Міністерство освіти І науки україни сумський державний університет кафедра філософії слов’янські вірування писемні джерела до вивчення курсу «Релігієзнавство» для студентів гуманітарного факультету денної форми навчання



Сторінка6/11
Дата конвертації05.01.2017
Розмір1.8 Mb.
ТипКнига
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

14. АДАМ БРЕМЕНСЬКИЙ (? – 1081 рр.)
ДІЯННЯ СВЯЩЕНИКІВ ГАМБУРЗЬКОЇ ЦЕРКВИ

(між 1072 – 1076 рр.)
Свою працю («Gesta Hammaburgensis ecclesiae pontificum») Адам Бременський, який вважається відомим істориком та одним із перших німецьких географів, написав близько 1075 року. У ній він описує головним чином події, що відбувалися в північній Німеччині, Данії, Швеції та Норвегії. Інформацію про слов’ян Адам отримав безпосередньо від данського короля Свена Естрітсона та з розповідей купців і місіонерів.

Уривки публікуються за виданням: Матерь Лада. Божественное родословие славян. Языческий пантеон / Составление и комментарий Д.М. Дудко. – М.: Эксмо, 2004. – С. 343 – 419.


Текст

II, 18. Їх місто, відома в цілому світі Ретра,1 є центром ідолопоклонництва. Тут збудований великий храм для богів. Головний з них – Радигост.2 Кумир його зроблений із золота, ложе – з пурпуру; у цьому місті дев’ять воріт, і з усіх боків він оточений глибоким озером. Для переходу служить дерев’яний міст, але шлях по ньому відкритий тільки для тих, хто приносить жертви та запитує порад.


III, 51. [Про загибель Іоанна, єпископа Мекленбурзького]. […] Варвари відрубали йому руки й ноги, тіло викинули на дорогу, голову ж відсікли й, настромивши на спис, принесли її в жертву богу своєму Радигосту на знак перемоги. Все це відбувалося в столиці слов’ян Ретрі, в четверті іди листопаду [тобто 10. XI. 1066]3

Пер. з рос. упорядника.


Коментар

1 Або ще Радигост (Радигощ).

2 Можна припустити, що для Адама Бременського особисте ім’я Сварожича – Радигост. Але спочатку польський філолог Олександр Брюкнер, а за ним і український дослідник М. Зубов [57] вважають, що із неправильно витлумаченого Адамом Бременським свідчення Титмара Мерзебурзького (див. с. 59) про назву міста виникло ім’я ще одного бога – Радигоста (Redigast), якого насправді не існувало. За Титмаром же у місті Радигості вшановувався бог Сварожич. Хоча можливий і інший варіант витлумачення: за назвою міста і сам бог ставав Сварожичем-Радигостом. Далі ми будемо вживати подвійне ім’я цього бога – Сварожич-Радигост.

3 Мова тут іде про антихристиянське повстання слов’ян, коли в жертву Сварожичу був принесений єпископ Іоанн.

Крім цих свідчень Адама Бременського, в англо-саксонського хроніста Ордеріка Віталія (1075 – 1143) в його «Церковній історії» під 1068 роком ми читаємо: «Лютичі не знали істинного Бога, але, будучи спутаними тенетами невігластва, поклонялись Гводену, Туру і Фреї та іншим неправдивим богам або швидше бісам». Тобто, лютичі вшановували аналог германських богів Одина, Тора та Фреї. Ще в 1855 році російський славіст Олександр Гільфердінг (1831 – 1872) припустив, що під Одином слід розуміти бога Святовита, під Тором – Яровита, а під Фреєю – богиню Живу. [48, с. 160].



15. ПОСЛАННЯ ЄПИСКОПА АДЕЛЬГОТА (1108 р.)
Уривок цитується за виданням: Иванов В.В., Топоров В.Н. Славянские языковые моделирующие семиотические системы: Древний период. – М.: Наука, 1965. – 248 с.
Текст

Фанатики ж їхні [слов’ян] як тільки бажають віддатися бенкетам, в дикості своїй говорять: «Голів бажає наш Припєгала», і тоді потрібно здійснювати такі жертвопринесення. (Припєгала, яку кажуть, Пріап і Белфегор безсоромний).1

Відрубуючи голови на своїх нечестивих вівтарях, тримають християнські чаші, наповнені людською кров’ю, і завивають жахливими голосами: «Досягли ми дня радості, переможений Христос, переміг Припєгала непереможний».2

С. 41.


Пер. з лат. Д. Дудка.

Пер. з рос. упорядника.


Коментар

1 У деяких вчених (починаючи з О. Брюкнера) існує сумнів, що цей лист магдебургського архієпископа взагалі є автентичним, а звідсіля й непевність стосовно достовірності імені Припєгала. Можливий також і варіант, коли єпископ навмисне викривив ім’я слов’янського бога, щоб наблизити його до імен Пріапа та Белфегора. А Пріап у давніх греків – це фаллічний бог плодючості, Белфегор – демон розпусти. Тобто слов’янський Припєгала тоді бог «діонісійського» типу.

2 Мова знову ж таки йде про людські жертвопринесення у західних слов’ян.

16. ЖИТТЯ ОТТОНА, ЄПИСКОПА БАМБЕРЗЬКОГО
Оттон (близько 1060 – 30.6.1139, Бамберг), німецький церковний діяч, єпископ Бамберзький (з 1102 р.). В 1124 – 1125 та 1127 – 1129 рр. очолював католицькі місії в Західному Помор’ї, що проводили християнізацію поморських слов’ян. Під час першої своєї мандрівки Оттон обмежив свою проповідь поморськими містами, що лежали між річками Одрою та Персантою. Під час другої мандрівки діяльність Оттона була зосереджена в містах землі лютичів та Щецині. Після смерті він був канонізованим і вшановувався як апостол християнства на землях прибалтійських слов’ян. Мандрівки Оттона, що були описані його наближеними (які були самі учасниками цих місій) у формі «Житій» є важливим джерелом з історії поморських слов’ян та їх вірувань.
А) МОНАХ ПРИФЛІНГЕНСЬКИЙ (між 1140 і 1146 рр.).
Найбільш ранній варіант життєпису Оттона – Vita Prieflingensis – написаний невідомим ченцем прифлінгенського монастиря біля Регензбурга. Можливо цим анонімом був Вольфгер, який написав «Життєпис Теогера». У життєписі Оттона були використані усні розповіді, пам’ятна записка про монастирі, ним побудовані, та розповіді супутників Оттона в його мандрівках до Помор’я.

Уривки подаються за виданням: Матерь Лада. Божественное родословие славян. Языческий пантеон / Составление и комментарий Д.М. Дудко. – М.: Эксмо, 2004. – С. 343 – 419.


Текст

II, 6. [...] В цей час у юлинців1 [...] вшановувався спис Юлія Цезаря, що благоговійно зберігається, якого іржа так роз'їла, що саме залізо вже ні для якого вживання не було придатним. [...] Язичники говорили, [...] що спис цей – божественної природи і ніщо скороминуще або низьке з'єднатися з ним не може [...], у ньому вони бачили свій захист, опору вітчизни і знак перемоги.2

II, 11 (1124 р.). У цьому місті3 дві будівлі, які, немов від того, що містили (continerent) в собі зображення богів, споконвіку називалися континами. З великим старанням і мистецтвом вони були споруджені, проте, знаходились одна від одної досить далеко. У цих будівлях недоумкуватим народом язичників4 вшановувався бог Триглав.5 Крім того, городяни мали звичай утримувати коня прекрасної статі, присвяченого богу Триглаву. Також і сідло його, золотом та сріблом прикрашене, щоб личило богу, в одній з контин зберігалося головним жерцем кумирів. Божественний кінь, безперечно, ним навчений, приходив у встановлений час та місце, куди для отримання пророцтв сходився цей язичницький народ, обдурений різними заблудженнями. Звичай же ворожіння був такий. Розкидавши багато списів, примушували коня Триглава через них іти. Якщо, проходячи, жодного з них він не торкався, то ворожіння вважали сприятливим і, сівши на коней, відправлялися вони за здобиччю. Якщо ж якийсь з них кінь зачіпав, то вважали свій намір відхиленим божественним конем, і до ворожіння вдавалися, аж поки, на їх думку, не взнавали, коли слід пливти за здобиччю чи здійснювати набіг. Від всього ж захопленого мали звичай відділяти десятину, і оскільки бога Триглава запитували у всіх потрібних випадках, то згадані контини процвітали.

II, 16. [...] Разом з іншими священними будівлями одну контину, що містила в собі шанований спис Юлія Цезаря, передали до рук єпископа.

Monumenta Germaniae Historica. Т. XIV. Scriptorum.

P. 891, 893-894, 915.

Пер. з рос. упорядника.
Коментар

1 Мова йде про жителів міста Волина.

2 Цей спис виконував функцію своєрідного племінного амулета.

3 Тобто у місті Щецині. Місто знаходилось в Землі, яке поряд з бодричами та лютичами було третім племінним об’єднанням балтійських слов’ян.

4 «…недоумкуватим народом язичників» – цей вислів є одним з багатьох прикладів агресивного неприйняття ідеологами християнства слов’янських народних вірувань.

5 Триглав (лат. Triglau) поряд зі Сварожичем та Святовитом мав набагато вищий статус, ніж інші боги західних слов’ян. Польський філолог Олександр Брюкнер (1856 – 1939) навіть вважав, що «Триглав, Святовит, Сварожич – це не три різні боги, а один і той же бог земного й небесного вогню». [71, c. 394]. Хоча існує й думка того ж О. Брюкнера, що Триглав – це не власне ім’я бога, воно є лише свідченням християнського впливу. Тоді Триглав міг зображати християнську св. Трійцю, яка слов’янами-язичниками була сприйнята як бог з трьома головами, а не іпостасями [71, с. 157]. Російський славіст ХІХ століття Олександр Гільфердінг також твердив, що Триглав – це не власна назва бога. Так назвали його ззовні ті, хто бачив його три голови. Власна ж назва, на його думку, – Святовит [48, с. 164 – 168].
Б) ЕБОН (1151 – 1152 рр.)
Ебон був ченцем Міхельсберзького монастиря біля Бамберга. При написанні цього варіанта біографії ним були використані різні писемні джерела, включаючи листи самого Оттона. Та все ж таки основним джерелом стали розповіді Удальріка, священика церкви св. Егідія, близької до Оттона людини, що була разом з ним під час другої мандрівки до Помор’я.

Текст подається за виданням: Матерь Лада. Божественное родословие славян. Языческий пантеон / Составление и комментарий Д.М. Дудко. – М.: Эксмо, 2004. – С. 343 – 419.


Текст

II, 13 (1124 р.). Коли ж капища й зображення кумирів були знищені благочестивим Оттоном, нечестиві жерці золоту статую Триглава, яка найбільше ними вшановувалась, понесли в гущавину й віддали на збереження якійсь вдові, що жила в невеликому селі, де не було небезпеки, що статую знайдуть. Вона ж, спонукувана до цього нагородою, немов зіницю ока берегла нечестиву цю статую так, що, видовбавши дупло у величезному стовбурі дерева, це зображення Триглава, обернувши покривалом, заховала там; і не можна було нікому побачити його, не кажучи вже щоб доторкнутися; один лише невеликий отвір, куди клали жертвопринесення, був у стовбурі, і ніхто не входив до тієї будівлі, окрім як для здійснення нечестивих жертовних обрядів [...].

Герман [слуга Оттона] у варварській шапці й одязі, після багатьох важких пригод в дорозі, прийшов до тієї вдови й заявив, що ніби він врятувався з безодні бурхливого моря, благаючи про це у свого бога Триглава, і тому бажає принести йому належну жертву за свій порятунок, спонукуваний цим чудовим випадком пройти невідомим шляхом. Вона сказала: "Якщо ти ним посланий, увійди до будівлі, де бог наш укладений у видовбаному стовбурі, і в невеликий отвір поклади жертву, яку бажаєш. Коли ж покладеш, вийди, закривши отвір, і, якщо хочеш зберегти життя, не говори нікому про це ні слова". Він, бадьоро увійшовши до будівлі, кинув в отвір срібну монету, щоб дзвін металу показався знаком жертвопринесення. Але потім кинуте забрав і замість почесті піддав Триглава ганьбі, тобто замість жертви нагородив його великим плювком. Потім, уважно придивившись, чи є можливість виконати те, навіщо був посланий, він помітив зображення Триглава, так старанно й міцно вбите в дерево, що ніяк не можна було його ні витягнути, ні хоча б зсунути з місця. [...] І, пошаривши очима, побачив сідло Триглава, прикріплене поряд до стіни, – воно було дуже старе й майже непридатне – і тут же вийшов з радістю, нещасний же цей дар зняв із стіни і заховав; у першу ж ніч, опівночі, сховався, зі всією поспішністю дійшов свого пана й товаришів, доповів про все зроблене, сідло ж Триглава на доказ своєї вірності подавши.

II, 1. Бернард [...] схопивши сокиру, попрямував, щоб зрубати стовп величезної величини, присвячений Юлію Цезарю, від якого місто [Юлин]1 одержало ім'я.

III, 1 (1126 р.). Юлин, Юлієм Цезарем заснований та названий – в якому навіть спис його, прикріплений до колони величезної величини, слугував його пам’яті, – мало звичай свято якогось кумира на початку літа відзначати великим скупченням людей і танцями [...].

Сходячись із звичним бажанням на згадане свято кумира, всі жителі краю різноманітними способами влаштовували видовища й бенкети, і самі раніше приховані зображення кумирів народу, розгнузданому пустою радістю, показували й до стародавнього язичницького обряду спонукали, й постійно впадали від цього в біду божественної одержимості [...].

Щецин [... ] містить в собі три гори, з яких середня й найвища присвячена верховному богу язичників Триглаву; на ній є триголова статуя, в якої очі й вуста закриті золотою пов'язкою. Як пояснюють жерці кумирів, головний бог має три голови тому, що наглядає за трьома царствами, тобто небом, землею й пеклом, а обличчя закрите пов'язкою, оскільки гріхи людей приховує, нібито не бачачи й не кажучи про них.

III, 8 (1127 р.). [...] Був якийсь жрець кумирів, який, почувши про нову віру,2 звернувся до хитрих "доводів". Наряджений в плащ та інший одяг одного кумира, вийшов він таємно з міста [Волегоща]3 і, прийшовши в сусідній ліс, несподіваною появою налякав селянина, що йшов мимо. Той, побачивши жреця, одягненого в одіяння кумира, подумав, що з'явився його бог; змінився на обличчі, напівмертвий будучи від потрясіння, й почув такі слова: "Я – твій бог, якого ти вшановуєш. Не бійся, але встань швидше, піди до міста й оголоси моє послання правителям і всьому народу: якщо учні того розбещувача [Оттона], що з князем Вартиславом [поморським] знаходиться в Зноймі, тут з'являться, то нехай без жалості будуть піддані жорстокій смерті; інакше місто разом з жителями загине".

[...] [Клірик Дитрик, тікаючи від жителів міста Волегощі], наблизився до самих дверей храму і, не знаючи, куди повернути, відчайдушно забіг до самого святилища й, побачивши золотий щит, прикріплений до стіни й присвячений Яровиту [Gerouito], їх богу війни, – якого торкатися у них було заборонено – схопив цей щит і вийшов до них. Вони ж, будучи тупими селюками, вирішили, що зустріли свого бога Яровита, й, приголомшені, повернулися назад і впали додолу.

III, 3. [9.IV у місті гаволян (Гавельберзі)]. Адже в самий день його приходу місто, всюди обвішане прапорами, справляло свято якогось кумира Яровита.4

Monumenta Germaniae historica. Т. XIV. Scriptorum. T. XII. Hannoverae, 1856 P. 842, 851-852, 858-859, 861, 865.

Пер. з рос. упорядника.


Коментар

1 Тобто місто Волин, що знаходилось у гирлі річки Одер. Скандинави називали його ще Йом, а в Адама Бременського воно має назву Юмне. Свідчення про те, що місто Волин назване в честь Юлія Цезаря є вигаданим.

2 Тобто християнство.

3 Мова у цьому повідомленні йде про жерця бога Яровита. У Волегощі один із храмів був присвячений саме йому.

4 Ім’я Яровита (Геровита), який був ще й богом племені гаволян (або ще стодорян), що входило до племінного об’єднання лютичів на латинську мову було перекладене як Марс, тобто бог війни.
В) ГЕРБОРД (1158 – 1159 рр.)
Текст «Життя…», що належить ченцю Міхельсберзького монастиря Герборду, є найпізнішим, але вважається й найповнішим. Герборд використав при написанні свого варіанта біографії Оттона матеріали двох попередніх життєписів, його переписку та розповіді священика Зефріда, супутника Оттона, та аббата Міхельсберзького монастиря Тимона. Праця Герборда – це вже агіографічний твір, метою якої є уславлення канонізованого місіонера Оттона Бамберзького.

Уривки подаються за виданням: Матерь Лада. Божественное родословие славян. Языческий пантеон / Составление и комментарий Д.М. Дудко. – М.: Эксмо, 2004. – С. 343 – 419.



Текст

II, 13. [4.VI. 1124 р.] [...] Наблизившись до міста Пириці [Pirissam]. Було тут близько 4000 людей, що зібралися зі всього краю [...]. Це був день свята язичників, святкуючи який іграми, нестриманістю та співами, збожеволілий народ зустрів їх, приголомшених.1

II, 31. Були в місті Щецині чотири контини2, але одна з них, головна, була споруджена з дивовижним старанням і майстерністю. Всередині і ззовні вона мала скульптури, що виступали із стін зображеннями людей, птахів і звірів, так вірно переданих у їх природній поставі, що вони здавалося б дихали і були ніби живими. Маю відзначити, як дуже рідкісне явище, що фарби зовнішніх зображень ніяка негода, сніг або дощ не могли затемнити чи змити, така була вмілість малярів. У цю будівлю приносили вони, за стародавнім усталеним звичаєм, захоплені скарби й зброю ворогів, і дещо з морської здобичі чи здобутого в наземних битвах, згідно із законом про десятину. Також чаші золоті та срібні, з яких звичайно бенкетували й пили знатні й могутні люди, тут зберігалися як святість і під час святочних днів вони виносилися. І величезні роги лісових биків, позолочені й прикрашені дорогоцінним камінням, для пиття, і роги, що вживалися як труби, мечі й ножі, багато дорогоцінного збіжжя, рідкісного й прекрасного на вигляд, тут зберігали для прикрашання своїх богів [...].

Була також тут статуя триголова, що мала на одному тілі три голови й яку називали Триглавом; заволодівши нею, [Оттон] одні лише сполучені голови залишив, знищивши тіло, забрав їх з собою як трофей і пізніше відправив до Риму як доказ апостольському панові і всьому костелові їх [поморян] навернення.3

Три інші контини вшановувалися менше і тому мали менше прикрас. Усередині їх були тільки розставлені в коло лави і столи тому, що щетинці мали звичай улаштовувати тут наради та зібрання. У визначені години й дні вони збиралися сюди, щоб бенкетувати, чи забавлятися, а чи обговорювати серйозні справи. Крім того, там стояв могутній густий дуб, а під ним знаходилося улюблене джерело, що дуже шанувався простим народом так, як вважали його священним, думаючи, що в ньому живе божество.

Коли єпископ після розруйнування контин хотів зрубати також цього дуба, народ просив його, щоб він цього не робив. Вони запевняли, що на майбутнє вони не будуть відправляти в цьому місці ніяких релігійних обрядів, а тільки бувати там задля тіні та відпочинку. У тому немає ніякого гріха, та що вони воліли б врятувати це місце, ніж бути ним врятовані. Одержавши їх обіцянки, сказав єпископ: «Я заспокоївся щодо дерева, але мусите припинити живі ворожіння відносно вашої долі, бо християнам не вільно ворожити за летом птахів чи якось інакше.

II, 32. [...] Мали також коня дивовижної величини, огрядного, вороної масті й дуже гарячого. Він весь рік відпочивав і був настільки священним, що ніхто не насмілювався на нього сісти; він мав також старанного охоронця в особі одного з чотирьох жреців храмів. Коли ж вони збиралися в сухопутний похід, на ворогів чи заради здобичі, то мали звичай результат справи передбачати через нього у такий спосіб. Дев’ять списів розміщували на землі, на один лікоть один від одного. Осідлавши й загнуздавши коня, жрець, якому належало піклуватися про нього, тричі проводив його через лежачі списи туди й назад. Якщо кінь проходив, не спіткнувшися і не зачепивши списів, то це вважали знаком успіху й тоді спокійно виступали в похід; якщо ж навпаки, залишалися.

III, 5 (1127 р.). [У Волегощі]4 жрець, який там служив кумиру, ввійшовши вночі в сусідній ліс, став в жрецьке зодягнений на високому місці, скраю дороги, серед густих кущів. І, піднявши руку, так звернувся до якогось селянина, який йшов з села на базар: "Ей, добра людина!" Той, обернувшися в той бік, звідки почув голос, побачив в кущах людину в білосніжному одіянні, при неймовірному світлі й злякався. А він: "Стій і слухай, що я скажу. Я – твій бог. Я покриваю сходами поля й листям ліси. Плоди полів і дерев, приплід худоби і все, що служить потребам людей, у моїй владі. Це я даю все моїм шанувальникам і тим, хто зневажає відкидаючих мене. Скажи ж тим, хто в місті Волегощі, щоб не приймали бога чужого, який їх захистити не зможе; велю також, щоб посланців чужої віри, прихід яких до них пророкую, в живих не залишили".

III, 6. [...] На стіні висів щит дивовижної величини, майстерної роботи, золотим листом обтягнутий, який чіпати нікому із смертних не дозволялося [...] і ніколи, окрім як під час війни, не можна було зрушувати з місця. Він [...] богу їх Яровиту, який латинською зветься Марс, був присвячений, і вони вірили, що у будь-якій битві будуть переможцями, маючи його попереду себе.5

III, 26. [Юлинцям]6 велю, щоб, пам'ятаючи про цю смуту, ні самого Юлія, ні спис Юлія, ні статуї кумирів або їх зображення жодним чином не вшановували.

Monumenta Germaniae Historica. T. XIV. Scriptorum. 1839.

P. 781, 793-794, 803, 805, 816.

Пер. з рос. упорядника.
Коментар

1 Мова може йти про русалії, які, як видно, святкувалися 4 червня, тобто через 10 днів після Зелених свят. Русалії (від латинської rosae чи roszalia – римського свята Рож, яке відзначали 23 травня) присвячувалися вшануванню всіх померлих предків. Про русалії на Русі повідомляє християнський автор «Повісті минулих літ» під 1068 роком таке: «Але цими і другими способами всякими диявол обманює, хитрощами переваблюючи нас од бога: трубами, і скоморохами, і гуслями, і русаліями. Ми бачимо ж ігрища витолочені і людей безліч на них, як вони пхати стануть один одного, видовища діючи, – [це] бісом задумане діло, – а церкви стоять, і коли буває час молитви, [то] мало їх знаходиться в церкві» [22,

с. 105]. Український етнограф Василь Скуратівський (1939 – 2005) пише, що «Русалії – один із найцікавіших обрядів дохристиянської доби. Започатковуючись напередодні Зелених свят, він тривав до першого дня Петрівки. Це період найвищого розквіту природи, коли закінчувалась весна і народжувалось літо. Напередодні двох пір року енергетувалося зело, квітувало жито, живосилила природа, а відтак оживало все довкілля, в тому числі й душі померлих. Щоб відповідно задобрити останніх й улаштовували пишні дійства: умаювали обійстя осель гілками дерев та квітами – «щоб було на чому спочити праведним душечкам», готували обрядові обіди для «Зелених дідів», цебто покійникам, організовували різноманітні обряди… Протягом усіх цих днів люди ходили в ліси і поля, улаштовували маївки з гучними обідами, де випивали й співали. Вважалось за обов’язок щедро пригощати жебраків, для яких спеціально готували трапезу з семи страв – «бо Бог відпускає душечки в прообразах старців, а тому їх треба ситно пошанувати». Фіналом усього цього й були «Проводи Русалій» до своїх постійних місць» [88, с. 19 – 20; с. 609].



2 Контина – святилище слов’ян, яке було також і місцем зібрань. Але у монаха Прифлінгенського говориться про дві контини в місті Щецині, тут же – про чотири.

3 Ще один триголовий кумир був знищений у місті стодорян (гаволян) Браниборі (Бранденбурзі), можливо, тодішнім маркграфом Північної марки Альбрехтом Ведмедем (1100 – 1170) між 1150 та 1157 роками. Храму свого цей кумир не мав. Про нього в середньовічному джерелі «Трактаті про взяття міста Бранденбурга» говориться так: «В цьому місті [Бранденбурзі] паскудний ідол, увінчаний трьома головами, вшановувався обдуреними людьми ніби за бога» (Цит. за: [71, с. 394]).

4 Волегоща – місто на території племені черезпенян, що входило до племінного союзу лютичів. Як уже говорилося вище (див. коментар 3, с. 69), тут ідеться про жерця бога Яровита.

5 Яровита вшановували як у Помор’ї, так в землі племені гаволян (Стодорській землі).

6 Тобто жителя міста Волина, яке розміщувалося на однойменному острові Волин (польськ. Wolin), що міститься в гирлі річки Одеру. Ще скандинавам це місто було відоме як Йом. Якраз у Волині було засноване єпископство, яке проіснувало до 1188 року. Після першого навернення в християнство жителі Волина та Щецина десь у 1126 році знову повернулись до своїх звичних традиційних вірувань. І лише після другої поїздки до них Оттона вони остаточно були християнизовані.

17. ГЕЛЬМОЛЬД (близько 1110 – 1177 рр.)
СЛОВ’ЯНСЬКА ХРОНІКА (1167 – 1168 рр.)
Гельмольд, автор «Слов'янської хроніки», яка є своєрідним продовженням твору Адама Бременського, будучи священиком в Босові (Гольштейн), жив в самому центрі слов’янської області вагрів. Його «Хроніка», написана близько 1168 р., – важливе джерело, що розказує про політичні події в слов'янських землях. В ній детально викладена історія великого й сильного політичного об’єднання бодричів (або ще ободритів, тобто тих, хто живе «об Одрі») у ХІ – ХІІ століттях, історія насильницького поглинання цього об’єднання Саксонським герцогством, що привело врешті-решт до завоювання німцями Полаб’я та початку онімечення всього південного узбережжя Балтики між Ельбою та Одером. Свідчення про релігійні вірування слов’ян цього регіону Гельмольд робить також і на основі вражень від своєї поїздки на Полаб’я в 1155 – 1156 рр. Таким чином, на відміну від Титмара Мерзебурзького чи Адама Бременського, які писали про релігійні вірування лютичів, Гельмольд увагу приділяє саме релігії племінного об’єднання бодричів та ранів (руянів).

Уривки подаються за виданням: Гельмольд. Славянская хроника / Пер. с лат. Л.В. Разумовской. – М.: Изд-во АН СССР, 1963. – 299 с.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал