полтавщина)”, 5 клас (1995, наступні видання 1996-2002 рр. перероблені і доповнені); "Географія Полтавської області" (Полтава: ПОІППО, 1996, 1999). Л.М.Булава був головою редколегії географічного атласу “Моя мала Батьківщина. Полтавщина” (автор або редактор більшості карт), методичного посібника “Методика викладання географії Полтавщини” (в 2-х частинах, 1994), збірників “Методика викладання географії рідного краю” (1995), "Географія та екологія Полтави" (2008) тощо. Він є співавтором довідкового видання "Полтавська область: природа, населення, господарство" – Полтава: Полтавський літератор, 1998, та фотоальбому "Полтавщина: природа, традиції, культура". – Полтава: Оріяна, 2007 .

Л.М.Булава є автором посібників для студентів з навчальних дисциплін, які він викладає впродовж останніх років (Біогеографія та основи екології; фізична географія України; вступ до географії; методика географічних досліджень; географія Полтавської області; методологія фізичної географії, нумізматика й боністика з основами теорії та історії грошей). Він керує польовою практикою з біогеографії, та комплексною польовою практикою з фізичної географії. Широко застосовує інноваційні навчальні технології (ним виконані методичні розробки й монтаж понад 20 навчальних фільмів-відеолекцій, ряд електронних презентацій і електронних посібників для студентів-географів) .

Леонід Миколайович Булава не просто вчитель, методист, географ, але і мудрий керівник. Під його керівництвом був сформований творчий і дружний колектив викладачів, який користується повагою у студентів. При підборі кадрів перевага надавалася тим із них, хто має успішний досвід роботи в школі й може кваліфіковано організовувати навчально-виховний процес з підготовки майбутніх учителів географії, основ економіки, організаторів краєзнавчо-туристичної роботи.

Книги Леоніда Миколайовича Булави уже давно знайшли відгук у серцях вчителів та учнів Полтавщини, є чимало охочих педагогів мати його книги у своїй домашній бібліотеці. Його видання вважають прекрасним подарунком для гостей нашого краю. Полтавський край по праву пишається своїм славним сином, співцем і творцем краси, відданим патріотом та мудрим педагогом Леонідом Миколайовичем Булавою.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   37


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал