Міністерство освіти І науки україни український державний центр туризму



Сторінка21/37
Дата конвертації02.12.2016
Розмір7.69 Mb.
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   37

ФЕНОМЕН МАНДРІВНИЦТВА Г.С.СКОВОРОДИ
Олійник Ганна,

учениця 10 класу Ульянівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів

Богодухівської районної ради, вихованка Комунального закладу «Харківська обласна станція юних туристів» Харківської обласної ради

Керівник: Астапова Т.М., керівник гуртків КЗ «Харківська облСЮТур»


Мандрівництво, що генетично пов’язане з просторовими уявленнями, вже на етапі появи в світовій культурі характеризується низкою особливостей, які надають цьому явищу унікальність і самобутність.

Для нашої культури з просторовими уявленнями органічно пов’язані уявлення релігійні, що споконвічно переводять просторові позначення в іншу ціннісну ієрархію, надають їм релігійно-філософського змісту. Феномен мандрівництва з моменту його виникнення у культурі як явища народного життя увібрав у себе уявлення, характерні для попередніх культурних епох. Поява у нашій культурі типу мандрівника, на рівні поширеного явища народного життя, була підготовлена специфікою осмислення простору і сприяла у кінцевому рахунку, розвитку культурної свідомості, що є важливим чинником діалогічного культурного обміну.

Мандрівництво зберегло зв’язок і вплинуло на формування ідеалу святості. Так, перші святі Антоній і Феодосій Печерські починали шлях до святості з мандрівничого (М.С. Грушевський), багато святих "у мандрівках по обличчю землі російської" проявили свій божественний дар (В.В. Розанов).

Український філософ-мандрівник XVIII сторіччя Григорій Сковорода зумів зайняти цілісну філософську позицію саме завдяки типу мандрівника, що закріпився в культурі, внаслідок життєвої орієнтації. Тип народного мандрівника, що стоїть поза будь-якими соціально-ієрархічними рамками, знайшов у Григорії Сковороді одне з найбільш повних втілень.

Філософське мислення Сковороди здається дивовижно близьким мандрівничому світобаченню, спирається на мандрівництво як на чи не головний "шлях до порятунку", шлях до праведного життя, шлях подолання мирських спокус у житті й в усвідомленні буття (Д. Багалій, Д. Чижевський). Мандрівник йде по землі, а серце його знаходиться на небесах і знаходиться ближче за інших до Бога – можна сказати, саме завдяки своїй життєвій орієнтації, філософ закликає до мандрів не тільки своїх учнів, але й усіх людей. У житті і творчості Григорія Сковороди мандрівництво отримує значення не просто звернення до феномена народного життя, але стає способом буття, що визначає світогляд філософа.

Продовжив традицію Сковороди Микола Гоголь, життя і творчість якого являють собою новий етап у розумінні феномена мандрівництва, переводячи його в духовну площину. Його бачення мандрівництва базувалося на глибинних засадах національної ментальності, породжених історичним розвитком України в позиції "культурного перехрестя", на межі цивілізацій, яка підтримувала плідний культурний обмін цінностями. Духовне мандрівництво письменника проявилося і на зовнішньому рівні: про це свідчать його листи і паломництво в Єрусалим. У своїх художніх міркуваннях над "природою російської душі", якій властиво моральне переродження навіть із самих глибин падіння (приклад Плюшкіна, який ставав мандрівником у третьому томі "Мертвих душ"), Гоголь теж підхоплював і продовжував напрямок філософських пошуків Григорія Сковороди. Концепція мандрівництва Сковороди – Гоголя спирається на українську ментальність, що органічно сполучила західне і східне розуміння феномена. Співвіднесення життєвого шляху і творчості Гоголя з мандрівництвом дозволяє повніше розкрити своєрідну "українську лінію" у розумінні феномена мандрівництва, розпочату "мандрованими дяками" і введену в поле філософського осмислення Григорієм Сковородою.

Зараз дослідниками мандрівництво Григорія Сковороди виділяється зі сфери народного побуту і входить до складу національної ідеї. Осмислення мандрівництва, проходить шляхом художнього відображення народних мандрівників у літературних творах. Спроби зобразити освіченому читачу не просто персонажів народного світу, але й показати ті риси народної свідомості – головний напрямок у зображенні мандрівництва письменниками середини XIX сторіччя. Таке зображення мандрівників підготувало закріплення й осмислення вже існуючої парадигми блукання/мандрівництво (рос. скитальчество/странничество), що протиставляла народних мандрівників як носіїв національної православної духовності інтелігентам-блукачам, відірваним від грунту внаслідок західного виховання й освіти. Програмою інтелігенції стає зближення з народною релігійністю, збереження духовноті, постійної незаспокійливості, що актуалізує духовний досвід Сковороди, стає запорукою збереження культурної ідентичності.

Особливо цікавим є перевтілення духовного мандрівництва в період постмодерну. Віртуальне мандрівництво, що розкриває свій потенціал із розвитком інформаційних технологій і охоплює все людство, мандрівник як концептуальний персонаж постмодерної "філософії поверхні", мандрівництво як пізнання тексту культури – усе це дозволяє підключити аналіз категорії мандрівництва до інтерпретації багатьох проблем сучасної культури і філософії.


ЗАЛІЗНИЧНИЙ ТРАНСПОРТ – ЗАБРУДНЮВАЧ ДОВКІЛЛЯ ПОБЛИЗУ СТАНЦІЇ КУПЯНСЬК – СОРТУВАЛЬНИЙ
Павленко Вадим,

учень 11 класу Куп’янського навчально-виховного комплексу №7,

Куп’янської міської ради Харківської області

Керівник: Каменюка Людмила Анатоліївна, вчитель хімії

Куп’янського навчально-виховного комплексу №7

Куп’янської міської ради Харківської області


Відомо, що однією із складових розбудови економіки України є раціональне використання її природно-ресурсного потенціалу та забезпечення стабільного екологічного розвитку. Особливої уваги при цьому заслуговують еколого-економічні питання взаємодії різноманітних галузей господарства з навколишнім природним середовищем, які є недостатньо дослідженими. Наявність невирішених еколого-економічних питань розвитку економіки зумовлює необхідність та доцільність дослідження організаційно-економічних механізмів природоохоронної діяльності, пошуку шляхів більш ефективного їх застосування . Найбільш складними і малодослідженими є питання взаємодії залізничного транспорту з навколишнім середовищем

Проаналізувавши літературу з теми дослідження ми з’ясували, що специфічною особливістю залізничного транспорту є різноманітність виконуваних виробничих процесів, пов'язаних з перевезенням вантажів і пасажирів, ремонтом рухомого складу та магістралей, енергопостачанням, будівництвом нових залізничних шляхів і об'єктів. Цей факт визначає перелік видів виробничих відходів, які утворюються при виконанні основних і допоміжних технологічних процесів. Для обслуговування потягів потрібні вода, пісок, мастило. Для початку руху колеса, мости моторних вагонів змащують мастилом, а рейку присипають дуже дрібним піском для більш якісного зчеплення, яке відбувається під силою тяжіння. Вода потрібна для охолодження двигунів, її в свою чергу охолоджує повітря, яке забирається ззовні. Великі матеріальні ресурси виробляються на будівництво залізничної магістралі, мостів, вокзалів, депо.



Фактори впливу об'єктів залізничного транспорту на навколишнє середовище можна класифікувати за такими ознаками: механічні (тверді відходи, механічний вплив на ґрунти будівельних, дорожніх, колійних та інших машин); фізичні (теплові випромінювання, електричні поля, електромагнітні поля, шум, інфразвук, ультразвук, вібрація, радіація та ін.); хімічні речовини та сполуки (кислоти, луги, солі металів, альдегіди, ароматичні вуглеводні, фарби і розчинники, органічні кислоти і з'єднання та ін.), які поділяються на надзвичайно небезпечні, високо небезпечні, небезпечні і малонебезпечні; біологічні (макро- і мікроорганізми, бактерії, віруси).

Для оцінки стану забруднення річки Оскіл, яка є головною водною артерією, і

яка протікає поблизу залізниці ми використали представників родини Ряскові. З’ясували, що вода в річці Оскіл в районі станції Куп’янськ – Сортувальний помірно забруднена і забруднена. Відсутні ділянки, де вода чиста, але відсутні ділянки, де вода брудна. Це свідчить про те, що залізниця є одним з забруднювачів води

Відомо, що до стану забруднення повітря дуже чутливі мхи. Саме їх ми

використали в якості біоіндикаторів. На обстеженій ділянці повітря коливається від дуже сильно забрудненого до чистого, тобто залізниця негативно впливає на стан повітря.

Під час дослідження рівня забрудненості твердими побутовими відходами ми з’ясували, що поблизу залізничних зупинок обладнані урни для сміття. На території станції сміття своєчасно прибирають. Проте, частина пасижирів не дотримуються чистоти і викидають сміття з вікон вагонів. Для збору твердих побутових відходів обладнані відповідні місця. Несанкціоновані сміттієзвалища нами були зафіксовані лише на відстані 200 – 300 м. від залізниці та іх поява не пов’язана з залізницею, створені людьми, які живуть поруч.

Ми вважаємо, що для того, щоб усунути шкідливі викиди залізниці необхідно вжити такі заходи: зрошення водою щебеневої суміші(особливо в засушливий період року), упорядкування та озеленення санітарно захисної зони, ширина озеленення має складати не менше, ніж 10 м (смуга однорядна з шаховою посадкою дерев всередині смуги, при посадці смуги зелених насаджень повинне бути забезпечене щільне примикання крон дерев між собою та заповнення простору між кронами та поверхнею землі чагарниками; породи дерев та чагарників швидкоростучі), раціональний вибір технологічних процесів для виробництва готової продукції та її транспортування, використання засобів захисту навколишнього середовища та підтримання їх у справному стані
РОЛЬ СВЯТО-ВОЗНЕСЕНСЬКОЇ ЦЕРКВИ У ЖИТТІ МЕШКАНЦІВ

КОБИЩАНСЬКОГО КРАЮ
Пантелейчук Маргарита,

учениця 10 класуПолтавської ЗШ І-ІІІ ступенів № 8

імені Панаса Мирного, вихованка гуртка«Історичне краєзнавство»

Полтавського міськогоцентру позашкільної освіти

Керівник: Шаповал Лариса Іванівна, к.і.н., доцент

кафедри ІсторіїУкраїни ПНПУ імені В.Г.Короленка,



керівник наукового гуртка ПМЦПО
В умовах розвитку національної культури на сучасному етапі, особливе місце посідає релігійне життя, його історія, особливості. Краєзнавці наголошують, що «приходські храми подекуди були єдиним джерелом культурного життя осередків».Тому дослідження історії таких приходських храмівможе дати уявлення про особливості культурного життя Полтави та її передмість на початку ХХ століття. Це визначає актуальність обраної нами теми. За основу дослідження нами вибрано Свято-Вознесенську, або Кобищанську церкву, яка знаходилася на території Полтавської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №8 ім. Панаса Мирного. Особливості нашого дослідження полягають у тому, що це, чи не єдиний із полтавських храмів, про який немає жодних публікацій у дореволюційних виданнях, а окремі сучасні дослідження не розкривають у повній мірі ролі Свято-Вознесенської церкви у житті місцевих жителів. Автор ставив за метуна прикладі дослідження Свято-Вознесенської церкви розкрити місце приходських храмів у культурно-релігійному житті полтавців на початку ХХ століття. Вперше питання про будівництво нової культової споруди на території Кобищанського краю постане лише на початку ХХ століття. Так, у 1900 році полтавський купець Л.Колєсніков виявив бажання власним коштом « спорудити новий храм на Кобищанах, чи на іншій якій прилеглій до них території». У 1907 році жителі Очеретянки, Курилівки, Куликів та сусідських із ними Кобищанів звернулися до єпископа Полтавського і Переяславського Іоанна із клопотанням про будівництво у їх місцевості окремої церкви. Уже того року єпископ дає згоду. На виконання рішення уповноважені члени громади звертаються до голови Полтавської міської управи П.Кулябко-Корецького про виділення під храмову забудову земельної ділянки. Уже 19 червня 1907 року було прийнято постанову: « Уполномочить городскую управу совершить и выдать Епархиальному вемомству дарственный крепостной акт на 704 кв. саж. Городскойземли на Кобыщанах по Трегубовской улице (нині вул. Карла Лібкнехта), предназначенной по плану города для церковного погоста.» За планом міста на 1907рік ця земельна ділянка знаходилася в кінці вулиці, поряд із початковим училищем ім. І. Стефановича ( нині приміщення Полтавської ЗШ № 8) та дитячим притулком-яслами Кобищанської опікунської ради про бідних. Незважаючи на те, що приход був кількісно численним, складався він переважно із найбідніших верств населення, які не могли б спорудити церковної будівлі самостійно. У матеріалах ЖурналовПолтавскойГородской Думи міститься текст звернення мешканців Кобищанів, у якому вони просять: «…отпустить на постройку церкви 100 тис. штук кирпичаизземскогочерепично-кирпичного заводу, если не безплатно, то хотя по уменьшеннойцене, т.е. не вышестоимостиизготовленияего на заводе…» Губернська управа відмовила тоді у клопотанні. Там же знаходимо звернення жителів до міської управи, яка задовольнила прохання громади: «Для пост ройки церкви на Кобыщанахотпуститьизгородскогозавода 100 тисяч штук кирпича по заготовительнойцене… и 10 кубовщебнябесплатно…». Оскільки ніяких свідчень про надходження інших будівельних матеріалі не зафіксовано, то, ймовірно, з цього матеріалу і будували храм. Підтвердженням цього є і той факт, що у 2001 році під час прокладання телефонного кабелю через спортивний майданчик ЗШ № 8 було знайдено залишки фундаменту Свято-Вознесенської церкви, яка складалася із цеглин, що добре збереглася. На цеглинах витаврувані знаки виробника: виробниче клеймо та літери «Г.К.З», тобто «Городскойкирпичный завод» (сьогодні декілька цеглин із тавром зберігаються у приміщенні музею Полтавської ЗШ № 8). Як зазначає дослідник Ю.Гужва, тоді зібрати потрібних коштів так і не вдалося, тому громада вирішила скористатися допомогою засобів масової інформації. Так у журналі «Полтавскиеепархиальныеведомости» від 22 березня 1908 року знаходимо таку відозву: « ПравославныеХрестиане! Жителиокраиныг.Полтавы: ДальнихКобыщанов, Очеретянки и др. Решилипостроить … церковь, но так как по бедностисвоей не могутосуществитьэтого без посторннейпомощи, то Комитет по постройте, обращается к добрым людям и усерднопроситпомочьсредствами на постройку церкви, ктосколькоможет…». На зібрані додаткові кошти протягом півтора року Свято-Вознесенську церкву було збудовану. 8 листопада 1909 року єпископ Полтавський та Переяславський Іоанн урочисто освятив її, провівши Першу Божественну церковну літургію у присутності кількох тисяч полтавців. Свято-Вознесенська церква відігравала не тільки важливу релігійну роль громади, а і мала неабияке культурне значення. Підтвердженням цього є той факт, що у жовтні 1910 року настоятель храму В.Трипольський та псаломщик А.Тітов,які звернулися до новопризначеного архієпископа Полтавського та Переяславського Назарія із проханням відкрити при їх церкві Богородице-Казансье парафіяльне братство, яке б мало стати відділенням парафіяльного Свято-Макаріївського братства. Воно мало опікуватися не тільки справами церкви: ремонтом, оздобленням, постачанням різного церковного начиння, благодійництвом, допомогою півчим, причету, різними пожертвами, а й сприяти культурному розвитку територіальної громади. Так, наприклад, приход Свято-Вознесенської церкви при собі мав недільну школу, у якій не тільки викладалися основи слова Божого, а й вчили письму, арифметиці. У 1911 році при храмі за сприяння дружини священика АвмросіяДеряжного Катерини Григорівни діяв декламаторський гурток, де дітей віком від 10 до 14 років учили виразно промовляти тексти Святого Письма. Враховуючи важливість братства як культурно-релігійного осередку, 9 січня 1911 року Високопреосвященний Назарій у Свято-Вознесенському храмі відправив божественну літургію перед братською іконою Божої Матері Казанської та затвердив і висвятив братство. У Полтавських єпархіальних відомостях від 1911 року знаходимо список членів братства: Овксентій Бужинський, Левко Семко-Савойський, Іван Залогін, Іван Гоголь, Тимофій Копашин, Ганна та Оксана Піркунови, наталія Куценко, Катерина Гусаренко, Христина Ковнір, Євдокія Іванишина та Голова братства, настоятель храму В.Трипольський [8]. Точних даних про те, скільки існувало братство немає. Важливе значення для культурного життя Кобищанів відігравав створений при храмі хор півчих. Він був заснований за ініціативи місцевих псаломщиків А.Тітова, Г.Шарого, Ф Семененка та Є Кисіля. У звітах Полтавського відділення Свято-Макаріївського братства знаходимо відгуки про нього: «редипрочихдостоинств следуетотметить и прекрасный хор певчихВознесенскогохрама, который отличается слаженным исполнением церковных произведений…». Про цей хор пригадують і місцеві жителі. У різні часи до складу церковного хору входило від 8 до 25 півчих. У звітах збереглися імена окремих із півчих: Іван Марченко, Євдокія Столяренко, Оксана Опаренко, Павлина та Євгенія Перженки, Ольга і Володимир Кисіль, Катерина Деряжна та інші. Серед культурних напрямків діяльності храму слід відзначити треби, які проводила церква, оскільки обряди хрещення, вінчання, відпівання були чи не найважливішою складовою життя кобищанців. За кліровими відомостями за 1912 рік серед парафіян налічувалося: 297 козаків, 382 міщанина, 289 селян, 23 особи привілейованого стану. Із цього автор робить висновок, що прибуток від виконання треб був не значним, а тому, храм постійно відчував нестачу коштів. Проте, кількість треб, у порівнянні із іншими храмами Полтави, майже була рівною. Так, у метричній книзі за 1912 рік було проведено: 97 хрещень, 18 відпівань, 47 шлюбних обрядів, 310 причасть ( у порівнянні із Макаріївським храмом відповідно: 123, 27, 50, 425). Враховуючи те, що храм постійно потребував коштів на церковні потреби, парафіяльне братство неодноразово зверталося до Полтавської духовної консисторії за дозволом на збір пожертв. Так, у 1913 р було видано книгу №35592, у 1914 - № 199 «на нуждыВознесенской церкви г.Полтавы». Відомо, що такі пожертви постійно надходили. На нашу думку, це є свідченням великого авторитету та значення храму для громади. Свято-Вознесенська церква приділяла велику увагу культурно-освітньому розвитку дітей. Відомо, що храм опікувався дитячим притулком, що знаходився поряд. Крім служителів храму, опікою активно займалася Наталія Омелянівна Чекардін. Для дітей влаштовували святкові обіди, виховні проповіді, додаткові навчання. В роки Першої світової війни діяв приходський лазарет, у якому одночасно лікувалися від 11 до 25 хворих. Лазарет утримувався за кошти церкви та на благодійницькі внески парафіян. Свято-Вознесенська церква не тільки утримувала лазарет, а й постачала для потреби фронту необхідне. У Полтавських єпархіальних відомостях від 1915 року сказано, що у жовтні того ж року від Свято-Вознесенськго храму у діючу армію передано по 200 м полотна на «надобностифронта». В ході дослідження автор дійшов ряду важливих висновків. Вперше питання про будівництво нової культової споруди на території Кобищанського краю постало на початку ХХ століття. У 1908 році було одержано ділянку під забудову ( про що свідчать архівні документи), починається активний збір коштів громадою, з дозволу Полтавської духовної консисторії. У травні 1908 року Свято-Вознесенську церкву було закладено. До сьогодні не існує достовірного зображення церкви, а про її зовнішній вигляд ми можемо судити зі спогадів старожилів та ескізу Купко Є.М. та малюнка В.Бабенка, що дає приблизні уявлення про храм.Церква відігравала важливе значення у житті мешканців осередку, а саме за напрямками: культурно-релігійний;культурно-освітній;естетичний;благодійницький; виховний. Суттєві зміни у житті Свято-Вознесенської церкви відбулися у період революційних подій 1917 року . Документально не зафіксовано чіткого підтвердження точної дати закриття церкви, тому, ймовірно, кампанія із закриття церкви мала декілька етапів, а остаточно припинила існування у 1934 році. Свято-Вознесенська (Кобищанська) церква належить до переліку тих культових споруд Полтави, навіки були знищені у роки радянської влади та дослідження яких стане ще однією важливою сторінкою у розкритті, як історії рідного краю, так і держави в цілому.
ГОЛОВНА СПАДЩИНА ВОЛОДИМИРА ІВАНОВИЧА ДАЛЯ
Панченко Карина,

учениця 11 класу КЗ «Луганський навчально-виховний комплекс

спеціалізована школа I ступеня-гімназія №52»

Керівник: ЛогвиненкоО. Є., вчитель української мови і літератури


Мабуть, поняття «рідний край» закладається в людині з народження. Саме звідси починається освоєння та пізнання світу, тут проходять перші кроки в навчанні, перше почуття та інші перші найсильніші враження. Тому таким дорогим він є для кожної людини — як спогад про дитинство, як зв’язок з минулим. Поняття «рідного краю» невід’ємне від поняття «рідна мова». Це мова бабусиної казки, маминої пісні, батькової розповіді. І якщо хтось відрікається від усього цього, зневажає, то стає духовним яничаром, манкуртом.

В Україні немає куточків нецікавих, нічим не примітних. Скрізь пролягли дороги історії та літератури. Багатогранна літературна спадщина Луганщини. Вона віддавна рясніє яскравими літературними іменами, серед яких безсмертний Володимир Іванович Даль - вершина духовного багатства двох братніх народів (українського та російського).

На формування особистості наукового діяча В. Даля спливало його оточення. По-перше, це була родина. У його родинному оточенні, де володіли кількома мовами і надавали великого значення освіті, виростав майбутній письменник. По-друге, це Батьківщина. Незважаючи на те, що життя В.І.Даля після дитячих років проходило в Росії, Україна, її звичаї, мова і культура міцно увійшли в його свідомість і почуття. Після від’їзду у Росію Володимир Даль неодноразово бував на Україні…Псевдонім "Козак Луганський", під яким Володимир Даль вступив у літературний світ в 1832 році, взяв на честь своєї батьківщини – Луганська. Прожив у ньому перші свої шість років. Рідне місто справило враження і викликало почуття у душі хлопчика, які залишились з ним на все життя.

Діяльність Володимира Даля різноманітна: лікар, природознавець, лінгвіст, етнограф. Найбільшу славу йому приніс Тлумачний словник живої великоросійсь-кого мови.

"Тлумачний словник" - головне дітище Даля, праця за яким його знає всякий, хто цікавиться російською мовою. Коли тлумачний словник був зібраний і оброблений до літери "П", Даль вирішив піти у відставку і присвятити себе роботі над словником. У 1859 році він оселяється в Москві на Пресні в будинку, побудованому історіографом князем Щербатовим, який написав "Історію Російської держави". В цьому домі пройшов заключний етап роботи над словником, досі неперевершеним за своїм обсягом.



Дві цитати, що визначають завдання, які поставив перед собою Володимир Даль:"Живой народный язык, сберёгший в жизненной свежести дух, который придаёт языку стройность, силу, ясность, целость и красоту, должен послужить источником и сокровищницей для развития образованной русской речи". "Общие определения слов и самих предметов и понятий - дело почти не исполнимое и притом бесполезное. Оно тем мудрёнее, чем предмет проще, обиходнее. Передача и объяснение одного слова другим, а тем паче десятком других, конечно, вразумительнее всякого определения, а примеры ещё более поясняют дело"... Для В. Даля робота над томами тлумачного словника, яка розпочалася ще в двадцяті роки минулого століття, стала головним ділом всього життя. Ця праця нашого земляка Козака Луганського стала знаменита у всьому світі.

Велика мета, виконання якої було віддано 53 роки, досягнута. Ось що написав Котляревський про словника: "...і російська наука, письменство, все суспільство будуть мати пам'ятник, гідний величі народу, будуть цілком володіти твором, який складе предмет нашої гордості"

Минув час і словник, котрий створив В. І. Даль, перетворився на посібник з інтерпретації ліричного сюжету: багато слів застаріли, перестали бути актуальними для наших сучасників. Але ці слова ми можемо зустріти в поезії. Коли я захопилася творчістю Даля, то була вражена: виявляється, що творчістю цієї людини в захваті багато видатних людей, які високо цінують його працю.

Я мала змогу познайомитися з такими творами Ст. Даля як «Циганка» та «Подолянка» . Тут один ракурс зображення дійсності: події, які розгортаються на території слов'янських і сусідніх з ними народів, переломлюються через призму оповідача - військового лікаря, і кажуть про долю жінки, яка зустрілася з війною. В обох повістях засуджує війну як засіб вирішення міжнаціональних конфліктів. І це не єдині твори на військову тематику, наприклад, у повісті «Небывалое в былом», де проводиться ідея братерства слов'янських народів, показується здатність до самопожертви заради порятунку російського воїна.Саме ці твори показують складність і жорстокість війни.

На цьому літературна діяльність Володимира Даля не закінчується:«Русскиесказки» ,«Этнографический циркуляр»,складає «Словарь офенского языка», «Русско-офенский словарь» , «Матросские досуги» , і як уже нагадувалося«Тлумачний словник живої великоросійської мови».

Про В. Даля можна писати багато. Але краще познайомитися з його творчістю. Я пишаюся тим, що являюся землячкою цієї великої людини, і надалі буду вивчати діяльність великого письменника, доводити його творчість до уваги наших краян, які прагнуть пізнавати оточуюче їх життя у повному обсязі, набувати історичний та культурний досвід, оволодівати кращими надбаннями попередніх поколінь – від далекого минулого – до близького нам часу.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   37


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал