Міністерство освіти І науки україни український державний центр туризму



Сторінка20/37
Дата конвертації02.12.2016
Розмір7.69 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   37

«ШВИДШЕ, МАМО, ЧЕРЕВИЧКИ, ВЖЕ ВЕСНА ГОТУЄ СТРІЧКИ»
Моцал Тетяна,

учениця 11 класу Зеленогайської ЗОШ І-ІІІ ступенів Жовтневої районної ради, вихованка історико-краєзнавчого гуртка Центру позашкільної роботи Жовтневого району Миколаївської області

Керівник: Шаптала Ірина Рудольфівна, вчитель історії та правознавства Зеленогайської ЗОШ І-ІІІ ступенів Жовтневої районної ради, керівник історико-краєзнавчого гуртка Жовтневого Центру позашкільної роботи Жовтневого району Миколаївської області
Тема дослідження – весняна обрядовість рідного краю. Актуальність теми полягає у тому, що сьогодні наша країна, як і багато інших, живе в умовах постіндустріального суспільства, коли люди все більше часу проводять за комп’ютерами, які замінили їм живе спілкування, а питання збереження народних традицій, в яких міститься уся сила нації, залишається відкритим. Багато сучасних політиків з високих трибун говорять про те, що «шароварщина»- це минувшина, треба бути сучасними. Але як же тоді трактувати відому істину про «коріння»? Надовго нас вистачить без нашого коріння? Сьогодні ми впевнено та цілеспрямовано крокуємо у Європу. Треба подбати про те, щоб не загубитися та зберегти своє обличчя.

Духовну культуру й побут українського суспільства неможливо уявити без звичаїв та різноманітних обрядів. Звичаї і традиції – це комплекс упорядкованих дій або заборона дій, які гармонійно облаштовують життя як окремої людини, так і спорідненої спільноти – сім’ї, громади, народу.

Відповідність наших звичаїв і традицій законам природи і суспільного розвитку дали можливість українцям не розгубитись у світі, не асимілюватись. Саме дотримання українських звичаїв і традицій дали можливість відтворювати духовно і фізично здорових десятки поколінь своїх синів і дочок. У звичаях і традиціях передається код нашого безсмертя.

Народ, який потрапив у тривалу драматичну і трагічну смугу свого історичного буття, який не раз був замордований і обезкровлений, усе-таки піднімався і знову поставав на світовій арені. Століттями, не маючи власної держави, наші предки, як закон, мали свої звичаї й традиції і цього вистачало для збереження народу.

“Звичай є клеючою речовиною, яка ліпить докупи людину, а окремих людей – в народ” – говорив наш великий патріот, історик і вчений В.П. Куєвда. Прагнення до волі і побудови власної самостійної держави і разом з тим до збереження ознаки етнічної своєрідності з роками перетворилось на українську національну рису, яка здебільшого була трактована як елемент національного характеру, чи як тепер прийнято говорити – складовою національного колективного менталітету.

Тому метою роботи стало відтворення народних традицій у весняній обрядовості рідного краю – Жовтневого району Миколаївської області.


ПАМЯТЬ, КОТОРАЯ ОБЪЕДИНЯЕТ ПОКОЛЕНИЯ
Набойченко Ольга,

ученица 11-го класса Харьковской общеобразовательной школы № 41,

Харьковского городского совета Харьковской области

Руководитель: Кобзарь Татьяна Євгеньевна, учитель украинского языка и литературы

Харьковской общеобразовательной школы №41, Харьковского городского совета
Цель данной работы : рассказать о ветеране Великой Отечественной войны, выпускнике Харьковской общеобразовательной школы № 41, Викторе Александровиче Бабиче, который проделал очень большую работу, собирая по крупицам материал о бывших учениках, выпускниках 1941 года, архивные документы , переписку , помог создать школьный музей. Благодаря Виктору Александровичу в 2009 году был открыт школьный историко-краеведческий музей «Летопись первой Основянской школы», который в 2012 году стал победителем смотра городских школьных музеев и является центром воспитательной работы школы.

В работе «Память, которая объединяет поколения » большое внимание уделяется роли Виктора Александровича Бабича как консультанта при написании учениками научных работ МАН о военном и послевоенном прошлом родного края. Именно опираясь на архивные документы школьного музея «Летопись первой Основянской школы», собрать которые помог Бабич В.А. , на военный опыт (так как Виктор Александрович в прошлом военный офицер, майор авиации), были написаны уникальные работы по краеведению. Эти работы занимали призовые места на районных и областных конкурсах МАН.

Актуальность этой работы состоит в том, что важно и ценно на сегодняшний день. Пытаясь сохранить прошлое, Виктор Александрович предложил школе все, что собирал все эти годы: память о хороших людях, свои знания, опыт. А наш долг – не утратить и хранить это прошлое, пополняя музей новыми фактами истории. Именно поэтому, пока этот человек жив (ему в этом году исполняется 90 лет), хочется отдать ему должное и сказать спасибо, что своим позитивом, своим желанием сохранить воспоминания, он увлек детей школы и педагогов. На сегодня наш музей является центром патриотического воспитания школьников. Ученики пишут доклады, участвуют в конференциях, проводят экскурсии, создают экспозиции.
Родильна обрядовість українців
Негода Ліна,

учениця 9-В класуХарківської гімназії № 12 Харківської міської ради

Керівник: Пристюк Надія Петрівна, вчитель історії
Становлення української нації тривало не одне століття, його творцем були споконвічні традиції та обряди, які супроводжували увесь тернистий шлях української народності.

У сімейних обрядах переплелися дії, символи, словесні формули та атрибути, що за давніх часів були тісно пов'язані з магічними заходами, котрі мали на меті захистити родину від злих сил, забезпечити їй добробут, сімейне щастя, здатність мати дітей тощо. Але поступово вони почали набувати розважального характеру втрачаючи свої первісні функції.

І сьогодні в Україні ставлення й точність дотримування старовинних обрядів і ритуалів у родинному житті багато в чому залежить від конкретного випадку: регіону проживання, рівня культури особистості, її віри в необхідність і дієвість цих обрядів тощо. Але, хоч як старанно ми демонструємо подекуди зневажливе ставлення до всіх цих “ непотрібних дрібничок”, але потай, у душі, більшість з нас переконана, що коли першим ступити на весільний рушник, то будеш ''головою'' в подружньому житті, ми старанно і ретельно обираємо ім'я своєму маляті, сподіваючись, що воно сприятливо вплине на його долю, дуже відповідально ставимося до такої події, як хрещення і т.п.

Але найбільш колоритним та сакральним залишається питання родинної обрядовості в Україні , тому що поява кожного нового члена родини — визначна і радісна подія для всіх. Колись згідно зі звичаєвим правом сім'я набувала чинності тільки тоді, коли в ній були діти. Родина без дітей вважалася неповноцінною, а бездітність — нещастям; '' Хата з дітьми — базар, а без них цвинтар '. Сьогодні мало, що змінилося: рано чи пізно молоді усвідомлюють потребу створити родину, народити нащадків, яким хочеться дарувати тепло свого серця, опікуватися ними та із задоволенням спостерігати за їх зростанням. Отже, родильна обрядовість це цілий комплекс звичаїв та обрядових дій, спрямованих на створення сприятливої психологічної атмосфери для породіллі, успішного прийому пологів та вшанування породіллі та новонародженого.

Метою цієї роботи є дослідження найрозповсюдженіших родильних обрядів XIX- XX століття.

Мета роботи визначає вирішення основних завдань:



  • дослідити історію походження родильних вірувань;

  • з'ясувати їх значення та вагомість у тогочасному суспільстві;

  • дослідити ритуально-обрядові функції та основний зміст вірувань;

  • розглянути проблеми збереження та відновлення даних традицій у сучасності.

Наукова новизна робота полягає в тому, що ми намагалися дослідити не тільки колись існуючі звичаї, але й їх збереження та значення у наш час.

Джерельною базою роботи є опубліковані праці науковців, які досліджували дану тематику, наприклад, М. Грушевського '' Дитина у звичаях та віруваннях українського народу '', посібник ''Українське народознавство '' Г. Лозко та колективній праці таких науковців, як Артюх, Горленко, Косміна, Курочкін у науковій книзі ''Культура і побут населення України'' Проводячи дослідження ми спиралися на посібник ''Українське народознавство '' С.П Павлюка та ''Люба моя Україна '' М.Н. Шкоди, які відкривають перед нами дивовижний світ української культури, неоцінену скарбницю народного світогляду.

Чому ця тема є актуальною у наш наш? Бо найбільшим суспільним багатством є людина, тому дослідження сімейних обрядів, а особливо тих які є найпотаємнішими і пов'язані із народженням дитини, вони є вагомою частиною усього великого циклу скарбниці народних обрядів.

Отже, ми можемо стверджувати, що обрядовість наших пращурів зазнала великих змін, зокрема це пов'язано із зміною побуту та світогляду людей XXI століття. Але казати про те, що ці звичаї та обряди повністю відійшли у минуле ми не можемо, бо у добу національного відродження старі звичаї набувають усе більшої і більшої популярності серед сучасного населення України, але в дещо спрощеному стилі: спрощення передродового етапу та відсутність баби-повитухи та функцій, які вона виконувала. Більш сталим залишився обряд постриження дитини, хоча і він дещо змінився.

Традиції та вірування наших пращурів є невід'ємною частиною нашого побуту в сьогоденні вони є головним чинником формування нації, тому їх збереження та передача є надзвичайно важливим у наш час, все це поєднує народ, робить його самобутнім та багатогранним, тому пізнання своїх традицій є обов'язком кожного громадянина України.

ОБРЯДИ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ
Нерода Софія,

учениця 10 класу Полтавської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 24

Полтавської міської ради Полтавської області

Керівник: Однойко Т. С., вчитель-методист географії


Культура звичаїв - невід’ємний елемент у пізнанні свого народу. Звичаї – певні правила поведінки, які сформувались історично на основі людських стосунків. Це не закони, недотримання їх не є правопорушенням,вони ніде не записані, не закріплені, вони передаються з вуст у вуста.

Обряди та звичаї створені, щоб звеличити, відзначити важливі події. У різних областях вони дещо відрізняються. Життя так склалося, що моя мама народилася в Рівненській області, а тато - в Полтавській, тому я вирішила порівняти і знайти відмінності між звичаями ти традиціями цих регіонів.

Всі церковні свята, які традиційно відзначаються в Україні, є наслідком звичаїв тих територій, жителі яких не одне століття “по-крупинках” збирали та описували свою поведінку. Григорій Сковорода дуже любив відзначати церковні свята. Він був віруючим, тому намагався не пропустити жодного свята.

Опрацювавши традиції як Полтавщини, так і Рівненщини, я з’ясувала, що в більшості свята одинакові за виконанням, за терміном, за дійовими особами. Але, дослідивши схожі аспекти, я виявила і закономірності, і відмінності.

Отже, я взяла до уваги звичаї православного населення Рівненської області Рівненського району. Почнемо з початку року – Свят-вечора. Святкування відбувалось 6 січня та проходило за таким сценарієм: діти чекали першу зірку і сповіщали про це матері, після чого починали вечеряти в тісному родинному колі. На стіл ставили 12 пісних страв. Однією із основних була кутя, яку заливали узваром без меду та без горіхів. Під скатертину святкового столу по кутках клали сіно та часник, щоб сім’я була здорова і в господарстві велася худоба. Також під стіл клали ножі й кожен член сім’ї ставив на ці ножі ноги, щоб не втомлювались. Потім по колу передавали мотузку, на якій кожен зав’язував декілька вузликів, щоб «закрити ворогам рота».

Полтавщина Свят-вечір відзначала простіше: діти носили вечерю своїм хрещеним батькам, кажучи при цьому: «Прислали мама й тато, щоб ви скуштували нашу кутю і пиріжки». А хресна мати у відповідь клала в кошик свої гостинці: цукерки, яблука, горіхи, кільце ковбаски, а дівчатам давали стрічки. Якщо червону чи рожеву, то дівчина була дуже рада, це було великим щастям. Потім всіх гостей запрошували на святкову вечерю. На покутті ставили кутю – традиційну страву, до якої входили: горіхи, родзинки, мед та узвар, виготовлений із сушених яблук чи груш. Під час святкування господар квоктав, щоб квочки добре квоктали. Родина вечеряла і пісними і скоромними стравами.

Наступним на черзі було свято Різдва. Його особливістю в Рівненській області є те, що дійство відбувалося після обіду, коли святковий стіл вже був готовий і ціла родина вирушала на коляду. Спочатку колядували у своїх родичів, друзів, а потім – у сусідів. Малечі давали солодощі, які вони складали в один великий мішок, а пізніше пригощали своїх друзів та родичів. Дорослих запрошували до столу. Згодом сім’я у повному складі поверталася додому та приймала колядників у себе, раніше закупивши для них гостинці.

На Полтавщині це свято розпочиналося із самого ранку. Маленькі діти віншували (вітали) сусідів та родичів. Вони заходили до кожної домівки – співали колядки. Господарі частували дітей гостинцями: цукерками, печивом, яблуками, горіхами. Діти із радістю бігли до іншої домівки. По дорозі розважали себе іграми у сніжки, ковзалися на льоду, ліпили снігову бабу. Ось так умів святкувати Різдво український народ!!!

Наступним святом після Різдва була не менш цікава Щедрівка. На Рівненщині дівчата та хлопці перевдягалися: дівчата в хлопців,а хлопці в дівчат і щедрували з вертепами. Відвідували кожен будинок. Також вони брали з собою вівцю,теля чи лоша,начебто від їхнього імені з усіма вітала,на що ті відповідали побажанням достатку і всіляких гараздів.

В Полтавській області молоді незаміжні дівчата ходили під вікнами і слухали,що говорять в домівці. Якщо мати або батько казали дитині йди чи вставай,чи біжи,то дівчина вийде цього року заміж,а якщо батьки казали сиди,не йди,то не вийде. Також молодь ходила по домівках та співала щедрівки. За це їм щедро дякували:давали гроші, цукерки, мандарини. В кінці діти йшли додому та щедрували батькам,а мати запрошувала їх до святкового столу.

Також певні відмінності у святкуванні вказаних областей має одне із весняних свят – Великдень. На Рівненщині виготовляли традиційні страви - паску та писанки з різними орнаментами. Кожен елемент орнаменту мав своє магічне значення. Господині звечора збирали кошик із найкращими наїдками: домашньою ковбаскою, копченим сальцем, сальтисоном, шматочком масла,сіллю,паскою та, звичайно, писанками. Накривали страви власноруч вишитим рушничком. Збирались на Богослужіння, яке розпочиналось , як правило, вночі. Святили паски, писанки та інші страви. Це була велика радість для дорослих і дітей. Повертаючись додому всі вітали один одного:«Христос воскрес!»,«Воістину воскрес!» - чулось у відповідь. Кожна родина сідала за святковий стіл, «бились писанками». Люди влаштовували ігри та забави,своїм співом вони проводжали зиму та зустрічали весну.

На Полтавщині люди також приходили до церкви та ставали навколо неї. Після Богослужіння із храму виходив батюшка і освячував паски. Вдома діти обтирались крашанками,щоб було червоне личко,монетою,щоб бути багатим,салом,щоб бути здоровим. Як бачимо,святкові обряди дещо відрізняються.

Заслуговує на дослідження також Івана Купала. У Рівному дійство відбувалось ближче до вечора. Люди збирались на раніше домовленій галявині. Там розпочинались культурні заходи: співали купальські пісні,танцювали. Потім всі разом йшли до річки та розводили там вогнище. Молоді хлопці та дівчата стрибали через нього,що означало позбавитись від гріхів, очиститись. Пізніше дівчата пускали вінки на воду,щоб дізнатися,з якої сторони чекати нареченого. І вже опівночі найсміливіші йшли в ліс шукати квітку папороті, яка розцвітала тільки цієї ночі. Хто знайде цю красуню,то буде щасливим все життя.

На Полтавщині цей обряд виконувався пізно ввечері. Дівчата плели вінки із любистку, мальв, барвінку, волошок, м’яти, рути. Вони збиралися на заздалегідь підготовленому місці, у кожної був віночок на голові. Робили опудало із соломи та називали його Мареною, прикрашали Купала або садили дитину, яка виконувала його роль, та водили навколо неї хороводи. Потім свої вінки клали на капусту, щоб росли великі головки. Закінчувалось свято майже вночі.

Таким чином, вищеназвані свята в Україні, як бачимо, протягом століть згуртовували народ, формували українську культуру та звичаї. Дійсно, в них спостерігається справжній патріотизм, культ українського народу, дух нації. Це об’єднує людей в єдине ціле, вони проникаються духом України,стають справжніми, живими, сповненими тепла та любові у своїх серцях. Як відомо, щирість, відкритість сердець зближує людей, стирає кордони. Тож давайте пам’ятати про культуру України, про її традиції, які, незважаючи на негаразди країни, продовжують тримати її в світлому, теплому, привітному дусі, який нині так необхідний для кожного.


РОЗВИТОК ІГРАШКИ В ЕТНОГРАФІЇ
Несведова Надія,

учениця Есхарівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів

Чугуївської районної ради Харківської області вихованка Чугуївського районного Центру туризму, краєзнавства та екскурсій учнівської молоді Чугуївської районної ради Харківської області,

Керівник: Біла З.П., керівник гуртка


Українська народна іграшка здавна привертає увагу дослідників чарівним світом її образів, сповнених поезії та казковості, що упродовж століть панували в уяві дітей,пробуджуючи фантазію і спонукаючи до творчості. Також іграшка містить у собі момент істини,своєю мовою виголошує правду про народ, його земну сутність та історичне призначення. Але, жаль, замість сонячного козлика, ляльки в українському вбранні,свистунця дитина отримує сьогодні в свої рученята безликого трансформера, похмурого дракона камуфляжних кольорів або представників іншого,чужого,підчас потойбічного світу. Це призводить до огрубіння та деградації дитячої душі та уяви. Тому питання вивчення всіх аспектів народної іграшки і, зокрема, її етнографічних особливостей, на сьогоднішній день є актуальним.

Першим збирачем і дослідником української народної іграшки був священик із Суботова Марко Грушевський. У 1904 р. було опубліковано його працю «Дитячі забавки та ігри усякі». Спроба наукового осмислення та інтерпретації окремих фактів та явищ у сфері дослідження української народної іграшки притаманна Миколі Сумцову. Важливою віхою в аспекті етнографічного вивчення народної іграшки була праця Фіголя, який написав книгу «Українська народна іграшка». Вона є значним вкладом як у плані охоплення діапазону явищ (еволюції іграшки), так і в новаторську методику збору матеріалів. Косаковська О. у дослідженні «Іграшка в житті дитини» прослідила вплив іграшки на дитину віком від чотирьох літ. Обряди та звичаї, що стосуються народних іграшок, були зібрані у книзі  Антонович «Декоративно-прикладне мистецтво». У Києві було відкрито Державний музей іграшок. Колекція музею поповнювалася протягом 70 років, її розміри досягли 10 тисяч примірників. Таким чином, тема іграшки завжди була цікавою для дослідження в різні часи. На сучасному етапі є актуальним питання систематизації її різновидів, типів, особливостей.

Історія дитячої іграшки нараховує тисячі років. В давнину дитячі іграшки робили переважно з найпростіших і популярних матеріалів - дерева та глини. Для кожної історичної епохи характерні свої іграшки, оскільки розвиток матеріальної основи суспільства і його духовної культури позначається тематиці та формах іграшок. Іграшки, котрі використовувалися як елемент гри, їх тематика і форми знаходилися в тісному взаємозв'язку з матеріальним життям суспільства, з розвитком його духовної культури, а також відображали еволюцію поглядів на виховання.

Розглянемо види народної іграшки в перші три роки життя дитини. Для новонароджених придатними є іграшки з сильними контрастними кольорами, лялька-жованка, вузлова лялька, різного роду брязкальця або тарахтушки, які робили з різного матеріалу: з дерева у вигляді точеної кульки; на дерев'яній ніжці, всередину поміщали горох або дрібні камінчики; з березової кори у вигляді 6- або 8-кутових коробочок; з рогу від кози або корови, затягнутого міхуром з горохом всередині. Міхури домашніх тварин промивали, клали кілька горошин, надували, зав'язували і сушили - тарахтушка готова. Цікава забавка, яка з перших місяців приваблювала дитину, був соловей. Це глиняний горщик, завбільшки з яблуко. Має носик, як у чайника, і кілька отворів, наповнюється водою і при вдування утворює мелодію, яка відволікає і бавить дитину.

Протягом другого року життя дитина починає довільно наслідувати і такі дії, які їй спеціально не показують, але які вона сама бачить в навколишньому житті. Для цього періоду характерні такі іграшки, як дзик, фурчалка, кубарєв, лялька- закрутка.

На третьому році життя в мовленні дитини з'являються категорії предметності, дії, якості, означення. Цікавою іграшкою у цьому віці є і вітряки, дзиґи, коники-гойдалки.

На кінець ХІХ - початок ХХ століть припав пік популярності цих іграшок. Жодна дитяча гра не обходилась без обов'язкового атрибуту - конячки-гойдалки. Згідно з легендою, не розлучався зі своїм конем - гойдалкою Чингіз Хан. Возив її з собою в найдальші походи. Обожнював скакати на своїй дерев'яній конячці юний Олександр Македонський. З неї, очевидно, почалася його любов до коней, яку він проніс через усе життя. Цезар у своїх записках згадує про свого першого «бойового» коня - улюбленої дерев’яної конячці в Римі.

Українська народна іграшка є особливим видом народної творчості. Основні матеріали для виготовлення іграшки: кістки, глина, дерево, трава, солома, інші природні матеріали, овечий сир, тканина, нитки. Здебільшого, іграшка – це зменшене зображення живих істот навколишнього світу: звірів, птахів, людей. Іграшка має як обрядове значення (іграшка - втілювання духу, бажань), так і побутове (перш за все, виховне для дитини). Народна іграшка, як і іграшка взагалі, є традиційним, необхідним елементом виховного процесу. Через гру та іграшку дитина пізнає світ, відбувається її соціалізація в суспільстві. Українська народна іграшка є цікавим об’єктом для подальшого етнографічного вивчення, оскільки в них акумулювались етнографічні різновиди розвитку української народної іграшки.

Традиційна іграшка цікава перш за все інформативністю, використанням


народних естетичних традицій, особливостей природного матеріалу, змістовно
образними якостями. За словами О.Найдена, «дитина нині має сприймати народну іграшку не тільки як предмет побуту, об’єкт гри, а як витвір мистецтва, який потребує вивчення, певного аналізу, творчого наслідування, повторення. Таке ставлення до народної іграшки сприятиме її збереженню і духовному збагаченню дитини. Народна іграшка в сім'ї, дитячому садку, різних гуртках повинна не витісняти сучасну іграшку, не заміняти її, а існувати поруч з нею, доповнювати її, давати дитині те, чого не здатна дати сучасна іграшка.
«РОДИМЕЦЬ ПОЛТАВСЬКИЙ» – ПАЇСІЙ ВЕЛИЧКОВСЬКИЙ
Носатченко Марина,

учениця 10 класу, ЗОШ № 37 м. Полтава

Керівник: Аляєва Надія Миколаївна, вчитель вищої категорії,

вчитель-методист


Полтаву інколи називають духовною столицею України. Щоб підтвердити цю оцінку, достатньо згадати ім’я нашого славетного земляка Григорія Савича Сковороди. Але є й інші насправді видатні імена.

Цікавий збіг – народився того ж року, що й Сковорода, і в той же рік, що й знаменитий філософ, помер ще один видатний духовний подвижник-полтавчанин – Паїсій Величковський. Загальновизнаною є роль Паїсія у відновленні справжньої духовності чернецтва, у поширенні старцівства, у перекладанні творів святоотцівської літератури, і перш за все – знаменитої грецької «Філокалії», перекладеної церковнослов’янською мовою як «Добротолюбіє», яке стало найулюбленішим духовним читанням ченців і мирян. У 1988 році Православна Церква проголосила Паїсія Величковського святим.

Близько ста років тому за дорученням Церкви життя і діяльність старця Паїсія досліджував протоієрей Сергій Четвериков. Йому вдалося виявити та вивчити життєписи російською, церковно-слов’янською та молдавською мовами, які складались ще за життя або невдовзі після смерті святого. Опинившись після революції в еміграції, С.Четвериков продовжив своє дослідження в румунських монастирях, пов’язаних з іменем Паїсія. Праця С.Четверикова вийшла друком у 1938 р., і сьогодні ми можемо користуватися нею як найповнішим життєписом видатного полтавського подвижника.

21 грудня 1722 року в родині настоятеля полтавського Успенського собору (цей храм, до речі, був зруйнований в 1930-х роках і відбудований на початку 2000-х) одинадцятою дитиною народився хлопець, якого нарекли Петром. Хресником його став полтавський полковник Василь Кочубей. Взагалі родина була достатньо відома й поважна, і відзначалася релігійністю та благочестям. Дідом майбутнього старця Паїсія був поет Іван Величковський – також священик; бабка була настоятелькою Покровського жіночого монастиря, а прадідом за материнською лінією – єврейський купець Мандя, який прийняв хрещення з усім своїм домом.

Хлопець Петро дуже рано захопився читанням книг. Окрім Святого Писання, творів святителя Іоана Золотоустого і преподобного Єфрема Сирина, його цікавила пустинножительна подвижнецько-аскетична література, через яку він вимріяв для себе майбуття. Вже тоді в нього сформувалися головні риси душі: глибока відданість Богові, лагідність, смирення, скромність, постійне заглиблення, молитовна зібраність і замилуваність духу.

Коли йому виповнилося 12 років, мати з благословення правлячого архієпископа віддала юного Петра до молодшого відділення славної Києво-Могилянської академії. Перші роки він вчився старанно, але вже в цей час в його душі поглиблювалося молитовне спілкування з Богом, утверджувалася думка про повну посвяту себе Богові і зречення світу. Вже в цей час він встановив для себе три основні правила: 1) ближнього свого не засуджувати, навіть якщо власними очима бачив як той вчиняє гріх, 2) ні на кого не тримати ненависті, та 3) від усього серця пробачати образи. В стінах цієї духовної школи Петро потоваришував із однодумцями – серед яких, цілком вірогідно, був і Григорія Сковорода, який в ці роки також навчався тут, – і вони, збираючись де-небудь у тихому куточку Братського монастиря, цілі ночі проводили у задушевних розмовах про чернецтво, пустельництво і давали один одному обіцянки і навіть клятви не постригатися і не жити в багатих монастирях, де не можна уподібнюватись «старцівству Христовому».

Крім того, Петро став відвідувати київські святині, особливо Печерську Лавру. В Братському монастирі одухотворений Петро знайшов собі і свого першого духовного керівника – ієросхимонаха Пахомія, який давав йому читати пустинножительну святоотцівську літературу. За розповідями старця, дедалі більше зростало у ньому бажання чернечого подвигу. Після чотирьох років навчання він залишає академію, прощається в Полтаві з матір’ю та йде в монастир.

Перші етапи чернечого постригу майбутнього старця пройшли в Любецькому монастирі на Чернігівщині, у Медведівському монастирі біля Чигирина (де, власне, він прийняв постриг у чернецтво з іменем Платон) та в Києво-Печерській Лаврі. Але невдовзі монах Платон вирушає на пошуки усамітненого, спокійного життя, і через Молдавію та Румунію влітку 1746 року прибуває на Святу Афонську гору.

Ще будучи зовсім молодою людиною, Платон своїм аскетичним і молитовним подвижництвом здобув авторитет і повагу на Афоні. Молдавський старець Василій постриг його в схиму з іменем Паїсій, після чого до нього почали приходити нові подвижники-браття. Поступово вони всі разом стали відправляти служби. 1758 року після 12-річного перебування на Афоні Паїсій був рукоположений в ієромонахи, а наступного року заснував Іллінський скит, який нині входить до подвір’я монастиря Пантократора.

Крім оновлення благочестивого чернечого життя, Паїсій на Афоні звертається до рукописних скарбів афонських монастирів, починаючи й перекладацьку роботу. Афонський чернечій дух і афонська мудрість сприяли поглибленню його духовного зв’язку з ісихазмом – стародавнім православним вченням, розвиненим ще в XIV столітті святим Григорієм Паламою, – вченням про внутрішню духовну справу. Самого старця Паїсія насправді можна назвати співцем Ісусової Молитви, як найпалкішого звернення до Ісуса Христа. Він розрізняв два ступені цієї молитви. На першому переважає відчуття особистої хворобливої напруги: це для початківців, молитва, яка відповідає діянням. Молитва діяльна веде того, хто молиться, повз пустелю, де віра як зірка, що вказує шлях, освітлює один лише образ, на який покладає надію розум: Найсолодше Ім’я Ісусове. Другий ступінь – молитва благодатна, яка перетворює, діє надприродно і межує з видінням.

1763 року отець Паїсій з братією в числі 64 монахів покидає Афон і знаходить притулок у Південній Буковині, в монастирі Драгомирни (на честь Сходження Святого Духа). Отримавши дозвіл від митрополита Молдавського на поселення, старець Паїсій швидко налагодив чернече життя за правилом спільного життя святителя Василя Великого і Феодора Студита. На першому місці завжди стояло богослужіння. Братія співала на два кліроси: правий – слов’янською мовою, лівий – молдавською. Братія мала і своє господарство, працювала на полі. Кожний вечір отець Паїсій відвідував келії братії, опікуючись тим, як вона провадить своє духовне життя. Якщо хто із братії гнівався один на одного, то старець загадував читати «Отче наш», допоки гнів не припиниться. «Сонце нехай не зайде в гніві вашому», – постійно повторював отець Паїсій слова апостола Павла. В келіях завжди чинилось братією помірковане читання Святого Писання, спів псалмів, правило. Особливо старець звертав увагу ченців на мисленну молитву.

Наслідком російської-турецької війни для отця Паїсія було вимушене переселення його монастиря із Драгомирни в Секуль. Проте життя в монастирі на новому місці анітрохи не змінилося. Життя через тісноту (триста монахів) стало дещо шумним, неспокійним. Старець Паїсій взявся влаштовувати при монастирі школу перекладацької літератури. Однак, згідно з указом митрополита, отець Паїсій змушений був перейти на настоятельство в сусідній і великий Нямецький монастир, залишаючись одночасно і настоятелем монастиря в Секулі. Тут, у Нямецькому монастирі розпочався останній період життя старця, який тривав 15 років, – найтяжчий, але й найплідніший. Книжні зайняття були поставлені на широкі рейки. Тут працювала ціла школа перекладачів і переписувачів книг. Працював день і ніч сам старець, не помічаючи своїх тяжких хвороб і болю та ран у правому боці.

Старець Паїсій спочив у Бозі 15 листопада 1794 року, на початку Різдвяного посту. На його могильній плиті в соборному храмі Вознесіння Господнього Нямецької Лаври (що в Румунії) вибито: «Тут почиває блаженний отець наш ієромонах і архімандрит, старець Паїсій, малоросіянин».

Старцю Паїсію належить кілька власних творів, зокрема – «Об умной молитве (Возраженіе против хулителей ея)», в якому він розвиває ісихастські ідеї про «Боготворну Ісусову молитву, що умом в серці священнодіє». Посилаючись на Григорію Паламу та інших святих отців – Григорія Синаїта, Іоанна Лествичника, Ніла Сорського, Димитрія Ростовського, – Паїсій доводить істинність вчення про «мисленну священнодію молитви, що таємно здійснюється у внутрішній людині». Він також називає цю Божественну молитву «духовним художеством».

Про старця Паїсія слід говорити не просто як про відновителя чернечого духу, але й як про відновителя тієї справжньої, істинної святості, яка існувала в домоногольській Руси-Україні. Життя старця багато в чому нагадує труди і подвиги преподобного Антонія Києво-Печерського, який подвизався на Афонській Горі. Суворе монастирське життя, любов до духовної освіти й літературна творчість та численні переклади зробили ім’я Паїсія відомим у православному світі. Своєю діяльністю в монастирях України, Молдавії, Греції Паїсій відродив старецтво. Його учнями на православному Сході засновано понад 100 монастирів, серед них – Софроніївська, Глинська, Оптина пустині.

Покинувши рідні місця ще в ранній юності, Паїсій до кінця днів не забував рідної Полтави й України, зберіг українську мову і у своїх листах та творах полюбляв після підпису додавати слова – «родимець полтавський».



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   37


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал