Міністерство освіти І науки україни український державний центр туризму



Сторінка14/37
Дата конвертації02.12.2016
Розмір7.69 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   37

ЛІТОПИС СЛАВНОГО ЖИТТЯ
Косенко Катерина,

учениця 11 класу Баранівської загальноосвітньої школи І –ІІІ ступенів

Валківської районної ради Харківської області

Керівник: Головко Н.М., вчитель української мови та літератури


21 липня 1914 року в селі Лейбівка , що загубилось у Первомайському районі Харківської області народився хлопчик, якому судилось прожити довге і дивовижне життя. Цим хлопчиком був майбутній вчитель Гайдар Федір Григорович.

Багато зазнав на своєму життєвому шляху: голод, холод, війна, але наперекір усім лихам вижив і став чудовим вчителем, мудрим порадником і наставником, який жив серед дітей і для дітей.

Дитинство випало на роки громадянської війни. В селах лютували білогвардійці, які відбирали продовольчі запаси, худобу. Не минуло лихо і сім’ю Гайдарів. Денікінці забрали коня, останню підмогу в нелегкім селянськім житті. Обробляти землю було нічим. Бідували дуже.

Батько повернувся з війни хворим, але треба було працювати і годувати сім’ю.

Хлопчик дуже хотів навчатися. Початкову школу закінчив на відмінно. Але навчання довелось залишити, бо нікому було працювати по господарству. Лише у 17 років закінчив 6 класів.

А далі страшний 1933 рік. Важко було жити. Їсти нічого. Основними продуктами харчування була картопля, яку збирали на полях, різні рештки, шолуха, насіння з бур'янів.

Саме тоді юнак закінчував 7 клас у селі Красиве, що було сусіднім із рідною Лейбівкою. Із 38 учнів 7 класу навчання закінчили лише 9. Восени 1933 року їде в Лозову і успішно складає іспити до педагогічного технікуму. Будучи нездоровим, пухлим від голоду, щонеділі пішки йде до рідного села, щоб відвідати матір і трьох молодших сестричок і хоч чимось допомогти по господарству.

Було нелегко, особливо восени і взимку, коли доводилось долати відстань у 12 кілометрів по бездоріжжю, щоб дібратися до рідного дому, де так чекали на нього.

І Федір Григорович, і його молодші сестри - всі мали потяг до знань. Сестра Фрося за успіхи у навчанні стала сталінським стипендіатом, Віра вивчилася на фельдшера, найменша Таня ( у війну їй було 13років) разом з односельцями рятувала поранених радянських бійців.

Технікум закінчив у 1936 році і був направлений вчителем географії до Костянтинівської семирічки Зміївського району. Робота подобалась, та і діти потяглися до молодого педагога. Навчав дітей і сам навчався, вступивши на заочне відділення учительського інституту. У цей час зустрів і свою майбутню дружину Назаренко Ольгу Павлівну, уродженку села Сніжків Валківського району, яка працювала вчителем російської мови та літератури у цій же школі.

У 1939 році Федір Григорович пішов на службу до армії. Служив у місті Архангельську.

А в 1941 році розпочалася Велика Вітчизняна війна. Ольга Павлівна з маленьким сином Вітею переїхала до батьків Федора Григоровича в Лейбівку. І всю війну жила там.

Федір Григорович згадував: «З перших днів війни я був в діючій армії. Служив у зенітній артилерії помічником командира взводу у складі зенітної батареї. Настав час, коли наша третя батарея прийняла перше бойове хрещення. Перша та друга батареї під час бою були знищені повністю німецькими літаками. А вціліла лише 36 окрема бойова частина, якою я керував. Також ніколи, мабуть, не забудеться 1942 рік, коли ми захищали Ленінград. Нам було дуже тяжко, та ми знали, що Ленінграду та ленінградцям також нелегко, і тому відчайдушно боролися за місто».

До страшних буднів війни додавались і сумні звістки з дому. Першим таким ударом був лист з повідомленням про смерть маленького синочка Віті, далі - маленької племіннички, а потім і улюбленої сестри Фросі.

Закінчив війну в 369 відділенні зенітно – артилерійського дивізіону на Карельському фронті. 1 листопада 1945 року Федір Григорович повернувся додому із орденом Великої Вітчизняної війни ІІ ступеня та з численними медалями.

Молодому, енергійному чоловікові пропонували роботу редактора районної газети, завідуючого районним відділом освіти. Але він відмовився. Тяжка хвороба, гостра форма поліартриту ,не давала спокою. Давалися взнаки роки війни, окопи. Пізніше, у 1949 році, сім’я переїхала до Валківського району. Район припав до душі. Зручне розташування, сприятливі умови. Був призначений на посаду директора Баранівської школи. Тут і залишився назавжди. Вже працюючи директором,Федір Григорович вступив на заочне відділення Харківського педагогічного інституту, де був в числі кращих студентів.

Життя йшло своєю ходою. В сім’і народився син Борис, а пізніше - донька Світлана.

Федір Григорович працював директор школи і вчителем історії, а його дружина викладала російську мову та літературу. «На той час школа була у трьох приміщеннях,- згадує Федір Григорович,- дітей було багато, частина були переростками. Навчалися у дві зміни».

Директор розгорнув активну діяльність по благоустрою території. Організував покриття покрівлі залізом, школу обклали цеглою, відремонтували майстерню. Добудували приміщення і перевели навчання в одну зміну. Біля школи посадили парк з лип і тополь, яблуневий сад на 150 саджанців, заклали клумби, викопали колодязь,старе приміщення обладнали під склад для вугілля і дров.

Як директор школи був нагороджений грамотою Міністерства освіти за підготовку школи до нового навчального року. Також Федір Григорович мав багато подяк та нагород від відділу освіти за сумлінну працю.

Всякого було на довгому віку. Доводилось і гасити пожежу, коли горіла школа. Збіглися люди, носили воду, передаючи ланцюжком. Кинулися на горище, але дим виїдав очі. І тоді Федір Григорович сам, ризикуючи життям залив вогонь. Був там, де було найнебезпечніше. Довелося і рятувати дитину, яка втратила свідомість, бо в тяжкі післявоєнні роки багато дітей залишилися сиротами. Недоїдали. Школярі гуртом заготовляли сіно, збирали фрукти в саду, вирощували овочі на пришкільних ділянках. На виручені кошти купували для дітей – сиріт одяг, взуття, аби ті могли ходити до школи.

Скільки хороших справ, хіба можна все згадати і перелічити. І до всього був причетний директор.

Федора Григоровича любили і поважали учні, батьки, односельці. Він був уважним і чуйним до людських проблем. Школа, якою він керував, була острівцем добра і теплоти. А педагогічний колектив був колективом однодумців, який користувався авторитетом у селі.

Провчителював 40 років. Був учителем, як кажуть, від Бога. Кожен урок був для нього джерелом творчості. Дуже любив свій предмет. Умів з перших хвилин уроку захопити дітей. Часто згадував фронтові події, наводив приклади з власного життя. Учні дуже любили вчителя. Довіряли йому свої думки, ділилися радістю, горем.

Федір Григорович жив неподалік від школи. На роботу приходив раніше від усіх і виходив зі школи останнім.

У 1974 році Федір Григорович пішов з посади директора школи, але ще до 1981 року працював учителем історії. Потім 8 років був головою ветеранської організації села Баранове. І чим би він не займався, завжди був відповідальним, вболівав за громадські справи. Був частим гостем у школі, куди його запрошували на уроки мужності, різні заходи. Він став живою історією, легендою свого краю,за плечима якого багатий життєвий досвід.

Справжнім святом для всього села було відзначення 90 – річчя з дня народження Федора Григоровича. Звідусіль з’їхалися колишні учні. Серед його випускників є і вчителі, і лікарі, і юристи, і хлібороби. Вони приїхали з різних міст і сіл, щоб привітати дорогого ювіляра. І всі дивувалися, що вчитель пам’ятав усіх, про кожного міг згадати якісь випадки з шкільного життя.

Як людина був життєрадісним, любив гарні пісні,сам завжди в колективи при нагоді міг підспівати, а то і потанцювати.

Зараз вже немає серед нас Федора Григоровича. У 2011 році він пішов з життя, проживши 97 років. Мабуть, за доброту, за витримку, велику працю Бог подарував йому довге життя. Пам’ять про нього назавжди залишиться в наших серцях. Усіх, кого навчав, хто знав його, добрим словом згадують ветерана, вчителя і просто хорошу людину. Він був сонцем, що випромінює людське тепло.
СУЧАСНА НТР ТА ЇЇ НАСЛІДКИ

Косінова Ганна ,

учениця 11 класу Березівської ЗОШ І-ІІІ ступенів Харківської районної ради,

вихованка гуртка «Юні історики-краєзнавці» КЗ «Харківська обласна станція юних туристів» Харківської обласної ради. Керівник: Сахно А.Б., керівник гуртків,

методист КЗ «Харківська обласна станція юних туристів» Харківської обласної ради


Найбільшої шкоди навколишньому середовищу, безумовно, завдає саме людина. Так, бурхливий розвиток промисловості, а також НТР сприяють підвищенню викиду в атмосферу різноманітних шкідливих речовин: важких металів, продуктів напіврозпаду радіоактивних речовин, твердих часток, підвищення загальної температури навколишнього середовища, забруднення атмосфери, забруднення води, знищення лісів і хімізація сільськогосподарських угідь.

ЗАБРУДНЕННЯ ПОВІТРЯ

Забруднення повітря — потрапляння в повітряний простір отруйних речовин унаслідок природних процесів та діяльності людини. Наше повітря складається з азоту — 75%, кисню — 23,14 %, вуглекислого газу — 0,046 % та інертних газів. Проте, внаслідок деяких природних процесів (виверження вулканів, лісові пожежі тощо) та особливо внаслідок діяльності людини атмосфера наповнюється такими отруйними газами, як метан, оксид азоту, вуглець, сірчистий газ та оксиди важких металів. Найбільшими забруднювачами атмосфери є металургійні і хімічні підприємства, теплові електростанції, котельні, автомобілі.

КИСЛОТНІ ДОЩІ

Основним забруднювачем повітря називають сірчистий газ. Він утворюється при спалюванні сланців, нафти, виробництві металу, сірчаної кислоти. Кислотні дощі — це дощі, що мають в складі води сірчану кислоту, яка утворилася в атмосфері внаслідок з’єднання сірчистого газу і пари. Коли кислотні дощі випадають в океані на мілководді, то це знищує велику кількість безхребетних тварин, що порушує певний екологічний ланцюжок в океані. Коли кислотні дощі випадають на поверхню землі, то виникають досить серйозні зміни у рослин: підвищується кислотність, вимивається кальцій, магній, калій. Як наслідок — рослини втрачають стійкість до хвороб і шкідників, перестають засвоювати азот, сповільнюють ріст і, зрештою, гинуть. Урожайність сільськогосподарських культур після кислотних дощів значно падає. Понад 15 % лісів планети деградують від кислотних дощів, що зменшує фотосинтез, а отже, надходження кисню в атмосферу.

ПАРНИКОВИЙ ЕФЕКТ

Парниковий ефект — викиди парникових газів в атмосферу внаслідок діяльності людини, що може призвести до змін клімату. Фреони (це гази, що знаходяться в аерозолях, кондиціонерах, холодильниках) та інші отруйні гази концентруються в атмосфері і стають причиною глобального потепління. Фреони, знищуючи озоновий шар Землі, дають до 20% парникового ефекту, окис азоту, що утворюється формуванні першого при вирубці лісів, та використанні азотних добрив — 10 %, метан — 16%; найбільша частка (50%) в цьому процесі належить вуглекислому газу, що утворився внаслідок спалювання викопного палива і добрив. Унаслідок парникового ефекту порушується природний кліматичний цикл (тепла зими) й спостерігається потепління клімату планети, а це загрожує таненням льодовиків, що зумовить підняття рівня світового океану на 1—2 м, в результаті чого будуть затоплені велику території.

ОЗОНОВІ ДІРКИ

Озонові дірки — це простір озоносфери, де кількість озону знизилася. Озоновий шар — це шар атмосфери (стратосфери), з підвищеним вмістом озону. Він починається на висоті приблизно 8 км над полюсами (або 17 км над екватором) і тягнеться вгору аж до 50 км. Концентрація озону в шарі дуже низька, та він на висоті 15—60 км в стратосфері створює захисний екран, що захищає всі живі організми від згубного ультрафіолетового випромінювання. Останніми десятиліттями надходження фреонів, що використовується в аерозолях, вогнегасниках, холодильниках, в атмосферу збільшилося. Вони не руйнуються водою, утворюють в атмосфері хлор, що знищує озоновий шар. Кількість озону в атмосфері зменшується і через збільшення викидів оксидів азоту космічними кораблями, літаками, автомобілями, ТЕС. Знищення лісів також впливає на зменшення озону. Озонова діра — це простір озоносфери, де кількість озону знижено на 50%. Найбільші озонові діри знаходяться над Арктикою та Антарктидою. Розвинені країни зобов’язалися для зменшення впливу на озоновий шар планети не збільшували виробництво фреономістких виробів, а з часом — і зменшувати їх виробництво на 50%. Вуглекислий газ, метан, оксид азоту, фреони викликають підвищення температури землі, затримуючи вихід теплової енергії в космос. Необхідно на міждержавному рівні контролювати кількість шкідливих викидів в атмосферу, і тільки тоді відновиться озоновий шар.

ЗАБРУДНЕННЯ ВОДИ

На поверхні Землі всього 2,5% біосфери складає прісна вода, з яких 99% знаходиться у вигляді льоду та снігу. Основними джерелами прісної води на поверхні землі є річки та озера, що містять 93000 км3 води. За останні десятиліття використання води збільшилося в 4 рази. Без води неможливо нічого створити і застосувати хоча б одну з технології, що створило людство. Саме тому воду слід розглядати як особливу сировину. 70% води використовують для поливу, 30% — у промисловості і комунальному господарстві. Для зменшення використання води в промисловості одну і ту саму воду використовують багато разів. Так, в Японії одну і ту саму воду використовують аж 74 рази. Воду, що залишається після використання в промисловості, очищують і скидають в природні водні об’єкти. Втім, можливості природних водних об’єктів обмежені і їх недостатньо для розбавлення стічних вод. Зараз забруднення води відбувається не тільки від стоків. Викиди в атмосферу різних отруйних речовин також забруднюють річки. Аерозолі, оксиди сірки, азоту у вигляді опадів забруднюють і воду, і землю. Звалища сміття навколо міст, сільськогосподарське виробництво також є надзвичайно великими забруднювачами і землі, і води (унаслідок його інтенсифікації виробництва, внесення великої кількості добриві та отрутохімікатів у ґрунт). Потрапляння добрив та отрутохімікатів у ґрунт призводить до загибелі великої кількості живих організмів і цвітіння води. Ще одним чинником забруднення водойм є скиди міських вод. Вони забруднюють водне середовище хвороботворними бактеріями, вірусами, гельмінтами. Забруднення призводить до збільшення смертності (особливо дитячої) й спалахів інфекційних хвороб. Це надзвичайно поширено в країнах, що розвиваються. Зараз у всіх зразках води, що бралась для аналізу, знаходять сліди випливу забруднень води внаслідок діяльності людини. Для захисту гідросфери планети потрібно суворо дотримуватися допустимих норм концентрації забруднювачів. Дуже ефективним для боротьби з забрудненням водойм є багаторазове використання стічних вод у всіх галузях промисловості. Також слід вдосконалювати виробничі технології, де є використання води, що дасть змогу повністю виключить скидання стоків у водойми. Стічні води слід використовувати в сільському господарстві для зрошення. Необхідно жорстко контролювати діяльність підприємств, які використовують в технологічному процесі воду і скидають її у водойми, створювати сучасні очисні споруди з примусовою очисткою води. Про надзвичайну важливість води свідчить той факт, що тіла живих організмів в разі втрати 50% води гинуть. У людини внаслідок втрати 10% води, що міститься в організмі, настають розлади, а втрата 20—30% спричиняє смерть.

ГЕРОЙ ПО ЗАМОВЧУВАННЮ
Кошиль В’ячеслав,

учень Старопокровської ЗОШ І-ІІІ ступенів

Чугуївської районної ради Харківської області

Керівник: Давиденко В.Н., вчитель історії


В офіційній радянській історіографії зазначено, що Прапор Перемоги над рейхстагом встановили сержанти росіянин Михайло Єгоров і грузин Мелітон Кантарія. Вони, а також три командири - капітан Неустроєв, полковник Зінченко, генерал-майор Шатілов - удостоєні за цей факт високих звань Героїв Радянського Союзу. Але у фондах Центрального архіву Міністерства оборони Російської Федерації зберігається «Бойова характеристика прапороносців», в якій написано: «Відважні воїни комуніст лейтенант Берест, комсомолець сержант Єгоров і безпартійний молодший сержант Кантарія встановили прапор Перемоги над будівлею німецького парламенту 30 квітня 1945 року». Виникає питання: чому ім’я лейтенанта Береста викинули з тої історії? Бажання відновити несправедливо забуте ім’я Героя зумовило актуальність нашого дослідження.

З характеристики Береста: «Высокого роста - 190 сантиметров, плечистый, всегда подтянутый и невозмутимый. В бою всегда оказывался в первом эшелоне и в случае необходимости действовал как заправский командир».

Через рік після початку Великої Вітчизняної війни Береста призначили вже командиром відділення. Найвищою відзнакою для нього став прийом у комсомол, а в березні 1943 р. – в партію. Відразу обрали парторгом окремої роти та рекомендували на навчання в Ленінградське військово-політичне училище. Після випуску лейтенанта Береста направили на 1-й Білоруський фронт, де він потрапив у 756-й стрілецький полк 150-ї стрілецької дивізії. Призначили його заступником по політичній частині командира батальйону, яким командував капітан С. Неустроєв. Берест з товаришами визволяли Польщу, проривали оборону фашистів на Одері, пройшли з боями вулицями Берліна. У німецькій столиці для наших військ найважливішим об’єктом був рейхстаг. Батальйон Неустроєва першим кинувся на штурм рейхстагу.

О.Берест розповідав: «Из-за артиллерийских обстрелов лестница в отдельных местах была разрушена, мы образовывали живую лестницу». Як керівник операції, на дах рейхстагу Берест вийшов першим, щоб забезпечити безпеку встановлення Прапора. Тільки після цього вийшли Єгоров і Кантарія. Прапор було встановлено 30 квітня 1945 р. о 21 годині 50 хвилин.

На початку травня 1946 р. вийшов Указ Президії Верховної Ради СРСР про присвоєння звання Героя Радянського Союзу офіцерам і сержантам, які підняли Прапор Перемоги над рейхстагом в Берліні. Прізвища О. Береста там не було.

Варто згадати ще про один подвиг Олексія Береста. У підвалах рейхстагу переховувались більше 2000 фашистів. Коли вони викинули білий прапор і попросили переговорів, на переговори в логово озброєних німців припало йти Бересту. Тривали переговори понад дві години. Вранці 2 травня німці капітулювали, було полонено 2604 фашисти.

У 1970 році у 49 років Берест загинув, як справжній герой. Повертаючись з онуком додому, врятував п’ятирічну дівчинку, викинувши її з-під коліс електрички. Сам вийти не встиг.

Довгий шлях у 60 років довелося пройти численним пошуковцям, однополчанам, журналістам, громадськості, аж поки Указом Президента України в травні 2005 року Олексію Прокоповичу Бересту було присвоєно звання Героя України (посмертно).


Музично-пісенна творчість Григорія Савича Сковороди
Кравченко Аліна,

студентка 1 курсу Полтавського юридичного коледжу

Керівник: Корнет Світлана Олександрівна,

викладачПолтавськогоюридичного коледжу


У звичайній та дружній козацькій родині малоземельного козака у селі Чорнухи на Полтавщині виховувався жвавий і допитливий хлопець Грицько Сковорода. Легко давалася йому перша наука у церковній школі при козацькій сотні, що зводилася до засвоєння азбуки, часослова і Псалтиря. Гордився сином батько - Сава Сковорода, бо хто міг так безпомилково прочитувати біблійні псалми. Ще змалку хлопець тішився розповідями і співами кобзарів, дуже любив сидіти під вербою, спостерігати за навколишнім світом та грати на сопілці, подарованій старим кобзарем. У дяка-скрипаля Гриць був улюбленцем, бо вражав своєю допитливістю, до того ж у нього виявився незвичайної краси голос. Дяк навчив Гриця нотної грамоти і поставив першим співаком у церковному хорі. Коли хлопець усамітнювався вдома, то повторював з пам'яті прочитане або почуте. Оволодівши грою на сопілці, опанував флейту. Мати завжди любила слухати, коли син своїм чистим голосом виводив тонкі ноти пісні. Деколи навіть сусіди сходилися послухати молодого співака.

Здійснилася давня мрія хлопця — навчатися у Києво-Могилянській академії. На той час Київська академія була одним із головних культурно-просвітницьких центрів слов'янського світу. Григорій став одним з тямущих студентів. У вільний час займався музикою, він підбирав на флейті мотиви пісень, улюбленою була пісня «Котилися вози з гори». У визначені дні Григорій співав у великому академічному хорі, який славився на всю імперію. Хор переважно виконував в академічному храмі духовні співи, а також брав участь у драматичних дійствах. Завдяки чудовому голосу та слуху дев’ятнадцятирічного студента відправили у Петербург до Придворної хорової капели, де він проспівав два роки. Григорій познайомився з Розумовським, що був фаворитом цариці Єлизавети. Той зацікавився юнаком, побачив його композиторський нахил, наповнений бадьорими, урочистими мотивами, що викликав задоволення високих слухачів придворної церкви. Сковороді пропонували популярність, але він чемно відмовляв, тому що в думках і помислах був на Україні.

У 1759 році Григорій Савич, поглибивши свої знання, повернувся до України і продовжив навчання в академії. Тепер він мав гроші, міг купувати собі книжки.  У 1750 році генерал-майор Вишневський за особистим дорученням імператриці організовував комісію для роботи в Австрійській імперії. До членів комісії йому рекомендували включити Григорія Сковороду, як скромну, високоосвічену людину, що добре знає кілька мов, у тому числі німецьку, як прекрасного музиканта. Сковорода погодився. 

Григорій не розлучався з музикою на жодному етапі свого свідомого життя. У селі Ковраї навчав сина Степана Томари читанню, письму, рахунку, співам та грі на сопілці, створивши за участю селянських дітей-пастушків квартет сопілкарів, який злагоджено виконував народні мелодії. Він також навчав ковраївську молодь співати нових пісень, іноді добираючи до них власні вигадані мотиви. Навколо нього утворилася справжня сільська капела, що розучила багато колядок і щедрівок. Сковорода передбачав, що пісня, написана для простонародного загалу, залишиться з його іменем, надихатиме людські серця на величне й прекрасне. І не помилився, бо лірники і кобзарі рознесли по всій Україні ковраївські пісні Сковороди: сповнену громадянської наснаги «Всякому городу нрав и права» та глибоко ліричну «Ой ти, пташко жовтобока». Однак справжньою поетичною перлиною ковраївської весни Сковороди стала ода «Про свободу». Немов вилиті з бронзи, рядки твору могли народитися саме в тому місці, де молодий Сковорода сповна віддав поетичну данину незбагненній красі природи, високо підніс свій дух та дійшов розуміння й переконання, що для людини найбільша цінність, найвища мета - свобода. 

За життя Г.С.Сковороди його пісні не друкувалися. Але простий люд співав їх по Україні. Ці пісні і досі в народних «редакціях і переробках» побутують у народі. Поетична й композиторська творчість охоплювала найчастіше такі пісенні жанри, як псалми і канти, які були дуже популярні серед народних виконавців. СвоюпоетичнутворчістьГ.С.Сковородазумівгармонійнопоєднати з музичною. Віндбав, щоб слово звучало мелодійно, як йогогра на флейтічискрипці. Флейта допомагаладобиратирими, надавати словам гармонійноїзлагодженості. Кожен рядок йоговіршапідпорядковувався законам внутрішньогомузичногозвучання. Поет тонко відчувавгармоніюхудожнього слова і музичного звуку.

Мелодії пісень Г.С.Сковороди, виявлені в різних пісенних збірниках та відомі з усної народної традиції, свідчать про те, що він надав спрямування побутовій пісні, цілком звільнивши її від усього зайвого, застарілого. Поет зумів розширити рамки світської інтимної лірики і створив зразки лірики громадянської, філософської та пейзажної, навіяної картинами величної природи, перетворивши своє багатозвучне поетичне слово в мелодійно-дзвінкі пісні.

У своємужиттіГригорій Сковорода прагнувусамітненості, любив села, хутори й пасіки, ішов у дубовігаї, до чистихджерел, де легко дихалося, вільнодумалося, де мальовнича природа надихала на створенняновихпоезій, гармонійнихмелодій. Не прийнявмудрецьсвітськихчинів, за життя не видрукувавжодногосвоготвору, але його тихий голос будив наш підневільний народ, втішавсерцепіснями, дарувавнадію.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   37


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал