Міністерство освіти і науки України Тернопільський національний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка



Pdf просмотр
Сторінка6/10
Дата конвертації25.12.2016
Розмір5.87 Kb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10
професійно
орієнтована
компетенція –
система знань, умінь і навичок, потрібних для ефективного спілкування, тобто сума знань про мову, вербальні й невербальні засоби спілкування, культуру, національну своєрідність суспільства і водночас уміння застосовувати ці знання в процесі спілкування.
Комунікативні
якості
мови –
реальні властивості, характеристики її змістового наповнення і формального вираження, що складаються на основі певних типів відношень («мова мовлення», «мова мислення», «мовлення дійсність», «мова людина (адресат)», «мова умови спілкування» та ін.). Розрізняють такі комунікативні якості мови: правильність мови, точність мови, логічність мови, чистота мови, образність мови, виразність мови, багатство мови, різноманітність мови, доречність мови, доступність мови, достатність мови, стислість мови, змістовність мови, ясність мови, емоційність мови, естетичність мови, дієвість мови.

Конотація
одне з основних понять стилістики, яке означає додаткові семантичні й стилістичні відтінки, що накладаються на основне значення слова в процесі комунікації і надають вислову експресивного забарвлення, певного тону, колориту.
Культура мови –
1) сукупність комунікативних якостей літературної мови, що виявляються за різних умов спілкування відповідно до мети і змісту висловлювання; 2) культивування (удосконалення) літературної мови й індивідуального мовлення, виявлення тенденцій мовного розвитку, реальне втілення у мовній практиці норм літературної мови, відповідна мовна політика у державі; 3) самостійна лінгвістична дисципліна, яка вивчає стан і статус норм сучасної української літературної мови в певну епоху, а також рівень лінгвістичної компетенції мовних особистостей.
Лексична стилістика–
розділ описової стилістики про стилістичні можливості різних шарів лексики і доцільність використання відповідної лексики у певних функціональних стилях.
Лінгводидактика –
1) функціональна частина методики, в якій досліджуються закономірності засвоєння мови, розв’язуються питання змісту курсу на основі лінгвістичних досліджень, вивчаються труднощі засвоєння мовного матеріалу та їх причини, визначаються принципи і методи навчання, шляхи і засоби формування комунікативної компетенції.; 2) наука, що досліджує і визначає зміст, форми організації, технологію проведення уроків, застосування методів, прийомів і засобів навчання мови в різних закладах освіти; 3) навчальний предмет, який ознайомлює студентів філологічних факультетів ВНЗ і вчителів-словесників
із метою і завданням вивчення мови у різних закладах освіти, із закономірностями засвоєння мови як системи, з методичними засобами навчання мови, допомагає критично оцінювати методичну спадщину минулого, узагальнювати передовий досвід сучасної школи.
Методика навчання
української мови –
1) наука, що досліджує і визначає зміст, форми організації, технологію проведення уроків, застосування методів, прийомів і засобів навчання мови в різних закладах освіти;
2) навчальний предмет, який ознайомлює студентів філологічних факультетів ВНЗ і вчителів-словесників із метою і завданням вивчення мови у різних закладах освіти, із закономірностями засвоєння мови як системи, з методичними засобами навчання мови, допомагає критично оцінювати методичну спадщину минулого, узагальнювати передовий досвід сучасної школи.
Мова професійного
спілкування –(професійна
мова)
функціональний різновид української літературної мови, яким послугуються представники певної галузі виробництва, професії, роду занять. Як додаткова лексична система професійна мова, не маючи власної специфіки фонетичного та граматичного рівнів, залишається лексичним масивом певної мови.

Мовленнєва
професійна
компетенція –
система умінь і навичок використання знань під час фахового спілкування для передавання певної інформації.
Мовна норма –
1) сукупність мовних одиниць різних рівнів (фонетичних, лексичних, граматичних), поєднуваних у висловлювання за правилами, прийнятими в суспільстві, що користується цією мовою. Мовець дотримується загальноприйнятої поведінки «так говорять»; 2) необхідна ознака літературної мови.
Мовна освіта –
орієнтована на формування мовної особистості освіта, що починається материнською школою і закінчується професійною спеціальною освітою; механізм мовної культури, спосіб і засіб соціалізації особистості. Мовна освіта (у вузькому значенні слова) передбачає вивчення мовних засобів вираження, які відповідають нормам літературної мови, і вміння вживати їх у мовній діяльності (усній і писемній мові). Метою мовної освіти є свідоме практичне оволодіння літературною мовою, яке базується на вивченні її системи і закономірностей, що визначають її норму. Мовна освіта (у широкому значенні слова) має давати орієнтацію у багатоманітті людського життя
(стосунки в родині, в селі й місті, вікові рольові функції, використання мови у віросповіданні, ділове спілкування, виробничі стилі тощо). Завдання ефективної мовної освіти полягає в тому, щоб кожен міг реалізувати закладене в мові відповідно до своїх конкретних потреб і мовних ситуацій
Мовна особистість
мовець, який досконало знає мову, усвідомлено творчо володіє нею, сприймає мову в контексті національної культури як духовну серцевину її, користується мовою як органічним засобом самотворення, самоствердження і самовираження, розвитку своїх
інтелектуальних й емоційно-вольових можливостей та як засобом соціалізації особи в суспільстві.
Мовна політика –
система заходів свідомого впливу держави на соціальний статус мови як засобу комунікації, на функціонування мови в усіх сферах життєдіяльності соціуму. Правова держава повинна гарантувати всіма юридичними, соціально-економічними, культурними, освітніми нормами розвиток національної мови й культури.
Мовна професійна
компетенція –
сума систематизованих знань норм і правил літературної мови, за якими будуються правильні мовні конструкції та повідомлення за фахом.
Мовна свідомість –
структуроване поняття, що складається з таких компонентів: а) мова як національна самоідентифікація особистості (цей показник виявляється не завжди чинним, правомірним), б) мова як картина світу, як відбиття природного стану існування її носіїв; в) мова як просторовий і часовий вимір національної культури; г) мова як видимий, наочний знак і універсальний засіб єдності етносу.

Мовна ситуація –
сукупність форм існування однієї мови чи сукупність мов, усіх
інтра- та екстралінгвістичних чинників, що існують синхронно і взаємодіють у межах одного політико-адміністративного об’єднання чи культурного ареалу в той чи той період.
Мовне виховання –
виховання мовної особистості на ґрунті рідної мови, на основі мовних знаків національної культури. Мовне виховання не обмежується рамками шкільної чи вишівської освіти, а триває доти, доки є чинною мовна діяльність людини. Метою і змістом мовного виховання є вироблення свідомого ставлення до питань мовної культури, мовної політики.
Норма літературної
мови –
реальний, історично зумовлений і порівняно стабільний мовний факт, що відповідає системі та нормі мови і становить єдину можливість або найкращий для конкретного випадку варіант, відібраний суспільством на певному етапі його розвитку із співвідносних фактів загальнонародної (національної) мови у процесі спілкування.
Орфограма –
написання, що відповідає правилам або традиції, яке треба вибрати з ряду можливих. Розрізняють орфограми буквені та небуквені: орфограма-апостроф, орфограма-дефіс, орфограма- перенос, орфограма-контакт і орфограма-пропуск.
Орфографічне правило –
інструкція, яка допомагає правильно вибрати орфограму, визначає обов’язкове для всіх написання слова, а також спосіб перевірки написаного.
В орфографічному правилі сформульовано умови вибору певної орфограми: фонетико-
графічні,
структурні,
морфологічні,
синтаксичні
та
семантичні.
Орфографічний аналіз –
аналіз, який передбачає виявлення у реченні (тексті) орфограм і пояснення їх написання.
Орфографічні помилки –
один з видів мовних помилок, до яких відносять порушення правил написання ненаголошених голосних, написання відмінкових закінчень іменників, особових закінчень дієслів, написання слів разом, окремо і через дефіс, неправильні переноси, помилки у вживання великої букви тощо.
Орфографічні
принципи –
положення, які визначають як головні, так і другорядні параметри написання. В основу української орфографії покладено різні принципи: фонетичний, морфологічний,
історичний (традиційний) і диференційований.
Орфографія –
1. Система правил про способи передачі усної мови на письмі.
2. Розділ мовознавства, в якому розглядають правила передачі звукової мови на письмі.
Прийоми навчання
мови –
елементи (деталі) методу, засоби його реалізації, окремі пізнавальні акти, здатні включатися в різні методи навчання.
Принципи
навчання
української мови –
шляхи взаємодії вчителя й учнів, вихідні положення, на яких
ґрунтується зміст уроків, застосування методів, прийомів і засобів навчання.

Принципи української
пунктуації –
вихідні положення, на основі яких формуються правила вживання розділових знаків. В основу сучасної української пунктуації покладено логічний (смисловий), граматичний
(синтаксичний) та інтонаційний принципи.
Пунктограма –
правильне, відповідне до правил чи традиції уживання розділового знака, конкретний випадок застосування пунктуаційного правила; пунктуаційне оформлення речення в цілому або окремих його частин.
Пунктуаційна норма –
норма, яке регулює уживання певного розділового знака (і його відсутність). Є позитивна і негативна. Пунктуаційна норма може мати варіанти – вживання в одній і тій самій функції в аналогічних конструкціях різних знаків. Наприклад, вставлена конструкція може мати дужки або тире.
Пунктуаційне правило –
це узагальнення, пов’язане з уживанням розділових знаків, в якому повідомляється мовна норма і умови її дії. За характером пунктуаційної норми правила поділяються на позитивні і
негативні. Позитивні правила регламентують уживання розділового знака, а негативні забороняють його уживання.
Реквізит документа –
інформація, зафіксована в службовому документі для його
ідентифікації, організації обігу і/або надання йому юридичної сили.
Стилізація
стилістичний прийом наслідування стилю характерними для певної епохи чи соціального середовища ознаками, манерою мовлення, стилістичними засобами.
Стилістика –
лінгвістична наука і навчальна дисципліна, що досліджує і вивчає стилістичну систему мови: стилі і підстилі мови та мовлення, жанрові й індивідуальні стилі, стилістичні засоби.
Стилістичний
синтаксис –
розділ описової стилістики, що вивчає стилістичні можливості синтаксичних одиниць, способи використання синтаксичних конструкцій зі стилістичною метою.
Стиль –
1) суспільно необхідний, історично сформований різновид літературної мови ( її функціональна підсистема), що обслуговує певну сферу суспільної діяльності мовців і відповідно до цього має свої особливості добору й використання мовних одиниць.
Кожний стиль має свою сферу використання, призначення, ознаки і мовні засоби; 2) сукупність прийомів використання мовних засобів, що є характерною для творчості окремого письменника, діяча культури, мовця ( індивідуальний стиль); 3) особливості мовлення з погляду відповідності його нормам літературної мови: стиль гарний, поганий, простий, ускладнений, неохайний, штучний.
Троп–
переносне вживання слів, при якому відбувається нарощення змісту і конотації. Тропи – це словесні образні засоби, словесні фігури: метафори, епітети, порівняння, метонімія, синекдоха, літота, гіпербола, перифраза, персоніфікація, алегорія, іронія.

Фігура стилістична –
Звороти і синтаксичні побудови, які, на відміну від тропів, не додають нового змісту, а посилюють естетичний вплив мови. До фігур належать: анафора, епіфора, асиндетон, полісиндетон, градація, еліпс, умовчання, риторичне запитання, паралелізм.
Урок української мови –
є основною формою навчально-виховного процесу, що забезпечує міцне й усвідомлене засвоєння мовного навчального матеріалу, формування відповідних умінь і навичок.
Фахова мова –
сукупність усіх мовних засобів, якими послуговуються у професійно обмеженій сфері комунікації з метою забезпечення порозуміння між людьми, які працюють у цій сфері.

ГЛОСАРІЙ ДИСЦИПЛІН, ЯКІ ЧИТАЮТЬСЯ НА КАФЕДРІ
ТЕОРІЇ ЛІТЕРАТУРИ І ПОРІВНЯЛЬНОГО ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВА
А
Абетковий вірш
поетична форма, в основу якої покладена послідовність літер в абетці. Поширений у літературі для дітей, він опирається на фольклорні джерела, виконує пізнавальну та виховну функції.
Абсурд (лат. absurdus
безглуздий)
нісенітниця, безглуздя. Термін у цьому значенні вживається
істориками літератури і критиками, які аналізують поведінку персонажів художніх творів з позицій правдоподібності
(культурно-історична школа, реальна критика). Термінологічного статусу абсурд набуває у словосполученнях «література абсурду»,
«театр абсурду», які використовуються для умовної назви художніх творів (романів, п’єс), що змальовують життя у вигляді начебто хаотичного нагромадження випадковостей, безглуздих, на перший погляд, ситуацій (творчість Е. Іонеско, С. Беккета, окремі твори
Ж. П. Сартра,
А. Камю).
Підкреслений алогізм,
ірраціоналізм у вчинках персонажів, мозаїчна композиція творів, гротеск і буфонада у засобах їх творення — характерні прикмети такого мистецтва.
Аванґардизм (франц.
avant-garde букв. передова
охорона)
антитрадиційний напрям у мистецтві, який частково зароджувався у межах модернізму, але протиставив себе до нього пов’язаний із цілковитим руйнування усіх канонів, звичних художніх форм і літературних норм. Теоретиками стали Г. Аполлінер, Т. Марінетті,
Т. Тцара, М. Дюшан. В авангардизмі відбувається повний розрив мистецтва і дійсності – мистецтво фіксує хворобливі явища буття у гіпертрофовано абсурдній формі, обстоюється культ хаосу, повної деструкції, деестетизації мистецтва, концепції гри, скандалу, епатажу.
Автор
творець або упорядник розповідного тексту. Його не потрібно змішувати з наратором
Акростих або акровірш
(від гр. akros крайній і
stichos – віршовий рядок)
поетичний твір, у якому початкові літери кожного рядка, прочитувані зверху вниз, складають слово чи навіть якийсь вираз.
Найчастіше – це ім’я особи, якій дану поезію присвячено, або ж зазначення авторства чи відповідь на загадку, на запитання, поставлене у творі, просто афоризм тощо.
Актуалізація
опорних
знань
відновлення набутих знань з метою їх повнішого узагальнення та подальшого використання для засвоєння нових, із ними пов’язаних, знань та вмінь.
Алкеєва строфа
одна з античних строф, власне чотирирядкова строфа, що складається з різнометричних (логаедичних) стоп; серед них розрізняється «алкеїв одинадцятискладник», що містить ямбічні рядки з анапестом у четвертій стопі, «алкеїв дев’ятискладник» ямбічного вигляду та «алкеїв десятискладник», в якому наявні два дактилі та два хореї (–UU – UU – U – –). А.с. запроваджена
еллінським поетом Алкеєм (VII-VI ст. до н.е.), набула викінченого, строгішого вигляду у доробку римського поета
Горація (65-8 pp. до н.е.), тому пойменована ще і «гораціанською строфою».
Анакреонтична поезія
жанр лірики, в якому панує життєрадісне, світле світосприйняття, перейняте мотивами земного щастя, гедонізму, любові. Названа на честь засновника жанру, давньогрецького поета Анакреонта.
Аналепсис
анахронія, що заходить назад, у минуле стосовно «теперішнього моменту»
Aнaлiз художнього твору емоцiйно-логiчнa оперaцiя, що передбaчaє певну послiдовнiсть розумових дiй, спрямовaних нa визнaчення обрaзних елементiв тексту, усвiдомлення їх змiсту, форми тa емоцiйно-смислової ролi в текстi, встaновлення емоцiйно-логiчних зв’язкiв мiж ними й осягнення всього твору як художнього явищa
Анахронія
неузгодженість між порядком подій, в якому вони відбуваються і порядком їх викладу в розповіді
Антична драма
давньогрецька драма. Розвинулася з ритуального дійства (драма – слово грецьке і означає дійство) на честь бога Діоніса. Воно зазвичай супроводжувалося хороводами, танцем і піснями
(дифірамбами). Змістом цих пісень було оповідь про пригоди
Діоніса. Виконавці їх танцями і мімікою відтворювали це сказання. Потім із середовища хору виділився провідний, якому відповідав хор. Роль його часто виконувалася існували вже тоді професіоналами- акторами (танцюристи, різні потішні майстра і т. п., вони звеселяли зазвичай натовп на збіговиськах).
Антична література (від
лат.
antiquus

«стародавній»)
література стародавніх греків і римлян, яка розвивалася в басейні
Середземного моря (на Балканському та Апеннінському півостровах та на прилеглих островах і узбережжях). Її письмові пам'ятки, створені на діалектах грецької мови і латинською мовою, належать до 1 тисячоліття до н.е. і початку 1 тисячоліття н.е. Антична література складається з двох національних літератур: давньогрецької та давньоримської.
Антироман
жанровий різновид французького модерного роману другої половини 40-70-х XX ст. Його представники (Наталі Саррот, А-
Роб-Грійє, М. Бютор, К. Симон та ін.) опиралися на філософсько- естетичну систему екзистенціалізму і відтворювали розірвану свідомість особи, стан її відчуттів та вражень. В А. немає
«відображеної дійсності», конфлікту, сюжетних колізій, зав’язки чи розв’язки, немає героя, його вмотивованих вчинків, емоцій.
Термін вперше запровадив Ж.-П. Сартр у передмові до роману
Наталі Саррот «Портрет невідомого» (1947).
Антиутопія
зображення у художній літературі небезпечних наслідків, пов’язаних з експериментуванням над людством задля його
«поліпшення», певних, часто принадних соціальних ідеалів. А. може трактуватись і як заперечення утопічних прожектів, якими
захоплювалися Т. Мор, Ф. Бекон, Т. Кампанелла, К. Маркс,
В. Ленін та ін.
Афоризм (грец.
aphorismos визначення)
короткий влучний оригінальний вислів; узагальнена, глибока думка, виражена в лаконічній формі, подеколи несподівано парадоксальній («Поспішай повільно», Октавіан Август). А. завжди містить у собі більше значення, ніж мовлено, він ніколи не аргументує, але впливає на свідомість виразною неординар-ністю судження. Тому часто А. називають крилатими словами.
Літературний А. як самостійний жанр виник з народних прислів’їв та приказок, але різниться від них фіксованим авторством.
Б
Байка
повчальний твір дидактичного спрямування з алегоричним
(інакомовним) змістом. У байці стисла розповідь про людські стосунки, певні життєві події оживлюється діалогом, який рухає дію, сприяє окресленню конфлікту.
Баллада (фр. ballade, від
прованс.
ballar

танцювати)
жанр ліро-епічної поезії фантастичного, історико-героїчного або соціально-побутового характеру з драматичнимсюжетом. Первісно
– танцювально-хорова пісня середньовічної поезії Західної Європи з чіткою строфічною організацією.
Бард (фр. barde, від кельт.
bard; праіндоєвропейське
– gwerh – співак)
мандрівний поет і співак у кельтів, що жили головним чином на території нинішньої Ірландії, Уельса і Шотландії та Бретані.
Другий ступінь посвячення у жерців-друїдів.Друїди – носії культової традиції, пророки та філософи. Барди – носії пісенної традиції. Одягалися у все небесно-блакитне –колір символізував
істину і гармонію.
Середньовічні барди були професійними поетами-співаками, мандрівними або придворними. Вони об'єднувалися в цехи, виконували героїчні пісні-балади, бойові, релігійні і сатиричні пісні, елегії та інше.
Бароко (італ. barocco -
дивний, вигадливий; порт,
perola barroca - перлина
неправильної форми)
один з напрямків у мистецтві та літературі XVII ст. Б. породжене глибокою історичною, світоглядною, соціокультурною, морально- психологічною кризою в період переходу від Відродження до
Нового часу. Б. виростає на тлі гострого внутрішнього переживання зовнішніх катаклізмів, переосмислення колишньої картини світу, переоцінки людських можливостей, звичних ідей і цінностей. Світ та життя людини Б. знаходяться у постійній боротьбі один з одним, постійно змінюються, обертаються
ілюзією. Реальність, що оточує людину Б., виявляється сном, межу якого важко вловити. Б. намагається відобразити складність реальної дійсності.
Бестселер (англ. best
Seller – той, що добре
продається)
книга, що користується підвищеним попитом, видається великими накладами і є фінансово успішним проектом. Виникнення поняття
Б. пов’язано з явищами масової літератури, проте сьогодні Б. називають будь-який твір, що викликає велику зацікавленість читачів.

Буколіка (грец. bukolikoc –
пастуший, сільський)
жанр античної поезії, в якому мовилося про вільне, безтурботне, щасливе життя на селі. Започаткований в Елладі (Теокрит, ІІІ ст. до н.е.), розвинувся у творчості Вергілія, романі Лонга «Дафніс і
Хлоя». За основу буколіків правили народні пісні сицилійських пастухів на честь Діоніса. Має різновиди пастораль, еклога, ідилія.
В
Вага нти (лат. clerici
vagantes – мандрівні
клерики)
«мандрівні люди» у середньовічні часи, XI–XIV століття, у
Західній Європі, що складали вірші, виконували пісні та декламували прозу на площах міст та на різних зібраннях.
Відродження, або
Ренеса нс (фр. Renaissance
«Відродження»)
культурно-філософський рух кінця Середньовіччя – початку
Нового часу, що ґрунтувався на ідеалах гуманізму та орієнтувався на спадщину античності.
Втрачене покоління (англ.
lost generation)
термін Гертруди Стайн, який використав Е.Хемінґвей епіграфом до роману «Фієста. І сходить сонце»: «Всі ви – втрачене покоління». Ним називали творчість письменників, які побували на війні і після війни не могли повернутися до звичного мирного життя. Основні риси: скепсис стосовно традиційних моральних цінностей, ностальгія і пошуки нового ідеалу, жорстокість і хаос світу, трагічне невміння/нездатність «віднайти себе».


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал