Міністерство освіти І науки україни сумський державний університет кафедра філософії слов’янські вірування писемні джерела до вивчення курсу «Релігієзнавство» для студентів гуманітарного факультету денної форми навчання



Сторінка3/11
Дата конвертації05.01.2017
Розмір1.8 Mb.
ТипКнига
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11

Коментар

1 Про спалювання дружин у слов’ян після смерті чоловіків повідомляє також і видатний англосаксонський місіонер Боніфацій (675 – 754) у одному із своїх листів до короля Мерсії Етельбальда, датованого 746 роком: «І вінеди [тобто, слов’яни – В.А.], наймерзенніший і найгірший рід людей, із такою великою ревністю дотримуються подружньої любові, що дружина після смерті свого чоловіка відмовляється жити. І достойною похвали вважається у них дружина, коли вона власною рукою віддає себе смерті й згорає на одному вогнищі зі своїм чоловіком» [25, т. 2, с. 417].

2 Висловлення радощів і прояв веселощів у випадку смерті як магічний спосіб її подолання зберігся у південних слов’ян до недавнього часу. Особливо це стосується у них смерті первістка.

3 Можна перекласти і як «жерці». Такий вплив жерців на життя слов’янських племен свідчить, і крім всього іншого, й про недорозвиненість структур держави, елементи якої у слов’ян почали лише зароджуватись. Але, знову ж таки, потрібно пам’ятати, що арабські географи чітко відрізняли слов’ян від русів. Під останніми, швидше за все, вони розуміли скандинавів.

6. АЛЬ-МАСУДІ (близько 896 – 956 рр.)
ПРОМИВАЛЬНІ ЗОЛОТА ТА РОДОВИЩА ДОРОГОЦІННОГО КАМІННЯ (947 – 956 рр.)
Арабський мандрівник Аль-Масуді (Абуль-Хасан Алі ібн-Хусейн) залишив після себе більше 20 творів, які не дійшли до нашого часу. «Промивальні золота та родовища дорогоцінного каміння» – це скорочений виклад двох найбільших творів Аль-Масуді «Повідомлення часу» та «Середня книга», укладений ним самим. Масуді ніколи особисто не бував у слов’янських землях і свої відомості брав або із розповідей мандрівників, або користувався якимись писемними джерелами.

Текст подається за виданням: [Гаркави А.Я.]. Сказания мусульманских писателей о славянах и русских (с половины VII века до конца X века по Р.Х.) / Собрал, перевел и объяснил



А. Я. Гаркави. – СПб.: Типография Императорской Академии наук, 1870. – 308 с.; Абу-л-Хасан ‘Алі ал-Мас‘уді. Промивальні золота та родовища дорогоцінного каміння / Пер. з арабськ.

А. Ковалівського (Уривок) // Антологія літератур Сходу. – Харків: Вид-во ХДУ, 1961. – С. 364.


Текст

9. Що ж до язичників, що знаходяться в країні хазарського царя, то деякі племена з них суть Слов'яни й Руси1. Вони живуть в одній з двох половин цього міста2 і спалюють своїх померлих з їх в'ючною худобою, зброєю й прикрасами. Коли вмирає чоловік, то спалюється з ним живою його дружина; якщо ж вмирає жінка, то чоловік не спалюється; а якщо вмирає у них неодружений, то його одружують по смерті.3 Жінки їх бажають свого спалювання для того, щоб увійти з ним [чоловіком] до раю. Це є одне з діянь Гінда [тобто індусів], як ми згадали вище; тільки в Гінда звичай цей такий, що дружина тоді тільки спалюється разом з чоловіком, коли вона сама на це погоджується.

С. 129.
10. Ухвала столиці хазарської держави; що в ній буває сім суддів, двоє з них для мусульман, двоє для Хазар, які судять за законом Таури [тобто Тора, П’ятикнижжя], двоє для тамтешніх християн, які судять за законом Інджиля [тобто Євангелія]; один же з них для слов'ян, русів та інших язичників, він судить за законом язичництва, тобто за законом розуму.

С. 129 – 130.


17. Розділ XXXIV. Опис Слов'ян, їх жител, розповіді про їх царів і про розселення їх племен.

Сказав Масуді: Слов'яни суть з нащадків Мадая, сина Яфета, сина Нуха; до нього відносять всі племена Слов'ян і до нього примикають за своїми родоводами. Це є думка багатьох людей досвідчених, що займалися цим предметом. Житла їх на півночі, звідки тягнуться на захід. Вони складають різні племена, між якими бувають війни, і вони мають царів. Деякі з них сповідають християнську віру за Якобітським толком [тобто за Несторіанським толком], деякі ж не мають святого писання, не покоряються законам; вони пагани й нічого не знають про закони [тобто про закони одкровення] […].

С. 135.
Згадане нами плем'я на ймення Сарбін4 спалює себе на вогні, коли вмирає у них цар або глава: вони спалюють також його в'ючну худобу. У них є звичаї, подібні звичаям Гінду; ми вже про це частково згадали вище в цьому творі, при описі гори Кабха й країни хазарської, коли ми говорили, що в хазарської країні знаходяться Слов'яни й Руси й що вони спалюють себе на багаттях. Це слов'янське плем'я та інші примикають до сходу й тягнуться на захід.

[Гаркави, с. 136 – 137].


22. Розділ LXVI. Повідомлення про будівлі, вшановувані у слов'ян.5

У слов’ян є будівлі [храми], які вони поважають. З-поміж них є одна [що стоїть] на тих горах, про які кажуть філософи, що вони належать до високих гір світу6. Є відомості про те, яким чином збудована ця будівля, про розташування різних сортів каміння в ній та про різноманітність їхніх кольорів, про отвори, пророблені в ній, у верхній її частині, про те, що побудоване в цих отворах для спостереження над сходом сонця, про встановлені туди коштовні камені й знаки, відмічені в них, які вказують на майбутні події і застерігають від подій перед їх здійсненням, про лунаючі у верхній її частині звуки, та що трапляється з ними під час слухання цього7.

І [є у них] будинок, який створив один з їхніх царів на Чорній горі,8 яку оточують дивовижні води, що відзначаються різними кольорами та смаками, усі дуже корисні.9 І у них в ньому є величезний ідол в образі Сатурна,10 зроблений у вигляді діда з патерицею в руці, якою він рушить кості мертвих з могил. Під правою його ногою є зображення чогось на взірець комашні, а під другою [його ногою] вороночорні зображення граків та інших [птахів – ?] і дивовижні зображення чогось подібного до абісінців та негрів.11

І у них є ще інший будинок на горі, яку оточує затока моря, споруджений з каменів червоного мармуру та каменів зеленого ізмарагду. Всередині його величезна баня, а під нею ідол, частини тіла якого [зроблені] з чотирьох [сортів] дорогоцінного каміння: зеленого хризоліту, червоного карбункула, жовтого корналіну та білого кришталю [берила], а голова його з червоного золота. Насупроти нього другий ідол у вигляді дівчини, йому звичайно приносять жертви та куріння [ладану].

Походження цього будинку пов'язують з одним мудрецем, який був у них за давніх часів. Ми вже раніше розповідали його історію і про те, що він зробив у землі слов'ян, які він створив у них фокуси й хитрощі, й про змайстровані [ним] величезні отвори, якими він привабив до себе їхні серця [та] оволодів їхніми душами [і] з допомогою яких він опанував їхніми розумами, незважаючи на суворість звичаїв слов'ян та на різноманітність природних якостей [окремих племен], про що вже говорилося у попередніх наших книгах.12

[Антологія, с. 364].

Пер. з арабськ. А. Ковалівського.
Коментар

1 Арабські автори у більшості випадків розділяють слов’ян та русів.

2 Тобто столиці Хазарського каганату Ітилю.

3 Своєрідний обряд одруження після смерті холостого чоловіка («посмертного вінчання») був відомий серед східних слов’ян аж до модерної доби.

4 Мабуть серби.

5 Звідкіля Аль-Масуді взяв свідчення про ці три храми, він не говорить. Це міг бути й плід його власної фантазії. Так, фінський дослідник В.Й. Мансікка (1884 – 1947) пише, що «зважаючи на явну невірогідність і неймовірний характер цього опису, який приписується слов'янам за якимось дивним непорозумінням, тоді як воно напевно відноситься до яких-небудь народів Сходу» [72, c. 243] і на цій підставі відмовляється вважати це свідчення таким, що заслуговує на увагу. Скептично ставився до цього повідомлення Масуді й російський філолог-славіст

І. Срезневський (1812 – 1880) вважаючи, що араби, чуючи про багатства, що зберігалися в слов’янських язичницьких храмах, у своїй уяві впадали в перебільшення, відповідно до своїх місцевих понять. А. Ковалівський, перекладач цього уривка, стверджує, що оповідання про храми у слов’ян Аль-Масуді «запозичив з «Книги тисяч» астронома ІХ століття Джафара ібн-Мухаммеда Абу-Машара, який помер у 886 році. Описуючи храми різних народів та віків, Абу-Машар надавав культу язичницьких богів астрологічного характеру. До цього прилучалася символіка дорогоцінного каміння, кольорів, живих істот тощо, пов’язана з тією ж астрологією». Та якщо відкинути астрологічне забарвлення цього опису, то мова, швидше за все, повинна йти про храми у західних слов’ян. Свідчень інших авторів про храми у східних слов’ян обмаль, та й ті ненадійні. Прикладом такого ненадійного свідчення є «Сага про Олафа, сина Трюггві», записана у варіанті ченця Одда близько 1190 року. В ній розповідається про Олафа (969 – 1000), який був королем Норвегії в 995 – 1000 роках. Свої молоді роки він перебував у Новгороді (Гольмгарді) при дворі майбутнього великого київського князя Володимира Святославовича (конунга Вальдамара) і, як говориться в сазі, Олав «ніколи не вшановував язичницьких богів і твердо був проти принесення будь-яких жертв. Олав постійно ходив із королем до храму, але ніколи не заходив до середини; він стояв біля святилища, поки король робив жертвоприношення богам» (Цит. за: [83, с. 99]). Найвірогідніше, що в цій сазі, записаній більше, ніж через 200 років після описуваних подій, спроектовані на минуле пізніші уявлення про християнські храми, а на повідомлення саги могли вплинути ще й відомості про західнослов’янські язичницькі храми.



6 Мова може йти про Карпатські гори.

7 Тобто з тими слов’янами, що провадять гадання в цьому храмі.

8 «Чорна гора» може бути ім’ям власним.

9 Тобто ці води мають цілющі властивості.

10 На думку А. Ковалівського, бог Сатурн тут згадується, мабуть, з астрологічних причин, бо тодішні астрологи вважали, що північні краї знаходяться під владою саме цієї планети. Хоча ім’я Сатурна як бога північно-західних слов’ян згадується також і у саксонського хроніста Відукінда Корвейського в 967 році (див. коментар 16, с. 81 – 82).

11 Негри потрапили в оточення Сатурна через свій чорний колір. Легенди того часу також розповідали про величезного розміру комашню, яка ніби жила саме в північних краях або на далекому заході. Усе це оточення пов’язане з астрологічним уявленнями.

12 Ці книги Аль-Масуді до нас не дійшли. У першу чергу, мова йде про «Повідомлення часу» та «Середню книгу».

ДАВНЬОРУСЬКІ ДЖЕРЕЛА
7. ПОВІСТЬ МИНУЛИХ ЛІТ

(за Іпатіївським списком). (ХІІ ст.)
«Повість минулих літ» – це один із найдавніших руських літописів, що дійшов до нас. Цей твір створювався, як вважає більшість дослідників, на початку ХІІ століття ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором (50-ті рр. ХІ ст. – 1114 р.). В основі «Повісті…» лежить використаний Нестором «Початковий» літописний звід, який був укладений в 90-х роках ХІ століття, але до нас не дійшов. Нестор вважається автором першої редакції «Повісті…», яка була укладена ним у 1113 році. Друга редакція «Повісті…», що належить до 1116 року, була укладена ігуменом Київського Видубицького монастиря Сильвестром для князя Володимира Мономаха і, врешті, третя редакція була створена в Переяславі для князя Мстислава Володимировича у 1118 році. В «Повісті…» подано багато відомостей про дохристиянські вірування східних слов’ян.

Уривки подаються за виданням: Повість минулих літ / Пер. з давньоруськ. Л. Махновця // Літопис руський. – К.: Дніпро, 1989. – С. 1 – 178.


Текст

У РІК 6488 [980]. І став княжити Володимир1 у Києві один. І поставив він кумири на пагорбі, поза двором теремним: Перуна2 дерев’яного, – а голова його [була] срібна, а вус – золотий, – і Хорса,3 і Даждьбога,4 і Стрибога,5 і Симаргла,6 і Мокош.7 І приносили їм [люди] жертви, називаючи їх богами, і приводили синів своїх і жертвували [їх цим] бісам8, і оскверняли землю требами9 своїми. І осквернилася жертвами їхніми земля Руськая і пагорб той. Але преблагий Бог не хоче смерті грішникам; на тім пагорбі нині є церква святого Василія [Великого], як ото ми потім скажемо. Та ми до попереднього повернемось.

Володимир же посадив Добриню, вуя свого, в Новгороді. І Добриня, прийшовши в Новгород, поставив кумир Перуна над рікою Волховом, і приносили йому жертви люди новгородські яко богу.



С. 47 – 48.

У РІК 6491 [983]. Пішов Володимир на ятвягів і взяв землю їх.

І вернувся він до Києва, і приносив жертву кумирам із людьми своїми. І сказали старці і бояри: «Метнемо жереб на хлопця і дівчину, і на кого він упаде, – того заріжемо богам».

А був варяг один [Тури], – двір його був [там], де є нині церква святої Богородиці [Десятинна], що її звів Володимир, – і варяг той прийшов був із Греків і потай держався віри християнської. І був у нього син [Іван], гарний з лиця і душею, і на сього упав жереб по зависті диявола, бо не терпів [його] диявол, який має владу над усіма; сей був йому наче терен у серці, і прагнув погубити [його] окаянний, і підбурив людей.

І сказали, прийшовши, послані до нього, [варяга]: «Упав жереб на сина твойого, бо зволили боги його собі. Тож учинимо жертву богам». І сказав варяг: «Не боги вони суть, а дерево. Сьогодні є, а завтра вже згнило. Не їдять бо вони, ні п’ють, ні говорять, а зроблені вони руками з дерева, сокирою і ножем. А бог один єсть, [той], що йому служать греки і поклоняються, бо сотворив він небо, і землю, і людину, і зорі, і сонце, і місяць, і дав життя на землі. А сі боги що зробили? Вони самі зроблені є. Не дам сина свойого бісам».

Вони тоді, пішовши, повідали [се] людям. А ті, взявши оружжя, пішли на нього і рознесли двір довкола нього. Він же стояв на сінях із сином своїм, [і] вони сказали йому: «Дай сина свойого, ми оддамо його богам». А він відповів: «Якщо вони боги є, то нехай пошлють одного [з-між] себе бога і візьмуть сина мойого. А ви чому приносите їм жертви?» І зняли вони крик, і підрубали сіни під ними, а тоді повбивали їх. І не знає ж ніхто, де їх положили, бо люди були тоді невігласами й язичниками.10

C. 49 – 50.


У РІК 6496 [988]. І коли [Володимир] прибув,11 повелів він поскидати кумирів – тих порубати, а других вогню оддати. Перуна ж повелів він прив’язати коневі до хвоста і волочити з Гори по Боричевому [узвозу] на ручай, і дванадцятьох мужів приставив бити [його] палицями. І це [діяли йому] не яко древу, що відчуває, а на знеславлення біса.12 Коли спокушав він сим образом людей – хай одплату прийме від людей! «Велик ти єси, господи, дивні діла твої!». Учора шанований людьми, а сьогодні знеславлений!

І коли ото волокли його по ручаю до Дніпра, оплакували його невірні люди, бо іще не прийняли вони були хрещення. І, приволікши його, вкинули його в Дніпро. І приставив Володимир [до нього людей], сказавши: «Якщо де пристане він, то ви одпихайте його від берега, допоки пороги пройде. Тоді облиште його». І вони вчинили звелене. Коли пустили [його] і пройшов він крізь пороги, викинув його вітер на рінь, яку й до сьогодні зовуть Перунова рінь.

С. 66.
У РІК 6622 [1114]. […] Якщо ж хто сьому віри не йме, хай прочитає «Хронограф».13 У цесарювання Проба, [володаря римського], коли [якось] був дощ і гроза велика, випала пшениця, з водою многою змішана, і, її зібравши, [люди] насипали великі засіки. Так само і при Авреліані, [цесареві римському], крихти срібні випали, а в Африці упали три камені превеликі.14

«А після того як був потоп і розділено народи, став царствувати спершу Местром із роду Хамового, по ньому – Єремія,15 після нього – Феост,16 – так Сварога17 назвали єгиптяни. Коли сей Феост [Гефест] царствував у Єгипті, [то] в час царювання його упали кліщі з неба. [І] стали [єгиптяни] кувати оружжя, бо раніше від того вони палицями і камінням билися. Той же Феост [Гефест] закон установив жінкам: виходити заміж за одного чоловіка і поводитись стримано. А якщо [котра] перелюбство чинить – він повелівав скарати [її], за що прозвали його богом Сварогом. Бо раніш від сього жінки чинили блуд, з ким ото [яка] хотіла, і займалися вони блудом, як скотина. Коли вона народжувала дитя, [то] оддавала [його] тому, котрий був їй люб: «Се твоє дитя». А він справляв празник і приймав [його]. Гефест же цей закон одмінив і встановив одному мужеві одну жону мати, а жінці за одного чоловіка виходити заміж. Якщо ж хто [це] переступить, нехай вкинуть його в піч огненну. Через це прозвали його Сварогом, і восхваляли його єгиптяни».18

[…] А після цього19 царствував син його, на ймення Сонце, – що його зовуть Даждьбогом, – сім тисяч і чотириста і сімдесят днів, – себто буде двадцять з половиною літ. Єгиптяни бо не знали іншого числення: ті по місяцю числили, а другі [...] днями вели лік рокам; число ж дванадцять місяців вони узнали потім, відтоді, як стали люди данину давати царям. Цар Сонце, син Сварогів,20 себто Даждьбог, був же мужем сильним. Почувши від когось [про] одну жону з єгиптян, що була багатою і сановитою, і про одного, який, захотівши блудити з нею, шукав її, намагаючись узяти її, він, [цар Сонце], не бажаючи порушити закону отця свого Сварога, узяв із собою кількох мужів своїх [і], узнавши час, коли вона перелюбствує, вночі напав на неї. Він не застав [того] мужа з нею, а її знайшов, коли вона лежала з іншим, з яким ото хотіла. Отож, схопивши її, він, [цар Сонце], і мучив [її], і послав водити її по землі з ганьбою, а тому перелюбникові одсік [голову]. І настало непорочне життя по всій землі Єгипетській, і стали його прославляти».

С. 173 – 174.

Пер. з давньоруськ. Л. Махновця.
Коментар

1 Мається на увазі Великий князь київський Володимир Святославович (979 – 1015). Смисл реформи Володимира полягав у тому, щоб створити єдину язичницьку релігію шляхом об’єднання культів різних східнослов’янських племен, але вона закінчилася невдачею, і тоді Володимир прийняв християнство з Візантії (988 рік).

2 Перун (також латвійське Pērkons, литовське Perkūnas) – один з небагатьох загальнослов’янських богів, що нам відомі. У східнослов’янській міфології бог, що керує небесними явищами (грім та блискавка), а також покровитель князя й дружини (бог війни). Як видно з цього уривка, був головним богом у пантеоні Володимира під час проведення ним язичницької реформи. Зброя Перуна – списи-блискавки, ритуальні топірці-сокири та меч. Священним деревом Перуна вважається дуб. Саме слово «перун» російські дослідники В. Іванов та Т.В. Гамкрелідзе виводять з індоєвропейського кореня, що означає «дуб». Вони вважають, що в праслов’янській мові назва дуба була *perkъ, що відповідало індоєвропейській назві, звідсіля й литовська назва цього бога – Перкун(ас). Вже під впливом християнства виникає уявлення і про день Перуна – четвер. У полабських слов’ян четвер так і називався – перундан, тобто Перунів день. У християнські часи функції Перуна перейшли на св. Іллю. Кумир Перуна вперше згадується в «Повісті минулих літ» під 945 роком, коли руси на чолі з Ігорем, уклавши черговий договір з Візантією, присягали на пагорбах перед статуєю Перуна [22, с. 30].

У зв’язці з Перуном часто виступає «скотій бог» Велес/Волос. Під час укладання договорів з греками (907 та 971 роки) руси клялися якраз Перуном та Волосом. Російські філологи В. Іванов (р. н. 1929) та В. Топоров (1928 – 2005) спробували навіть реконструювати «основний міф» давніх слов’ян, що пов’язаний саме з Перуном та Велесом/Волосом. На їхню думку: «До вищого рівня слов’янської міфології відносили два праслов’янські божества, чиї імена достовірно реконструюються як *Perunъ (Перун) та *Velesъ (Велес), а також пов’язаний з ними жіночий персонаж, праслов’янське ім’я якого залишається неясним. Ці боги втілюють військову та господарчо-природну функції. Вони пов’язані між собою як учасники міфу грому: бог грому Перун, що живе на небі, на вершині гір, переслідує свого змієподібного ворога, що живе внизу, на землі. Причина чвар – викрадення Велесом скота, людей, а в деяких варіантах – дружини громовержця. Велес, якого переслідують, ховається послідовно під деревом, каменем, обертається на людину, коня, корову. Під час поєдинку з Велесом Перун розщеплює дерево, розколює камінь, метає стріли. Перемога закінчується дощем, що приносить родючість». [73, т. 2, с. 450]



3 Хорс (Хръсъ) — у східнослов’янській міфології сонячне божество. Ймовірно іранського походження (для порівняння, перською мовою khoreš – сонце).

4 Даждьбог (Дажьбог, Дажбог, Dazbog) — «бог даруючий» (порівняй укр. «дай, Боже!»), один з головних богів у східнослов’янській міфології, бог сонячного світла та живильної сили. Таким чином, у пантеоні Володимира було два сонячних божества – Хорс та Даждьбог.

5 Стрибог (давньоруське Стрибогъ) – у «Слові о полку Ігоревім» бог вітрів, що названі там Стрибожими внуками.

6 Симаргл – бог із пантеону Володимира, можливо також іранського походження. Етнограф Микола Гальковський (1868 – після 1917) першим порівняв Симаргла з іранським крилатим собакою, священним псом Агурамазди Сенмурвом, який був покровителем насіння та паростків. Розвиваючи цю ідею,

В. Топоров пише, що «мова йде про перського siтurg, який означає казкового птаха, подібного до грифа, який вшановувався як божество…, або ж про гібридний теріоморфний образ напівсобаки-напівптаха (з тим же ім’ям), який засвідчується не лише в іранській словесній творчості, але і в образотворчому мистецтві, наприклад у символіці (при династії Сеферидів він став державною емблемою Ірану). Цей дуже цікавий міфопоетичний образ, досить популярний і разом з тим такий, що претендує на особливу інтимність, строго говорячи, не мав ніякої опори ні в київському пантеоні, що не знав теріоморфних та гібридних за своєю природою божеств, ні в фольклорних та демонологічних образах, які були відомі східним слов’янам». [94, c. 514]. Наявність у Володимировому пантеоні аж двох богів іранського походження, Хорса й Симаргла, той же В. Топоров пояснює «заграванням» Володимира з воїнами-хорезмійцями, що були в київському гарнізоні. Саме Хорс і Симаргл (Симург) користувалися популярністю в середньоазіатських іранських народів. Зрозуміло, що будучи введеними до київського пантеону, ці боги так і не були засвоєні слов’янською релігійною традицією [94, с. 518].



7 Мокош (Макошь, Мокощ, Мокуша) – жіноче божество, що може мати фінські корені. Її ім’я пов’язують із корнем слів «мокрий», «мокнуть» або із праслов’янським *mokos, тобто прядіння, і тоді вона виступає як опікунка ткацтва та прядіння. Як твердять В. Іванов та В. Топоров, Мокош типологічно близька до грецьких мойр, що тчуть нитку долі. На їхню ж думку, Мокош поряд з Перуном та Велесом належить до найбільш архаїчного шару балто-слов’янської та індоєвропейської міфології [94, с. 526]. У християнські часи була ототожнена з Параскевою-П’ятницею.

8 Мова, ще раз наголосимо, йде про людські жертвопринесення у слов’ян.

9 Треби – це обряди з жертвопринесеннями.

10 Це оповідання про принесення в жертву християнина варяга Тура та його сина є ще однією гарною ілюстрацією, що засвідчує наявність людських жертвопринесень у східних слов’ян (хоча український історик М. Грушевський, наприклад, і заперечував такі факти).

11 Мається на увазі, що Володимир повернувся з походу в Крим, будучи вже охрещеним разом з дружиною в Корсуні (Херсонесі).

12 В контексті християнської картини світу будь-який слов’янський бог, незалежно від його автентичного статусу, називався бісом, що безперечно затруднює аналіз його функцій.

13 Ідеться про компілятивний «Хронограф за великим викладом», що грунтується на «Хроніках» Георгія Амартола (Грішника) (ІХ ст.) та Іоанна Малали (близько 491 – 578).

14 Весь подальший уривок — це вставлений у «Повість…» автором літопису кінець першої книги «Хронографії» візантійця І. Малали зі вставкою з четвертої книги, починаючи від слів «за що прозвали його» до «піч огненну». В цьому уривку у І. Малали говориться про небесних царів-покровителів єгиптян – Гефеста та його сина Геліоса. Цих античних богів сам І. Малала, відповідно до евгемерівської традиції, виводить у ролях земних правителів-царів Єгипту. Текст І. Малали доповнено було руськими відомостями, при цьому в давньоруському оригіналі деякі назви перекручено (Гермес стає Єремією, Гефест – Феостом). Шукаючи прямих відповідників античним богам-правителям Єгипту у слов’янському пантеоні, давньоруський книжник робить від себе важливі вставки з іменами руських богів-відповідників. Вставки зроблено, мабуть, для того, щоб подати слов’ян у світовому історичному контексті. Саме давньоруські книжники, наприклад, відповідником Гефеста назвали слов’янського Сварога, а Сонце – Даждьбогом. Але не потрібно забувати, що мова в уривку з І. Малали йде саме про Єгипет і подаються слов’янські боги-відповідники до інформації саме про Єгипет.

15 У Малали, як уже було сказано у попередній примітці, – це Гермес.

16 Феост – перекручення давньослов’янських книжників. У І. Малали – це Гефест.

17 Сварог – бог неба та небесного вогню. Цей бог не входив до пантеону Володимира, та й самому автору «Повісті минулих літ» він був невідомий. Ім’я його зустрічається кілька разів лише у цьому місці Іпатіївського літопису. Ніякі інші давньоруські джерела про нього не свідчать. Ще у ХІХ столітті (наприклад, у Миколи Костомарова (1817 – 1885) [68, с. 203] чи Ватрослава Ягича (1838 – 1923)) слово «сварог» пов’язується з арійським svar, svarga – небо, і виникла гіпотеза, що Сварог був богом неба, сонячного світла й найголовнішим богом у східних слов’ян.

18 Як видно з цього уривка, античних богів І. Малала виводить у ролях земних правителів-царів. Давньоруські переписувачі, як уже було показано вище, деякі назви богів перекрутили. Хоча для давньої доби такі ототожнення грецьких богів з римськими та єгипетськими, а також перекручення імен були звичними. Наприклад, Цицерон так описує римського Вулкана, розуміючи під ним грецького Гефеста: «І Вулканів теж багато. Перший народився від Неба. Від цього Вулкана Мінерва народила того Аполлона, якого давні письменники вважають покровителем Афін. Другого, народженого Нілом, єгиптяни назвали Фта (Опас) і вважають його хранителем Єгипту…» [«Про природу богів». ХХІІ. 55]. Як бачимо, укладач Іпатіївського літопису лише продовжив традицію, пов’язавши Фта-Феоста-Гефеста із слов’янським богом Сварогом.

19 Наведений далі текст – це знову ж таки вставка до Іпатіївського літопису з другої книги «Хронографії» І. Малали.

20 Геліос (бог сонця), за грецькою міфологією, був сином титана Гіперіона і титаніди Тейї, а не бога вогню та ковальства Гефеста (Сварога) як у І. Малали. Про те, що Даждьбог є сином Сварога, згадується лише в цьому місці. Ні одне інше джерело таких відомостей не подає. Звідсіля робиться деякими дослідниками ще й висновок, що коли Даждьбог (Сонце) є сином Сварога (вогню), то по батькові він буде називатися Сварожичем. Отже, Даждьбог і Сварожич – одне й те ж. Крім того ім’я «сварожич» (вогонь, а не бог) відоме з християнського повчального «Слова св. Григорія Богослова» та «Слова Христолюбця» (див. нижче с. 45 та с. 52). Тоді будь-яке конкретне полум’я (сварожич) на землі може сприйматись як породження небесного вогню (Сварога). На думку М. Гальковського, «Сварог – це видиме небо, твердь із звичними приналежностями – сонцем і горизонтом. Діти Сварога – вогонь і сонце», тобто Сварожичі. Та, як справедливо зазначають деякі дослідники, у слов’янському пантеоні зв’язки родичання між богами не спостерігаються. Крім того, церковні повчання ніколи не поєднують імена Даждьбога й вогню-сварожича. Насправді ж, мабуть, Сварог не є батьком Даждьбога, але малаловський Гефест справді є батьком Геліоса, і не більше. Для перенесення ж їх відносин на Сварога та Даждьбога немає ніяких підстав тому, що «Цар Сонце, син Сварогів, себто Дажбог…» не є оригінальною давньоруською вставкою, але є банальним перекладом тексту І. Малали про Гефеста та Геліоса.

Про іншого Сварожича – Радигоста як верховного бога одного із племен західнослов’янського племінного об’єднання лютичів говориться також у давньонімецьких джерелах (див. с. 60).

Звертання до обожненого Сонця можна спостерігати й у плачі Ярославни, дружини князя Ігоря, в «Слові о полку Ігоревім»:

«Світлеє і трисвітлеє сонце!

Всім тепле і красне єси!

Чому, господине, простерло гарячі промені свої

на лади воїв,

в полі безводнім спрагою їм луки звело,

тугою їм сайдаки стягло?»

[26].



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©divovo.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал