Міністерство освіти і науки України Тернопільський національний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка



Pdf просмотр
Сторінка5/10
Дата конвертації25.12.2016
Розмір5.87 Kb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10
Тематичні дієслова
це дієслова, що мали в кінці основи тематичний суфікс, за допомогою якого давні закінчення приєднувалися до основи.
Тембр (фр. timbre –
дзвіночок)
своєрідне поєднання основного тону, обертонів та додаткових тонів.
Типологічна
класифікація мов –

класифікація, яка ґрунтується на виявленні подібності й відмінності будови мов незалежно від їх генетичної спорідненості.
Транскрипція – (лат.
transcription –
переписування, від
transcribo – переписую) –
особлива система письма, яку застосовують для точного відтворення звукового складу слів і текстів певної літературної мови чи діалектів.
Ф
Фонема
найменша, неподільна звукова абстрактна одиниця мови, яка служить для розмежування й творення звукових оболонок слів та морфем.
Фонологія (гр. phone –
звук, голос і logos –
слово, вчення) –
розділ мовознавства, що вивчає звуки мови як засіб творення, розпізнавання і розрізнювання морфем, слів і їх форм, тобто функціонувальні властивості фонем.
Фраза ( гр. phrasis –
спосіб вираження,
зворот)
основна одиниця мовлення, фонетично-синтаксична єдність, що має синтаксичну структуру, смислову закінченість, інтонаційну оформленість і відокремлюється від таких самих одиниць паузами.
Фразеологізм
лексично неподільне у своєму складі, цілісне за значенням сполучення слів, що відтворюються в мові.









ГЛОСАРІЙ ДИСЦИПЛІН, ЯКІ ЧИТАЮТЬСЯ
НА КАФЕДРІ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ
А
Актуальне членування
речення



поділ речення на дві частини залежно від комунікативного спрямування та інформативної мети висловлення: тему (дане, основа, відоме) і рему (нове, ядро, повідомлюване). Тема

частина речення, що містить відому інформацію, на якій
ґрунтується розгортання думки.
Ареал –
територія поширення якогось об’єкта або явища, яке не спостерігається на прилеглих територіях.
Архаїзм –
мовна одиниця, що вважається застарілою на певному етапі розвитку мови або зовсім вийшла із загального вжитку.
Асиміляція –
артикуляційне уподібнення звуків один одному в межах слова або словосполучення.
Афікс –
морфема, що розташовується справа чи зліва від кореня, має певне значення і служить для утворення слів з новим значенням або для утворення граматичних форм одного слова.
В
Варіанти морфем –
це морфи, що зазнали фонетичної модифікації при збереженні здатності заміняти один одного в складі того ж слова чи словоформи.
Відмінок
1) граматична словозмінна категорія, яка є самостійною для
іменника, і залежною, несамостійною, для прикметника, числівника, займенника та дієприкметника. Служить для вираження синтаксичних відношень між словами в реченні;
2) форма іменника, прикметника, числівника, займенника та дієприкметника, яка виражає зв’язки слів у словосполученні або реченні.
Відокремлення


смислове й інтонаційне виділення у реченні непоширеного чи поширеного другорядного члена, який унаслідок цього набуває більшої самостійності.
Вокалізм –
(від лат. ‘vocalis’ – голосний звук) сукупність голосних фонем мови або діалекту на певному етапі їхнього розвитку.
Волинсько-подільська
група –
група діалектів південно-західного наріччя, яка охоплює волинський та подільський говори. Це територія історичної
Волині й Поділля (південні райони Волинської, Рівненської,
Житомирської областей, північні райони Тернопільської,
Львівської областей, північні райони Миколаївської та західні райони Черкаської областей).
Вставні компоненти
(слова,словосполучення,
речення) –
мовні одиниці, що виявляють ставлення мовця до висловлюваної ним думки і виражають різні модальні значення (можливості, сумніву та ін.).
Г

Галицько-буковинська
група –
група говорів південно-західного наріччя, у яку входять наддністрянський, покутсько-буковинський, гуцульський та надсянський говори, що поширені на території історичної
Галичини і Буковини.
Говір (територіальний
діалект) –
різновид національної мови, для якого характерна структурна близькість і який є засобом спілкування людей, об’єднаних спільністю території, спільністю духовної і матеріальної культури,
історико-культурних традицій.
Наприклад:
наддністрянський, бойківський, західнополіський та ін.
Говірка –
найменша одиниця територіальної діалектної мови, яка є засобом спілкування мешканців одного або кількох населених пунктів. Наприклад: західноволинські, східноволинські говірки.
Головні члени речення – повнозначні лексичні компоненти речення (підмет і присудок), що становлять його синтаксичний центр.
Граматика
1) будова мови, тобто система морфол. одиниць, категорій і форм, синтаксичних одиниць і категорій, словотвірних одиниць і способів словотворення; 2) розділ мовознавства, що вивчає граматичну будову мови.
Граматична
категорія –
властиве словам узагальнювальне значення, що відмежоване від конкретних, лексичних значень слів, напр.: граматична категорія роду, граматична категорія відмінка, граматична категорія виду тощо. Синтаксичні категорії встановлюються з урахуванням формально-синтаксичного, семантико-синтаксичного
і комунікативного аспектів синтаксису.
Граматична форма
засіб вираження граматичного значення як частиномовний статус словоформи, зумовлений її відповідними регулярними формальними показниками й синтаксичними властивостями.
Граматичне значення абстрагований зміст лексичної одиниці, зумовлений її формальною організацією, яка дає змогу віднести слово до певного граматичного класу – частини мови.
Гуцульський
(східнокарпатський)
говір –
один із архаїчних говорів галицько-буковинської групи південно-західного наріччя. Охоплює територію південно- західних районів Івано-франківської області (Верховинський,
Коломийський, Косівський та Надвірнянський райони),
Рахівський район Закарпаття, Вижницький і Путильський райони Чернівецької області, північні райони Сучавської області
Румунії.
Д
Двоскладне речення –
речення з двома головними членами (підметом і присудком).
Дисиміляція –
розподібнення приголосних звуків у межах слова; заміна схожих звуків іншими, менш подібними.
Діалектизм –
позанормований елемент літературної мови, що має виражену діалектну віднесеність, може вживатися у мові художньої літератури для відтворення індивідуальної мови персонажів, для відтворення місцевого колориту (з стилістичною метою).

Діалектна мова –
усі територіальні різновиди певної мови.
З
Звук
найменший елемент звукового мовлення, що вимовляється за одну артикуляцію й належить до сегментних засобів членування мовленнєвого потоку.
І
Ізоглоса –
(від гр. ‘іssos’ – рівний, однаковий, ‘glossa’ – мова) лінія, якою на лінгвістичних картах позначають межі поширення певного мовного явища (фонетичного – ізофона, морфологічного –
ізоморфа, лексичного – ізолекса).
Імператив –
наказовий спосіб дієслова.
К
Категорія роду
лексико-граматична категорія іменника, що виявляється в конкретних значеннях чоловічого, жіночого, середнього роду; властива також прикметнику, займеннику, частково дієслову та числівнику.
Категорія числа
граматична категорія, властива деяким повнозначним частинам мови, що вказує на кількість предметів і реалізується у відповідних граматичних формах.
Книжна мова
сукупність мовних знаків, типових для писемного варіанту літературної мови.
Л
Лексикологія –
розділ мовознавства, що вивчає лексику певної мови.
Лексичне значення
слова
закладений у слові зміст, який визначається співвіднесеністю слова з відповідним поняттям.
Літературна мова
унормована, стандартна, правильна з погляду усталених, кодифікованих норм форма національної мови, що обслуговує культурно-освітні потреби суспільства, виконує консолідуючу функцію через використання у сферах державного управління, засобів масової інформації, науки, культури та літератури.
М
Морф –
це одиниця мовлення, яка репрезентує морфему як одиницю мови в конкретному слові (словоформі).
Морфема –
найменша двобічна одиниця мови, що не розкладається на одиниці такого ж порядку і має властивість відтворюватися та повторюватися в інших словах.
Морфологічна
парадигма слова
система форм словозміни окремого слова: відмінювання іменних частин мови, дієвідмінювання.
Морфологія
розділ граматики, що охоплює вчення про структуру слова, форми словозміни, способи вираження граматичних значень, а також учення про частини мови і властиві їм способи словотворення.
Морфонологія –
це розділ мовознавства, який вивчає фонеми як елементи будови морфем та словоформ.
Н

Наріччя –
найбільша одиниця територіальної диференціації діалектної мови, що становить сукупність близьких за визначальними рисами говірок, об’єднаних у говори. Розрізняють три наріччя:
північне, південно-західне і південно-східне.
Нова українська
літературна мова
мова, що умовно веде свій початок з
«Енеїди»
І. П. Котляревського (1798 р.)
П
Парадигма
1) система форм словозміни окремого слова або групи слів, що відображає тип формотворення для певної частини мови;
2) сукупність усіх форм словозміни одного слова.
Походження мови
одна з ключових проблем мовознавства, що існує на рівні гіпотез, спрямованих на з’ясування механізмів виникнення в первісної людини мовної здатності, на визначення приблизного часу появи мови, чинників полілінгвальності світу тощо.
Предикативність –
комплексна синтаксична категорія, що виражає співвіднесеність повідомлення з дійсністю і формує речення як комунікативну одиницю.
Предикатна
синтаксема –
синтаксема, яка своєю семантико-синтаксичною валентністю зумовлює кількісно-якісний склад субстанціальних синтаксем
(що передають значення реальної предметності) і окреслює семантичну структуру простих елементарних речень, в т. ч. і в складі неелементарних конструкцій.
Приєднувальна
конструкція –
речення, що становить додаткове повідомлення до опорного речення, виділяючись при цьому в окреме самостійне речення.
Прикладка –
означення, виражене іменником, узгоджуваним з опорним словом у відмінку.
Прилягання –
спосіб підрядного зв'язку, за якого головне слово не вимагає від залежного певних граматичних форм.
Присудок –
головний член двоскладного речення, який, указуючи на модально-часову характеристику носія предикативної ознаки, перебуває в предикативному зв'язку з підметом.
Пропозиція –
відображувана в реченні подія, ситуація, об'єктивний зміст речення, семантичний інваріант, спільний для всіх членів парадигми речення і похідних від речення конструкцій
(словосполучень, зворотів тощо).
Просте семантично
елементарне
(неускладнене)
речення –
речення, що складається тільки з одного предиката та однієї чи кількох іменникових синтаксем, зумовлених його семантико- синтаксичною валентністю.
Просте семантично
неелементарне
(ускладнене) речення –
речення, що складається з семантично елементарного простого речення і одного чи кількох вторинних членів речення, утворених з вихідних елементарних простих речень.
Просте формально
неускладнене речення –
речення з усіма другорядними членами, що не є однорідними або відокремленими.

Просте формально
ускладнене речення –
речення, у якому наявні однорідні або відокремлені члени речення, а також вставні і вставлені компоненти, звертання.
Пряма мова –
дослівно відтворений чужий вислів, у якому збережено його лексичні, синтаксичні та інтонаційні особливості.
Пунктуація –
система правил про вживання на письмі розділових знаків; розділ мовознавчої науки про використання розділових знаків.
Р
Речення –
мінімальна комунікативна одиниця, яка оформлена за законами певної мови і є відносно завершеною одиницею спілкування і вираження думки.
Розповідне речення –
речення, яке містить повідомлення і опис певних явищ і фактів дійсності.
С
Семантико-
синтаксичні
відношення –
відношення, що відображають стосунки предметів і явищ дійсності, вказують на значеннєві стосунки поєднаних певним синтаксичним зв'язком синтаксичних одиниць.
Семантична структура
речення –
мовне значення речення, що створюється взаємодією семантики структурної схеми речення і лексичних значень слів, які її заповнюють.
Синтаксема –
мінімальна семантико-синтаксична одиниця, що є компонентом семантичної структури речення.
Синтаксис –
розділ граматики, що вивчає систему синтаксичних одиниць і правила їх функціонування.
Синтаксичний зв'язок – формальний зв'язок між компонентами синтаксичної одиниці
(словосполучення, простого речення, складного речення), виражений відповідними мовними засобами.
Синтаксичні одиниці –
одиниці синтаксичного рівня мови, що виділяються на основі синтаксичних зв'язків і синтаксичних відношень.
Складне
багатокомпонентне
речення –
речення з трьох
і більше предикативних одиниць: складносурядні, складнопідрядні, безсполучникові. Завжди багатокомпонентними є складні речення з різними видами зв'язку – сурядним і підрядним, сполучниковим і без- сполучниковим.
Складне
безсполучникове
речення –
речення, частини якого об'єднуються в єдине структурно- семантичне ціле інтонаційно, без сполучників і сполучних слів. З урахуванням змістових відношень між складовими частинами виділяють речення з однорідними частинами та речення з неоднорідними частинами.
Складне елементарне
речення –
речення, що складається з двох предикативних одиниць (простих речень).
Складне речення –
синтаксична конструкція, що складається з двох і більше предикативних одиниць, пов'язаних відповідним синтаксичним зв'язком, і являє собою семантичну та комунікативну єдність.

Складне синкретичне
речення –
речення, що поєднує в собі ознаки сурядності і підрядності чи може бути кваліфіковане як конструкція з різними видами підрядності.
Складне синтаксичне
ціле (надфразна
єдність) –
відрізок мовлення з двох і більше речень, об'єднаних спільністю теми в композиційно-синтаксичну конструкцію.
Складнопідрядне
елементарне речення –
речення, в якому частини поєднуються підрядним зв'язком і одна частина синтаксично підпорядкована іншій.
Складнопідрядне
речення –
складне речення, частини якого нерівноправні за змістом та граматично і з'єднані підрядним сполучником чи сполучним словом.
Складнопідрядне
речення з неоднорідною
супідрядністю –
конструкція, у якій підрядні речення різного типу пояснюють один і той самий член або ж усе головне речення чи підрядні речення будь-яких типів пояснюють різні члени головної частини.
Складнопідрядне
речення з однорідною
супідрядністю –
конструкція, в якій усі підрядні частини однаково пояснюють го- ловну частину в цілому або якийсь один член головної частини.
Складнопідрядне
речення з послідовною
підрядністю –
конструкція, у якій лише перша підрядна частина перебуває в прямому, безпосередньому зв'язку з абсолютно незалежною у синтаксичному плані головною частиною, а кожне наступне підрядне синтаксично залежить від попереднього.
Складносурядне
речення –
речення, частини якого поєднуються сурядним зв'язком і є синтаксично рівноправними.
Словосполучення –
синтаксична конструкція, утворена з двох чи більше повнозначних слів, поєднаних підрядним або сурядним зв'язком.
Словотвір –
розділ науки про мову, що вивчає структуру похідного слова і способи творення нових слів.
Словотвірна модель –
це схема структурної будови дериватів, яким властиві:
1) спільність частин мови твірних і похідних; 2) тотожність афікса (форманта).
Словотвірна пара –
це одиниця словотвору, в яку входять твірне слово та безпосередньо пов’язане з ним формально-семантичними відношеннями похідне
Словотвірне
(дериваційне)
значення –
це значення похідних слів, яке встановлюється на базі семантичного зіставлення похідних та твірних і є спільним для слів певного типу.
Словотвірний
ланцюжок –
це ряд спільнокореневих слів, організованих за принципом послідовної похідності від вихідної ланки до кінцевої.
Службові слова
неповнозначні слова, що самостійно не вживаються, а служать для синтаксичних зв’язків між повнозначними словами.
Спонукальне речення – речення, що виражає волевиявлення: наказ, заклик, прохання, вимогу, побажання тощо.
Спосіб словотворення
діахронічний –
це спосіб, який використовувався для творення слів у минулому і який виявляється лише у процесі історичного аналізу слова.

Спосіб словотворення
синхронічний –
це спосіб, який використовується для творення слів у сучасній мові або у певний період її розвитку.
Старослов’янізми
лексичні, фонетичні, фразеологічні запозичення зі старослов’янської мови
Стверджувальне
речення –
речення, в якому стверджується те, що висловлюється про предмет мовлення (думки).
Т
Твірна база –
слово, основа слова або словосполучення, від яких безпосередньо за допомогою словотворчих засобів утворюється похідне слово.
Твірна основа –
це така основа твірного слова, від якої твориться похідне і яка цілком або у дещо видозміненому вигляді повторюється у цьому похідному.
Транскрипція
спосіб передавання звукового складу окремих слів чи цілого тексту в письмовій формі.
Ф
Фонема –
найменша (неподільна) структурно-семантична звукова одиниця, що здатна виконувати деякі функції у мовленні.
Фонетика
1) розділ мовознавства, що вивчає звуковий склад мови;
2) артикуляційні та акустичні властивості звуків певної мови.
Формант –
це сукупність формальних ознак, за якими похідне слово відрізняється від свого твірного в рамках словотвірної пари.
Ч
Частини мови
класи слів, об’єднані за такими ознаками: 1) семантичними – наявністю спільного лексичного значення чи його відсутністю;
2) морфологічними – однаковими граматичними категоріями, формами зміни слів; 3) синтаксичними – спільною функцією слів у реченні й синтаксичною сполучуваністю з іншими словами у словосполученні й реченні.

ГЛОСАРІЙ ДИСЦИПЛІН, ЯКІ ЧИТАЮТЬСЯ
НА КАФЕДРІ МЕТОДИКИ ВИКЛАДАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ
І КУЛЬТУРИ МОВЛЕННЯ

Вправи –
послідовні дії та операції, що виконуються багаторазово повторюються для набуття мовних чи мовленнєвих умінь і навичок.
Документ –
матеріальний об'єкт, що містить у зафіксованому вигляді
інформацію, оформлений у заведеному порядку й має відповідно до законодавства юридичну силу.
Експресія –
інтенсивна виразність тексту, що створюється фонетичними, лексичними, граматичними, стилістичними засобами.
Закономірності засвоєння
мовлення –
об’єктивна залежність результатів засвоєння мовлення від ступеня розвитку мовленнєвотворчої системи людини, її окремих мовленнєвих органів (керування мовленнєвим і
слуховим апаратом, розуміння мовного значення, відчуття виражальних відтінків мовних одиниць, зіставлення усного і писемного мовлення, розрізнення їх ознак, розвиток мовного чуття, органічний зв’язок елементів мовленнєвої діяльності).
Закономірності навчання
української мови –
взаємозв’язок між лінгвістичною теорією і мовленнєвою практикою, залежність наслідків навчання і засвоєння мови від потенціалу мовленнєвого середовища, створюваного у процесі навчання і повсякденному житті (постійна увага до матерії мови, розуміння семантики мовних одиниць, здатність засвоювати норму літературної мови, оцінка виражальних можливостей української мови, розвиток мовного чуття, дару слова).
Засоби навчання
української мови
складаються із дидактичного матеріалу, наочності, технічних засобів (слухових, зорових, зорово-слухових). До засобів навчання української мови належать також: Державний стандарт, програми з української мови, посібники для вчителів, підручників, методичних рекомендацій тощо.
Значення стилістичне –
супровідне до лексичного і граматичного значень слів та виразів, що створює певний стилістичний ефект і завдяки цьому обмежує сферу свого використання.
Кодифікація –
встановлення і фіксація об’єктивної літературної норми, її офіційне визнання й опис у граматиках, словниках, довідниках, що мають авторитет у суспільстві. Кодифікація характерна тільки для літературної мови. Норма живої мови є категорією динамічною. Кодифікація, навпаки, статична. З моменту вироблення і введення в дію кодифікація виступає як стабілізатор і регулятор функціонування і розвитку літературної норми. Кодифікація може активно впливати на вживання мовних засобів, на зміни в узусі та нормі. Перспективність кодифікації стає можливою завдяки кодифікації варіантів у літературній мові
і відповідному ставленню до них з боку мовців.
Комунікативна


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал