Міністерство освіти І науки україни український державний центр туризму



Сторінка16/37
Дата конвертації02.12.2016
Розмір7.69 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   37

ЕКОЛОГІЧНА СВІДОМІСТЬ – ВІРА УКРАЇНЦІВ
Кузнюк Кароліна, Петриченко Інна,

учениці 8 класу Вишнівський центр творчості дітей та юнацтва

Києво-Святошинської РДА

Керівник: Вовчок Алла Андріївна, гурток «Історичне краєзнавство»


В умовах, коли планета Земля стає єдиним будинком людства, багато протиріч, конфлікти, проблеми можуть перерости локальні рамки і придбати глобальний загальносвітовий характер. От ці проблеми: запобігання утворення нової світової війни, скорочення розриву у рівні економічного розвитку між розвитими країнами Заходу і що розвиваються країнами "третього світу", стабілізація демографічної ситуації на планеті, охорона здоров'я людей і запобігання поширення СНІДу, наркоманії. І у взаємозв'язку з усім цим є екологія.

Сьогодні важливо усвідомлювати нерозривну зв'язок природи і суспільства, що носить взаємний характер. Тут доречно згадати слова А.І.Герцена про те, що "природа не може суперечити людині, якщо людина не суперечить її законам".

Існує формальна екологія і екологія глибинна. Формальна екологія вчить нас, що таке навколишнє середовище і як його берегти. Глибинна екологія переносить наголос із ЯК на НАВІЩО. Бо з’ясувалося, що надто багато людей не тільки не цікавляться питанням НАВІЩО, а й майстерно уникають серйозної розмови на цю тему. Найповажніша відповідь зводиться до того, що не можна пиляти гілку, на якій сидиш. Але ж на цій очевидній мудрості не можна зупинятися, бо, попри її очевидність, людство продовжує свою гілку пиляти, і то дедалі швидше.

Гасло «Раз живемо на світі» – пряме заперечення віри українців.

Основою релігії давніх слов'ян, особливо тих, що жили на землях біля середнього Дніпра, був культ природи. В уявленні давньої людини все, що оточувало її, було живе, одухотворене, наділене магічною силою, яка так чи інакше на неї впливала. Головні елементи і сили природи, особливо ті, що здавалися найбільш містичними, стародавня людина обожнювала.

Як жили давні Українці? Як жили трипільці, що сотні, ба тисячі років не знали війни – і не нищили середовище свого буття, а навпаки, збагачували його? Чим була забезпечена ота їхня екологічна культура, залишки якої десь у глибині свідомості ще й нині муляють кожного з нас?

Відповісти на ці питання на підставі документів та археологічних знахідок навряд чи коли вдасться. Тлумачити залишки, скажімо, трипільської культури набагато складніше, ніж історію Українського селянства ХІХ століття. Так, ми можемо дати відповіді на різні запитання, які стосуються того чи іншого історичного періоду, але це наші сучасні відповіді, а справжні свідки вже нічого не пояснять.

Суть древньої екологічної свідомості – постійне відчуття єдності всього сущого, минулого й майбутнього, своєї участі в величній світовій павутині життя, своєї відповідальності за кожну її ниточку. Формування такої суспільної свідомості стало можливим саме на нашій землі, і стало воно можливим як єдність, єдина сутність, що стоїть на трьох фундаментальних китах – на Землі, Звичаї й Вірі.

В наші часи з’ясувалося, що й таку могутню фортецю можна занехаяти й зруйнувати.

Центральним руйнівним фактором став технічний прогрес. Людського розуму не вистачило й не вистачає на те, щоб цей прогрес контролювати, щоб вибудувати якусь противагу, захист від стрімкого зростання неприродних потреб.

Далі виникає запаморочлива складність: кожне суспільство намагається якось дати собі раду саме з наслідками – придумує силу-силенну правил, законів, заборон, розвиває юридичні, політичні, соціальні… словом, гуманітарні науки, інтенсивно навчає дітей, як не треба поводитись, шукає внутрішніх і зовнішніх ворогів. Кінцеві наслідки – ще тяжчі конфлікти.

А хіба може бути інакше, коли йде боротьба з наслідками, а не з причиною? Людство безсиле усунути причину (надмірне задоволення неприродних потреб).

Чи є реальною для сучасних людей спроба повернути собі ту віру, ту суспільну свідомість, яка була способом життя давніх Українців? Якщо й є, то тільки через усунення корінної причини – надлишку споживання. Це означає, що люди мусять припинити задоволення неприродних потреб. А це реально? Насправді ніхто не знає. Може й реально, але поки що ніякого серйозного руху в цьому напрямку не видно. Зате видно інший вихід: спустошення земних ресурсів до такого рівня, коли проблема вирішиться сама собою.

Метою роботи є дослідження особливостей в побутовій свідомості стосунків «людина–природа», та їх вплив на розвиток українського суспільства. Розкрити суть екології, як науки про природне оточення, що становить основу формування суспільних відносин. Теоретично обґрунтувати методику екологічного виховання на основі використання релігії, народних звичаїв і традицій українців.

Завдання

1. На матеріалі етнографічних, філософських, соціологічних і власне психологічних досліджень, що висвітлюють суб’єктивний аспект проблеми стосунків «людина-природа», здійснити теоретичний аналіз системи екологічних уявлень побутової свідомості.

2. Дослідити особливості древньої екологічної свідомості, уявлення давньої людини.

3. Дослідити особливості сприймання екологічної проблематики, представленої в контексті міжособових відносин.



Предметом дослідження є особливості організації екологічних уявлень українців.

Об’єкт дослідження – побутові екологічні уявлення та їх вплив на формування екологічної свідомості суспільства, історичний шлях української екологічної свідомості.

Теоретичний метод дослідження – вивчення і аналіз відповідної наукової літератури.

Практичне значення - робота повинна сприяти зміні ставлення громадян до екології, відновленню екологічної складової їх свідомості, підвищенню екологічно-правової обізнаності, а також особистій участі кожного в природоохоронній діяльності в межах власних сил і можливостей. Матеріали даної роботи можна використовувати на уроках екології, на уроках історії України, як екологічну пропаганду.

Ще Ф. Жоліо-Кюрі попереджав: "Не можна допустити, щоб люди направляли на своє власне знищення ті сили природи, які вони зуміли відкрити і скорити".

Час не чекає. Наша задача всіма доступними методами стимулювати всяку ініціативу і заповзятливість, спрямовану на створення і впровадження новітніх технологій, що сприяють рішенню будь-яких екологічних проблем. Постійно доносити інформацію до усіх держав і народів по екології через засоби радіо, телебачення і преси, тим самим піднімати екологічна свідомість людей і сприяти їх духовно-моральному відродженню згідно вимогам епохи.

Наприкінці нам хочеться нагадати висловлення Сен-Симона: "Щасливою буде та епоха, коли честолюбство почне бачити велич і славу тільки в придбанні нових знань і залишить нечисті джерела, якими воно намагалося угамувати свою спрагу. То були джерела нещасть і марнославства, що утамовували спрагу тільки невігласів, героїв завойовників і винищувачів людського роду».


ФОРМУВАННЯ ОСОБИСТОСТІ В ПЕДАГОГІЧНІЙ СПАДЩИНІ Г. СКОВОРОДИ
Кулик Наталія, учениця 6 класу, Шелудько Сергій, учень 8 класу,

Онікієнко Наталія, учениця 9 класу Андріївської ЗОШ І-ІІІ ступенів № 1

Балаклійської районної ради Харківської області

Керівник: Чаговець Любов Василівна, вчитель історії
Українська народна педагогіка посіла вагоме місце в ідейному зростанні, педагогічній діяльності й творчій спадщині Григорія Сковороди. З нею він був нерозривно й кровно пов'язаний упродовж усього життя. Філософ щиро захоплювався педагогічною мудрістю народу. На формування світогляду, виховного ідеалу й педагогічної позиції видатного мислителя вона мала колосальний вплив.

Ідеями й засобами української народної педагогіки пройняті педагогічна діяльність та літературно-педагогічна й епістолярна творчість Г. Сковороди. Чимало його пісень і висловів стали крилатими, поповнили виховний арсенал української етнопедагогіки.

На освіту мислитель дивився як на засіб виховання всього народу; в поглядах на освіту ще раз виявилася його народність. Йдучи від села до села, перебуваючи весь час серед простого народу, Сковорода заслужив собі добру славу народного вчителя. Джерелом педагогічних поглядів Г. Сковороди, як вказують сучасні дослідники, були традиції народної педагогіки, народна мудрість, погляди на освіту прогресивних філософів Європи.

Г. Сковорода добре знав й високо цінував провідні навчально-виховні засоби української народної педагогіки - рідну мову, український фольклор, традиційну практику родинного виховання дітей, національні звичаї, традиції, свята, обряди, символи, багатюще розмаїття народного мистецтва, народні дитячі й молодіжні ігри та іграшки, ремесла та промисли. Він був педагогом народним у найглибшому розумінні цього слова, бо вчив народ і вчився в народу. Вся його педагогічна теорія пройнята духом народності, народними ідеалами, відображає найкращі здобутки народної навчально-виховної мудрості.

Українську народну педагогіку Г. Сковорода відносив до невід'ємного компонента українознавства, феномена українства й могутнього фактора «українотворення», тобто формування власного українського Я на основі пізнання свого народу й самого себе. Він осуджував верхівку суспільства, яка третирувала своє рідне, українське, національне, зневажливо ставилась до свого народу, його мови й звичаїв. Нехтування своїм, національним йому уявляється диким.

«Кожний повинен знати свій народ, — говорив Сковорода, - а в народі пізнати себе. Якщо ти українець, то будь ним. Чи француз? Будь французом. Чи татарин? Будь татарином. Все добре на своєму місці і в своїй мірі, і все прекрасно, що чисте, природне, тобто не фальшиве».

Своєрідність проповідей ідей народної педагогіки Сковородою полягає у підкріпленні її наукою. Належачи до найосвіченіших людей свого часу, він трактує українську етнопедагогіку, як це личить робити синові української європейської нації, стоячи на позиціях європеїзму.

Центральне місце у творчій спадщині Г. Сковороди посідає проблема людини. Філософ неодноразово підкреслював, що кожна людина - це ніби маленький світ, і її так важко пізнати, як відшукати «у всесвітній машині начало».

Намагаючись розв'язати цю складну проблему, Г. Сковорода зіткнувся з великими труднощами, оскільки жити і працювати йому довелося у той період, коли не були ще науково вирішені питання походження життя і виникнення людської свідомості: не існували фізіологія людини, психологія, мовознавство та інші науки.

Г. Сковорода наполегливо відстоював ідею про єдність людини і природи. Без перебільшення можна сказати, що ідея природовідповідного виховання є основою системи його педагогічних поглядів та позицій.

Погляди філософа про своєчасне запобігання відхиленням у формуванні особистості не збігаються з ідеями релігії та твердженнями деяких зарубіжних учених, оскільки вони по-різному тлумачать саму природу людини. Так, згідно з теоріями ряду відомих філософів (Гоббс, Кант та ін.), людина за своєю природою аморальна, зіпсована, агресивна, сповнена злоби і ненависті до собі подібних, схильна до насильства. З цього приводу висловився і австрійський учений Фройд, який теж стверджував природжену агресивність людини, обґрунтовував ідею неминучості воєн.

Основою ж світогляду Г. Сковороди був гуманізм, яким, по суті, пройнята вся його творчість. І. Франко цілком справедливо називав великого просвітителя «першим глашатаєм глибокого гуманізму» в Україні.

Одним із перших в історії педагогічної думки України Г. Сковорода висунув ідею всебічно розвиненої особистості. Тому в його творах знаходимо чимало слушних міркувань з приводу морального, трудового, фізичного, естетичного, розумового виховання. Щодо морального, то найважливішим, на думку Г. Сковороди, є формування в дитини чесності, скромності, особистих інтересів інтересам суспільства, а Сковорода наголошував тільки на їхньому нерозривному взаємозв'язку.

У багатьох творах Сковороди йдеться про виховання «благого серця». Під цим він розумів людину високих моральних якостей, а шлях до нього вбачав у розумовому вихованні, перекидаючи таким чином своєрідний і цілком логічний місток від морального до інтелектуального виховання. Можливо, правильніше буде навпаки - від інтелектуального до морального, бо сам Сковорода вважав, що високі моральні якості людини і добрі почуття та вчинки є результатом істинного знання. Аморальність деяких молодих людей філософ пояснював відсутністю істинних знань, тим, що в них не вироблені розумні норми поведінки, критичне ставлення до своїх вчинків.

Заслуговує на увагу застереження Г. Сковороди, що не втратило актуальності й нині: розумове виховання - це не нагромадження знань, його мета - навчити дітей самостійно мислити, робити самостійні висновки, застосовувати набуті знання в житті.

Мабуть, суперечливою є думка Г. Сковороди про те, що знання породжують доброчесність та інші моральні якості, оскільки освіченість аж ніяк не тотожна моральності, хоч певний зв'язок між інтелектуальним та моральним вихованням, безперечно, існує. Знання, які перетворилися у стійкі переконання, зумовлюють моральну поведінку людини.

Так само не можна однозначно пов'язувати моральне і фізичне виховання, як намагався зробити Г. Сковорода. Фізичне здоров'я, життєрадісність він вважав ознакою не враженої жодними моральними вадами душі, твердячи: «веселість - це здоров'я гармонійної душі. Душа, вражена яким-небудь пороком, не може бути веселою».

Надзвичайно великого значення у правильному формуванні особистості, запобіганні тих чи інших відхилень у розвитку особистості надавав Г. Сковорода трудовому вихованню. Згідно з його вченням праця -категорія етична. В ній філософ вбачав фактор, який може вирішальне вплинути на формування особистості, виховання моральних почуттів, сильного характеру, волі. Бездіяльність, лінощі — джерело виникнення багатьох моральних вад. При цьому просвітитель мав на увазі не будь-яку працю, а «сродную». Він вважав, що від природи в кожній людині закладений таємний «закон сродности», тобто природжені нахили до певного виду діяльності. Цей закон не можна порушувати, бо це надзвичайно небезпечно і для самої людини, і для всього суспільства. «Несродна» праця завдає страждання людині, а праця, яка відповідає її нахилам та вподобанням, приносить задоволення і втіху.

Г. Сковорода правильно стверджував, що нахили природжені, що люди від народження далеко не рівні. І якщо людина займається тим, для чого не народжена, що противно її натурі, то вона, як правило, стає нещасливою.

Велику роль у формуванні особистості, запобіганні відхилень у поведінці дітей повинні відіграти батьки. «Благо родить й благо научить»,-підкреслював Г. Сковорода. Особливо батьки повинні дбати про фізичне здоров'я дітей, бо від цього значною мірою залежить процес формування особистості. Вчений надавав виняткового значення фізичному здоров'ю, схильний був навіть вбачати зв'язок між «тілесним» (фізичним) станом і різними психічними захворюваннями.

Не менш відповідальною є робота вчителя, якого Г. Сковорода образно порівнював із дбайливим садівником. Для справжнього вчителя, на думку Г. Сковороди, характерною є чесність, скромність, безкомпромісність, любов і повага до учня, служіння добру, освіченість. «Долго сам учись, если хочешь учить других». Ця порада вчителям, яку свого часу висловив Г. Сковорода, аж ніяк не втратила своєї актуальності сьогодні.

Отже, правильно організоване виховання, яке полягає у всебічному гармонійному розвитку особистості кожної людини з максимальним врахуванням її природних нахилів і задатків, що здійснюється спільними зусиллями батьків, учителів, суспільства, починаючи з перших днів життя дитини, є, на думку Г. Сковороди, запорукою успішного запобігання відхилень у поведінці людини.

Із творів Г. Сковороди постає образ учителя, принципами якого були любов і повага до особистості учня, гідність наставника, безкомпромісність, чесність, служіння добру: «Долго сам учись если хочешь учить других».

Однією з важливих категорій його етичної концепції виступає працьовитість. Філософ вважає працю основою людського життя. Працю за покликанням, «сродну працю», він заповідає нащадкам. Г. С. Сковорода -видатний гуманіст-просвітитель.

Отже, педагогічні погляди Г. Сковороди тісно пов'язані з його етичними і соціальними поглядами. Він захоплювався гуманізмом античного світу, завжди високо ставив людину. Сковорода наголошував: «Кожен повинен пізнати свій народ і в народі пізнати себе». Основним принципом виховання Сковорода вважав врахування природних здібностей людини та її природжених індивідуальних нахилів. Для розвитку здібностей, закладених в людині, потрібно навчити її керувати своїми силами. Саме тому великого значення він надавав вправам: «Хто думає про науку, той любить її, а хто її любить, той ніколи не перестає учитись».
Проблему сенсу життя
Кутнякова Анастасія,

учениця 7-В класу Харківської спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів № 85

Харківської міської ради Харківської області

Керівник:Антонюк Тетяна Петрівна

вчитель історії Харківської спеціалізованої школиІ-ІІІ ступенів № 85

Харківської міської радиХарківської області


З найдавніших часів людина не тільки дбала про свій добробут, а й шукає відповіді на питання: "Що таке людина?", "Звідки вона взялася?" і, головне питання "З якою метою людина існує на землі?". Ці питання мучать людей вже не одне тисячоліття.

Звичайно, кожна людина ставить перед собою цілі і бачить сенс свого життя в досягненні поставлених цілей. Але, сенс життя - є сукупність поставлених цілей людини і досягнення основного результату, тобто результату можливого сприйняти як позитивного підсумку життя.


Звичайно, кожна людина ставить перед собою цілі і бачить сенс свого життя в досягненні поставлених цілей. Але, сенс життя - є сукупність поставлених цілей людини і досягнення основного результату, тобто результату можливого сприйняти як позитивного підсумку життя.

У кожній ситуації, у кожному життєвому повороті завжди існує сенс, яким би несподіваним і непередбачуваним було б життя. Сенс життя можна знайти через переживання, всім серцем віддаючись красі світу, через творення, присвячуючи себе якійсь справі або людині. Цінності переживання і творення - це засоби, за допомогою яких ми осмислено перетворюємо своє життя.

Сенс життя, сенс буття - філософська і духовна проблема, що має відношення до визначення кінцевої мети існування, призначення людства, людини як біологічного виду, одне з основних світоглядних понять, що має величезне значення для становлення духовно-морального обличчя особистості.

Питання про те, чому людина живе на Землі, цікавило багатьох і багатьох мислителів на всьому шляху розвитку філософії.

Сенс життя не дається людині ззовні. Людина сама вносить в життя розумний початок, спираючись на знання об'єктивних законів. Сенс життя кожній людині відкривається по-різному. Знайти сенс життя для всіх часів і народів неможливо, оскільки поряд із загальнолюдськими, вічними істинами, він включає щось специфічне - сподівання людей кожної даної епохи.

Сенс життя - це вибір кожної окремої людини. Це самостійний свідомий вибір тих цінностей, які орієнтують людину не на те, щоб мати (установка на володіння), а на те, щоб бути (установка на використання всіх людських потенціалів).

Іншими словами, сенс життя людини - в самореалізації особистості, в потребі людини творити, віддавати, ділитися з іншими, жертвувати собою заради інших. І чим значніша особистість, тим більше вона впливає на оточуючих її людей, соціокультурне середовище.

Я вважаю, що жити потрібно заради життя - вчитися, працювати, виховувати дітей, прагнути до добра, справедливості, боротися за мир у всьому світі.

Життя потрібно прожити так, щоб потім не було боляче за безцільно прожиті роки.

ІВАН СЕМЕНОВИЧ МАТІЄШИН – МЕЦЕНАТ СЕЛА ГОРБАНІВКА
Кутова Оксана,

учениця 10 класу Центру дитячої дипломатії

«Юність» села Розсошенці Полтавської області

Керівник: Семикіна О. В., учитель географії Розсошенської гімназії


Я – жителька села, яке для мене є моїм світом, моїм життям, моїм суспільством. Через відсутність значних соціальних і культурних відмінностей між жителями встановились особливо тісні взаємини, відтак сільське поселення стає єдиною сільською родиною. Невелика кількість мешканців , територіальна і психологічна близькість жителів села робить міцними міжвікові зв’язки сільської дитини з дорослими, родичами, сусідами, знайомими, односельцями. Виникає духовне єднання молодшого і старшого покоління. Для нас - дітей громада традиційно була виховною силою, яка здійснювала соціальний контроль, подавала позитивний приклад.

Саме таким прикладом для мене є життя і діяльність видатної особистості – жителя села Горбанівка Івана Семеновича Матієшина. Він – меценат, який опікувався не лише культурою і духовним світом жителів села, а й життям дітей з особливими потребами та розвитком спорту на Полтавщині.

У 2008 році Іван Семенович Матієшин заснував благодійний фонд «Україна – Свята Родина», діяльність якого спрямована на відродження українських культурних цінностей та підтримку молодих фахівців у різних галузях науки. З 2011 року був президентом гандбольного клубу «Динамо – Полтава», відродив кінний завод «Авангард» у Пирятинському районі, створив там школу верхової їзди для дітей та реабілітаційний центр для хворих дітей.

У серпні 2008 року Іван Семенович розпочав будівництво церкви Різдва Пресвятої Богородиці в селі Горбанівка Полтавського району. Храм зводили близько 4 років. Він досить просторий і має гарно об лаштовану територію. Саме там 1 квітня 2013 року і знайшов свій останній спочинок фундатор, будівничий, громадський діяч, бізнесмен та меценат Іван Семенович Матієшин.

21 вересня 2013 року у Полтаві з візитом перебував Святійший Патріарх Київський і всієї Руси – України Філарет. Він освятив новозбудований храм Різдва Пресвятої Богородиці, а в кінці Літургії Патріарх Філарет виголосив проповідь, в якій розкрив змістовно значення свята Різдва Пресвятої Богородиці та нагородив за заслуги при будівництві храму благодійників і меценатів: орденом Святого Рівноапостольного князя Володимира Великого І-го ступеня посмертно – Матієшина Івана Семеновича, орденом Святої великомучениці Варвари – Матієшин Валентину Василівну.

Тож ми – мешканці сіл Горбанівка та Розсошенці - надзвичайно вдячні нашому меценату за надану можливість духовного розквіту сільської громади. В час єднання української нації саме церква здатна сприяти прояву у людини активних діяльних начал, які звеличують її духовну гідність, розвивають здібності, об’єднують зусилля людей при розв’язанні загально значимих соціальних проблем суспільства.


Проблема сенсу життя
Кучков Борислав,

учень 8 класу Харківскої гімназії №82 Харківської міської ради,

вихованець гуртка «Юні історики-краєзнавці» КЗ «Харківська обласна

станція юних туристів» Харківської обласної ради.

Керівник: Сахно А.Б., керівник гуртків, методист КЗ «Харківська обласна

станція юних туристів» Харківської обласної ради


Напевно, у житті кожної людини рано чи пізно настає такий момент, коли вона відкидає всі свої щоденні турботи й проблеми, відстраняється від буденної суєти і замислюється над тим, для чого ж, власне, вона прийшла у світ. І, певно, по-справжньому щасливим є той, хто не вагаючись може відповісти на це запитання. Однак чи це можливо? Хтось мріє про матеріальні блага, хтось прагне визнання, а хтось просто хоче бути коханим і живе заради цього почуття, а проте навряд чи хтось зможе чітко й вагань визначити сенс свого життя.

Проблема сенсу людського життя носить філософський характер і може бути віднесена до числа основних проблем духовної культури. Вона хвилювала людей з давніх-давен, проте однозначно не вирішена людством і сьогодні. Філософи, митці, представники різних наук в усі часи вирішували його по-різному. Одні вважали, що життя – це постійна боротьба за власне існування й добробут, прагнення реалізувати свій творчий чи науковий потенціал, покликання, релігійні уявлення та устремління. Є люди, яких, можливо, не так багато, які бачать сенс життя в служінні іншим людям, громаді, народу, ідеям та ідеалам.

Слід розрізняти питання про конкретну мету дій певного періоду життя (тобто про те «що робити») та питання про сенс життя (тобто про те «Навіщо робити», яка мета та цінності є вихідними, життєво визначальними). Адже людина може діяти досить цілеспрямовано, відповідно до визначеної мети, але в цілому її життя буде безглуздим, якщо ця мета не має загальної основи, тобто не просвітлена уявленням про сенс життя, який завжди повинен бути більшим за мету. Інакше людина при досягненні проміжної мети опиниться в ситуації втрати сенсу життя, що може бути дуже драматичним.

Хоча життя людини неодмінно супроводжується задоволенням тих чи інших потреб, на мою думку, важливо розуміти, що сенс людського життя не може зводитися до цього.

Щодо цього ще відомий грецький філософ Сократ зазначав, що людина живе не для того, щоб їсти, пити, одягатися, а навпаки - вона їсть, п є для того, щоб жити.

Український філософ і педагог Г.Сковорода сенс людського життя вбачав у постійному пізнанні світу й себе самого, у неповторному прагненні здобути знання й збагачуватися інтелектуально. У своїй знаменитій поезії «Всякому городу нрав і права…» він наголошує на тому, що кожен по-своєму визначає життєві цінності та ідеали, яких прагне, однак найголовніше, на його думку, для людини – це мудрість, заради якої вона й мусить жити:

А мні одна только в світі дума,

Как би умерти мні не без ума.

Скільки існує людство, стільки існує й питання про сенс його існування. Воно завжди відкрите, бо кожен по-своєму, індивідуально намагається на нього відповісти.

Джерела сенсу життя люди здавна шукали у внутрішньому світі людини. Багатьма філософами, письменниками поділялася думка, що справжнім призначенням людини є творіння добра заради добра. Навіть якщо справжній сенс життя вбачався у прагненні до задоволення потреб, робились принципові уточнення, що задоволення повинно стати помірним, розумним, переважно духовним.

Ще один підхід до вирішення питання про сенс життя - це ідея реалізації сенсу життя шляхом служіння загальному благу, внесення особистого внеску в історію, культуру, прогрес суспільства. Для ілюстрації цього я послався б на приклад подружжя Кюрі, яке, аби поставити атом на службу людству, займалося з ризиком для свого життя дослідженням небезпечних радіоактивних речовин. Ціною власного здоров’я (відомо, що Марія Кюрі захворіла на рак), подружжя заклало фундамент для рентген-діагностики, що дозволило більш точно і вчасно визначати діагноз хвороби, а відтак суттєво підвищило ефективність лікування, тим самим врятувавши або подовживши життя мільйонів людей.

У той час коли одні вбачали сенс життя в дослідженні Всесвіту (наприклад, італійський філософ та поет Джордано Бруно висловив здогадки щодо безкінечності Всесвіту, за що був визнаний єретиком і спалений на вогнищі), інші відкривали людству невідомі сторінки світової історії (наприклад, український археолог Вікентій Хвойка відкрив для сучасників Трипільську культуру, дослідник древньої Греції Генріх Шліман віднайшов легендарну Трою, французькі дослідники знайшли під нашаруваннями піску і повернули людству єгипетський храм Карнак).

Таких прикладів щодо різних сфер діяльності людини можна наводити безліч. І всіх їх об’єднує те, що люди, які залишили свій визначний слід в історії, повністю віддавалися справі свого життя, виконували місію, відведену їм долею, наповнювали своє життя високим смислом.

Мені ж найбільше імпонують слова О.Гончара, який стверджував, що «саме в людяності людини, в її мужності, здатності любити, в силі творчій, у моральній чистоті полягає найвища духовність, що становить істинний сенс життя людей на планеті».

Людина може прожити лише одне життя, На жаль, а може, й на щастя, вона не зуміє повторити жодного його моменту, пережити його ще раз, відновити. Тому мені здається, що сенс життя полягає в умінні жити та почувати себе щасливим. А вміння жити, на мою думку, це не лише бажання отримувати задоволення від навколишнього світу, не лише потреба у професійній чи творчій самореалізації а й внутрішня потреба дарувати добро іншим людям, робити їх щасливими й завжди усміхненими. Я вважаю, що головне для кожного з нас – усвідомити, що сенс нашого власного життя – це ще й сенс життя інших людей, тому важливо завжди, за будь-яких обставин пам’ятати, що ми живемо не заради себе, а заради самого життя на нашій планеті.
Духовна культура мого краю.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   37


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал